Соціальний захист в УРСР: політика і практика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальний захист в УРСР: політика і практика

1. Матеріально-побутове становище громадян

Зі смертю Й. Сталіна держава опинилася на роздоріжжі. Не стало очільника, який єдиний знав (чи вдавав це), куди країні йти і навіщо, та міцно тримався керма. Його спадкоємці, діставшись до високих постів, мусили вибирати: підхопити весь тягар диктаторської влади або спробувати змінити систему. Проте перш за все кинулися ділити владу. Протягом трьох років керманичів було спочатку троє, потім двоє (з часом -- лише формально), зрештою лишився тільки один -- Микита Хрущов -- енергійний прагматик, чи не найяскравіша індивідуальність серед поплічників Й. Сталіна.

Далі постало питання вироблення стратегії і тактики розвитку держави. Стратегічною метою, цілком очікувано, було підтверджено побудову «світлого майбутнього». Тактику визначали наявні ресурси (матеріальні, інтелектуальні, трудові) та вплив оточуючого середовища. За будь-яких обставин очільники держави не могли не усвідомлювати, що вибудований режим потребував змін.

Міжнародне становище визначалося, головно, тим, що СРСР формував світову соціалістичну систему, спрямовуючи дипломатичні зусилля на легітимацію стану, що склався в Європі по війні. Натомість США з союзниками відмовлялися визнавати дві Німеччини, що тягнуло і невизнання стану земель, які відійшли до Польщі після закінчення війни. 4 квітня 1949 р. ними створено НАТО. Відтак, вирувала холодна війна, в якій за ворогом стояла найпотужніша економіка світу.

Прихильність союзників живилася, здебільшого, військовою міццю СРСР та економічною прив'язкою до нього; зрештою, у травні 1955 р. для військового співробітництва соціалістичних країн було створено Організацію Варшавського Договору. Водночас здійснення звичного тоталітарного контролю сталінського типу над країнами соціалістичного табору було проблематичним, позаяк потребувало колосальних адміністративних і військових витрат.

Стосовно ж внутрішніх ресурсів, в економіці СРСР на зміну доволі швидкому зростанню 1947-1948 рр. прийшло сповільнення, що тривало до 1954 р. і припинилося саме завдяки сподіванням на зміни. І хоча країна працювала, не покладаючи рук, все скидалося на дежавю 1930-х рр. -- недостатня координація між різними секторами народного господарства, дезорганізація виробництва, планованого в кількісних показниках без врахування якості, хиткість фінансів, розпорошення грошей і капіталовкладень, поширення незавершеного будівництва, суцільний дефіцит, упослідження дрібних трудових порушень, безправ'я працівників, періодичні «чистки» в керівництві, широке використання підневільної праці тощо. І якщо у 1930-ті за допомогою пригнічення і терору система змогла здійснити індустріалізацію -- з усіма недоліками поверхневого планування, зумовленого ідеологією і політикою, -- тепер бракувало кваліфікованих робітників, що їх поглинули війна, величезна армія, ГУЛАГ, панувало невдоволення і апатія працездатних верств; люди вже призвичаїлися до життя під загрозою репресій. Навіть вожді почувалися вкрай непевно -- вочевидь, створена в 1930-ті рр. система вичерпала власні можливості розвитку і економіка СРСР виявилася неспроможною здійснювати «грандіозні плани». До того ж бракувало знання й адекватного розуміння тенденцій розвитку зовнішнього світу, оскільки сталих економічних, науково-технічних тощо зв'язків не було, а інформацією зі спец-джерел замінити їх неможливо, позаяк мета її цілком інакша. Все це спільно і призвело до того, що план четвертої п'ятирічки було виконано частково, та й то завдяки «коригуванню».

Для порівняння -- на той час економіка ФРН, вщент зруйнована наприкінці війни, була, загалом, відновлена; набирав сили процес, що згодом одержав назву «економічного дива», коли 1953-1956 рр. щорічний приріст промислової продукції держави становив 10-15%, і за обсягом промислового виробництва ФРН вийшла на третє місце у світі після США і Великої Британії. На початок 1960-х років за обсягом виробництва і експорту ФРН поступалася вже самим лише США. Поза тим, на час посталінського напіввладдя в СРСР передові країни Заходу вже майже десять років були охоплені науково-технічною революцією. Показником рівня економічного розвитку держави ставали технологічний прогрес і розвиток нових галузей хімії, кольорової металургії, приладо- і машинобудування, а не кількість видобутого вугілля та виплавлених чавуну та сталі. Радянські вчені, проаналізувавши за завданням компартійного керівництва країни півтора десятка основних напрямів, виявили, що скрізь, за винятком одного-двох, СРСР відстає від країн-лідерів і, фактично, знаходиться на узбіччі технологічного розвитку.

