"Трудові почини" робітників України в 1930-ті рр.: міфи та реальність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Анотація

"ТРУДОВІ ПОЧИНИ" РОБІТНИКІВ УКРАЇНИ В 1930-ТІ РР.: МІФИ ТА РЕАЛЬНІСТЬ

Досліджено взаємини влади і робітників УРСР у контексті організації сталінським керівництвом громадських рухів у підтримку політики форсованої індустріалізації: соціалістичного змагання, стахановського руху, рухів раціоналізаторів і винахідників, та за оволодіння новою технікою.

Ключові слова: соціалістичне змагання, стаханівський рух, рух винахідників і раціоналізаторів, рух за освоєння нової техніки, радянські професійні спілки, радянська влада, робітники УСРР.

Зміст статті

Прагнучи прискорити індустріалізацію країни, сталінське керівництво вдалося до різних заходів. Для піднесення продуктивності праці було використано нову форму трудового суперництва - соціалістичне змагання, що мало замінити капіталістичну конкуренцію. У роки першої п'ятирічки змагання за вдосконалення виробництва, виконання та перевиконання планів його розвитку набуло форми руху ударних бригад, а в період другої - стахановського руху. Однак існували й інші форми підвищення продуктивності праці - раціоналізаторство, винахідництво, рухи за освоєння нової техніки і госпрозрахункових бригад.

Вивчення досвіду соціалістичного змагання було пріоритетною темою для радянських істориків, які розглядала його як прояв трудової ініціативи мас, що уособлювала новий характер вільної праці. Однак, незважаючи на перегляд уявлень про епоху сталінізму у вітчизняній та зарубіжній історіографії, на переламі 1980-х і 1990-х рр. інтерес до цієї проблеми не зменшився. Оскільки переосмислення цього феномену здійснювалося західними та пострадянськими істориками колишнього СРСР на принципово різних засадах, суттєво різнився й ракурс розгляду ними проблеми соціалістичного змагання.

Зокрема, у пострадянській історіографії, яка в той час перейшла на концептуальні засади теорії тоталітаризму, з'явилася низка статей, у яких розвінчувався міф про соцзмагання як добровільну форму соціалістичної праці та розкривалися негативні наслідки трудового штурму для виробництва й робітників. Одна з перших спроб дати реалістичну оцінку цього явища належить українському історику М. Трояну¹.

Більш ґрунтовно проблема соціалістичного змагання вивчалася в зарубіжній західній історіографії. Її дослідники з табору прихильників соціальної історії, що вважали теорію тоталітаризму застарілою, підготували монографії з історії стахановського руху, у яких намагалися пояснити політичний феномен Великого терору, а також відповісти, який вплив він мав на сталінську систему в цілому².

У наступне десятиріччя історія соціалістичного змагання вивчалася в контексті процесу формування нової системи трудових відносин і трудової мотивації. Російські історики С. Журавльов і М. Мухін, дослідивши цей феномен на мікрорівні - прикладі московського Електрокомбінату, який був флагманом електромеханічної галузі країни у 1930-х рр., намагалися відповісти на запитання, як соцзмагання співвідносилося з політичними установками та об'єктивними потребами країни і чи враховувало воно матеріальні й духовні запити трудящих, а також особливості їхньої психології³. Застосування мікроаналізу дозволило глибоко вивчити соціальні процеси, пов'язані з феноменом соціалістичного змагання, але одночасно звузило територіальні межі дослідження.

У сучасній вітчизняній історіографії означена проблема ґрунтовно не досліджувалася. У працях з історії індустріальної модернізації, соціального партнерства держави та профспілок, тоталітарного режиму вона набула лише фрагментарне висвітлення⁴.

У запропонованій статті зроблено спробу комплексно висвітлити історію соцзмагання, зосереджуючи увагу на з'ясуванні малодосліджених аспектів проблеми - негативної реакції українських робітників на запровадження сталінським керівництвом нових форм трудового суперництва, яка зумовлювалася відсутністю належних державних ресурсів для економічного стимулювання праці, та ставлення влади і професійних спілок до негативних настроїв у робітничому середовищі.

В умовах карткової системи постачання робітники і службовці не мали можливості використовувати зароблені гроші на придбання товарів понад гарантований нею мінімум. Кваліфіковані працівники "отоварювали" за картками приблизно чверть заробітної плати, а решта залишалася звичайними папірцями. Замість економічних стимулів уживалися заходи для морального заохочення до праці, головним чином через організацію масового виробничого змагання⁵.

Початок широкомасштабної кампанії з розгортання змагання припав на 1929-й рік.⁶ Ії сприйняття робітничими масами ототожнювалося у радянській історіографії з численними трудовими починами колективів підприємств чи окремих працівників. Думка радянських істориків про те, що у першій п'ятирічці робітничі маси зустріли ідею змагання з великим ентузіазмом⁷, перекочувала до фундаментальних праць з історії радянської України. Цей висновок їх автори зробили на підставі узагальнення повідомлень радянської преси про масові виробничі почини трудівників, спрямовані на розв'язання планових завдань під час перших п'ятирічок ⁸. Проте, на нашу думку, інформацію про численні трудові почини трудових колективів промислових підприємств, ініціаторами яких нерідко виступали їхні парткоми, не варто ототожнювати з настроями мас. При цьому слід також обов'язково враховувати ідеологічну заангажованість радянської преси, насамперед центральних та обласних газет.

Вірогідніші дані містили інформаційні документи ВЧК-Д 11У-НКВС, що передавалися компартійним органам (так звані інформдовідки). Але й вони є документами опосередкованого багатофокусного віддзеркалення фактів, оскільки узагальнювали спецдовідки губернських, обласних, крайових чи республіканських чекістських органів. Останні, у свою чергу, зводили докупи донесення агентурної мережі з районних центрів, що формувалися на підставі аналізу листів (тобто доносів) позаштатних загальнозаводських і цехових інформаторів⁹. Проходячи через стільки інстанцій, об'єктивна картина суспільних настроїв неминуче спотворювалася. Довідки в основному відбивали їх оцінки з боку відповідних органів, а не власне самі настрої¹⁰. Така ж особливість притаманна і донесенням органів Центральної контрольної комісії КП(б)У - Наркомату робітничо-селянської інспекції (ЦКК-РСІ), які перевіряли роботу місцевих органів управління та промислових підприємств.

