Режим Гетьманату 1918 р. у світлі документів та сучасних історичних студій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Режим Гетьманату 1918 р. у світлі документів та сучасних історичних студій

В.Ф. Солдатенко

На основі найновіших фахових досліджень, в яких широко використано джерела, що до того не залучалися до наукового обігу, пропонуються міркування стосовно поглиблення уявлень, уточнення оцінок державно-правової моделі окупаційно-гетьманського режиму в Україні в 1918р. Здійснюється критично-порівняльний аналіз із документальною базою й висновками, які домінували в історіографії попередніх десятиліть.

Ключові слова: Брестський мир, окупація, окупаційний режим, гетьманський режим, окупаційно-гетьманський режим, австро-німецькі війська, державний переворот, Скоропадський, терор, повстанство.

Загалом коротка за історичними мірками революційна доба початку ХХ ст. ознаменувалася в Україні потужним вибухом державотворчих ідей, концепцій, поривань, частина яких була доведена до стадії експериментів, втілення у життя політико-правових моделей, запровадження альтернативних режимів, тобто пройшла ґрунтовну суспільну апробацію. Особливе місце в історичному досвіді посів період гетьманату. Він став реальною альтернативою планам соціальних і національних перетворень, якими марили соціалістичні сили мало не всієї тогочасної Європи. Гетьманат круто змінив вектор прогресивного поступу, став спробою наочної реалізації варіанту суспільного устрою, в основу якого було покладено філософію повернення до здавна відомих, випробуваних людством цінностей у поєднанні з національно-специфічними традиціями, що, здавалося, також назавжди відійшли в минуле. окупаційний гетьманський режим історіографія

Як у 1918 р. українське суспільство розкололося на два основних нерівних табори, більший з яких рішуче не сприйняв запропонованих П.Скоропадським рецептів «оздоровлення» нації, а менший об'єднав адептів новітнього гетьманату, так і до сьогодні продовжуються непримиренні битви представників різних підходів до тлумачення, оцінки однієї з дуже непростих сторінок вітчизняного досвіду. Природно, час від часу здійснюються спроби фронтального історіографічного дискурсу новітніх досліджень «другого гетьманату», спираючись на які в даному випадку можна обмежитися відзначенням лише найважливіших, найрельєфніших тенденцій.

Досить значна когорта фахівців схильна не тільки позитивно оцінювати досвід гетьманату, а й уважати цю державно-правову модель чи не найкращим гіпотетичним варіантом тогочасного поступу нації, якому, мовляв, завадили «безвідповідальні» дії українських соціалістів, котрі виявилися безсилими проти аґресії радянської Росії, не знайшли протидії встановленню радянської влади.

Автор цієї публікації, починаючи з перших своїх студій про Українську революцію, намагається доводити, що гетьманат, за всієї своєї ситуативної зумовленості, сутнісно, змістовно, орієнтаційно, стратегічно був не стільки кроком уперед в українському державотворенні, а відчайдушною спробою загальмувати, зупинити революційно-прогресивний поступ нації, навіть повернути «колесо історії» назад. А похідною від цих визначальних чинників була форма державного управління, тобто авторитарно-монархічний режим.

Великі сумніви щодо історичної детермінованості гетьманату висловлює М.Попович, уважаючи «вимучену псевдомонархічну авторитарну конструкцію» нежиттєздатною. Головну причину «консервативного й авторитарного режиму» відомий філософ убачає в тому, що «не було в українській традиції тих стабільних формотворень, що їх намагалася намацати в темряві консервативна суспільна думка». Зрештою М.Попович виходить на дихотомічну оцінку феномена: «Режим Скоропадського -- це правоцентристський авторитарний режим, але немає жодних підстав вважати його антинаціональним». Окрім іншого, вочевидь тут чітко оформлена рефлексія на твердження національно-соціалістичних діячів (В.Винниченко, П.Христюк, І.Мазепа, М.Шаповал та ін.), котрі кваліфікували гетьманський режим як «проросій- ський» і «антинаціональний».

