Вивчення соціальних трансформацій в Україні часів пізнього сталінізму та хрущовського періоду

Найважливішим, на нашу думку, явищем в англомовній радянології останніх десятиліть став методологічний поворот у її студіях. Передусім дослідники відмовилися від загальноприйнятих у минулому концепції радянського соціального устрою -- тоталітарної і модернізаційної. Хоч швидше не відмовилися, а, виходячи з них, почали шукати інші теорії і моделі, багатовекторніші та динамічніші.

Серед таких нових напрямів слід виділити, наприклад, неотрадиціоналістський підхід, прихильники якого (Кен Джовіт, Ендрю Волдер, Янош Корнаї, Тері Мартін та ін.) вважають, що сталінізму, як і радянській суспільній системі загалом, була притаманна низка «архаїзуючих» елементів, що уподібнювали її до традиційних, домодерних суспільств: практика клопотань, взаємостосунки за схемою патрон-клієнт, присутність неформальних міжособистісних зв'язків на зразок «блату», приписувані статусні категорії, монархічний принцип управління у Кремлі, надання владі містичного характеру та її ритуальне відображення.

Інший підхід, хоч умовно й називається «модерністським», проте не співпадає зі своїм візаві зразка 1970-х рр. Прихильники цього зреформованого підходу (Йохен Гелбек та ін.) не погоджуються з концептом «модерності», що творився західними дослідниками винятково на західному досвіді. У такій формі він непридатний для Радянського Союзу, оскільки останній є прикладом альтернативної форми модернізації. Як для модернізованої країни для СРСР характерним було використання низки інструментів конструювання соціуму, на досліджені яких й зосереджують увагу дослідники: планування, принципи наукової організації суспільства, показники добробуту, механізми нагляду за населенням тощо.

Оригінальна модифікація тоталітарної концепції радянського суспільства належить досліднику Владіміру Шляпентоху. У своїй монографії «Нормальне тоталітарне суспільство» (2001) він доводить, що Радянський Союз слід визнати «нормальною соціальною системою», або «нормальним тоталітарним суспільством». Критерієм нормальності історик уважає здатність соціальної системи виживати та відтворювати себе протягом тривалого періоду часу. Радянське суспільство, на його думку, цілком відповідало цим умовам. Більше того, розпад СРСР був прямо зумовлений порушенням «нормальності» радянської системи внаслідок Горбачовських реформ, набуттю нею неприродного, «гібридного» стану.

Автор визначає ті соціальні інституції, які стали головними для радянського суспільства і які залишилися незмінними протягом тривалого часу, слугуючи основою для послідовного відтворення у часі системи специфічного радянського устрою. Серед таких він називає абсолютне домінування верховного лідера в процесі прийняття рішень, політичну монополію однієї партії, політичний нагляд як наймогутніший інструмент режиму, мілітаризацію суспільства, агресивну імперіалістичну політику, виховання населення у дусі тоталітарної ідеології, заперечення релігії, повну монополію на медіа, освіту, науку і культуру, домінування центральної адміністрації у кожній провінції, відсутність демократії, офіційну мораль на основі класового підходу, централізований контроль над економікою, державну власність як основу виробництва, врешті, заборону .. приватної економічної діяльності.

У контексті вивчення радянської України особливо цікавою буде позиція автора щодо подвійного статусу СРСР як радянського режиму та як імперії. У той час як режим мав справу з росіянами і репрезентував метрополію, імперія контролювала неросіян, особливо неслов'янські народи. Неросійські слов'янські республіки -- Україна та Білорусь -- займали проміжну позицію між метрополією та провінціями імперії. Статус українців і білорусів був близьким до статусу росіян стосовно можливостей долучитися до управлінської верхівки. Проте, подібно до неслов' янських республік, українські та білоруські суспільні рухи за незалежність наражалися на абсолютну нетерпимість метрополії.

