Українські партії революційної доби і формування національно-політичної ідентичності громадян (1917-1918 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України

доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАНУ, Солдатенко В.Ф.

Анотація

Ставиться питання про вплив діяльності українських партій революційної доби на визрівання масової свідомості громадян України і визначення їхніх суспільних орієнтацій, національної і політичної ідентичності.

Ключові слова: Українська революція, політичні партії, УПСФ, УСДРП, УПСФР, УПСС, масова свідомість, політична і національна свідомість, ідентичність, самоідентифікація.

Популярним напрямком досліджень є вивчення сучасними науковцями-гуманітаріями різних аспектів політичної ідентичності. Особливо високою є питома вага праць політологів, соціологів і психологів. Вочевидь, певною мірою це пов'язано з тим, що відповідний дискурс набув поширення лише в другій половині минулого століття і застосовується здебільшого щодо з'ясування сучасних проблем, або хронологічно максимально наближених до них [1]. Однак є підстави вважати, що у деяких відношеннях цілком перспективними й достатньо ефективними можуть бути історичні, ретроспективні підходи. Так, видається виправданим і логічним торкнутись означеної в заголовку статті проблеми, зважаючи хоча б на наступні міркування.

Українські партії, як ініціатори, організатори, рушії, лідери національно-демократичної революції можуть бути (слугувати) об'єктивним критерієм політичної ідентичності громадян регіону. Уже їх чисельність є чітким, практично незаперечним інструментом виміру тієї маси (масиву) населення, який міцно пов'язав свою долю з політичними організаціями, а через них - з цілком визначеною політикою. Однак цей показник не може бути і далеко не є вичерпним. Адже під впливом партій, відповідно до динаміки змін їх суспільної значущості, авторитету, до політичних дій залучаються (звісно, з різним рівнем усвідомлення) мільйонні учасники революційного процесу. Тобто партії, згідно свого найпершого і найбільшого призначення впливають на настрої, поведінку індивідуумів і більших або менших груп громадян. Щоправда, тут не варто зараховувати в актив політичних партій абсолютно всіх, хто долучається до суспільних рухів. Частина з них приходить в політику за виникнення, наявності інших мотивацій (неможливість продовжувати залишатися байдужими в екстремальних умовах, особистісні погляди на суспільну перспективу, бажання зробити і власний внесок у зміну життєвих обставин, поступ країни, вплив інших організацій-інституцій непартійного рівня тощо). Тут найближчим до об'єктивного може бути уявлення про те, як і в яких масштабах маси громадян стають під ті чи інші політичні гасла, сприймають як власний вибір пропоновану партіями стратегію і тактику.

Щодо українських партій революційної доби можна обґрунтовано вважати, що вони впливали на формування не лише політичної, а й національної ідентичності громадян, підвищення громадянами національної свідомості. Це зрозуміло, адже весь сенс виникнення і функціонування українських партій детермінувався їх прагненням реалізувати національний інтерес - справедливо розв'язати національне питання, домогтися для репрезентованої нації гарантій забезпечення реальної рівності серед інших етнічних спільнот, створення умов для її повноцінного всебічного розвитку. То ж на цьому ґрунті закладався і зміцнювався паліативний рівень, сенс ідентичності, а саме - національно-політичної ідентичності. Тут легше вловлюється вододіл між тими, хто свідомо ототожнював себе з національно-визвольним, національно-демократичним табором і силами, які або не виявляли зацікавлення в національно-політичних проблемах, їх розв'язанні, або, з певних причин, займали недружні, ворожі позиції.

На момент Лютневої революції 1917 р. українські політичні партії перебували в дуже ослабленому, пригніченому стані. Це було наслідком цілеспрямованої репресивно-терористичної практики царського уряду, який вважав український рух апріорі ворожим і загрозливим для засад імперії. Відтак завдавав по ньому перманентних нищівних ударів. Вони особливо посилилися в умовах військового часу. Поставлені поза законом, скільки-небудь активні діячі українських партій опинились у тюрмах, на засланні, або, рятуючись, виїхали в еміграцію. Знекровлені місцеві підпільні осередки змушені були згортати і в більшості припиняти свою роботу.

Єдина організація українства, яка могла хоч якось існувати легально, було формально міжпартійне об'єднання - Товариство українських поступовців (ТУП), до якого належали переважно представники ліберальної інтелігенції, частина яких раніше входила до радикальніших партій (соціал-демократів, есерів) однак з розвитком подій знаходила за краще займати поміркованішу позицію. Близьке за духом до російських кадетів, Товариство не зазнало відчутних втрат та, власне, було дуже нечисленним, об'єднувало кілька десятків чоловік і отримало неофіційну кваліфікацію «професорської партії».

Лютнева революція зумовила небувалий вибух визвольної енергії. Демократичні процеси надали могутнього імпульсу українському рухові, що чи не найбільшою мірою матеріалізувався у відродженні й створенні низки нових політичних партій.

Товариство українських поступовців, що не сходило з політичної арени, природно стало у витоків Центральної Ради, яка відразу взяла на себе історичну місію координатора українського руху, зробила вагомий внесок у визначення генерального (стратегічного) напрямку боротьби за майбутнє Української революції, мобілізувала увагу й зусилля відроджуваної нації на прогресивний поступ.

Призначений головою Української Центральної Ради член ТУП М. С. Грушевський всебічно теоретично обґрунтував автономістсько-федералістський курс Української революції і водночас заклав тим своєрідний надійний стрижень у програми, лінію поведінки абсолютно переважаючої частини український партій революційної доби. Першим зреагувало на новий етап суспільного розвитку все те ж Товариство українських поступовців, з'їзд якого відбувався вже 25-26 березня 1917 р.

На форум з'їхалися представники тупівських громад Києва, Полтави, Чернігова, Харкова, Одеси, Житомира, Катеринослава, Кам'янця-Подільського, Сум, Сосниці, Кременчука, Костянтинограда, Умані, Вінниці, Катеринодара, Гадяча, Лубен, Золотоноші, а також Петрограда і Москви. Загалом було представлено 33 громади [2, с. 78; 3]. У доповіді на з'їзді один з фундаторів-керівників ТУП С. Єфремов заявив: «Починається нове життя для України. Починається воно і для нашого Товариства. На нашу думку, доля його ще не зіграна до краю, й воно може стати ще у великій пригоді, як готова організаційна сила, як осередок гуртування українських сил - на працю для добра нашого рідного краю і всього українського народу» [3].

