Вивчення соціальних трансформацій в Україні часів пізнього сталінізму та хрущовського періоду

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вивчення соціальних трансформацій в Україні часів пізнього сталінізму та хрущовського періоду

1. Сучасна зарубіжна історіографія історії України

пострадянський історіографія імперський

У 1990-2000-х рр. у осмисленні радянської історії побутувало кілька методологічних підходів: транзитологія, постколоніальні студії, «нова імперська історія». Популярністю стали користувалися також лінгвістичний підхід, культурна історія, історія повсякденності, виникла т. зв. школа «радянської суб'єктивності» тощо.

У цілому комплексі теорій, об'єднаних під загальною назвою транзитологія, увага зосереджувалася на трансформації соціальних і політичних процесів у країнах колишнього соцтабору. Основна ідея полягала в тому, що перехід пострадянських держав від тоталітарного минулого до демократії західного зразка неминучий, хоча в процесі цього держави перебувають у певному перехідному стані. Загалом, особливість цієї групи концепцій у тому, що вони ґрунтувалися на політологічних і соціологічних дослідженнях сучасного їм пострадянського суспільства. Це формувало відповідний «політично-кон'юнктурний» погляд, що більшою мірою базувався на бажаному для західних дослідників результаті «навернення» пострадянських країн у західну демократію, аніж на реальних фактах. З часом дослідники, звичайно, усвідомили хибність власних сподівань, відтак виникли ідеї про пострадянський простір як «сіру зону», розвиток якого може рухатися у різних напрямах -- демократія, авторитаризм, або залишатися у перехідному стані -- т. зв. віртуальна демократія, вимушений плюралізм, керована демократія тощо.

Інший методологічний напрям досліджень -- постколоніальні студії. Теорія постколоніального розвитку -- одна з найпопулярніших концепцій у гуманітарній науці останніх десятиліть. Вважається, що початок їй поклали дослідження Едварда Саїда, зокрема, публікація його книжки«Орієнталізм» (1978). Хоча в «класичній» постколоніальній теорії йдеться про колишні неєвропейські колонії великих європейських імперій, нині робляться спроби розширити цю теорію на дослідження будь-яких взаємовідносин, що будуються за типом метрополія -- залежна територія, не концентруючись лише на європейських імперіях. Головну увагу прихильники цього підходу звертають на особливості розвитку колишніх колоній, що у контексті історії Радянського Союзу знову, як і в попередньому випадку, повертає нас до постсоціалістичного суспільства.

Врешті, представники «імперського» напряму чи не єдині, хто зосереджується на історичній перспективі, адже вони роблять спробу осмислити досвід Росії як тотально імперської структури. До цього часу термін «імперія» мав лише негативну конотацію: державні утворення, що ним означували їх, сприймалися як завойовницькі, агресивні, недемократичні тощо (наприклад, рейгановий вираз «імперія зла» щодо СРСР). Здавалося, що розпад СРСР лише підтвердив думку про нестійкість багатонаціональних утворень, але викликані ним дослідження «нового націоналізму» поставили під сумнів попередню безумовну легітимність і самоочевидність принципу «національної держави». Відтак, дослідники позиціонують вживання терміну «імперія» лише як конструктивної аналітичної категорії. Однак у більшості сучасних досліджень звертається увага на період Російської імперії, коли статус Росії як імперії очевидний. Проблема ж імперського характеру Радянського Союзу досі викликає численні дискусії та обговорення, хоча в сучасній англомовній історіографії існує вже кілька праць, засадничим принципом яких є означування Радянського Союзу як імперії («імперія компенсаційного упривілеювання» Тері Мартіна, «імперія націй» Франсін Гірш, «імперія пам'яті» Сергія Єкельчика тощо).

Розглянемо тепер, яким же чином у науково-інтелектуальний простір англомовної історіографії потрапила українська проблематика.

Уявлення про неросійські нації та народи Росії і східноєвропейського регіону в середовищі англомовної історіографії середини ХХ ст. було ще менш ясним, ніж знання про самих росіян. Повоєнний вплив російських емігрантів на структуру та методологію радянознавчих досліджень з їх великодержавницькою концепцією аж ніяк не сприяв проясненню ситуації з «нетитульними», недержавними націями та народами регіону. Нівелювання національної проблематики в англомовній історіографії посилювалося також через особливості інтелектуальної та соціальної ситуації у середовищі української діаспори, яка б могла, як можна припустити, у такий же спосіб вплинути на англомовні дослідження, як це вдалося зробити російським еміграційним ученим. Однак, порівняно зі своїми російськими візаві, які оселилися в Америці ще в довоєнний час, основні сили українських діаспорних учених у міжвоєнний період перебували в Центрально-Східній Європі. Навіть після закінчення війни пройшло кілька років, які вчені називають «таборовим періодом», аж поки українські дослідники разом із частиною заснованих ними наукових установ перебралися до Північної Америки -- Сполучених Штатів та Канади. Зважаючи ще на адаптаційний період у нових країнах, українці фактично втратили час, коли англомовна історіографія була найбільш спрагла до спеціалістів-слов'янознавців.

Проте й самі українці не поспішали включатися до системи англо-американської науки, вбачаючи своє завдання не в інтеграції до міжнародного наукового простору, а в збереженні чистоти наукової, мовної та інтелектуальної традиції українських суспільствознавчих наук. Складається враження, що українські наукові емігранти з відновленими чи новопосталими -- Науковим товариством імені Тараса Шевченка, Українською Вільною Академією Наук в Америці та Канаді тощо -- діяли у ізольованому науково-інтелектуальному просторі, що майже не перетинався з англомовною славістикою, яка саме знаходилася у процесі свого соціально-інституційного та теоретично-методологічного становлення.