Свою специфіку мали звіти та довідки перевірочних бригад ВУРПС, автори котрих, намагаючись захистити від репресій місцевих спілкових керівників, нерідко прикрашали ситуацію й перекладали провину за "прорив на фронті соціалістичного змагання" на господарників та інженерно-технічних працівників. Тому інформацію, яка міститься у різнопланових документах офіційних органів, належить сприймати критично.

За даними однієї зі спецдовідок ДПУ УСРР, надісланої до ЦК КП(б)У у травні 1929 р., зазначалося, що робітники УСРР у більшості позитивно зустріли звернення ХУІ конференції ВКП(б) "До всіх робітників і трудящих селян Радянського Союзу" про розгортання змагання за виконання п'ятирічки. Разом із тим у ній зауважувалося, що в окремих групах трудівників "зустрічаються скептичні настрої й побоювання, що підвищення інтенсивності праці [ударниками]дасть підставу адміністрації закріпити за робітниками норми, які підвищилися у результаті соцзмагання, і що, таким чином, робітники постраждають своїм заробітком після розгортання змагання"¹¹. Такі настрої, за оцінкою авторів довідки, мали значне поширення у сільських округах, зокрема Полтавській, де робітники, обговорюючи питання трудового суперництва, пропонували не захоплюватися підвищенням норм виробітку ¹². Подекуди органами Державного політичного управління фіксувалися прояви відверто ворожого ставлення до змагання¹³.

У радянській історіографії було прийнято вважати, що застрільниками змагання виступали молоді робітники-комуністи і комсомольці, а саботажниками - робітники-вихідці з села й особливо "колишні люди". Це насправді у більшості випадків було саме так. Однак подібне твердження дає спрощену картину про політичні настрої цих груп працівників.

У вищецитованій довідці Державного політичного управління згадувалося про випадки, коли прихильниками змагання виступали так звані "бешкетники" - призвідники страйкових виступів гірників (шахта № 1 Горлівського рудоуправління, забійники Писарчук та Груманський), які намагалися використати участь у ньому для покращення соціального статусу. Разом із тим акцентувалася увага на особливій небезпеці критики організації кампанії змагання з боку окремих комуністів і кандидатів у члени партії. Як доказ, наводився виступ одного з них, металурга Дніпропетровського заводу ім. Петровського Буряка, котрий під час обговорення питання про соціалістичне змагання на загальних зборах трудівників коксового цеху виступив проти боротьби за зниження собівартості продукції й зміцнення дисципліни праці. Він мотивував це так: "на виробництві симуляція [виникає]від того, що робітників погано годують, в усьому урізують - жирів немає, хліба бракує, ціни на продукти зростають і немає зараз інтересу не тільки до роботи, а й навіть до життя"¹⁴.

Аналогічні факти констатувалися також в інформаційних бюлетенях ВЦРПС, укладених з передруківок публікацій преси. Наприклад, в одному з них із посиланням на газету "Пролетар" від 16 січня 1929 р. повідомлялося про "дезертирство" з фронту соцзмагання комуністів, комсомольців та кандидатів у члени партії на шахтах Червонолуцького гірничого району - "Хрусталівки", "Нікольчанівки", "Боківки"¹⁵.

Незадоволення кампанією з розгортання змагання висловлювали робітники різних вікових груп. Ветерани праці ливарного цеху Дніпропетровського металургійного заводу ім. Петровського скаржилися, що старому робітникові зараз не дають жити, змушують всіляко підвищувати продуктивність. Матеріальні претензії владі висували й молоді шахтарі. Наприклад, один із гірників шахти № 5 Горлівського рудоуправління тресту "Донвугілля" вважав, що з організацією соцзмагання чи то "поспішили, чи запізнилися, бо всі робітники знаходяться однією ногою в труні - босі, голі, замордовані..., отримують по 120 рублів, а нещаслива молодь - копійки"¹⁶.

Найчастіше в ДПУ надходили доноси відносно проявів незадоволення змаганням з боку робітників, які походили з села. Серед таких повідомлень була й інформація про випадок підтримки тимчасовими працівниками з навколишніх сіл згадуваного вище виступу кандидата у члени партії Буряка з Дніпропетровського металургійного заводу ім. Петровського¹⁷.

Звичайно робітники виступали не проти ідеї змагання, а проти його організації в умовах, коли у країні панувала продовольча, фінансова і товарна криза. Так, слюсар Бондаренко із заводу "Червоний Профінтерн" зазначав, що "робітники не проти того, аби підвищити продуктивність праці, але умови життя погіршуються, нам замало півтора фунта хліба, в ЦРК немає жирів, за таких умов продуктивність не підвищити". Працівники Вінницької суконної фабрики, Дніпропетровського металургійного заводу ім. Петровського й Маловіськів- ського цукрозаводу висували претензії профспілкам щодо невчасності розгортання соціалістичного змагання, коли їсти немає чого¹⁸.

Через погане продовольче постачання робітники не бажали працювати на недільниках. Наприклад, на шахті № 1 Горлівського рудоуправління багато гірників підтримали забійника Саприкіна який закликав "не боятися голосувати проти організації недільника на "День індустріалізації", оскільки "робітників намагаються задушити роботою", "ніхто не турбується, щоб вони отримували достатньо хліба". На знак солідарності з шахтарями не з'явилися на недільник і робітники другої зміни на шахті № 2, а також більшість робітників на шахті № 7 Сорокінського рудоуправління. Незадоволення висловлювали й гірники з шахт № 3, 4, 5 цього управління, котрі заявляли, що безперервна робота сильно стомлює та й харчування погане, тому спостерігаються симуляція і прогули¹⁹.

Відкрито виступили проти участі у змаганні рудокопи Гниваньських гранітних розробок. Вони відмовилися на профспілкових зборах обговорювати це питання, вимагаючи кращого продовольчого постачання. Гострого характеру набули також аналогічні виступи на Вінницький суконній фабриці²⁰.

