Крадіжки, п’янство, бійки, розпуста: зворотна сторона повсякденного життя шевців Львова XVII- XVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Крадіжки, п'янство, біики, розпуста: зворотня сторона повсякденного життя шевців Львова XVII- XVIII ст.

Мирон Капраль

Вступ

Щоденне життя ранньомодерного міста стало предметом прискіпливого аналізу багатьох європейських історіографій у післявоєнний періодДив. огляд літератури здебільшого німецької історіографії, що найактивніше досліджує щоденне життя: Haus und Familie in der Spдtmittelalterlichen Stadt / Hrsg. A. Haverkamp. Kцln; Wien, 1984. S. 37-65; Dьlmen Richard, van. Kultur und Alltag in der Frьhen Neuzeit. Mьnchen, 1990-1994. В. 1-3; Stдdtisches Alltagsleben in Mitteleuropa vom Mittelalter bis zum Ende des 19. Jahrhunderts. Die Referate des Internationalen Symposions in Casta-Pьa vom 11. - 14. September 1995. Bratislava, 1998; Bernd Roeck. Civic culture and everyday life in early modern Germany. Leiden, 2006; Elizabeth Foyster, Christopher A. Whatley. A History of Everyday Life in Scotland, 1600 to 1800. Edinburgh, 2009.. Модернізаційні зміни, що відбувалися в суспільстві у зв'язку з винаходом друкарського верстату, відкриттям Америки Христофором Колумбом, процесом конфесіоналізації після реформи Лютера, поступовим розвитком капіталістичних відносин в економіці тощо вимагали інших дослідницьких перспектив, аніж застосовувані досі здебільшого політичні та соціально-економічні моделі вивчення минулого.

В історіографічному доробку української історіографії обмаль досліджень зі щоденного життя ЛьвоваІсаєвич Я.Д. Культура і побут міського населення Галичини ХУП-ХУШ ст. // Народна творчість і етнографія. К., 1963. № 4. С. 91-94; Пляшко Л.А. Подорож до міста XVIII ст. К., 1980; Гронський Й.Ф. Будні середньовічного Львова // Жовтень. Львів, 1980. № 10. С. 115-128; 1983. № 3. С. 99-107; 1983. № 4. С. 90-95; 1984. № 7. С. 95-101; 1984. № 8. С. 90-96; Балушок В.Г. Світ середньовіччя в обрядовості українських цехових ремісників. К., 1993; Дашкевич Я.Р. Типологія актів з історії щоденного життя Львова: вірменська колонія XVI - початку XVII ст. // УАЩ. К., 1999. Т. 3-4. С. 169-199.. Причому недостатнім є вивчення не тільки малозабезпечених джерельним матеріалом непривілейованих прошарків населення, але й еліти тогочасного українського суспільства (шляхти, духівництва). Ранньомодерний Львів, минуле якого представлене численними актовими матеріалами, виглядає оптимістично на загальноукраїнському тлі, де часто трапляються джерельні лакуни, а чи й загалом відсутні матеріали. Утім, і у випадку щоденного життя Львова збережена джерельна база не дозволяє навіть наблизитись до багатоаспектної джерельної бази західноєвропейських міст з їх численними мемуарами, щоденниками міщан (не тільки представників еліти, але й середнього прошаркуДобрим прикладом такого щоденника є нещодавно виданий кодекс Мартина Ґруневеґа, вихідця з середнього міщанства Ґданська, що залишив чи не єдині щоденникові спогади про Львів кінця XVI - початку XVII ст.: Die Aufzeichnungen des Dominikaners Martin Gruneweg (1562 - ca. 1618) ьber seine Familie in Danzig, seine Handelsreisen in Osteuropa und sein Klosterleben in Polen / Hrsg. Almut Bues. Wiesbaden, 2008. Bde. 1-4 (= Deutsches Historisches Institut Warschau. Quellen und Studien, Bd. 19, 1-4).), а також друком численних гравюр, книг, брошур, газет, врешті, збереженими пам'ятками матеріальної культури. Для дослідження побуту шевського цеху XVII- XVIII ст. основним джерелом інформації є актові книги раєцького та бурграбського урядів, під юрисдикцією яких перебували львівські шевці, а також їх цехові книги.

Ситуація з щоденним життям у шевському цеху Львова цікава тим, що дослідження торкатиметься не елітних, а середніх, навіть нижчих прошарків міського населення, якими були ремісники. У цехових книгах шевського цеху й актових книгах львівського раєцького та бурґрабського урядів відкладалася інформація переважно про конфліктні взаємини, судові справи та ексцеси, що стосувалися їхнього побуту. Вони дають змогу побачити переважно «темний бік» їхнього співжиття: сварки, конфлікти, бійки, звинувачення у крадіжках, п'янстві тощо.

швець алкоголь конфлікт судовий

1. Крадіжки: закиди та правда

Низький соціальний статус шевців зумовлював багато суперечок, які торкалися низинних, а навіть принизливих моментів міського життя. Порівняно часто у суперечках та бійках шевці та їхні дружини звинувачували один одного у крадіжках, подружніх зрадах, розпусті тощо. Хоча більшість цих обвинувачень були непідтвердженими образами, але вони часто ставали предметом судових процесів.

1668 року швець Прокіп Городецький протестував проти звинувачень його шевцем Іваном Городецьким у крадіжці копченого м'яса (вудженини)ЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 556, с. 627.. В інших судових справах упродовж того ж року прозвучали подібні звинувачення: єврей Мендель із замкового передмістя назвав сусідів-шевців злодіями, що «вкрали йому 6 півмисок»Там само. С. 674-675., а швець Якуб був звинувачений у злодійстві шмуклером Томашем без конкретної вказівки, чого саме стосувалися претензіїТам само. С. 780..

Теодора Марковичова, вдова шевця Григорія Марковича, у 1682 р. змушена була захищати честь свого сина, про якого розповсюджувалися чутки як про злодія. Вона виставила двох свідків, шевців Теодора Григоровича та Теодора Лазаровича, які заявили, що у шинку Пастернака на вул. Руській швець Андрій Прокопович кілька разів говорив про злодійство її синаЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 85, с. 292-293..

Звинувачення у злодійстві могли призводити до бійок. Наприклад, 1689 р. у кам'яниці єврея Алхіміста на Краківському передмісті побилися два шевці Симон Манчукевич (Мунчукевич) та Василь Воловатий, коли «на горілці» останній почав говорити про крадіжку Манчукевичем свічок коло єврейської синагоги («школи»)Там само. Спр. 88, с. 921-922..