З'їзд обрав нову назву для своєї організації - Союз українських автономістів-федералістів (СУАФ), що, з одного боку, відповідало обраній стратегії, а з іншого - реалізувало прагнення зберегти єдність загалом не надто однорідного конгломерату національно-ліберальних сил.

Однак уже в той момент була помітною ерозія всередині СУАФ, яка призвела, зокрема до «відбрунькування» членів колишньої Української демократичної партії та їхньої офіційної заяви про відродження УРДП. Сталося це під час Українського національного конгресу (з'їзду) 6-8 квітня [4]. Це певною мірою стимулювало партійну роботу в українських інтелігентських колах, а також активізувало, розширило непартійну культурну діяльність.

Аналізуючи мотиви, якими керувалися лідери ТУП- СУАФ, «відновлюючи» УРДП, не можна відкидати їхнього прагнення забезпечити у такий спосіб ширше представництво організації у тих чи інших інституціях, передусім - у Києві, зміцнити вплив у масах. Одночасне існування двох політичних організацій (СУАФ та УРДП) на базі однієї місцевої організаційної структури (громад) таку можливість і надавало.

Тим часом місцеві організації Союзу автономістів-федералістів поволі включалися в по суті кооперовану з іншими партіями, передусім соціалістичними, діяльність.

Певною мірою виправдало себе і організаційне відродження УРДП. Партія, хоч і поступалася у чисельності і реальному політичному впливі на маси, усе ж залишалася реальним осібним суспільним чинником, з яким просто не могли не рахуватися українські соціал-демократи і українські есери.

Водночас, зважаючи на зростання авторитету останніх, не бажаючи відстати від масового руху, захопленого в революційний час радикальними ідеями, лідери УРДП вирішили змінити назву партії, включивши до неї термін соціалістична. Зроблено це було на конференції Української радикально-демократичної партії 25-26 червня 1917 р. З цього моменту організація стала іменуватися Українською партією соціалістів-федералістів.

Власне, цим рішенням клався край певній двозначності (чи ж то невизначеності) перехресного чи двоєдиного існування на одному ідейно-програмному корені обох суб'єктів - СУАФ і УРДП.

Було досягнуто більшої ясності, визначеності в еволюції союза (об'єднання організацій) в партію, місце якої в політиці, революції окреслювалося значно предметніше.

Наприкінці березня 1917 р. у Харкові відновила свою діяльність Українська народна партія, яка ще 1902 р. виділилася з Революційної української партії (РУП) і, слідом за своїм імпозантним лідером М. Міхновським, сповідувала радикально-самостійницькі гасла. У випущеній Декларації зазначалося, що український народ повинен бути рівноправним серед вільних і культурних народів світу [5, с. 212, 213]. Партія ніколи не була численною, впливовою. Можливо, ця обставина виявилась вирішальною, коли навесні 1917 р. в революційній атмосфері УНП також еволюціонувала на автономістсько-федералістську платформу. ...Російська держава мусить бути вільною дружньою спілкою вільних народів, мусить бути перебудована на федеративних основах [5, с. 212], - декларували у березні 1917 р. колишні самостійники.

Якщо основній частині РУП свого часу вистачило півтора року для усвідомлення нездійсненності ближчим часом самостійницьких гасел і переходу до автономістської платформи, інша, менша частина, очолена М. Міхновським, витратила на цей шлях ще півтора десятка років.

Перехід УНП у табір автономістів-федералістів, з одного боку, виглядав свідомою реакцією на об'єктивні реалії, враховував панівні настрої мас, а з іншого практично у всіх викликав підозру у тому, що це лише тактичний маневр, розрахований на те, щоб остаточно не втратити революційного авторитету, залишитись на плаву, щоб у слушний момент відмовитись від поміркованих гасел.

Заради справедливості, слід згадати, що самостійницькі уподобання, мабуть, ніколи не полишали М. Міхновського, його друзів, які при першій-ліпшій нагоді готові були знову висунути свої старі, справді виношені й вистраждані гасла. І вони так, власне, і чинили в 1917-у та в наступні роки.

Будучи сама по собі малочисельною - не більше кількох десятків чоловік - УНП користувалася певним впливом серед українського вояцтва. Партія М. Махновського домінувала в київському Українському клубі ім. П. Полуботка, ініціювала організацію українських військових частин.

Істотні зміни, які принесла Лютнева революція, оперативно вплинули на діяльність українських соціалістичних партій. До таких відносилася

Українська соціал-демократична робітнича партія. Вона організаційно оформилася ще в кінці 1905 р., проте масовою не стала, а в умовах військового часу взагалі майже припинила своє функціонування. Її члени були або загнані в глибоке підпілля, відправлені в тюрми і на заслання, або ж рятувалися в еміграції.

Однак відчуття свободи призвело до швидких перемін і зумовили консолідацію партійних сил. Щоправда, спочатку давався взнаки брак кваліфікованих кадрів [6, с. 19-20]. Але заснуванню й зміцненню місцевих осередків було надано достатньо серйозної уваги, що й увінчалося помітними успіхами. Так упродовж весни - літа 1917 р. було засновано близько 70 місцевих комітетів, ініціативних комітетів тимчасових бюро. За оцінками фахівців ця цифра мінімальна, оскільки не враховує фронтових і флотських осередків, а також низки тилових військових організацій [6, с. 20].

Найчисельнішою спочатку була Київська організація УСДРП, до якої входило понад 250 членів. Природно, що тут розгортав діяльність і Центральний комітет партії.

Досить оперативно в місті оформились районні організації: Печерська, Деміївська, Лук'янівська, Шулявська, Подільська, Куренівська, Слобідська, Звіренецька, Байківська, Київ І, Київ ІІ. Київська організація була однією з найактивніших. Члени організації регулярно збиралися на партійні збори, оперативно реагували на поточні політичні події ухваленням резолюцій і звернень. Але, не дивлячись на це, партії не вдалося поширити свій вплив на все робітництво Києва, з огляду на значну конкуренцію з боку інших соціалістичних партій, насамперед, російських. В цьому вбачали неуспіхи зростання власних рядів керівні структури УСДРП [7].