Звісно, між позначеними, по суті полярними, позиціями спостерігається чималий спектр інших підходів. В одних працях гетьманат кваліфікують як «бюрократично-військову диктатуру». В інших стверджується, що, прийшовши до влади, гетьман справді отримав диктаторські повноваження, але на практиці вони були істотно обмежені присутністю окупаційних військ. Зустрічалися спроби визначення гетьманської держави як «українського різновиду маріократії». Останній термін, мабуть, має на меті, не змінюючи нічого по суті, бодай трішки завуалювати наукоподібним словотворенням визначення, що дуже істотно зачіпає національне самолюбство -- «маріонетковий режим», хоча у світовій історіографії, з українсько-діаспорною включно, не бракує саме такого визначення державного устрою 1918 р. Так, І.Лисяк-Рудницький уважав, що гетьманат не мав належних рис справжнього, органічного правопорядку і спирався не стільки на сили місцевого консерватизму, скільки на багнети австро-німецьких оку- пантів. Як безумовно маріонетковий характеризує режим П.Скоропадського англійський дослідник О.Файджес. Не надто відрізняється від згаданих вище думка О.Федишина, котрий уважав, що «кращим визначенням України в умовах німецької окупації 1918 р. є “сателіт”. Вона займала становище держави, яка добровільно, хоч і неохоче приймала заступництво великої держави з неминучим обмеженням свого суверенітету».

Певної потуги останнім часом набула тенденція кваліфікувати Українську Державу 1918 р. як паліативний «малоросійський проект», у чому вбачається й головна причина його приреченості на невдачу. Чи не найповніше арґументував такий погляд В.Верстюк. У тритомнику «Україна і Росія в історичній ретроспективі» відповідний розділ він озаглавив «Провал проекту малоросійської України». Висхідним моментом для автора слугує особа П.Скоропадського. Делікатно відхиляючи твердження про український патріотизм гетьмана, надійно спираючись при цьому як на свідчення самого ґене- рала, так і на документи тогочасних політиків із різних таборів, В.Верстюк дійшов твердої думки: «П.Скоропадський був людиною російської культури з великим сентиментом до Росії». І хоча бурхлива революційна епоха втягнула і його у вир політики, зумовила певні зрушення в орієнтаціях, зокрема в українських справах, базові світоглядні принципи залишалися непорушними, даючись взнаки у вирішальні, екзистенціальні моменти. У результаті «форма національно-державного будівництва, яку обрав гетьман, виявилася невдалою. Це була ні українська, ні російська держава, умовно її можна було б назвати малоросійською».

В.Верстюк висловлює згоду зі львівським дослідником Я.Грицаком, котрий уважає, що гетьманський режим прагнув упровадити нову концепцію української нації, яка ґрунтувалася б не на етнічній спорідненості, а на політичній лояльності до Української Держави. Щоправда, він тут же застерігається припущенням, що подібна форма лояльності могла б ствердитися, але для цього необхідні були тривалий час та певні додаткові зовнішні фактори, такі, як, приміром, іноземна військова присутність або інші міжнародні комбінації. Однак «у конкретних умовах 1918 р. українське суспільство, деформоване і політично, і соціально за сотні років існування в імперській системі, просто було нездатне до суголосних форм політичного життя. Час компромісів ще не настав. У суспільстві нуртували революційні пристрасті, його роздирали соціальні та національні суперечності [...] Ці суперечності особливо далися взнаки при спробі використати як об'єднуючі консервативні цінності [...] П.Скоропад- ському та його прибічникам у пошуках національного відповідника твердої авторитарної влади довелося вдатись до пошуків у сивій давнині. Форма гетьманату, запозичена з часів козацької держави і станового суспільства, 1918 р. могла бути лише декоративним обрамленням держави, але ж ніяк не реальною державотворчою традицією, тим більше ефективно діючою схемою» .

Проведений аналіз приводить історика до висновку, що нагадує присуд: «Невміла спроба гетьмана знайти якийсь середньоарифметичний (малоросійський) вихід із становища зробили його мішенню, по якій намагалися стріляти з обох боків». «Перехресний вогонь» з українського та з російського боків і передрішив долю гетьманського режиму, який «міг влаштувати лише нечисленну групу великої буржуазії та землевласників, які в такий спосіб готові були боронити свої станові інтереси, сформовані ще за часів імперії, коли еліта мала донаціональні цінності та спосіб мислення».

Різночитання й відмінні тлумачення спостерігаються в публікаціях, присвячених персонально П.Скоропадському, його особистому впливу на державний курс, а також головному ідеологові українського монархізму -- В.Липинському.

