"Трудові почини" робітників України в 1930-ті рр.: міфи та реальність

Водночас робітників, як помітила С. Шаттенберг, заохочували дивитися на себе як на справжніх господарів підприємств та відстоювати свої інтереси. Коли вони не могли працювати по-стахановськи, це закидали інженерам. У 1935 р. цілі колективи ІТП, партійне і профспілкове керівництво, які не створили технічних умов для стахановської роботи, обвинувачувалися у саботажі. Апеляції інженерів до влади, що рекордоманія спричинить зростання браку та аварій на виробництві, були проігноровані⁹⁰.

У 1937 р., коли в заробітній платі було відновлено граничну межу, ефективність стахановського руху стрімко пішла на спад. Замість очікуваного зростання виробництва у тому ж році відбулося зниження. Не впоралися з плановими завданнями вугільна, металургійна, хімічна й коксохімічна промисловості. Проте чисельність стахановців не знижувалася, а зростала ⁹¹.

Зусилля партійних, профспілкових і комсомольських організацій давали свої "результати". Поширилася практика приписок, на підприємствах з'явилася багато липових рекордсменів, яких у народі прозвали "олівцевими стахановцями". Серед стахановців, які стали своєрідною робітничою аристократією, виявилося чимало авантюристів, які своєю "ударною", але безграмотною працею спричиняли аварії й псували техніку. Рекордоманія часто призводила до порушення нормального ритму роботи. "Дні", а потім "тижні" та "місячники" стахановської праці, котрі профспілки організовували на підприємствах, супроводжувалися подальшим спадом виробництва ⁹².

Цей рух викликав неоднозначну реакцію серед робітників. Більшість з них небезпідставно побоювалася того, що різке підвищення продуктивності праці призведе до загального перегляду норм і негативно позначиться на зарплаті. Ветерани праці розуміли негативні виробничі наслідки цього руху. Мало місце і звичайна заздрість до молодих колег-стахановців, котрим створили кращі умови роботи, незважаючи на невисоку кваліфікацію і нетривалий виробничий досвід. За умов прогресивно-відрядної та інших преміальних систем оплати праці вони нерідко отримували вищі заробітки, ніж кваліфіковані робітники ⁹³. Внаслідок цього проти стахановців мали місце, як висловлювалися у ті роки, "класово чужі виступи".

За матеріалами довідки інструктора промислово-транспортного відділу ЦК КП(б)У Лактіонова "Про стаханівський рух у промисловості УСРР і роботу місцевої промисловості", підготовленої для учасників пленуму ЦК ВКП(б) 1935 р., боротьба проти нього мала різноманітні прояви. Вона здійснювалася, "по-перше, [по лінії] контрреволюційної агітації проти підвищення продуктивності праці, пов'язаної нібито з неминучим зниженням розцінок, зниженням зарплати та посиленням експлуатації; по-друге, дискредитації стахановського руху шляхом навмисного створення несприятливих умов для стахановських методів роботи (непідготування виробничих дільниць, виробничих місць, постачання стахановців недоброякісними інструментами і матеріалами й т. ін.); по-третє, відкритого шкідництва на дільницях, агрегатах, де працюють стахановці; по-четверте, терору проти стахановців"⁹⁴.

На підтвердження цього у доповіді наводилися численні факти саботажу цього руху з боку майстрів та робітників. Зокрема, про це свідчив випадок, що мав місце у цеху вогнетривів Єнакіївського металургійного заводу, де один із робітників закликав товаришів "не працювати по-стахановськи, оскільки на нашу високу продуктивність розцінники відповідатимуть переглядом норм, дадуть нам непосильні норми і ми будемо перепрацьовувати". Факт більш активного опору рекордному видобутку вугілля, трапився на шахтах "Центральна-Ірміно" та № 3-біс тресту "Кадіїввугілля", коли гірники, роз'єднавши повітряну магістраль, знеструмили забої. Згадувалися й випадки навмисного псування техніки, на якій працювали передовики виробництва, що були викриті на Харківському турбогенераторному заводі, а також "навмисного створення несприятливих умов для стахановських методів роботи" з боку майстрів, що мали місце на інших підприємствах столиці - хіміко-фармацевтичному заводі "Червона зірка" та канатному, велозаводі ім. Петровського. Серед інших проявів ворожих настроїв згадувалися акт замаху на життя молодого стахановця з боку ветерана праці, розлюченого перевиконанням норми, яку він звичайно виробляв, а також випадки цькування стахановців на Одеському заводі ім. Січневого повстання, коли їм у лазні клали мило в черевики і зав'язували білизну у вузли ⁹⁵. Такі факти були оцінені владою як прояви загострення класової боротьби ⁹⁶.

Проти рекордоманії виступали навіть окремі передовики виробництва. Так, один із зачинателів стахановського руху у верстатобудуванні І. Гудов у статті "Що сталося зі стахановським рухом?" писав: "Рекорди непотрібні, коли керівництво підприємства неспроможне перетворити їх у повсякденне життя"⁹⁷.

Досить активний опір цьому руху, за оцінкою П. Постишева, мав місце у Донбасі та деяких інших регіонах республіки. За свідченням П. Кривоноса, його зустріли у багнети деякі залізничники. Виступаючи на обласній комсомольській конференції в лютому 1936 р., він зазначав, що серед транспортних працівників спостерігається чимале незадоволення стахановським рухом, ведуться розмови про безробіття й інше ⁹⁸.

Подібні побоювання мали реальну основу. Про це свідчить, зокрема, визнання парторга шахти "Центральна-Ірміне" К. Петрова на засіданні президії ВЦРПС 10 листопада 1935 р.: "Ми здійснили справжню фільтрацію робітничого класу після впровадження стахановського методу роботи"⁹⁹.

Серед робітників репресій звичайно зазнавали колишні позбавленці, котрих як неблагонадійних осіб, вичищали з їх лав. Прикладом цього є рішення трійки НКВС у Сталінській області від 28 серпня 1938 р., згідно з яким було засуджено до розстрілу з конфіскацією майна за затримування підготовчих робіт на підприємстві та висловлювання незадоволення колгоспним ладом одного з колишніх розкуркулених, гірника шахти 12/13 "Макіїввугілля" П. Друщенка. Незважаючи на тяжку працю на шкідливих виробництвах таким, як він не вдавалося "реабілітувалися"¹⁰⁰.