Вже до середини 1917 року практично по всій території Київської губернії були засновані партійні осередки, насамперед, вони закладалися по містах та містечках, таких як Васильків, Кагарлик та інших. Взагалі у губернії діяло 9 партійних комітетів.

Порівняно інтенсивніше ставали на ноги українські соціал-демократи Катеринославщини. Чисельність їх членів у губернському місті швидко перевищила 400 чоловік. Основу організації складали робітники Брянського та трубного заводів. Партійні осередки існували також на Пічному заводі Шодуар, у залізничному депо, друкарні, залізничних майстернях [8]. Серед керівників місцевих соціал-демократів були такі відомі українські діячі, як П. Феденко, І. Мазепа, І. Романенко та ін.

Не менш ефективно набирали вагу й українські соціал-демократи в Харкові. В міській організації рахувалося 676 членів, однак більш-менш регулярно сплачували членські внески та відвідували партійні збори 170-180 чол. Організація складалася переважно з робітників заводів Саде, Шимановського та трамвайного депо [9]. А у Донецькому регіоні партія мала зовсім слабкі організації. Тут, як і у Харкові, УСДРП доводилося витримувати чималу конкуренцію з боку російської соціал-демократії.

На півночі України й на Волині й Поділлі організації УСДРП існували переважно у великих містах Чернігові, Ніжині, Конотопі, Новоград-Волинському, Вінниці [6, с. 22-23].

Не змогли українські соціалісти завоювати значні позиції й на півдні України. Вони мали міцну організацію лише в Одесі (близько 400 осіб). Більш-менш активно діяли партійні організації у Миколаєві й Бердянську. У Херсоні партійний осередок оформився лише у липні 1917 р. і був зовсім нечисленним - близько 25 членів. Влітку організація УСДРП оформилася в Севастополі, її підтримували україномовні матроси Чорноморського флоту, робітники і трудова інтелігенція [10].

Загалом українським соціал-демократам вдалося поширити свій вплив на частину українського робітництва й інтелігенції. В цілому ж, можна зазначити, що досягти своєї мети - стати масовою партією українського пролетаріату - їй не вдалося, бо частина зрусифікованого робітництва пішла за РСДРП. УСДРП мала більш-менш сталі позиції серед робітництва переробної промисловості та залізничників. Як свідчать звіти місцевих організацій, до складу партійних осередків переважно входили деповські робітники, машиністи, помічники машиністів, провідники, службовці залізничних доріг, друкарі, робітники цукроварень, в незначній кількості селяни.

Як і інші партії, УСДРП використовувала для посилення свого впливу на маси періодику. Щодо даного аспекту партійного функціонування соціал-демократи мали певні переваги, оскільки їх лідером був В. Винниченко - талановитий літератор і публіцист, найпопулярніший тодішній письменник. Саме він запропонував схему і характер першого номера газети «Наше життя» - органа Петроградського комітету УСДРП, започаткованого в березні 1917 року під редакцією П. Феденка і Л. Чикаленка [11, с. 259, 260, 265].

Дітищем В. Винниченка стала і Робітнича газета - офіційний орган ЦК УСДРП. На восьмий день після рішення зборів Київської організації про заснування періодичного видання (22 березня) перший номер, складений самим редактором, побачив світ. Навряд яке інше тогочасне видання могло похвалитись тим, що його відкривала передова стаття такого високофахового, справді мистецького зразка, такої високохудожньої публіцистики, такого образного мислення і натхнення.

Росія була ямою, темною, задушливою, тісною, - писав В. Винниченко. - Всі народи, всі верстви народів сиділи в ній нишком, не вміючи навіть глянути в гору до вільного, ясного неба. Бо над ямою стояло страховище, опудало в царській короні, з поліцейським наганом в руках, з кулеметами, з армією вільних слуг своїх. І що далі, то яма ставала тіснішою, темнішою, а царський нагай дошкульнішим. І здавалось, що царствію самодержавного опудала кінця краю не буде.

І раптом з глибини тієї ями зірвалась буря революції, винесла всіх на широкий простір - і від страшного опудала не зосталось ні трішечки. Веселим, запашним вітром волі вдарило в лице. Перед очима, що звикли до стін ями, до тьми, розгорнулись широчезні простори, залиті сонцем свободи.

З глибин ями зірвалася буря. З тих глибин, де вже дихати ніяк не було, з тих довготерпеливих мас демократії, яких найбільше товкли в ямі, яким ходили по головах. Та вони на плечах своїх винесли всю Росію з ями, підняли на штики царське опудало й одшпурнули його на смітник, де воно валяється і тепер.

І така була страшна, огидна та яма, й таке мерзенне й ненависне було те самодержавне страховище, що навіть для тих, кому й у ямі не так погано жилось, страшно вернути старе. Тільки старенькі бабусі по селах щиро жалібненько плачуть своїми темними, засліпленими ямою очима за царем.

З глибин народніх вихопилась вогнена буря революції. Робітники й селяни, одягнені в солдатські шинелі, знесли старий лад. І тепер на них лежить ще одна велика робота: засипати ту яму, старого ладу, та засипати так, щоб і сліду від неї не лишилося. Ні сліду, ні найменьчої ямки, куди б можна було сховати здобуті народом свободи й засипати їх, щоб не спотикалось на неї робітництво, прямуючи до ширших, до кращих просторів - соціалізму.

Робота важка, довга, яма глибока й велика була; але хто міг з неї вийти, той і засипати її зможе.

До праці ж, товариші, великої, хорошої праці! [12].

Газета відразу ж стала дуже популярною. Її читали не лише соціал-демократи, а значно ширші кола українства. Сам редактор пізніше відзначав: Робітнича газета почала свій вихід, маючи в касі 300 карбованців, а видання одного числа коштувало біля 3000. І розрахунок справдився, - газета через пару тижнів мала до 30000 читачів і ні копійки боргу [13, с. 78].

Без великого ризику помилитися, можна твердити, що не останнім складником загального успіху справи був літературно-публіцистичний талант редактора газети, який приваблював читачів, не одного з них перетворив на прихильника революції, патріота, борця за національну справу, за українське відродження.

