Розкуркулення і колективізація на півдні України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

З ліквідацією відносин між селом і містом, заснованих на законі вартості (нехай навіть з такими викривленнями, як «ножиці цін»), ці відносини стали регулюватися в ручному режимі чиновниками радянського апарату. Це давало можливість сталінській державі витискати матеріальні ресурси з колгоспного села по максимуму.

Розпливчастість критеріїв, за допомогою яких окреслювалася «експлуататорська верхівка» села, влаштовувала конструкторів радянського ладу. Вони могли оголосити куркулем кожного більш - менш заможного селянина і розчавити його. Навіть цілковита незаможність не рятувала тих, хто виступав проти колективізації. Кмітливе начальство таврувало таких протестувальників за допомогою політичного неологізму - як «підкуркульників».

Виникла й інша, протилежна за змістом проблема: що робити з явно заможним селянином, якщо він хоче працювати в колгоспі? Підняв її М. Калінін на XVI партійній конференції у квітні 1929 р. «Я думаю, - казав він, - що неправильно було б назавжди закривати куркулю двері в колгоспи». У відповідь перший секретар обкому Центральної Чорноморської області (ЦЧО) І. Варейкіс заявив: «Питання не в тому, чи можна брати в колгоспи. Це не той лозунг, з яким треба вилазити на трибуну» . Комісія, яка складала резолюцію по доповіді М. Калініна, не дійшла єдиної думки у цьому питанні і на пропозицію генерального секретаря ЦК КП(б) У С. Косіора передала його на розгляд політбюро ЦК ВКП(б). 18 липня 1929 р. політбюро ЦК прийняло рішення про недоцільність прйняття куркулів у колгоспи.

«Колгоспний рух», як в радянській пресі називали кампанію насадження колгоспів, дав певні результати ще напередодні переходу до політики розкуркулювання. Свої господарства об'єднували переважно бідняцько-наймитські верстви. Примусити селянина - власника вступити в колгоспи вдавалося тільки здійсненням терористичної політики: накладенням додаткових завдань по здаванню хліба, штрафуванням нездатчиків, стягненням штрафів шляхом розпродажу селянських засобів виробництва. Намагаючись уникнути такої перспективи, немало заможних селян шукали шляхів порятунку у формі «саморозкуркулення». Вони ділили садиби з дітьми, добровільно віддавали своє майно колгоспам з проханням прийняти їх в колектив, писали в газетах про своє бажання бути корисними радянській владі. Ось що, наприклад, написав один з таких селян, Немерцов, у старобільську районну газету «Червоний хлібороб»: «Якщо мене не відштовхуватимуть від громадських організацій, я і моя сім'я вступимо у колгосп. Я і мої сини не будуть небезпечними. Обіцяємо це своїм чесним життям» .

Однак такі запевнення були даремні. Більшовицькому керівництву потрібно було розколоти селян, протипоставити різні селянські прошарки за майновою ознакою, щоб полегшити собі завдання розселянювання селянства, перетворення його основної частини в сільськогосподарських працівників, цілком залежних від своїх начальників у колгоспах і радгоспах. Ті з них, хто мав нещастя бути заможним до епохи «чорного переділу» й особливо ті, хто зберігав ознаки заможності, повинні були погоджуватися на роль переслідуваних «куркулів». На переламі 1929-1930 рр. в СРСР була оголошена кампанія перевірки соціального складу колгоспників. Усіх тих, хто вважався заможним до вступу в колгосп, виключали як «куркульський ворожий елемент». У Маріупольському окрузі на початку

1929 р. провели відповідну чистку в колгоспах ім. Ворошилова і «Незаможник» Старо-Кар анського району, «Енергія» Мангушського району, «Червона зірка» Стритенського району та ін. Всього по 10 колгоспам виключили 88 сімей.

7 листопада 1929 р. в газеті «Правда» з'явилася стаття Й. Сталіна «Рік великого перелому (До 12-ої річниці Жовтня)». Головний висновок статті звучав так: у колгосп селяни пішли «цілими селами, волостями, районами». Стаття відіграла мобілізуючу роль у середовищі компартійно-радянської номенклатури. У місцевих начальників створювалося враження відставання від сусідів: мовляв, у мене незначний відсоток колективізації, тоді як в інших районах у колгоспи пішов середняк.

Стан колективізації селянських господарств на початок грудня 1929 р., який був складений Наркомземом СРСР на підставі повідомлень секретарів окружних комітетів ВКП(б).

Отже, на Донеччині був тільки один район, в якому частка колективізованих господарств перевищила половину їх наявної кількості. Питома вага колективізованих господарств не перевищувала 15% у 39 з 57 районів, коливалася в межах від 15 до 30% у 12 районах, а в межах від 30 до 50% - у п'яти районах.

Сталінська стаття «Рік великого перелому» була приурочена до пленуму ЦК ВКП(б), присвяченого проблемі форсування темпів колективізації. Відповідно до установок статті пленум ЦК визнав недостатніми накреслені XV з'їздом ВКП(б) темпи усуспільнення селянських господарств (20% до кінця п'ятирічки) і проголосив безпосередній перехід до суцільної колективізації сільського господарства. Питання про долю найзаможнішого прошарку селянства пленум ЦК не розглянув. Проте ніхто з його учасників не заперечував того, що при утворенні колгоспів треба звернути особливу увагу на найбільш заможних селян, які були в кожному селі, назвати їх куркулями і знищити політично та економічно з тим, щоб всі інші, 286

менш заможні селяни не сумнівалися, що в колгосп треба йти. Усіх, хто сумнівався, належало зарахувати в стан ворогів як підкур - кульників і так само знищити.

Після пленуму ЦК була створена комісія під головуванням наркома землеробства СРСР Я. Яковлєва, яка ухвалила перехід в районах, оголошуваних районами суцільної колективізації, до політики «ліквідації куркульства як класу». У цьому формулюванні, а також в тезі про куркульство як останнього експлуататорського класу, яка почала пропагуватися, ігнорувалися соціальні наслідки «чорного переділу», проведеного в Росії у 1918 р., а в Україні - у 1920-1923 рр. Уперше висновок комісії Яковлєва був оприлюднений Сталіним на Всесоюзній конференції аграрників-марксистів 27 грудня 1929 р.

