Українські партії революційної доби і формування національно-політичної ідентичності громадян (1917-1918 рр.)

Виходячи з об'єктивного становища, варто було подумати над тим, які повноваження доцільно було делегувати державному центру, а які залишити місцям. Звичайно, передбачити наперед всі нюанси було неможливо, але принцип все ж було визначено: «Українці через те хочуть, щоб головний парламент республіки і уряд її завідували тільки справами, які не можна роздати на місця. Небагато таких справ - як одведення війни чи миру, складання трактатів з іншими державами, завідування військом усієї республіки, установлення однакових грошей, міри та ваги, і інші такі справи. А все інше, щоб порядкували у себе в краю виборні думи чи сейми та виборні міністерства, які вибере собі людність: щоб становили закони для свого краю, накладали податки і розпоряджалися ними і всіма прибутками свого краю, всіма землями і багатствами його, наділяючи скільки треба на потреби республіки» [30, с. 71].

Слід було подбати про те, щоб надалі виключити будь- яку можливість розпоряджатися ресурсами, результатами праці людей якогось краю без їх згоди, домогтися, щоб вони були справжніми господарями власного регіону. На думку М. Грушевського, досягти цього було нескладно, якщо взятися до будівництва в Росії федеративної демократичної республіки з широкою національною автономією національних країв.

«Українці добиваються того, - наголошував Михайло Грушевський, - щоб Україною всією правили виборна рада України, чи сейм, як його називають, та виборні міністри. Щоб вони могли дбати про свій край не питаючись ні в кого ухвали та підтвердження, крім свого народу - питалися волі виборців України, а не уряду республіки. Щоб вони були зв'язані вічним союзом між собою, спільно порядкували найважливіші для сього союзу справами, а всередині, в своїх внутрішніх справах були самостійні, автономні, як се називається. Такий устрій зветься федеративною республікою з широкою автономією її країв. Україна мусить мати широку автономію в федеративній Російській республіці, щоб порядкувати вільно у себе свої справи, самостійно правити ними. Сього хочуть українці, щоб забезпечити свободу і добробут всій людності України, а найпаче робочому народові її!» [30, с. 71-72].

Очевидно, варто ще раз підкреслити, що концепція Української революції не обмежувалась лише національно-державницькими завданнями. Соціальний аспект постійно був не просто у полі зору керівництва українського руху, а й виступав як наріжний, відправний при визначенні стратегії боротьби. Це підтверджують і дещо пізніші оцінки, коли лідери українства вдавались до ретроспективного аналізу.

У врочистій промові з нагоди першої річниці Центральної Ради, яку виголосив М. Грушевський 20 березня 1918 р., він підкреслив: «У своїй діяльності Центральна Рада завжди мала єдиний критерій, єдиний компас - це інтереси трудящих мас» [31].

Ця теза ще більше посилювалася, конкретизувалася в газетних публікаціях 1918 р., що склались, урешті, в брошуру програмового характеру «На порозі Нової України». Здавалось би, добра обізнаність з першими результатами соціалістичного експерименту у його більшовицькому варіанті могла викликати у палкого прихильника реформістської політики певні сумніви, принаймні перестороги. Однак М. Грушевський і в той час засвідчує принципову відданість обраному українською революцією курсу, не зрікається кінцевої соціалістичної орієнтації. «Нашій народній державі, - пише він, - ставимо грандіозні завдання: не тільки зверхню охорону ладу й порядку, яку ставить собі звичайна буржуазна держава, хоч би й буржуазна республіка, а переведеннє й поглибленнє правдивого, послідовно розвиненого демократизму і можливе наближення до соціалістичного ладу, оскільки воно можливе в реальних обставинах кожного даного моменту, на кожнім новім щаблю нашого життя» [32, с. 44-45].

Голова Центральної Ради був твердо переконаний, що реформи, які становлять зміст Української революції, носять, зрештою, саме соціалістичний характер. Він ще і ще намагався довести: «Будуючи українську державність, будуємо міцну твердиню, до котрої не буде приступу поліцейсько-бюрократичної реакції. Укріплюючи авторитет нашої соціалістичної Центральної Ради й соціалістичного міністерства, хочемо зробити нашу Україну твердою кріпостю соціалізму. Будуємо республіку не для буржуазії, а для трудящих мас України, і від сього не відступимо!» [32, с. 84].