Володимир Кирилович одноосібно редагував Робітничу газету аж до 20 серпня 1917 року (за цей час вийшло 114 номерів), а 22 серпня справа була передана колективному органу - комітету. Однак і тоді внесок В. Винниченка у ведення газети залишався надзвичайно вагомим, по суті - вирішальним.

Зібрані у спеціальній збірці статті В. Винниченка дають можливість познайомитися з блискучими зразками української партійної публіцистики [14]. Поставленими з ними поряд, а то й вище, можуть бути хіба що газетні матеріали лідера соціалістів-федералістів С. Єфремова, який надавав веденню органа УПСФ Нової Ради порівняно більшої уваги, принаймні, як редактор видання, друкувався значно систематичніше і взагалі вважав для себе цю ділянку роботи головного. Статті, замітки, підготовлені С. Єфремовим матеріали з'являлися практично в кожному номері в газеті. Іноді друкувалося й по два і, навіть, три матеріали. Так, лише в означеній в цій книзі хронологічний період, фахівці виявили 463 публікації [15].

4-5 квітня 1917 р. відбулася конференція Української соціал-демократичної робітничої партії, яка підтримала курс на демократизацію суспільства і загально-соціалістичні гасла. Водночас, не бажаючи розривати єдиного інтернаціонального фронту, соціал-демократи висловили думку, що революція в Україні піде своїм окремим шляхом, не розчиняючись у загальноросійському процесі, що вона буде проводитись у своєрідних формах, своїми місцевими революційними силами. Конференція пристала до автономістсько-федералістських орієнтацій. У схваленій резолюції зазначалося: Виходячи з того, що потреба як найширшого розвитку творчих сил України вимагає найповнішого економично-політичного самоозначення її; вважаючи на те, що федеративний устрій Російської Держави, як союз автономних національно-територіальних чи територіальних одиниць, не тільки не може бути шкодливим для розвитку пролетаріату всієї Росії, - а тим паче українського, - а є корисним для його; вважаючи на те, що федерація автономних національних чи областних одиниць є найкращим забезпеченням демократичних і національно-політичних прав кожної нації чи области, - Конференція Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії з цілою непохитною рішучістю підносить стару вимогу Партії автономію

України, як перше, неодкладне, пекуче завдання сучасного моменту українського робітництва та всієї України.

В той же час, виступивши з рямок партійної програми, проголошеної на з'їзді 1905 року, Конференція з огляду на надзвичайність подій і вимог життя, вважає можливим взяти на себе право дозволити товаришам Партії підтримувати принцип Федеративного Устрою Російської Демократичної Республіки і піддержувать федералістичні змагання демократії інших націй [16].

Конференція визнала за потрібне налагоджувати стосунки з усіма соціалістичними групами всіх націй Росії, з'ясувавши їх ставлення до українських домагань.

Окремо розглянувши пропозицію про об'єднання з РСДРП, делегати визнали: Признаючи, що при данних умовах негайне об'єднання з рос. с.-д. не є можливим, але разом з тим, признаючи в той же час, що при тодішніх умовах негайне об'єднання з російською с.-д.р. партією являлось неможливим, хоч і бажаним, конференція постановила вважати необхідним:

а) входити в частинні порозуміння і об'єднання з окремими с.-д. організаціями рос. соц.-дем. партії при умові признання ними наших домагань;

б) доручити Бюрові у.с.-д.р. партії нав'язати зносини з окремими фракціями р.с.-д.р. партії в цілях вияснення їх відношення до нашої національної програми та справи об'єднання [16].

Конференція вирішила перетворити Робітничу газету на щоденний центральний партійний орган, започаткувати щоденну газету для села і налагодити видання двотижневого теоретичного журналу, організувати видання й масове поширення популярних брошур.

Членам партії дозволялось займати адміністративні посади, діяльність яких опірається на революційні маси [16].

Тими ж днями (3-7 квітня 1917 р.) відбувся і установчий з'їзд Української партії соціалістів революціонерів (УПСР), на якому об'єдналися місцеві організації, що існували ще з часів першої російської революції. Було обговорено важливі програмні питання, а через те, що з'їзд виявився ще більш революційним в національній справі (у порівнянні з конференцією УСДРП. - В. С.), П. Христюк зазначає, що серед делегатів виділилася група з виразними самостійницькими тенденціями, і в результаті було ухвалено, хоч і не самостійницьку, але досить радикальну постанову... [17, с. 35-36].

При цьому автор звертає увагу на те, що принцип суверенності українського народу (у формі широкої національно-територіальної автономії. - В. С.) мав утілитися в життя через Українську Установчу раду, яка буде скликана раніше Російських Установчих Зборів. Якщо до цього додати постанову з'їзду про зосередження українських солдатів в окремих полках, то, на думку П. Христюка, цілком виправданим було б вважати, що українська партія соціалістів-революціонерів зайняла з-поміж всіх українських партій найбільш радикальну позицію в національній справі, тим самим ставши в авангарді революційної боротьби українських трудових мас за національне визволення [17, с. 36].

Хоча в інших програмних і тактичних питаннях з'їзд УПСР ухвалив рішення, які мало чим відрізнялися від платформ інших українських політичних партій, саме українські есери почали порівняно швидко набирати силу й авторитет, збільшувати свої лави. Цей успіх пояснюється передусім тим, що головні сили партії було кинуто в селянське середовище, й порівняно швидко їй вдалося підкорити своєму впливу професійну класову організацію - Селянську спілку.

Українські есери здобули домінування у селах Полтавщини, у всіх повітах губернії діяли їхні організації, в тому числі й у самій Полтаві.

Такою ж була ситуація і в Київській губернії, де було засновано понад 40 організацій УПСР Особливо багато їх існувало в Черкаському й Уманському повітах [6, с. 21-23].

Міцні позиції партія мала на Харківщині, створивши осередки в кожному повіті губернії. А на Катеринославщині, півночі України й Правобережжі зростання рядів УПСР йшло значно повільніше, хоча з часом і тут налагодження партійної роботи дещо активізувалося.

Невисоким залишався вплив українських есерів на мешканців Херсонщини й Північної Таврії - традиційному регіоні зосередження селянських наймитів [6, с. 21-23].