Під час кампанії боротьби з саботажниками стахановського руху постраждало чимало інженерно-технічних працівників. Зважаючи на масове поширення виробничих аварій у Донецькому регіоні у зв'язку зі стаханівськими методами роботи, держава вирішила перекласти провину за них на керівників підприємств, де вони траплялися. 17 вересня 1937 р. Донецьке обласне управління НКВС ухвалило постанову про викриття "потужної шкідницько-диверсійної організації", що начебто діяла у Донбасі. Шахти, керівний склад яких було цілковито засуджено за обвинуваченням в участі у ній, в робітничому середовищі отримали назву підприємств ВТР (виправно-трудових робіт)¹⁰¹.

Посилення каральних заходів виявилося неефективним. Головною перешкодою у розвитку стахановського руху була не диверсійна діяльність шкідників, а об'єктивний чинник - брак комплексної механізації виробництва, який неможливо компенсувати за рахунок напруженої праці робітників. Гальмувала розвиток цього руху й технічна неосвіченість ¹⁰².

У другій п'ятирічці реконструкцію народного господарства в основному було завершено, однак становище індустріального комплексу країни залишалося напруженим ¹⁰³. Освоєння основних виробничих потужностей залишалося нереалізованим не тільки через уведення у дію незавершених новобудов внаслідок прискореної індустріалізації, а й з причини технічної безграмотності робітників, що призводило до псування нової техніки ¹⁰⁴. Наприклад, на Харківському паровозобудівному заводі за 1932 р. трапилося 207 великих та середніх поламок імпортних верстатів, у більшості спричинених недбалим і невмілим доглядом за машинами з боку робітників. Питома вага зіпсованої техніки на підприємстві становила 12,7 %. Статистичні показники аварій невпинно зростали ¹⁰⁵.

Невідповідність між насиченістю промисловості технікою і рівнем технічної освіченості робітників з усією гостротою поставило завдання мобілізації робітничого класу на опанування нею. У 1930 р. з ініціативи ВЦРПС у республіці було проведено пропагандистську кампанію щодо популяризації ідеї "технічної озброєності робітників", так званий "Всеукраїнський технічний похід". У січні- лютому 1931 р. ЦК ВКП(б) скликав Всесоюзну конференцію працівників промисловості, яка висунула гасло "Техніка в період реконструкції вирішує все!". За заведеним порядком, колективу передового підприємства - московського заводу АМО (нині - ім. І. Лихачова) - доручили звернутися до всього робітничого класу з відповідним закликом ¹⁰⁶.

У серпні цього року ЦК ВКП(б) ухвалив постанову "Про технічну пропаганду та її організацію", що вимагала використовувати для досягнення цієї мети всі форми навчання і масово-політичної освіти ¹⁰⁷. В листопаді 1931 р. було створено добровільне товариство "За оволодіння технікою" (ЗОТ), на яке покладалося завдання мобілізації робітників та інженерно-технічних працівників на підвищення їх кваліфікації, пропаганду технічного досвіду та обмін ним. На відміну від товариства "Техніка - масам", воно мало спрямувати організацію масового технавчання трудящих на конкретні виробничі завдання (зменшення браку, засвоєння нових технологічних процесів та ін.) і підвищення їх кваліфікації (освоєння нових верстатів, агрегатів й ін.)¹⁰⁸.

Здавалося б, що можливості безкоштовного отримання технічних знань, які давали перспективу кар'єрного зростання, мали зацікавити робітників. Однак більшість з них не сприйняла заклик "Оволодіти новою технікою". За повідомленням багатотиражок підприємств, на багатьох із них виникла загроза закриття гуртків "Техмас" через прогули слухачів ¹⁰⁹. Причиною цього була незацікавленість робітників, оскільки навіть відмінники технічного навчання рідко добивалися вищого розряду. Деякі з них ігнорували відвідування цих гуртків через побоювання, що запровадження нової техніки призведе до масових скорочень. Малоосвічені робітники, переважно вихідці із села, відчували, що не зможуть засвоїти технічні знання за відсутності знань з арифметики. Їх відлякувало викладання у зазначених гуртках за підручниками для середніх і вищих технічних навчальних закладів, незрозумілими для більшості робітників. Крайньою формою опору рухові "за оволодіння технікою" було навмисне псування машин ¹¹⁰.

Перешкоджала ліквідації технічної безграмотності робітників і відсутність в УСРР розгалуженої мережі організацій ЗОТ, оскільки ті, що створювалися, через відсутність коштів швидко розпадалися ¹¹¹. Матеріальні підвалини товариства "За оволодіння технікою" заклала вереснева (1933 р.) постанова ЦК КП(б)У, що зобов'язала господарські органи дотувати його діяльність. Хиби у розвитку цього руху на початку 1930-х рр., зумовлені фінансовими труднощами, були списані на невміле керівництво Всеукраїнського бюро ЗОТ, яке було переобране на Всеукраїнській конференції товариства ¹¹².

На 1 жовтня 1934 р., за неповними даними, в УСРР нараховувалося 181 746 членів ЗОТ, найбільше у вугільній, металургійній, цементно-керамічній і промисловості загального машинобудування. На окремих великих підприємствах (ХТЗ, ХПЗ, завод ім. Дзержинського) осередки ЗОТ перетворилися на масові організації¹¹³.

Рух за опанування технікою підтримали кадрові робітники, що вважали сприяння його розвитку своїм професійним та класовим обов'язком. Яскравим проявом цієї підтримки став ізотовський рух, названий за ім'ям одного з його ініціаторів - вибійника горлівської шахти "Кочегарка" М. Ізотова. У травні 1932 р. він надрукував у газеті "Правда" лист з розповіддю про те, як він навчає молодь високопродуктивним методам праці.

Раніше з аналогічним почином виступили прокатники Керченського металургійного заводу ім. П. Войкова., які в липні 1931 р. звернулися через "Рабочую газету" до всіх робітників із пропозицією - закріпити за кожним ветераном праці кілька новачків. Почин керченців не здобув широкої популярності тому, що на нього спочатку не звернули особливої уваги у партійному апараті. Виявилося, однак, що такий метод технічної підготовки працівників не вимагає фінансових ресурсів (навчання відбувалося на громадських засадах), але допомагає швидко ліквідувати дефіцит кваліфікованих кадрів.