Політична гасла, у які відливалася платформа українського руху на початку революції, продовжували досить міцну національну традицію. І видатний історик М. Грушевський вважав цей момент далеко не другорядним фактором: «Домагання народоправства і суто демократичного ладу на Україні у відокремленій, незмішаній автономній Україні, зв'язаній тільки федеративним зв'язком чи то з іншими племенами слов'янськими, чи то з іншими народами і областями Російської держави, - се старе наше гасло, - відзначав він. - Підняте ще в 1840-х роках найкращими синами України Шевченком, Костомаровим, Кулішем, Гулаком, Білозерським і іншими, воно від того часу не переставало бути провідним мотивом української політичної мислі, організаційної роботи, культурної і громадської праці. Часами тільки воно не розгортувалося широко і прилюдно з причини цензурних заборон і репресій, якими старий режим Росії оточував гасла автономії і федерації. Але, як тільки українське громадянство діставало змогу свобідно висловити свою гадку, воно повторювалося безустанно всюди і завсіди: з трибуни першої і другої Думи, в пресі «днів свободи» і т. ін. Нині воно могло б бути проголошено не тільки друкованим словом, але і живим - на великих зборах, маніфестаціях і в усякого роду прилюдних заявах, до котрих прилучаються українські і неукраїнські зібрання на місцях, заявляючи солідарність з ними, і підтверджуючи, що се домагання всього українського громадянства і всіх політично-свідомих верств України.

Без сумніву, воно зостанеться тою середньою політичною платформою, на котрій буде іти об'єднання людності України без ріжниці верств і народностей. Середньою між програмою простого культурно-національного самоозначення народностей і домаганням повної політичної незалежності» [33].

Отже, сутність стратегічної мети, сутність політичної платформи, на яких у 1917 р. згуртувалося політично активне українство, були гранично чіткими і ясними: українці не мають бажання ні від кого відділятись, відмежовуватись - вони хочуть лише, щоб їм і всьому громадянству України була забезпечена можливість порядкувати справою краю, будувати його долю без усяких сторонніх втручань і без загрози таких втручань. Вони знають свої сили і засоби й впевнені в тому, що коли край буде мати таку волю і буде забезпечений від усяких гальмувань і втручань з боку, він розвиватиметься так сильно і успішно, що не потребуватиме якихось штучних відмежувань від чужих впливів чи конкуренцій [34].

Як вчений-аналітик, що блискуче володів знанням світового досвіду, Грушевський був сам абсолютно переконаний у перевагах ладу, заснованого на федералістичних началах, над централістичним, унітарним державним устроєм. Він намагався довести це всім чесним людям, тим, хто здатен був логічно мислити і діяти.

Ідеї, запропоновані Головою Центральної Ради, з блискавичною швидкістю перетворили його на, безумовно, найголовнішого, найпопулярнішого діяча. Це підтверджувалось не лише фактами практично одностайного обрання М. Грушевського почесним головою тисяч найрізноманітніших зібрань - від загальнонаціональних, київських до невеличких колективів у найвіддаленіших куточках України. Однак значно важливішим за атрибутивні моменти було повсюдне і практично одностайне схвалення резолюцій, в основі яких лежали сформульовані і ретельно аргументовані визначним вченим політичні положення. За короткий час політично активна частина суспільства - українські партії, різні громадські організації і широкі верстви населення, що до них примикали, згуртувались на одній політичній платформі, виражаючи гасла М. Грушевського як свої власні, як вимоги всього національно-визвольного руху, всього народу.

Це стало справжнім торжеством ідеології Української революції, яка не «накидалась зверху» суспільній свідомості, а органічно сполучалась з нею, оформляла в чітке бачення перспективи ті настрої, які нуртували в глибинах українського суспільства. Побіжно варто сказати, що тим самим М. Грушевський зробив надзвичайно вагомий внесок у формування висхідних підвалин модерної політичної нації.

Чітка, струнка, логічна, аргументована, переконлива, розрахована на втілення легітимним шляхом платформа Української революції, розроблена М. Грушевським, може бути зразком наукового і, рівною мірою, - політичного мислення. Акумульовані в ній ідеї були суголосними настроям мас, враховували розстановку сил, реальні можливості національного руху. Тому саме така політико-правова модель (існували й інші - однак це предмет окремої розмови) викликала практично повну підтримку українства, стала обґрунтуванням його дій у 1917-1918 рр., реалізувалась і конкретизувалась у безпосередній політичній практиці, у найголовніших документах революційної дії і державотворення - Універсалах Центральної Ради. І вже відзначена обставина дає повне право стверджувати, що Михайло Грушевський - найвидатніший політичний діяч Української революції.

Політичні ж партії, взявши на озброєння розроблені теоретичні напрацювання, набували дедалі більшої суспільної ваги, до підтримки яких линули дедалі ширші кола громадян.