За існуючих велетенських розходжень у підрахунках фахівцями кількості членів УПСР (тут крайні цифри 40,5 тис. і 1,2 млн.) найвірогіднішою чисельністю видається 70-75 тис. Вона враховує не лише представництво на форумах (природно, в умовах 1917 р. неповне), а й реальний партійний масив, що піддається обліку (списки, сплата членських внесків тощо), на відміну від практики зарахування до свого активу всіх, хто хоч колись брав участь в тих чи інших акціях, здійснюваних під егідою УПСР (так званий тактика відкритих дверей), коли до партії зараховували цілими селами, підприємствами, військовими частинами.

Тут доводиться визнати, що чіткого членського обліку просто не існувало, партійні низові ланки мали нестабільні зв'язки з повітами і губерніями, не кажучи вже про ЦК. Не була налагоджена взаємна інформація, низовий та середній керівний склад партії по суті не підлягав контролю з боку центральних органів. За оцінкою колишнього члена партії, згодом історика І. Майстренка, це була сира слабо організована маса, навіть членські квітки мав тільки актив [18, с. 24].

Особливістю становлення українських есерів було те, що за своїм віком це була дуже молода партія. Більшість її членів були у віці від 17 до 30 років, рідко зустрічалися люди старше 30 років. Багато тодішніх політичних діячів звертали увагу на цю особливість партії. Зокрема, Д. Дорошенко писав з цього приводу: Партія українських есерів...була партією молодих людей...Микола Ковалевський, Левко Ковалів, Павло Христюк, Володимир Залізняк, Микола Шраг, Олександр Севрюк, усі головні діячі партії - були студентами перших курсів, кожен не старше 25 років [19, с. 52]. Певною, а то й значною мірою дана обставина компенсувалася тим, що саме до есерівської молоді з моменту свого повернення в Україну став виявляти особливий інтерес і горнутися М. Грушевський. Тут грали свою роль як його особистий політичний, науковий моральний авторитет, так і керівне становище в Центральній Раді, а відтак і в українському визвольному русі, національному житті в цілому. Закиди ж на адресу М. Грушевського, який начебто свідомо прагнув до руйнації Товариства українських поступовців, а відтак об'єктивно шкодив розвитку національно-визвольного руху, відчуженню від нього ліберальних елементів, що на той момент були теоретично найпідготовленішими, патріотично найсвідомішими, мабуть далеко не у всьому виправдані.

На перший план тут, безперечно, виходив професійно-науковий розум М. Грушевського, який на основі ретельного аналізу політичної ситуації й ретельного логічного розрахунку перспектив суспільного розвитку зумовлював його політичні рішення і дії.

На основі безпосередніх вражень від тісного спілкування з М. Грушевським у 1917 р. лідер українських есерів М. Ковалевський писав: «Це був історик в повному значенні цього слова. Сучасні події його живо інтересували і він мав завжди тверезу оцінку цих подій. Він вірив у закономірність історичного розвитку й був переконаний, що український народ вийде на шлях вільного політичного і культурного розвитку навіть тоді, коли хвилево програє той чи інший бік. Крім того наголошувалося, що Михайло Грушевський був гарячим прихильником народоправства і демократії. Коли він розмовляв з нами, ми ніколи не відчували в його словах штучності чи якоїсь вищості над нами - він розмовляв завжди просто, в приятельському тоні і тільки тоді, коли хтось, на його думку, зробив погано, він червонів і хвилинку мовчав, нервово перебираючи свою срібну бороду, і тоді знов опанувавши себе, висловлював свою думку.». М. Ковалевського завжди вражала його твердість у поглядах і незламність його волі, навіть у хвилинах безпосередньої небезпеки» [20, с. 270-271].

Можна припустити, що, як і будь-яка людина, М. Грушевський також зазнавав ідейних впливів моменту, домінуючими серед яких були соціалістичні доктрини і концепції. Власне, для вченого сам термін соціалізм багато в чому втілював у собі ідею народоправства, послідовним прихильником якої М. Грушевський був усе життя.

Одне з пояснень популярності, привабливості соціалістичних гасел загалом для політики 1917 р. належить Н. Григоріїву - колезі й соратнику М. Грушевського. Схильний до наукових узагальнень він писав у книзі «Спогади Руїиника. Як ми руйнували тюрму народів, а будували власну хату»: «Бо соціалісти найкраще розуміли і найширше використовували революційні можливості. Соціалісти в той час були найбільше політично освіченими й підготовленими. До них завжди більше прислухалися, ніж до царських розпорядків. Вони були моральними законодавцями. Особливо серед свідоміших працюючих верств. З ними симпатизували, бо вони домагалися не лише політичної, а й господарської свободи. Через те й під час революції найбільша кількість населення в Росії і в Україні пішла за соціалістами. Соціалісти увійшли до деякої міри в моду. Майже кожен, хто боровся за свободу, називав себе соціалістом. Бути не соціалістом означало бути реакціонером, не бажати повного визволення народу. Через те революція в Росії і в Україні набрала забарвлення соціалістичного руху» [21, с. 135].

Певне відставання в часі організаційного оформлення своєї партії (порівняно з ТУП і УСДРП) позначилось на тому, що кількісно фракція УПСР спочатку поступилася, зайнявши третю позицію в Центральній Раді. Однак тенденція завоювання нею переважаючої позиції була очевидною. З прагненням того також не крилися, що, можливо, в умовах неширокого кола підготовлених до політичного лідерства особистостей, породило специфічний розподіл ролей в середовищі українських есерів. Об'єктивно найбільшої ваги набула фракція УПСР в Центральній Раді, дещо відтіснивши ЦК партії [22, с. 241].