Більше того, ставлення представників англомовної історіографії до українського еміграційного середовища було вкрай обережним. Тут до вже згадуваного свідомого ізоляціонізму українців додався ще й фактор заплямованої зв'язками з німецькими нацистами репутації українського націоналістичного руху, представниками чи прихильниками якого були начебто всі українські емігранти. Окремі особи як з одного, так і з іншого наукових кіл, що намагалися встановити контакти між собою (наприклад, Ф. Мозлі, К. Менінг чи Ю. Луцький), інколи серед своїх вважалися маргіналами і ледь не зрадниками -- чи то американської наукової об'єктивності, чи то українського культурного спадку.

Зміни в англомовному науковому середовищі, які й започаткували власне англомовну україніку як науково легітимну дисципліну, припадають на другу половину 1960-х рр. Визначальним їх фактором став прихід у науку нового покоління вчених українського походження. Принципове розрізнення цього якісно нового покоління від попередніх українських еміграційних дослідників є однією з головних методологічних засад нашого дослідження. Саме у цьому середовищі зародилася ідея відсепарувати інтелектуально та інституційно українознавчу проблематику від російських студій, причому зробити це у спосіб прийнятний і легітимний в очах західної наукової спільноти.

Як результат реалізації на практиці цього проекту в англо-американській освітньо-науковій системі постали такі інституції, як кафедри української історії (у 1968 р.; очільники -- Омелян Пріцак, Роман Шпорлюк, Сергій Плохій), української літератури і мовознавства (у 1973 р.; на першій працював Григорій Грабович, на другій -- Майкл Флаєр) у Гарвардському університеті, Український науковий інститут Гарвардського університету (США), заснований зусиллями Омеляна Пріцака 1973 р., Канадський інститут українських студій Альбертського університету (Канада), який постав 1976 р. завдяки активності Манолія Лупула та Петра Саварина. До цього слід згадати також кафедру українських студій при Торонтському університеті (засновану на початку 1980-х рр.), професором якої був Пол Магочій, кафедру української культури та етнографії ім. Гуцуляків при Альбертському університеті (1989), кафедру українських студій Оттавського університету (1993) тощо. Було засновано періодичні органи нового типу -- «Harvard Ukrainian Studies» та «Journal of Ukrainian Studies», що фактично замінили існуючу до того англомовну українознавчу періодику -- «The Ukrainian Quarterly» та «The Ukrainian Review», останній вирізнявся відверто пронаціоналістичною орієнтацією. Головною метою новозаснованих інституцій разом з усією інфраструктурою було включення їх до англомовної історичної науки, відтак вони притримувалися таких принципів, як переважаюча англомовність у мовно-комунікативній сфері, підкреслена об'єктивність наукових досліджень та орієнтація на самостійну історію України як наукова аксіома. Два останні принципи зумовили орієнтацію переважно на середньовічну, ранньомодерну та модерну історію й уникнення досліджень нещодавнього минулого, пов'язаного з історією СРСР. Це дозволяло ухилятися від небажаних закидів у англомовному науковому середовищі щодо пронаціоналістичної позиції, водночас дозволяло поширити хронологічно історію власне України на раніші часи. Внаслідок цього західні українознавчі наукові інституції опанували період української історії до початку ХХ ст., тоді як історія України ХХ ст. продовжувала перебувати у складі англо-американських радянських студій.

Останні за масштабами свого розвитку в англо-американській науці далеко перевищували скромні зусилля західних українознавців, однак зосереджувалися переважно на Радянському Союзі загалом, не занадто виокремлюючи окремі національні історії. До того ж радянологи у методологічному та термінологічному плані часто ототожнювали СРСР лише з Росією, вважали їх чи не синонімічними термінами щодо однієї й тієї ж держави, дарма, що формально Росія були лише однією з п'ятнадцяти республік у складі федерації. Це виявлялося, зокрема, у тому, що англомовні дослідники часто оперували даними щодо російської території, а висновки, отримані на їх основі, поширювали на весь СРСР. Чи, наприклад, у вживанні окремих термінів, коли росіян називали «титульною національністю», а всі інші нації та етноси -- «національними меншинами», хоча українців, приміром, можна вважати титульною нацією у межах радянської України.

Такі загалом поширені методологічні викривлення дали підстави деяким зарубіжним вченим критикувати англомовну історіографію за спрощений підхід до національної проблематики в межах Радянського Союзу та нівелювання національно орієнтованих досліджень, зокрема й україністики. З такою критикою можна погодитися. Від себе лише додамо, що, попри спримітизоване ставлення англомовних дослідників до національної проблематики, національна та етнічна призма були єдиними, крізь які неросійські національності у складі СРСР взагалі опри- явнювали як окремішню цілісність, тоді як при політичному, економічному, соціальному підході національна тематика виступала лише як локальна варіація на російські реалії.

Узагальнюючи, окреслимо кілька варіантів сприйняття України англо-американськими радянознавцями другої половини ХХ -- початку ХХІ ст.:

українці як одна з багатьох національностей Радянського Союзу, щодо яких застосовувався термін «неросійські народи СРСР». Відповідно, основний контекст таких досліджень -- статус Росії, російської нації, російської мови у СРСР, політика русифікація і процес взаємостосунків/протистояння російської та інших національностей. Звичайно, українці сприймалися як нація, що входить до складу СРСР, але акцент таких робіт швидше не на ототожненні українців та росіян, а на їхніх відмінностях, на етнічних особливостях кожного з народів, і, відповідно, на особливостях національної політики вищого керівництва щодо неросійських національностей;

Україна як адміністративна одиниця Радянського Союзу, що має статус республіки. Найчастіше такий образ зустрічається в працях, у яких досліджуються особливості управління в СРСР, його адміністративно- територіальний устрій, процес прийняття рішень, функціонування бюрократичного апарату тощо. У даному випадку Україна сприймається менше як структура, радше як результат управлінських рішень радянського керівництва з метою ефективнішого державного устрою;

Україна як географічний регіон, який населений не лише етнічними українцями, а й представниками інших етнічних груп, що вже є органічною частиною цього регіону в силу різних історичних обставин. Україна сприймається так в історії єврейства Радянського Союзу, а також історії кримських татар, німців та інших етнічних груп;

Україна як реально чи потенційно незалежна держава. Самостійна українська держава існувала на початку ХХ ст., однак пізніше, як відомо, була включена до складу Радянського Союзу. Особливо цікавив англомовну історіографію проект незалежності України в інтелектуальній думці українських діячів;

Україна як спірна територія. Такий образ сприйняття характерний для праць, у яких вивчається геополітичне положення Східної Європи, міжнародні стосунки СРСР із державами, що межують з українськими землями, особливо у вирішенні питань щодо кордонів, обміну населенням тощо. Цей контекст присутній і в працях, які стосуються історії окремих регіонів України, передусім Галичини, Буковини, Закарпаття, Волині, які свого часу знаходилися у складі різних держав.