Чи не найбільшою демонстрацією гуртування українства, котре дедалі усвідомлювало себе реальним політичним чинником, став Український національний конгрес (з'їзд) 6-8 квітня 1917 р. в Києві [35, с. 62]. Демократично проведене обговорення платформи Української революції (показовою була навіть наближена до академічної форма засідань - заслуховування рефератів і наукові дискусії навколо них) засвідчила практично безумовну, абсолютну консолідацію посланців від усієї України, усіх національних організацій на теоретичних засадах, запропонованих М. Грушевським. А сам видатний історик, що впевнено набував ваги надзвичайно впливового політика, одноголосно був обраний таємним голосуванням головою Центральної Ради. Він став величним символом українства, якого шанобливо в усіх усюдах України іменували «батьком нації». І цей чинник, природно, також відігравав свою консолідуючу роль, мав значення у визначенні кожним індивідуумом своєї політичної ідентичності.

Тож, українські політичні партії, зорганізувавшись самі в міжпартійну, коаліційну структуру - Центральну Раду, заклали достатньо міцні підвалини у процес визначення українським загалом своєї ідентичності, обрання позиції в бурхливому процесі, що набирав обертів. Перетворення Центральної Ради на всеукраїнський центр, поширення інформації про її позицію, плани і домагання зі схваленням і непідробним ентузіазмом сприймались населенням краю. Наочне свідчення тому - велетенський вал кореспонденції, яка щоденно надходила до Ради. Її лейтмотив - схвалення діяльності, моральна й, почасти, матеріальна підтримка визвольних, державотворчих зусиль, запевнення у готовності влитися до рядів борців за нову Україну. Безперечно, лідерів революції це тішило, надихало, зміцнювало їхню впевненість у правильності обраного шляху. Однак Центральна Рада як головний революційний чинник не змогла перевести панівні настрої, наявні потенції у матеріальне, організаційне русло. Точніше, не все зробила для цього.

Хвиля революційного піднесення, реальні здобутки могли б бути значно більшими, якби політичному проводу вдалося віднайти й утілити у практику адекватні тогочасній морально-психологічній атмосфері організаційні рішення - такий цілком переконливий висновок роблять дослідники, вивчаючи суспільні процеси, що відбувалися в Україні навесні - улітку 1917 р. Зрозуміло, чому Д. Дорошенко так критично оцінював стан українського руху після завершення національного з'їзду. Він уважав, що завдання організаційної роботи, накреслені Головою Центральної Ради, виконувались далеко не так успішно, як планувалось і як того вимагали інтереси Української революції. «Україна дійсно вкрилась сіткою - але не загальнонаціональних комітетів, - а партійних організацій «Селянської Спілки», яка національну справу ставила лиш як формальне гасло для переведення виключно соціальних завдань - без викупної експропріяції землі у приватних власників та її соціялізації. Виявився великий брак інтелігентних сил на провінції. Київ стягував на себе значне число активніших українських діячів, і на місцях не було кому переводити директиви, подавані з центру. До того ж виявилося, що по всіх майже більших містах України провід захопила російська та зросійщена демократія, яка дуже противилася переведенню в життя українських домагань, особливо ж вороже ставилась вона до автономії України. Це все виразно можна побачити, коли поглянути, як розвивалося в перші місяці революції громадське життя в таких містах, як Катеринослав, Одеса, Харків, Полтава, Чернігів, Житомир, та инші значнічіщі міста на Україні» [29, с. 60]. Досить своєрідно пояснював Д. Дорошенко поступове зростання авторитету Центральної Ради у великих містах. Головну причину цього він убачав не стільки в успіхах національного будівництва, скільки в порозумінні лідерів українського руху з Тимчасовим урядом [29, с. 60].

Проведений Д. Дорошенком аналіз (якого, на жаль, бракувало іншим дослідженням) дав можливість виявити один із надзвичайно суттєвих стратегічних прорахунків лідерів Центральної Ради - відсутність належної уваги до провінції, політичну самоізоляцію у столиці. «Революційна українська демократія, - зауважував він, - маючи один об'єднуючий центр в Київі, зумівши підійти на початку до ширших мас українського населення й використати зразу перший ентузіазм по вибуху революції, дуже зручно провадила справу захоплення влади в Київі й здійснення української автономії. ...Опанувавши осередок, Київ, та й то не цілком, провідники Ц. Ради зовсім не зуміли так само опанувати провінцію, яка жила своїм життям і прислухалася все ще до Петербурга й до Москви; не потрафили зорганізувати ні вірного собі адміністративного апарата на місцях, ані використати стихійний порив серед військових мас» [29, с. 60-69].