Не всі вірили радянській пресі, яка твердила, що соцзмагання - це винахід робітників, а вважали його, як працівник Іванченко з 28-го Держмлина, "хитрою видумкою комуністів, які хочуть, щоб ми зараз пнулися із шкіри геть, а потім нам скажуть - хоч лусни, але дай те, що ти дав на момент змагання". Рудокопи Гниваньських гранітних розробок з навколишніх сіл пропонували керівникам партії спочатку виконати свої зобов'язання перед робітниками, а потім вимагати від них підвищення продуктивності праці. громадський індустріалізація стахановський змагання

Аналогічні думки висловлювали й трудівники - вихідці з селян, що працювали у металургійній промисловості. Вони не бачили різниці між методами інтенсифікації праці за царизму та у радянські часи. З цього приводу ливарник Дніпропетровського металургійного заводу ім. Петровського Хавкін говорив: "Усі ці кампанії - задля того, щоб змусити робітника покласти своє здоров'я на виробництво. Немає різниці між колишнім часом і теперішнім"²¹.

Деякі опозиційно налаштовані робітники вважали винуватцями ситуації, що склалася, не тільки комуністів, а й безпартійних, котрі повірили партії та підтримали ідею соцзмагання. Вони дивувалися, чому такі робітники не розуміють, що змагання неминуче призведе до підвищення інтенсифікації праці. Зокрема, вантажники шахти № 1 Сорокінського рудоуправління з цього приводу зазначали, що робітники - дурні, оскільки не розуміють, що хитрі більшовики проведуть збори, почнуть агітувати, робітники піднімуть руки за недільник, а потім у них шкіра тріщатиме.

Обурення працівників викликали й антидемократичні методи організації змагання. Так, гірники з шахти "Американка" не розуміли, "навіщо ходити на збори, коли з ними не рахуються та не виконують їхніх настанов", а тому висловлювали сумнів у доцільності його розгортання "згори". Різні думки висловлювалися у виробничих колективах і стосовно мети організації змагання. Не всі робітники вірили намірам держави спрямувати кошти, отримані від підвищення продуктивності праці, на потреби індустріалізації. Деякі, як вищезгаданий ливарник Хавкін, вважали, що ці кошти підуть на компенсацію безгосподарності комуністів, а інші, як гірник Мосін із шахти "Центральна" Ірмінського рудника Першотравневого рудоуправління, - на утримання державного апарату.

Не всі робітники були впевнені у тому, що кампанія з розгортання змагання змінить ситуацію у промисловості на краще, розуміючи, що вона негативно відіб'ється на їхньому економічному становищі. Металурги Дніпропетровського заводу ім. Петровського і робітники Маловиськівського цукрозаводу вважали, що ця кампанія посилить інтенсифікацію праці, не забезпечивши належного зростання її оплати, й тому пропонували шукати будь-який інший шлях для здешевлення промислової продукції²³. За даними бригад ВЦРПС, які відряджалися у регіони для перевірки результатів змагання, та за повідомленнями делегатів Всесоюзного з'їзду ударних бригад, в Україні такі виступи були непоодинокими²⁴.

Намагаючись захистити свої економічні інтереси, робітники вимагали від професійних спілок гарантувати їх захист шляхом укладення з адміністрацією підприємств договорів про соцзмагання. Вони передбачали відрахування заводоуправліннями певної частки прибутку до фонду заробітної плати у разі підвищення продуктивності праці.

Працівники, які остаточно зневірилися в колективних угодах і не довіряли ні профорганам, ні господарникам, голосували проти проведення змагання, як це зробили учасники зборів на шахті "Комунар" Пролетарського рудника Дзержинського рудоуправління, або ігнорували участь у ньому чи у виробничих нарадах, присвячених йому. Наприклад, на Макіївському металургійному заводі з 300 робітників першої зміни електромеханічного цеху прийшли на виробничу нараду, організовану для розгляду питання про змагання, тільки 42, а в механічному цеху цього ж підприємства із 180 - лише 23²⁵.

Проте більшість робітників погодилася з пропозицією профорганів взяти участь у змаганні всупереч власному бажанню, побоюючись репресій у випадку обструкції. Вони вважали: якщо його розгортають, щоб знизити розцінки, тож треба їх знизити, щоб не відбулося скорочення штатів. Не наважуючись на відкриті виступи, робітники вели агітацію проти соціалістичного змагання таємно від адміністрації. Іншої реакції на пропозиції профспілок добровільно знижувати розцінки бути не могло.

Через негативне ставлення трудящих до змагання його організація нерідко обмежувалася підписанням господарсько-політичних договорів про трудове суперництво між підприємствами, що супроводжувалося словесними деклараціями про активну підтримку останнього з боку профспілкових органів. Саме змагання часто перетворювалося на формальний бюрократичний захід²⁶.

Враховуючи настрої мас, деякі профкоми не поспішали з розгортанням змагання, відкладаючи цю роботу до закінчення інших господарсько-політичних кампаній. Ті ж, котрі її розпочинали, розуміючи неможливість задоволення вимог робітників, вдавалися до адміністративних заходів, затверджуючи тексти угод про соціалістичне змагання й призначаючи штаби з його організації без попереднього обговорення питання на загальних зборах працівників. Вони застосовували щодо саботажників змагання репресії аж до виключення їх із членів профспілок²⁷.

Щоб надати змаганню масового характеру, влада вдавалася до створення ударних бригад, які мали виступити його ініціаторами на окремих шахтах, заводах і фабриках. Процес організації бригад в основних промислових районах та на великих підприємствах розпочався у березні-квітні, а на інших - у квітні- травні 1929 р.²⁸

За твердженням радянських істориків, до складу ударних бригад входили переважно комсомольці, партійці і кандидати в члени партії²⁹. На кінець першої п'ятирічки до них у кам'яновугільній промисловості ввійшов 61 % комуністів і кандидатів у члени партії, в чорній металургії - 89,1 %, у транспортному машинобудуванні - 96,6 %³⁰. Проте питома вага кадрових робітників серед ударників була незначною. За підрахунками інформаційного відділу ДПУ УСРР, у червні 1929 р. вона становила 30 % від кількості трудівників. У той самий час загальна кількість робітників, що ввійшли до складу ударних бригад, не перевищувала 2,6-5,7 %³¹, але до кінця року вона збільшилася до 22,9 %³².

Форми організації бригад не були однотипними. Вони залежали від системи розподілу зароблених коштів усередині кожної з них. Якщо у класичній ударній бригаді він відбувався на основі розрядів тарифної сітки, то у виробничих комунах розподілявся порівну. Водночас слід враховувати, що різниця між ударниками виробництва та "неударниками" була відносно постачання менш значною, ніж між кадровими робітниками й новачками, оскільки новоприбулі ще не встигли стати членами профспілок й вступити до кооперативу ³³.