На сучасному етапі певне право на самостійність в англомовній історіографії здобули лише такі періоди історії України, як ранньомодерний (який ставить питання появи українців як модерної нації) і пострадянський (коли для зарубіжного дослідника Україна з'явилася на політичній карті світу як незалежна держава). Радянський період української історії все ще продовжує перебувати в ширшому інтелектуальному просторі вивчення Радянського Союзу загалом.

2. Радянське суспільство повоєнного двадцятиріччя: нові підходи та методологія дослідження

Від початку радянології як окремої дисципліни в англомовному науковому світі найконтроверсійнішим складником досліджень її представників була проблема суспільного устрою радянського суспільства. Головною причиною, що зумовлювала таке становище, стала відсутність належних репрезентативних джерел у операційному полі англомовної історіографії. Якщо політична історія Радянського Союзу для англомовних учених була доступна для вивчення завдяки використанню радіо- і телепередач, публікацій у пресі та відкритих офіційних документів, то такої ж кількості джерел щодо суспільного ладу у розпорядженні вчених не було. Дослідники не могли безпосередньо поспілкуватися з радянськими громадянами, провести анкетування, статистичні підрахунки та інші соціологічні дослідження, їм було заборонено доступ до офіційних документів, якими регулювалося щоденне життя громадян, врешті, вони не мали можливості повноцінної праці в архівах СРСР. Як наслідок, соціальне становище радянських жителів західні науковці, зазвичай оминали, а ті нечисленні праці, у яких автори все ж порушували цю проблематику, зазвичай зосереджувалися на теоріях суспільного устрою соціалістичного суспільства, яким його собі уявляли теоретики та практики марксизму-ленінізму, однак реальної можливості порівняти теоретичні настанови марксистських учених із реальним становищем у СРСР не було. Яскравим свідчення слабкості вивчення соціальної проблематики у перші десятиліття розвитку повоєнної радянології є той факт, що наступне покоління учених-фахівців із радянської історії, т. зв. ревізіоністи, підважуючи основні положення тоталітарної концепції, якраз й дорікали попередникам у нехтуванні соціальною проблематикою. Тому самих ревізіоністів іноді у літературі ще називають соціальними істориками СРСР.

Проте, попри закиди ревізіоністів, перші повоєнні спеціалісти чітко розуміли всі недоліки висвітлення соціальної проблематики у своїх працях і намагалися ліквідувати цю прогалину. Цілком логічно, що першим кроком мало стати створення джерельної бази до вивчення проблеми. Однією з перших таких спроб у англомовній радянології став т. зв. Гарвардський проект, виконуваний на замовлення уряду США Російським науковим центром Гарвардського університету. Завданням проекту було провести опитування серед емігрантів з СРСР та Східної Європи, що опинилися у Західній Європі та США внаслідок демографічних переміщень у часі Другої світової війни. Опитування проводилося на початку 1950-х рр., а перший опублікований звіт про отримані результати побачив світ у 1954 р. Задіяні в опитуванні дослідники, насамперед Алекс Інкелес, Раймонд Бауер, Клайд Клакхон, поставили собі за мету створити єдину концепцію соціального розвитку радянського суспільства, визначити роль і функції окремих його складників. Наприклад, при укладанні опитувальників, як згадують самі вчені, вони акцентували увагу на найрізноманітніших темах, як-то: аспекти соціальної стратифікації та мобільності, діяльність місцевих партійних організацій, вади у функціонуванні радянської медичної системи та ставлення пацієнтів до неї, проблеми підготовки юридичних кадрів, життя у радянській міській сім'ї, проблеми національних меншин, життя за німецької окупації та реакція на неї тощо. Підводячи підсумки, автори зазначали, що завдяки проекту вперше отримали систематичне та комплексне уявлення про те, як радянська система виглядає «з середини», з позиції різних груп та підгруп, що були частиною системи.

Хоч Гарвардський проект був не єдиним опитуванням емігрантів в історії американської радянології, і йому наслідував «Радянський інтерв'ю проект», проведений у 1970-х рр. з представниками нової хвилі емігрантів із СРСР, проте значення ініціативи Гарвардського університету важко переоцінити. Дані, отримані під час досліджень, на довгий час залишалися якщо не єдиним, то принаймні основним джерелом вивчення соціального устрою радянського суспільства. Справедливість цього твердження підтверджується навіть побіжним оглядом списку праць, підготовлених на основі цих даних американськими вченими станом на початок 1960-х рр.

Серед цих публікацій узагальнювальною працею стала монографія Р. Бауера, А. Інкелеса та К. Клакхона «Як функціонує радянська система: Культурні, психологічні та соціальні теми», що вперше вийшла друком 1956 р. Вчені, переконані у здатності радянської системи змінюватися та еволюціонувати, спробували визначити засади та принципи функціонування радянського суспільства, його характерні риси та динаміку розвитку. Радянську систему автори називали тоталітарною, а за основу її суспільної організації визначили наступні властивості: переважаюча державна зайнятість, відсутність автономних соціальних інституцій, високий рівень соціальної стратифікації, тенденція до певних обмежень соціальної мобільності, державний контроль за молодим поколінням. Окрім того, дослідники порушили проблему функціональних механізмів радянського суспільства: місце і роль міфів, передусім політичних, у радянському соціумі, радянська доктрина та способи її впливу на громадян, пропаганда; планування і контроль як ідеальні засоби управління в очах правлячої еліти; методи вирішення соціальних проблем, нерівномірний перерозподіл ресурсів тощо.

