Соціальний захист в УРСР: політика і практика

Отже, ціна питання за 1960 рік по одному військовому округу становила 5 млн. 409 тис. руб. економії.

Якщо прийняттю Закону СРСР «Про державні пенсії» передувало хай яке громадське обговорення, то постанова Радміну СРСР від 27 липня 1959 р. (набрала чинності 1 січня 1960 р.), що змінювала пенсії військовослужбовцям, була несподіваною для широкого загалу і обговорювалася вже після її прийняття, в якості «роз'яснювальної роботи» перед набранням нею чинності. За інформацією до ЦК КПУ «... основна маса військовослужбовців схвально поставилася до зменшення їх пенсій. У той же час зустрічалися і альтернативні думки. . окремі пенсіонери спочатку неправильно сприйняли цю постанову і допускали нездорові висловлювання. Так, колишній командир авіаполку полковник запасу Паршин П.Б. (Кіровоградська обл.), якому згідно нової постанови пенсія буде знижена з 3000 до 2000 руб. в бесіді заявив: “Цією постановою зрівняли всіх -- і командирів полків, і командирів ескадрилій. Після цього льотний склад пачками буде подавати рапорти про звільнення з армії. Навіщо йому гробити здоров'я, коли він може раніше звільнитися і отримувати пенсію”»; «Підполковник запасу Марченко (Полтавська обл.), колишній заступник командира батальйону по політчастині, якому пенсія буде знижена з 2700 до 2000 руб., в бесідах з іншими пенсіонерами висловлював своє невдоволення, вживаючи такі вирази: “Якихось 700 рублів пошкодували”, “відібрали 700 рублів” і так далі. ... Член КПРС, полковник запасу Пилипенко М.М., колишній заступник командира полку по стройовій частині, у якого сім'я складається з 3-х чоловік і має хорошу квартиру, після того, як дізнався у вересні ц.р., що пенсія йому буде знижена з 2240 руб. до 1736 руб., висловив незадоволення новим порядком пенсійного забезпечення військовослужбовців і відмовився у зв'язку з цим виступити з доповіддю “Про день танкіста” перед робітниками і службовцями одного з підприємств м. Ново-Московська Дніпропетровській обл.» ; «.командир 112 в.а.п. полковник Яковлєв заявив: “Нове положення про пенсії викличе ще більшу непевність у офіцерів у завтрашньому дні. Після зниження розміру пенсій навряд чи хтось забажає стати офіцером. Чи не вийде так, що ми рубаємо гілку, на якій сидимо?”» .

Отже, з військовими пенсіями спостерігаємо зовсім іншу картину, аніж з персональними: суттєво обмежено було саме максимальні пенсії. Відтак, одержати вищу пенсію генералам і старшим офіцерам можна було лише за умови пенсії персональної (а отже -- особистої лояльності владі). Очевидно, тут маємо певну рефлексію влади на масове невдоволення примусово демобілізованих. Тож їх було використано для наочної демонстрації принципу «замалі пенсії підвищити, завищені пенсії зменшити», не зачіпаючи головних здобувачів надвисоких пенсій -- чиновників і функціонерів КПРС і рад. Зазначимо, що 1960 р. було впорядковано згідно державних пріоритетів виплату пенсій і допомоги співробітникам репресивних органів, зокрема, Міністерства внутрішніх справ і їх сім'ям; ця постанова набрала чинності 1 квітня 1960 р.

Так, на початок 1960-х років в країні склалася державна система загального пенсійного забезпечення робітників і службовців. Однак вона не охоплювала величезну частину економічно активного населення УРСР -- колгоспне селянство. Приміром, на 1960 р. з 5,6 млн. осіб пенсійного віку республіки кількість пенсіонерів становила лише 4,4 млн. осіб, тобто на 21% менше.

Основним нормативно-правовим актом, що до кінця 1960-х років регулював внутрішньоколгоспні стосунки та відносини колгоспу з державою, був примірний статут сільськогосподарської артілі. Згідно його статті 11-ї колгосп мусив створювати фонди допомоги інвалідам, літнім людям, тим, хто тимчасово втратив працездатність, нужденним сім'ям, на утримання дитячих ясел і сиріт -- все це в розмірі не більше 2% валової продукції колгоспу. З цього фонду колгосп міг надавати літнім колгоспникам та інвалідам пенсійне забезпечення продуктами та грошима.