Уявлення про те, хто входив до ударних комун, які в побуті називалися комунками, дають матеріали, отримані у результаті перевірок їхнього складу та діяльності з боку ВУРПС. В одному із зведень за березень 1930 р. по металургійній промисловості повідомлялося, що серед членів 57 виробничих комун Київського червонопрапорного електротехнічного заводу залізничної сигналізації "Транссигнал" більшість становили кадрові робітники, а молодь у віці до 25 років не перевищувала третини загального складу. Половина учасників комун були безпартійними, третина - комуністами, а решта - комсомольцями. Таким чином, твердження радянських істориків про те, що ударні бригади складалися переважно з комуністів і комсомольців, на прикладі комунок не підтверджується. Дві третини комунарів становили малокваліфіковані робітники (16,8 % - 2-го розряду й 52,2 % - 3-го та 4-го розрядів), трохи більше чверті - ті, котрі мали середню (26,8 % - 5-го й 6-го розрядів) і лише 2,2 % - вищу кваліфікацію (7-го та 8-го розрядів). Причому у складі комун переважали робітники певної кваліфікації (лише 2-3 з них мали розряди вищі чи нижчі за інших)³⁴.

У цехах, де рівень кваліфікації робітників суттєво різнився, а таких була більшість, робітники не були зацікавлені у створенні комун, а тому основною формою розвитку руху ударників стали бригади³⁵.

У зв'язку з потребою розробки нових методів управління виробничими процесами у 1930 р. з'явилися нові типи ударних колективів - так звані наскрізні бригади. На них покладалися завдання загального планування роботи підприємств і взаємодія усіх ланок виробництва, а також мобілізація усіх працівників на виконання підвищених (ударних) завдань. У 1931 році кількість таких бригад, у яких працювали 20 тис. осіб, зросла до 600, а чисельність шахт, заводів і фабрик, на котрих вони були створені, дорівнювала 24 % від решти їх. Причому середня кількість робітників у бригадах на одне підприємство становила 5,7. Наприкінці 1932 р. чисельність наскрізних бригад збільшилася до 4434, а їхня середня кількість на один завод, фабрику, шахту - до 10,9. Однак лише 17,5 % підприємств мали такі бригади. На думку С. Кульчицького, вони вичерпали себе під час вдосконалення внутрішньозаводського планування. У другій п'ятирічці наскрізні бригади повністю зникли у зв'язку із запровадженням диспетчеризації виробництва³⁶.

Іншою формою участі колективів підприємств у розробці й обґрунтуванні виробничих завдань було зустрічне планування. Робітники, користуючись плановими розробками трестів або заводоуправління як схемою, мали самостійно опрацьовувати більш напружену програму, виявляючи внутрішні додаткові ресурси. У 1931 р. більшість промислових підприємств взяли підвищені виробничі завдання. З ініціативи колективу Маріупольського металургійного заводу ім. Ілліча поширилося зустрічно-змінне планування, коли працівники брали зустрічні зобов'язання перед кожною зміною³⁷.

У 1932 р. профспілки підтримали почин робітників Ленінграда щодо складання технічно обґрунтованого плану (техпромфінплану), а згідно з постановою ВРНГ СРСР і ВЦРПС від 11 вересня 1931 р., - їхню ініціативу відносно організації госпрозрахункових бригад, які брали на себе зобов'язання з раціоналізації виробництва, зміцнення трудової дисципліни, економії сировини, матеріалів, палива, підвищення якості продукції. На початок грудня таких бригад нараховувалися більше 20 тис., а на 1 лютого наступного року - 30 тис., в яких працювало 300 тис. робітників. Госпрозрахункові бригади стали основною формою руху ударних бригад ³⁸. Однак, у 1933 р. велика кількість госпрозрахункових бригад розпалася, а ті, що залишилися, стали недієздатним³⁹.

Бригадний госпрозрахунок вимагав обліку великої кількості показників та звітності по них. Зокрема наряд-завдання, на основі якого укладався договір з адміністрацією, містив десять різних позицій.⁴⁰ Розрахунки за ними виявилися непосильними для робітників і керівників цехів. Внаслідок цього під час обліку роботи госпрозрахункових бригад не враховувалися такі важливі показники, як норми витрачання сировини, матеріалів та інструментів, а також припустимі норми браку та простоїв. Недостатньо застосовувалося матеріальне стимулювання керівників і членів цих колективів - преміювання за економію, додаткова оплата тощо. За висновками голови президії Всеукраїнського комітету загального машинобудування Дроба, який в листопаді 1933 р. обслідував провідні підприємства галузі, на багатьох із них бригадного госпрозрахунку фактично не було. Формальний характер мало й зустрічно-змінне планування, до участі в якому недостатньо залучалися робітники⁴¹. Після завершення реформи госпрозрахунку в 1933 р. відповідні колективи як модифікація ударних бригад перестали існувати⁴².

Багато працівників були псевдоударниками, занесеними до списку передовиків виробництва за рішенням профспілок. Іноді, як на Маріупольському металургійному заводі ім. Ілліча, їх оповіщали про факт зарахування до лав ударників постфактум, а інколи взагалі нічого не повідомляли. Робкор газети "Ильичевец" у замітці "Як вербують робітників" описував, що на його заводі цей захід здійснювався так:

"Голова цехпрофбюро підходить до робітника і запитує:

· Твій номер?

· 25-й.

· Прізвище?

· Петров.

· Підпишись.

Робітник підписувався й запитував навіщо він підписався.

· Не знаєш? Ударником будеш".

Так цехове профбюро залучило 93 % робітників до ударників⁴³.

Проте на деяких підприємствах, таких, як харківський завод сільськогосподарського машинобудування "Серп і молот" або кондитерська фабрика "Кофок", ударні бригади створювалися з ініціативи самих робітників без втручання у справу профспілок. Причому в їх складі переважали не комсомольці й комуністи, а безпартійні робітники. Так, у столярному цеху заводу "Серп і молот", де у березні 1931 р. з 1034 робітників 863 оголосили себе ударниками, у тому числі всі члени партії і комсомолу (кількість яких становила відповідно 180 і 93 особи)⁴⁴.

