Нова буржуазія в умовах непу

Размещено на http://www.Allbest.ru/

Нова буржуазія в умовах НЕПу

У березні 1921 р. на Х з'їзді РКП(б) В. Ленін змушений був перейти до нової економічної політики. Була надана обмежена свобода торгівлі, легалізовані ринок і приватнопідприємницька ініціатива.

Після прийняття відповідних рішень Раднаркомом РРФСР уряд УСРР також видав цілу низку декретів і постанов ("Про дозвіл вільного обміну, купівлі і продажу сільгосппродуктів, фабрично -- заводських і кустарних виробів", "Про оренду промислових підприємств", "Про державні підряди і поставки" і т.д.), які легалізували приватний ринок і підприємницьку діяльність громадян.

Основним джерелом формування нової буржуазії була дрібнотоварна економіка, представники якої -- дрібні товаропродуценти -- були тісно пов'язані з ринком. Другим за значенням джерелом став державнокапіталістичний уклад. Використання державою ринкових методів господарювання в націоналізованих "командних висотах" призвело до появи в середовищі підприємців великого числа орендарів і концесіонерів держпідприємств, комісіонерів, посередників, маклерів, контрагентів -- різного роду постачальників, підрядчиків, комівояжерів тощо. Відбувалося зростання нової буржуазії з приватногосподарським укладом (він частково зберігався в Україні і в роки воєнного комунізму) за рахунок збільшення чисельності приватновласницьких торгово-промислових підприємств і фірм вже функціонуючими непманами, відкриття нових приватнокапіталістичного типу закладів, контор, оптових складів, заїжджих дворів і готелів, підприємств побутового обслуговування. Істотну роль відіграв тіньовий сектор економіки (лжекооперація, лихварство, контрабанда, безпатентна торгівля, таємне посередництво, маклерство і т.п.), який "постачав" до лав нової буржуазії не тільки функціонуючих підприємців, що ухилялися від сплати непомірних податків, але й "кадри" напівлегальних ділків чорної біржі.

Дослідники приватного капіталу наводять вельми суперечливі оцінки масштабів нелегальної сфери приватнокапіталістичного сектора. Якщо брати до уваги орієнтовні підрахунки Ю. Ларіна, що відносяться до середини 20-х рр., то в сфері промислового виробництва чисельність представників приватного капіталу повинна була в два рази перевищувати чисельність офіційно зареєстрованих підприємців капіталістичного типу. Згідно з орієнтовними даними іншого дослідника приватного капіталу І. Мінгуліна, за своїми розмірами нелегальний приватний капітал мав у 2-3 рази бути більшим, ніж легальний. Але в тому ж своєму дослідженні автор надалі різко зменшує замасковані форми приватнопідприємницької діяльності, "доводячи" їх питому вагу до 15-20% від рівня легально функціонуючого приватного капіталу.

На наш погляд, назвати навіть приблизні дані про масштаби нелегального підприємництва, яке характеризувалося надзвичайною рухливістю та нестійкістю функціонування, навряд чи є можливим.

Серед представників нової буржуазії можна виділити три групи осіб. До першої слід віднести колишніх підприємців. До другої -- осіб, які за власним бажанням вирішили скористатися новими можливостями, що відкривав неп, і стати підприємцями. Нарешті, третю групу становили особи, що під тиском несприятливих життєвих обставин були вимушені зайнятися підприємницькою діяльністю, щоб заробити собі на прожиток. Серед останньої категорії т.зв. "вимушених" підприємців було чимало домогосподарок, колишніх червоноармійців, скорочених службовців, безробітних і т.д.

Соціально-професійний склад нової буржуазії був неоднорідним. Серед представників торгової групи непманів, за даними обстеження, проведеного губкомвнуторгами, у 1925 р. частка колишніх (дореволюційних) торгівців складала тільки 16%. Понад чверть (28%) усіх торгівельних закладів належала службовцям. 20% торгових підприємств володіли селяни, 10% -- колишні робітники. 18% всієї кількості приватних торгівців складали домогосподарки, 4% -- учні, ще 4% -- особи вільних професій. За роки непу у соціально-професійному складі підприємців відбулися певні зміни. За даними торгового обстеження 1927 р., у складі торгової буржуазії крамарів, що займалися торговою діяльністю ще в дореволюційний період, було понад 1/3 (35,1%). Ще 16,1% складали колишні торгові службовці. Селян нараховувалося 10, 2%, робітників -- 7%, кустарів і ремісників -- 3,1%, службовців -- 6,4%, хатніх господарок -- 10,1%, учнів, осіб вільних професій та військовослужбовців -- 3,7%, інших -- 8,2%.

Іншими словами, ці дані свідчать, що для 2/3 (64,9%) приватних крамарів торгівельне підприємництво стало дійсно новим видом занять. "Старі" кадри (35,1%) у складі нової буржуазії складали її соціальне ядро. Це були представники переважно нижчих щаблів старої дореволюційної торгової буржуазії, які в умовах непу змогли повернутися до свого попереднього заняття.

Так, у Харкові восени 1921 р. поновила свою діяльність фірма братів Г. та Й. Лішбергових "Металлокраска", заснована 1914 р. Її обіг в середині 1920-х рр. досяг 1 млн. руб. Відновив свою діяльність і колишній харківський купець 1-ї гільдії, а в роки непу -- великий крамар VI розряду Б. Добромислов. З 1922 р. почала функціонувати в Полтаві приватна торгова фірма, що була заснована ще у 1870 р. Вона належала Симону Антоновичу та Василю Симоновичу Литвинам. Фірма мала свої відділення в інших містах, її обіг складав понад 1000 червінців на місяць. Серед підприємців Полтави фірма користувалася неабияким авторитетом, а її власників вважали за таких, що володіли чималими капіталами. У м. Новогеоргієвську (Катеринославської губернії) діяла фірма мануфактурної торгівлі, що була заснована П. Пановим -- колишнім лісопромисловцем, Н. Машковичем (в минулому -- співвласник пароплавного товариства "Надійний") та братами А. і Я. Коробковими. Фундатори цієї фірми користувалися доброю репутацією та довірою серед місцевих ділових кіл.