Розпалювання соціальної напруги на селі несло в собі перспективу руйнації відновлених під час непу продуктивних сил сільського господарства. Компартійна верхівка йшла на це свідомо, бо її метою було насадження колгоспів як необхідного елементу командної економіки, а не турбота про матеріальний добробут трудівників села, як проголошувалося з усіх трибун. Селянин міг змиритися з колективізацією тільки під загрозою бути оголошеним куркулем або підкуркульником, тобто втратити своє господарство. Тому певна частка селян була приречена на репресії самою логікою колективізації.

21 січня газета «Красная звезда» вийшла зі статтею Й. Сталіна «До питання про політику ліквідації куркульства як класу». Він заявив, що схвалена XV з'їздом ВКП(б) політика обмеження й витіснення капіталістичних елементів села застаріла і слід переходити до нової політики ліквідації куркульства як класу. Контури цієї політики були визначені постановою ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. «Про заходи з ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації».

Ця постанова, яка розсилалася на місця з позначкою «цілком таємно», поділяла селян, які мали бути показово репресовані, на три категорії. До першої категорії відносився «контрреволюційний актив», який підлягав негайній ліквідації шляхом ув'язнення в концтаборах або розстрілу. Друга категорія означала депортацію у віддалені регіони Радянського Союзу. Ті, хто потрапляв до третьої категорії, залишалися на місці, але повинні були розселятися за межами колгоспних масивів. Загальна кількість господарств, що підлягали ліквідації за трьома категоріями, мусила становити від 3 до 5% селянських сімей. Місцева влада, починаючи від сільрад і закінчуючи районними відділами ДПУ, яким доручалося здійсненнякампанії розкуркулення, мусила визначити списки за трьома категоріями репресованих.

Рапортуючи голові ОДПУ Г. Ягоді результати депортації роз - куркулених за 20 днів, заступник голови ДПУ УСРР К. Карлсон повідомив, що в Україні виселення «куркульських» господарств розгорнулося з 18 лютого 1930 р. шляхом розверстки контрольної цифри в 20 тис. господарств по округах. «Спеціально розробленим оперативним наказом і рядом наступних директив, - як повідомлялося, - були вичерпним способом передбачені як основні принципи проведення операції з виселення, так і сама техніка цієї роботи за усіма лініями, починаючи з вилучення куркулів з населеного пункту аж до завантаження їх в ешелони… Складені окрвідділами ДПУ плани, ув'язані із загальним планом перевезень, планів розміщення і використання збройної сили тощо, ретельно перевірялися і корегувалися ДПУ УСРР з метою забезпечення максимальної чіткості, плановості й безперебійності ходу операцій»³⁰⁹.

Виселення було здійснене з 29 округів і охопило по 10 березня 1930 р. 19531 господарство загальною чисельністю 92 970 осіб, з них дорослих чоловіків - 32 436, дорослих жінок - 28 480 і дітей - 32 054. Оскільки після початку операції було вирішено відкласти її на більш пізній строк в усіх прикордонних і прилягаючих до прикордонних округах, можна бачити, як зауважував Карлсон, що контрольна цифра виселення була виконана «з деяким перевищенням». Статистика виселення по округах майбутньої Донецької області була такою (в Луганському окрузі депортація теж була відкладена):

5 січня 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». Україна в цій постанові відносилася до регіонів другої черги, де суцільну колективізацію треба було завершити восени 1931 або навесні 1932 р. Знаючи настрої в Кремлі, керівники деяких округів негайно після появи цієї постанови висунули зустрічні плани. На зібранні партійного активу в Харкові 4 лютого 1930 р. С. Косіор заявив, що треба здійснити суцільну колективізацію степових округів України за час весняної посівної кампанії, а восени 1930 р. - в усіх інших округах.

Розгортаючи кампанію розкуркулення, місцева влада повинна була скористатися її наслідками, щоб загнати селян в колгоспи. Це не завжди виходило, внаслідок чого виникала небажана ситуація: частину селян вже розкуркулили, але відсоток колективізованих господарств не збільшився. У таких випадках компартійно-радянські центри в Москві і Харкові робили вигляд, що вони є захисниками селян і засуджують ініціативу місцевої влади з розкуркулення. Зокрема, після засідання політбюро ЦК КП(б) У 8 лютого 1930 р., на якому була затверджена розверстка по округах на висилку селян, що опинилися в другому списку - у віддалені регіони СРСР, у партійні комітети була надіслана телеграма за підписом С. Косіора такого змісту: «У ряді округів директиви про розкуркулення тільки у районах суцільної колективізації, а також про серйозну суспільно-політичну підготовку цього заходу грубо порушуються. Через можливі серйозні наслідки порушення директив ЦК і головотяпського підходу до розкуркулення ЦК попереджає, що до винних застосовуватимуться найрішучіші засоби впливу».

Практично негайно Наркомзем УСРР зібрав факти примусової колективізації та розкуркулення селян в округах Степової України. В інформаційному бюлетені від 13 лютого повідомлялося, що в селі Луганському (Артемівський район), яке налічувало 1430 дворів, відбулися закриті збори КНС, бідноти та червоних партизанів, де були присутні 200 осіб. До колгоспу записалися тільки 70 дворів, але збори вирішили негайно розпочати кампанію розкуркулювання. Вранці другого дня були розкуркулені 20 господарств, «серед них такі, - як підкреслювалося в бюлетені, - що їх ніяк не можна вважати глитайськими». Тут же повідомлялося, що до неколективізованого села Василівка Артемівського району приїхала робітнича бригада від заводу «Перемога праці», скликала загальні збори і змусила їх прийняти таку постанову: «Коли якого глитая розкуркулювати не слід, то його треба оштрафувати на 300 рублів» .

В кампанії розкуркулення чекісти широко користувалися послугами незаможників і робітничих бригад. Зокрема, у Краматорському районі 180 робітників були закріплені за сільрадами, де розгорталася кампанія. 14 робітників призначалися на постійну посаду комендантів «куркульських» виселків, які утворювалися при розкуркуленні селянських господарств за третім списком.