Утім, такі «жарти зі злодійською честю» справді могли закінчуватися для неправдивих інформаторів ув'язненням та сплатою досить значних штрафних сум. У 1717 р. суд покарав дружину шевця Ярославського ув'язненням та штрафом за наклеп та образу Параскеви Ґродзьової, яка була безпідставно звинувачена в крадіжці пари чобіт із шевської яткиТам само. Спр. 107, с. 219.. Саме цей переступ найчастіше зустрічався серед оскаржень у шевському середовищі, але траплялися ситуації, коли сусіди позивалися за вкрадений пиріг «штруцель» або дорогоцінний ланцюг, «срібні ложки з апостолами», півсоток полотна, навіть за «кузьку» льонуТам само. Спр. 558, с. 182; спр. 562, с. 449; спр. 97, с. 452; спр. 90, с. 113-114..

У 1681 р. виникла ситуація, коли шевське подружжя Ожеховичів звинувачувалося іншим шевцем, Яцентом Данішевським, у крадіжці пістолетів. Якийсь пан Зубрицький заставив ці пістолети Данішевському у той час, коли у нього працював, очевидно підмайстром, Кшиштоф Ожехович. Після розслідування бурмистром справи з'ясувалося, що ці пістолети зникли під час турецької облоги 1672 р., коли багато людей (християн та євреїв) перебувало в будинку шевця. До того ж Ожеховського тоді не було в місті, бо він пішов зі Львова напередодні облоги. Уряд постановив, що він повинен очиститися від закидів присягою, після чого Данішевський був зобов'язаний назавжди звільнити його від оскарження й ніколи про це не згадувати під карою у 50 гривень.

Шевські підмайстри часто оскаржувалися в крадіжках, особливо тоді, коли в них не складалися взаємини з майстрами чи вони вимагали підвищення платні. 1707 р. челядник-швець Андрій Зєнкевич, у майбутньому - багатолітній цехмістер (у 1719, 1721, 1724-1727, 1732 рр.), скаржився на свого майстра Григорія Стшемецького про те, що він його бив, обзивав, називав «злодієм». Стшемецький відповідав, що він «як господар та пан свого слуги» намагався в такий спосіб засудити та обмежити його зухвальство, «щоб він гультяйських справ не мав та їх не тримався, але щоб пильнував ремесло»Там само. Спр. 562, с. 295.. Після цього суд звільнив майстра від обвинувачень, попередивши, щоб він надалі не чинив безправ'я слугам, а челядникові наказав повернутися до майстерні та не приставати до поганих товариств. 1667 року кравець Ігнатій Перфумович повідомив урядові про крадіжку одягу. Він запідозрив у цьому шевчика-підмайстра Вільгельма Мора, що жив та працював у шевця Даніеля Ріхтера, кімната якого знаходилася на тому ж поверсі, що й кімната кравцяТам само. Спр. 76, с. 618.. Однак у джерелах відсутнє продовження цієї справи, отже, Мор міг повернути одяг або відшкодувати його вартість. Хоч і не виключено, що непричетність обвинуваченого до пропажі вдалося з'ясувати і на цьому справа й припинилася. Однак цехові акти за цей час не містять даних про його вступ до цеху. Тож ситуація могла розвиватися і несприятливо для підмайстра - він міг бути несправедливо покараний та відійти з міста у пошуках кращих заробітків та спокійнішого життяЯк часто несправедливо міг бути покараний учень, підмайстер чи слуга за злочин, який він не здійснював, показує приклад Пьотра Косовського, слуги пана Яна Манчукевича. У 1706 р. Маріанна Горгодельовна, вдова багатого вірменина Пьотра Кіркора, обвинуватила Косовського у крадіжці грошей в нічний час з її будинку. Після того, як не виявилося свідків, вона наполягла на його ув'язненні та застосуванні тортур. Львівський замковий суд провів повну процедуру: три рази його тягнули на дибі та тричі прикладали розпечене залізо до боку (ЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 562, с. 146). Після проведення тортур з'ясувалося, що Косовський був невинним. І тільки після цього позивачка звільнила його від звинувачень, що зафіксував бурґрабський суд. (Там само. С. 153)..

Рідко коли майстер своїм авторитетом намагався захистити свого підмайстра, який незаслужено отримував славу злодія. Однак такі випадки трапляються. Коли в 1683 р. швець Миколай Жилінський звинуватив челядника шевського ремесла Теодора Ґрондзького у знеславленні та крадіжках, його майстер Андрій Міляновський поручився за свого слугу та визволив його з ув'язнення, куди того запроторив надто підозрілий колегаЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 557, с. 136, 137-138..

У 1717 р. розгорівся конфлікт навколо підмайстра, що працював у шевця П'ясецького. У цеху поширилися чутки, що він був причетний до крадіжки двох пар черевиків. Коли одного дня до шинку Ґловацького, де святкували шевці-майстри, зайшов цей челядник і сів у кутку, швець Вишинський публічно заявив, що йому тут не місцеТам само. Спр. 107, с. 330. Загалом майстри прагнули показати різницю в соціальному статусі між ними та підмайстрами, тому в шинках вони разом з підмайстрами не пили чи, принаймні, не сиділи за одним столом, див.: Farr J.R. Artisans in Europe: 1300-1914. Cambridge, 2000. S. 263.. За свого підмайстра вступилося подружжя П'ясецьких, що спровокувало сварку, а потім і бійку. «Ти гірший злодія, бо шкіру у пана БелліІдеться про Франциска Беллі, львівського райцю у 1691-1715 рр., див.: КаргаІМ. Urz^dnicy miasta Lwowa. S. 375. вкрав», - закидала Вишинському при сварці жінка П'ясецького. «Не злодія я маю, а підмайстра, бо цехмістер дав мені не злодія, а підмайстра», - ніби виправдовувався П'ясецький. «Цей злодій і той, хто тримає злодія, є ним», - кричав Вишинський, вказуючи на підмайстра, а потім на П'ясецькогоЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 107, с. 331.. Через кілька днів Вишинський представив двох свідків, котрі ствердили, що він повернув пану Беллі гроші за шкіру червоного сап'яну, про яку згадала П'ясецька.

Інколи звинувачення у крадіжці були скеровані у протилежну сторону: від підмайстра до майстра. У 1684 р. швець Василь Сидорчак зі Зборівщини був звинувачений своїм підмайстром Стефаном у крадіжці трьох шкір. Возний Ян Шаґальський з наданими йому свідками, шевцями Антоном Солон- кевичем та Теодором Лазаровичем, опитав шістьох євреїв на передмісті, але вони факту крадіжки не підтвердилиТам само. Спр. 557, с. 194..

Траплялися випадки не лише обвинучень у крадіжці, а й справді вчинених злочинів. Так, шевця-підмайстра Яцента Гаєвича, що працював у майстра Георгія Зєнкевича, у 1716 р. спіймали з двома ворками крадених речей з дому свого майстра, коли там стаціонував пан Шварц, префект реґіменту драгунівТам само. Спр. 562, с. 676.. Шевчика ув'язнили на замку. Його мати Анна Свєжаковна, вдова Олександра Гаєвича, та сестри - Анастасія, дружина римаря Мартина Сікорського, та Гелена, дружина Яна Гарасимовича - поручилися за свого сина та брата. Цілком імовірно, що їхнє втручання та домовленість про відшкодування всіх витрат могли врятувати хлопця від важкого судового вироку, бо дальших актів у цій справі до нас не дійшло.