Згоджуючись з висновками активного учасника подій, відомого історика, гадається, є сенс водночас наголосити на тому, що ідеологічні імпульси, надані українськими партіями виявилися достатньо потужними і набагато випереджали організаційно-політичні здобутки Центральної Ради.

Так, намагаючись легітимно досягти бажаного результату, делегація Центральної Ради на переговорах з Тимчасовим урядом зіткнулася з рішучою відмовою йти на найпоміркованіші поступки у справі запровадження автономії України. Це викликало достатньо категоричну реакцію широких мас українства, в якій ясно проступила його зросла суспільна свідомість. Це підтвердив Всеукраїнський селянський з'їзд (28 травня - 2 червня 1917 р., Київ).

Доводиться констатувати, що настрої делегатів від селян (до Києва прибуло півтори тисячі делегатів з правом вирішального і тисяча - дорадчого голосу) виявились значно лівішими, аніж у його керівництва (есери та соціал-демократи). Обговорюючи загальнополітичні питання, ставлення Тимчасового уряду до вимог національно-територіальної автономії України, селяни настійливо заявляли: «...Нам не треба просити, а вимагати. ...Організуємось міцніше, дамо один другому руку, і прийнявши виклик до боротьби, розпочнемо її» (С. Одинець); «Якщо нам у цьому праві (на автономію. - В. С.) відмовляє революційний (Тимчасовий. - В. С.) уряд, то ми повинні взяти його самі, спираючись на революційну організацію всього українського народу і зокрема селянства» (Ковалевський, делегат від Уманського повіту, одного прізвища з лідером УПСР - В. С.); «Діти нам не простять, коли ми не доб'ємося найменшого - національно-територіальної автономії. Коли не допомагають слова, то допоможуть шаблі! Прийшов час, коли ми мусимо взяти своє! Просити, кланятись ми не будемо, бо то - наше!» [36, с. 8, 10].

Селянський з'їзд ухвалив резолюцію «Про відношення до Тимчасового уряду», якою приєднався до позиції Центральної Ради і зажадав якнайскорішого задоволення українських вимог, доручивши Центральній Раді разом із радою селянських депутатів «негайно виробити проект положення про автономію України і про федеративно-демократичний устрій Російської республіки». З'їзд також висловився за скликання Центральною Радою з'їзду народів, що поділяють федералістський принцип перебудови держави і зажадав від Центральної Ради «докласти всіх сил до прискорення організації українських територіальних (крайових) зборів». Делегати заявили про необхідність якнайшвидшої українізації всіх громадських інституцій та органів місцевого самоврядування [36, с. 79].

В аграрному питанні з'їзд став на платформу ліквідації приватної власності на землю, підтримав проект соціалізації землі, за який виступали українські есери (М. Ковалевський) і відхилив програму муніципалізації, запропоновану соціал-демократами (В. Винниченко). У прийнятій резолюції заявлялося: «Визнаючи, що тільки здійснення соціалістичного ідеалу, до якого прямує Україна, як і інші народи, може задовольнити бажання трудового селянства та пролетаріату, Перший Всеукраїнський селянський з'їзд постановляє: «1. Приватна власність на землю має бути скасована. 2. Вся земля на Україні без викупу поступає в Український Земельний Фонд, яким порядкує сам народ через Український сойм, повітові та волосні земельні комітети, вибрані на демократичних основах. Всеросійські Установчі збори все це повинні затвердити» [36, с. 23]. Землю з фонду мали право отримувати лише ті, хто на ній працює, за нормою «не менше споживчої і не більше трудової». Ішлося також про доцільність передання великих зразкових господарств у розпорядження хліборобських товариств, «як осередків майбутнього соціалістичного господарювання» [36, с. 27].

Схожі настрої опановували солдатське середовище, де виявом прагнення до власної самобутньої політичної ідентичності став доволі масштабний, значною мірою стихійний (такий, що піднімався з самих низів) процес українізації армії, що зокрема матеріалізувався у створенні Богданівського, Полуботківського, інших військових національних одиниць, у проведенні власних форумів [37, с. 398].

Незважаючи на заборону Керенського, 5 червня у Києві, в атмосфері крайнього нервового збудження, безперервних демонстрацій почав роботу ІІ Всеукраїнський військовий з'їзд, на який прибуло 2 308 делегатів, які представляли понад 1,6 млн. солдатів. У багатьох виступах його учасників лунали заклики до повного розриву з Тимчасовим урядом, припинення будь-яких переговорів із ним. Центральній Раді не вдалося схилити з'їзд до поміркованої позиції. У схваленій резолюції з'їзд зажадав відміни рішень Тимчасового уряду і негайного визнання вимог, сформульованих Радою: «З'їзд пропонує

Українській Центральній раді з цього приводу до уряду більше не звертатися і негайно приступити до фактичного втілення в життя основ автономного ладу» [38, с. 70].