За правилами, передовики виробництва мали підписувати спеціальні угоди, що визначали умови їхньої участі у соцзмаганні. Зміст та форми угод прямо залежали від методів організації соціалістичного змагання й завдань, які ставилися перед його учасниками. Там, де воно розгорталося з ініціативи самих ударників, тексти угод розроблялися безпосередньо на цехових зборах; коли ж зачинателями змагання виступали профспілки, тоді для підписання їх працівниками надавалися стандартні договори, надіслані ВЦРПС чи ВУКами професійних спілок, або укладені профкомами спільно з адміністрацією підприємств, нерідко без попереднього обговорення на загальних і цехових зборах працівників. Їх зміст нерідко обмежувався перерахуванням зобов'язань, які мав щоденно виконувати кожний ударник (не прогулювати, не спізнюватися, дбайливо ставитися до майна підприємства, виконувати норми виробітку й т. ін.). Пункти таких угод переписувалися з правил внутрішнього розпорядку.

Договори, укладені без погодження з робітниками, звичайно підписували цехові уповноважені⁴⁵. Але на деяких підприємствах чи будовах, як, наприклад, на Дніпрельстані, на більшості виробничих дільниць, оголошених ударними, їх взагалі ніхто не підписував. У результаті у складі ударних бригад на цій будові нараховувалося 12 тис. працівників, але угодами про змагання було охоплено тільки 600 із них⁴⁶.

Практика підписання трафаретних колективних договорів набула масового поширення у 1932 р.⁴⁷ Ігнорування в угодах конкретних умов суперечило ідеї бригадного госпрозрахунку, який мав усунути "вузькі місця" на всіх ділянках виробництва, і ставило під сумнів виконання планових завдань. Робітники, які зривали їх, притягалися до відповідальності як порушники профспілкової дисципліни, оскільки колективні договори від їх імені підписували професійні спілки. Це загрожувало їм позбавленням профспілкового членства й відповідно - соціальних пільг.

Ударники часто не виконували планових завдань й прогулювали роботу. Так, на шахті № 29 "Мар'ївська" "паперових" передовиків виявився 31 %, а на шахті "Капітальна" - 14 %. Ті ж, котрі перевиконували виробничі норми, намагалися уникнути зменшення розцінок, щоб збільшити приробітки. Таких ударників профспілкові органи ганьбили як "організаторів соцзмагання у власну кишеню"⁴⁸.

Через розгортання змагання бюрократичними методами виник парадокс, коли зростання кількості його учасників не сприяло виконанню планових завдань. Наприклад, дніпропетровські металургійні заводи ім. Петровського й Леніна, що оголосили себе ударними, мали в першому кварталі 1929/30 р. найгірші галузеві показники оскільки їхні працівники замість зниження підвищували собівартість продукції⁴⁹. У той же час деякі підприємства, що були слабко охоплені змаганням, як рудник ім. МОДР Дзержинського рудоуправління, мали кращі виробничі показники ніж ті, де в ньому брала участь більшість робітників, як, наприклад, на Радянському руднику цього ж управління⁵⁰. Схожа ситуація склалася на підприємствах Харкова, де серед відстаючих були паровозобудівний та електромеханічний заводи, а також швейна фабрика ім. Тинякова, на яких від 50 до 80 % робітників входили до складу ударних бригад. Водночас єдиним підприємством міста, яке виконувало планові завдання, були фабрика "Кофок", на якій у них перебувало не більше третини працівників⁵¹.

Причинами виробничих проривів на ударних підприємствах були не тільки адміністративні методи розгортання змагання, недоліки планування, а й низька якість сировини, погана організація праці та її слабке матеріальне стимулювання. Негативно на виробничих показниках ударних бригад позначався низький рівень технічної освіти, кваліфікації та трудової культури робітників. Ті, хто записалися до їх складу, незважаючи на звання "передовиків виробництва", нерідко влаштовували бійки або сварки на робочому місці або прогулювали⁵². Серед псевдоударників більшість становили молодь та робітники нового набору⁵³. Покарання таких "передовиків" у трудових колективах здійснювалося шляхом громадського осуду - критики у заводській пресі та розгляду їхніх справ у товариських судах. Однак на початку 1930-х рр. суди існували не на всіх підприємствах.

В умовах загострення товарної кризи актуалізувалося завдання пільгового постачання передовиків виробництва продуктами і промтоварами за спеціальними картками, що видавалися за посвідченнями ударників ⁵⁵. Систему отримання цих карток і отоварювання по них було закріплено постановою Центрального виконавчого комітету і Ради народних комісарів СРСР від 15 грудня 1930 року. У зв'язку з плинністю кадрів та тривалими бюрократичними процедурами оформлення документів, з'явилася верства ударників, що не мала відповідних посвідчень. Тому закриті робітничі кооперативи постачали їх за цільовими ордерами, нерідко в останню чергу⁵⁶.

У них звичайно містилася інформація про ударника та орган, який надав йому це звання. Зокрема, в 1932 р. у білетах вказувалися: прізвище, ім'я та по батькові передовика; місце його роботи (підприємство, відділ чи цех); відомості щодо самозакріплення на даному підприємстві до кінця п'ятирічки та про премії, призначені йому. Посвідчення зразка 1934 р. було доповнене відомостями про профспілкове членство та спеціальність ударника, а іноді - про виконання ним планових завдань. Термін дії посвідчення, міг подовжуватися чи, залежати від виконання передовиком планових завдань, що засвідчувалося підписом голови виробничої наради та печаткою підприємства, де працював ударник.

Водночас чимало "паперових ударників" отримували посилені пайки. Виявлення їх ускладнювала практика організації змагання, коли "завдання по договору [про нього]в основному доводилися лише до бригади, а не до окремого верстата", що унеможливлювало облік і контроль індивідуальної праці кожного її члена та ускладнювало процес її нормування⁵⁷.

Розміри та форми нагородження ударників залежали від виконання ними планових завдань та наявних преміальних фондів, що мали формуватися на кожному підприємстві. Однак, часто вони не створювалися, а там, де були, використовувалися неповністю або не за призначенням ⁵⁸. Так, у 1931 р. на харківських фабриках "Кофок" та ім. Тинякова такого фонду не існувало, а на заводі сільськогосподарського машинобудування "Серп і молот" він був використаний лише на 2/3⁵⁹.