Методи тиску на селян, які залишалися одноосібниками (цей термін виник в ході суцільної колективізації) вражали своєю різноманітністю. Місцеву владу і надісланих їй на допомогу колективізаторів з округів не можна було звинуватити у відсутності фантазії. Зокрема, у селах Передільському і Старий Айдар Петрівського району з ініціативи надісланого з Луганського округа уповноваженого Чучмарова і секретаря партосередку (одного на обидва села) Лапигіна проводилися демонстрації активістів під червоними і чорними прапорами. Зупиняючись біля кожного подвір'я, вони пропонували господарю стати під червоний прапор, якщо він «за соціалізм», або під чорний прапор, якщо він прибічник «капіталізму». До чорного прапора приклеювали список селян - кандидатів на розкуркулювання. Таким чином, список поповнювався цілком «демократично» - самими селянами. Так само «демократично» формувався список бажаючих стати колгоспниками. Лапигін не заперечив проти присвоєння його імені новоутвореному колгоспу, а райземуправління затвердило цю назву.

Оскільки земля була оголошена загальнонародним надбанням, землекористування опинилося в руках державних чиновників. Вони розпоряджалися землею таким чином, щоб змусити селян вступати в колгоспи. У Краснооктябрьській сільраді одноосібникам давали землю в чужому земельному товаристві, а у власному - відрізали ділянки для селян сусіднього земельного товариства. Далека відстань від домівки до поля, відсутність доріг і мостів через річки, незвичність нового поля - все це змушувало селян ставати перед важким вибором: «Ось вам і добровільно у колектив йти, а не підеш - не дадуть землі.

Розгортаючи «колгоспний рух» в Старо-Керменчицькому районі, місцева влада надавала перевагу комунам з максимальним усуспільненням всього майна. Агітація вступати в комуни супроводжувалася переконливим аргументом: мовляв, існує постанова ВУЦВК про розстріл кожного десятого, хто залишиться одноосібником.

Майно розкуркулюваних селян продавалося з аукціону. Найбільш цінне на торги не надходило, його прибирали до рук самі організатори розкуркулення. Звідси - сміховинні ціни на майно. У селі Велика Каракуба Старобешевського району Сталінського округу було розкуркулено 56 господарств. Цегляні будинки продавалися по 20 рублів, кури - по 15 копійок за штуку .

Селянин Михайло Лисенко 1902 р. народження розповідав комісії Конгресу США з розслідування голоду 1932-1933 рр. в Україні, як відбувалося розкуркулення на його хуторі Семенівка Амвросіївського району: «Розкуркулювали так. Накладуть на тебе гроші. Ти мусиш заплатити… Наклали на тебе сьогодні тисячу рублів, щоб ти заплатив. Ти заплатиш тисячу рублів. Завтра ж до тебе принесуть 3 тисячі, щоб ти заплатив. А в тебе вже немає грошей, щоб заплатити. То вони в тебе все чисто забирають. У тебе корова, коні - все забирають на auction. Продають пару волів за п'ять долярів. За п'ять рублів - пару волів! Корову - півтора рубля. Кінь - півтора рубля або два рубля. Коні такі як змії. І тоді ще кажуть, що це їм не хватило - і хату продають - все! А ти куди хочеш, то йди. Торбу бери в руки, і можеш куди хочеш відправлятися».

М. Лисенко відправився в Чистяково. Він уже мав досвід роботи на шахтах у 20-ті рр. і влаштувався без проблем. Він не чинив спротиву розкуркуленню і не був розстріляний. Не виголошував інвективи на адресу радянської влади і не був ув'язнений. Йому поталанило і з третім списком на розкуркулювання: його не загнали на виселки, не депортували на Урал, просто дозволили йти світ за очі.

Цій же комісії, яку очолював виконавчий директор Джеймс Мейс, розповідав про розкуркулення Олексій Кейс 1912 року народження. Його батько мав до революції близько 180 десятин землі, з яких після перерозподілу 1920 р. залишилося 30. У роки непу він збільшив свій земельний наділ до 50 га, мав молотарку, трактор, худобу. Подія відбувалася на хуторі Сад поблизу селища Райське (Дружківський район):

«Описували так: й подушки, й тарілки, й вилки, й ножі там, що в хаті - простирадла, що одежа, все оце, лампа, все то описують. То такі ці приходили на опис, може, якихсь п'ятеро, шестеро або більше людей. І вони розділяють: ти описуй там майно в дворі, а ти описуй там зерно, пшеницю, а ти описуй там ту частину, а я описую цю частину. І ото так вони описували. А тоді через три тижні, через два тижні, коли вони там скликають людей, і що буде з молотка продаватися таке то майно. І приходе в двір, може, якихсь дві сотки, півтори сотки людей, за безцінок вони продають. Значить, крім майна, крім збруї, такого майна, як там молотарка, косарка, воз там, коней, коров-то йде в колгосп. То не продається. А от таке в хаті все, то вони продають за безцінок, розумієте, аби його збутися. А людей відправляють в Сибір.

І в той же день ото, на другий день, в нашім хуторі було трьох розкулачено, а два моїх дядьки - тата брати - жили від нас якихсь чотири кілометра, то їх теж на другий день розкуркулили. І їх вивезли в Сибір. Як у вас описали майно, то мужчин всіх забирають, заарештовують, і в в'язницю. А тоді, як у вас продали, жінок забирають з дітьми і везуть. На потяг - і везуть до Харкова, а там всі чоловіки в в'язниці на Холодній горі сидять, чекають. І тоді цих чоловіків приєднують до родин - і в Сибір» .

Свідчення українців, які після Другої світової війни опинилися в еміграції, перед комісією Дж. Мейса найбільш цікаві тим, що записувалися за певною програмою, яка включала події, починаючи з 1917 р. Свідчили люди похилого (у першій половині 1980-х рр.) віку, але в 30-х рр. вони були у розквіті сил і брали безпосередню участь в подіях. З їх розповідей можна бачити, як під корінь зрізалася верства найбільш успішних, підприємливих, ініціативних людей. Такі люди були погано пристосовані до ведення колективного господарства під наглядом радянських чиновників. Влада це розуміла і тому таврувала їх як куркулів, глитаїв, експлуататорів трудящого люду. Насправді ж саме вони в умовах ринку забезпечували ефективне функціонування сільського господарства. Ось розповідь про розкуркулену багатодітну сім'ю Серебрянських, яка мешкала в Ремівці Чистопільського району (тепер це частина селища міського типу Сніжне). Розповідала Зоя Гречка, уроджена Серебрянська, яка була наймолодшою, вісімнадцятою дитиною в родині. Батько її був сиротою, в царській армії його навчили читати й писати. Під час світової війни він воював на Кавказі, а після війни повернувся на батьківщину і працював саночником у шахті. У рокі непу він відкрив у селі магазин, а коли розбагатів, то побудував для односельчан своїм коштом школу і церкву. В ніч на 10 січня 1930 р. за ним прийшли. Далі З. Гречка розповідала:

«Сусіди прийшли чуть світ, сказали, що перші на списку стоїмо ми на Сибір. Тата паралізувало, бо він серце мав не таке вже міцне. І його прийшли вночі, вони осталися удвох, тато і мама в хаті. І тата забрали з ліжком. Понесли з хати на ліжку. А мама слідом йшла, плакала, а брат своїм плаче голосом на все село. Винесли тата на самий край села, де була землянка, де лежало вугілля, паливо було. І туди тата й маму лишили, в ту хату, в ту землянку жити. Рано люди сходилися, зносили їсти, хто що зміг. А сестра була вдова, помер її чоловік, вона була з донечкою, два і пів року. Вона зразу начала писать в Москву, щоб дозволили їй тата і маму забрать. Чотири місяці пройшло, і їй дозволили забрать батьків».

Установку на колективізацію і розкуркулення давали керівники на вершині владної піраміди, а проводила її на периферії місцева влада. Вузькій групі керівних працівників району і сільради була надана необмежена влада. Необхідність скласти список на розкуркулення у певному відсотку до загальної кількості мешканців села і можливість внести до цього списку будь-кого призводили до потворних зловживань. З іншого боку, загроза розкуркулювання діяла на багатьох селян паралізуюче, позбавляючи їх волі до опору. Торкнувшись практики суцільної колективізації в Тульчинському і Шепетівському округах, С. Косіор на XI з'їзді КП(б) У заявив: «Адміністрування, перегини по відношенню до середняка, штучне насадження колгоспів, методи насильства не тільки щодо селянства, а йбідноти в цих округах набули характеру системи, кожний працівник на селі міг робити все, що йому завгодно».

Це справедливе зауваження треба поширити на всі округи, включаючи донецькі. Більше того, якраз в округах Донбасу, зважаючи на специфіку формування їх постійного населення впродовж багатьох десятиліть, ступінь криміналізованості структур місцевої влади був найвищим. Маргінальні верстви тут цілком заполонили структури влади. Коли стало зрозумілим, що можна робити все, що завгодно, покидьки залюбки скористалися такою можливістю.

Голова Краснооктябрської сільради Верхньо-Теплицького району Феодосій Нечаєв, за повідомленням органів державної безпеки, «вечорами у нетверезому стані, викликаючи в сільраду жінок, шляхом загроз змушував їх до співжиття з ним, попереджаючи: «Якщо хоч словом кому обмовишся, то разом із сім'єю зашлю на Північ, як куркульку». Одного разу Нечаєв і рахівник сільради М. Гулевський прийшли до одноосібника Степанищева і стали вимагати: «Став пляшку горілки і жарь яєшню, інакше буде погано». Потім Нечаєв, загрожуючи Степаніщеву відкликанням зятя з армії, розкурку - ленням і висилкою на Північ, як куркулів, на очах батька зґвалтував дочку - жінку червоноармійця. У повідомленні ДПУ зазначалося, що «завдяки загрозі Нечаєва справа розголосу не дістала» .

Так, як Нечаєв, поводив себе і голова Велико-Чернігівської сільради Верхньо-Теплицького району Сергій Попов. А один з Уповноважених, якого прислали на розкуркулення в село Краснооктябрське, Михайло Кононіхін заявив селянам: «Зараз йде зміцнення колгоспів. Якщо кого намітили до чистки і він не буде обходитись з нами так, як треба, то його вичищуть. Ось Томачов Архип Андрійович, його розкуркулити давно пора, але він не скупиться. Тільки почує про чистку, тут же говорить - Миша, пішли, куплю пляшку горілки і з горя вип'ємо, тому-то він тримається в колгоспі». На закінчення у повідомленні зазначалося, що про вказані випадки районні організації інформувалися, але вони «своєчасних заходів не вжили, і тільки через деякий час Нечаєв і Попов були перекинуті». Перекинуті в розумінні - на інше село з цими ж повноваженнями. Лише після втручання республіканських органів ЦКК і ДПУ матеріали на них були передані в прокуратуру.

Каральний меч більшовицької Феміди разив не тільки заможних селян, яких звинувачували, хоч і несправедливо, в експлуатації чужої праці. Страждали й селяни середнього достатку, навіть лояльні до існуючого режиму, тобто такі, яких не можна було зображати «підкуркульниками». Вони зазнавали репресій тільки тому, що не подобалися місцевому начальству. Таким, наприклад, був мешканець села Корсун Артемівського округу К. Антощенко. У листі до «всеукраїнського старости» Г. Петровського він виклав свої злигодні в одному абзаці: «У 1929 р. я займався хліборобством, маючи 4 га посівної землі, 2 коня і корову. Після умолоту хліба мною було вивезено 43 пуди на зсипний пункт добровільно у серпні місяці. 8 грудня 1929 р. Корсунська сільрада прислала мені звістку про додатковий вивіз 100 пудів хлібних культур і 25 пудів соняшникового насіння, якого я не сіяв. Строк виконання - 1 день. 9 грудня мною було вивезено 105 пудів хлібних культур, а насіння не вивіз. Взамін насіння було мною запропоновано хлібні культури у подвійному обсязі, на що я одержав відмову. Після чого конфіскували майно, продали будинок, забрали с/г реманент, весь хліб і викинули мене і мою сім'ю на вулицю».

Середняк К. Антощенко мав статус червоного партизана, який надавав йому певні пільги, в усякому разі - необхідність уваги з боку начальства. Однак всі клопотання в сільраді, а потім в Артемівському окрвиконкомі і окрпрокуратурі були даремні. Він з дружиною, матір'ю 65 років, двома дівчатками - чотирьох років і шестимісячною залишився на вулиці. Мабуть, в насмішку, йому прислали два сповіщення з сільради, датовані 27 і 30 грудня 1929 р. - про засів земельної ділянки, що числилася за ним, і про необхідність зробити внесок до фонду лікнепу в розмірі 180 рублів.