Інформація торгових обстежень показує, що відбулося помітне зростання прошарку старих комерсантів у складі торгової буржуазії. Не витримавши нецивілізованих непівських умов торгово-підприємницької діяльності, жорсткої конкуренції та важкого податкового пресінгу, чимало новоявлених крамарів з числа новачків (особливо з групи "вимушених" підприємців), покинули торгівлю, перейшовши до інших соціальних груп. Їхнє місце часто займали вихідці зі старої буржуазії, які виявилися більш адаптованими до торгової діяльності в нових умовах, мали необхідний досвід і знання, а також потрібні ділові зв'язки в радянських господарчих органах (де працювало чимало колишніх підприємців). Цим може бути пояснено зростання частки дореволюційних крамарів у складі торгової групи нової буржуазії України у другій половині 20-х рр.

Слід також зазначити, що частка представників старої буржуазії серед непманів -- торговців України була суттєво вищою, ніж у сусідній РРФСР та по СРСР у цілому. Якщо в УСРР таких було 35,1%, то в РРФСР -- 25,1%. Це пояснюється тим, що в Україні, на відміну від сусідньої Росії, націоналізація приватної торгівлі в роки воєнного комунізму не була повністю здійснена, а тому краще збереглися "кадри" дореволюційних торгівців, які зуміли поновити діяльність упродовж 1920-х рр. Значно нижчою серед торгівців-непманів України у порівнянні з сусідньою Росією була питома вага селянства, що пояснюється специфікою менталітету українського селянина, його досить стриманим ставленням до торгівельної діяльності.

Іншими були джерела комплектування промислової групи нової буржуазії України. На відміну від торгівельної сфери, у промисловості основним контингентом нових підприємців були колишні власники промислових підприємств. Колишні власники підприємств переважали серед 40,1% приватних орендарів державних промислових підприємств в УСРР на початку 1922 р. На жаль, у такому важливому для дослідника цього питання документі, як доповідь бюро орендної промисловості про наслідки орендної кампанії в УСРР за жовтень 1921 -- березень 1922 р. вказана лише загальна питома вага "приватних осіб і колишніх власників" серед інших категорій орендарів підприємств без розподілу на окремі групи колишніх власників і контингенту новоявлених підприємців-орендарів. Більш диференційованими у цьому плані є відомості про контингент приватних орендарів в окремих губерніях УСРР на початку 20-х рр. Так, наприклад, у Київській губернії серед приватних орендарів державних підприємств частка колишніх їх власників сягала 95%, Катеринославській -- 71%, Одеській -- 81%, Харківській -- 74,5%, Волинській -- 49%.

Враховуючи ту обставину, що по найбільш розвинених в індустріальному відношенні губерніях колишні власники абсолютно переважали в масі приватних орендарів, можна зробити висновок, що по УСРР в цілому ця категорія підприємців теж була найбільшою серед приватних орендарів. До речі, по всій радянській державі в цілому приватні особи складали 50% всіх орендарів держпідприємств (з них 26% -- це колишні власники).

Серед контингенту приватних орендарів з числа колишніх власників зустрічаються імена відносно великих підприємців. Зокрема, у Луганську з 1922 до 1926 р. свій колишній трубопрокатний завод, збудований у 1916 р., орендував підприємець К. Попов. Кількість працюючих на заводі за вказаний період зросла з 137 осіб до 395, а вироблена продукція обчислювалась мільйонами рублів. У Ромнах і Ніжині дві діючі фабрики з виробництва махорки з кількістю працюючих робітників відповідно 107 та 249 чоловік орендувалися колишніми власниками братами Б. та А. Айзенбергами, а в Лубнах махоркову фабрику зі 159 робітниками орендували її власник Лифшиць та його компаньйон Вигдарчик.

Проте, великих приватних орендарів було небагато, основна маса орендарів експлуатувала невеличкі підприємства, переважно харчової та легкої промисловості, з амортизованим, як правило, обладнанням.

Денаціоналізація (починаючи з лютого 1922 р.) частини дрібних і середніх промислових підприємств та передання їх до рук колишніх господарів також помітно збільшила відсоток колишніх власників серед представників промислової групи нової буржуазії. Враховуючи ту обставину, що націоналізація частини середніх (а подекуди й великих) підприємств в УСРР не була повністю завершена до початку непу, і що не націоналізовані підприємства залишилися в руках колишніх господарів, то слід визнати, що серед промислової групи непманів більшість складали дореволюційні (дрібні, середні) промисловці.

Таким чином, наведений матеріал дозволяє зробити такий висновок: якщо серед представників торгової групи нової буржуазії, яка була найбільшою за чисельністю, помітно переважали особи, для яких торгове підприємництво у роки непу стало дійсно новим самостійним заняттям, то у складі промислової групи явно домінували підприємці -- колишні власники промислових підприємств. Вихідці із старої (дореволюційної) буржуазії (переважно з її нижчих щаблів) утворили свого роду соціальне ядро нової "радянської буржуазії".

Ситуація, яка склалася в країні після більшовицької революції 1917 р., надто негативним чином вплинула на процес становлення нової буржуазії та розвиток приватнопідприємницької діяльності взагалі. По-перше, внаслідок ліквідації старої буржуазії (і, передусім, верстви найбільших "капітанів" індустрії, "акул" банківської справи та комерції) зник той освічений і загалом цивілізований (європеїзований) шар спадкових підприємців, який у дореволюційний період був носієм підприємницьких традицій, професіоналізму та етичних норм. (При цьому не треба ідеалізувати і надто переоцінювати міру укоріненості підприємницької традиції в дореволюційному суспільстві). Як наслідок цього, "розпався зв'язок часів" між дореволюційним і "непівським" поколіннями підприємців, стався безпрецедентний в історії розрив культурно -- етичних традицій вітчизняного підприємництва. По-друге, у нових, специфічних порівняно з дореволюційними часами, соціокультурних, політичних та економічних умовах фактично виникла нова генерація підприємців (і в цьому відношенні термін "нова буржуазія" вдало відображає якісну її відмінність від старої -- дореволюційної), яка в масі своїй була аномічною, не "обтяженою" традиційними нормами підприємницької професійної етики і соціальними цінностями. Нове соціальне утворення -- верства непманів, виявилося значною мірою маргіналізованим (особливо у соціокультурному відношенні). Непмани виявилися недостатньо підготовленим до виконання соціальної ролі та функцій, зумовлених статусом підприємця.