Спробу охопити, узгодити наявні підходи, частково й згадані вище, за можливості підвести їх до спільного знаменника здійснив Р.Пиріг, запропонувавши такий варіант визначення гетьманату П.Скоропадського: «Авторитарно- бюрократичний режим з близькими до диктаторських повноваженнями глави держави, відсутністю представницького органу, поєднанням в уряді виконавчих і законодавчих функцій, суттєвим обмеженням демократичних свобод, деформованою політичною системою, вузькою соціальною базою і тимчасовим характером правління». Тут же автор застерігає: «Однак ця характеристика потребує обов'язкового наголосу на тому, що функціонування даної державної конструкції суттєво обмежувалося фактором присутності мілітарної сили чужих країн. їхня поразка у світовій війні згубно позначилася на долі останнього українського гетьманату».

Навряд чи варто просто пристати до котроїсь із наведених думок, керуючись чи то теоретичною вишуканістю формулювань, чи авторитетом дослідника, який запропонував ту або іншу сентенцію. Значно важливіше й конструктивніше предметно розібратися у глибинних підвалинах історичного феномена в тісному взаємопоєднанні з реальними фактами, документами епохи, а не їх пізнішими, часто надмірно довільними інтерпретаціями, науковий компонент яких свідомо або несвідомо відтісняється на другий план ідеологічними, політичними, емоційними, кон'юнктурними, іншими чинниками. Однак, незважаючи на очевидну для всіх обґрунтованість останнього міркування (про це згадується практично в кожному скільки-небудь предметному дослідженні історії Української Держави 1918 р.), спостерігається тенденція поступового відходу від використання в публікаціях джерел, породжених безпосередньою практикою історичного моменту, як і тих документальних видань, якими послуговувалися в перші пореволюційні десятиліття.

Найновітніший період, власне останні два -- три роки дають серйозні підстави думати, що така тенденція вже зазнає істотного зламу, виявляється дедалі більша увага істориків до першоджерел, і саме на їх основі відтворюється об'єктивна картина історичного досвіду. Нарешті з'явився довгоочікуваний збірник документів, в якому всі ті, хто наскрізно вивчає проблему, чи цікавиться нею, почерпнуть для себе важливу інформацію. Історіографію поповнили два справді ориґінальних дослідження, де до аналізу не тільки повномасштабно залучено весь наявний комплекс джерел, але й зроблено це системно, одержані дані поєднано у синтетичні реконструкції підсумково-узагальнюючого характеру. Власне згадана книга міжнародного колективу авторів є українським перекладом віденського видання 2011 р., до якого знаний і плідний фахівець з історії гетьманату Р.Пиріг написав передмову, додавши до бачення зарубіжними й вітчизняними дослідниками також власні рефлексії на проблему. Обидва видання вирізняє застосування широкого комплексу джерел. Власне історики Австрії та Німеччини поставили собі за мету підняти цілі пласти документів, які раніше не залучалися в науковий обіг. А задум книги Р.Пирога, її структура з неминучістю теж вимагали звернення до нових джерел. Тож дуже цікаво порівняти вже давно відомі, і навіть значною мірою «призабуті» документи та їх значення для реалістичного відтворення досліджуваної картини з новітнім забезпеченням праць необхідною доказовою базою.

У 1936 і 1942 рр. з'явилися два збірники документів, що проливали світло на сутність влади П.Скоропадського. Походили матеріали здебільшого з табору німецьких і австро-угорських дипломатів та окупаційної адміністрації. І хоча автентичність, достовірність джерел ніколи не оскаржувалася, певна упередженість, принаймні настороженість якось нерідко відчувалася в підтекстах багатьох авторів: уже час появи публікацій -- передвоєнне загострення міжнародних стосунків і розпал німецько-радянської війни -- начебто самі за себе промовляли, що обидва видання так чи інакше пов'язані з кон'юнктурою. Тому краще виявляти обачність з їх використанням, а ще краще, про всяк випадок, обходити.