У другій половині 1932 р. партійні, профспілкові й комсомольські організації почали "розкручувати ізотовський рух". Виявилося, що деякі підприємства мають ветеранів, які виховали багато молодих робітників. Своєрідним чемпіоном серед них став машиніст блюмінга на Дніпропетровському заводі ім. Петровського із 34-річним стажем роботи Ф. Авілов. У роки першої п'ятирічки він підготував 170 кваліфікованих робітників. Наприкінці 1932 р. в кам'яновугільній промисловості Донбасу з'явилися сотні ізотовських шкіл. Поступово цей рух поширився на інші галузі індустрії¹¹⁴.

Робітники виступили також ініціаторами іншого почину - запровадження обов'язкового мінімуму технічного навчання робітників. Цю пропозицію у 1931 р. висунули працівники московського електрозаводу, проте спочатку вона, як і почин керченців, не знайшла підтримки у владі, тому що не забезпечувалася відповідною матеріальною базою ¹¹⁵. Але у червні 1932 р. Рада праці та оборони запровадила обов'язковий мінімум технічних знань (техмінімум) для робітників провідних спеціальностей у машинобудуванні, металургійній, хімічній промисловості, що обслуговували складні агрегати і механізми. Здача техмінімуму отримала назву громадсько-технічного іспиту.

Після запровадження обов'язкового мінімуму комсомольським організаціям було доручено виступити з пропозицією: давати право працювати біля верстатів тільки тому, хто складе громадсько-технічний екзамен. Перший такий іспит було проведено за допомогою виїзної редакції газети "Комсомольская правда" на Уралмашзаводі в березні 1933 р. За твердженням радянських істориків, цей почин у серпні того року було запроваджено на харківських заводах та шахтах Донецького басейну, а 1934 р. - на сотнях підприємств республіки ¹¹⁶. Проте це було не зовсім так. За повідомленням органу Всеукраїнського товариства "ЗОТ" - газети "За техніку", у вересні 1933 року на деяких шахтах Донбасу ("Комсомолець", "Вузлова", "Калинівка") було скасовано мережу технавчання, а кошти, призначені для техпропаганди, витрачені не за призначенням ¹¹⁷. Залишалася фінансово незабезпеченою організація пропаганди на багатьох підприємствах харчової промисловості Одещини. До квітня 1934 р. її не запровадили на більшості підприємств Київщини ¹¹⁸.

Основними формами підготовки до екзамену були інструктаж робітників біля верстата, гурткове і курсове навчання, а також технічні консультації. Вони здійснювалися на громадських засадах відповідними інструкторами - інженерами, майстрами, технічно освіченими робітниками.¹¹⁹ Водночас лекції по радіо, вікторини, дільничні й міжцехові "технічні бої", театралізовані "мітинги машин", "техніко-виробничі суди над браком" не набули масового поширення ¹²⁰.

Щорічно проводилися спеціальні конкурси, естафети та всесоюзні походи за кращі показники в освоєнні техніки, зокрема у 1933 році - на честь ХУІІ з'їзду

ВКП(б), а в 1934 р. - на честь УІІ з'їзду рад СРСР ¹²¹. Вони забезпечили масове охоплення робітників технічним навчанням. Зокрема у 1934 р. опановували техмінімум 192 тис. робітників на 80 % підприємств республіки, які до 1 січня 1935 р. склали відповідний іспит ¹²².

Проте навчання не з доброї волі, до того ж екстерном і за програмами, перевантаженими загальноосвітніми й політичними дисциплінами (з причини низького загальноосвітнього рівня робітників та політизації освіти) і не пристосованими до умов конкретного виробництва, знижували якість засвоєння технічних знань. Ускладнювало процес навчання й неправильне комплектування відповідних груп з робітників неоднорідних професій та з неоднаковим рівнем освіти. Негативно позначалася на якості навчання недостатня підготовка інструкторів гуртків "Техмас", а головним чином - кампанійський характер їх організації, коли основний акцент робився на кількісних показниках. Намагаючись вчасно відзвітуватися, керівники товариства "За оволодіння технікою" висували авантюристичні завдання - підготувати робітників до здачі іспитів упродовж 1,5-2 місяців, а перевірку їхніх знань провести протягом 3-10 днів ¹²³. Нерідко екстремальні терміни навчання зменшувалися з провини адміністрацій підприємств, що скорочувала його дні, намагаючись таким чином надолужити виробничі простої¹²⁴.

Уявлення про умови, в яких проводилося навчання у гуртках "Техмас", та про ставлення до нього з боку викладачів та учнів дають замітки робітничих кореспондентів. Автор одного з листів, надісланого до редакції газети "За техніку", - робкор складального цеху Харківського паровозобудівного заводу - з обуренням розповідав, що заняття гуртка відбуваються в "маленькій прокуреній брудній кімнаті з двома столами, за якими працюючому голову доводиться тримати на рівні колін. Тут же поруч продають печиво і цукерки. З протилежного боку доходить гамір, там працює комісія. За одну годину перебування у гуртку, - писав він, - де опрацьовують математику, не можна було почути жодного речення: викладач щось "конспіративно" бубонів на вухо слухачеві, тому що весь час не вгасав галас у кімнаті. О 5.30 кімната стала зовсім дибки. Це закінчила працювати комісія. Також припиняється заняття гуртка. Викладач сидить хвилин з 10 мовчки, щось розглядає у книжці. Двоє слухачів сидять біля нього з нудьгою в очах, решта розійшлася. Викладач втомлено розглядає "аудиторію" так, наче він її бачить уперше, і сповіщає про закінчення лекції"¹²⁵.

Автор іншого листа - робітник дизельного відділу ХПЗ скаржився на укомплектування гуртків з технічного навчання з робітників, що мають різний рівень знань, внаслідок чого викладач, котрому замість роз'яснення розрахунку об'єму деталі доводиться розтлумачувати множення десятинних дробів, нервує, "а гуртківці із сумом дивляться у вікно"¹²⁶.

Навіть на нечисленних підприємствах, де в кожному цеху діяла розгалужена мережа технавчання, включаючи спеціальні бібліотеки, лабораторії та гуртки, регулярно проводилися відповідні консультації, "технічні бої" й вікторини, а також індивідуальний інструктаж відстаючих робітників, іспити з техмінімуму складали далеко не всі. Наприклад, на Харківському турбогенераторному заводі на "добре" і "задовільно" їх склала лише половина робітників, а решта їх завалила ¹²⁷. Виняток становила кондитерська фабрика "Кофок", де з 553 робітників, які навчалися у гуртках "Техмас", успішно витримали іспит 322 особи, оцінку "задовільно" отримали 154, а "незадовільно" - 64¹²⁸.