Також, як вважали автори, режим з метою досягнення тотального контролю відмовляв у створенні незалежних осередків влади. Дослідники виходили з тези, що членство у таких незалежних соціальних організаціях і громадських товариствах створює в індивідуумів відчуття психологічної самодостатності, а відсутність досвіду громадської діяльності, навпаки, узалежнює людину від системи державної владної вертикалі. Саме під цим кутом зору науковці вивчали такі соціальні структури радянського соціуму як армія, сім'я, наукові осередки, національні групи, професійні об'єднання, профспілки, релігійні та неформальні спільноти, тобто всі ті структури, що у західному суспільстві вважаються гарантами демократичного розвитку та існування громадянського суспільства.

Визначившись з функціональними характеристиками радянської системи, дослідники проаналізували місце та роль індивіда й різних соціальних груп у суспільстві. Становище окремого індивіда зумовлювалося ставленням режиму до населення загалом як до найлегше керованого з ресурсів. Відповідно, режим був не байдужий до своїх громадян, але ця турбота пояснювалася важливістю їхнього добробуту для функціонування системи та досягнення перспективних довгострокових цілей.

Праця Р. Бауера, А. Інкелеса та К. Клакхона була практично першою спробою на репрезентативній джерельній базі дати загальну характеристику радянського суспільства крізь призму соціального. Порушені авторами численні проблеми протягом десятиліть будуть розроблятися фахівцями з історії СРСР. Це дослідження також є добрим зразком концептуальної схеми, якої притримувалися англомовні автори у вивченні соціального аспекту радянського суспільства. Вчені практично не допускали існування національних варіацій радянського суспільного устрою, тобто становище соціальних інституцій та окремих їх елементів науковці уявляли практично однаковим як, наприклад, у Росії, чи в Україні, так і в республіках Середньої Азії. Незначними відхиленнями можна було знехтувати. Оскільки населення усіх республік СРСР радянський режим піддавав соціальній трансформації унаслідок модернізації, уніфікації і стандартизації, то для адекватного дослідження суспільного устрою цілком достатнім вважали вивчити одну з республік.

Зрозуміло, що таким типовим утіленням радянського устрою була Росія. Соціальним становищем населення і суспільним розвитком інших неросійських республік СРСР, зокрема й України, вчені зазвичай легковажили. І хоча Р. Бауер, А. Інкелес та К. Клакхон загалом не ігнорували українців і досить чітко розуміли існування національних варіантів розвитку (що далеко не завжди буде притаманно подальшим дослідженням), але Україна, як й інші республіки, постала у їхньому досліджені підпорядкованою Росії, а українців хоч і уявляли як окрему національну групу, але лише в системі єдиного радянського соціального устрою.

Алекс Інкелес окрім того також був автором численних наукових досліджень соціологічного характеру щодо суспільного устрою СРСР. Наприклад, у своїй праці «Суспільна думка в радянській Росії: Дослідження масових переконань» (1951) дослідник порушив складні проблеми динаміки соціальних уявлень і переконань у радянському соціумі, функціонування державної системи конструювання і контролю суспільної думки.

Серед розглянутих питань слід, на нашу думку, виділити наступні: роль пропаганди у радянському суспільстві (вивчення системи масової комунікації, теорія ленінізму та громадська думка, пропаганда, її роль і функції у марксистсько-ленінській теорії), усна агітація, особистість агітатора (більшовицька агітація: відбір і тренування агітаторів, змінні концепції зразкового агітатора, соціальна роль більшовицьких агітаторів, агітація на різних етапах історії радянської держави), радянська преса (радянська концепція преси, функції і зміст періодичних видань: преса як агітатор, преса як пропагандист, преса як організатор; працівники радянської преси: відбір і підготовка авторів, роль непрофесійних журналістів, проблеми радянських редакторів; рівні та способи контролю над пресою: цензура, нагляд, громадська думка, самокритика), радіотранслювання (управління радіотрансляцією, політика відбору програм і зміст передач, радіоаудиторія: кількість, відповіді, стандарти слухання), фільми в радянському суспільстві (радянська фільмоіндустрія: структура, розвиток, функції та зміст радянських фільмів, контроль над фільмами на практиці) тощо.

В іншій своїй праці, присвяченій загальнішій проблематиці соціальних змін у радянському суспільстві, Алекс Інкелес порушив цілу низку важливих дослідницьких проблем функціонування радянського суспільства: зміни та поступовість у радянській моделі розвитку, соціальна стратифікація, масові комунікації та громадська думка в радянському соціумі, соціальні групи у радянському суспільстві (сім'я, церква, етнічна спільнота), міжнародна пропаганда та контрпропаганда тощо.

Притримуючись тоталітарної моделі радянського устрою, дослідник однак у одному зі своїх розділів підкреслював, що в попередніх дослідженнях тоталітарний підхід застосовували передусім для означення особливостей політичного розвитку Радянського Союзу. А. Інкелес наголошував на важливості вивчення засад функціонування тоталітарного суспільства як такого. Автор виділив кілька базових принципів соціальної організації тоталітарного типу, найзразковішим утіленням якого вважав СРСР і нацистську Німеччину. Серед таких принципів -- переважання тоталітарної організації (абстрактні цілі та імперативи мають стояти вище ідеалів громадського добробуту, індивідуальних і групових інтересів, стабільних моделей соціальних стосунків), монолітність соціальної організації (абсолютне підпорядкування індивідууму вимагає абсолютного підпорядкування усіх соціальних об'єднань, які формують інфраструктуру суспільства. Таким чином у тоталітарному суспільстві нівелюється різниця між сакральним і профанним, публічним і приватним у соціальному житті). Принцип елітного лідерства (диктатори вважають себе інструментом втілення у життя якихось вищих містичних ідей, їхні наближені сприймаються як особи, долучені до таїни вищого закону), принцип «зараження» (у тоталітарному суспільстві вважається, що кожен соціальний рух несе у собі деструктивні зародки, є інородним тілом, яке потрібно знищити; звідси практика пошуку ворогів, зовнішніх чи внутрішніх, та періодичні суспільні чистки).