Врешті, найбільші методологічні зміни в англомовній радянології відбулися завдяки т. зв. «культурному повороту» у цій галузі. Саме культурну історію та культурно-антропологічний підхід до вивчення радянського суспільства Шейла Фіцпатрік, Рональд Суні та Джон Кіп вважають основним у сучасній англомовній історіографії, методологічною базою третього покоління англомовних радянологів. Прихильники такого підходу схильні вважати Радянський Союз особливою культурою чи цивілізацією, з характерними для неї соціокультурними феноменами. Звідси увага до проблем менталітету та уявлень звичайних радянських громадян, ритуалів, святкувань і церемоній, народної та етнічної культури, конструювання суспільних символів, повсякденного життя, соціокультурних ідентичностей, ідеології тощо. Зважаючи на значення цього підходу, нижче ми трохи детальніше зупинимося на конкретних працях, написаних у його рамках.

Кардинальні зміни відбулися також і в джерельній базі англомовної історіографії: відкрився доступ до раніше засекречених архівних матеріалів і значно спростилися можливості працювати з цими матеріалами іноземцям. Це дало змогу історикам не лише заглибитися в офіційні документи, але й якісно розширило джерельну базу їхніх досліджень. Учені активно використовують такі види джерел, як офіційна документація, усні свідчення, документи особового характеру, листи в пресу та до владних органів, доноси, карні справи, пропагандистські плакати, анекдоти, художня література, неофіційна періодика тощо.

Третім фактором розвитку сучасної англомовної історіографії став прихід нового покоління дослідників, які, особливо у 2000-ті рр., вийшли на передові позиції у радянознавчих дослідженнях. Окрім володіння новими пошуковими методиками, широким колом знайомств і співпраці з пострадянськими колегами, найвизначальнішою їхньою рисою є відсутність досвіду ідеологічної боротьби з політичним ворогом -- Радянським Союзом, досвідом, що в тій чи тій мірі накладав свій відбиток на старше покоління англомовних радянологів, змушуючи їх повсякчас зважати на вироблену звичку самоцензури.

Дослідження зі сфери соціальної та культурної історії СРСР виявилися одними з найдинамічніших та прогресивних у 1990-ті та 2000-ні рр. Хронологічно більшість з них стосувалися періоду сталінізму в радянській історії. Саме останній перебрав на себе практично всю увагу дослідників. Сталінізм як спосіб правління і політичного контролю, сталінізм як інструмент формування нової людини, сталінізм як цивілізація, як повсякдення життя, як спосіб організації соціального устрою, як страх і терор -- це лише мінімальний перелік тем, що захопили всю західну історіографію в останні два десятиліття.

Суперечливий, зламний, перехідний період пізнього сталінізму та хрущовської «відлиги» як окрема самостійна дослідницька проблема окреслився перед англомовними істориками лише з кінця 1990-х рр. Однак, і на це слід особливо зважати при аналізі відповідних праць, дослідження цього періоду безпосередньо виходили з тих нових теорій і концепцій сталінізму, що сформувалися за останні двадцять років. Дуже зрідка під суспільний устрій цього періоду розробляється окрема теорія -- усі вони є продовженням тієї чи тієї загальної теорії сталінізму. Через цю ж причину кількісно переважають дослідження, які стосуються періоду пізнього сталінізму, і набагато менше тих, які б пояснювали радянський соціум хрущовського часу.

Інша загальна риса найновіших англомовних робіт -- це кардинальне переосмислення ними національного питання у СРСР, коли йдеться про політичний устрій Союзу, національну політику радянського керівництва, роль і місце регіональних політичних еліт, національних дисидентських рухів, але вперте ігнорування дослідниками національного контексту при вивченні питань соціального устрою радянського суспільства. Частина дослідників за старою звичкою, практично користуючись лише російським матеріалом, продовжує за аналогією поширювати свої висновки на інші радянські республіки. Більшість учених, розуміючи контроверсійність такого підходу, прямо говорять про дослідження ними лише радянської Росії, але нею ж зазвичай і обмежуються. Певним винятком з цього є самостійне вивчення ісламських народів у складі СРСР чи, наприклад, окремих народностей, що не досягли рівня нації, пов'язане насамперед з впадаючими ув око кардинальними соціальними розходженнями з домінантним російським соціумом. Проте республіки з меншою амплітудою відмінностей від Росії, насамперед слов'янські Україну та Білорусь, і англомовні вчені практично не вивчають на предмет особливостей суспільної організації у радянський час.