Та чи не найбільше не влаштовував ідеологічних адептів «гетьманщини» зміст документів, які самі собою, без будь-яких оцінок і тлумачень надзвичайно промовисті. Так, уже 2 травня 1918 р., тобто на третій день після гетьманського перевороту, у час, коли кістяк українського уряду лише сформувався, і за один день до офіційного призначення кабінету на чолі з Ф.Лизогубом посол Німеччини в Україні фон Мумм повідомляв у Берлін (тут і далі, якщо не зазначено інше, курсив мій -- В.С.):

«За спиною нового уряду стоїть у першу чергу єдина авторитетна в даний час у країні влада -- німецьке верховне командування.

Через те можна розраховувати, що нові правителі підуть назустріч будь-якому бажанню ґенерала Ґренера (начальник штабу німецьких військ у Києві -- оберкомандо -- В.С.) і моєму як особистого, так і ділового характеру. [...] Дедалі сильніше обмеження уряду, ніж те, яке вже проведено до консолідації відносин (дуже вдалий дипломатичний термін -- В.С), не рекомендується» .

Та й справді, чого можна було ще домагатися, коли штаб командуючого Київською групою армій, що окупувала більшу частину України -- ґенерал- фельдмаршала Г. фон Айхгорна із задоволенням констатував, що «на даний момент Скоропадський перебуває цілком і повністю під впливом головного командування». А щоб жодних сумнівів ні в кого не виникало та з рішучим бажанням розставити всі крапки над «і» той самий німецький штаб запропонував відмовитися «від фікції дружньої країни (wenn endlich die Fiktion vom befreundeten Land aufhort), в якої ми повинні просити дозволу на свої дії у безтолкових або неохайних українських комісарів і комендантів. Головне командування потурбується про те, щоб найменші безпорядки було в корені придушено найрішучішим чином. У цих випадках буде користуватися підтримкою нового уряду» .

Німецьке міністерство закордонних справ цілком слушно вичитало в наведених словах буквально наступне: «Передусім необхідно відмовитися від політики, яка зводиться лише до фікції дружньої країни. Новий уряд робитиме те, що ми вважаємо за необхідне» й, бажаючи в найменших деталях погодити дипломатичні дії з військовими, просило уточнити: «Чи означає це, що ми повинні поводитися з Україною не як із державою, що перебуває з нами в мирних відносинах, а лише як з окупованою областю» .

Німецький посол принципово погоджувався з прямолінійністю військових, у чому він неодноразово запевняв берлінське начальство. Однак, відповідно до свого дипломатичного фаху, несміливо висловлював думку про те, що бажано «підтримувати в Україні фікцію самостійної дружньої держави настільки, наскільки це збігається з нашими інтересами». Щодо причин подібної тактики фон Мумм зазначав:

«Необхідно рахуватися зі суспільною думкою в нас, а також у нейтральних і ворожих нам країнах; слід рахуватися з авторитетом українського уряду серед населення, який ми підірвемо, якщо надто різко покажемо, що він (уряд -- В.С.) є лише лялькою (nur Puppe) в наших руках, а урядові установи обслуговують винятково наші інтереси» .

Що ж до персони П.Скоропадського, в офіційних документах її шанували, однак перебування при владі ставили у пряму, першочергову залежність «від того, чи залишиться він під німецьким впливом». Принагідно можна зазначити, що брутальні образи на адресу українських діячів німці вважали цілком виправданими.

Натомість новопостала влада мовчки все зносила, адже у зверненнях до власного народу єдиним арґументом мала все ту ж військову силу, від якої й сама потерпала. Дуже промовисто про це свідчить, зокрема, телеграма товариша (заступника) міністра внутрішніх справ М.Вороновича ґубернським старостам від 13 травня 1918 р. Урядовець наказував:

«Повідомити населення всіма заходами, а саме: шляхом оголошення на повітових зборах, повідомлення в місцевих офіційних і неофіційних газетах від вашого імені, шляхом розклеювання на помітних місцях відповідних оголошень про те, що вся влада в Україні належить гетьману всієї України Павлу Скоропадському, який визнаний військовим командуванням - німецьким і австро-угорським, яке виявило готовність у разі необхідності підтримувати цю владу збройною силою і суворо карати за непослух цій владі у повній єдності з українською адміністрацією» .

Отже всі політичні гравці дуже добре знали свою справжню роль у тогочасному суспільному процесі та ще не навчилися маскувати її. Тож перша характеристика, яка сама собою напрошується при аналізі подібних документів (а вони побудовані здебільшого на реалістичній, часом надзвичайно точній оцінці ситуації), зумовлює нагальну, невідворотну потребу звернення до такого терміна, як «маріонетковість». І перевершити, «перекрити» його будь-якими абстрактно-логічними маніпулюваннями, штучною словесною еквілібристикою не можна.