Після загальних принципів організації тоталітарного суспільства А. Інкелес навів також моделі дії у суспільстві цього типу, або т. зв. операційні характеристики: ліквідація незалежних асоціацій і місць зосередження влади, «націоналізація емоцій» (усі емоції у тоталітарному суспільстві перестають бути приватною справою, режим використовує їх для власних цілей), «комуналізація комунікацій», «статифікація» мистецтва, «інституціалізація страху» (терор як засіб соціальної організації, інституціалізація страху з метою регулювати суспільство).

Дещо іншу концепцію соціальної динаміки радянського суспільства у 1950-х рр. запропонував Волт Ростоу . На його думку, кардинальні зміни у радянському суспільстві, порівняно з попереднім імперським режимом, були зумовлені політичними чинниками, насамперед, еволюцією радянського політичного управління. Одне з центральних місць у цьому процесі належало бюрократизації владних інституцій. Комуністична партія, ради і профспілки були перетворені в «бюрократичних агентів» або «передавальні пасма» з функцією виконання рішень, прийнятих Політ- бюро. Для доведення цієї тези автор простежив еволюцію органів Компартії, рад, профспілок, армії і каральних органів.

Однак у подальшому бюрократизація не обмежилася лише органами влади, а поширилася також на соціальне та культурне життя. Дослідник окреслив три напрями поширення цієї політики. Передусім, режим вважав себе все більш готовим до відмови від успадкованих від марксизму та революції форм соціальної політики, які суперечили потребам ефективності, дисципліни, стабільності поведінки населення. Також режим намагався використовувати соціальну політику як засіб посилення контролю над народами радянської держави. Врешті, режим оперував соціальною політикою як сферою, у межах якої можна робити незначні поступки популярним бажанням мас.

Описуючи загальну модель радянського суспільства, В. Ростоу виділив ті суспільні фактори, які сприяли чи перешкоджали цілісності та стабільності суспільства. До перших він відніс стимул реального заробітку, публічний престиж, обмежену владу, позитивну пропаганду, зв'язок індивіда з колективом, який забезпечувався ідеологією та інституційною структурою, страх і підозра перед зовнішнім світом, російський націоналізм і культура, у тому числі гордість за головні радянські досягнення.

До відцентрових суспільних чинників належали дисциплінарно-бюрократична організація, наглядова функція і деспотична влада поліції, повний контроль партії, відмова в знанні та вихолощення політичної енергії мас інформаційною політикою. Нестабільність і соціальні напруження, зокрема, зумовлені існуванням глибокої невідповідності між очікуваннями громадян і реальністю, призводили до нестабільності в соціальних групах, серед яких В. Ростоу особливого значення надавав селянам, національним спільнотам (серед них й українцям), інтелектуалам, бюрократії, промисловим працівникам та ув'язненим.

У теорії суспільного устрою радянського суспільства, що запропонував В. Ростоу, центральне місце надавалося процесу інтенсивної бюрократизації як чиннику суспільного перетворення і моделювання згідно наміру радянської влади меншою мірою втілити марксистські принципи, більшою ж мірою забезпечити стабільність, ефективність функціонування і витривалість власній системі соціального устрою.

Загалом, у працях, видрукуваних у 1950-х рр., проблеми соціального устрою радянського суспільства порушені опосередковано, більшу частину своїх досліджень автори, цілком в дусі тогочасної історіографічної ситуації, воліли виділяти для політичних перипетій історії СРСР . Лише деякі аспекти соціального устрою знаходили відгук, але загалом це відбувалося у контексті вивчення етапів політичного розвитку СРСР, системи прийняття рішення та розподілу владних повноважень як на вертикальному, так і на горизонтальному рівнях тощо.

Наприклад, Кларенс Менінг, автор однієї з найперших в англомовній історіографії монографій щодо становища України за радянського режиму -- «Україна під совєтами» (195 3), послідовно описав політичні події на території України першої половини ХХ ст. Що ж стосується становища України в системі радянської моделі соціальної організації, то тут автор був не занадто багатослівний. Він лише зазначив, що український соціум вирізняється не своїми якісно відмінними характеристиками, а швидше в діахронічному зрізі радянської соціальної політики. На думку автора, російські комуністи використовували українську територію та українське населення як лабораторію для своїх наступних завоювань. Зокрема, на українському населенні Ленін та його прибічники виробили свою програму дезінтеграції, проникнення, захоплення, експлуатації та русифікації, що так успішно працюватиме після Другої світовоі війни.

Певні зрушення в англомовній історіографії у вивченні соціальної проблематики спостерігалися з 1960-х рр., насамперед завдяки створенню мінімальної джерельної бази та опрацювання отриманих під час Гарвардського проекту даних. Узагальнювальні роботи у цей період публікували Алекс Інкелес, Сірил Блек, Барінгтон Мур, Роджер Петибридж та ін. Наприклад, останній у своїй роботі «Історія повоєнної Росії» довів історію СРСР до 1961 р.

Окрім політичної історії, досліджував автор і соціальну проблематику. Зокрема, його цікавила проблема політичного контролю радянських керівників над суспільними процесами. Засадничий момент у авторовій концепції -- це домінування контролю зверху в радянському суспільстві, який міг здійснюватися або засобами примусу (правнича система, армія, антирелігійні переслідування), або засобами переконання (освіта, наука, ідеологія, масові комунікації, література). Відповідно, динаміку політичного контролю у радянському соціумі дослідник описував як еволюцію від домінування засобів примусу за часів сталінізму до переважання засобів переконання у хрущовські часи. Тому, попри безумовне існування політичного тиску на окремі соціальні групи, інтенсивне напруження між приватним життям радянських громадян та агентами соціального контролю значною мірою спало у післясталінський період.