У 1690 р. два челядники шевця Григорія Пташкевича (або Магомета), шевчик Іван Шибка та учень Ілля Кульчицький, обікрали у будинку свого господаря, що мав дім перед Краківською брамою, шляхтича Яна Магеровського; вартість вкрадених речей склала 42 зл. 4 гр.Там само. Спр. 559, с. 418-419.. Хоч їм і загрожувала тяжка кара, але, оскільки крадіжку вони вчинили вперше у житті, «і не з умислу, а з сваволі», та через необережність Магеровського, то отримали тільки тілесне покарання - 150 плаг Івану Шибці та 60 плаг Іллі Кульчицькому «татарською барбарою» на замку.

2. Гицельство, чари та розпуста

Як не дивно, найважчими чи найдошкульнішими в ремісничому середовищі вважалися закиди у гицельстві, тобто у вбивстві собак. Можливо, цьому непрямо сприяла католицька традиція домініканського ордену з його символом: послідовник св. Домініка є «псом Господнім» (Domini canis), що через молитву бореться з демонами, котрі викрадають душі християнLanzi Fernando. Saints and their symbols: recognizing saints in art and in popular images. Collegeville, Minn., 2004. S. 158.. У 1679 р. котляр Францішек Капіцович позвав до суду шевця Миколая Ґавловського, учень якого Ян Римський нібито забив собакуЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 83, с. 1945-1946.. Після з'ясування обставин суд заборонив поширювати чутки про це під карою 10 гривень. Іншого разу, 1706 р., Дмитр Пшемиський з Сенявщини оскаржив іншого учня-шевчика Анджея Масловського в тому, що він у п'яному вигляді вийшов від свого майстра Казимира Скшекевича і, побачивши собаку, кинув у нього каменем та забивТам само. Спр. 562, с. 140.. Хлопець заперечував це, переводячи обвинувачення на свого колегу Войцеха Тарчинського (Торчинський). Уряд звільнив обох учнів від цих закидів навіть без складання ними присяги, щоб «такою марною справою Бога Всемогутнього не турбувати». Через чотири роки, коли Тарчинський уже був майстром, йому нагадали про цю подію, прозиваючи під час сварки в шинку зневажливо «гицлем»Там само. С. 48.. Але справи про вбивства собак, гицельство шевців і далі час від часу з'являлися на сторінках судових документів. Лайка «гицель» часто вживається поруч зі звинуваченнями у злодійстві і спрямована на образу честі. У 1723 р. Іван Пташицький зі Святоянської юридики скаржився на Себастьяна Зажицького про публічну образу честі через обзивання його словами «гицель, старий пес, злодій»ЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 577, с. 274-275.. Зажицький на своє виправдання розповів, що Пташицький без причини вистрілив у рукавицю, закладену у пліт, сполошив коня, що, своєю чергою, настрашило його дитину, через що вона досі хворіє.

Якщо чоловіків під час сварок лаяли «гицлями» та «злодіями», то жінок найчастіше називали «чарівницями» та «курвами». У 1710 р. Анастасія Ро- мановичова оскаржувала Реґіну Зупалінську у завданій образі при шевських ятках, коли та назвала її «чарівницею». Звинувачення у практикуванні чар були досить серйозні, адже в Галичині випадки спалювання чарівниць відомі і в першій половині ХІХ ст.Гнатюк В. Купанє й паленє відьм у Галичині // Матеріали до української етнології. Львів, 1912. Т. 15. С. 178-201; Див. також останнє дослідження Катерини Диси на загальноукраїнському матеріалі: Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої ХУП-ХУІП ст. К., 2008. У 1719р., теж при ятках, сталася сварка між Анною Ярославською та дружиною шевця Паснікевича, яку Анна назвала «чарівницею»ЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 102, с. 777.. Суд ув'язнив Ярославську «за колодкою»Йшлося про закриття жінки в одній з кімнат у ратуші, що вважалося найлегшою формою ув'язнення., до сплати штрафу, а також перепросин. Швець Іван Ярославський теж мав присягнути, що в майбутньому ні він, ні його дружина не будуть обмовляти Паснікевичову.

Треба зауважити, звинувачення у практикуванні чарів мали певні підстави, оскільки багато людей низького соціального становища лікувалися народними методами і не могли собі дозволити оплатити послуги не тільки лікаря з докторським ступенем, але й звичайного цирульника, що у той час надавав першу допомогу й виконував найпростіші медичні функціїДив., наприклад, статут цеху цирульників у Львові від 20 серпня 1578 р.: Економічні привілеї міста Львова. С. 694-698.. Виходили друком та поширювалися в рукописних варіантах різноманітні зільники, травники, які потрапляли до львівських книгозбірокДив.: Fritz J. Ksi^gozbiory lekarzy lwowskich. Lwow, 1929.. У львівських актах занотовано кілька прикладів, коли сусідам видавалися підозрілими якісь лікувальні практики, що нібито виходили поза межі народної медицини. У 1728 р. сусіди позвали до суду Мартинову шевчиху, яка мешкала під костелом св. Софії у дворі, що належав до королівської каси. В одній із розмов Мартинова нарадила зібрати зілля з дев'яти хат та скупати в ньому хворого чоловікаЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 110, с. 652.. А в 1732 р. швець Яцент Ворона звинуватив Єву Росоловичову у чарівництві на тій підставі, що вона ходила до чинбаря і купалася в чинбарській дубовій рідині (гїфіте garbaгskiej), в якій вимочують шкіриТам само. Спр. 563, с. 880.. Суд відкинув ці звинувачення, присудивши за наклеп два дні ув'язнення та сплату по 7 гривень суду та позваній стороні.

Іншими поширеними образами та звинуваченнями жіночої половини шевського міського середовища були оскарження у розпусті та подружній зраді. У 1678 р. швець Марко Василевич з дружиною Анастасією звинуватили іншого шевця Анджея Мікєра у розповсюдженні чуток про Анастасію, яка ніби мала тілесний гріх (uczynek sprosny) з Миколаєм ҐавловськимТам само. Спр. 83, с. 1310-1311.. На розпитах бурмистрівського уряду Мікєр все заперечував. Бурмистер наказав йому присягнути про непричетність до поширення образливої інформації та наклав заруку в 15 гривень для сторін у випадку відновлення сварок.

У 1697 р. Панько Пташкевич з дружиною Маріанною оскаржували Єву Городецьку в публічній образі при ятках Маріанни, яка нібито мала зв'язок з її чоловіком. За образу суд покарав Городецьку ув'язненням у тюрмі на Сенявщині, наказав перепросити позивачів та сплатити їм 4 гривні. Також вона мала перепросити свого чоловіка за знеславлення та жити з ним у згоді. До того ж уряд наказав Городецькому шанувати дружину, не влаштовувати пиятик та дбати про господарство.