Показовою є зміна тональності офіційного визнання цього: якщо липневий 1955 р. пленум ЦК КПРС лише зауважив на необхідності впровадження у виробництво досягнень науки і техніки, то на вересневому 1958 р. пленумі вже йшлося про відставання в науково-технічному суперництві із Заходом. До того ж домінантою вітчизняної промисловості і науки лишалося забезпечення військової могутності. Все, що вміла Країна Рад -- це готуватися до військових дій: успіхи і досягнення стосувалися або виробництва озброєнь, або безпосередньо дотичних до нього галузей. Висока мобілізаційна здатність централізованої економіки використовувалася вийнятково для підсилення «обороноздатності» проти ворога -- зовнішнього або внутрішнього. Навіть виняткова успішність галузі освоєння найближчого космосу підкреслює це. До слова, саме тоді для ліквідації відставання головним пріоритетом радянських розвідорганів стала науково-технічна розвідка -- полювання за науковими і технологічними секретами зорганізовувалося на рівні Ради міністрів.

У грудні 1957 р. було призначено Комісію з військово-промислових питань при президії РМ СРСР , яка стала головним органом управління оборонною промисловістю і, водночас, координатором інформаційної роботи науково-технічної розвідки . Вона збирала заявки міністерств і складала щорічний розвідплан, який направляла не лише до Управління «Т» Першого головного управління КДБ СРСР, але й до розвідслужб країн Варшавського блоку. Перші роки щорічний бюджет Комісії на фінансування закордонних операцій сягав 12 мільярдів французьких франків.

Та чи не найбільшою проблемою був стан трудових ресурсів. Роки повоєнної відбудови ще за Сталіна показали, що традиційні для системи методи примусу до праці вичерпали себе. Терор (спочатку плинний, а з кінця 1920-х рр. -- тотальний), що певний час давав результат як метод управління, помітно втратив ефективність. Навіть звичний локомотив економіки -- розвинута централізована система таборів, до якої належав і сумнозвісний ГУЛАГ, -- щораз давав збої. І справа не лише в тому, що епізодичні у 1931-1945 рр. повстання засланих «поселенців» і в'язнів таборів після 1946 рр. відбуваються одне за одним. Приміром, у 19461952 рр. зафіксовано понад 20 повстань, а по смерті Сталіна місяця не було, аби у якомусь таборі не виник предстрайковий стан. Повоєнний контингент в'язнів вирізнявся великими групами колишніх військових, оунівців, бійців УПА і рухів опору Балтії і Білорусі, а також тих, хто їм співчував та допомагав. Вони ініціювали низку повстань, зокрема українці -- в Екібастузі (1952), Караґанді (1952), Воркуті (1953), Норильську (1953), Кенгірі (1954) тощо; здебільшого повстанці намагалися вийти з таборів і розпочати звичну їм партизанську боротьбу. Головне було в тому, що ціла країна змінилася, соціальна напруга зростала, навіть незважаючи на те, що форми терору розвивалися -- з'явилися перевірочно-фільтраційні табори для тих, хто вижив на окупованій території або був вивезений на роботу до Німеччини, репресувалися цілі народи.

З іншого боку, як зазначають вітчизняні дослідники, головне завдання тотального терору було вже вирішене -- страх став домінантою суспільства, власне, саме суспільство перетворилося на механізм, який будь-що переробляв на те, що скаже партія.

Відтак, ще за життя Сталіна було згорнуте будівництво заполярних залізниць, скорочене будівництво важких і легких крейсерів, торгових суден. 21 березня 1953 р. Берія подав до президії Ради Міністрів СРСР листа, в якому пропонував у поточному році припинити або взагалі зліквідувати будівництво 22 потужних об'єктів, серед яких канали, гідровузли, порти, верфи, залізниці, автошляхи, заводи.

Як можна було відновити стимули населення до праці? Економічні методи стимулювання апріорі відкидалися, як ідеологічно чужі. То ж слід було винайти щось у межах патерналістської розподільчої системи. Затаврувавши культ особи Сталіна і звинувативши в посібництві політичних конкурентів Хрущова, панівна верства -- партійне керівництво -- аби убезпечити свою владу від «загрози знизу», була змушена, по-перше, вдатися до пом'якшення режиму, а по-друге, вжити заходів до того, щоб народ, тобто непривілейоване населення, не просто мав змогу підтримувати своє існування і працездатність, а одержав відчуття «покращення життя вже сьогодні». Водночас, певна корекція соціально-економічних орієнтирів жодним чином не могла зачіпати принципів системи (виробничих відносин, форм власності); йшлося про подолання лише кричущих її крайнощів, як-от жалюгідний рівень життя народу, майже повна відсутність матеріального стимулювання працівників тощо; водночас переваги соціалізму розглядалися як щось назавжди і безповоротно дане, здатне саме по собі забезпечити розвиток і процвітання.