Щоб підвищити рівень технічного навчання, ВУКи профспілок встановили в 1934 р. заохочувальні заходи для кращих його організаторів та відмінників. Ті, хто демонстрував вміле застосування набутих знань на практиці, крім матеріального заохочення (премій), отримували значки "ЗОТ", що давали їм право на пільгове отримання технічної літератури й зарахування без екзаменів на відповідні курси підвищеного рівня, до технікумів і навіть ВТУЗів. Одночасно для тих, хто не складав іспитів, організовувалося обов'язкове повторне навчання. Їхньою підготовкою займалися відмінники, а також інструктори - майстри і десятники.

Суцільну техграмотність мало забезпечити запровадження у 1935 р. обов'язкового техмінімуму для усіх робітників. У зв'язку з цим товариство "За оволодіння технікою" було ліквідоване, а його повноваження передані профспілкам.

У гонитві за кількістю технічно грамотних робітників погіршилася якість їх навчання, з'явилася його формалізація. Почастішали випадки зривів занять із провини адміністрації, а реальна відвідуваність відповідних гуртків знизилася на 30-40 %¹²⁹. Серед гуртківців збільшився відсоток тих, що складали екзамени на "задовільно" або "незадовільно"¹³⁰. Зазвичай після успішного проведення кампаній із прийому державних іспитів навіть на зразкових підприємствах- переможцях конкурсів із технічного навчання розпочинався період затишшя у техпропаганді.

Чисельність тих, хто витримував відповідні екзамени, зростала з року в рік, однак "добровільно-примусовий" підхід до відповідної справи абсолютного успіху не дав. Як зазначав С. Кульчицький, підготовка робітників не у школах і училищах, а безпосередньо на виробництві дала виграш у часі, але супроводжувалася великими збитками ¹³².

Важливим напрямом у розгортанні боротьби трудящих за оволодіння новою технікою був раціоналізаторський рух, який підтримувався владою із середини 1920-х рр. Наприкінці 1925 р. при ВРНГ УСРР було засноване Українське бюро сприяння винахідництву, а на підприємствах почали організовуватися відповідні експертні комісії. Новим кроком у розвитку руху винахідників і раціоналізаторів стало створення у 1926 р. Української асоціації робітників-винахідників.

Значки мали форму зубчастого колеса з каймою, покритою білою емаллю. На каймі по колу було написано гасло "Техніка у період реконструкції вирішує все", а внизу - напис "ЗОТ". У центрі колеса розміщувалося рельєфне зображення Сталіна на фоні струменів, покритих червоно-рубіновою емаллю.

(УАРВин)¹³³, перший з'їзд якої відбувся 3-7 січні 1929 р.* Делегати його представляли не більше 2 тис. трудящих - членів асоціації¹³⁴. На ХVІ з'їзді ВКП(б) було поставлене завдання - зробити рух раціоналізаторів масовим ¹³⁵.

Залучення робітників до раціоналізаторства і винахідництва мало стати взаємовигідним для підприємств і для них самих, оскільки не тільки стимулювало виробництво, а й заохочувало самодіяльну ініціативу, давало їм можливість реалізувати і розвинути свої здібності, досвід та творчий потенціал, а також отримати додаткову матеріальну винагороду і моральне заохочення і, принаймні в ідеалі, відчути себе творцями і господарями на заводах, шахтах і фабриках. Та на практиці ставлення до раціоналізаторів з боку адміністрації підприємств у силу різних причин (головне - система стимулювання їх діяльності) залишалося далекими від ідеалу ¹³⁶. Серйозні проблеми існували й з експертизою та впровадженням рацпропозицій у виробництво.

Осередки Української асоціації робітників винахідників, що створювалися в адміністративному порядку, швидко розпадалися або не діяли, особливо у непромислових округах і деяких галузях індустрії. На думку інспекторів Наркомату робітничо-селянської інспекції, невдалі спроби розгортання руху раціоналізаторів зумовлювалися скептичним ставлення до нього з боку місцевих профспілкових керівників ¹³⁷.

Всесоюзна центральна рада професійних спілок ігнорувала організаційні проблеми Центральної ради товариства робітників-винахідників і раціоналізаторів України, зважаючи на недоліки в реалізації раціоналізаторських ініціатив робітників. У цьому вона вважала винними бюро сприяння робітничому винахідництву (БРВ, російська абревіатура БРІЗ) й керівників підприємств. Однак ВЦРПС зазначала, що позитивним моментом у розвитку руху винахідників і раціоналізаторів є швидкі темпи зростання членів асоціації та кількості пропозицій, висунутих ними ¹³⁸.

Всупереч організаційним проблемам потік раціоналізаторських ініціатив, насправді збільшувався. За повідомленням В. Куйбишева на ХVІ з'їзді ВКП(б) (26 червня - 31 липня 1930 р.), чисельність патентних заявок робітників з 1928/29 по 1929/30 рр. зросла у 12 разів ¹³⁹. Більшість із них надійшла під час Всесоюзного походу за збір пропозицій останніх, оголошеного напередодні з'їзду від імені "Рабочей газеты". Одним із перших його підтримав осередок Центральної ради товариства робітників-винахідників України, створений на Харківському паровозобудівному заводі, який висунув гасло "Дайош 1000 пропозицій імені ХVІ з'їзду партії!". За короткий час - місяць і десять днів - серед 14 тис. трудівників підприємства було зібрано більше тисячі¹⁴⁰.

На цьому з'їзді Українська асоціація робітників-винахідників була перейменована у Всеукраїнське товариство робітників-винахідників. 27 квітня 1930 р. його назва була змінена на Центральну раду товариства робітників-винахідників України, яка діяла як філіал Всесоюзного товариства винахідників і раціоналізаторів.

Вони створювалися на базі комісій сприяння винахідництву.

Повсюдно влаштовувалися громадські огляди, виставки досягнень раціоналізаторів, конкурси на кращий винахід і відповідні ініціативи ¹⁴¹.

На жаль, кількісні показники не відбивали реального становища. Не тільки тому, що звичайно раціоналізаторські пропозиції робітників висувалися у вигляді ідей, що потребували технічного й економічного обґрунтування. За оцінкою перевірочних бригад НК РСІ, ці ініціативи були часто абсолютно недосконалими й непридатними для використання ¹⁴².