Але, внаслідок свого економічного стану, колгоспи були просто не в змозі забезпечити пенсії своїм членам. Так, в одному з кращих колгоспів (с. Ружин, колгосп ім. Леніна) Ружинського району Житомирської області, що «за економічним станом ... відноситься до числа кращих районів», 1957 р. на трудодень виплачували по 1,5-2 кг хліба та по 5 руб. грошима. Того ж року в «економічно слабкому» колгоспі ім. 8 Березня с. Горішнє Коломийського р-ну Станіславської області, оплата трудодня становила 0,5 кг зерном і 50 коп. грошима, а за два квартали 1958 р. на трудодень видано по 1 руб. грошима і за 7 місяців по 0,3 кг зерна.

I960 р. в колгоспах Пирятинського району Полтавської області в середньому сплачували по 0,5 кг зерна і по 1-1,5 руб. грішми на трудодень . У звіті Городищенського райкому Черкаської області зазначалося, що «Грошові прибутки колгоспів району зросли з 16,7 млн. руб. в 1953 р. до 86,1 млн. руб. в 1960 р., а оплата праці становить в середньому по району 1 кг хліба і по 3,8 руб. грішми на вироблений трудодень. Район по показникам цієї групи займає перші і середні місця».

Окрім того, навіть у справних колгоспах керівники часто нехтували мовчазними, заляканими буттям односельцями. Редакція газети «Колгоспне село» звертала увагу партійних органів на кричущі «непоодинокі» факти. Зокрема, ось витяг з аналізу листів з пенсійного питання, поданого 1963 р. до ЦК КПУ: «З Полтавської області одержано 20 таких скарг. Більшість з них припадає на Диканське і Глобинське виробничі управління. Так, Овксентій Аврамович Баль, колгоспник артілі імені Щорса Диканського району, народився 1888 року, а його дружина Марина Архипівна -- 1892. Обоє працювали в колгоспі 33 роки, але незважаючи на похилий вік, пенсії не одержують. Копія скарги т. Баля була надіслана нами начальнику виробничого управління т. Філоненку, який відповів редакції, що “статутом сільгоспартілі в колгоспі імені Щорса (село Орданівка) не передбачене призначення пенсії”. Колгоспник артілі імені Шевченка цього ж району Хоролець Трохим Никонович, 1893 р. народження, живе вдвох з дружиною, дітей не має. З 1934 року працює в колгоспі ковалем. Загальні збори встановили йому щомісячну пенсію -- 16 кг борошна. Вісім місяців він одержував цю допомогу, але голова артілі т. Глушко раптом відмінив рішення загальних зборів і виплату пенсії було припинено. Втручання газети не дало позитивних наслідків. Подібні ж скарги надійшли з Глобинського виробничого управління. Наприклад, колгоспник артілі “40 років Жовтня” Дудар Григорій Євдо- кимович написав таке: “Мені 76 років. Все життя працював у рідному колгоспі. Два сини загинули на фронті. Залишилась дочка, яка живе окремо, має троє дітей, хворіє. Раніше артіль допомагала мені хлібом, а тепер нічого не дає”. Про цей факт повідомлено голові Глобинського райвиконкому, але відповіді ще не одержано. З Вінницької області надійшло 17 скарг з призначення пенсій. Ось приклад: колгоспниця села Антонове Крижопільського району Євдокія Тарасівна Свинарчук має 75 років, з них 26 років працювала в колгоспі. Зараз хворіє, але пенсії не одержує, хоч неодноразово зверталась до правління артілі. Про скаргу т. Свинарчук редакція повідомила секретаря Вінницького сільського обкому КП України т. Бугаєнка. Він відповів нам: “Питання про визначення пенсії гр. Свинарчук буде вирішуватись з прийняттям в колгоспі положення про пенсійне забезпечення колгоспників”. 14 червня ц. р. редакція одержала лист від колгоспника Мира Івана Панасовича з села Качківка (колгосп “Дружба”) Могилів-Подільського району. Він пише, що весь час працював у колгоспі. Йому 82 роки, дружині -- 77. Ніякої пенсії чи іншої допомоги вони не одержують... Зміст і характер скарг з пенсійної справи по інших областях аналогічний» . На що, наприклад, Вінницький обком КПУ відповів: «... в с. Качківка проживає близько 800 чол. престарілих колгоспників і економіка артілі в даний час не дозволяє встановити їм постійне пенсійне забезпечення. Колгосп ім. Дзержинського (с. Антоновці) встановити пенсії престарілим колгоспникам не має можливості, а тим, що потребують допомоги, надає її через касу взаємодопомоги».