Поворот економіки «обличчям до людини» вперше на офіційному рівні проголосив Г. Маленков 8 серпня 1953 р., заявивши на п'ятій сесії Верховної ради СРСР про необхідність переходу до політики поліпшення добробуту народу, турботи про максимальне задоволення його матеріальних потреб і закликаючи за «2-3 роки домогтися створення у країні достатку продовольства для населення і сировини для легкої промисловості». Він пропонував змінити інвестиційну політику на користь галузей групи «Б», орієнтованих на випуск товарів для народу, залучити до виробництва товарів народного споживання машинобудівні заводи й підприємства важкої промисловості, щоб забезпечити випереджаюче зростання виробництва предметів споживання порівняно з важкою промисловістю. Тобто декларував соціальне переорієнтування економіки. Зауважимо, що тези виступу Маленкова попередньо не розглядалися партійним пленумом, відтак, решта партійного керівництва, що потроху підпадало під вплив Хрущова, не виявили підтримки цього спрямування (схвально зустріченою була лише оголошена 25 серпня 1953 р. реформа робочого часу, якою нормалізувався робочий день в установах, що унеможливило примусову роботу чиновників вночі, поширену за Сталіна). Крім того, вочевидь, культ Сталіна за інерцією ще не дозволяв відійти від його розуміння держави -- бракувало усвідомлення того, що кардинальне покращення становища населення може позитивно впливати на цілу державу, адже досі вистачало його якось «нагодувати».

Однак декларації голови Ради міністрів СРСР -- за тогочасними уявленнями лідера країни -- Хрущов, ще не готовий до відкритого конфлікту, мусив використати в своїй доповіді на вересневому (1953 р.) пленумі ЦК КПРС. І, звичайно, вони не могли не отримати розвитку на рівні республік. Найближча сесія ВР УРСР невідкладним завданням визнала «організувати круте піднесення легкої, харчової та інших галузей промисловості, які виробляють предмети народного споживання ... щоб ... різко підвищити забезпеченість населення продовольчими і промисловими товарами, м'ясом і м'ясними продуктами, рибою і рибними продуктами, маслом, цукром, тканинами, одягом, взуттям та іншими товарами народного споживання». Нова мантра про необхідність «далі збільшувати виробництво товарів легкої і харчової промисловості, подолати відставання житлового, соціально-культурного і комунально-побутового будівництва, усувати хиби в організіції торгівлі» щораз повторюється на подальших з'їздах і пленумах компартії УРСР.

Для регулювання постачання населення міст і промислових центрів Рада міністрів УРСР і ЦК КПУ прийняли низку постанов, зокрема, 4 листопада 1953 р. «Про заходи по збільшенню виробництва і заготівлі картоплі та овочів у колгоспах і радгоспах УРСР в 1953-1955 роках», 2 грудня 1953 р. «Про розширення виробництва промтоварів широкого вжитку і поліпшення їх якості». 22 грудня 1953 р. в Києві відбулася Республіканська нарада працівників легкої промисловості з питань розширення виробництва промислових товарів масового вжитку і поліпшення їх якості.

Дійсно, протягом наступних років на всіх щаблях влади приймалися рішення, постанови, програми, закони тощо з цих питань, влаштовувалися наради, семінари, виставки, інші заходи. На додачу до продовжуваної сталінської практики щорічного зниження цін на окремі продукти уніфікувалися тарифи за послуги, освоювалися нові види продукції масового вжитку -- холодильники, телевізори, магнітофони тощо -- та фасони одягу, на оборонних підприємствах відкривалися цехи з виробництва посуду та речей побутового призначення. Було навіть скасовано заборону на шлюби між громадянами СРСР та іноземцями та кримінальну відповідальність вагітних жінок за вчинення аборту.

Як би там не було, держава дивним чином ступила на шлях змін. Дивним -- тому що зміни, проголошені головою Ради Міністрів СРСР Г. Маленковим, отримали підтримку й розвиток у цілій країні, а надто на селі, але тихе несхвалення компартійної верхівки в Москві.

31 січня 1955 р. пленум ЦК КПРС усунув Г. Маленкова з посади голови Ради міністрів СРСР, звинувативши його, зокрема, у прагненні дешевої популярності та теоретично неправильному і політично шкідливому протиставленні темпів розвитку важкої промисловості темпам розвитку легкої і харчової промисловості, що виявилося, зокрема, у вже згадуваному нами виступі на п'ятій сесії ВР СРСР. Уряд СРСР очолив Булганін, який на той час не був самостійною політичною особистістю, і, фактично, політична влада зосередилася в руках М. Хрущова.

Після вирішення проблеми з концентрацією повноважень, М. Хрущов взявся до реформ. Тепер цілий партійно-державний апарат консолідовано підтримав реформатора, підіймаючи його престиж, очевидно, нарешті усвідомивши, що вибудована система потерпає від жорсткої кризи. Проте і надалі у всіх народногосподарських планах темпи зростання групи «А» закладалися переважаючими над групою «Б»; потім, як правило, проводилася «корекція» планів, як правило, за рахунок групи «Б»; зрештою, і скоригований план не виконувався по групі «Б» за перевиконання по групі «А».