Багато робітники вносили рацпропозиції, бажаючи по-стахановськи прискорити темпи виробництва. Будучи впевненими, що саме вони і є справжніми винахідниками і знавцями техніки, ці раціоналізатори звичайно зухвало трималися з інженерами. До того ж, розраховуючи на премії, вони були дуже зацікавлені у втіленні своїх ідей. З цієї причини на заводах, шахтах і фабриках склалася перманентна конфліктна ситуація, пов'язана з розглядом ініціатив новаторів. Доходило до того, що у випадку відхилення членами експертних комісій сумнівних рацпропозицій у відповідь ображені "раціоналізатори" погрожували їм доносами в ДПУ ¹⁴³.

Проте у конфліктах були винні не тільки робітники, а й інженерно-технічні працівники та адміністрація підприємств, які в силу різних обставин затримували експертизи пропозицій. Перші - внаслідок перевантаженості й матеріальної незацікавленості у проведенні експертиз, оскільки ця робота їм не оплачувалася, а головним чином - через відсутність експериментальної бази для випробування винаходів робітників. Другі - з причини складності використання їх через брак відповідальних осіб, фінансування й налагодженого механізму впровадження раціоналізаторських ініціатив. Все разом - через незацікавленість в отриманні від них максимальної віддачі.

Негативно позначалася на реалізації рацпропозицій та використанні винаходів відірваність БРВ й товариств винахідників як громадських організацій від виробництва та необов'язковість їхніх рішень для адміністрації підприємств. Експертними бюро звичайно відхилялися винаходи робітників, не пов'язані з ліквідацією "вузьких місць" на підприємстві, де вони працювали. З 1930/31 р. робота осередків Центральної ради товариства робітників-винахідників України почала у обов'язковому порядку ув'язуватися із загальними планами реконструкції підприємств ¹⁴⁴. Ініціаторами заводського планування раціоналізаторства і винахідництва виступили члени БРВ Лисичанського заводу "Донсода"¹⁴⁵.

Новаторські позиції передавалися на експертизу БРВ. Однак, як і раніше, робота цих органів у кращому разі обмежувалася тільки оцінкою раціоналізаторських ініціатив робітників і лише в окремих випадках, коли реалізація не потребувала попередніх випробувань та великих витрат, - їх впровадженням. Роботу бюро сприяння робітничому винахідництву гальмувала відсутність обладнання експериментальних цехів, що мали з' явитися на кожному підприємстві. Замість них подекуди створювалися примітивні кустарні майстерні¹⁴⁶.

Серйозні проблеми зберігалися й за матеріальним заохоченням новаторів. Фонди сприяння винахідництву і раціоналізаторству мали формуватися за рахунок 0,25 % відрахувань з річного фонду заробітної плати працівників підприємства, а також у розмірі 50 % від економії, яку передбачалося отримати за перший рік реалізації кожної ініціативи. Це робилося лише у тому разі, коли пропозиція або винахід впроваджувалися з ініціативи конкретного підприємства¹⁴⁷. Проте, як зауважували С. Журавльов і М. Мухін, цехова і заводська адміністрація, стурбована у першу чергу виконанням виробничих планів, боялася брати на себе клопоти і відповідальність за впровадження раціоналізаторських пропозицій. Вони були для неї суцільним головним болем, оскільки їхня діяльність суворо регламентувалася планом, а винахідництво і раціоналізаторство, включаючи кількісні показники виробництва, необхідні ресурси тощо, не передбачалися плануванням. Крім того, для апробації й впровадження винаходів ставали необхідними фінансові та організаційні ресурси, яких не було¹⁴⁸.

Через складність впровадження раціоналізаторських ініціатив та винаходів робітників фонди сприяння фабрично-заводському винахідництву на 60-70 % використовувалися не за призначенням ¹⁴⁹, а новаторам видавалися переважно дрібні премії, як правило, із запізненням. Так, на Київському заводі "Фізик- хімік" у 1931 р. належало преміювати 638 раціоналізаторів, але премії отримали тільки 77 з них, причому у розмірі, що не перевищував 10 руб. У Лисичанському шахтоуправлінні за винахід одного з гірників з економічним ефектом у 154 654 руб. сума його заохочення становила 2695 руб., або 1,7 %¹⁵⁰.

Не фінансувалися й заходи з технічного навчання раціоналізаторів. Наприклад, на Київському паровозоремонтному заводі за 1 квартал 1931 р. для цього було виділено 10 руб. при наявному фонді преміювання у 9 тис. руб., а на заводі "Більшовик" ця стаття витрат взагалі не фінансувалася. Адміністрації підприємств не піклувалися про покращення житлових умов раціоналізаторів, їх лікування та оздоровлення. На різних шахтах, заводах та фабриках існували неоднакові критерії заохочення винахідників ¹⁵¹.

Зважаючи на дефіцитність грошових фондів БРВ, у 1931 р. стимулювання раціоналізаторства було посилене за рахунок надання кращим винахідникам соціальних пільг (на позачергові покращення житлових умов, прийом до вишів, на додаткові відпустки, персональну пенсію, право займатися тільки раціоналізаторською роботою на виробництві, а також на висуванство на посади працівників до наукових відділів підприємств та установ)¹⁵². Бажаючи їх отримати, все більше робітників вступало до лав осередків Центральної ради товариства робітників-винахідників України.

На початку 1930 р. в УСРР налічувалося 6011 раціоналізаторів ¹⁵³, а на 1 липня 1931 р. - вже 18 тис. ¹⁵⁴ Але, на думку керівників ЦК КП(б)У, їх кількість була недостатньою, оскільки товариство об'єднало 0,63 % робітників республіки ¹⁵⁵.

Збільшувалося також надходження раціоналізаторських пропозицій від робітників, проте чисельність впроваджень зменшувалася ¹⁵⁶. Щоб усунути прірву, ЦК КП(б)У влаштував у жовтні-вересні 1931 р. місячник перевірки роботи БРВ і Центральної ради товариства робітників-винахідників України, під час якого запропонував "очистити їхній апарат від бюрократичних і ворожих елементів, замінюючи їх на політично витриманих винахідників-ударників"¹⁵⁷.

Намагаючись надати видимість законності репресіям, влада залучила до кадрових чисток правоохоронні органи. На них покладалися завдання перевірки вірогідності фактів утиску раціоналізаторських ініціатив робітників, про які повідомлялося у їхніх дописах. Останні спиралися на широкий громадський актив (бригади та групи сприяння винахідництву, редколегії багатотиражок, робкорів, виробничі наради, осередки винахідників), а також на організацію показових судових справ проти саботажників пропозицій робітників ¹⁵⁸.

