Розкуркулення і колективізація на півдні України

Місцеві працівники, які виявляли особливу активність під час першої хвилі колективізації і розкуркулення, таврувалися в газетах і на селянських сходах як «ліві закрутники», але жодних каральних санкцій щодо них влада не вживала. Натомість з центру на периферію надходили інструкції стримувати вихід селян з колгоспів під будь-якими приводами. Коли в сільрадах і районах надто ретельно йшли назустріч негласним вимогам центру, бажаючі вийти з колгоспу апелювали до вищих інстанцій, щоб реалізувати своє право. Органи державної безпеки зареєстрували в Україні за травень 1930 р. 49 масових виступів колгоспників з вимогами поділу колективно засіяних полів. Зокрема, у селі Старий Айдар Петровського району натовп до 700 осіб колишніх колгоспників, які вимагали поділу колективно засіяних полів, зібралися на схід, який прийняв рішення: «Брати топори та вила і, якщо колгоспники перешкоджатимуть, бити на місці». По Луганському округу чекісти зареєстрували ряд випадків, коли колишні колгоспники самочинно ставили розпізнавальні знаки на своїх старих земельних ділянках і косили траву на колгоспних ділянках, мотивуючи тим, що ці ділянки раніше належали їм.

У цій же довідці Інформаційного відділу ОДПУ вказувалося, що в селі Ново-Миколаївка Артемівського округу 109 колишніх колгоспників на спільних зборах ухвалили: «Відмовитися від спільного обробітку пізніх і ранніх культур і здійснити поділ посіву». Збори обрали ходаків в окрвиконком для розв'язання цього питання. А в селі Караєшні Старобільського району у сільраду з'явилася група колгоспників у складі 40 осіб з вимогою виписати їх з колгоспу і виділити їм посів.

Виходи колгоспників постійно зростали. За 100 днів, до 20 червня 1930 р. в Україні вийшли з колгоспів 1593,8 тис. господарств, а залишилося в них 1655,1 тис. Більш уповільненимбув вихід у степових округах: вийшло 476,8 тис., а залишилося 649,4 тис. господарств. Грудневий (1930 р.) пленум ЦК КП(б) У дав чітку відповідь на питання про те, хто залишився в колгоспах: «У колгоспи втягнуто 30-35 відсотків індивідуальних бідняцько - наймитських господарств, які до вступу майже не брали ніякої участі у продукуванні товарної продукції, їх господарства мали споживацький характер. Ми втягнули бідняцьку масу в колгоспи».

Біднота цікавила радянську владу тільки як інструмент «демократичного», методом сам оподаткування на сільських сходах, витискування хліба з тих селян, які виробляли товарну продукцію. Тому кампанію колективізації більшовицьке керівництво вирішило повторити. 2 вересня 1930 р. Й. Сталін написав з кавказького курорту В. Молотову: «Треба було б, по-моєму, дати внутрішню директиву обкомам і райкомам… зосередити всю свою увагу на організацію припливу в колгоспи… Словом, відкрити відповідну систематичну і наполегливу кампанію в пресі за колгоспний рух як головний і всевирішальний нині чинник сільгоспбудівництва».

На пленумі ЦК КП(б) У і об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б), що відбулися в грудні 1930 р., перед партійною організацією України було поставлене завдання у 1931 р. цілком колективізувати Степ і втягнути в колгоспи не менше половини селянських господарств Лісостепу . Один із пунктів резолюції грудневого пленуму ЦК КП(б) У визначав такий засіб тиску на селян-власників: «Боротьба за колективізацію є насамперед боротьбою проти куркуля, головного запеклого ворога колективізації. Нещадний наступ на глитая по всьому фронту (хлібозаготівлі, фінансові заходи тощо), ліквідація куркуля у районах суцільної колективізації, переселення розкуркулених за межі села повинні стали складовою частиною боротьби колгоспних та бідняцько-середняцьких мас одноосібників за здійснення суцільної колективізації».

Якраз у цей час ЦВК СРСР затверджував закон про єдиний сільськогосподарський податок на 1931-й рік, у якому спробував по-новому визначити ознаки куркульських господарств. За свідченням М. Калініна, ці спроби не увінчалися успіхом, тому що «старі ознаки куркульства майже відпали, а нові не з'явилися, щоб їх можна було зафіксувати» . Однак у ході «організації колгоспного руху» партія обов'язково повинна була відшукати куркуля, щоб загрозою розкуркулення загнати селян у колгоспи. «Наступ на глитая» в резолюції грудневого (1930 р.) пленуму ЦК КП(б) У не обов'язково передбачав розкуркулення. Рекомендувалося наступати хлібозаготівлями і «фінансовими засобами», тобто посиленим оподаткуванням. Тих, хто не давав згоди на вступ до колгоспів, якраз і оголошували куркулями. Прихований зміст партійних директив розкривався у документах чекістів, які фіксували дійсність без маскування. У записці інформаційного відділу ОДПУ про розгортання колективізації в Україні від 25 листопада 1930 р. серед різних фактів наводився й такий: «У селі Мирна Долина Олександрівського району колишнього Артемівського округу уповноважений РВК (районного виконавчого комітету - Авт.) на загальних зборах заявив: «Вам, одноосібникам, недовго залишилося жити, ми скоро всіх подушимо, хто не буде в колгоспі».