XX з'їзд КПРС в галузі внутрішньої політики схвалив програму створення єдиного господарчого комплексу, що мав охопити усі ланки суспільного виробництва, розподілу та обміну цілої держави. Декларувалося, що реалізація програми дозволить у стислий термін наздогнати й перегнати економічно найрозвинутіші країни світу за виробництвом найважливіших видів промислової продукції на душу населення -- це «історичне завдання» висував ще Сталін на XVIII з'їзді ВКП(б). Висувались такі завдання:

• забезпечити зростання промислового виробництва;

• піднести сільське господарство;

• запровадити семигодинний робочий день;

• провести пенсійну реформу;

• збільшити темпи житлового будівництва.

Інакше кажучи, дійсну мету реформ можна сформулювати так:

• виведення з кризи промисловості і сільського господарства,

• пришвидшення науково-технічного розвитку,

• скорочення економічного відставання від розвинутих країн Заходу.

До цієї мети посувалися шляхом вирішення таких завдань:

• певного розширення прав республік і місцевих органів влади з економічних питань;

• зацікавлення трудових колективів у результатах своєї праці коштом розширення їх прав;

• поліпшення кооперації і розподілу праці в рамках економічного регіону.

Одним з факторів успіху програми зазначалося підвищення рівня життя народу. За такої умови соціальні гарантії стають чи не най- впливовішим чинником. Ймовірно, тому протягом досліджуваного періоду система соціального забезпечення робітників і службовців у СРСР і, зокрема, УРСР набула справді системного, практично, завершеного вигляду на противагу періоду правління Сталіна, коли панував відомчий принцип, а трудові стосунки та пенсійне забезпечення регулювалися не пов'язаними між собою законодавчими та підзаконними актами.

Систематизація законодавства з соціального забезпечення розпочалась 1954 р., а на початку 1955 р. було затверджене «Положення про порядок призначення і виплати допомоги за державним соціальним страхуванням». У липні 1956 р. вийшов Закон СРСР «Про державні пенсії» (набув чинності від жовтня 1956 р.) і за місяць затверджене «Положення про порядок призначення і виплати державних пенсій», які спростували біля 1000 загальнодержавних і республіканських нормативних актів про пенсійне забезпечення з метою консолідації основних видів пенсій, розширення кола осіб, що мали право на пенсію, та встановлення єдиних правил їх призначення й виплати. Водночас, було розвинуто інститут персональних пенсій, що вивищував певні категорії громадян над іншими.

Системою соціального забезпечення поволі було охоплено й інші категорії громадян, зокрема, військовослужбовців строкової служби та їхні сім'ї. Постановою Ради міністрів СРСР від 25 жовтня 1963 р. за № 1108 «Про виплату допомоги на дітей військовослужбовців строкової служби» з 1 січня 1964 р. встановлювалася допомога на дітей військовослужбовців строкової служби дружинам солдатів, матросів, сержантів і старшин строкової служби у розмірі 15 руб. на одну дитину та 22 руб. на двох і більше дітей на місяць, а дружинам, які постійно проживали у сільській місцевості й були пов'язані з сільським господарством, -- 7 руб. 50 коп. на одну дитину та 12 руб. на двох і більше дітей. На виконання цієї постанови 12 грудня 1963 р. Міністерство фінансів СРСР і Міністерство оборони СРСР затвердили Інструкцію № 360 «Про порядок призначення допомог на дітей військовослужбовців строкової служби», а 20 грудня 1963 р. Міністерство фінансів СРСР затвердило Інструкцію № 367 «Про порядок виплати допомог на дітей військовослужбовців строкової служби».

Певним чином лібералізувалося трудове законодавство, скорочувалася загальна тривалість робочого тижня. Від 10 березня 1956 р. у передвихідні і передсвяткові дні встановлено скорочений робочий день тривалістю 6 годин, отже робочий тиждень скоротився з 48 до 46 год. В 1960 р. робочий тиждень скоротився в середньому до 40 годин. Відтепер робітники і службовці працювали п'ять днів на тиждень по 7 годин, а в суботу -- 5 годин.

25 квітня 1956 р. указом президії ВР СРСР скасовано антиробочий закон 1940 року, що забороняв зміну місця роботи за власним бажанням, та прирівнював до карного злочину спізнення на роботу і прогул; 15 серпня президія ВР УРСР внесла відповідні зміни до республіканського законодавства. Підвищувалася мінімальна заробітна плата та зростав неоподатковуваний мінімум зарплати. 8 вересня 1956 р. було встановлено мінімум заробітної плати (в містах 300 руб., в робітничих селищах 270 руб.), нижче якого підприємства не мали права оплачувати працівникам виконану роботу; з 260 до 370 руб. було підвищено неоподатковуваний мінімум зарплати . На кінець хрущовського періоду мінімальна зарплата в промисловості зросла до 60 руб. Середньомісячна зарплата з 780 руб. в 1958 р. зросла до 95 руб. в 1965 р. Втім, розрив між нижчим і вищим рівнем зарплати лишався значним. Вже, на жаль, традиційно вчителям, лікарям і медичним працівникам, працівникам музеїв, бібліотек тощо з їх благенькими зарплатами лишалося задовольнятися хіба-що моральним авторитетом професії.