Оригінальне й логічно прийнятне тлумачення такого нетрадиційного для інших партій розвитку подій (внутрішньопартійної розстановки сил) дано в сучасній історіографії, яка пояснює зазначену особливість ієрархією орієнтацій соціальних дій більшості українських есерів. Ця більшість, як відомо, була прихильницею автономізму і сподівалася отримати від Тимчасового уряду право на владу. На другому місці у цій ієрархії була Центральна Рада, оскільки через неї вони могли впливати на Тимчасовий уряд. На третьому місці був об'єкт політики УПСР - українське селянство, робітники і трудова інтелігенція. Реалізація рішень членів партії ставилась у залежність стосунків між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. Натомість існувала невідповідність між ієрархією орієнтацій соціальних дій УПСР та ієрархією цінностей головного об'єкта соціальних дій, тобто Тимчасового уряду [23, с. 56]. Тимчасовий уряд постійно намагався відмовити у створенні автономної України, а тому діяльність партійних фракцій Центральної Ради була неефективною у здійсненні своїх програмових завдань. Однак головною причиною була нездатність самостійного розв'язання важливих проблем.

В арсеналі засобів есерівського впливу на маси була передусім усна пропаганда. Звісно, це зумовлювалося невисоким рівнем грамотності сільського населення - головної опори партії. Втім, обертів набирало поширення друкованого слова - листівок і газет. Тут поряд з органом ЦК - газетою «Боротьба» - дедалі більшим попитом користувався орган Сілянської Спілки - «Народня воля». Газета досить швидко досягла накладу у 200 тис., чого не мав жоден тодішній орган преси в Україні.

Досить швидко в есерівському середовищі почали виявлятися групові інтереси, що, зокрема, привело до появи в липні-серпні фракції УПСР під назвою Українська національно-революційна партія. Її лідер - М. Любинський - входив до складу Малої Ради [24, с. 135, 539]. В історіографії згадується лише про організацію партії в Києві, в інших містах її діяльність не прослідковується. У статусі фракції в Центральній Раді осередок проіснував недовго, влившись у серпні в УПСР [6, с. 33].

Таким чином, найвпливовішими і найпомітнішими політичними силами, що активно включилися з перших днів революції у боротьбу за національне визволення в Україні, стали дві соціалістичні і одна демократична інтелігентська партії. Такий стан партійної роботи слід визнати досить серйозним і перспективним, оскільки названі партії репрезентували й охоплювали всі три головні суспільні верстви, з яких складалась українська нація: селянство, робітництво та інтелігенцію.

Розвиток революційних процесів, прагнення самореалізації на різних соціальних і регіональних рівнях зумовили й появу інших політичних організацій, народження нових партій.

Так, з ініціативи національно налаштованих землевласників Лубенського повіту Полтавської губернії, як альтернатива Всеросійському союзу земельних власників, що мав розгалужену мережу своїх організацій в Україні, на початку літа відбувається процес оформлення Української демократично-хліборобської партії.

Підготовчу роботу провела організаційна комісія, до якої входили голова повітової земської управи М. Боярський, член управи А. Климов, а також брати Володимир і Сергій Шемети, М. Макаренко, І. Корнієнко, В. Чигрин, В. Шкляр [5, с. 289]. Назву спочатку було обрано Українська Демократична Партія, розроблені основні положення програми.

Установчий з'їзд партії відбувся 29 червня 1917 р. у м. Лубни за участі близько 1 тис. делегатів від повітів Полтавщини. Майже винятково це були поміщики, представники заможних, частково середніх верств селянства. Була представлена й інтелігенція.

Лейтмотивом всієї роботи з'їзду, виголошених промов, розглянутих документів була турбота про збереження, захист приватної власності, як основи для гуртування членів створюваної партії.

Доповідь про проект програми зробив С. Шемет, який запропонував затвердити основні домагання партії - вільна спілка всіх народів, як гарантія вічного миру: широка автономія України у федеративній демократичній республіці; забезпечення свободи слова і зібрань; приватна власність у господарюванні; створення Земельного національного фонду, через який би розв'язувалися питання про наділення землею безземельних і малоземельних селян; негайна українізація державних інституцій [25].

Керівний орган партії - Раду (пізніше названу Управою) склали М. Боярський, Л. Климов, В. Шкляр, В. Чигрин, І. Корнієнко, М. Макаренко і С. Шемет, а через короткий час до назви партії було додано термін Хліборобська, тобто офіційне наймення організації набуло вигляду - Українська демократично-хліборобська партія. У липні до неї вступив В. Липинський і відразу війшов до складу Управи.

Керівництво УДХП прагнуло подолати бар'єр Лубенського повіту (за партією закріпилася назва організації одного повіту) і створити організації не лише по всій Полтавщині, а й на Харківщині, Київщині, Чернігівщині, Херсонщині. Однак такі організації залишалися нечисленними і маловпливовими [26].

До того ж до УДХП критично ставилися соціалістичні партії, особливо УСДРП і УПСР, які вважали демократів-хліборобів поміщицькою і куркульською партією.

То ж загалом напрошується висновок про те, що у післялютневий період українство, нагромадивши в попередні часи достатньо потужні визвольні потенції, оперативно й масштабно виявили їх у відродженні власних і створенні нових партій. З одного боку це стало свідченням потужної активізації політичного життя, а з іншого - створювало реальні важелі для розвитку Української революції, досягнення стратегічної мети - демократичного розв'язання національного питання й запровадження власної державності. революційний політичний ідентичність соціаліст

Значна частина українських партій, що відродилися чи започаткували свою діяльність у 1917-1918 рр., не знаходила логічного продовження в чисельності їх членів. Сумарно всі партії налічували в своїх рядах не більше 100 тис. осіб, а ще ймовірніше - десь до 90 тис. Звісно, це не так багато для 30-мільйонного народу, 73% якого становили українці, тобто близько 22 млн. Однак, з впевненістю можна стверджувати, що ці 90-100 тис. - то незаперечна кількість індивідуумів, які чітко ідентифікували себе політичними акторами Української революції. А їх реальний вплив на свідомість українського населення далеко не обмежувався лише колом власне партійців, а виявляв себе в гуртуванні українства на основі пропонованої партіями стратегії розвитку нації, боротьби за її втілення в життя, тобто, становив латентне концентричне коло потенційних учасників політичної боротьби. Ця потенційна можливість достатньо оперативно почала втілюватися в реальну практику. Додатковим стимулом тут, вочевидь стало те, що основні політичні партії українства буквально з перших днів революції створили своє представницьке об'єднання, своєрідну керівну «верхівку» - Українську Раду. Вона стала начебто природним центром тяжіння всієї нації. Почасти такий ефект зумовлювався свідомою дією партійних інтелектуалів.