Характеризуючи морально-психологічну атмосферу "всезагальної аномії", що в часи непу огорнула Україну, відомий український прозаїк І. Сенченко зазначав: "Спекуляція і голос наживи підвели чоло. Нова психологія народилась... "Піймали? Прокрався? Дурень, бо погано кінчики поховав", -- і ні слова осуду. Кожен на його місці зробив би так. Закон такий: кожен краде, росте на спекуляції, крадіжці і байдуже закурює цигарку, почувши про чийсь провал. Це якась пристрасть до наживи, до грошей, до власності, до всього того, що дає матеріальний добробут". Сучасник непу, дослідник приватної торгівлі Ц. Крон зазначав: "Це був період непівського учадіння, період "розбазарювання" державного майна, період розкрадань і пограбувань, період, що створив гучні судові процеси і гучну славу непівським героям".

Інший спостерігач мусив констатувати: "неп насичений особливого роду кримінальним елементом, що... намагається свій "успіх" засновувати на всіляких трюках, на обмані, балансуючи на межі "злочинного" та незабороненого".

У кінцевому рахунку такий стан речей був наслідком негативної і цілеспрямованої селекції складу суспільства, що відбулася на класово -- ідеологічній основі за роки революції та воєнного комунізму. Вона призвела до того, що в нових умовах старі етичні норми девальвувалися передусім серед самих непманів. Характерним явищем стало практично повне зникнення позитивної соціальної компліментарності в соціально-атомізованому середовищі новоявлених підприємців. Значного поширення отримали такі явища, як зловживання довір'ям, невиконання взятих за контрактом зобов'язань, різного роду шахрайства, фальсифікація, обман, більш ніж індиферентне ставлення нових підприємців до власної ділової репутації (що було наслідком втрати власної соціальної ідентичності в умовах радянської дійсності), депрофесіоналізація підприємницької діяльності і т.д. Славнозвісне дореволюційне "купецьке слово" -- гарант чесності проведення підприємницьких операцій тепер надовго "кануло в Літу". На процес девальвації довір'я та етичних норм у середовищі непманів звертали увагу сучасники.

Сучасники непу, навіть ті, що співчутливо ставилися до діяльності новоявлених підприємців, несхвально відзивалися про непманів і методи їх діяльності. Так, один із сучасників непу -- відомий російсько-американський соціолог П. Сорокін, що безпосередньо спостерігав процес формування нової буржуазії, в негативному світлі охарактеризував її як "поки що спекулятивну, шакаловидну, хижу, непродуктивну, але архііндивідуалістичну, повнокровну і нічого спільного не маючу зі старою "імпотентною буржуазією", нову буржуазію, яка збила капітали шляхом грабіжництва, націоналізації, реквізиції, комунізації, шахрайства, обману і спекуляцій, абсолютно не сприйнятливу до комуністичної фразеології. Російський вчений -- економіст-емігрант І. Кон (1926р.), співчуваючи в цілому непманам -- підприємцям, вимушений був визнати, що "цей соціальний тип" йому також "малосимпатичний". Ще один очевидець процесу становлення нової буржуазії, досить відомий в 20-ті рр. публіцист, що був близьким до зміновіхівців, І. Лежнєв у своїх нарисах (1923 р.) як "найбільш відштовхуючу рису" нової буржуазії відмічав її "ненаситне хижацтво, спекуляцію, звірину жадібність, шалений інстинкт накопичення".

Специфічні умови більшовицької держави, багато в чому зумовили негативні сутнісні риси буржуазії, що народжувалася. У цьому відношенні праві ті дослідники, сучасники непу, які стверджували, що непмани були породженням потворного режиму безправ'я, адміністративного свавілля і класової юстиції, який зберігся у повній недоторканності в умовах непу.

Непмани завжди залишалися постійним об'єктом численних карикатур, "незмінними героями" злісних епіграфів, сатиричних фейлетонів, віршів. "Влада зробила все, щоб окарикатурити образ підприємців в очах народу. Ця пропагандистська акція мала успіх. Безглузда фігура товстої людини у фраці і котелку з сигарою стала неодмінним атрибутом численних театралізованих процесій", -- зазначає один із сучасних дослідників непу.

Свою руку до створення спрощеного негативного образу політично небезпечного та морально неповноцінного класового ворога в особі непмана доклали відомі радянські письменники, -- М. Зощенко, І. Ільф і Є. Петров, В. Маяковський, Д. Бєдний.

Однак, всупереч зусиллям офіційної пропаганди, а також "пролетарської літератури", сприйняття образу непмана як однозначно негативного у суспільній свідомості не було домінуючим. Упродовж 1920-х років менталітет не лише "простої радянської людини", але й "освічених" верств був надзвичайно мозаїчним і фрагментарним. Неоднаковими були й сподівання, які різні верстви населення пов'язували з появою "нових підприємців". Внаслідок цього сприйняття образу непмана -- підприємця в радянському суспільстві тривалий час мало переважно амбівалентний, двоїстий та суперечливий характер.

Спектр сприйняття непмана різними верствами та групами населення був надто широким: від його демонізації та нігілістичного неприйняття до героїзації. Для керівника РКП(б) Г. Зинов'єва "нова буржуазія... -- це новий вид туркестанської лихоманки", живе уособлення соціального зла, яке до певного часу не можна було знищити. Але чимала частина інтелігенції, насамперед ліберально настроєної, пов'язувала з непманами певні надії. Звичайно, що і в цьому середовищі не було повної єдності поглядів. Для деяких з інтелігентів непман був втіленням ніцшеанської "волі до життя", "новою людиною -- звіросильною та агресивною". Для інших -- щось на зразок американських колоністів ХІХ ст., які освоювали величезний північноамериканський континент.

Різне сприйняття образу непмана було і в середовищі робітників та селянства. Так, чорнороб з Донбасу Р. Думенко у листі до М. Калініна (1927 р.) висловлював думку, що функціонування приватної торгівлі та промисловості є корисним для суспільного розвитку, зокрема для покращення роботи кооперативної торгівлі і суспільного виробництва. Деякі з безробітних Дніпропетровська (1926 р.) пов'язували з розвитком непу і приватного підприємництва ліквідацію безробіття в країні. Вони сподівалися, що непмани спроможні відбудувати індустрію. Проте, чимало робітників досить негативно та упереджено (а інколи і з ненавистю) ставилися до самого інституту приватного підприємництва та непманів. Досить показовим у цьому відношення є лист робітника

З. Тьомкіна, адресований Й. Сталіну (квітень 1927 р.): "Зараз ті ж капіталісти -- буржуї живуть, знов наживаються і це все при владі робітників. Як дивиться [на це -- Ю.В.] робітник... Він готовий кинутися розірвати його на шматочки, знищити на шматочки його, злоба кипить, робітник невдоволений..."

Як бачимо, сприйняття образа непмана в різних верствах суспільства було неоднозначним. Мало місце паплюження образу підприємця за відсутності однозначно пануючого погляду на нього.