Покращувався захист прав неповнолітніх трудящих. З 1 липня 1956 р. для трудящих віком до 18 років встановлено 6-годинний робочий день і відпустка в цілий календарний місяць , а в грудні того ж року було заборонено працю підлітків, молодших від 16 років. В травні 1957 р. відповідні зміни в регулюванні умов праці неповнолітніх були внесені в Кодекс законів про працю УРСР .

Покращувалися умови надання допомоги при тимчасовій втраті працездатності через хворобу, відпустки вагітним жінкам і молодим матерям, а також допомоги з непрацездатності внаслідок трудового каліцтва, професійного захворювання, та побутової травми. 15 серпня 1956 р. президія ВР УРСР внесла зміни до законодавства , якими, відповідно до указу президії ВР СРСР від 26 березня, при тимчасовій втраті працездатності через хворобу за працівниками зберігалась посада не менше двох місяців; тривалість оплачуваної відпустки вагітним жінкам і молодим матерям збільшувалася з 70 до 112 днів (56 днів до пологів і 56 днів після), а при аномальних пологах або народжені двох і більше дітей післяпологова відпустка встановлювалася в 70 календарних днів. Невдовзі було підвищено розмір допомоги з тимчасової непрацездатності внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання в розмірі 100% заробітку незалежно від стажу; передбачена виплата в повному обсязі допомоги з тимчасової непрацездатності внаслідок побутової травми, збільшено мінімальний розмір допомоги з тимчасової непрацездатності.

На селян же державне соціальне забезпечення почало поширюватися лише від 1964 р., та й то на окремі їх категорії і в значно менших розмірах.

6 червня 1956 р. скасовано плату за навчання в школах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах . Це сприяло певному покращенню життя, перш за все, низькооплачуваних категорій працівників, як і запровадження продажу в кредит товарів тривалого користування, коли покупець одержував товар, сплативши одразу лише 20-25% його вартості, а решту виплачував протягом 6-12 наступних місяців . Вартість кредиту встановлювалася в 1-2%.

Від довоєнних років практика державних позик, що побутували у вигляді облігацій і забирали понад 10% зарплати, стала нормою життя громадянина СРСР. Але на середину 1950-х рр. виплати держави за позиками минулих років щороку зростали і найближчим часом загрожували перевищити поточні запозичення. То ж від 1958 р. держава припинила випуск облігацій держпозики, а виплату коштів за державними позиками заморозила на 20 років, мотивуючи браком коштів . Останнє люди зустріли неоднозначно. Як і заборону з 1 жовтня 1959 р. на утримання худоби в особистій власності «населенням міст та прилягаючих до них околиць», чим законодавець пояснював зростаючі перебої з постачанням торгівлі хлібом, крупами тощо, позаяк саме це «приводить до значного втрачання хліба та інших продовольчих товарів із державних фондів, відвертає робочу силу від продуктивної праці в суспільстві і створює, крім того, антисанітарні умови в містах» . Власне, цей указ повторював рішення союзних органів влади. У травні 1963 р. за згодовування домашній худобі і птахам хліба та хлібопродуктів встановили кримінальну відповідальність .

Зауважимо, що в досліджуваний період зростала доля статків, що їх мешканці міст могли одержати через систему розподілу негрошових доходів -- безкоштовне або за пільговими цінами санаторно-курортне оздоровлення, відпочинок для дітей у піонерських таборах, туристичні маршрути в межах СРСР. Все це розподілялося, здебільшого, через профспілки. Характерна закономірність -- чим значнішим було підприємство, тим кращу мережу об'єктів соціальної сфери воно могло розвинути для своїх працівників. А над усім цим існувала невідома пересічній людині ієрархія закритих закладів для забезпечення партійно-державного апарату та членів їх сімей -- від буфетів, їдалень з високоякісними продуктами, що надходили зі спеціальних підсобних господарств (ціни встановлювалися на рівні цін робітничої їдальні 3-ї категорії, нижчих від яких не було), ательє пошиву/ремонту модельного одягу та взуття -- до клубів (з репертуаром концертів і кінофільмів, недоступним «простим смертним»), санаторіїв, будинків відпочинку, піонерських таборів тощо. В цій системі навіть житло будували і опоряджували спеціальні будівельні управління та утримували окремі експлуатаційні контори.

Повільно розвивалося побутове обслуговування населення та виробництво товарів широкого вжитку, розширювався асортимент промислових товарів. Виникали нові магазини, їдальні, кафе, ресторани, пральні, хімчистки тощо. До побуту радянського українця пробиралася нова побутова техніка -- телевізори, магнітофони, пральні машини, пилососи, міксери. Найголовніше ж, що зростало коло тих, хто був у змозі користуватися новими благами.