Репресивні заходи мали тимчасовий ефект. Під час перевірки стану винахідництва й раціоналізаторства, проведеної у 1932 р., виявився розхил ножиць між кількістю поданих і нереалізованих ініціатив. Однак чисельність нереалізованих пропозицій невпинно зростала, незважаючи на організацію заводських гуртків колективної розробки пропозицій щодо "вузьких місць" та курсів із підготовки техніків-раціоналізаторів ¹⁵⁹. На думку представників Центрального бюро скарг НК РСІ, причинами появи нереалізованих ініціатив були "перегини в роботі БРВ і товариств винахідників, які систематично наполягали на виданні премій, не обмірковуючи ефект поданих пропозицій", і відсутність необхідної кількості інженерно-технічних працівників для розробки пропозицій ¹⁶⁰.

У наступному році в організації руху винахідників посилилися заохочувальні заходи: встановлювалися премії для ІТП, профкомів, осередків товариства винахідників і раціоналізаторів, які домагалися реалізації робітничих ініціатив по цеху й підприємству у цілому ¹⁶¹.

Запроваджувалося матеріальне стимулювання кращих колективів винахідників - осередків Всесоюзного товариства винахідників і раціоналізаторів та заводських бригад раціоналізаторів. Переможці І Всесоюзного конкурсу на кращий винахідницький проект нагороджувалися преміями. Крім того, переможці з числа заводських раціоналізаторів отримали право на використання за власними розсудом 10 % преміального фонду БРВ підприємств на 1934 рік для покращення своїх побутових умов ¹⁶².

З ініціативи працівників московського електромеханічного заводу "Електросила" додатковою формою матеріального стимулювання раціоналізаторів, чиї пропозиції давали виробництву економічний ефект, стала Всесоюзна виграшна лотерея (естафета) реалізованих (рекомендованих до впровадження) винаходів. Їх автори отримували іменні естафетні виграшні квитки, розіграш яких розбивався на п'ять серій залежно від суми економії, отриманої від реалізації ініціатив, поданих ними до БРВ (у розмірі від 100 до 1000 руб., від 1 до 10 тис. руб., від 10 до 100 тис. руб., від 100 до 500 тис. руб і від 500 до 1 млн. руб.), а виплата відбувалася в три дні, коли проходив тираж (15 травня, 15 серпня й 15 листопада 1932 р.). Грошові виграші, за бажанням учасників лотереї могли замінювалися на речові, за умови наявності необхідних товарів ¹⁶³.

Існували раціоналізаторські пропозиції, економічний ефект від реалізації яких було неможливо врахувати. Ті, наприклад, які покращували умови праці робітників.

Незважаючи на посилення матеріального стимулювання, очікуваної активізації руху винахідників не відбулося. Як свідчать матеріали перевірки діяльності БРВ й осередків Всесоюзного товариства винахідників і раціоналізаторів, проведеної у травні 1933 р., вперше за історію радянського руху раціоналізаторів висування ними пропозицій скоротилося, а впровадження останніх майже припинилося. Криза руху раціоналізаторів найсильніше вразила вугільний Донбас і сільськогосподарські регіони республіки ¹⁶⁴, а найменше - центри розвитку металургійної, машинобудівельної та хімічної промисловості. Це зумовлювалося збереженням на підприємствах цих галузей системи БРВ, що на той час була скасована в інших, створенням експериментальних баз, хоча й у недостатніх обсягах, а також більш високим культурним та кваліфікаційним рівнем їх працівників, тривалішим досвідом винахідницької роботи ¹⁶⁵.

На думку керівників ВУРПС, причинами занепаду руху раціоналізаторів було, по-перше, невдале реформування відповідних місцевих органів, коли в більшості галузей БРВ скасовувалися, а раціоналізаторські ініціативи робітників викладалися на архівні полиці, а, по-друге, нецільове використання виробничих експериментальних баз (їх завантаження замовленнями виробничих цехів)¹⁶⁶. Як вважали керівники ЦКК-РСІ, вирішальна роль у поглибленні кризових явищ належала людському фактору. Йшлося про недбале ставлення до розвитку раціоналізаторства з боку БРВ, а також профспілок ¹⁶⁷.

Звинувачення державних органів підтримала Всесоюзна рада професійних спілок, що звернулася з клопотанням до прокуратури УСРР "влаштувати впродовж серпня [1933 р.]низку показових процесів безпосередньо на заводах у клубах, де спостерігається маринування пропозицій робітників". Одночасно ВУРПС надіслала директиву керівникам Центральної ради товариства робітників винахідників України, ВУКів та облрад профспілок з пропозицією надати сприяння органам прокуратури в їх організації¹⁶⁸.

Занепад руху раціоналізаторів було подолано у середині 1930-х років, коли радянська економіка вийшла з кризової ситуації. Позитивний вплив на роботу БРВ та осередків Центральної ради товариства робітників винахідників України мали стахановський рух, складовою якого стала виробнича раціоналізація, і завершення реформи керівництва винахідництвом на місцях, внаслідок чого повноваження ліквідованих БРВ, врешті-решт були передані до відання цехових адміністрацій. З 1935 р. до планів роботи цехів в обов'язковому порядку вводилася спеціальна графа - реалізація ініціатив робітників, за що майстрів та начальників цехів почали преміювати. З цього ж року дирекції підприємств стали укладати договори з конкретними винахідниками на виконання певних раціоналізаторських завдань, забезпечуючи їх необхідним обладнанням, сплачуючи витрати на вивчення та розробку тем, відряджаючи за необхідності до інших підприємств чи науково-дослідних інститутів. Усі ці заходи на певний час дали непогані результати. Однак суттєвий розвиток раціоналізаторського руху стримувало відносне скорочення грошових лімітів преміальних виплат авторам новаторських пропозицій ¹⁷⁰.