У цьому джерелі розповідалося також, що відповідальний працівник місцевого масштабу таким чином розкривав механізм «подушення» одноосібників: «На індусів (індивідуальних господарів - Авт.) треба накласти такий план хлібозаготівель, щоб вони самі просилися у колгоспи. Якщо й це не допоможе, то треба накласти на них таку м'ясозаготівлю, що й останніх корів здадуть - тоді вже кожний до нас побіжить, тільки встигай записувати та приймати».

Спрацьовував також, мабуть, з більшою ефективністю, інший механізм «подушення» - податково-пільговий перепад. У вересні податкові органи на Донбасі затвердили порядок оподаткування на наступні два роки: худоба колгоспів і колгоспників взагалі звільнялася від оподаткування, тоді як худоба одноосібників обкладалася подвійним податком. Прибутки від роботи в колгоспі обкладалися податком в розмірі 5-7%, а прибутки від індивідуального господарства, присадибного господарства колгоспників та їх сторонніх приробітків - 70%-вим податком. На додаток до податкового обкладення, яке поширювалося на всіх селян певної категорії, було винайдене й застосоване індивідуальне, так зване «експертне» оподаткування. «Експертник» одержував податкове зобов'язання, яке виходило за всі нормативи й неминуче призводило до руйнування господарства. Коли він не сплачував накладений на нього індивідуальний податок, в дію вступала система штрафування і продажу з аукціону всього того, що йому належало.

Після гіркого досвіду перших місяців 1930 р. керівники партії виступали «як проти ставки на самоплив у колективізації, так і проти всіх адміністративних перегинів та заскоків (з резолюції грудневого (1930 р.) пленуму ЦК КП(б) У)³⁵⁶. Організатори «колгоспного руху» повинні були створювати нестерпні умови для індивідуального господарювання доведеними «до двору» завданнями здачі продукції і податками, а потім чекати від «індусів» добровільно написаної заяви про вступ до колгоспу. І все-таки «тверді завдання» та індивідуалізовані податки ставали ефективними тільки у сполученні із загрозою негайного розкуркулення. Держава-комуна атакувала селян з усіх боків - як «твердоздатчиків», «експертників» і «куркулів».

Учасники грудневого пленуму ЦК КП(б) У виглядали розгубленими. Здійснити суцільну колективізацію села за один рік здавалося їм справою нереальною. Розгубленість подолав секретар ЦК КП(б) У, колишній боротьбист Панас Любченко. Суть його промови-інст - рукції була такою: «Деякі комуністи і навіть окремі партійні організації забули вже про те, що в них на селі є куркуль, і це в першу чергу стосується районів Степу, де ми маємо високий відсоток колективізації. Деяким товаришам здається, що куркулі - це ті, хто був занесений до реєстру весною 1930 року. Їм здається, що коли вони за цим реєстром провели розкуркулення, то в них куркуля вже нема. Вони повторюють заяви тих куркулів, що не потрапили ще під розкуркулення - що, мовляв, наші куркулі на Соловках, а на селі в нас куркулів нема. На декого з наших комуністів напав острах у зв'язку з таким величезним завданням - колективізувати 1,52 млн. бідняцько-середняцьких господарств. Ми не організуємо наступ на куркуля, а значить, і успішну колективізацію, коли кожний член партії, кожний активіст, бідняк і середняк, не усвідомлять, що куркуль у нас виростає на базі дрібнобуржуазної стихії щодня, щогодини, що куркуль не вичерпується, як я казав, реєстром 1930 року, що куркуль на селі є» .

Повторна кампанія розкуркулювання в Україні готувалася з урахуванням досвіду першої хвилі суцільної колективізації. Законодавчу базу забезпечив XII Всеукраїнський з'їзд рад (лютий-березень 1930 р.). У резолюції «Про підсумки та перспективи радгоспно-колгоспного будівництва» він поставив вимогу перед органами радянської влади «рішуче провести ліквідацію куркульства як класу».