Звісно, багато з цих кроків радянського уряду можна розцінювати як, певним чином, вимушені -- внаслідок ратифікації 9 червня 1956 р. низки конвенцій Міжнародної організації праці, що її країна-лідер системи соціалізму вже не могла відтерміновувати далі -- № 29 від 28 червня 1930 р. стосовно примусової або обов'язкової праці, № 47 від 22 червня 1935 р. про скорочення робочого часу до 40 годин на тиждень, і № 100 від 29 червня 1951 р. щодо рівної винагороди чоловіків і жінок за працю рівної цінності ; 11 серпня -- одразу 11 конвенцій МОП стосовно регламентації праці дітей та підлітків, а також конвенції № 103 про охорону материнства та № 98 про застосування принципів права на організацію та укладання колективних договорів . Хай там як, та трудові стосунки ставали об'єктом права, збільшувалася вартість робочого часу, зростала тривалість особистого часу, радянський трудівник потрохи усвідомлював, що сенс життя не вичерпується виснажливою працею в ім'я «світлого майбутнього». Але до систематизації законодавства про працю ще не дійшло.

Чи не найдієвішим чинником зростання рівня життя українців протягом 1953-1964 рр. було масове житлове будівництво. За сталінських часів держава вважала забезпечення житлом особистою справою громадян, отже, мільйони людей жили в комуналках, бараках, підвалах і просто аварійних будинках. Прийшовши до влади, М. Хрущов своєю простонародною інтуїцією відчув, що саме масове житлове будівництво має стати наріжним каменем соціальної політики.

Поворотним в організації житлового будівництва в УРСР став 1955 рік, відколи житлове будівництво дозволялося лише за типовими проектами; винятки допускалися лише за дозволом Держбуду УРСР, а в Києві -- міськвиконкому. Основні правила у житловому будівництві встановили постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 4 листопада 1955 р. «Про усунення надмірностей в проектуванні і будівництві», постанова ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 24 серпня 1957 р. «Про розвиток житлового будівництва в УРСР», згідно якої за 10-12 років мусила бути остаточно розв'язаною задача забезпечення житла для громадян, та постанова Ради Міністрів УРСР від 26 травня 1958 р. «Про застосування типових проектів у будівництві», що вкрай обмежила висоту стелі житлових приміщень та дала поштовх будівництву будинків для одинаків та малосімейних. Було обрано найшвидший та найдешевший варіант будівництва житла «індустріальними методами на основі серійного виробництва» з його численими вадами. Втім, протягом 1956-- 1965 рр. в УРСР мільйони сімей замість бараків, підвалів, напівпідвалів та комуналок одержали індивідуальні помешкання з незнаними доти зручностями. З одного боку, цим була дещо приспана гострота житлових негараздів у державі. З іншого, це спричинило колосальний зсув у світосприйнятті пересічного громадянина, ймовірно, інколи навіть сприяло усвідомленню себе, як громадянина, а не мізерної складової нової соціальної спільноти.

Водночас, індустріалізація будівництва привела до його масштабної перебудови, фактично, до створення нової галузі соціалістичної економіки. Замість дрібних створювалися великі спеціалізовані підприємства -- трести і будівельно-монтажні організації, об'єднані в спеціалізовані управління, -- які потребували нової техніки, а, відповідно -- часу і коштів.

Незважаючи на небувалий розмах будівництва, житлова проблема залишалася далекою від вирішення. На отримання житла люди чекали багато років, повільно просуваючись у черзі. Втім, навіть за всіх недоліків, тільки житлове будівництво вкупі зі створеною системою соціального захисту можна вважати єдиними двома успішними проектами радянської держави в гуманітарній галузі протягом 1953-1964 рр. У решті галузей вже від початку 1960-х рр. в УРСР, як і у СРСР в цілому, стали поглиблюватися кризові явища. Погіршилось постачання міст продуктами харчування й промисловими товарами, проблема «дефіциту» ставала тотальною. Тобто, якщо раніше масове зубожіння спричинялося неможливістю заробити на життя, то тепер людина, заробивши гроші, не мала вибору для їх витрати. Звично занепадало побутове обслуговування населення. Влада вдалася до непопулярного реформування умов праці (виробничих норм і розцінок, зарплати та її оподаткування); підвищення закупівельних цін на молоко, худобу і птахів спричинило підвищення цін на десятки похідних продуктів -- кроки вимушені та, ймовірно, правильні, але вони знизили реальну купівельну здатність, і до того невисоку. Для запобігання нестачі хліба в роздрібній мережі 1962 р. СРСР вперше імпортував збіжжя, розподіливши поставки зерна між Канадою, США, Австралією та борошна з ФРН. Але 1963 р. черги за хлібом і молоком продовжували зростати, восени хліб зник з вільного продажу, на нього встановили талони. Того року СРСР здійснив уже широкомасштабні закупки зерна за кордоном, виділивши для цього 372,2 т золота із золотого запасу, що відтоді стало звичайною практикою. Фактично, щороку кількасот тон радянського золота інвестувалося в чуже фермерство, замість адекватних дій щодо підтримки власних селян.