Грошові премії, за бажанням новаторів виробництва, могли замінюватися на речові, однак гостродефіцитних товарів повсякденного попиту навіть для них не вистачало. Тому новаторів зазвичай преміювали тим, що на даний момент було в районних споживчих товариствах. Аби реалізувати рішення про нагородження ударників цінними подарунками, їх могли "преміювати" залежалими чи непотрібними товарами, наприклад, фесками чи дитячими панчохами, незважаючи на відсутність у них дітей. Траплялося, що передовиків виробництва нагороджували заводськими меблями, які надавалися їм в оренду, але не безкоштовно.

Наприкінці 1930 р. переважне постачання продовольством або промтоварами було встановлено лише для ударників, які мали спеціальні "ударні картки". Вони могли придбати товари як для себе, так і для членів своєї родини. Решта такою пільгою не користувалися. У цих книжках робили помітки про видачу тих чи інших продуктів із тим, щоб їх повторно не відпускати.

Стимулюючи кількісне зростання ударників, адміністрація підприємств скоро зіткнулася з патовою ситуацією, коли до цієї привілейованої групи записалася переважна частина робітників. Внаслідок цього мотиваційний ефект ударництва був вичерпаний. Надалі, як зауважили М. Мухін і С. Журавльов, завкоми пішли по шляху виокремлення й підтримки "кращих передовиків виробництва", а також дефіцитних професіональних і кваліфікованих груп робітників.

Спочатку до цієї категорії зараховували звичайних ударників. Після чистки їх лав, проведеної у 1931 р., яка виявила багато "паперових" ударників, кращими почали вважати лише тих, які отримали почесне звання "осіб, які мали особливі заслуги на фронті соціалістичного будівництва" чи представлялися до його присвоєння. Воно надавалося винятково працівникам, які мали ордени, урядові грамоти та грошові винагороди в сумі від 2 тис. руб. за винахідництво і раціоналізаторство ⁶¹.

Розмір грошових премій, наприклад, на харківському заводі сільськогосподарського машинобудування "Серп і молот", коливався у 1931 р. у межах від 50 до 400 руб.

У 1932 році на Харківському паровозобудівному заводі працівників, які були зараховані до категорії осіб, "що мали особливі заслуги перед революцією", нараховувалося 137, у тому числі 110 робітників та 27 службовців (головним чином інженерно-технічних та адміністративно-технічних працівників). Переважна більшість працівників цього підприємства, які мали урядові відзнаки, походила з робітників, 19 осіб - з селянських родин, 11 - були вихідцями зі службовців та стільки ж не вказали свого соціального походження, мабуть, з політичних міркувань. Зазвичай ті, хто мав особливі заслуги на фронті соціалістичного будівництва, були безпартійними або членами та кандидатами у члени КП(б)У. Серед них були лише три особи, які у минулому входили до партій соціалістів-революціонерів, двоє - до лівого крила ПСР і одна - до боротьбистів⁶².

У наступному році коло заслужених передовиків виробництва звузилося внаслідок виключення з їхніх лав тих, хто не мав особливих заслуг на фронті соціалістичного будівництва. За даними 22 Всеукраїнських комітетів галузевих профспілок, в УСРР нараховувалося 378 нагороджених урядовими відзнаками. У їх лавах налічувалося 106 орденоносців (кавалерів орденів Леніна та Трудового Червоного Прапора), 122 особи, які отримали почесні грамоти та грошові винагороди, й 149, що були представлені до нагородження ними.

Всі заслужені виробничники користувалися пільговим постачанням за спеціальними картками. У гірничорудній промисловості останнім щомісячно, окрім основного пайка, додатково видавали масло, консерви та оселедці з доставкою додому, зокрема на Дзержинському і Ленінському рудниках, а для заготівель на зиму - овочі за зниженими цінами і безкоштовно бочкову тару. Крім того, на підприємствах їх годували обідами за поліпшеним меню. Але рівень забезпечення новаторів виробництва за спеціальними картами, зокрема на заводах машинобудівної промисловості, був нижчим, ніж у інженерно-технічних працівників. Найвищим він був на електростанціях, наприклад на Дніпрогесі, де осіб, які мали особливі заслуги на фронті соціалістичного будівництва, було прирівняна щодо постачання до іноземних працівників⁶³.

Не менш престижними були позачергове забезпечення заслужених виробничників квартирами та висуванство їх на відповідальну роботу. Залежно від наявного житлового фонду кращих ударників мали заселяти до квартир із 23-х кімнат чи навіть до окремих будиночків. Держава турбувалася і про вчасне оздоровлення та культурне дозвілля передовиків, які мали особливі заслуги на "фронті соціалістичного будівництва". На час відпусток їм виділяли безкоштовні путівки до будинків відпочинку й санаторіїв. На вихідні дні їм та членам їхніх родин видавали контрамарки для відвідування театрів і кіно⁶⁴.

Водночас преміювання звичайних ударників найчастіше обмежувалося туристичними екскурсіями по СРСР, квитками у кіно й річною передплатою на газети та журнали. Враховуючи заідеологізованість радянського туризму, кіномистецтва і преси, надання таких пільг задовольняло скоріше політичні інтереси влади, ніж культурні запити робітників. Часто колективи ударних цехів "нагороджувалися" організацією "червоних кутків", де проводилася ідеологічно- виховна робота, та, як правило, відзнаками за героїчну працю - червоними прапорами.

Грошових премій для звичайних ударників бракувало. Їх не забезпечували не тільки підвищеними, а й звичайними пайками. Не дотримувався раціон харчування останніх і у заводських їдальнях. Так, у голодному 1932 р. таким робітникам, наприклад, на Луганському металургійному заводі ім. Артема, на сніданок та обід щоденно видавали картопляники, причому порцій на всіх не вистачало⁶⁵.

Взаємовигідною для держави і ударників формою стимулювання їх праці було "висування" останніх на більш високооплачувану і престижну роботу або на навчання до технічних курсів, технікумів та технічних вишів. Це відкривало для них перспективу зайняття ключових керівних посад. Однак, як правило, висування ударників обмежувалося посадами керівників нижчої ланки управління - майстрів і бригадирів, рідше - начальників цехів та керівників раціоналізаторських бюро. З лав найкращих передовиків виробництва формувалася також когорта "червоних директорів"⁶⁶.