Що ж до власне військових питань, то з'їзд, засудивши позицію командних ешелонів російської армії у справі її українізації, поставив перед ними вимогу затвердити Український Генеральний військовий комітет (його склад було поповнено десятьма особами) як «українську військову інституцію», заявив про обов'язковість рішень останнього для українських військових формувань. Комітетові доручалось також розробити докладний практичний план українізації армії, враховуючи, зокрема, процес створення загонів «Вільного козацтва», що набирав сили [38, с. 129].

Українська Рада, вочевидь, могла б скористатися цією хвилею справді широкого народного антиурядового обурення (незадовго до цього схожі резолюції ухвалив також Український селянський з'їзд). Проте навіть у цей критичний момент вона не виявила достатньої твердості, побоюючись, щоб її дії не викликали ворожості, якихось каральних акцій з боку Тимчасового уряду. Про це свідчила, зокрема, телеграма до Петрограда, відправлена від імені губернської Ради об'єднаних громадських організацій комісаром М. Суковкіним з проханням пом'якшити ставлення уряду до українського питання.

«Для збереження на Україні й надалі спокійного життя й можливості планової праці для потреб армії, - говорилось у телеграмі, - губернський виконавчий комітет уважає необхідним, щоб Тимчасове правительство якнайскоріше вжило рішучих заходів, щоб заспокоїти населення України. Український рух набрав великої сили, яка безперервно розвивається, через те його дальшого ігнорування цілком не можна допустити. Найкращим способом заспокоєння, що мав би забезпечувати також інтереси цілої держави, виконавчий комітет уважає потребу видання правительственного розпорядку про найскоріше скликання до Києва осібної наради з представників Тимчасового правительства, національних і політичних організацій і партій при умові, що українці дістануть відповідне представництво. Сій нараді треба поручити підготовлення для Установчих Зборів підстав автономії України та взаємних відносин України до цілої держави» [13, с. 204-205]. І саме направлення телеграми, і її текст, за визнанням В. Винниченка, були погоджені з керівництвом Центральної Ради.

Однак Тимчасовий уряд все ще вважав, що момент для угоди не настав, і тому не поспішав з відповіддю.

Водночас збуджений настрій українських мас свідчив про те, що далі зволікати уже не можна. Делегати військового з'їзду відмовилися залишити Київ, вимагаючи певних рішень. Вони заявили про свою рішучість у разі відмови вдатися до найрадикальніших заходів. Кожен день, а то й година зволікання могли призвести до стихійного вибуху з непередбачуваними наслідками. Все це змушувало лідерів Української революції прискорити роботу над створенням універсалу.

Викладені вище факти дають змогу об'єктивно оцінити розмах і глибину революційних процесів, що відбувалися в Україні навесні - на початку літа 1917 р., дійсну роль у них Центральної Ради. Варто зазначити, що чимало істориків перебільшують вплив Ради на перебіг подій, ступінь її опозиційності Тимчасовому урядові, конфронтації з ним. Досліджуваний фактичний, документальний матеріал свідчить, що українська справа ставилась на порядок денний історії досить скромно. Навіть за умов, коли стосунки Української Ради і Тимчасового уряду набули виразних рис конфліктності, лідери українського руху прагнули втриматися на поміркованих позиціях. Сутність ситуації досить чітко виклав у одній з перших публікацій (якщо не першій) про тогочасні події М. Грушевський. У брошурі, що вийшла двома виданнями уже в 1917 р., - «Українська Центральна Рада й її Універсал» (редакція другого видання - «Українська Центральна Рада й її Універсали, перший і другий»), висвітлювані події озаглавлено досить промовисто: «Як У Ц. Рада шукала порозуміння з Центральним Рос. Урядом» (лейтмотив дій Ради визначено гранично чітко); «Як поставився Центр. Рос. Уряд до домагань Українського народу» (зневажливо відкинув їх, виявив «якесь завзяте бажаннє ні в чім ані найменшім не дати згоди, не лишити ні тіні гадки про можливість порозуміння, або про охоту до неї»); «Як стрів се Український народ» (з великим обуренням, Всеукраїнський селянський з'їзд і, особливо, другий Український військовий з'їзд, що зібрався всупереч забороні О. Керенського, підштовхнули Центральну Раду до активізації дій, підготовки Універсалу) [39, с. 9-12].