Наркомат землеробства СРСР був створений рішенням листопадового (1929 р.) пленуму ЦК ВКП(б). Наркомом землеробства була затверджена людина з близького оточення Сталіна - Я. Яковлєв (Епштейн). В уряді УСРР колективізацією займався наркомзем О. Шліхтер. Пам'ятаючи провальний досвід першого комуністичного штурму (він працював у 1917-1919 рр. наркомземом і наркомпродом у радянських урядах Росії і України), О. Шліхтер вважав необхідним зробити перехід до колективного господарювання менш травматичним для селян. Він розробив план колективізації напершу п'ятирічку, згідно за яким у 1933 р. передбачалася об'єднати в колгоспи 28% сільського населення України, а питома вага об'єднань з найменшим ступенем усуспільнення засобів виробництва, тобто товариств спільного обробітку землі у загальній кількості колгоспів мусила зрости до 80%. Таке співвідношення показників колективізації при одночасному насиченні сільського господарства машинною технікою забезпечувало, на думку О. Шліх - тера, цілковиту реальність перетворень у сільському господарстві. Параметри свого плану він доповів на Другій конференції КП(б) У у квітні 1929 р. і добився їх офіційного схвалення.

Однак в другій половині 1929 р. Наркомзему УСРР були продиктовані параметри колективізації, визначені загальносоюзним наркоматом землеробства. Я. Яковлєв, за яким стояв Й. Сталін, вимагав здійснювати суцільну колективізацію негайно і у вигляді колгоспів з максимальним ступенем усуспільнення селянських засобів виробництва. Коли 7 грудня 1929 р. Наркомзем УСРР і Укрколгоспцентр опублікували Примірний статут товариства спільного обробітку землі, у ньому вже відбивалася позиція не О. Шліхтера, а Я. Яковлєва: пропонувалося усуспільнювати не тільки обробіток землі, але й домашню худобу та птицю. По суті, це був примірний статут не тсозу, і навіть не артілі, а комуни.

Компартійно-радянський апарат почав здійснювати колективізацію сільського господарства України, керуючись цим документом. Це стривожило С. Косіора, який пам'ятав крах радянської влади в Україні влітку 1919 р., викликаний спробами комунізації селянства. Український генсек не виступав проти прискорених темпів колективізації і закликав, як уже вказувалося, закінчити її в 1930 р. Але у межах власної компетенції він намагався стримати радикалізм «соціалістичних перетворень» у сталінському варіанті. У директивному листі до місцевих партійних організацій «Про весняну посівну кампанію і чергові практичні завдання в галузі колективізації» від 27 грудня 1929 р. він попереджав: «Щодо усуспільнення тяглової сили та худоби треба додержуватися такої лінії: намагатися найскоріше усуспільнити робочу худобу, так само як і засівну площу. Усуспільнену робочу худобу й коні треба зводити в кінні і машинні, машинно-кінні колони, щоб найраціональніше використовувати робочу худобу в усуспільненому господарстві. Щодо усуспільнення продукційної молочної і дрібної худоби, то треба провадити його обережнішим темпом, залежно від місцевих умов: насамперед утворити хоч би яку-небудь кормову базу та організувати на усуспільнених засадах промисловий тип тваринницького господарства, дбаючи про те, щоб під час усуспільнення обов'язково збільшити випуск тваринної продукції.

Центральним пунктом у цьому циркулярі була замаскована теза про нераціональність безоглядного усуспільнення селянської худоби, крім робочої. Примусове усуспільнення всього, чим володіли селяни, не тільки загострювало політичну ситуацію на селі, а й призводило до значних економічних втрат. Адже у новонароджених колгоспах не існувало умов для догляду за худобою. Не виступаючи прямо проти комунізації села, С. Косіор обережно сформульованими порадами прагнув ввести у певні рамки сталінський колективістський смерч.

Політбюро ЦК ВКП(б) створило 5 грудня 1929 р. комісію під керівництвом Я. Яковлєва для розробки питань «про темп колективізації в різних районах СРСР і про заходи допомоги з боку держави». 22 грудня Яковлєв передав у політбюро ЦК проект, в якому містилися такі рекомендації: «Оскільки в округах суцільної колективізації основну частину колгоспів становитимуть середняцькі прошарки села, які впродовж низки років будуть викорінювати риси індивідуального селянина з властивими йому хитаннями, за основну форму організації на даній стадії повинна бути визнана с/г артіль, у якій колективізовані головні засоби виробництва (земля, реманент, робоча худоба, а також товарна продуктивна худоба) при одночасному збереженні за даних умов приватної власності селянина на дрібний реманент, дрібну худобу, молочні корови тощо, що буде обслуговувати споживчі потреби селянської сім'ї. Кожний подальший крок у бік усуспільнення на шляху до комуни повинен спиратися на безпосередній досвід селян-колгоспників, на зростання в них переконаності у міцності, вигідності і перевагах колективних форм ведення господарства» .

У комісії Я. Яковлєва перемогла точка зору більш поміркованих, ніж сам союзний наркомзем, членів: представника Колгоспцентру СРСР Г. Камінського, партійних керівників України (С. Косіор), Середньої Волги (М. Хатаєвич), Казахстану (Ф. Голощокін). Така позиція більшості членів комісії підбадьорила завжди обережного С. Ко - сіора, після чого він і звернувся до місцевих партійних організацій з вищезгаданим директивним листом.

Проект комісії Я. Яковлєва Сталін передав Молотову. Той назвав його невдалим, «місцями з фальшивими нотками». За «фальшиву нотку» В. Молотов вважав згадане обґрунтування причин утворення артілей замість комун: «оскільки в округах суцільної колективізації основну частину колгоспів становитимуть середняцькі прошарки села, які впродовж низки років будуть викорінювати риси індивідуального селянина з властивими йому хитаннями….

Й. Сталін погодився з Молотовим, і в остаточній редакції постанови ЦК ВКП(б), яка побачила світ 5 січня 1930 р., слова про право селян мати у приватній власності дрібний реманент і молочних корів були зняті. Наркомзем СРСР дістав доручення у найкоротші строки розробити Примірний статут сільськогосподарської артілі «як перехідної до комуни форми колгоспу» . Ця теза про «перехідність до комуни» сильно вплинула на Примірний статут, опублікований Наркомземом СРСР і Колгоспцентром 6 лютого 1930 р. Принципова для селян відмінність між артільною і комунною формами колгоспів у ньому була навмисно стерта. Заява про можливість утворення підсобного господарства виявилася декларацією, бо в статуті не визначалися розміри присадибної ділянки, не унормовувалося право колгоспника на утримання корів та дрібної худоби.