Публічно, при шевських ятках, у 1716 р. виникла сварка між Реґіною Зуполінською, її дочкою Барбарою Малконьовою та Анною Пташкевичовою. Остання привселюдно під час збору податків «проклинала цехмістрів, що в ланцюгах та перлах ходять, на кількох ятках сидять», а також згадала про «куревство» Барбари Малконьової та ганила її іншими словамиТам само. Спр. 102, с. 634-635. Чоловіком майстрівни Барбари у 1716 р. став Якуб Малкон (Малкович), якого звільнили після одруження на дочці майстра від сплати вступних внесків, що він не міг сплатити від 1703 р., див.: 0880І. 428, к. 60 V.. За дочку заступилася мати Зуполінська, яка Пташкевичову назвала злодійкою: нібито вона щось вкрала чи викопала на згарищі в цехґаузі після шведського захоплення міста у 1704 р.

Непрості сімейні стосунки могли стати предметом загального обговорення, що загрожувало зганьбленням, як це сталося у 1701 р. з подружжям Олеських. Швець Міхал Олеський позвав свого тестя, пекаря Адама Каспровича до суду, вимагаючи повернення додому його дружини, дочки КаспровичаЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 93, с. 277.. Раєцький уряд, що отримав цю справу після апеляції від вироку бурмистра, провів слідство. З'ясувалося, що Олеський у розмові з іншими людьми твердив, нібито його дружина «спала з драгуном». Коли ці слова досягли вух Каспровича, він забрав дочку з дому чоловіка.

Рідко коли звинувачення у розпусті стосувалися чоловіків. Наприклад, 1699 р. Дорота Тшецячка, вдова цирульника Тшецяка, звинуватила шевця Войцеха Шафранковича у подружній невірності, коли його дружина перебувала на службі «за мамку у певної великої пані»Там само. Спр. 91, с. 1239.. Втім, вона не змогла це довести, тому уряд наказав їй перепросити позивача.

3. «П'яний як швець»: товариське життя шевського цеху

Достеменно невідомо, відколи у народній творчості склалася сумнозвісна слава про шевців як великих любителів алкоголю. Повсякдення львівського шевського цеху останньої третини XVII ст. - першої третини XVIII ст. певним чином підтверджує ці влучні народні спостереження. Шевці напивалися насамперед у цеху, для чого було багато нагод. Найбільше випивалося з приводу виборів у цеху. Приємна процедура розтягувалася на кілька етапів. Спочатку мед пили перед презентацією кандидатур цехмістрів панам райцям, потім після обрання їх цехмістрами, далі - після присяги. Мед лився рікою, а на закуску була риба та хлібТам само. Спр. 83, с. 1310-1311. Там само. Спр. 102, с. 634-635. Чоловіком майстрівни Барбари у 1716 р. став Якуб Малкон (Малкович), якого звільнили після одруження на дочці майстра від сплати вступних внесків, що він не міг сплатити від 1703 р., див.: Ossol. 428, k. 60 v. ЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 93, с. 277. Там само. Спр. 91, с. 1239. Осс. 430, с. 72 зв. (1668 р.).. Регулярні, квартальні та періодичні збори шевців у господах цехмістрів, як правило, закінчувалися тривалими застіллями, на яких були присутні практично всі майстри цеху. Щорічна процесія через місто всіх цехів на католицьке релігійне святодень Божого Тіла - також закінчувалося довготривалим спільним цеховим бенкетом. Колективно цеховики святкували також щорічні міські змагання в стрільбі з рушниць, що влаштовувало стрілецьке братствоДив. конкретніше про стрілецьке братство у Львові в: Kulczycki T. Rys historyczny wraz ze zbiorem przywilejow Towarzystwa Strzelcow Lwowskich... Lwow, 1848.. Шевці не оминали нагоди випити колективно при вступі до цеху нового майстра, «визволинах» їхніх учнів тощо. А скільки нагод використовув кожен з них задля того, щоб зняти напруження після важкої фізичної праці, особливо в невеликому колі колег, невідомо.

Для місць зустрічей - цехових господ - обирався певний шинок. З його власником встановлювалися неписані домовленості про першочергове обслуговування шевців, передовсім під час виборів цехмістрів. Шевські цехмістри за традицію брали частину витрат на частування цехової братії на себе, зазвичай отримуючи алкогольні напої в борг. У 1670 р. цехмістер після своєї присяги за традиційне пригощання заплатив зі своєї кишені за 7,5 гарнців медуОсс. 430, арк. 75 зв.. Крім цього, шевці випили ще 50 гарнців меду, але за них мав розрахуватися цех, хоча цехмістер поручився за оплату.

Через заборгованість шинкарям шевці часто змінювали шинки, де провадилися цехові бенкети. У 60-х роках XVII ст. таким місцем був шинок «у Салезіянки», який пізніше замінили численні алкогольні заклади:«у Злотнички», «у пані Вінценти», «у пані Черкесової», «у пані Снопкової» та інші. На цехові гроші замовлявся мед, за який платили в середньому 25-30 зл., що дозволяло замовити 40-50 ґарнців напою. Однак ця цифра могла суттєво різнитися від року до року: у 1698 р. шевці витратили на вибори 14 зл. 12 гр., а у 1709 р. - вже 72 зл.Осс. 427, с. 88; Осс. 428, с. 145 зв. На той час у Львові місткість одного ґарнця становила 3,84 лЕкономічні привілеї міста Львова. С. 757., отже, шевці, святкуючи обрання керівництва свого цеху, могли спожити за вечір більше 160-180 літрів медового алкогольного напою.

З кінця XVII ст. поряд із медом все частіше шевці замовляли горілку, що стає в пияцьких колах дедалі популярнішою, а, отже, й витрати на застілля у першій третині XVIII ст. зростають до 50-60 зл.Для порівняння, в Ауґсбурґу за давнім звичаєм також у день міських виборів відбувалися великі почастунки з найбагатшими бенкетами, вишуканими стравами, випитим цеховим вином та пивом. Але з 1682 р. такі бенкети влаштовувалися тільки для керівництва цеху, присяглих майстрів (у Львові аналогом були столові), можливо, цехових слуг. Прості майстри не запрошувалися на них, проте витрати на бенкети з часом зростали. Так, у 1653-1683 рр. вони склали 5 гульденів, а у 1684-1720 рр. - 7-8 гульденів (Clasen Claus-Peter. Gerberund Schumacher in Augsburgs Vergangenheit 15001800. Augsburg, 2003. S. 247). При порівняльному числі майстрів у двох містах (близько 100 осіб), витрати у львівському цеху на бенкети виглядають значно вищими: 50-60 зл. уЛьвові проти 7-8 гульденів у Ауґсбурґу, що дорівнювали близько 16-18 зл. (зато- дішнім валютним еквівалентом чи обмінним курсом вартість одного ґульдена відповідала 2-2,2 зл., або 0,66 талера: Зварич В., Шуст Р. Нумізматика. Довідник. Тернопіль; Львів, 1998. С. 102, 354). Десь вдвічі менше цехових грошей витрачалося на алкоголь під час свята Божого Тіла - другого за популярністю заходу у шевському середовищі. Так, у 1690 р. на бенкет «за старим звичаєм» на Боже Тіло було витрачено з цехової скарбниці 10 зл.Осс. 427, с. 9 зв.