Якщо на початковому етапі реформ майже всі верстви населення підтримали десталінізацію та перші паростки перетворень, то вже відновлення М. Хрущовим єдиновладдя спричинило доволі неоднозначний резонанс у суспільстві. В подальшому, внаслідок непродуманих, а часом й авантюрних кроків, що спричинили кризу у промисловості та сільському господарстві, а також через дедалі більші проблеми в забезпеченні товарами першої необхідності та продуктами, авторитет М. Хрущова став швидко танути. Відтак, зростання масового невдоволення людей погіршенням повсякденного життя виливалося в наростаючу протидію. Від 1960 р. стали частішати випадки поширення листівок (від кількох примірників до сотенних тиражів) з критикою внутрішньої політики, порівнянням обіцянок у партійно-урядових резолюціях з реаліями життя, закликами до спротиву, часом аж до збройних акцій; географія їх охоплювала всю республіку -- Донбас, Київщину, Наддніпрянщину, Одещину, Поділля, Полтавщину, Прикарпаття, Сумщину, Чернігівщину, навіть місто Київ. Спонтанні масові ексцеси-збурення виникали в Краматорську, Черкасах, Харкові, Києві, інших містах; вони не були організованими і швидко гасилися партійними і державними органами. Проте, стрімке підвищення цін на продукти харчування в 1962 р. спричинило справжні страйки й маніфестації робітників у Донецьку й Жданові, 28 серпня відмовилися ставати до роботи близько 400 робітників харківського заводу «Серп і молот». 1963 року вантажники Одеського порту відмовилися вантажити масло для відправки на Кубу як «братерську допомогу». Того ж року у червні в Кривому Розі внаслідок робітничих заворушень було на тиждень введено військовий стан, а у жовтні мітингували робітники оборонного заводу п/с №46. Прояви невдоволення, страйки, маніфестації і відкриті протистояння робітників владі прокотилися іншими регіонами СРСР.

Розчарування жорстким обмеженням лібералізації духовного життя і постійним втручанням партійних органів у творчу сферу, розуміння косметичності десталінізації, яка не стала демонтажем тоталітарного режиму, втрата сподівань на зміни життєвого рівня, нарешті, сором за низьку культуру лідера країни поширювалися серед інтелігенції. Натомість, з кінця 1950-х років наростає пропагандистський і агітаційно-масовий тиск партійних органів, кадровий склад яких за час «перетворень» зріс більше, ніж вдвічі. Від постійних пропагандистських обіцянок, більшість з яких лишалася на папері, народ просто втомився, зневірився в успіху метушливого будівництва «світлого майбутнього» коштом зниження рівня життя.

Нарешті, на остаточне знищення поваги до М. Хрущова спрацювали численні принизливі анекдоти про нього, що посипалися на суспільство на схилі його правління.

Водночас (а, вірніше, передусім!), втомилася від М. Хрущова й компартійна верхівка країни, й, головне, усвідомила, що він навряд чи зможе надалі бути корисним для неї, адже у вирі бурхливих перетворень останнього десятиріччя країна, здавалося, переборола кризу сталінізму. Зініційовані М. Хрущовим зміни внутрішньопартійного життя, перманентні кадрові ротації збурювали невдоволення номенклатури середніх ланок. Отже, оновлена ним партійна, радянська і господарська бюрократія всіх щаблів була певна, що з його самовпевненістю, заповзятістю та зневагою до чужої думки годі сподіватися на таку бажану стабільність. За цих обставин найближчі соратники без особливої реакції суспільства усунули незручного і вже непотрібного їм лідера від влади, обізвавши його волюнтаристом і призначивши винуватцем за всі негаразди в СРСР. У жовтні 1964 р. М. Хрущова звільнено від усіх займаних посад і відправлено на пенсію. Розпочалася нова ера, нові реформи.

Звісно, спадкоємці Хрущова опинилися перед низкою нагальних проблем. Однак, навряд чи варто покладати відповідальність за них виключно на нього, бо, здебільшого, це системні вади, що лишалися нерозпізнаваними зсередини системи до кінця її існування.

У підсумку, вважаємо очевидним, що відома під назвою «хрущовська відлига» трансформація системи ініціювалася задля її порятунку від жорсткої кризи і була зумовлена сукупністю факторів, що неминуче визрівали в ній самій. Почалася вона ще до встановлення одноосібної влади М. Хрущова (пом'якшення політичного режиму, зменшення витрат на армію та репресивний апарат, помічання потреб громадян тощо -- все вже стало поточною політикою і саме тому, що воно мало беззаперечну підтримку суспільства, його мусив очолити М. Хрущов після сконцентрування ним влади) і, ймовірно, без нього могла відбутися більш зважено й послідовно, отже факт, що ця спроба реформування, зрештою, уособлена М. Хрущовим, свідчить лише про те, що він виявився тогочасним улюбленцем фортуни в клубку внутрішньопартійних інтриг (або ж найкраще підготовленим до сутички жорстким і цілеспрямованим маніпулятором).