Слабке матеріальне заохочення ударників зумовлювалося не тільки фінансовими труднощами, а й переконанням компартійних працівників у тому, що найважливішим фактором підвищення продуктивності праці є не економічні стимули, а комуністичне (свідоме, а, радше, жертвенне) ставлення до неї. Таку думку, зокрема, поділяв секретар ЦК КП(б)У В. Затонський, котрий вважав, що "за усієї необхідності на даному етапі максимального використання матеріальної зацікавленості трудящого (відрядна оплата, всілякі види преміювання, переваги для тих, хто самозакріплюється [на виробництві]й т. ін.) соціалістичне ставлення до праці є вирішальним фактором будівництва соціалізму в нашій країні,... а справа профспілок - організувати творче піднесення робітників"⁶⁷. Але останні не впоралися з цим завданням. У 1931 р. навіть у столичному Харкові більша частина робітників залишалася не охопленою політико-виховною роботою⁶⁸.

Гіперболізація ролі ідеологічного чинника неминуче призвела до хибного висновку - визнання головними винуватцями кризової ситуації, "коли все задовільно за звітами, а промфінплани не виконуються", керівників професійних спілок і господарських працівників підприємств, що відставали⁶⁹. Висунуті проти них звинувачення у "недостатній увазі до проведення директив партії у життя й бюрократичному ставленні до організації соціалістичного змагання" послужили підставою для кадрових чисток профспілкових та господарських органів. Проте адміністративно-репресивні заходи не допомагали.

Якщо у ситій російській столиці чисельність ударників невпинно збільшувалася⁷⁰, то у голодній Україні у 1932 р. скорочувалася. Про це повідомлялося в листі члена президії ВУРПС Дроба про результати обстеження Харківського машинобудівного заводу, надісланому 10 листопада цього року до Всеукраїнського комітету профспілки загального машинобудування, Харківського обкому КП(б)У й завкому Харківського машинобудівному заводу "Світло шахтаря". Його автор писав: "кількість ударників і тих, що змагаються, значно зменшилася, ударник не став центральною фігурою боротьби за виконання норм виробітку, підвищення продуктивності праці та якості продукції. Слабо розгорнуто соціалістичне змагання за повними показниками, як всередині бригад, так і серед окремих робітників". Крім того, в листі зверталася увага на хибну практику, коли до лав ударників зараховувалися "цілі групи робітників, котрі не виконують норм виробітку". Це призвело до невідповідності реальної чисельності ударників статистичним показникам⁷¹. Донесення "Про соцзмагання й ударництво на Катеринославській залізниці", надіслане 1 березня 1931 р. А. Андрєєву, С. Косіору.

Факти масових приписок не залишилися непоміченими. 1933 рік ознаменувався новою хвилею репресій ⁷². Але не всі радянські керівники підтримували звинувачення у зриві змагання, висунуті компартійною верхівкою на адресу "трикутників" відстаючих підприємств та галузей. Таку позицію зокрема зайняв голова ВУРПС М. Чувирін. На черговому пленумі цієї ради він виступив з критикою членів партії, які "кажуть про якийсь саботаж"⁷³. Разом із тим компартійно-радянські керівники всіх галузей і ланок управління підтримали ідею боротьби з псевдоударництвом.

Держава щорічно проводила кампанії "розударювання" "паперових" ударників, під час яких здійснювався обмін посвідчень ударників: старі анулювалися, а нові видавалися справжнім ударникам.

Найбільш результативною була кампанія, проведена навесні 1934 р. Акцент в ударництві й соцзмаганні було перенесено, по-перше, з колективних (бригадних) на індивідуальні зобов'язання, по-друге, на їх максимальну конкретизацію, по-третє, на включення до тексту зобов'язань пунктів, пов'язаних не тільки з виконанням промфінплану, але також із технічним та політичним навчанням робітників, фізкультурною, шефською та іншою громадською роботою, поведінкою у побуті. Ударникам, які витримали "чистку", урочисто вручали значки ім. ХУІІ з'їзду ВКП(б)⁷⁴.

У другій половині 1930-х рр. суттєвим фактором інтенсифікації виробництва й підвищення продуктивності праці став стахановський рух, ініціатором якого виступив молодий гірник кадіївської шахти "Центральна-Ірміне" О. Стаханов. Завдяки застосуванню прогресивного методу роботи (поділу виробничих операцій між вибійниками і кріпильниками) він перевиконав змінну норму видобутку вугілля у 14,5 рази. Оскільки йому допомагали два гірники, які час від часу змінювалися, справжнє перевищення норми було п'ятиразовим, проте газети про це не згадували⁷⁵.

Стахановський рух пропагувався як новий етап та якісно інший рівень трудової ініціативи й активності широких верств радянського робітничого класу. Але насправді відповідні рекорди забезпечувалися багато у чому зусиллями адміністрації підприємств, коли тією чи іншою мірою оптимізувалися умови праці для певних категорій робітників, внаслідок чого її продуктивність різко зростала. Стахановські методи - вдосконалення поділу праці, покращення організації робочого місця і раціоналізація трудових процесів, інтенсифікація роботи машин та агрегатів, а також технологічних процесів, ущільнення робочого дня тощо - були поза компетенцією робітників. У кращому випадку останні могли порушити клопотання перед адміністрацією про покращення організації свого робочого місця або про розвантаження від трудомістких допоміжних операцій⁷⁶.

Кожний працівник з матеріальних і моральних міркувань був зацікавлений у тому, щоб адміністрація перевела його на пільгові умови праці. На думку М. Мухіна та С. Журавльова, серед стахановців були робітники різного рівня підготовки. Спочатку серед найбільш відомих рекордсменів, що давали найвищий відсоток виробітку, виявилося чимало робітників не самої високої кваліфікації, які не були зайняті на найбільш складних і відповідальних операціях, що вимагали підвищеної уваги, точності та якості праці. Суттєво перевиконати норм виробітку на них було набагато складніше, ніж на простих, доступних малокваліфікованим робітникам⁷⁷.