Цехові реєстри видатків засвідчують, що значну частину грошей із цехової скарбниці щороку щедро видавалося на гостини, бенкети, частунки та інші заходи, що закінчувалися щедрими застіллями. У 1665 р. більше половини цехового прибутку пішло на прийняття: 183 із 330 зл.З цієї суми тільки незначна частина пішла на страви (41 зл.), а більша сума витрачалась на замовлення алкогольних напоїв: меду, пива та горілки. У 1669 р. ця сума «на пиятику» ще більше зростає, сягаючи 315 зл., але цехова братія не вважала це проблемоюЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 77, с. 238-239.. Райці обурювалися поведінкою шевців, що висловлювали претензії до своїх цехмістрів за витрати значних сум на судові процеси з партачами, у той же час вважаючи цілком прийнятними великі витрати на алкогольні застілля. Райці наказали шевському цеху визнати судові витрати як цілком умотивовані та запровадити окрему складку для таких потреб. А також застерегли шевців, щоб вони не витрачали гроші на непотрібні речі та «не пропивали їх, але обертали на збереження прав, ремонт вежі, на забезпечення її провіантом та інші цехові потреби»Там само. С. 239..

Утім, п'янство у цеху продовжувалося й надалі, поки у середині 70-х років XVII ст. не з'явилася опозиція, яку склали молоді майстри, що виступила проти цехмістрів і старших майстрів. У 1674 р. Ян Береза та Ференс Вишинський скаржилися від імені молодих майстрів-шевців на цехмістрів, що не виконують декретів міської ради; пропили цехову скриньку два роки тому; те, що мали на вежі з амуніції та зброї, поділи невідь-де, а нічого нового не купили; брали від братів, що від'їжджали, великі суми грошей та невідомо де їх поділиЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 80, с. 1415-1417.. Закінчували скаргу заявою про те, що коли «хто з молодших майстрів озивається про кривду, то зразу ж цехмістри такого саджають до в'язниці». Скаржники звернулися до раєцького уряду з проханням втрутитися, бо цехмістри «все, що візьмуть, те проп'ють».

Обрана міською радою комісія з двох райців, перевіривши цехові рахунки, підсумувала, що «в цеху немає жодного порядку, цехмістри не вписують усіх прибутків, витрачають гроші більше на пиятики та сварки між собою»Там само. С. 1495.. За часу цехмістрівства Бартоша Ґонсьорковича (або Барана) та Григорія Паснікевича цех закупив камінь пороху, втім, жодної кулі не виявилося, «але на мед значні витрати виявилися, адже і скриньку з правами та привілеями в меді заставили miedzie zafantowali)». Депутати-райці запропонували цехмістрам власним коштом викупити цехову скриньку, що «до цього часу п'є мед»Там само.. Їм мають допомогти грошовою складкою ті з бра- тів-шевців, хто допомагав їм пити мед, а тих осіб цехмістри самі мають знати. У 1678 р. під час п'яної бійки в шинку цирульника Юзефа Янковича Антоній Солонкевич нагадав одному з цехмістрів Івану Головецькому якусь справу «про мідні таблички, що він пропив». За словами одного зі свідків, цехмістер Головецький, б'ючи києм Солонкевича, приказував: «Бив тебе і ще буду бити, як пса»ЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 83, с. 498. Очевидно, йшлося про клейноди, що складали підмайстри, вступаючи на працю до львівського шевського цеху..

Через кілька років, у 1680 р., райці-депутати провели нову ревізію цехових витрат. Міська рада, схваливши їхній звіт, виявила, що в певні роки цехмістри були винні цеху, а в деякі - навпаки. Це пояснювалося тим, що багато грошей пішло на пиятику, особливо в 1677 та 1678 рр. за цехмістрів Бартоша Ґонсьоркевича, Івана Городецького, Каспара Ландольта та Теодора Григоровича. Тож райці ухвалили, що вони мають сплатити до цеху по 20 зл., а за ті роки, натомість, цех мав повернути цехмістрам певні суми. На майбутнє райці вирішили встановити заборону на подібні трати на пиятику під карою повернення грошей цехмістрамиЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 83, с. 737..

Заходи міської ради для стримання пияцтва в шевському середовищі за цеховими рахунками дали певні результати: у 1685 р. із 565 зл. прибутку тільки 116 зл. або, орієнтовно, тільки п'ята частина витрачалася на почастунокОсс. 429, арк. 61зв. - 70зв.. У 1715 р. з 328 зл. прибутку таких витрат було 54 зл., тобто менше шостої частиниОсс. 428, арк. 164-166.. Однак і ця цифра не задовольняла райців, які після звіту депутатів наказали шевському цеху, а конкретніше - цехмістрам, не витрачати гроші на непотрібні трунки без відома цеху та старших майстрів, а дбати про забезпечення військовим спорядженням та їстівними припасами шевської вежі, до утримання якої був зобов'язаний цех. Також цехмістри мали присягнути, що всі гроші були витрачені на користь цехуЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 100, с. 130-131. Див. також аналогічний декрет з того часу: ЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 102, с. 26-27..

4. «П'яні» наслідки

Обмеження витрат на алкогольні напої не дали тривалих та відчутних результатів. Як засвідчують судові акти, кричущі випадки п'яної поведінки шевців регулярно повторювалися. У 1668 р. Ілля Ярославський, засідаючи з шевцями при чарці, образив їх усіх особисто та їхні права, а також недобре відгукнувся і про замковий урядЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 556, с. 713. Цікаво, що права шевців лежали на столі, за яким вони за чаркою вели розмови.. У 1702 р. три шевці, що мали судову суперечку, прийшли до бурмистрівського уряду п'яними. Бурмистр наказав їм прийти наступного дня, бо у такому вигляді вони не можуть присягати, що було ухвалено попереднім декретомЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 93, с. 566..

Цехмістер шевського цеху Іван Гойдакевич з Сенявщини у 1715 р. скаржився на Миколая Кривецького про образу. Він оповідав, що той минулого дня заснув у його господі п'яний, а коли Гойдакевич розбудив його, мовляв «підемо разом, щоб тебе ніхто не пограбував», Кривецький у відповідь образив його, назвав хлопом та хамом. Суд визнав обох винними та засудив їх до двох діб ув'язнення і сплати по парі фунтових свічок до церкви св. МиколаяТам само. Спр. 562, с. 654-655..