Сталін був налаштований на комунізацію сільського господарства, тобто на цілковиту ліквідацію селянської приватної власності на засоби виробництва. Власне, його плани йшли ще далі: він вважав, що та форма власності, яка дістала назву колгоспно-кооперативної, повинна «перерости» в державну власність. Йшлося не про радгоспи, в яких на державу випадав тягар виплати заробітної плати працюючим. Уже на початку 1930 р. розгорнулися експерименти з укрупнення новоутворених колгоспів. Вони здійснювалися за двома напрямами: по-перше, стали організовуватися кущі колгоспів, які іноді охоплювали цілий район; по-друге, почали виникати аграрно-індустріальні комбінати. Паралельно з розгортанням чекістської кампанії з розкурку - лення селянства розгорталася колективізація сільського господарства. У лютому 1930 р. в усіх регіонах України, за винятком Полісся, частка колективізованої землі перевищила частку землі одноосібників.

Селяни йшли в колгоспи під шаленим адміністративно-чекістським тиском. Тиск породжував опір, який був неорганізованим, але масовим. Селяни всюди однаково реагували на безрозмірні хлібозаготівлі, розкуркулення, усуспільнення корів і дрібної худоби, руйнування храмів і переслідування священників. Найбільшого поширення набули баб'ячі бунти. Селянки, яким нічим було годувати дітей, відстоювали право на власну корову, дрібну худобу і птицю.

11 лютого 1930 р. в ЦК ВКП(б) відбулася нарада секретарів ЦК союзних республік, а 21 лютого - нарада секретарів крайових і обласних партійних комітетів Росії та України за участю членів політбюро ЦК. На обох нарадах керівники місцевих парткомів говорили про серйозність становища, але не пропонували дати «задній хід» здійснюваним перетворенням. Якщо розглядати по днях перебіг подій, які завершилися публікацією 2 березня в газеті «Правда» статті Сталіна «Запаморочення від успіхів», то слід розпочати з листа, який голова ЦКК ВКП(б) і нарком РСІ (Робітничо-селянської інспекції) Г. Орджонікідзе одержав 25 лютого від В. Балицького. Голова ДПУ УСРР ділився враженнями «з питань розкуркулювання, виселення куркульства, практичного здійснення колективізації». У листі наводилися факти про гостру реакцію селян на примусову колективізацію, але висновок був досить оптимістичним: «У нас на Україні справи складаються благополучно». Рукою Сталіна на першій сторінці повідомлення була зроблена помітка: «Цікавий лист».

Наступного дня в ЦК ВКП(б) прийшла панічна телеграма з Харкова. П. Любченко і Г. Петровський повідомляли про факти «грубого перекручення партійних директив» на місцях, які викликали «селянський рух» проти колективізації. Термінологія телеграми («перекручення», «головотяпство» місцевих працівників) була використана у сталінській статті «Запаморочення від успіхів», яка на певний час зупинила суцільну колективізацію.

«Селянський рух» проти колективізації (вираз, протилежний усталено-офіційному «колгоспному руху») розгортався у прикордонному Шепетівському окрузі, що особливо стривожило більшовицьке керівництво. У телеграмі повідомлялося: «Натовпи, переважно з жінок, під керівництвом куркулів, церковників висувають вимоги: відкриття церкви, ліквідація колективів, повернення громадського реманенту та насіння. В окремих селах натовпи налічували до 400 чоловік, було здійснено побиття активістів… Причина руху - недостатня підготовка в окремих селах колективізації форсованими темпами (усуспільнення реманенту, посів матеріалу у дводенний строк при рішенні зборів, що не мали кворуму); головотяпство комсомольців, які здійснювали збирання вторинної сировини фактично шляхом масових обшуків дворів; закриття церкви.» .

Виявилося, що ситуація в Шепетівському окрузі не була локальною. 26, 27 і 28 лютого подібні телеграми надійшли в ЦК ВКП(б) з Алма-Ати, Воронежа і Рязані. Опитуванням 28 лютого в протоколи засідання політбюро ЦК від 5 березня 1930 р. було внесене таке рішення:

«а) Доручити комісії у складі тт. Сирцова, Сталіна, Молотова, Калініна, Рикова, Мікояна, Ворошилова, Яковлєва і Юркіна остаточно вирішити питання про статут колгоспів на основі обміну думками. Скликання за т. Риковим. Строк роботи - 24 години з тим, щоб статут 2 березня був надрукований у пресі;

б) Доручити т. Сталіну того ж дня виступити із статтею в газетах».

У новій редакції статуту була зроблена одна фундаментальна поступка бунтівному селянству: чітко перелічувалося все те, що треба усуспільнювати при утворенні колгоспу або при вступі в існуючий колгосп. Колгоспникам надавалося право тримати корову, дрібну худобу і присадибну ділянку. Разом з тим у цьому документі нечітко прописувалися або були зовсім відсутні положення про права та обов'язки колгоспників, про норми колгоспної демократії, а також права самого колгоспу як юридичної особи. Тому статут не міг перешкодити зосередженню майже безконтрольної влади в руках правління та його голови. Сам колгосп як виробнича одиниця, а також голова колгоспу як службова особа не мали жодної самостійності у відносинах з місцевим компартійно-радянським апаратом.

Номер газети «Правда» від 2 березня, де друкувався Примірний статут, містив справді сенсаційний документ - статтю Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів». Генсек заявляв без маневрування і обмовок: «Артіль є основною ланкою колгоспного руху, тому що вона є найдоцільнішою формою розв'язання зернової проблеми». У різких виразах говорилося про неприпустимість посилення колгоспного руху засобами адміністрування. «Не можна насаджувати колгосп силою, - писав Сталін. - Це було б нерозумно й реакційно».

Органи державної безпеки ретельно відслідковували вплив статті «Запаморочення від успіхів» на робітничий клас. Серед підслуханих висловлювань, які К. Карлсон передав у ЦК КП(б) У 3 квітня 1930 р., були такі:

Артемівський округ, завод «Червоний хімік», машиніст кисневого відділення Литвинов: «Бач, як Сталін уміє маскуватися, а хто ж раніше давав таку директиву, як не він? Зараз, коли остаточно обібрали, зігнали, як овець до колективів, так тільки тоді він вирішив написати про те, що низи неправильно проводять його директиву у життя».