Комісія політбюро ЦК КП(б) У на чолі з П. Любченком, яка розробляла план кампанії розкуркулення, поставила перед ЦК ВКП(б) питання про вислання за межі УСРР до 40 тис. селянських господарств (160 тис. осіб). Кремль зменшив ліміт до 30 тис. господарств. Секретар ЦК ВКП(б) П. Постишев 29 травня 1931 р. розіслав у республіки краї та області виконані на ротаторі типові повідомлення про початок кампанії виселення (в них вписувалися чорнилом прізвище секретаря партійного комітету, регіон виселення і цифра селянських сімей, що підлягали виселенню. Депортація здійснювалася блискавичними темпами. Особий відділ ОДПУ повідомляв 12 червня, що чотири ешелони з України були вже вивантажені на місці призначення (всі українські «куркулі» вивозилися в Уральську область), а сім ешелонів знаходилися в дорозі. Разом у ешелонах перебувало 4853 сім'ї загальною чисельністю 18 279 осіб. Планувалося вивезти ще 25 тис. сімей орієнтовною чисельністю 100 тис. осіб. Однак з другої половини 1931 р. масове розкуркулення припинилося. У ньому більше не було потреби. Значно більшу роль, ніж розкуркулення, в колективізації відіграв податково-пільговий перепад. Колгоспники звільнялися від податків, а одноосібників обкладали, не рахуючись з будь-якими нормами.

Селяни зрозуміли, що не існує перспектив для індивідуального господарювання. Вони бачили, що пропаговані владою колгоспи аніскільки не схожі на відомі їм з дореволюційних часів кооперативи, в яких робоча і продуктивна худоба залишалися їхньою хоч і колективною, власністю. Ситуація підказувала їм одну лінію поведінки: якомога швидше позбавитися худоби, щоб вона не потрапила у розпорядження одержавлених колгоспів. У довідці Інформаційного відділу ОДПУ від 17 грудня 1930 р. повідомлялося, що за останній час в Україні, як і в інших регіонах, прийняли широкі масштаби забій і розбазарювання худоби та коней. Зокрема, у Старобільському районі спостерігалися масовий розпродаж за безцінь і забій худоби бідняцькими та середняцькими господарствами. Масовий розпродаж худоби сприяв перевиконанню планів по м'ясозаготівлі. За 20 днів листопада Старобільський райзерносоюз виконав річний м'ясозаготівельний план на 300%. Поголів'я худоби по району зменшилося на 21%.

Як і в першій кампанії розкуркулення, немало селян виганялися на виселки, тобто в чисте поле, де нашвидкуруч будувалися землянки. Зупинимося на ситуації, що склалася в одному з таких виселків у Ново-Псковському районі Старобільського округу. У липні 1931 р. приймальня голови ВУЦВК одержала заяву від слухачів Військово-повітряної академії РСЧА в Москві Якова Коркіна та Омеляна Пахоленка. Вони повернулися з відпустки, проведеної в Ново-Пскові і виклали свої враження у листі, адресованому Г. Пет - ровському.

Перш за все, курсанти характеризували склад відповідальних осіб, які здійснювали у районі колективізацію і розкуркулення: «Місцеві працівники за своїм політичним змістом абсолютно не відповідають виконанню завдань, покладених партією і радвладою. Голова колгоспу хутора Статівка Шандра Ніканор - п'яничка, п'є з розкуркуленими, в пиятику втягує актив. Є заяви, що вони пропивають майно розкуркулених. Актив на чолі з Шандрою заявляє, що вони змушені розкуркулювати середняків та бідняків, тому що від них вимагають процент куркулів. Голова сільради с. Заводянка Бублік п'є з цією ж кампанією. На нього теж є скарги, що він взяв з сундука у Луковенкової Олени 6 рублів 50 копійок. Ця кампанія заявляє: «що хочемо, те й робимо». І дійсно, захотять кого-небудь розкуркулити, дають характеристику, а район підтверджує. Секретар сільради с. Лізівка застосовує рукоприкладство до відвідувачів».

Окремий розділ заяви курсантів під назвою «Ярки» описував побут селян, ув'язнених у невеличкому концтаборі, який влаштувала місцева влада для розкуркулених: «Всі розкуркулені вивезені в байраки, так звані «Ярки». Люди перебувають в зовсім безвихідному становищі. Майно, реманент сільськогосподарський у них відібрані, землю не дано, живуть в землянках з сім'ями. Існують жебрацтвом, розводять бродяжництво. На роботу їх не посилають. Щоб піти в село, вони повинні одержати перепустку у коменданта Ярка… Таке312

становище довго тривати не може, тому що приречені на голодування люди шукатимуть виходу в бандитизмі тощо».