Здійснивши легалізацію приватнопідприємницької ініціативи, радянська держава розраховувала використати досвід, приховані від конфіскації капітали та знання ринку представників нової буржуазії в своїх інтересах -- передусім для відновлення зруйнованого політикою воєнного комунізму народного господарства і відродження економічних зв'язків між містом і селом. У той же час держава не тільки не створила для непманів в економіці рівних умов діяльності з підприємствами державної форми власності, але й всіляко обмежувала їх діяльність, прагнучи покласти край і "карати переконливо будь-який капіталізм, що виходить за рамки державного капіталізму".

В. Ленін уже в лютому 1922 р. вимагав від наркома юстиції Д. Курського навчити радянські суди "...карати безпощадно, аж до розстрілу, і швидко за зловживання новою економічною політикою... Він закликав "ловити, вистежувати, влаштовувати пастки і лабети" для приватних підприємців, керуючись при цьому "революційною правосвідомістю". Виступаючи на ХІ з'їзді РКП(б) у березні 1922 р., більшовицький вождь публічно і відкрито визнавав, що неп є не просто економічне змагання з новою буржуазією, а форма класової боротьби: "Це не є змагання, це є відчайдушна, шалена, якщо не остання, то близька до того, боротьба не на живіт, а на смерть між капіталізмом і комунізмом".

У світлі цих ленінських настанов правові норми, декларовані радянським законодавством, не давали приватним підприємцям юридичних гарантій недоторканості їх особистості та власності. Так, прийнятий у грудні 1922 р. Цивільний кодекс УСРР проголошував, що "цивільні права охороняються законом, за винятком тих випадків, коли вони здійснюються в суперечності з їх соціально-господарським призначенням" Законом допускалося і "розширене тлумачення Цивільного кодексу УСРР... у випадку, коли цього вимагає охорона інтересів робітничо-селянської держави і трудящих мас"

Це було прямим наслідком виконання радянськими правниками -- упорядниками Цивільного кодексу "соціального замовлення" керівництва державної партії і декларативних вказівок Леніна, що рішуче виступав за розширене втручання та щільний контроль радянської держави над сферою приватноправових відносин. "Ми нічого "приватного" не визнаємо, -- писав у листі до наркома юстиції Д. Курського (лютий 1922 р.) Ленін, -- для нас все в галузі господарства є публічно -- правове, а не приватне". Водночас Цивільний кодекс проголошував надання громадянам права володіння торговими і промисловими підприємствами (з числом робітників не більше 20), право набувати і відчужувати майно, укладати угоди, займатися промислами, створювати приватні товариства (зокрема акціонерні) для ведення господарської діяльності, одержувати спадщину як за законом, так і за заповітом. Громадянам також надавалося право володіти знаряддями праці, грошима, цінними паперами, виробами зі шляхетних металів, іноземною валютою, речами і товарами, що не були вилучені за законом приватного обігу.

Разом з тим Цивільний кодекс УСРР стверджував панівне становище державної (соціалістичної) власності на засоби виробництва, щоб не допустити непманів до "командних висот" в економіці. У такий спосіб держава намагалася поставити бар'єри щодо концентрації капіталу в руках приватних підприємців. Таким чином, створювався лише мінімум необхідних умов для розвитку підприємницької діяльності.

Негативним чином на соціальному становищі підприємців відбивалася політика їх правової дискримінації. Згідно з чинним законодавством, нова буржуазія була позбавлена політичних прав. Її представники не мали права брати участь у політичному житті країни, ставати на державну та військову службу, бути членами профспілок. Позбавлення виборчих прав фактично перетворювало підприємців на людей "другого сорту" в радянському суспільстві.

Найважливішим наслідком постреволюційних змін (закріплених як у радянському законодавстві часів непу, так і в суспільній свідомості) стало те, що в радянських умовах у представників новонародженої буржуазії практично була відсутня психологія господаря. У цьому полягала головна відмінність ментальності нової буржуазії від ментальності дореволюційної буржуазії.

Підрив основ інституту приватної власності, що був здійснений в країні "диктатури пролетаріату", зробив свою "чорну справу". Непмани на власному досвіді повсякденно могли переконатися, що приватна власність у радянській державі не є "священною та недоторканною". Психології приватного власника за короткий час було завдано непоправного удару, що чудово усвідомлювали сучасники непу: "...Чим відрізняється "непман" від старого купця, це те, що він прикажчик. Старий купець був господарем, не тільки тому, що у нього була власність, а тому, що "принцип власності", як такий, стояв непохитно. Тепер цей принцип похитнувся. Ніяка часткова його реставрація не поверне йому незайманості. І тому кожний новий купець у нас тепер стає тільки прикажчиком, а не господарем. Нехай у його розпорядженні будуть лавки, товари, мішки грошей; тільки одне вилучене з його майна -- догмат власності. А раз цього догмату немає, безповоротна і психологія господаря", -- писала в середині 1923 р. в своїх публіцистичних замітках про неп і непманів письменниця М. Шагінян. Цілком праві були ті економісти-емігранти (Б. Бруцкус, І. Кон, А. Югов та ін.), які ще у 1920-ті рр. дійшли висновку, що "слабкість приватного сектора лежала в царині законодавства, а не економіки", що саме "свавілля і безправ'я паралізували заповзятість приватного підприємця і сприяли тому, що до лав підприємців -- непманів йшло чимало авантюристичних елементів, які "нажившись, тут же нажите багатство і марнотратили, бо нагромаджувати його на предмет конфіскації в той або інший спосіб -- безглуздо".

На нездорову атмосферу приватнопідприємницької діяльності звертали увагу й зарубіжні спостерігачі, які в роки непу відвідували радянську країну. Так, англійський економіст Дж. Кейнс (він побував в СРСР у 1925 р.), описуючи становище непманів у радянських умовах, констатував: "Система неначе аж ніяк не забороняє торгові та посередницькі операції. І політика начебто їх не стримує, але займатися ними вважається або небезпечним, або негожим і ганебним. Приватні торговці -- свого роду дозволені законом знедолені, як євреї у середні віки: тим, у кого є схильності до торгівлі, створена видимість віддушини, але вона не вважається природним і схвальним заняттям звичайного громадянина". Інший спостерігач, відомий німецький письменник К. Керстен, що здійснив у 1922 р. поїздку до "Совдепії" і бачив на власні очі радянські реалії, вимушений був відзначити: "Почуття невпевненості -- тільки у непманів: вони бояться і живуть у пітьмі".