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що ставлення робітників до змагання не було однозначним. Серед ініціаторів були не тільки члени партії і комсомолу, як стверджувалося у радянській історіографії, а й представники маргінальних груп, котрі завдяки участі в ньому намагалися покращити свій соціальний статус. Водночас чимало ветеранів праці, деякі комуністи та комсомольці критично поставилися до пропозиції взяти участь у соцзмаганні. Незадоволення висловлювали представники різних вікових груп, а також безпартійні вихідці з села. Трудівники висловлювали занепокоєння тим, що його організація неминуче призведе до підвищення виробничих норм та відповідного зниження заробітків. Порівнюючи ударну працю з капіталістичною експлуатацією, противники соціалістичного змагання звинувачували в її запровадженні не тільки компартійну верхівку, а й конформістські налаштованих робітників. Деякі з них вважали його розгортання недоречним в умовах голоду і товарної кризи. Інші не вірили, що кошти, отримані внаслідок організації останнього, підуть на потреби індустріалізації, що покращить економічну ситуацію в країні. Захищаючи свої інтереси, опозиційно налаштовані трудівники вимагали від адміністрації підприємств перерахування частини прибутку, отриманого у результаті соцзмагання, до фонду зарплати. Найбільш поширеними формами їх опору були "волинки", рідше - невідвідування зборів, присвячених його розгортанню, а у випадку присутності на них - виступи чи голосування проти останнього.

Зважаючи на опозиційні настрої робітників, професійні спілки застосовували насильницькі методи щодо організації змагання, підписуючи договори про нього з адміністраціями підприємств без попереднього обговорення на загальних зборах колективів. Коли ж робітники зрозуміли, що участь у змаганні невідворотна, вони всіма правдами і неправдами намагалися увійти до складу ударних бригад, члени яких належали до групи пільговиків. Зарахуванню до їх лав трудівників, котрі не виконували планових завдань, сприяла позиція керівників профспілок та адміністрацій підприємств, що намагалися у своїх звітах створити картину успішного розгортання змагання. Внаслідок цього через декілька років після його організацій виник парадокс: підприємства, оголошені ударними, нерідко зривали виконання планових завдань. Водночас ті, які не брали участі в змаганні, дійсно були передовими. Щоб реабілітувати ідею соцзмагання в очах робітників, держава систематично проводила чистки "трикутників" підприємств, що відставали, від "саботажників", а лави передовиків виробництва - від псевдоударників. Водночас система преміювання ударників, запроваджена у 1930 р., в умовах продовольчої й економічної кризи, не могла належним чином реалізуватися. Тому розгортання змагання мало нетривалий ефект.

Через відсутність комплексної механізації не виправдав надій влади стахановський рух. Ставлення робітників до нього нагадувало позицію, зайняту ними щодо соціалістичного змагання. Спочатку більшість їх була занепокоєна тим, що рекорди передовиків виробництва призведуть до необґрунтованого підвищення планових навантажень для пересічних працівників. У той же час стахановці висловлювали незадоволення на адресу ІТП, котрі, на їхню думку, навмисно не створювали умов для застосування нових методів праці. Такі настрої всіляко роздмухувалися державою, яка намагалася перекласти на інженерно-технічних працівників провину за аварії, спричинені систематичним порушенням виробничих інструкцій та правил техніки безпеки з боку стахановців. У результаті, якщо спочатку у робітничому середовищі часто мали місце прояви антиноваторських настроїв, зокрема висловлювання проти розгортання стахановського руху і випадки цькування його учасників, особливо на тих підприємствах, де працювали вихідці з села, то з часом владі вдалося спрямувати негативні настрої робітників у необхідне русло, забезпечуючи їх участь у політичних акціях боротьби з "класовими ворогами", котрі нібито перешкоджали передовим методам праці. Водночас, більше трудівників намагалися записатися до лав стахановців для отримання обіцяних їм пільг. Їх називали "олівцевими стахановцями".

В роки першої п'ятирічки було започатковано й інший рух - "за оволодіння технікою масами". "Масове винахідництво" мало прийти на зміну елітарній групі інженерів-винахідників дореволюційного часу, "зараженій" "шкідництвом". Спроби організації масового руху за сприяння добровільного товариства "За оволодіння технікою" не увінчалися успіхом. Члени ЗОТ прогулювали заняття з технічного навчання, на маючи матеріальної зацікавленості у набутті знань, оскільки навіть відмінники не завжди просувалися до вищого розряду. Крім того, робітники побоювалися, що механізація виробництва призведе до скорочення робочих місць. Малоосвічені робітники, які не мали елементарних знань, побоювалися відвідувати курси з технічного навчання. Рух за освоєння нової техніки підтримали переважно кадрові робітники, котрі вважали підвищення кваліфікації своїм професійним обов'язком. Більше того, вони виступили ініціаторами руху наставників (навчання молоді без відриву від виробництва) та висунули пропозицію про встановлення обов'язкового мінімуму технічних знань для усіх робітників.

Через брак необхідних ресурсів, організація початкового технавчання здійснювалася за сприяння громадськості. Технічно грамотні робітники й ІТП у примусовому порядку у вільний від роботи час навчали технічно неосвічених. Такий підхід, як і кампанійський характер організації навчання, коли основний акцент робився не на якісних, а на кількісних показниках, негативно позначався на його результатах. Навіть відмінники гуртків "Техмас" нерідко псували техніку. Невміння використовувати на практиці отримані знання кваліфікувалися державою як "шкідництво", у якому обвинувачували не стільки тих, хто псував інструменти та машини, скільки тих, хто їх навчав. Таким чином, провина за негативні наслідки прискореного технічного навчання, організованого на громадських засадах, перекладалася на наставників-аматорів, керівників профспілок і товариства "За оволодіння технікою".

Чимало проблем існувало й з розгортанням руху винахідників та раціоналізаторів. Осередки Всесоюзного товариства винахідників і раціоналізаторів, створені адміністративним шляхом, швидко розпадалися, але кількість рацпро- позицій і винаходів, що надходили від робітників, невпинно збільшувалася. Цей парадокс пояснювався кампанійським характером організації руху винахідників, коли під час щорічних "походів" та "штурмівок" висувалися нереальні вимоги - отримати на кожному підприємстві не менше 1000 раціоналізаторських ініціатив. У результаті більшість із них мала сумнівну новизну чи цінність і відхилялась БРВ, що спричиняло перманентні конфлікти між ІТП та винахідниками. Та навіть за умови отримання справді новаторських пропозицій не всі вони реалізувалися, але переважно зовсім не з вини інженерно-технічних працівників. Головними перешкодами на шляху їх реалізації були брак коштів, слабкість експериментальної бази підприємств та недосконалість системи впровадження раціоналізаторських ініціатив та винаходів. Прірва між надходженням заявок і реалізацію зростала з року в рік, а у 1933 р. їх висування майже цілком призупинилося. Влада заявила про саботаж раціоналізаторських пропозицій робітників з боку керівників Всесоюзного товариства винахідників і раціоналізаторів та "трикутників" підприємств, де вони роками "маринувалися", й одночасно шукала вихід із кризового становища. Межу подальшому розвитку руху винахідників і раціоналізаторів окреслило скорочення грошових лімітів преміальних виплат авторам новаторських пропозицій у другій половині 1930-х рр.