Деякі шевці-пияки не тільки засинали в шинках під час чи після застіль, але й ставали жертвою нічних пограбувань, коли поверталися необачно у п'яному вигляді додому. У 1720 р. швець Стефан Цудник зі Святоянської юридики оповідав на суді, що пізнав на дружині Івана Зінкевича, мешканця тієї ж юридики, свій власний кунтуш, перероблений на жіноче вбрання (щрф). Кунтуш разом із шапкою та хусткою у нього вкрали, коли він п'яний повертався з середмістяТам само. Спр. 577, с. 14-15.. Пригода закінчилася тим, що пограбованого до нитки Цудника вояки запровадили до «кордиґарди». У відповідь на оскарження Зінкевич повідомив, що кунтуш йому продали вояки за випитий мед та горілку. При цьому вони сказали, що це не крадений товар, а знятий зі злочинця. Суд вирішив не чіпати вояків, які й були, найімовірніше, винуватцями, а наказав Зінкевичу повернути кунтуш Цуднику або придбати йому інший.

Пияцтво інколи закінчувалося трагічно для рідних пияка, як бачимо у випадку з шевцем Пйотрем П'ясецьким. У 1698 р. його колишня теща Катерина Пєховська з сином, також шевцем Якубом Кобєцьким, звернулася до суду зі звинуваченням П'ясецького у побитті вагітної дружини, після чого вона померла. Оскаржений все заперечував, звинувачуючи тещу у безпідставному його ув'язненні в замку. Він твердив, що це родичі дружини «загубили її», кладучи на неї якісь банкиТам само. Спр. 561, с. 282-283.. Свідки під присягою твердили, що П'ясецький у п'яному стані випадково впав на свою вагітну дружину під час суперечки з сусідами. Вона ж померла кілька тижнів потому, під час важких пологів. Бурґрабський суд фактично залишив П'ясецького без покарання, наказавши укласти інвентар спільного майна, з якого йому мало припасти 2/3, а спадкоємцям дружини - 1/3.

Очевидно, п'янство спричиняло періодичні напади божевілля у шевця Юзефа Хрищинського. Один із них досить детально описаний у свідченнях підмайстрів, що працювали в ньогоТам само. Спр. 97, с. 911-912.. У суботу 28 квітня 1708 р. Хрищин- ський вийшов до міста чи костелу, а чи в іншій справі. Після повернення був нібито тверезим, дав підмайстрам сніданок, а дружині Барбарі («майстровій») виділив гроші на купівлю продуктів. Після сніданку покраяв шкіру для роботи підмайстрам і раптом сказав дружині: «Басю, ходімо». Вона пішла з ним до комори, а через деякий час шевчики почули крик: «Християне, рятуйте, бо заб'є мене». Коли один із підмайстрів зайшов до комори, майстер замахнувся на нього, тож він зі страху втік. Шевчики побігли до сусіда, кравця Григорія Яновича, що мешкав у тому ж будинку, просячи про допомогу. З його втручанням Хрищинського вдалось утихомирити. Він упав на коліна і чолом бив об землю, промовляючи: «Знайшов клейнод і скарб п'яти ран Христа Бога, пошліть за катом, хай шию відітне, буду судити райців». Потім пішов за дружиною, яка скористалася моментом для втечі, примовляючи, що знайшов «клейнод п'яти ран Ісуса». Коли кравець зауважив, що він побив свою дружину, Хрищинський на те відповів: «Бога не маєш, щоб у тебе рана була». Пізніше прийшов грек-купець, який спробував полагодити ситуацію, однак швець його вдарив, після чого почалась бійка. Вибігши на вулицю, Юзеф бив усіх, хто зустрічався йому на шляху, поки його не зв'язали та не ув'язнили.

Після цієї пригоди четверо старших майстрів - Франциск Гербест, Станіслав Подбжезняк, Мартин Гамальович, Іван Гойдакевич - взяли Хрищинського на поруки, пообіцявши, що він стане до суду в наступну суботу. Вирок раєцького суду був лаконічним: покарати Хрищинського за цеховим звичаєм 50 плагамиТам само. С. 919.. Однак навряд чи таке суворе покарання (як правило, тілесні кари застосовували лише до підмайстрів або учнів) суттєво вплинуло на шевця. Через кілька років, у 1712 р., вже сам Хрищинський зобов'язувався перед урядом, що під карою ув'язнення утримається від п'янства, буде уникати сварок з людьми та спокійно житиме з дружиною БарбароюЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 99, с. 383..

5. Жіноча слабкість до алкоголю

Не можна з певністю твердити, що жіноче пияцтво було настільки ж поширеним у шевському середовищі, як і чоловіче. Тільки окремі представниці слабкої статі зі скандальною репутацією надійно прописалися на сторінках актових книг. У 1688 р. дружина Романа Валініцького, шевчиха та мешканка старостинської юридики Анастасія Леміна, після виходу з ув'язнення у присутності жителів юридики, шевця Валентина Фарини та пекаря Теодора Яремковича, зобов'язалася жити у згоді з чоловіком, не вчиняти сварок, не пиячити (neque ebrietatem) та дбайливо виховувати дітейТам само. Спр. 559, с. 152..

Дружини цехмістрів різних років Івана Городецького та Івана Гойдакевича, живучи по сусідству, часто з'ясовували стосунки, найчастіше напідпитку. У 1701 р. при шевських ятках Городецька обізвала Гойдакевичову «пиячкою, бестією», коли та завела розмову про заздрість з боку інших шевчихТам само. С. 919. ЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 99, с. 383. Там само. Спр. 559, с. 152. Там само. Спр. 93, с. 180.. Від пияцтва жінок тяжко потерпали насамперед їхні діти. Так, про Гойдакевичову говорилося - вона по-святковому вбралася, а в її хаті діти не мають, що їсти.

Деякі дружини шевців часто затримувалися в шинку, що призводило до сварок та бійок. У 1708 р. Марина Пташкевичова визнала, що увечері її син, цехмістер Стефанович, прийшов до неї та запросив «на кварту меду». Вона полишила роботу і пішла зі своєю невісткою Стефановичевою до шинку у кам'яниці Пастернака. Під час розмови за медом Стефановичева торбинкою з грішми жартівливо вдарила шевця Томаша Гербеста, промовляючи: «Отож, пане Гербсте, будете з моїм чоловіком колегами». Далі вона сказала, що дасть 10 талерів, щоб він був з її чоловіком цехмістром. Але несподівано вона не отримала жодного прихильного слова від обраного нею «кандидата на керівництво в цеху». Після взаємообміну ущипливими фразами жінка сказала: «Ти склеп». На це Гербест відповів тим же, а потім, вставши, додав: «Твій чоловік у мого батька за хлопця був, а твоя сестра у мого батька хліб просила. Тепер ти маєш протекцію пана хорунжого, але залишаєшся дроворубкою»Там само. Спр. 97, с. 1095.. Стефановичева, яка на той момент була під дією медового напою, вдарила Гербеста в губу, що призвело до бійки. Уряд бурмистра, розглянувши справу, наказав їх обох ув'язнити «за колодкою», а потому вони мали перепросити один одного у цеху та сплатити штраф судовому урядові.