Особливу роль тут відігравав М. Грушевський. Ставши на чолі Української Ради, він з перших днів найреалістичніше оцінив суспільну ситуацію, зрозумів, що зростання авторитету координаційно-політичного центру українства знаходилося у прямій залежності від його перетворення з по суті київської організації на загальноукраїнську. А для цього слід було здійснити акцію демократичного затвердження (переобрання) Центральної Ради на представницькому форумі всього українства. Таку роль міг виконати з'їзд представництв від усіх українських організацій з усіх регіонів. Тому одна з перших пропозицій М. Грушевського і зводилася до скликання в можливо коротший строк Українського національного конгресу. А ще більшою могла стати місія форуму у реальному вияві настроїв українства, введенні внутрішньо наявних поривань у теоретично обґрунтовану програму дій.

Суспільний запит на це був абсолютно очевидним. Уже в перші дні свого існування Центральна Рада почала отримувати масу телеграм, листів від різних українських колективів, у яких містилися вітання на її адресу, запевнення в готовності йти за нею на здійснення століттями вистражданих задумів [27]. Така готовність була наочно продемонстрована в загальноукраїнській маніфестації 19 березня 1917 р. в Києві. В ній взяло участь 100 тис. осіб. Це був щирий, стихійний, душевний, масовий порив, який продемонстрував усьому політикуму не лише міста, але й краю, й країни в цілому бажання революційних змін, демократизації усіх сфер життя [28, с. 110-111]. Водночас це був і достатньо прозорий, переконливий сигнал лідерам Української революції про необхідність оперативної підготовки політичної платформи прогресивного поступу.

Виявилися і «прозаїчніші», але надзвичайно сутнісні речі: до Центральної Ради почастішали запити з проханнями публічно роз'яснити низку питань, пов'язаних з корінням українства, його історією і тогочасним станом, можливостями і реальними перспективами подальшого прогресивного розвою і поступу. За сьогоднішньою термінологією можна сказати: широкий суспільний загал бажав чіткої, ясної, переконливої аргументації для обґрунтованого, а зовсім не спонтанного, визначення своєї політичної ідентичності як передумови наближення до реалізації жаданої мети-досягнення нацією рівня передових спільнот.

Самим життям така відповідальна місія покладалася на Центральну Раду як координаційно-політичний, організаційний, керівний центр усього українства. Особливу ж роль судилося відіграти її голові, безперечно найвідомішому, найпопулярнішому тодішньому громадському діячеві - М. Грушевському. З його поверненням «український рух у Києві зразу відчув досвідчену й авторитетну руку свого керівника. Ніхто в даний момент не підходив більше для ролі національного вождя, як Грушевський, ніхто навіть і рівнятися не міг із ним щодо загально признаного авторитету й тої поваги, якою оточувало його все українське громадянство», - відзначав Д. Дорошенко. Уже в першій своїй статті «Велика хвиля», опублікованій 25 березня «Новою Радою», «...Грушевський вірно схопив ситуацію і ясно поставив перед українством завдання, які розгортались перед ним з вибухом революції. Він рішуче і категорично заявив, що українські постуляти й домагання мусять зразу бути поставлені в усій їх широті» [29, с. 42].

Д. Дорошенко вважає необхідним віддати належну «честь Грушевському, що він зразу поставив ці домагання конкретно в формі автономії України» [29, с. 45].

Втім, слід відразу обмовитися, що суголосно з М. Грушевським відчувало, оцінювало момент, формулювало основні вимоги, бачило перспективу їх досягнення майже все політично активне українство, що інтенсивно втягувалося в суспільне життя. Так що від самого початку теоретичні напрацювання й узагальнення М. Грушевського з'являлися не як витвори «героя-одинака», а органічно вінчали інтелектуальні зусилля національної еліти.

Шукаючи відповіді на питання - що робити, куди йти далі - ідеологи українського руху були єдині в тому, що розпочата революція несе в собі соціальне й національне визволення. Щоправда, ступінь зв'язку обох елементів, їхня питома вага в детермінації широкого народного руху оцінювалася по-різному.

Для тих, хто в 1917 р. став біля керма українського руху, не виникало жодних вагань у питанні про сутність і характер процесів, що розпочалися в Україні і мали завершитися, як вони сподівалися, досягненням стратегічної мети.

Беззастережно визначивши головною причиною політичного піднесення в Україні національний момент і пов'язавши розв'язання існуючої суперечності з нагальною демократизацією всього укладу життя, українські політичні партії були переконані, що революція в регіоні має національно-демократичний характер. Широка демократизація суспільного життя розглядалася при цьому як головний чинник докорінних перетворень в інтересах трудових мас, тобто включала в себе соціальний аспект.

Природно, комбінації складових процесу, що розпочався з поваленням самодержавства, уявлялися по-різному і залежно від обставин змінювалися. Не залишились незмінними й погляди на співвідношення між визвольним рухом в Україні і загальноросійським процесом.

Заочне обрання М. Грушевського Головою Центральної Ради слід визнати напрочуд вдалим політичним вибором, в якому органічно злилися ставлення українського руху до найавторитетнішого національного вченого та якесь глибинне інтуїтивне відчуття того, що він, як ніхто інший, здатен відіграти виняткову роль у прийдешніх подіях, які тільки-но неясно вгадувались. Можливо, це був один з тих небагатьох випадків в історії України, коли їй справді поталанило.

Повернувшись із заслання, Михайло Грушевський, здається, відразу, з перших же днів віднайшов ту ланку в ланцюгу завдань національного руху, яка була найважливішою. Він пише великий цикл статей і невеликих за обсягом брошур, які оперативно видаються (для прискорення брошури друкувались на газетному папері, найпростішим способом зшивались, обкладинки були виготовлені з того ж матеріалу і тим же найпростішим чином, що й основний текст). Дуже прикметними є вже назви публікацій «Вільна Україна», «Хто такі українці і чого вони хочуть», «Звідки пішло українство і до чого воно йде», «Якої автономії і федерації хоче Україна», «Українська Центральна Рада й її Універсали: перший і другий»... Найвидатніший історик прагнув якнайшвидше дати пересічному читачеві відповіді на питання, у яких мав вільно орієнтуватись кожен українець: про минуле народу, про те, як він потрапив у залежність від інонаціональних поневолювачів, про природні права українців, про реальні можливості національного руху, про його невідкладні й перспективні завдання, про механізми досягнення стратегічної мети.