Окресливши загальні характеристики розвитку англомовної соціальної і культурної історії СРСР у останні роки, спробуємо коротко зупинитися на основних наукових працях, що вийшли друком у названий період.

На нашу думку, найцікавішим і найдинамічнішим напрямом радянознавчих студій в англомовній історіографії на сучасному етапі стало вивчення повсякденних культурних практик радянського суспільства, зокрема сталінізму та хрущовського періоду. Проблеми приватності загалом, повсякденного життя в умовах радянського суспільного ладу вивчали Льюїс С'єґельбаум, Девід Кровлі, Сюзан Рейд, Кетрін Ітон тощо.

Одним з найважливіших питань для істориків-повсякденників є взаємозв'язок між приватними й публічними практиками та взаємооберненість приватної й публічної сфер життя у радянському суспільстві. Як зазначав сучасний дослідник сталінізму Стівен Коткін, радянські громадяни не лише мусили навчатися того, як «говорити по-більшовицькі», щоб оволодіти мовою та практиками, які асоціювалися з пост-революційним устроєм, але неуникненно вони інтерналізували більшовицькі цінності й самі починали вірити в них. Тобто, як бачимо, спостерігається накладання, вплив публічного на трансформацію приватного в радянському суспільстві. Подібні проблеми порушували в своїх працях також Йохен Гелбек, Владімір Козлов, Алєксей Кожевніков та ін.

Як вважав Й. Гелбек, сталінізм у своєму повсякденному вимірі передбачав такі специфічні практики, як прискіпливе самоспостереження і самоконтроль, публічне визнання вини, громадське обговорення чийогось приватного життя, самокритицизм, використання членства в партії чи комсомолі для вирішення особистих справ тощо. За сталінізму люди публічно говорили речі, які вважали брехнею, і обговорювали правду в приватному житті. Інший дослідник, Л. С'єґельбаум, додавав, що звертання до влади зі скаргами, доносами, проханнями, тобто перенесення до громадської сфери особистих життєвих ситуацій, було частиною повсякденного репертуару радянських громадян у боротьбі з життєвими труднощами, оскільки інші способи вирішення проблем у сталінський період були недієвими.

Досліджують історики й зворотній процес інтеріоризації, привнесення до приватного життя особи чи окремої сім'ї якихось спільних, колективістських практик, що, за своїм означенням, були протилежні до інтимного, осібного способу життя. Одними з перших в англомовній історіографії у 1990-ті рр. цю проблему порушили Свєтлана Бойм та Річард Стайтс. С. Бойм весь спосіб функціонування радянської культури та щоденного життя визначала через притаманне їм тяжіння до т. зв. «спільного простору». Наприклад, у практиках організації житла виявом цього є комунальна квартира, у літературі -- графоманія. Р. Стайтс зосереджувався на вивченні радянської популярної розважальної культури. Пісні, фільми, «стиляги», популярна естрада, журнал «Крокодил» -- ось далеко неповний перелік культурних явищ, що опинилися у полі зору дослідника.