Література

1. Фельдман М.А. Стахановское движение: взгляд полвека спустя / Политическая агитация. - Свердловск, 1990. - № 1; Прядеин В.С. Соревнование в советском обществе: проблемы теории (историография, анализ). - Екатеринбург, 1991; Троян М. За кулісами стахановського руху / Проблеми історії України, факти, судження, пошуки. - Вип. 1. і К., 1991.

2. Siegelbaum, Levis H. Stakhanovism and Politics of Productivity in the USSR, 1935-1941. - Cambridge, 1988; Benvenuti Francesco. Fuoco sui sabatatori Stаchanovismo e organization industriale in URSS: 1934-1938. - Rome, 1988; Maier R. Die Stachanov- Bewegung 1935-1938 / Der Stachanovismus als tragendes und verscharfendes moment der Stalinisierung der Sowjetischen Gesellschaft. - Stuttgart, 1990. Огляд літератури дав Лео ван Россум в International Review of Social History. - XXXV (1990). - P. 433-453 під заголовком "Western Studies of Soviet Labor during the Thirties".

3. Мухин М.Ю. Особенности стимулирования трудовой активности в советской промышленности на рубеже 1920-1930-х годов (на примере Электрозавода) / Социальная история. Ежегодник 2001/2002. - М., 2004. - С. 116-141; Журавлев С., Мухин М. "Крепость социализма": повседневность и мотивация труда на советском предприятии, 1928-1938 гг.! М., 2004. 139 с.

4. Бут О.М. Вугільна промисловість Донбасу в умовах радянської модернізації промисловості (1925-1941 рр.): Дис.... д-ра іст. наук: історія України: 07.00.01. - Донецьк: Донецький національний університет, 2004; Бут О.М., Добров В.П. Економічна контрреволюція в Україні 20-30-х рр. ХХ ст.: від новітніх джерел до нового осмислення. - Вид-во 2-е, виправлене і доповнене. - Донецьк, 2002. - 315 с.; Лихолобова З.Г. Тоталітарний режим та політика репресій в Україні у другій половині 1930-х рр. (переважно на матеріалах Донецького регіону). - Донецьк, 2006. - 280 с.; Михненко А.М. Історія Донбасу (1861-1945). - Донецьк, 1999. - 464 с.; Мовчан О.М. Українські профспілки в компартійно-радянській системі влади (20-ті рр.). - К., 2004. - 418 с.

5. Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (1921-1939 рр.). - К., 1999. - С. 204.

6. Гудзенко П.П. Кульчицький С. В., Шаталіна Є.П. Трудові почини робітничого класу. 1921-1937 рр. - К., 1980. - С. 109.

7. Там само. - С. 106-107.

8. Кульчицький С.В. Вказ. праця. - С. 205.

9. Советская деревня глазами ВЧК-ОГПУ-НКВД: 1918-1939. Документы и материалы: В 4 т. Т. 1. 1918-1922. - М., 1998. - С. 9.

10. Голос народа: письма и отклики рядовых советских граждан о событиях 19181932 гг. - М., 1998. - С. 10-11, 156-157; Лифшин А. Настроения и политические эмоции в Советской России, 1917-1932 гг. - М., 2010. - С. 27.

11. Центральний державний архів громадських обєднань України (далі - ЦДАГО України) України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2987. - Арк. 87.

12. Там само. - Арк. 90.

13. Там само. - Арк. 87.

14. Там само.

15. Там само. - Спр. 3567. - Арк. 27.

16. Там само. - Спр. 2987. - Арк. 88.

17. Там само. - Арк. 90.

18. Там само. - Арк. 88, 90.

19. Там само. - Арк. 88-89.

20. Там само. - Арк. 88.

21. Там само. - Арк. 90.

22. Там само. - Арк. 89.

23. Там само. - Арк. 88, 90.

24. Мовчан О.М. Вказ. праця. - С. 190.

25. Там само. - С. 189-190.

26. Гудзенко П.П. Кульчицький С. В., Шаталіна Є.П. Вказ. праця. - С. 106.

27. Мовчан О.М. Вказ. праця. - С. 191.

28. Гудзенко П.П. Кульчицький С. В., Шаталіна Є.П. Вказ. праця. - С. 107.

29. Там само. - С. 102.

30. Там само. - С. 109.

31. Мовчан О.М. Вказ. праця. - С. 191.

32. Довгопол В.М. Ударницький рух на Україні в 1926-1929 рр. / Питання історії народів СРСР. - Вип. 2. - К., 1971. - С. 61-65.

33. Журавлев С., Мухин М. Указ. соч. - С. 116.

34. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 3572. - Арк. 128.

35. Там само. - Спр. 3570. - Арк. 41-42.

36. Гудзенко П. П,. Кульчицький С. В., Шаталіна Є.П. Вказ. праця. - С. 141-142.

37. Там само. - С. 146-147.

38. Там само. - С. 152-153.

39. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (Далі - ЦДАВО України). - Ф. 2605. - Оп. 4. - Спр. 67. - Арк. 63.

40. Там само. - С. 154.

41. Там само. - С. 65-66.

42. Там само. - С. 154.

43. Ильичевец. - Мариуполь, 1930. - 18 февраля.

44. ЦДАВО України. - Ф. 539. - Оп. 9. - Спр. 1370. - Арк. 39.

45. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 3570. - Арк. 4; Пролетар. - Харків, 1930. - 1 січня; ЦДАВО України. - Ф. 539. - Оп. 9. - Спр. 1370. - Арк. 41-42.

46. Комуніст. - Харків, 1929. - 26 лютого.

47. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 4. - Спр. 67. - Арк. 63.

48. Гудзенко П.П. Кульчицький С. В., Шаталіна Є.П. Вказ. праця. - С. 110.

49. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 3572. - Арк. 1, 2.

50. Червоний гірник. - 1929. - 16 грудня.

51. ЦДАВО України. - Ф. 539. - Оп. 9. - Спр. 1370. - Арк. 47-48.

52. Джутівка. - Одеса, 1929. - 25 грудня.

53. ЦДАВО України. - Ф. 539. - Оп. 9. - Спр. 1370. - Арк. 49.