Німецький історик А. Майєр вважав, що соціальна база формування верстви стахановців залишалася стабільною до кінця існування цього руху. Він змалював досить непривабливий соціальний портрет такого робітника: "Стахановці були вихідцями із сіл, у більшості малокультурні, з низьким рівнем освіти. Як правило, вони тільки недавно прийшли на виробництво. Типовим для цього середовища був підсобний робітник середньої кваліфікації. Це були люди з розвинутою мускулатурою, нерідко спортсмени. Їм бракувало досі тільки так необхідних для кар'єри "пролетарського походження" та "заслуг у комуністичному русі". Нерідко це були представники маргінальних соціальних груп, які зазнавали дискримінації, зокрема [були]позбавлені будь-яких привілеїв. Серед них зустрічалися колишні середняки, члени куркульських родин, віруючі, у недавньому минулому люди, які порушили закон, безпритульники, представники національних меншин. Вони, як правило, були молодими. Переважна більшість стахановців не перебувала у Комуністичній партії. Їх політизованість не вирізнялася глибиною, а політична свідомість зводилася до афективної віри в Сталіна як вождя"⁷⁸.

Свого роду соціальну патологію стахановців, що виявлялася у нігілізмі, егоїзмі й агресивності, помітив С. Шварц ⁷⁹. За твердженням І. Гудова, рух стаханівців сприяв зміцненню уявлень про владу Сталіна як про накинуту згори. Вони не рахувалися з техінструкціями, закликали до знищення держстандартів та глузували з майстрів, дорікаючи їм тим, що вони нібито моляться на правила, як на ікону ⁸⁰. На думку М. Вебера, стахановці вважали, що їм, як і Сталіну, нібито "належать надприродні, не кожному доступні таланти"⁸¹.

Керований партійними та профспілковими організаціями підприємств, цей рух швидко поширювався. З другої половини грудня 1935 р. позначився перехід від індивідуальних рекордів до колективних. Крайнім ступенем цього явища була так звана "стахановська доба", під час якої всі робітники виробничої дільниці, де вона оголошувалася, мали перевиконувати планові завдання ⁸². Внаслідок колективного впровадження таких методів роботи питома вага стахановців серед трудівників швидко збільшувалася. З листопада 1935 р. до серпня 1936 р. вона зросла в залізорудній промисловості України з 12 % до 24 %, у чорній металургії - з 5 до 25 %, в машинобудуванні - з 12 до 32 %⁸³.

Поширення цього руху забезпечили скасування карткової системи і обмежень в нарахуванні зарплати робітників. Ті робітники, яким давали отримувати стільки грошей, скільки вони заробили, могли витрачати їх за власним розсудом і всіляко намагалися підвищити продуктивність праці. Крім того, рух мали стимулювати різноманітні пільги для стахановців - щодо забезпечення житлом, дефіцитними товарами, влаштування дітей до дитсадків і т. ін. Проте не всі працівники, що перевиконували планові завдання, вважалися стахановцями. Наприклад, на шахтах Донбасу до їх числа зараховувалися лише ті, хто перевиконував виробничі норми більше, ніж у два рази. Інші ж, котрі виконували їх менше, ніж на 200 % вважалися лише кандидатами у стахановці та пільгами не користувалися ⁸⁴.

Робота по-стахановськи, як правило, дозволяла робітникам різко підвищити місячний заробіток, однак не всі вони витримували високий темп роботи довгий час. Крім того, не всі вони одержали обіцяні пільги, насамперед щодо покращення житлових умов. На шахтах Донбасу рівень життя більшості стахановців мало чим відрізнявся від жебрацького існування решти гірників. Відсутність переваг для передовиків низки шахт Донецького регіону засвідчив лист членів ревізійної бригади ВЦРПС, відрядженої на Донбас для обстеження рівня їхнього забезпечення. 19 листопада 1935 р. вони повідомляли: "Стахановець Філіпов (шахта ім. Войкова) - вантажник вугілля у шахті, мешкає у селищі Нахабівка у землянці, яку зліпив сам. Живуть у маленькому приміщенні 5 осіб, діти сплять на підлозі, сам з дружиною - на ящиках. Син 14 років не навчається, немає взуття. Профспілка нічим не допомагає і представники профкому жодного разу не були в квартирі. Сам малограмотний, хоче навчатися. Виконує норми від 250 до 300 %.

Стахановець Лисичкін (шахта ім. Войкова) - посадчик лави. Виконує від 250 до 300 % [норми], працює 10 років на тій самій шахті. Замість стола стоять козли, за які адміністрація вираховує 12 руб., двері розбиті, сніг задуває до кімнати, дах тече. Голова шахткому бував у Лисичкіна, але жодних заходів до покращення побутових умов не вжив. Просив путівку (ревматик) - не дали. Вугілля не підвозять і брати не дозволяють, хоча вугілля [йому] належить.

Стахановець Пономаренко (шахта № 23) - вивантажник лави, працює на цій лаві 5 років. У квартирі дах тече, піч розвалена, сарай, де стоїть корова, без даху. Товариш Пономаренко має 5 дітей. Ніхто з шахткому [до нього]не приходив і допомоги не надавав. Взагалі на шахті № 23 у квартирах не тільки стахановців, а у всіх робітників тече дах, оскільки ремонт не проводився. Майже аналогічне становище на квартирах й інших стахановців, яких відвідала бригада"⁸⁵.

Незважаючи на тяжкі умови життя та праці, ефективність цього руху спочатку була високою. За даними С. Кульчицького, середньомісячний видобуток вугілля на одного такого працівника в Донбасі зріс із 16,2 т у 1934 році до 20,8 т у 193 6⁸⁶.

Досягнення стахановців лягли в основу перегляду планових завдань підприємств. Норми виробітку піднялися на 35-40 %. Нерідко це робилося недостатньо обґрунтовано й призводило, як і попереджували інженерно-технічні працівники, до перенапруження виробничих процесів та аварій, що розглядалося як шкідництво або саботаж ⁸⁷.

На думку багатьох західних учених - Р. Зарстона, С. Девіса, Р. Маннінг, С. Шаттенберг, - стаханівський рух став прелюдією до переслідування інженерів, коли виникав антагонізм між робітниками й ними, провокувалися соціальні конфлікти на підприємствах, витягалася на світ класова ненависть ⁸⁸. Як зауважив Р. Майєр, стахановські методи, перевертаючи все з ніг на голову, вимагали від ІТП підпорядкування робітникам та їх бажанням. Усі технічні працівники, мали обслуговувати робітників і забезпечувати підготовку стаханівських рекордів ⁸⁹.