Селяни таки діждалися пенсій за старістю, за інвалідністю та в зв'язку з втратою годувальника. Згідно Закону СРСР від 15 липня 1964 р. «Про пенсії і допомогу членам колгоспів» пенсії за старістю призначалися чоловікам при досягненні 65 років (стаж роботи -- не менше 25 років), жінкам при досягненні 60 років (стаж роботи -- не менше 20 років). Умовою для надання пенсій і допомог став колгоспний стаж. Втім, пенсіями цей закон забезпечував лише голів колгоспів, спеціалістів та механізаторів. Згодом, 1968 р. пенсійний вік для них було вирівняно з пенсійним віком робітників і службовців. І лише від червня 1971 р. дія закону 1964 р. поширилася на всіх колгоспників і колишніх членів колгоспів, землі яких були передані радгоспам або іншим підприємствам; втім, рівень пенсійного забезпечення, гарантований пенсіонерам-колгоспникам, був значно нижчий, ніж робітникам і службовцям -- мінімальний розмір пенсії для них становив 12 руб. (після грошової деномінації 1961 р. для робітників і службовців мінімум був 30 руб.), максимальний -- 102 руб. Фінансування пенсійного забезпечення колгоспників було покладено на Централізований фонд соціального забезпечення колгоспників.

Тим же законом СРСР від 15 липня 1964 р. встановлювалась допомога жінкам-членам колгоспів на період відпустки за вагітністю та пологами; тривалість такої відпустки, визначалась за нормами, аналогічними нормам для жінок-робітниць і службовців.

Отже, до реформи 1950-х років пенсійне забезпечення в УРСР існувало, здебільшого, в межах професійних об'єднань у вигляді кас взаємодопомоги тощо. Фактично, це були громадські ініціативи із пенсійного захисту людей. Водночас, всі засоби виробництва були усуспільнені і використовувалися високоцентралізованою державою відповідно до її, держави, мети. Більше того, все життя в державі щодалі жорсткіше регулювалося нею ж. З-поміж головних завдань регулювання було позбавлення громадян можливості вести індивідуальну економічну активність. То ж чи зазначені вище громадські ініціативи з пенсійного забезпечення були адекватними політичним і економічним реаліям держави, і чи, взагалі, могли вони бути спроможними? Досвід перших трьох з половиною десятків років радянської влади в Україні свідчить, що звільнення з роботи за віком пересічного громадянина тягло за собою зубожіння.

Відтак, позаяк держава взялася вирішувати все за всіх, вона, зрештою, мусила взяти на себе відповідальність за забезпечення в старості і немічі тих людей, чиїми силами, здоров'ям і життям вона цілковито розпоряджалася (або, принаймні, прагнула до цього) за їх продуктивної спроможності. То ж перехід до державного пенсійного забезпечення був кроком, цілком зумовленим внутрішньою логікою системи.

Чи було це на користь людям? Беззаперечно, загальновживані зрозумілі й прозорі правила є корисними. Протягом 1953-1964 рр. система соціального забезпечення робітників, службовців і певних категорій колгоспників в УРСР, як і в цілому СРСР, набула дійсно системного, практично, завершеного вигляду системи класичного типу, заснованої на гарантіях державних виплат у випадку настання відповідних обставин. Реформа 1956 р. поліпшила пенсійне забезпечення всіх верств, за винятком колгоспного селянства; подальший її розвой спричинив позитивні зрушення в наданні пенсій селянам. Правда, покращення стосувалися одних більше, інших -- менше; на тлі того, що низці категорій громадян забезпечувався мінімально необхідний прожитковий рівень, величезна диспропорція між «трудящими» і «номенклатурою» продовжувала чимдалі розшаровувати суспільство. Для пересічного громадянина УРСР вихід на пенсію означав суттєве погіршення життєвого рівня.

Размещено на Allbest.ru