Основну частину великого листа курсанти присвятили техніці розкуркулення. Зокрема, вони писали: «Є ряд випадків примусового втягнення в колгосп. В разі відмови йти в колгосп підводять під графу куркуля й розкуркулюють, відбираючи все майно і вивозять в «Ярки». Переконані, що втягнути в колгосп можна тільки силою. Наприклад, на зборах хут. Статівка активом заявлено: щоб 15 чоловік середняків і бідняків, які залишилися, втягнути в колгосп, треба 5 чоловік вивезти в «Ярки»… Пиятика, застрашування, погане виховання і забезпечення колгоспників є причиною небажання бідняків і середняків, які залишилися, вступати в колгосп, внаслідок чого вони йдуть за куркулями і поділяють їхні настрої. В ряді сел. (хут. Статівка, село Лізівка) є перегини, розкуркулили середняків і навіть бідняків. Наприклад, нами за пропозицією заступника голови РВК разом з представником від РВК на засіданні активу і групи бідноти хут. Статівка було переглянуто список розкуркулених, де виявилося: розкуркулений і вивезений в «Ярки» бідняк Пугач Артем Сергійович, розкуркулені два середняка Пугач Василь Кіндратович і Луковенко Василь Іванович. На даному засіданні ухвалили відновити в правах цих громадян і повернути їм майно. Таке ж становище й по інших селах, тому що там була маса скарг з боку середняків і бідняків. Наприклад, в с. Лізівка забрали майно у сім'ї червоноармійця Кобзаревої Ольги Романівни. РВК ухвалив повернути, але сільрада цього не виконала. Розпродано майно у бідняка цього ж села Біденка Якова Ізотовича, який одержував пенсію за сина - червоноармійця. Такі випадки продажу майна носять масовий характер. У розкуркулених середняків і бідняків забирали геть весь хліб і навіть одяг, сало тощо, а потім ділили між собою (хут. Статівка). Штрафи стягувалися й на користь окремих працівників, наприклад, голова правління кооперативу с. Лізівка прийшов до оштрафованого гром. Лізенка Парфена і взяв собі кабанця»³⁶¹.

До листа Я. Коркіна і О. Пахоленка, як видно з його змісту, додавалися заяви і скарги селян, які постраждали від сваволі місцевих властей (в архівній справі вони відсутні). Курсанти на основі всього викладеного зробили висновок про те, що факти мають не одиничний, а масовий характер, і поставили вимогу термінову вислати в район авторитетну комісію від партійних і радянських органів. Приймальня голови ВУЦВК направила лист до Білокураківського дільничного прокурора з дорученням розслідувати справу і притягнути винних до відповідальності. У супровідному листі було зазначено: «Ця справа як надзвичайно характерна своїми викривленнями на місці, має бути на доповіді у Г.І. Петровського».

Лист курсантів показує, що їх обурювали методи розкуркулення. Проте весь звинувачувальний пафос цього цікавого документу спрямовувався на те, що такі методи застосовувалися не за адресою, тобто щодо середняків і бідняків. Це й не дивно: селяни, яким призначувався статус куркулів, були оголошені поза законом, протестувати дозволялося тільки проти «викривлень» офіційної лінії, що вони й робили.

Кількість колгоспів у степовій зоні України зменшилася з 13 956 на 1 березня до 12 409 на 1 жовтня 1931 р. Однак кількість господарств у них зросла з 936 до 1088 тис., а їх питома вага щодо всіх селянських господарств - з 72,1 до 86,6%. По Україні в цілому частка колективізованих селянських господарств зросла за ці місяці з 48,5 до 68,0%.

Частка усуспільненої орної землі на селі завжди була більша, ніж питома вага колективізованих господарств - внаслідок депортації «куркулів» або втечі селян у міста на новобудови. На березень 1931 р. в Україні було усуспільнено 14 127 тис. га орної землі (52,7%), а на жовтень цього року - 18 702 тис. га (72,0%).

У грудні 1930 р. об'єднаний пленум ЦК і ЦКК ВКП(б) дав українській республіканській парторганізації завдання колективізувати у степовій зоні не менше 80% селянських господарств. Поставлене завдання КП(б) У виконала із значним перевищенням і достроково.

2 серпня 1931 р. ЦК ВКП(б) у постанові «Про темпи дальшої колективізації і завдання по зміцненню колгоспів» роз'яснив, за якими критеріями повинна визначатися суцільна колективізація: не менше 68-70% селянських господарств з охопленням не менше 75-80% посівних площ. Виходячи з цього, пленум ЦК ВКП(б) ухвалив вважати колективізованими Лівобережжя і Степ України.

За рівнем колективізації степова зона України у 1931 р. істотно випереджала усі інші регіони. У Степу найбільш високого рівня колективізації досягли райони Донбасу. Уже на кінець квітня, за даними інформаційної групи Наркомзему УСРР, Риковський (Єнакіївський) район було колективізовано на 100%. Серед інших районів рівень колективізації був найвищим у наступних дев'яти (у відсотках): Слов'янський - 96,0; Краматорський - 95,6; Амвросіївський - 95,0; Маріупольський - 94,0; Костянтинівський - 94,0; Лисичанський - 92,1; Алчевський - 91,9; Ровеньківський - 91,3; Кадіївський - 90,2.

Размещено на Allbest.ru