Сталінський округ, Сталінський металургійний завод, черговий на електростанції Семидотський: «Зараз зрозуміло, що Бухарін був правий, коли він казав, що індустріалізацію і колективізацію такими швидкими темпами не можна проводити. Сталінська політика на практиці не виправдала себе, надто вже він скоро захотів побудувати соціалізм упродовж п'яти років. На практиці виявилося, що це дуже рано. Селяни - не робітники і добровільно до колективів не підуть».

Сталінський округ, Рутченківське рудоуправління, робітник Масленков: «Це не більше, не менше, як вихватки Сталіна, чомусь він себе вигороджує. А всі неподобства, що кояться на селі, приписують тільки місцевій владі. А де ж був центр, даючи перші директиви про колективізацію?»³³⁶

У сталінські часи чекісти володіли розгалуженою мережею інформаторів-сексотів в усіх верствах суспільства, республіках і регіонах, колективах і подекуди навіть в сім'ях. Ця мережа, яка формувалася засобами кнута і пряника, ретельно фіксувала анти - радянські висловлювання. У вигляді тематичних інформаційних зведень вони розсилалися керівникам партійних комітетів усіх рівнів. Компартійно-радянський апарат мусив формулювати тактичні завдання, реагуючи на настрої суспільства, але не відволікаючись від стратегічних цілей. Зрозуміло, що подібні висловлювання заносилися в картотеку і могли, іноді через багато років, призводити до репресій. Але не репресії, як це дивно звучить, були головним завданням органів державної безпеки. На першому плані перебувало інформування державних службовців про стан суспіль-ства, яким вони не тільки керували, але й змінювали його глибинні характеристики згідно з визначеними вождями стратегічними цілями.

Робітничий клас і селянство жили осібним життям, спілкуючись між собою здебільшого через ринок. Цей ринок не можна було назвати вільним навіть в роки непу, адже держава-комуна прагнула прищепити власні характеристики суспільству, тобто комунізувати його. Робітничий клас не мав приватної власності, і тому його комунізація здійснювалася в облудній формі націоналізації підприємств, які насправді переходили у володіння держави-комуни, а не нації/суспільства. Селянство залишалося самим собою, тобто економічно незалежним від держави класом тільки за умов, якщо воно володіло засобами виробництва, здатними забезпечувати його засоби існування. Його комунізація була можливою тільки шляхом перетворення приватної власності на засоби виробництва в колгоспно-кооперативну власність. Формально колгоспи перебували у власності селянських колективів, а насправді ними розпоряджалася держава.

Однак між державним підприємством і одержавленими колгоспами існувала фундаментальна різниця: міські пролетарі одержували заробітну плату від держави, віддаючи їй вироблену продукцію, а сільські пролетарі мусили віддавати державі свою продукцію, не очікуючи від неї коштів на власне існування. Держава-комуна вважала, що колгоспники мусять прогодувати себе самі в процесі вироблення призначеної для неї продукції. Тому вже перша в Україні колгоспна осінь продемонструвала, як буде показано далі, нерозв'язну суперечність виникаючої економічної реальності - між прагненням держави забрати у вигляді хлібозаготівель якомога більшу кількість зерна і прагненням селян віддати державі істотно меншу кількість своєї продукції.

Комуністичні перетворення, які відбувалися в облудній формі соціалістичного будівництва, на Донбасі мали певну специфіку. Вона обумовлювалася територіальним розміщенням робітників і селян. На відміну від інших регіонів, донецькі міськради (за винятком Краматорської) мали велику кількість підпорядкованих їм сільрад. Важко сказати, чи промисловість (головним чином кам'яновугільна) розміщувалася в сільській місцевості, чи села розміщувалися на території міст і робітничих селищ, настільки щільно спліталися між собою промислова і сільськогосподарська форми діяльності. Основна маса робітників Донбасу мала селянське коріння, істотна їх частина була безпосередньо пов'язана з сільським господарством. Тому політика суцільної колективізації села прямо і безпосередньо позначилася на інтересах донецького пролетаріату. Наведена вище невелика добірка висловлювань допомагає зрозуміти, що сталінським інвективам на адресу місцевої адміністрації у робітничому середовищі давалася належна оцінка. Робітникам імпонував «правий ухил», розкритикований і розгромлений сталінською командою в політбюро ЦК ВКП(б).

У світлі наступних подій сталінську статтю «Запаморочення від успіхів» вважають грою на публіку. Мовляв, генсек відчув катастрофу, яка загрожувала радянській владі, і терміново відступив, але потім своє надолужив. З таким судженням важко погодитися. Треба зважити, від чого відмовлялася і не відмовлялася очолювана Сталіним партія більшовиків.

Головною ланкою «колгоспного руху» ставала артіль. У наступні десятиліття ніхто не згадував про наявність приватної власності у колгоспників. Ця власність (присадибна ділянка, корова й телиця, дрібна худоба і птиця) існувала під виглядом особистої власності. Але насправді вона була приватною.

Приватна власність навіть у таких обмежених масштабах допомагала колгоспнику виживати. Одночасно уламки приватної власності в сільськогосподарському виробництві відігравали роль пом'якшувального чинника у відносинах між містом і селом. Певна частка заробітної плати, одержуваної працівниками приватного сектору, могла «отоварюватися» тільки завдяки продукції з присадибної ділянки колгоспника. Колгоспник одержував за продану на вільному ринку продукцію потрібні йому гроші, адже його праця в громадському господарстві колгоспу майже виключно компенсувалася натурою (якщо взагалі компенсувалася).

Замість сільськогосподарської комуни, яка була органічною частиною комуністичного виробництва, в Радянському Союзі утверджувалася артіль - «дволикий Янус». Одним «ликом» вона була обернена до економіки, що функціонувала тільки завдяки директивам, командам. Другим «ликом» вона оберталася до ринкової економіки, тобто до живого виробництва, яке функціонувало завдяки природній мотивації виробника. Артільна форма колгоспу вимагала наявності товарно-грошових відносин. Причому не тільки в обмеженому полі сільськогосподарського виробництва, але й в усій економіці.