Що з цього приводу бачимо в найновітніших дослідженнях? Р.Пиріг максимально скористався зі згаданих двох документальних видань і спогадів П.Скоро- падського, щоб якнайповніше відтворити процес формування першого гетьманського уряду. Картина набула такого непростого й неоднозначного вигляду:

«Природно, що інспірувавши зміну державного правління в Україні, яка мала усунути від влади недієздатний уряд українських есерів, німецькі та австрійські військові і дипломати були зацікавленні у створенні ділового професійного кабінету міністрів, який би дотримувався умов Брестської угоди і взятих П.Скоропадським перед союзниками зобов'язань. Вони були повністю в курсі перших спроб формування нового уряду і намагалися тримати цей процес під своїм контролем» .

Уже на другий день після перевороту, о 9:30 30 квітня 1918 р. М.Сахна- Устимовича й довірену особу гетьмана О.Палтова викликали на нараду до начальника штабу оберкомандо ґенерала В.Ґренера. У ній узяли участь посол Німеччини А. фон Мумм і військовий аташе полковник Ф.Штольценберґ. Австро-Угорщину представляли радник посольства В.Принциґ та військовий аташе М.Фляйшман. Офіційні особи Центральних держав виступали з попередньо узгоджених позицій:

«Докладний звіт В.Принціга до Відня про хід наради засвідчує, що у центрі уваги були два взаємопов'язані питання: формування Ради Міністрів та визнання нею умов надання союзниками військової й економічної допомоги. При відкритті засідання дипломатичні представники наголосили, що зі створюваним кабінетом вони уповноважені підтримувати відносини лише де-факто, до подальших вказівок їхніх урядів. Це означало, що новий уряд вони вважають тимчасовим і не виключають можливих змін у його складі» .

Далі учасники наради перейшли до розгляду конкретних пропозицій на міністерські посади. Очевидно, кандидатуру М.Сахна-Устимовича як голови уряду за присутності самого претендента з етичних міркувань не обговорювали. На відповідальну посаду очільника фінансового відомства було запропоновано відомого економіста М.Бернацького, останнього міністра фінансів Тимчасового уряду. Надаючи великого значення ролі цієї інституції у справі реалізації брестських домовленостей щодо поставок до Центральних держав зерна та сировини, німці наполягали на створенні для міністерства спеціальної фінансової комісії під керівництвом банкіра А.Доброго, нещодавно звільненого після викрадення, інспірованого окремими урядовцями УНР. До неї мав увійти і член німецької економічної місії в Києві К.Мельхіор. В.Принциґ зауважив, що за потреби й австрійська сторона направить як консультанта свого представника з аналогічними повноваженнями:

«На посаду військового міністра М.Сахно-Устимович запропонував генерала Володислава Дашкевича-Горбацького, фактичного військового керівника державного перевороту 29 квітня. Ця кандидатура не дістала підтримки В.Гренера “як небажана для військових кіл”. Із запереченнями виступив і майор М.Флейшман.

Тим більше, що з'ясувалися наміри П.Скоропадського призначити В.Дашкевича-Горбацького начальником гетьманського штабу.

Питання про військового міністра залишилося відкритим» .

Другу частину засідання було присвячено обговоренню зобов'язань, узятих П.Скоропадським на себе 24 квітня під час аудієнції в ґенерала В.Ґренера як умови підтримки Німеччиною й Австро-Угорщиною у здійсненні державного перевороту. Тепер вони були дещо деталізованими та містили 10 пунктів:

1. Визнання умов Брестського мирного договору.

2. Розпуск Центральної Ради й відмова від скликання Установчих зборів. Проведення нових виборів до законодавчого органу після заспокоєння «краю» та за погодженням з оберкомандо.

3. Створення української армії, її чисельність і спосіб використання мають бути встановлені за згодою німецького командування.

4. Усі правопорушення щодо представників німецьких та австро-угорських військ підсудні винятково польовим судам союзних держав.

5. Видалення з державних установ усіх «неблагонадійних осіб», розпуск земських та інших комітетів і заміна їх надійними державними комунальними органами управління.