Таким чином, відсутність реальних (а не декларованих) правових гарантій особи -- підприємця, приватної власності і свободи підприємницької діяльності, а також умов, що забезпечували її нормальне (цивілізоване) функціонування, відсутність психології власника -- "хазяїна", підривали у підприємців стимул до стабільної продуктивної діяльності, породжували соціальний егоїзм, стимулювали розвиток нецивілізованих (і часто-густо архаїчних) форм прояву підприємницької ініціативи, потяг до тіньового підприємництва, сприяли багаторазовому посиленню меркантильних і здирницьких мотивацій та вияву міщанських і паразитарних рис.

В умовах невизначеності, відчуваючи невпевненість у завтрашньому дні, представники нової буржуазії прагнули використати свої прибутки на швидке задоволення власних егоїстичних потреб. У цьому виявилося також прагнення непманів до демонстративного наслідування певних канонів поведінки та стилю життя, що були притаманні певній частині представників старої буржуазії (так би мовити, свого роду прояв мемізису навпаки). У цьому відношенні представники "радянської" буржуазії далеко відставали від того ідеального образу підприємця, який був окреслений відомим теоретиком підприємництва ХХ ст. Й. Шумпетером: "Типовий підприємець ніколи не задається питанням, чи принесе йому кожне прикладене ним зусилля достатню компенсацію у вигляді "приросту насолод". Його мало турбують гедоністичні результати його праці. Він трудиться, не знаючи спокою, тому що не може інакше. Мета його життя не полягає в тому, щоб отримати насолоду від досягнутого. Якщо у нього виникає таке бажання, то це не зупинка в дорозі, а симптом паралічу, не досягнення мети, а провісник смерті".

Джерела (опубліковані та архівні) дають яскраву картину того, що відбувалося в ті роки. Констатуючи повсякденне життя новоявлених "буржуа", кореспондент "Правди" зазначив у вересні 1921 р.: "У жодній найбагатшій капіталістичній країні немає зараз такого розгнузданого марнотратства та обжерливості, які панують зараз у нас серед совбурів і новоспеченої буржуазії".

Ще більш вражаючу картину тогочасного побуту дають інформаційні повідомлення місцевих відділів ДПУ УСРР, що направлялися до партійних органів. Ось одне з таких зведень, яке відноситься до травня 1922 р.: "Якщо уявити собі картину життя міст Катеринославської губернії, то загалом отримаємо таке: вакханалія спекулянтів... На вулицях валяються трупи померлих від голодної смерті. Маса жебраків ходить по вулицях, марно стараючись просити шматок хліба, і поруч з цим сучасні непмани розкидаються мільйонами в ресторанах". Нічні оргії з дівчатами та співами у ресторанах і готелях, що часто супроводжувалися цинічними витівками і висловлюваннями, -- досить типова картина з життя певних кіл новоявленої буржуазії.

Ось ще один "малюнок" з життя тогочасної Одеси, що дає можливість судити про моральне обличчя непманів: "...Проходят в кафе только свои: веселящиеся дамы, в каракулях и котиковых саках, -- великолепные, вылощенные, толстомордые господа в мехах, или же ловкие "совбуры" -- во френчах, галифе, с наглыми, жадными и все же -- как-будто чего-то испугавшимися глазами" -- зазначав кореспондент одеської газети (березень 1922 р.) -- "Вся эта публика ест, пьъет, пожирает пирожные, поедает горы белого сдобного хлеба -- и зло шутит, указывая на столики, уставленные блюдами и пирожными: "А еще говорят, в России голод!" И сейчас же заказывают: "Еще кофе и пирожных, да побольше!". "Новая буржуазия -- гуляет и веселится таким невеселым весельем. А по улице, у входных дверей на решетке под разбитым кухонным окном, откуда идет вкусный пар, -- распластался какой-то полуголый человек в отрепьях и жадно вдыхает этот пряный, вкусно пахнущий пар от кухни. Вот они, гримасы нэпа". Однак буде більш правильним, якщо зробити важливе зауваження, що в часи непу далеко не всі підприємці мали змогу розважатися в ресторанах, кафе та готелях, "пропалюючи життя". Зовсім ні. Лише порівняно невелика група спекулянтів-ділків могла вести таке розкішне життя. Переважна маса непманів не мала ані можливостей, ані схильності до такого стилю життя. Значна частина підприємців якщо і відвідувала ресторани та кафешантани, то лише у свята або ж (що частіше мало місце) з метою укладання угод з партнерами. В Києві, наприклад, ділки-валютники збиралися з цією метою в "історичному" кафе, що належало Б. Семадені по вул. Воровського, 15. Знаючи про це, чекісти інколи влаштовували на них масштабні облави, затримуючи великих "акул" чорної біржі.

У перші роки непу було чимало випадків, коли обурені самим фактом появи непманів і протестуючи проти такого способу їх життя "молоді будівники нового суспільства" -- комсомольці -- здійснювали бешкети і погроми в ресторанах.

У роки непу представникам непманської буржуазії належали певні позиції в різних галузях народного господарства УСРР. В обстановці невизначеності та "ненадійності" умов свого існування представники нової буржуазії вважали за краще не вкладати свої накопичення у сферу виробництва (цьому перешкоджало й чинне законодавство), а спрямовували капітали в основному в торгівлю, де була вища оборотність коштів і звідки (у разі загрози конфіскації) було порівняно легко вилучити капітал. Унаслідок цього в середині 20-х рр. в Україні із загальної суми коштів приватного капіталу 104,2 млн. руб., що були вкладені в різні галузі та сфери економіки, в торгівлю було спрямовано 86,9 млн. руб., у промисловість -- 15 млн. руб., у кредитну систему -- 2,3 млн. руб. Не дивлячись на скромні інвестиції, приватна промисловість УСРР у середині 1920-х років спромоглася виробляти до 40% засобів і товарів споживання, відіграючи важливу роль у насиченні споживчого ринку товарами.