6. Завзята войовнича челядь

Найзапальнішими забіяками у шевському середовищі, звичайно, були молоді підмайстри. Найчастіше бійки відбувалися між ватагами челяді та підмайстрів різних цехів. Такі бійки, очевидно, були своєрідним спортом у Львові того часу, що на такий спосіб каналізували зайву енергію ремісничої молоді.

У 1687 р. відбулася бійка між ковальською та шевською челяддю у кам'яниці Щепановичовській на вул. Зарванській, де знаходилася господа ковальських підмайстрів. Постраждалою стороною виявилися шевчики.

Після судового розгляду, в який були втягнуті обидва цехи, сторони погодилися на компромісну полюбовну угоду. За її умовами, штраф у 30 зл. шевчикам сплатили не підмайстри-ковалі, фактичні винуватці побиття, а весь ковальський цехТам само. Спр. 87, с. 705-706..

У тому ж році сталася бійка на передмісті у шинку єврея Орина між шевчиками Костянтином Хировським, Теодором Шуцьким, пекарями Яном Шишелкою та іншимиТам само. Спр. 559, с. 6.. А приводом до сварки та колотнечі між челяддю двох ремісничих спеціальностей став конфлікт між шевчиком Стефаном Во- лощишином, що доводився сестринцем (племінником) Шишелці.

Дуже часто з'ясовували стосунки на кулаках підмайстри шевці та кравці, чисельність яких була найвища у місті, чим і можна пояснити велику кількість зіткнень між ними. 1711 року вибухнув гучний конфлікт із тривалими наслідками, у який були втягнуті й майстри. Так, цехмістри шевського цеху разом із підмайстром Марціном Ґузіком від імені всіх підмайстрів внесли скаргу на кравців-майстрів як поручителів за своїх підмайстрів. Започаткувало конфлікт побиття п'ятьма кравчиками шевчика Василя Лісовського. Обвинувачені виправдовувалися тим, що шевчикам давно заборонили приходити до господи, де сидять кравчики та кушнірчикиТам само. Спр. 99, с. 203. Див. також: Там само. Спр. 101, с. 536.. Не чекаючи на вирок суду, шевчики взялися утверджувати справедливість самостійно - піймали у місті кравчика Стефана Захарясевича та сильно побили його. Уряд покарав обидві сторони, наклавши заруку («вадіум») у сумі 100 гривень на порушника спокою.

Через 15 років, у 1725 р., кравчикам знову «дісталося» від підмайстрів шевського цеху. Бійка відбулася в понеділок після Пасхи на Високому замку, яку спровокував майстер Осипович. До нього долучилися підмайстри-шевчики, яких нараховувалося близько 30 осіб. Жертвою став кравчик Стефан Тиснякевич. Коли він упав, нападники почали закидати його камінням, в чому їм допомагали і жінки («шевчихи»). Після того, як на допомогу Тис- някевичу підбігли інші кравчики, розпочалася загальна бійка: в хід пішло все, що потрапило під руку (палки, каміння, тощо)Там само. Спр. 109, с. 1353-1359.. Справа набула розголосу, зачепивши цехове керівництво. Цехмістри-кравці виступили з оскарженням цехмістрів-шевців, підставою до чого послужило підбурюванння шевчиків до бійки з майстром їхнього цеху Шимоном Мосюжником (Осиповичем). Шевські цехмістри у відповідь на звинувачення вказали на конкретних осіб - шевчиків Шимона Скородинського, Пйотра Лободинського та Георгія Вишинського як винуватців, вивівши з-під удару цех у цілому.

Очевидно, що такий вибух неприязні між представниками обох цехів мав якесь поважніше підґрунтя. Поштовхом до тривалої неприязні могло бути, наприклад, покарання кравця Огородничка «на куну» при церкві св. Миколая за наказом церковного уряду. Стороною-позивачем у цій справі, деталі якої невідомі, виступали шевчикиТам само. С. 1355..

Дещо пізніше ця історія мала продовження: кравці повідомляли в суді, що шевці запросили на допомогу різничків та студентів, які допомагали їм битися під муром костелу оо. реформатів та на юридиці св. Івана Хрестителя. А через три роки, у 1728 р., серед міських актів знову фіксуються судові справи, де сторонами виступають шевська та кравецька челядьЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 110, с. 630-631.. Відсутність конкретних деталей та розголосу у цих випадках можна пояснити замиренням та полюбовною угодою між сторонами ще до судового процесу.

У 1720 р. декілька шевчиків разом із ткачиками втрапили в пригоду з підмайстрами-мечниками, з якими разом сиділи у шинку в кам'яниці Гребінки на вул. Руській. Сварка почалася з того, що хтось із мечничків ударив стару шевчиху, за яку заступилися шевчики. Розпочалася загальна бійка. «Ви, шевчики, шиєте нам чоботи червоні, жовті, а ми вам залізні», - кричали мечнички, нападаючи на шевчиківТам само. Спр. 108, с. 332.. Під час бійки побили і п'яного мечника, що лежав на лаві у шинку. Міські ціпаки, що прибігли на місце бійки, схопили шевчика Михайла Кульчицького та одного мечника. Цікаво, що мечнички достеменно не знали, хто ж їх побив, адже наступного дня в понеділок звернули свою лють на ткачиків, затіявши галас перед кам'яницею Маєрановича, де проходили гайні збори ткацького цеху. Більшість же шевчиків мешкали на передмісті.

Декрет у цій справі, де позивачами були два цехи - ткацький та шевський, а відповідачем - мечницький, передбачав покарання насамперед для підмайстрів-мечників - ув'язнення і тілесні покарання плагами, а також були покарані шевчики за побиття п'яного майстра-мечникаТам само. С. 342-345.. Підмайстри-шевці Яцент Фризовський, Ян Коростилевич, Василь Цапкевич, Михайло Білинський, Михайло Кульчицький мали сплатити по 2 зл. кожен.

Бійки траплялися і на любовному ґрунті. Ймовірно, такий характер мало з'ясування стосунків у 1702 р. між шевцем-челядником Анджеєм Прухніцьким та братами Тересії, дочки Бартошової вдови. Тересія пожартувала з п'яним челядником, який у відповідь вдарив її «в губу»ЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 94, с. 278-279.. Старші брати дівчини сильно побили Прухніцького киями, що викликало обурення інших підмайстрів-шевців, які уважали такі дії несправедливими. Найближчі колеги Прухніцького, підмайстри шевця Станіслава Подбжезняка, вчинили галас перед будинком Барташової вдови на Галицькому передмісті, що знаходився недалеко біля цвинтаря та шпиталю св. Лазаря. Невдовзі й майстри були втягнуті до цієї вже не амурної, а цілком неприємної історії. Наступного 1703 року вже Станіслав Подбжезняк скаржився про побиття Міхалом Канецьким, що могло статися через його підмайстра ПрухніцькогоТам само. С. 525..