6. Допоки в Україні немає законодавства про натуральні повинності у воєнний час, застосовуватимуться відповідні закони, чинні у країнах окупаційних армій.

7. Скасування будь-якого залізничного контролю та всіх розпоряджень, які перешкоджають торгівлі продовольчими товарами, сировиною й вивозу їх до Німеччини та Австро-Угорщини.

8. Розв'язання земельного питання шляхом встановлення права власності й оплати селянами отриманих земельних ділянок. Збереження великих сільськогосподарських помість і документальне закріплення прав колишніх великих земельних власників.

9. Уреґулювання фінансових і валютних відносин у руслі підписаних із колишнім урядом угод.

10. За надання військової допомоги Україні союзники отримають відшкодування, характер і розміри якого мають бути визначені окремими угодами. Крім того, буде укладено господарський договір на декілька років про поставки «надлишків» харчової продукції й кормів. Ці угоди мають передбачати пільгові умови для союзних держав щодо зборів і тарифів.

М.Сахно-Устимович і О.Палтов прибули на нараду з письмовими зауваженнями П.Скоропадського до згаданого документа. Зокрема він викреслив п.9, в якому йшлося про виконання угоди, нещодавно укладеної німцями з урядом УНР і невідомої гетьманові. А. фон Мумм і В.Принциґ рішуче заперечили проти вилучення цього пункту, наголошуючи на його винятковій важливості для забезпечення платіжних операцій при виконанні господарських угод. Урешті сторони дійшли згоди, що це питання буде розв'язане на першому засіданні нового уряду. За такою ж схемою погодили й викреслений гетьманом другий абзац п.10 про довгострокові господарські угоди з Центральними державами. У пунктуально веденому німцями протоколі наради записали, що «це буде одним із перших і найважливіших завдань нового уряду».

В.Принциґ після наради у штабі оберкомандо доповідав до Відня про суперечливі враження від нового гетьманського прем'єр-міністра. З одного боку: схвальні, розуміє німецьку мову, однак говорить погано. З іншого: «він не особливо презентабельний». У розпорядженні дослідників немає даних про реакцію німецької сторони, але оскільки цього ж дня М.Сахно-Устимович був усунутий від формування уряду, то цілком вірогідно, що без їхнього впливу на таке рішення П.Скоропадського не обійшлося. Адже, як підкреслює Р.Пиріг, із квітня й до жовтня 1918 р. він був змушений погоджувати призначення міністрів із німцями.

Після такої вельми детальної інформації на основі адекватного акумулювання джерел, здається, зовсім безперспективними мають видаватися спроби бодай в якийсь спосіб пом'якшити враження від визначального факту масштабного обмеження суверенітету України, практично повної залежності керівництва гетьманської держави від окупаційних властей.

У фактологічно насиченій монографії Р.Пирога достатньо підстав для незаперечного висновку, що контроль за можливими змінами в управлінській еліті, її прероґативах із боку австро-німецької адміністрації залишався доволі жорстким і в подальшому (с.89-91, 98-100, 116-117, 123, 163, 240 та ін.). Більше того, вимоги союзників щодо тих чи інших рішень, кроків уряду, заходів міністрів виконувалися практично як накази, що не підлягали обговоренню (с.137-138).

Численні нові документи з німецьких, австрійських, угорських, інших архівів, виявлені та скрупульозно проаналізовані зарубіжними фахівцями, з урахуванням доволі потужного історіографічного пласта, підкреслюють наведені вище матеріали й висновки ще більш категорично та рельєфно. Австрійський історик В.Дорнік у тандемі з німецьким фахівцем П.Лібом виходять із того, що однозначно характеризують похід в Україну австро-угорських військ як ін- тервенцію, їх присутність на чужих територіях -- як окупацію, Німеччину й Австро-Угорщину визначають окупаційними державами, а встановлений режим -- окупаційним. При цьому основною мотивацією значної частини тодішніх європейських політиків була підтримка української державності як можливої масштабної противаги Росії. Тобто Україна «утилітарно» розглядалася лише як знаряддя досягнення власних інтересів, а отже -- зазнавала зневажливих, принизливих оцінок. Так, В.Ґренер був переконаний, що, не маючи вправної армії та налагодженої фінансової системи, українська держава на той момент позбавлена «своїх підвалин». А ґенерал Е.Людендорф міркував ще категоричніше: «Життєздатної самостійної української держави ніколи не буде. Національна ідея України постане й упаде за присутності наших військ». В.Ґренер називав Центральну Раду «табличкою», висловлюючи нерозуміння, чому, мовляв, із нею носяться як «із тухлим яйцем». Тож за такою логікою й за неприкритого бажання «витиснути» з ситуації максимальні вигоди випливала потреба створення власних політичних та економічних важелів і, у цьому сенсі, слухняного, повністю керованого національного уряду, тобто у прямому, природному розумінні слова -- маріонетки.