Не підлягає сумніву, що зростання напруженості у стосунках обох сторін було викликане, насамперед, відверто шовіністичною політикою Тимчасового уряду, яку підтримувала великоросійська демократія. Це ображало почуття українців, породжувало зворотну оборонну реакцію, будило в масах бажання домогтися своїх прагнень, незважаючи на будь-чию протидію. Віддзеркаленням стану розвитку українського руху і став Перший Універсал, підготовлений і оголошений Центральною Радою спочатку на засіданні військового з'їзду (10 червня 1917 р.), а потім усенародно.

Так, універсал справив колосальний вплив на зростання, викристалізацію свідомості українства.

Щоправда, багато хто з лідерів Української революції добре розумів, що документ був далеким від досконалості, і через те різні верстви вкладали в нього свій власний смисл. Проте головне, на думку цих політичних діячів, полягало зовсім не в конкретних обіцянках. «Ні. Сила універсалу полягала в іншому, а саме в тому великому принципі, який він проголосив словами: «однині самі будемо творити наше життя», і в тому великому, безмежному довіррі до творчих сил українського народу, яким пройнятий був весь універсал, на якому він весь, від початку до кінця побудований, - заявляв П. Христюк. - В цьому принципі і в цій вірі треба шукати ключа до розгадки питання про причини надзвичайного успіху універсалу, про причини народного ентузіазму, викликаного ним.

Ці слова - «однині ми сами, а не далекий Петроград, не далеке і чуже Временне Правительство і не хтось інший, сами, тут у себе, без вічних перешкод, без вічного загаду, з власної волі будемо творити своє життя» - це було все. Тут містилась вся національно-політична і соціяльно-економична програма. Сказавши це, вже не так важко було нагадати навіть і про землю і про майбутні Установчі збори. Раз ми сами будемо творити своє життя, то ми вже нічого не забудемо, ми вже згадаємо про все: і про землю, і про війну, і про школу, і про нову народну власть на місцях, і про становище робітника на фабриці та заводі, і про самі фабрики та заводи, банки... Так думав український робітник і селянин.

Звичайно, це був революційний романтизм. Звичайно, цілком інший зміст вкладали в те «ми сами будемо творити своє життя» - українське міщанство, здеклясована інтелігенція, дрібна буржуазія» [38, с. 77].

Справді, ті, хто скеровував український рух, брав у ньому участь у 1917 р., багато в чому були романтиками революції. І в цьому крилася одна з визначальних причин тогочасного розмаху руху, але й, водночас, причина його аморфності, орієнтаційної невизначеності.

Ухвалення Першого Універсалу, події, що його супроводжували, стали справді визначною віхою у розвитку Української революції, українського руху, початком «відродження державного життя на Україні». І хоч би як хто тлумачив їх згодом, хоч би які оцінки давав, усі врешті-решт змушені погодитись, що це була одна з найвищих точок піднесення визвольного руху, а ті дні «стали історичними днями українського життя» [40, с. 517]. «...Крива українського руху, - констатує М. Грушевський, - по високих прямовісних скоках під час першої української маніфестації в березні, під час національного з'їзду в квітні втретє піднялась різко високо, так, як, здається, вже потім ні разу не піднімалась. Червень [...] 1 і 2 декади був, можливо, апогеєм українського руху, в кожнім разі його тріумфальним місяцем. Була се заслуга провідного українського осередка чи тільки чистим його щастям, се тяжко рішити. Але воно в кожнім разі незмірно підняло престиж і авторитет, і віру в його політичні здібності. «Прибудь щастя - розум буде», як то кажуть. В кожнім разі, незаслужено стали йому відмовляти в політичному розумі, коли щастя минуло» [41].

Мінорне закінчення наведеного уривка, очевидно, не стільки докір пізнішим аналітикам, скільки неприховане висловлення жалю з приводу того, що подальший розвиток подій мав підстави й для іншого, сприятливішого перебігу, й для значно ефективнішого результату, врешті-решт більш втішного фіналу, ніж це сталося насправді.

Безумовно, на процес свідомого долучення до українського політичного табору (синоніму набуття ідентичності) впливали не лише українські політичні партії, а й дії їх супротивників із табору великодержавників. Будучи «зворотною стороною медалі», масове обурення, викликане «Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріату Тимчасового уряду» від 4 серпня 1917 р., дедалі переконувало українське громадянство у необхідності подальшого дистанціювання від російського політикуму і дедалі міцнішого згуртування на власній платформі [42, с. 346-359].