З самого початку існування приватна торгівля наштовхувалася на всілякі перешкоди, що стримували її розвиток. В перші місяці непу місцеві органи влади часто-густо запроваджували всілякі обмеження на видачу приватникам торгових свідоцтв, патентів. Так, наприклад, у травні 1921 р. президія Харківського губвиконкому розповсюдила постанову, яка надавала право займатися торгівлею лише особам, які не підлягали трудовій повинності. Аналогічна ситуація склалася і в інших губерніях України. За рішенням Миколаївського губвиконкому (червень 1921 р.) у осіб, які отримували торгові свідоцтва та у членів їхніх родин вилучалися продовольчі картки. Згідно з інструкцією НКВС УСРР від 20 травня 1921 р. "Про порядок видачі дозволів на право торгівлі", для отримання свідоцтва на право торгівлі громадяни повинні були надавати відомості про свій соціальний стан, для чого проводилось обстеження прохача органами міліції. Ця обставина через велику кількість отримувачів дуже гальмувала роботу місцевих органів влади з видачі торговельних свідоцтв. Відтак робота проводилась місяцями і створювала нездорову атмосферу на місцях.

Вже перші місяці після переходу до непу показали, наскільки важко відбувався відхід місцевих органів влади від стереотипів звичної для них воєнно-комуністичної практики. Ще навесні 1921 р. чимало приватних торговців за звинуваченням у спекуляції арештовувались органами "надзвичайки", а їхні товари конфісковували.

Облави, конфіскації, арешти приватних крамарів у цей час все ще були повсякденним явищем. Ось типовий випадок. У столичному Харкові, за повідомленням газети "Комуніст" (червень 1921 р.), за порушення правил і наказів губвиконкому та губміліції про торгівлю група осіб (усього 22 осіб), які здійснювали торгівлю без дозволу на вулицях Харкова та із закритих приміщень, були заарештовані та в адміністративному порядку відправлені до концтабору на примусові роботи на наступні терміни: Р. Якобсон, Л. Молоткова, М. Менделемар, Б. Розенкранц, В. В'юченко, К. Волокова, В. Сак, Г. Александровська, Д. Фейкін -- на один тиждень; М. Єрмолаєва, З. Берман, Л. Апатовський, Ш. Парицький, Роза Бреслав, Т. Котляр -- на два тижні; Кубакова Єфросин'я -- на три тижні; М. Хаскін, Є. Голдін, А. Такапаєв, Г. Островерхова -- на один місяць, С. Фарер -- на два місяці. Крамарка Брук Мінуха, що чинила при обшуку спротив, "як злісний спекулянт" була ув'язнена на 6 місяців до концтабору. Всі вилучені у торговців товари та гроші конфісковані на користь держави. Одночасно Харківський губвиконком видав розпорядження, що забороняло крамарям торгівлю морозивом під страхом ув'язнення порушників до концтабору. Продовжували також подекуди діяти загороджувальні загони, що відбирали у пасажирів на залізниці харчі та товари широкого вжитку.

Про те, що рецидиви відверто воєнно-комуністичних методів регулювання приватної торгівлі, особливо базарної, мали місце і в наступні роки непу, можуть свідчити такі характерні випадки, що мали місце у різних регіонах УСРР. У м. Білій Церкві на Київщині у січні 1925 р. податківці при відібранні у власника раніше опечатаного ними краму допустили перевищення своїх службових повноважень, а потім без будь-яких підстав почали стріляти із пістолетів по натовпу, що зібрався, поранивши двох жінок. Агенти були притягнуті до судової відповідальності. Інший інцидент мав місце у селищі Костянтинівка Артемівського округу (липень 1928 р.). На місцевому базарі фінінспектор Алдашин заборонив місцевим крамарям торгувати фруктами без вибрання спеціального патенту. Але одна із торговок стала кликати на допомогу натовп, і незабаром зібралася велика юрба -- до 1000 осіб. Спроба міліції навести порядок призвела до того, що натовп накинувся на міліціонерів і переслідував їх аж до самого управління міліції, навіть увірвавшись у двір. Однак керівному складу міліції вдалося вгамувати натовп. Як бачимо, в деяких випадках, захищаючи себе, крамарі намагалися чинити спротив представникам влади.

Та попри всі перешкоди приватна ініціатива в сфері торгівлі розвивалася динамічно. Розмірковуючи над причинами такого швидкого розвитку торгівельного підприємництва, один із сучасників непу, відомий український економіст-емігрант К. Кононенко (у 1920-ті роки він працював у ХІНО) зазначав: "...Зрозуміло, чому так швидко вийшли на перше місце в господарському житті ті, ще живі сили, що колись виконували певну роль в суспільних і виробничих відносинах. За перших років революції вони були викинуті за борт життя..., перетворені в "паріїв" суспільства... Першими на господарську арену виступили торгівці. Гострий, нечуваний голод на всі види товарів, незважаючи на всі труднощі, що їх мала торгівля в роки непу, -- розрухи транспорту, спад вартості грошей, відсутність кредиту і т.д., -- стверджував усе ж найсприятливіші умови для спекулятивної торгівлі, забезпечуючи нечувані зиски".

Ось ще одне свідоцтво епохи непу. Відомий український прозаїк І. Сенченко так характеризує новоявлених крамарів: "...Вони крамарювали, спекулювали, купували й перекуповували. Купували як можна дешевше, продавали як можна дорожче. Це була нібито проста наука! Так здавалось тільки зверху. В сутті ж речі, комерція -- затока з безліччю підводних шхер, мілин, каменів. І як на морі треба добре знати рейси і всі зв'язані з подорожжю небезпеки, так і в комерції... при умовах, що склалися в країні, найвідчайдушніша спекуляція могла мати добрі наслідки, якщо зуміє виводити "усушку" і "розсипку". Високі (часто-густо просто спекулятивні) прибутки, що їх отримували в сфері обігу підприємці, можливість в разі потреби (або небезпеки) швидко вилучити з торгівлі кошти і зумовили в роки непу ситуацію, коли понад 4/5 всіх капіталів нової буржуазії функціонували в торгівлі.

Такому швидкому зростанню приватної ініціативи в торгівлі сприяли не лише її організаційні переваги перед усуспільненою торгівлею, але й більш високий рівень культури обслуговування клієнтів. "Манить до приватника його кредит без строку й гарантій, його ввічливість, привітність, люб'язність", -- зазначав кореспондент "Торгово-промислової газети". Толерантне ставлення приватних торговців до покупців виявилося і в тому, що вони, на відміну від державних і кооперативних крамниць,навіть у конфліктних ситуаціях "... через дрібниці не погрожували вивести покупця з магазину, викликати міліцію" тощо. В магазинах внаслідок кращої організації торгівлі не було подвійних черг (біля прилавка та біля каси), як у кооперативних магазинах. Допомагало й те, що в приватній крамниці завжди були, хоча й не багато, найбільш дефіцитні товари. Навіть такий сучасник непу, як М. Хрущов мусив визнати переваги приватної торгівлі у своїх мемуарах, вказуючи, що "... приватник брав за рахунок кращої розфасовки, більш уважного ставлення... Крім того, приватник уже мав своїх постійних покупців, яким давав у кредит, а це мало велике значення. Кооперативи цього не робили".