На головну роль В.Ґренер визначив П.Скоропадського, зв'язавши його твердими обіцянками виконувати всі вимоги окупантів. Зарубіжні історики ставлять під сумнів твердження останнього, ніби він діяв самостійно, вагомо зауважуючи, що «переворот мав успіх лише завдяки німецькій підтримці» . Маючи певні незгоди й тертя з німецькою адміністрацією, зокрема щодо дотримання демократичних форм стосунків з українським політикумом, австро-угорське представництво (посольства так і не було відкрито) в особі посла графа фон Форґача також солідаризувалося з німецьким командуванням. Як ідеться в одному з австрійських дипломатичних документів, що його автори запозичили з державного архіву:

«Сучасний стан дає Центральним державам змогу домагатися свого так само, якби країна була окупована (це й була данина формі -- В.С.), втім з тією перевагою (а це вже по суті -- В.С.), що розпорядження виходять під маркою місцевого уряду (підкреслено у цитованому документі -- В.С.), який, однак, у питаннях виконання цих розпоряджень знову ж таки залежний від нашої допомоги й загалом змушений цілком і повністю виконувати нашу волю» .

Тож і австрійські чиновники, згідно з багатьма джерелами, наведеними у книзі, радили своїм урядовим колам продовжувати зберігати «фіктивність» української державності, яку Центральні країни у військовому й економічному сенсі «повністю тримають у своїх руках»⁴⁶. Наведене -- не лише елементи утопічної епістолярної спадщини. Із Берліна й Відня одна за одною надходили офіційні інструкції з вимогами впроваджувати якомога суворіший окупаційний режим.

Численні документи (сторінки монографії буквально рясніють архівними посиланнями -- їх десятки й сотні) зовсім не становлять якогось винятку. Навпаки -- просто вражає їх, так би мовити, спільна ґенеральна спрямованість, хоча певні, неістотні відмінності, природно, існували. І В.Дорнік із П.Лібом абсолютно вмотивовано вийшли на узагальнюючі висновки, стрижень яких -- відсутність у союзників ясної стратегії, передача східної політики «на відкуп» військовим, щодо інтелектуального рівня й державницьких здібностей котрих виникають серйозні питання. Тож основне завдання окупантів убачалося «у швидкому постачанні (до Центральних держав - В.С.) продовольства у великих кількостях (згідно із зобов'язаннями за Брестським договором -- В.С.). Його мали виконувати німецькі й австро-угорські війська, і цьому завданню підпорядковувалися всі інші»⁴⁶.

Означене повністю детермінувало статус окупованої іноземними військами України, прероґативи місцевої влади й навіть форму правління, режим. Власне, у дослідженні вживаються два словосполучення: «окупаційний режим» і «гетьманський режим», які в реальному житті діяли не нарізно і зовсім не були антиподами, а радше взаємодоповнювали один одного. Перший породив другого, а той, своєю чергою, здебільшого підлаштовувався під курс справжніх господарів становища й виявляв постійне піклування про те, щоб бодай якоюсь небажаною дією чи необережним кроком не розчарувати або не розгнівати своїх сюзеренів. Тож є підстави та сенс стверджувати, що загалом на сім із половиною місяців 1918 р. в Україні запанував окупаційно-гетьманський режим.