Керуючись такою моделлю суспільних стосунків, Р. Петибридж проаналізував й розвиток окремих регіонів СРСР, передусім окупованих за Другої світової війни Західної України, Західної Білорусі і Прибалтики та їх подальшу інтеграцію в структуру радянського суспільства шляхом використання владними представниками як примусу, так і переконання у процесі реалізації цього завдання.

Іншого західного дослідника, Реймонда Елсворса, зацікавила проблема кореляції між національною самоідентифікацією та соціальним становищем у СРСР, зокрема розподілом посад і професій. Щодо українців, то тут автор відзначав доволі значну їх частку серед управлінців промислових підприємств загалом у СРСР, але водночас кількісне переважання росіян на цих посадах у самій Україні.

У збірнику праць за редакції Гарі Шафера з соціальної проблематики авторів цікавили такі проблеми, як стандарти життя у СРСР, повсякденні національні стереотипи й конструювання образу зовнішнього ворога в свідомості радянського соціуму. Зокрема, остання проблема розкрита на прикладі аналізу сприйняття один одного американських і радянських громадян. Їй присвячено статті Алека Ноува, Урі Бронфенбренера, Конрада Краускопфа. Автори викладали свої враження від поїздок у СРСР, тим самим деконструюючи як власні культурні стереотипи, так і міфи про американців в уяві радянських жителів. Усі дослідники відзначали вражаючу схожість природи цих стереотипів і з радянського, і з американського боків, що навіть дало їм підстави говорити про «дзеркальний образ» у взаємосприйнятті цих двох народів.

Попередні згадані нами дослідження, написані загалом неукраїнськими за походженням західними вченими, вкладаються у модель опису суспільного устрою СРСР, яка передбачала рух від загального до конкретного. За таких умов регіональними особливостями радянської соціальної системи дослідники нехтували. Якщо ж така проблема все ж порушувалася, то, зазвичай, як приклад до вже розробленої загальної моделі радянського соціуму. При використанні цієї схеми досліджень проблематика українського радянського соціуму практично нівелювалася, зводилася до механічного перенесення моделей соціального устрою радянського суспільства, побудованих на російських матеріалах. Цьому сприяла також етнічна близькість росіян та українців як представників слов'янських народів, особливо порівнюючи з більш відмінними неслов'янськими суспільними групами в СРСР.

Ось чому в уже проаналізованих нами дослідженнях український радянський соціум згадувався так зрідка. Дозволимо собі припустити, що дослідники, викладаючи загальну теорію суспільного устрою СРСР, вважали її універсальною, дієвою не лише для російського, а й для українського випадку. Єдиним винятком із цього є ситуація, коли вчені проводять соціальну стратифікацію радянського соціуму за національною чи етнічною ознакою. Загалом, лише тоді українців виокремлювали як особливу групу в суспільстві, що має відмінні від росіян характеристики, атрибути й інтереси.

Хоч навіть такий аргумент спрацьовував далеко не завжди. Наприклад, у передмові до своєї книжки (1968) про сім'ю у радянському суспільстві Кент Гейгер так прямо про це й писав: «Досліджувані сім'ї -- майже всі з слов'янської більшості -- росіян, українців, білорусів. Система сімейних стосунків кожної із національної та етнічної меншості має свої витоки з різних соціокультурних початків, але моделі змін підкреслюють виникнення спільної сучасної системи сім'ї... З цих причин я не включав будь-які окремі трактування етнічних чи національних відмінностей у радянському сімейному житті».

Хоч як парадоксально це звучить, але автори, які були українцями за походженням і притримувалися дещо відмінної методики дослідження соціального устрою СРСР, яку можна звести до моделі від часткового до загального, теж у соціальному аспекті аналізували українців передусім крізь призму національного, хоч і з дещо іншими намірами. Зокрема, їхні праці мали на меті довести справедливість претензій українців на незалежність, соціальну готовність українського соціуму вести самостійний державний розвиток.

Типовим прикладом такої позиції є праця Ярослава Білінського «Друга радянська республіка» (1964). Дуже прикметна назва розділу, під яким міститься авторовий аналіз економічного та соціально-демографічного становища України -- «Базові фактори українського націоналізму». Основне джерело, яке використовував автор, -- це перепис населення 1959 р.

Значення цього перепису для історіографії історії досліджуваного нами періоду маємо особливо підкреслити. Як бачимо у пізніших працях, за браком інших доступних джерел дані перепису на довгий час стали основними при вивченні соціально-демографічного профілю радянського суспільства, на їх основі писали цілі монографії. Припускаємо, що Я. Білінський був одним із перших, хто широко використав цей перепис у випадку українського суспільства.

Найбільше при вивченні українського радянського соціуму дослідника цікавили питання загальної демографічної картини суспільства (загальна кількість населення, темпи приросту, міграційні процеси), національної стратифікації, соціально-економічного профілю. Аналіз останнього питання дав найцікавіші результати.

Автор виходив із тези, що найприкметнішим аспектом радянської національної політики було зростання соціально-економічних можливостей для різних народів СРСР. Наскільки ж це справедливо було і для України? Для цього дослідник наклав дані щодо окремих національностей в Україні на загальну соціально-економічну структуру населення. У такий спосіб він визначив наступні суспільні тенденції: падіння рівня освіти в Україні за 1939-1959 рр. та один із найнижчих темпів зростання рівня освіти; втрата Україною переваги в розподілі професійних кадрів; українці не мали можливості або їм не дозволили досягти тієї частки в професійному розподілі, яка б співвідносилася з їхньою загальною часткою в суспільстві. Такі ж висновки щодо невідповідності частки українців серед радянських кваліфікованих і напівкваліфікованих робітників, науково-академічних працівників, студентів вишів частці українців загалом отримав автор на основі даних 1959 р.

Керуючись проведеним дослідженням, Я. Білінський так охарактеризував соціальну політику СРСР щодо України: «це продовження старої царської політики розсіювання освічених українців всіма куточками імперії, заохочуючи тих, хто бажає здобути славу, до служіння на найвіддаленіших постах імперії, та пильнуючи тих, хто самовільно служитиме потребам власної батьківщини».