Ідеї, запропоновані Головою Центральної Ради, з блискавичною швидкістю перетворили його на, безумовно, найголовнішого, найвпливовішого, найпопулярнішого діяча. Це підтверджувалось не лише фактами практично одностайного обрання М. Грушевського почесним головою тисяч найрізноманітніших зібрань - від загальнонаціональних київських до невеличких колективів у найвіддаленіших куточках України. Однак значно важливішим за атрибутивні моменти було повсюдне і практично одностайне схвалення резолюцій, в основі яких лежали сформульовані і ретельно аргументовані визначним вченим політичні положення. За короткий час політично активна частина суспільства - українські партії, різні громадські організації і широкі верстви населення, що до них примикали, згуртувались на одній політичній платформі, виражаючи гасла М. Грушевського як свої власні, як вимоги всього національно-визвольного руху, всього народу.

Це стало справжнім торжеством ідеології Української революції, яка не «накидалась зверху» суспільній свідомості, а органічно сполучалась з нею, оформляла у чітке бачення перспективи ті настрої, які нуртували в глибинах українського суспільства. Побіжно варто сказати, що тим самим М. Грушевський зробив надзвичайно вагомий внесок у формування висхідних підвалин модерної політичної нації.

Вбачаючи головну причину суспільної активності українства у довготривалому гнобленні російським царизмом, провідники національного руху вважали, що повалення самодержавства відкрило можливості для задоволення нагальних вимог українців як етносу і водночас стимулювало об'єднання з усіма демократичними силами країни для проведення програми таких перетворень, які виключали б повернення до попереднього стану і забезпечували реформування всіх сфер життя за кращими світовими зразками.

Найперше, чого мали домагатися українці, що повинно було стати центральним пунктом їхньої програми - це воля, свобода, право самим розпоряджатись своєю долею. Тому повалення самодержавства вони й сприйняли як запоруку визволення, а в підтримці революції вбачали гарант від реставрації старих порядків. «Українці не хочуть більше такої неволі ні собі, ні кому іншому на Україні і в російські державі», - писав М. Грушевський [30, с. 69].

Нагальною потребою часу було відстоювання демократичних свобод, народжених в Лютому: «Кожен повинний мати свободу висловлювати свої гадки живою мовою і друкованим словом, збиратися на зібрання і обговорювати на них свобідно всякі справи, зв'язуватися в товариства і союзи, не питаючись на те нічійного дозволу. Книги і газети повинні виходити, як тепер виходять, без цензури, без дозволу начальства. Не повинно бути ніякого примусу в вірі, як давніше було: кожний може держатися такої віри, якої хоче, і свобідно переходити з однієї віри у другу» [30, с. 69].

Другим наріжним принципом-завданням мало стати забезпечення реальної рівності всіх людей: «Однакове право повинні мати пани і мужики, багаті і робітники, освічені і прості, чоловіки і жінки, якого б хто був народу і віри - всім одне право. Всі мають право вільними голосами вибирати собі всяку владу. Всім повинний бути доступ до виборних урядів, хто тямущий і може його сповняти. Всім має бути можливість учитися, просвіщатися, доходити розуму і знання» [30, с. 69-70].

Забезпечення волі, свободи, рівності визначальною мірою залежало від характеру організації влади в країні. Отже, це питання теж належало до ключових. Голова Центральної Ради зазначав: «Щоб не було ніякої тісноти від влади людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, не має бути іншої влади, тільки з вибору народного! (Виділено М. Г.). Се називається устроєм демократичним - щоб народ сам собою правив. Як у селі все має становити вибрана сільська рада, а правити виборна сільська управа, так має бути в повіті, в губернії і всім краю!

...Такий устрій, коли не має бути ці царя, ні короля, всі власті і всі установи мають бути з вибору народного, і сі вибори мають бути так уряджені, щоб у них мали право і дійсну перевагу люди всі, робочий народ - такий устрій зветься демократичною республікою, і українці хочуть його. Вони хочуть, щоб Росія з царства зробилася демократичною республікою» [30, с. 70].

М. С. Грушевський пропонував відразу і перевірений досвідом передових країн механізм залучення всього народу до участі в державотворенні, в управлінні державою. Це, передусім, запровадження демократичної виборчої системи на основі чотирьохчленної формули: загальні, рівні, прямі і таємні вибори. «Вибрані депутати мають становити закони людям. Вибрані власті мають завідувати всіма справами. Власті всякі мають вибиратися тільки на певний час, на скільки там років, і за свою діяльність, за те, що вони зробили недобре, мають відповідати перед виборним судом. Вибрані до законодавчої роботи депутати крім того, що вибираються теж на недовгий час, скажімо на три роки, важливіші закони мають подавати під волю всього народу, щоб він свою думку про них вимовив» [30, с. 70].

Природно, що предметом особливої уваги в програмі державного переустрою Росії мав стати національний момент, справедливе розв'язання питання про поєднання загальнодержавних інтересів з інтересами всіх народів, що населяли країну. Щодо цього лідери українського руху, здається, були підготовлені найбільшою мірою. Їхні погляди викристалізувались не лише у довготривалій боротьбі з шовіністичною політикою самодержавства, але й затяжних дискусіях усередині самого руху, зокрема із самостійницькими елементами.

«Українці хочуть, - писав М. Грушевський, - щоб у тій республіці, хоч би як добре урядженій, не порядкували всім на місцях люди з столиці, з парламенту (Думи) тої республіки чи міністерства її, вибрані всіма людьми з Російської республіки. Кожний народ і кожний край має свої потреби, свої звичаї, свої справи на місці, до котрих трудно приладатися уряду чи Думі цілої республіки. Російська республіка занадто великий край, складається з різних великих країн, дуже не однакових, і народів дуже відмінних. Однакового закону не складеш для Сибіру і України. Трудно заразом порядкувати нашими хліборобськими краями і якими-небудь північними коло Білого моря або Тихого океану» [30, с. 70-71].