Реформування відбувалося, не маючи під собою бодай-якої концепції або плану, відтак, питання відповідності результату меті не має сенсу, а непослідовність і фактичний провал реформ є закономірним -- стратегічним плануванням традиційно нехтувалося, навіть на рівні гасел до лінійки «Коммунизм -- это советская власть плюс ... » додалося лише «Нинешнее поколение будет жить при коммунизме».

Реформування в соціальній сфері стосувалося, переважно, населення міст та індустріальних селищ, втім, саме протягом 1953-1964 рр. законодавство про соціальне забезпечення виділилося в самостійну галузь. Найрадикальніші кроки в галузі трудової, пенсійної та гендерної політики додатково обумовлювалися зовнішньополітичними чинниками -- внаслідок потуги компартійної верхівки СРСР аби країна виглядала привабливо як лідер соціалістичного табору. Незважаючи на суперечливий характер та невтішний результат реформ, внаслідок звернення уваги до галузей, що мали вплив на побут, у країні вперше сформувався звичаєвий мінімум добробуту пересічних громадян, яким, як показали події 19621963 рр., влада надалі вже не могла нехтувати.

2. Новації системи соціального забезпечення

Загальновідомо, що до середини 1950-х років трудові стосунки та соціальне забезпечення в УРСР регулювалися окремими, здебільшого не пов'язаними між собою, а незрідка й суперечливими, законодавчими та підзаконними актами СРСР (оскільки УРСР від 1922 р. входила до складу СРСР, на її територію поширювалася дія всіх союзних нормативних актів; республіканські ж акти практично повністю дублювали союзні). Пенсії за віком (за старістю), скасовані разом з усіма законами імперії, в пореволюційну десятирічку не відновлювалися, єдиний виняток -- викладачі, що одержали пенсії «за вислугою років»: у вищих навчальних закладах (зауважимо, що це не науковці, оскільки на той час в УСРР наука була відокремлена від освіти і сконцентрована в науково-дослідних кафедрах) -- від 1924 р., в інших навчальних закладах -- від 1925 р. .

Стосовно пенсій внаслідок інвалідності, то від 1918 р. існували пенсії для інвалідів Червоної Армії, 1923 р. -- персональні пенсії для політкаторжан, 1936 р. -- пенсії із загальної інвалідності. 1928 року були встановлені перші пенсії за віком (за старістю) -- для робітників текстильної промисловості ; 1929 р. такі пенсії були поширені ще на три окремі категорії робітників: залізничників, металістів і гірників. 1930 р. чинне законодавство було зведене в положення про пенсії і допомоги з соціального страхування. 1932 р. постановами Союзної ради соціального страхування при НКП СРСР пенсії за старістю поширилися на робітників ще деяких галузей народного господарства, інженерно-технічних працівників та певні категорії службовців, причому робітники, залежно від галузі, поділялися на три категорії з різними розмірами пенсій, і запроваджувалися переваги пенсійного забезпечення робітників і їхніх сімей порівняно зі службовцями та їхніми сім'ями.

Інші категорії робітників, службовці, представники колишніх експлуататорських класів і співробітники репресивних органів минулих режимів отримали право на пенсію за старістю лише за статтею 120 Конституції СРСР від грудня 1936 р. Зазначена стаття своєю чергою доповнювалася підзаконними актами, що приймалися на користь окремих груп населення, залежно від тогочасних уподобань держави. Відтак, панував відомчий принцип, за якого працівники різних відомств, виконуючи однакову роботу, діставали неоднакові платню і, відповідно, соціальне забезпечення. А самі виплати були надто малими. До того ж, нагадаємо, протягом понад 20 років від встановлення радянської влади значна кількість мешканців міст (не кажучи вже про селян), які полишали роботу внаслідок хвороби або похилого віку, пенсії якщо й отримували, то лише завдяки різного роду касам взаємодопомоги тощо.

Відсутність системного підходу до проблеми спричиняла плутанину, сваволю і разючу диспропорцію у нарахуванні пенсій і допомог, численні порушення законодавства, наслідком чого був принизливий рівень забезпечення життєвих потреб пенсіонерів і немалий внесок у зростання кількості жебраків. Не можна сказати, що це не непокоїло владу. Ще 1951 р. в УРСР було здійснено перереєстрацію всіх категорій громадян, які перебували на обліку в органах соцзабезпечення . Втім, як виявилося, метою було, по-перше, виявити і виправити випадки невірного нарахування пенсій і допомог, пов'язані з переплатою державних коштів, а по-друге, вплинути на зовнішні прояви жебрацтва. Зрештою, перереєстрація дала реальну картину облікованих пенсіонерів -- станом на лютий 1952 р. в органах соцзабезпечення УРСР на обліку було 2,42 млн. осіб, в тому числі:

Таблиця 1