У контексті української проблематики також порушували тему впливу іншого суспільного устрою на радянське суспільство, зокрема вплив новоприєднаної після Другої світової війни Західної України на політику та суспільство радянської України в цілому, який у своїй статті досліджував той же Ярослав Білінський.

Важливого значення в англомовній історіографії кінця 1960-х--у 1970-ті рр. набула парадигма модернізації. Чимало дослідників відразу заповзялися застосовувати її для вивчення радянського суспільства як такого, що стоїть на шляху модернізації, або як такого, що постало внаслідок назрілої необхідності модернізації суспільства Російської імперії. Особливо популярною ця парадигма стала серед представників ревізіоністського напряму англомовної радянології, що в цей час саме брав гору над розкритикованим тоталітарним підходом.

Керуючись парадигмою модернізації, передусім теорією соціальної мобілізації Карла Дойча, дослідження щодо радянського суспільства проводили Роберт Левіс, Ральф Клем, Річард Ровланд, Богдан Кравченко, Ян Деленбрант таін.

Роберт Левіс, Ральф Клем та Річард Ровланд були дослідниками радянських переписів. У своїй спільній праці «Національність і зміни населення в Росії і СРСР» (1976) вони запропонували демографічну характеристику радянського суспільства, змодельовану за статистичними даними. Головним методологічним засновком авторів була гіпотеза, згідно якої демографічні зміни у СРСР адекватніше можна пояснити ступенем модернізації країни чи окремих соціальних груп, аніж типом політичної системи чи ідеологією. Але оскільки в західній радянології загальноприйнятою була теза про вирішальний вплив політики на демографічні процеси в СРСР, то автори поставили собі за мету оцінити ступінь цього впливу.

Задум авторів досить простий: вони визначили загальні демографічні тенденції, характерні для процесу модернізації (високий рівень урбанізації, географічна мобільність, зниження рівня народжуваності, міграції в міста та до районів індустріального розвитку, високий рівень освіти населення, підвищення рівня зайнятості в несільськогосподарській сфері, зміна суспільного статусу жінки), і потім порівняли їх з отриманими даними щодо СРСР, визначаючи, чи відбувається і у який спосіб модернізація радянського суспільства.

Пріоритетного значення Р. Левіс, Р. Клем і Р. Ровланд надавали національним особливостям модернізаційного процесу на теренах СРСР, що корелювався з принципами національної політики радянського керівництва. Останні, як вважають дослідники, були успадковані від Російської імперії. Згідно цих засад вони спостерігали фаворитизм щодо домінантної національності -- російської -- та санкції проти розвитку нацменшин.

Стосовно України, то за приклад такої політики автори навели процес урбанізації. Найвищий її рівень дослідники зафіксували на Донбасі, що пов'язувалося з переважанням там російського населення. Однак, урба- нізаційні процеси, стимульовані росіянами, вплинули й на українське населення, на рівень його модернізації, оскільки більшість українців -- мешканців міст -- теж зосереджувалися у Донецькому регіоні.

Автори відзначали також збільшення рівня концентрації українців у межах власної республіки, що відбулося, однак, не за рахунок швидкого приросту чи повернення на батьківщину, а навпаки, зміну українцями Кубані, Північного Кавказу національної ідентичності в результаті активного процесу русифікації. Звернули увагу дослідники і на низькі темпи приросту українського населення в Україні, що стало наслідком бойових дій Другої світової війни, голоду, інтенсивної русифікація тощо.

Отже, у запропонованій моделі Україна характеризувалася середнім рівнем урбанізації, низьким рівнем географічної мобільності та низьким рівнем народжуваності, що за логікою авторів відносило її до країни з доволі посереднім рівнем модернізації. Такий висновок підтверджував і концепцію національної політики Радянського Союзу, яка ґрунтувалася на етнічній стратифікації суспільства та підтримці домінантної національності за рахунок маргіналізації меншин.

Висновки авторів щодо України цікаво порівняти з дослідженням іншого вченого, спеціаліста з соціальної історії України, Пітера Вороби щодо впливу урбанізації на українське суспільство. У період одразу після Другої світової війни, як відзначали і попередні автори, рівень приросту населення України та темпи її урбанізації справді були помітно нижчі, ніж у Росії. У наступні десятиліття цей рівень досяг, а то й перевершив російські показники. Однак процес урбанізації в Україні відбувався не за рахунок трансформації сільського населення у міське, а більше за рахунок зовнішнього притоку міського населення, переважно росіян.

Окрім загальної характеристики П. Вороби типізував міські центри за розміром і структурою, здійснив їх порівняння на основі статистичних даних у діахронічному зрізі. Виділив автор і регіональні моделі урбанізації та групи міст за динамікою розвитку. Найбільш розвинуті та швидко зростаючі міста загалом були розташовані на південному сході України -- порти, металургійно-індустріальні центри. У категорії недорозвинутих міст з високим рівнем зростання переважали політико-ад- міністративні центри. До найзанедбаніших із повільним приростом належали другорядні міста в сільських районах.

Висновки автора, попри те, що він не використовував модернізаційної моделі, досить схожі з попереднім дослідженням: Україна була економічно залежною від Росії, рівень її урбанізації штучно дисбалансовано за рахунок високого рівня урбанізаційних процесів на Донбасі та Півдні, де переважало російське населення.

Дещо з ширшої перспективи соціальні взаємини влади та регіонів характеризував у своїх працях Ян Деленбрант. За основу він використовував практично ті ж показники, що й попередні дослідники: рівні урбанізації, освіти, національного прибутку, розвитку комунікацій, стандартів життя. Конкретизувавши їх для кожної з республік, дослідник сподівався визначити рівень їх модернізації.