Надання товарів у кредит постійним клієнтам було, без сумніву, достатньо привабливим заходом для заохочування постійних покупців, а тому широко використовувалося підприємцями. За інформацією відомого дослідника приватного капіталу у 20-ті роки П. Кутлера, понад 42,3% капіталів крамарів "знаходилося у боргах за покупцями". Приватник "...не даючи залежуватися грошам, не скупився на кредит покупцям".

Не слід, звичайно, перебільшувати ступінь цивілізованості приватної торгівлі, особливо базарної, що часто-густо відроджувалась в архаїчних формах. Характеризуючи останню (січень 1922 р.), представники місцевих господарських органів були змушені визнати, що "...дрібна базарна торгівля... є найменш бажаною формою, оскільки вона є найбільш хижацькою і лихварською формою з безсоромною спекуляцією та експлуатацією широких народних мас".

За умовами свого функціонування стаціонарна торгівля також була далекою від "довершених" стандартів. Обслідування (1926 р.) торгових закладів (приватних та державно-кооперативних) Києва, з'ясувало, що більшість торгових підприємств були позбавлені навіть мінімальних санітарно-гігієнічних зручностей. Лише третина магазинів мала вентиляцію. Приміщення зазвичай розташовувались на першому над підвалом поверсі, відтак були холодними та вогкими (30% магазинів). Лише 62% крамниць мали центральне опалювання.

Освітлення було найбільш поганим саме у приватних крамницях. Вікна протиралися лише 2-3 рази на рік. Підлоги промивалися раз на один чи на два тижні, а в деяких магазинах, що торгували борошном та олією, їх і зовсім не мили. Як бачимо, картина не надто втішна і приваблива.

На початку 1924 в УСРР приватникам належало 92,5% торгового апарату, за допомогою якого здійснювалося 32,3% товарообігу в оптовій торгівлі, 58,2% в оптово-роздрібній і 94,4% -- в роздрібній.

Завдячуючи зусиллям непманів, що використовували переваги підприємницької організації торгівлі, за короткий термін вдалося відновити і налагодити розірвані економічні зв'язки між містом і селом, що сприяло швидкій відбудові народного господарства. Проте нецивілізовані умови існування, штучно створені державою, обумовили розвиток нецивілізованих та архаїчних, "середньовічних", за висловом відомого економіста С. Брона, форм функціонування приватної торгівлі в роки непу.

Надто важко відбувалося у 1920-ті роки засвоєння непманами поведінки конкурентного типу. Розмивання підприємницьких традицій та етичних норм на повсякденному рівні часто призводило до нетолерантного ставлення підприємців одне до одного. Так, на початку червня 1924 р. до пивної крамниці, що належала братам Петру та Гаврошу Мутьян, зайшов їхній давній конкурент -- власник пивної крамниці Сергеєв. Після сварки Сергеєв дістав пістолет та зробив кілька пострілів спочатку в Петра, а потім в його брата. В конфлікт втрутилися відвідувачі пивної, які жорстоко побили Сергеєва. Сварка між власниками пивних відбулася на ґрунті конкуренції

Інший випадок стався на Глухівщині. В селищі Шалигіні підприємцям братам Самощенкам та Безбаюнному місцевий крамар Лучинський склав конкуренцію в їх комерційній діяльності. Щоб позбутися небажаного конкурента, підприємці запропонували Лучинському виїхати з селища. Той не погодився. Конкуренти почали йому погрожувати, сподіваючись залякати. Але й ці погрози не вплинули на підприємця. Тоді було підпалено клуню, що її орендував Лучицький. За цей злочин Самощенки та Безбаюнний опинилися на лаві підсудних. Раніше ці підприємці вже у такий спосіб вижили з селища іншого небажаного крамаря -- конкурента Месежнікова, пригрозивши у листі, що кинуть бомбу в його хату. Суд засудив винних конкурентів на термін ув'язнення відповідно на 3 і 5 років.

Використовувались непманами й більш цивілізовані методи, щоб позбавитися конкурентів. У Києві були викриті випадки, коли деякі фінінспектори, діючи у змові з підприємцями та на їх "прохання" спеціально оподатковували їхніх конкурентів непосильними податками з метою усунення останніх з комерції. Наприклад, фінінспектор Савич, будучи у "добрих стосунках" з великим торговцем Бліндером, оподаткував його "легенько" -- на 40 тис. руб., тоді як його конкурента, економічно слабшого, на 120 тис. руб. Так, користуючись більш витонченими методами, підприємці, використовуючи свої зв'язки з податківцями, намагалися усунути своїх конкурентів.

Ненадійні умови підприємницького середовища обумовили також надзвичайно високу мобільність і маневреність приватного капіталу в роки непу. Це виявилося також у високій текучості приватних підприємств. Упродовж 1923-1925 рр. майже 30% приватних підприємств зазнали зміни в складі власників. У подальші роки непу ситуація істотно не змінилася. Проведене навесні 1927 р. обстеження органами НКФ України приватних торгових закладів показало, що майже 60% їх на момент обстеження (тобто 1 травня 1927 р.) проіснували не більше 1,5 року.

Біографії чималої кількості приватних комерсантів свідчать про те, що в роки непу вони змінили ледь не по десятку занять. Нерідко також їхній життєвий шлях як підприємців у той чи інший спосіб був пов'язаний із криміналом -- крадіжками, шахрайством, розкраданням державної власності, спекуляцією тощо. Помічник генерального прокурора СРСР І. Кондурушкін (1927 р.) зазначав: "Тепер немає жодного чимось помітного приватного торговця, якого не притягли б до відповідальності, не сидів, не судився: за хабар, спекуляцію, крадіжку, скупку краденого, експлуатацію найманої сили. Так, відомий харківський підприємець Б. Майзнер розпочинав свою кар'єру як валютний спекулянт, але після накопичення певного капіталу заснував капелюшну майстерню. Усередині 1920-ті років Б. Майзнер був під слідством за звинуваченням у кримінальному злочині. Інший харківський підприємець -- скотопромисловець Г. Навальний до 1917 р. працював на заводах ХПЗ та "Гельферіх-Саде", потім з 1917 по 1921 рр. служив у Червоній армії, воював з німцями та гайдамаками, був поранений, а після демобілізації став безробітним, займався візництвом, а з 1926 р. почав займатися торгівлею худобою. Був притягнений до кримінальної відповідальності за нелегальне підприємництво та ухиляння від оподаткування. Комерційна діяльність старобільського підприємця К. Мачуги розпочалася ще в період воєнного комунізму, коли він торгував мануфактурою, потім -- залізним крамом, а далі -- худобою. Завдяки цьому накопичив капітали, купив великий будинок. З 1924 р. займався торгівлею у Москві, У подальшому з 1926 р. на Північному Кавказі орендував фруктові сади, фрукти збував у Москві. Проводив операції по збуту великої партії картоплі (без патенту) у Баку. У 1928 р. був за це засуджений. Комерційна діяльність, сполучена з криміналом, була розповсюдженим явищем.