Історик Стівен Коткін досліджував «соціалістичні форми поселення» -- місто, у якому визначальною характеристикою стало спільне, комунальне проживання людей. С. Коткін, вивчаючи процес переорієнтації житлових забудов від сімейного до колективного типу, стверджував, що цим кожен міський житель був поставлений у рівні умови з іншими, займав фіксований об'єм місця, визначений науковими нормами здоров'я і гігієни. Таке проживання з часом кардинально змінювало психологію та стиль життя людей: житлова площа формувалася у свідомості як арена, на якій відбувалися щоденні маленькі битви та випробування. Коли разом жили представники різних поколінь, кілька людей в одній кімнаті, збереження хоч якоїсь приватності вимагало всіх можливих хитрощів. До того ж така система проживання якнайбільше сприяла взаємному нагляду, який влада не просто попускала, а навіть заохочувала до нього.

Дослідниця Дебора Філд намагалася визначити загальноприйняте офіційне розуміння приватного життя та його норм згідно комуністичної моралі та панівної ідеології, звернувши особливу увагу на часи хрущовського періоду. У своїй статті «Несумісні відмінності: Розлучення і уявлення про приватне життя в хрущовську еру» (1998) вона зазначала, що, на думку радянських лідерів, належний спосіб організації внутрішнього життя громадян забезпечував соціальний і політичний порядок у суспільстві. Ідеальні міжособистісні стосунки виключали конфліктність, тверезий розум і висока моральність керували пристрастями та поривами, а індивідуальні інтереси та потреби індивідів ніколи не суперечили громадським вимогам і не витісняли їх за значимістю. У хрущовський період це доповнювалося переконанням, що розвиток економіки, підтримання суспільного порядку та перехід від соціалізму до комунізму потребує активних, позитивно налаштованих і саможертовних працівників, людей, не потурбованих сімейними негараздами, суперечливими емоціями чи недозволеними бажаннями. На практиці ж пропагований

образ ідеального громадянина не співпадав з реаліями та потребами радянських громадян захистити свою приватність.

Іншими популярними темами стали вивчення ролі ритуалів у радянському суспільстві, особливо у процесі формування нової «радянської» ідентичності (Лоренц Ерен, Карен Петрон); соціальні інструменти контролю особистості, конструювання її соціальної, національної, гендерної ідентичності, моральних переконань, типів поведінки в системі радянського суспільства (Мервін Метьюз, Френсіз Бернстейн, Пітер Голквіст, Томас Вульф, Джеймс Гейнзен); колективні емоції у соціумі та їх роль у виборі повсякденних поведінкових стратегій (Гленіс Янг); девіантні форми поведінки та реакція радянської держави на порушення соціальних норм та ідеологічних приписів (Лін Віола, Йохен Гелбек, Роберт Горват, Джеймс Гейнзен, Синтія Гупер) та інші проблеми.

Підводячи підсумок розгляду такого важливого питання в англомовній історіографії, як теорії суспільного устрою та соціальної динаміки радянського суспільства, слід відмітити ту рису, що всі вони передусім залежали і продовжують залежати від ширших методологічних і концептуальних пошуків англомовної радянології. Це цілком справедливо для початкового повоєнного періоду становлення радянологічних досліджень, коли панівною була тоталітарна модель радянського устрою з її увагою до політичних процесів у радянському суспільстві, до систем контролю за поведінкою населення та ідеологічних чинників. Проблема визначення засад функціонування радянського соціуму лише посилилася з поворотом англомовної історіографії у 1970-х рр. до ревізіоністського напряму, коли до радянської системи застосовували модернізаційну парадигму, а дослідники моделювали різноманітні варіанти соціальної стратифікації радянського суспільства. Врешті, на сучасному етапі вивчення культурної історії СРСР домінантність методологічних засад виявилася найяскравіше. Дослідники використовують теоретичні напрацювання історії повсякдення, тендерної історії, історії націоналізму та імперій тощо, і без знання цього загального контексту зрозуміти напрацювання англомовної історіографії щодо суспільного ладу Радянського Союзу стає просто неможливо, особливо коли це стосується сучасних концепцій неотрадиціоналістського суспільства, патерналістської системи чи щоденних культурно-цивілізаційних практик сталінізму.

Размещено на Allbest.ru