Загалом, як і в попередніх дослідженнях, Україна, за підрахунками Я. Деленбранта, продемонструвала середні показники динаміки модернізаційного процесу. Поряд зі швидким темпом соціально-економічного розвитку і високим національним прибутком, українське суспільство відзначалося доволі низькими рівнями розвитку масових комунікації і членства в партії і комсомолі, що, на думку вченого, було виявом низької соціальної мобільності українців. Українське суспільство знаходилося на першому етапі модернізації, що ініціювалася завдяки значним змінам у соціоекономічному устрої суспільства.

Одне з найповніших досліджень соціального ладу саме українського радянського суспільства у контексті теорій модернізації і соціальної мобілізації здійснив канадський історик Богдан Кравченко. Як зазначав один з рецензентів його праці Хіроакі Куромія, Кравченковий аналіз українського суспільства фокусувався на трьох основних питаннях: процес та особливості формування в Україні «соціально мобілізованого населення»; специфіка поведінки внутрішньої еліти, що має на меті артикуляцію національної ідентичності; формування комунікативної інфраструктури національного життя (освіта, преса, книговидання), через яку еліти впливають на соціально мобілізоване населення.

З метою визначити ступінь сформованості української національної свідомості, автор визначив етнодемографічну структуру українського суспільства повоєнного часу, ступінь його урбанізації, кореляцію між українською національною ідентичністю та мовною ідентифікацією, зв'язок між соціальною та національною диференціацією. На основі проаналізованих даних автор зробив висновок про національну свідомість української інтелігенції повоєнного часу: «Розрив між соціальними сподіваннями, що їх приніс із собою вищий рівень освіти, та можливостями їхнього втілення був одним з найперших чинників зростання націоналізму серед української інтелігенції».

Отже, як підсумовував автор, розвиток українського суспільства повоєнного часу був складним і багатоплановим. Посилення процесів асиміляції та русифікації законсервувало ієрархічний поділ праці, що посилило незадоволення новосформованої української політичної еліти та інтелігенції і викристалізувало почуття національних інтересів, що, своєю чергою, призвело до початку соціальної мобілізації усього українського суспільства.

Загалом Б. Кравченко зафіксував ті ж соціально-економічні, демографічні та культурні тенденції в українському суспільстві другої половини 1940-х--середини 1960-х рр., що й інші вже згадувані дослідники. Однак він дещо по-іншому оцінював наслідки таких особливостей. Якщо попередні вчені у високому рівні русифікації, значному відсоткові росіян в Україні і упривілейованому їх становищі в суспільстві, динамічних міграціях у російсько-українському прикордонні вбачали негативні наслідки нівеляції соціальної ролі української національної еліти, її відхід від української ідентичності, то канадський дослідник навпаки характеризував це як процес інтенсифікації модернізації українського соціуму, формування соціально мобілізованих індивідів, що, за теорією К. Дойча, якої Б. Кравченко притримувався, мало призвести до оформлення українців у націю модерного типу.

У 1980-х рр. в англомовній історіографії продовжувалося дослідження вже звичних тем радянської громадської думки , національних і регіональних особливостей соціальної політики радянського керівництва, соціальної стратифікації суспільства та вивчення соціальних груп.

Праці Девіда Лейна мали на меті з'ясувати ступінь ієрархічності та нерівності у соціальній стратифікації радянського суспільства, що є засадничим для визначення моделі його соціального устрою. Д. Лейн не погоджувався зі своїми попередниками, які вказували на існування значної соціальної нерівності у радянському суспільстві, на виокремлення керівної еліти як окремого класу чи упривілейованої соціальної групи, яка за своєю позицією наближалася до буржуазії капіталістичного суспільства. Д. Лейн, навпаки, доводив, що відмінності між містом і селом, працівниками фізичної та інтелектуальної праці, різними релігіями, етнічними та національними групами, а також чоловіками та жінками все більше нівельовано за рахунок соціального розвитку радянського соціуму. Тому радянську систему найкраще охарактеризувати терміном «державний соціалізм», що є перехідною фазою від капіталістичної до соціалістичної систем.

Висновки, зроблені Д. Лейном, викликали неоднозначну реакцію у рецензентів. Досліднику, як на нашу думку, цілком справедливо закидали занадто некритичне ставлення до радянських джерел, перебільшення ролі зближуючих соціальних факторів і замовчування фактів, що суперечили його основній концепції .

У 1980 р. вийшов збірник праць «Сучасне радянське суспільство», у передмові до якого Волтер Конор підкреслював багатогранність цього суспільства і давав йому наступні характеристики. Передусім, це було імперське суспільство, тому що більшість національностей підкорялося центральному урядові, а в державі домінувала одна найчисленніша нація -- російська. Як імперія, СРСР розвивався, експлуатуючи свої колонії: прибалтійські держави, Україну, Кавказ, Середню Азію. Але поряд з тим радянське суспільство -- це розвинуте індустріальне суспільство, хоч і найвідсталіше з представників цієї групи. Це також антиегалітарне суспільство, в якому нерівність визначалася професійною зайнятістю та займаною посадою. Як ідеологічне, суспільство СРСР притримувалося марксистсько-ленінських постулатів.

Серед авторів збірника були Ральф Клем, Річард Добсон, Рой Лерд, Джері Панхерст, Майкл Сакс та ін. Вчені порушили цілу низку важливих проблем: етнічні параметри радянського соціуму, державна політика регуляції кількості населення, соціальна стратифікація, особливості життя в сільській місцевості, місце жінок у суспільстві, суспільні девіації тощо.

Загалом їхні висновки так чи так повторюють уже раніше висловлені тези, однак звертає на себе увагу інший факт. Розмаїття порушених у збірнику тем, досить широке коло спеціалістів, залучених до вивчення соціальної проблематики, врешті, широке цитування інших досліджень -- все це свідчить про той значний розвиток, який пройшли радянознавчі соціологічні студії в англомовній історіографії починаючи з 1950-х рр.

1990-ті та 2000-ні рр. принесли багато змін в англомовну радянологію, зокрема і в проблематику соціальної історії. Окрім власне політичних, суспільних, культурних змін у регіоні колишнього СРСР і Східної Європи перелом був зумовлений також низкою важливих соціокогнітивних факторів у самій англомовній історіографії.