Ринковий «лик» колгоспного ладу пом'якшував диспропорції радянської економіки, які були органічно притаманні плановому регулюванню. Він сигналізував плановикам, де і коли треба вжити заходів, щоб уникнути труднощів з реалізацією виробленої продукції чи, навпаки, справитися з дефіцитом. Поряд з вільним вибороммісця праці, яке було надане робітничому класу без зусиль з боку останнього, а внаслідок простого розуміння вождями партії органічних вад мілітаризації трудового процесу, селяни вибороли собі присадибну ділянку. Ці два чужорідні для комуністичної економіки елементи - вільний вибір місця праці для робітника й присадибна ділянка для селянина з можливістю реалізувати вироблену на ній продукцію за цінами попиту і пропонування - зробили можливим її тривале існування. Комуністична економіка завжди залишалася неефективною порівняно із ринковою, але вона давала змогу Кремлю використовувати колосальний мобілізаційний ресурс, який мала від природи. Існувати тривалий час вона могла лише тому, що СРСР володів колосальним людським потенціалом і майже невичерпними природними багатствами.

Ті, хто зробив відступ від програми РКП(б) 1919 р., яка вимагала комунізувати селянство, не усвідомлювали його фундаментальності. У резолюції XVI з'їзду ВКП(б), який відбувся у червні-липні 1930 р., підкреслювалося, що на даній стадії основною формою колгоспу є сільськогосподарська артіль, але висловлювалося припущення, що «колгоспний рух може підсилитися до вищої форми - комуни - відповідно до підвищення технічної бази, зростання колгоспних кадрів і культурного рівня колгоспників» . Сталін до кінця життя був переконаний, що вимоги програми РКП(б) 1919 р. рано чи пізно увійдуть в життя. «Щоб підняти колгоспну власність до рівня загальнонародної власності, - писав він у 1952 р., - треба виключити лишки колгоспного виробництва з системи товарного обігу і ввести їх у систему продуктообміну між державною промисловістю і колгоспами».

Через тиждень після появи газети «Правда» зі статтею «Запаморочення від успіхів» і переглянутого «Примірного статуту сільськогосподарської артілі», 10 березня ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії у колгоспному русі». Сама її назва містила в собі дві великі брехні: по-перше, місцеві органи влади не були винні у викривленнях, вони ретельно виконували установки центру; по-друге, не існувало селянського колгоспного руху, бо селян заганяли в колгосп силою. Перекладаючи провину за примусову колективізацію на місцеві органи влади, 304

Кремль тепер орієнтував їх «на рішучу, нещадну боротьбу з викривленнями політики партії у колгоспному русі.

Перекладення провини за «перегини» у колективізації і розкуркуленні на місцеву компартійно-радянську номенклатуру їй не сподобалося. Наприклад, у висновку Маріупольської окружної контрольної комісії КП(б) У, яка на початку травня розглянула стан справ у Мангушському районі, вказувалося: «Парторганізація не взяла на увагу статтю т. Сталіна «Запаморочення від успіхів», не перебудувала свою роботу, не популяризувала цю статтю серед колгоспників. Частина партійців вважала, що «стаття не своєчасна», «треба було видати її таємно» тощо.

Зважаючи на поширеність таких настроїв, Й. Сталін змушений був вдатися до невластивої йому відвертості, щоб пояснити ситуацію. Формою спілкування ЦК ВКП(б) обрав закритий лист до низових партійних організацій, що розсилався за списками з вимогою повернути кожний примірник у визначений строк. У листі під назвою «Про завдання колгоспного руху у зв'язку з боротьбою з викривленнями партійної лінії» (від 2 квітня 1930 р.) говорилося: «У лютому міс. в Центральний комітет надійшли відомості про масові виступи селян в ЦЧО, на Україні, в Казахстані, Сибіру, Московській обл. Ці відомості визначили стан, який не можна назвати інакше, як загрозливий. Якби не були тоді негайно вжиті заходи проти викривлень партлінії, ми мали б тепер широку хвилю повстанських селянських виступів, добра половина наших низових робітників була б перебита селянами, була б зірвана сівба, було б підірване колгоспне будівництво і був би поставлений під загрозу наш внутрішній і зовнішній стан. Цим було викликане втручання ЦК, зміна Статуту с/г артілі й опублікування за спеціальною постановою ЦК статті т. Сталіна «Запаморочення від успіхів»» .

Слід звернути увагу на дві деталі у процитованому тексті. По-перше, низових працівників поінформували, що ЦК врятував половину з них від наглої смерті своєчасним втручанням у розвиток подій. Цим твердженням знімалися претензії місцевих працівників до верхів партії. По-друге, публікація статті Сталіна, як підкреслювалося, була санкціонована ЦК. Ця згадка про ЦК малопомітна, але яскраво засвідчує становище Сталіна в партії і в країні у 1930 р. Він підпорядкував собі політбюро ЦК ВКП(б), все політичне життя в країні крутилося навколо його фігури. Проте на початку 30-х рр. Сталін міг втратити своє становище вождя ще за життя, як це трапилося з іншими членами політбюро ЦК ленінського складу. Диктатором у партії і в країні він став тільки після двох переможних для нього війн - з власним народом і з гітлерівською Німеччиною.

Дозволом вийти з примусово створених колгоспів і повернути собі усуспільнені засоби виробництва скористалася значна частина селян-власників. За кілька тижнів відчутно зменшився рівень колективізації сільського господарства, що відзначався у відсотках колективізованих господарств до всіх селянських господарств, а також у відсотках колективізованої орної землі до всієї орної землі у розпорядженні селянства:

В апогеї першої хвилі колективізації і розкуркулення частка колективізованих господарств істотно різнилася по округах майбутньої (з 1932 р.) Донецької області. Динаміка виходу з колгоспів теж була різною. Найбільший спад спостерігався в Маріупольському окрузі, де тиск на селян був особливо великий. В цілому по Україні питома вага колективізованих господарств за 50 днів після прийняття постанови ЦК ВКП(б) «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії у колгоспному русі» скоротилася з 64,4 до 41,3% .

Друга хвиля розкуркулення і колективізації

Весну 1930 р. урочисто назвали «першою колгоспною весною». Більше половини українських селян провели тоді посівну кампанію у складі колгоспів. Кампанія закінчилася успішно, колгоспники та одноосібники працювали з ентузіазмом. Вони повірили запевненням Й. Сталіна про добровільність вступу в колгосп і забезпечення можливості виходу з нього, якщо вступ не був добровільним. Багато хто з селян відкладав вихід, щоб не втрачати часу на тривалі процедури, пов'язані з поверненням усуспільненого майна. «Відсіємося, а тоді підемо з колгоспу», - заявили, наприклад, колгоспники Петровського району Луганського округу .