Однак, можна спостерігати й поступове зародження гальмівних тенденцій процесу поширення й поглиблення усвідомлюваних, цілеспрямованих масових дій українства як ідейно об'єднуваної зцементованої спільноти. Тут, безумовно, почала позначатись занадто поміркована, з боязкими озираннями на офіційний Петроград, лінія поведінки українських партій, досить непрості процеси в українському національному фронті (об'єднанні партій) і всередині окремих партій.

В законодавчому й виконавчому органах формованої автономної української державності назріли міжпартійні суперечності. УПСР, що займала в низці принципових питань лівіші позиції, ніж УСРП, мала значно більше представництво в Центральній Раді, тоді як в Генеральному секретаріаті значно поступалася українським соціал-демократам. Невдоволення таким становищем призвело до урядової кризи в серпні, час від часу зумовлювало публічні непорозуміння й тертя при спробах розв'язання аграрного питання, ставлення до українських Установчих зборів восени 1917 р.

Внутрішня ерозія в єдиному українському фронті призвела до оформлення в жовтні Української трудової партії (УТП), програма якої була близькою до УПСФ. Однак певні ліберально-соціалістичні кола вирішили мати власну осібність в партійно-політичному спектрі України [5, с. 246-264].

Відмінні підходи до аграрної проблеми, які мали власники, зумовили активізацію діяльності Української демократично-хліборобської партії (УДХП). Попри те, що її іменували партію одного - Лубенського повіту, й вона справді ніколи не була масовою, симптоми різномислень щодо соціальних планів Української революції також вели до членування українського політичного простору. Хоча самостійницькі елементи ніколи не мали в Центральній Раді скільки-небудь політичного впливу через свою малочисленність, в колізіях відстоювання прийнятних рішень вони під кінець 1917 р. вирішили відмежуватися й започаткували окрему партію - Українську партію соціалістів-самостійників.

Внутрішньо-руйнівні тенденції торкнулися двох найчисленніших і найвпливовіших партій - УПСР і УСДРП. В обох відбулися консолідаційні заходи лівих елементів і призвели до появи осібних груп (фракцій), які дрейфували у напрямку більшовицьких організацій, що діяли в Україні [43, с. 47-51].

Звісно, усе вищевідзначене розмивало єдність фронту українських партій, з неминучістю накладалося на українське громадянство, впливало на процеси формування української політичної ідентичності. До того додалися надскладні суспільні процеси після перемоги збройного повстання в Петрограді, проголошення Росії радянською республікою і сформування більшовицького уряду - Ради Народних Комісарів.

В Україні розвинулися два різноспрямовані процеси. Українські партії, Центральна Рада запропонували план поглиблення українського державотворення, проголосивши Українську Народну Республіку й ініціювавши створення нерадянської федерації національно-державних утворень, які виникали на руїнах колишньої імперії. З іншого боку, в Україні достатньо інтенсивно розвинувся процес встановлення радянської влади, в який з різних причин долучилася й значна частина етнічного українського населення. Тут позначилася й радикальна політика РСДРП(б), влади Рад, передусім у соціальній сфері, яка приваблювала бідніші верстви населення. Допомогу цьому, сутнісно-прорадянському табору, очолюваному більшовиками, лівими російськими есерами, яких підтримали й ліві елементи українських соціал-демократів та есерів, надавала потенційно могутня радянська Росія.

Як достатньо швидко з'ясувалося, рівень міцності політичної ідентичності українства зазнав відчутних коливань. Немало тих, хто зовсім недавно йшов за українськими партіями, почали переходити в табір їх супротивників. Причому це торкнулося не лише достатньо широких верств селянства, яке розчарувалося в непослідовній, нещирій політиці Центральної Ради, а й мільйонних солдатських мас, які, заявивши про свою українську ідентичність через участь в українській армії, оперативно залишали табір української влади й переходили або на позиції її ворогів, або починали дотримуватися політичного нейтралітету. Звичайно, вищезазначене визначальною мірою вплинуло на розстановку сил в Україні, зумовило поразку українського табору (Центральної Ради) у збройному протиборстві з прибічниками радянської влади.

Не менших випробувань рівня монолітності української політичної спільноти (неоднорідної, мультисуб'єктивної) довелося чекати не довго. Брестський мир, запрошення в Україну австро- німецького війська нанесли значного удару по авторитету найчисленнішої української партії - УПСР Адже це вона з 18 січня 1918 р. сформувала новий уряд - Раду народних міністрів на чолі з В. Голубовичем, який очолював делегацію УНР на переговорах з Центральними державами.

Повернення до Києва проводу Української революції разом з австро-німецькими окупантами не лише не принесло миру, спокою, порядку. Непевність становища викликала справжню лихоманку українських політичних партій, що стало однією зі складових суспільної дестабілізації, наслідком якої виявився державний переворот 29 квітня 1918 р. Українство втрапило в нову, надскладну фазу свого існування.