«Бійцівські якості» активізувалися у підмайстрів тоді, коли вони мали підтримку своїх майстрів. У 1718 р. два німці-шевчики, котрі працювали у Франциска Лоє, вчинили сварку, а потім бійку з сусідом свого майстра - німцем Генриком Бурманом. За скоєний вчинок підмайстри сіли в ув'язнення на тиждень і день, заплатили за новий одяг та судові витратиЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 105, с. 637-638; спр. 107, с. 586..

Бійцівські навички, набуті у шинках, деякі підмайстри могли використати не тільки для виходу молодечої енергії, але й для цілком кримінальних дій. Так, 1664 р. шевчик Василь Щупачик разом з помічниками був звинувачений у тяжкому побитті Войцеха Високанського (у нього була закривавлена вся голова), а також у пограбуванні в кам'яниці Живерта його шапки вартістю 8 зл. та грошей на суму 3 зл.Там само. Спр. 556, с. 265..

7. «Між своїми» (конфлікти в цеху)

Боротьба за владу, впливи та престиж не сприяла складанню теплих почуттів між майстрами в цеху, що часто призводило до бійок з тяжкими наслідками. Так, 1689 р. швець з Підзамча Шимон Мачукевич позивав двох інших шевців Василя Батюкевича та Івана Мандзяка (або Бупчика) про побиттяТам само. Спр. 559, с. 344.. Оскаржений до суду не з'явився, тож декрет був ухвалений заочно. За його умовами позивач міг через замкових слуг ув'язнити Мандзяка, а також увійти у володіння його маєтністю до віддачі присудженої суми.

У 1693 р. шевське подружжя Андрія та Катерини Лихварів з Підзамча влаштували нічний напад на будинок іншого шевця, Павла Нижанковського, що закінчився побиттям останньогоТам само. С. 746.. Імовірно, подружжя мало вагомі причини вчинити нічне побоїще.

1703 р. швець Шимон Ґєлда попросив засвідчити його рани на голові та під очами, завдані йому шевцем Станіславом Шейнаровичем⁸⁰. 1717 р. швець Іван Ґродзь заявив про побиття своїм колегою Іваном Ярославським^{80 ЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 94, с. 291.}. Наступного року оскаржували один одного два члени цеху, Томаш Зиполінський та Якуб Малкон.

У 1705 р. виникла бійка в шинку в Мазанській кам'яниці на вул. Домініканській між старшим майстром Франциском Гербестом з дружиною та шевцями з Сенявщини - Іваном Гойдакевичем й Іваном Супроновичем. Неприємна пригода трапилася у вечірній час. За словами Гербеста, шевці спочатку ображали його, потім розбили йому обличчя, а, врешті, повалили його на землю разом з дружиною та «били, як їм подобалося»Там само. Спр. 562, с. 30.. Під час судового засідання виявилося, що дружина Гербеста була вагітна. У відповідь Гойдакевич скаржився на Гербеста, який називав його «хлопом» («щ cЫopstwo ти zadaiдc»), чим і спровокував бійку. Суд ухвалив Гербестові присягу, якою той мав підтвердити, що не давав приводу до бійки. Гойдакевич мусив засісти у замкову вежу від наступного понеділка на весь тиждень і не виходити, поки не перепросить позивача у присутності гідних довіри людей та не сплатить штрафу у сумі 10 гривень Гербесту та судові. Щодо Супроно- вича, який не став до суду, було вирішено - також посадити його до в'язниці, але без стягнення грошей.

Подібну ситуацію про образу честі зустрічаємо в 1709 р. у судовій суперечці цехмістра шевського цеху й одночасно війта Сенявщини Івана Городецького з шевцем-майстром Яцентом Вороною. Коли шевці засіли в цеховій господі «на мед», зайшла розмова про перебування шведів у Львові. Тоді Ворона нагадав Городецькому, що той «відступив від нас та наше право потоптав», присягаючи місту два разиТам само. С. 43-44.. Цехмістер піднявся з-за столу та почав ганити Ворону, а той у відповідь кинув у нього склянку. Поранений склом Городецький мусив чотири тижні пробути в ліжку.

У відповідь на оскарження Ворона боронився тим, що Городецький нешанобливо відгукнувся про обставини його народження та вдарив його «в губу», а склянку він мав намір кинути в іншу особу, однак випадково потрапив у цехмістра. Суд наказав надати додаткові свідчення й представити гідних довіри свідків. Після того, як Ворона приніс до суду лист, у якому засвідчувалося його законне народження від батьків, що перебували у шлюбі, суд наказав Городецькому «вічно мовчати» у цій справі та ставитися до Ворони з такою ж повагою, як і до інших шанованих мешканців Львова. А за кидання склянки на свого війта та цехмістра як неповагу до авторитету владної особи Ворона мусив сісти в ув'язнення на замку, сплатити 14 гривень штрафу, перепросивши Городецького у присутності рівних йому за гідністю майстрів.

Поряд із Вороною постійним опонентом Городецького став його сусід на Сенявщині Іван Гойдакевич, з яким він мав численні сварки, що переростали у невеликі сусідські війни. У 1704 р. виникла конфліктна ситуація між Іваном Городецьким та подружжям Гойдакевичів. Свідки, викликані до суду Городецьким, стверджували, що Гойдакевичі п'ють обоє, постійно зчиняють галас, сваряться, а сам Гайдакевич часто «б'є та калічить дружину»Там само. С. 23-25.. А коли сусіди їм роблять зауваження, то вони ганьблять їх. Свідки з боку Гойдакевичів стверджували, що війт Городецький заявляв своєму супротивнику: «Твій батько - курносий, а мати - свиня, заплачу за твій будинок, а ти підеш на шибеницю»Там само. С. 23..

Вирок суду був винесений загалом на користь подружжя Городецьких. Єва Гойдакевичова мала сидіти у в'язниці доти, поки не зобов'яжеться шанувати чоловіка, не пити по корчмах, «з кумками не засиджуватися». Іван Гойдакевич був ув'язнений на тиждень, мав сплатити Городецькому та судові по 6 гривень. Якщо ж Гойдакевичі поводитимуться таким же чином, то будуть з юридики вигнані. Також і Городецькі заслужили на покарання, коли ставили під сумнів законне народження Гойдакевича, а тому мають дати до церкви св. Миколая чотири фунтових свічки та судові - 10 гривень. Городецький був попереджений, що коли сварки триватимуть і далі, він втратить війтівство. Втім, у 1709 р. сусіди-шевці розпочали новий етап війни на Сенявщині - зі сварки та бійки у шинку ЛохманаЦДІАУЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 562, с. 375-376.. Після цього до «бою» підключилася дружина Городецького, котра вибила у будинку Гойдакевичів шиби та вчинила велику сварку з його дружиною. Суд визнав винними обидві сторони і закликав до порядку та взаємних перепросин.