Атмосфера "непівського учадіння", особливо в першій половині 20-х рр., створювала досить сприятливі умови для діяльності різного роду ділків, комбінаторів -- авантюристів, шахраїв різного калібру. Вони, користуючись, з одного боку прогалинами чинного законодавства, а з іншого -- використовуючи сподівання (або, скоріше, експлуатуючи ілюзії) на швидке збагачення, що були розповсюджені в певних суспільних групах, зловживали довірою як простих громадян, так і посадовців різного рівня. Так, у харківському губсуді (1925 р.) слухалась справа колишнього бухгалтера Олександра Томкевича, що в період 1922-1925 рр. шляхом підробки приватних та офіційних паперів, а також мандатів видавав себе за офіційну особу та скоїв цілу низку злочинів. У березні 1922 р. в Харкові, видаючи себе за уповноваженого центрального управління воєнних кооперативів за підробленим мандатом уклав угоду з держоб'єднанням "Милосиндикат" на постачання 850 пудів саломаса, отримавши від нього задаток на суму майже 640 млн. руб. (у радзнаках) та від губспілки ще на суму 1 млрд. руб., після чого зник. У травні-червні 1922 р. вже під прізвищем Гольденберга він продав непману Гольштейну (у Москві) за підробленим залізничним дублікатом ще 1 тис. пудів саломаса, і отримавши 1 млн. руб., зник із Москви. В серпні 1923 р. в Ленінграді, видаючи себе за уповноваженого "Південжира" та маючи при собі мандат інженера, знов уклав угоди з торговим товариством "Изобретатель" та миловареним заводом "Гермес" на загальну суму 3,4 млн. руб., а потім ще з двома підприємцями, отримав аванси і зник. У Харкові він знов укладає фіктивну угоду, отримує аванс та виїжджає до Ростова, де був заарештований. Суд засудив Томкевича до 3 років позбавлення волі.

Інший авантюрист Т. Пашковський представлявся завідувачем Всеукраїнської філії Всесоюзної асоціації працівників мистецтва. Брав замовлення на виконання робіт, а після отримання авансу зникав. Суд засудив його до 2 років в'язниці.

В лютому 1926 р. газета "Вісті" повідомила про засудження Шепетівським окружним судом до розстрілу афериста Мамацеошвілі, що певний час працював завідуючим місцевою заготівельною конторою (1924 р.) та привласнив 19 тис. руб. За ним тягнувся цілий шлейф злочинів. Працюючи в Москві, Ленінграді, Томську, а також у Чувашії та Марийській автономній республіці він привласнив у шахрайський спосіб суму у 26 тис. руб. Шахраєм виявився також і колишній співробітник Подільського губфінвідділу Перепьолкін, що у 1924 р. зник, привласнивши суму у 24 тис. руб., а потім займався скупівлею золота на чорній біржі. Авантюрист мав при собі документи на три різних прізвища. Був засуджений до 10 років ув'язнення.

З метою заволодіння коштами банківських установ та довірливих громадян, ділки використовували різні методи. Наприклад, у м. Червоний Луч Луганського округу спритний ділок Аршак Акопджанянц та 8 його співучасників на чужі гроші відкрили (1927-1928 рр.) "Російсько-Східне промислово-торгівельне товариство" та за короткий термін спромоглися набрати кредитів Державного банку на 60 тис. руб. Векселя цього товариства протестувались, але жодний з них не був викуплений товариством. Набравши чималу суму держкредитів та від приватних вкладників, спритні ділки поспішно зникли з Червоного Луча.

Такий тип ділків-"комбінаторів", схильних до наживи з кримінальним присмаком багато в чому сприяв формуванню в роки непу негативного соціального іміджу нової буржуазії, що потім уміло тиражувався радянсько-партійною пропагандою в свідомості широких мас.

В умовах адміністративно-бюрократичної зарегульованості економіки, за допомогою якої радянська держава, виходячи з класових пріоритетів, мала намір жорстко контролювати і регламентувати підприємницьку діяльність, створювалася сприятлива основа для корупції у середовищі партійно-державного апарату. Щоб обійти обмежувальні закони, отримати вигідні підряди та поставки, взяти в оренду прибуткове підприємство або торгове приміщення, придбати дефіцитні товари в умовах "товарного голоду", отримати податкові пільги або держкредити тощо, підприємці були вимушені вдаватися до різних форм підкупу посадових осіб. Процес того розбазарювання державного капіталу, що супроводжував розвиток приватнокапіталістичного накопичення, став можливим завдяки широкомасштабній корупції, що проникла в різні ланки держапарату. "Немає жодного непмана, в щоденну функцію якого не входила дача хабару. В будь-якій галузі торгівлі та промисловості, де непман не працював би, він обов'язково практикує підкуп", -- зазначав з цього приводу ще на початку непу один з дописувачів газети "Известия". Ситуація погіршувалася ще й тією обставиною, що частина функціонуючих радслужбовців була до воєнно-комуністичного періоду підприємцями і опинилася в радапараті внаслідок примусової мобілізації за трудовою повинністю. Ця категорія службовців з початком непу знов прагнула відновити свій статус підприємця і задля цього використовувала своє службове становище з метою накопичення первинного капіталу.

Численні судові процеси часів непу дають змогу скласти уявлення про масштабність корупції в державі, методи накопичення капіталу, процеси зрощування (на персональному рівні) представників державного апарату з представниками нової буржуазії. За рік -- з 1 жовтня 1921 р. по 1 жовтня 1922 р. до ревтрибуналів УСРР надійшло 1276 справ про хабарництво та здирництво з боку посадових осіб. За 1922-1923 рр. судами УСРР було розглянуто вже 2178 справ про хабарництво.