Список використаних джерел

1. Див.: Євтух В. Ідентичність // Політична енциклопедія. - К., 2011. - С.274-275.

2. Стрілець В. В. Українська радянсько-демократична партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність (кінець ХІХ століття - 1939 рік). - К., 2002.

3. «Нова Рада» (Київ). - 1917. - 28 березня.

4. «Нова Рада» (Київ). - 1917. - 9 квітня.

5. Цит. за: Любовець О. М. Українські партії революційної доби 1917-1920 років. Нариси історії та програмні документи. - К., 2012.

6. Див.: Любовець О. Українські партії й політичні альтернативи 1917-1920 років.

7. Робітнича газета (Київ). - 1917. - 27 травня.

8. Там само. - 24 травня, 6 червня.

9. Робітнича газета. - 1917. - 24 серпня.

10. Робітнича газета. - 1917. - 12 липня; Прибой (Севастополь). 1917. - 21 сентября.

11. Винниченко В. Щоденник. - Т. І. - 1911-1920. - Едмонтон Нью-Йорк, 1980.

12. Робітнича газета. - 1917. - 30 березня.

13. Винниченко В. Відродження нації. Ч.1. - К. - Відень, 1920.

14. Винниченко В. Публіцистика. - Нью-Йорк. - К., 2002. - 387 с.

15. Єфремов Сергій. Публіцистика революційної доби (19171920 рр.). У двох томах. - К., 2013. - Т.1. - 648 с.

16. Робітнича газета. - 1917. - 7 квітня.

17. Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. - Т. ІІ. - Прага, 1920.

18. Майстренко І. Історія мого покоління. Спогади про революційні події в Україні. - Едмонтон, 1985.

19. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. - Ч.1. - Ужгород, 1932.

20. Ковалевський М. При джерелах боротьби (Спомини, враження, рефлексії).- Інсбрук, 1960.

21. Цит. за: Григоріїв Н. Спогади Руїнника. Як ми руйнували тюрму народів, а як будували власну хату. - Львів, 1938.

22. Бевз Т. Партія національних інтересів і соціальних перспектив (Політична історія УПСР). - К., 2008.

23. Висоцький О. С. Українські національні партії початку ХХ століття: соціалістичний сегмент (УСДРП та УПСР у компаративістському вивчені). - Дніпропетровськ, 2001.

24. Українська Центральна Рада. - Т.1.

25. Нова Рада. - 1917. - 9 липня.

26. Шемет С. До історії Української Демократично- Хліборобської Партії // Хліборобська Україна. - Відень, 1920. - Зб.1. - С.67.

27. Див.: Український національно-визвольний рух. Березень - листопад 1917 р. Документи і матеріали. - К., 2003. - С.45-130 та ін.

28. Див.: Нариси історії Української революції 1917-1921 років. У двох кн. - К., 2011. - Кн.1.

29. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923. Т.1. Доба Центральної Ради. - Ужгород, 1932.

30. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть // Великий українець. Матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського. - К., 1992.

31. Нова Рада. - 1918. - 22 березня.

32. Грушевський М. На порозі нової України. Гадки і мрії. - К., 1991.

33. Грушевський М. Вільна Україна // Великий Українець. - С.99-100.

34. Грушевський М. Звідки пішло українство і до чого воно йде? // Великий Українець. - С.91.

35. Див.: Хміль І. В. На шляху відродження української державності (Український національний конгрес (з'їзд) 6-8 квітня 1917). - К., 1989.

36. Цит. за: Хміль І. В. Перший Всеукраїнський селянський з'їзд (28 травня - 2 червня 1917 р.). - Київ, 1992.

37. Див.: Солдатенко В. Ф., Хало Л. Г. Військовий чинник у боротьбі за політичну владу в Україні в 1917-1918 рр. - К., 2002.

38. Христюк П. Замітки і матеріали... Т. І.

39. Грушевський М. Українська Центральна Рада і її Універсали: перший і другий. - К., 1917.

40. Грушевський М. Ілюстрована історія України. - Київ - Відень, 1921.

41. Його ж. Спомини // Київ. - 1989. - №9. - С.142.

42. Див.: Солдатенко В. Ф. Україна в революційну добу. Історичні есе-хроніки: У 4-х т.: Т.1: Рік 1917. - Х., 2008.

43. Див.: Солдатенко В. Ф. У пошуках соціальної й національної гармонії (ескізи до історії українського комунізму). - К., 2006.

Размещено на Allbest.ru