Його визначальною характерною рисою був терор. Із самого початку операції німецькі війська «одержували однозначні накази брати в полон більшовиків, незалежно від того, озброєні вони чи ні», і «ставитися до них треба за законами воєнного часу», що на практиці означало страту. «Покарання смертю» «окремих більшовиків чи цілих груп були звичним явищем протягом всього періоду окупації»⁵⁰. Прикрими проявами терористичної практики стали масові розстріли без суду та слідства запідозрених у нелояльності, тих, хто зберігав, відмовлявся здавати за наказами властей зброю. Особливою брутальністю відзначалися події на півдні України -- у Миколаєві, Херсоні, Таганрозі, Криму. Військове начальство, за достовірними документами, розраховувало на те, що публічна жорстокість матиме «ефект відлякування» більшовиків, а солдати у своїх листах до рідних повідомляли про масові вбивства «цивільних, серед них жінок і дітей». Командування частин, злочини яких викликали неґативну реакцію навіть у Берліні, на запити з райхстаґу відповідало, що йдеться «всього лише про банди цивільних без уніформ та інших розпізнавальних знаків, серед яких були й поодинокі жінки та хлопці підліткового віку». В.Дорнік і П.Ліб вивчили численні письмові накази про розстріли полонених та організацію масових захоронень, утім таких наказів про страти мирних жителів вони не знайшли.

Наведені документальні факти свідчать, що поступово грані між «озброєними бандитами» й цивільними мешканцями стиралися, «більшовиків» у полон уже не брали, а за ними під репресії дедалі частіше підпадав і будь-хто з «ворогів» режиму. А останніми потенційно сприймалися мало не всі селяни. Автори дослідження на значній кількості документів показують, що «систематичне роззброєння сіл було єдиною передумовою для заспокоєння ситуації в країні» та «основним завданням військ Центральних держав протягом окупації», а «ефективний результат» досягався лише в разі застосування «щонайжор- стокіших заходів», тобто смертної кари. І якщо Центральна Рада намагалася протестувати проти запровадження військово-польових судів за стандартами німецького законодавства, то гетьманський уряд видавав накази разом з окупаційними властями, які виправдовували терор проти непокірного населення, що не бажало терпіти наруги й пограбувань, чинило наростаючий спротив проти масових, у тому числі «показових покарань», які виливалися не лише в розстріли, а й спалення цілих сіл.

Не маючи на меті наміру виправдовувати серію акцій індивідуального терору, до якого вдалися ліві російські есери, у тому числі й убивство в Києві ґенерал-фельдмаршала Г. фон Айхгорна (розрахунок базувався на можливості зриву в такий спосіб Брестського миру між РСФРР і Німеччиною), на висловлену прихильність до такої тактики й організації ПСР(л) в Україні, масштаби застосування жорстокої каральної практики були аж ніяк не сумірними, і про їх взаємозалежність усерйоз ніхто з дослідників не говорить.

Хоча в австро-угорській зоні окупації (південь Волинської, Подільська, Катеринославська, Херсонська ґубернії, материкова Таврія) ситуація й суспільні процеси дещо відрізнялися від розвитку подій на решті території України включно з Кримським півостровом (німецька зона), визначальні позиції були дуже схожими. Так, на початку окупації, як свідчать наведені зарубіжними дослідниками дані, «спалення окремих будівель чи цілих населених пунктів з метою видачі харчів чи зброї було звичним явищем». Однак на середину літа 1918 р. окупаційна адміністрація почала рекомендувати замінити розстріли грошовими штрафами: за вбитого солдата -- 40 тис., за пораненого -- 10 тис. руб.Однак перспектива владнання в такий спосіб суперечностей за антагоністичних обставин і настроїв мала дуже песимістичний, радше примарний вигляд. За словами М.Шаповала:

«Що це за лютий час був на Україні! Гетьманщина лютувала:

8 липня видала “закон” про боротьбу з розрухою в сільському господарстві, на основі якого установлено було кріпацтво: селян змушували силою обробляти панські землі. В початку вересня Скоропадський поїхав на поклон Вільгельмові ІІ у Берлін (5 вересня), після чого гетьманщина підписала (10 вересня) договір з Німеччиною на передачу німцям 35% врожаю.

Гетьманщина була така страшна, що розпочалася по всій Україні боротьба проти буржуазної диктатури і німців. Боротьба велася партизанським способом селянами під проводом со- ціялістів-революціонерів і Селянської спілки. Яка це була боротьба, показує звіт німецької оберкоманди, що на Україні за 6 місяців було вбито 19 000 німецьких жовнірів і офіцерів в сутичках з селянами! Розуміється, з боку селянства впало значно більше. Німці почали вивозити в Німеччину, в концентраційні табори багато борців, переважно соціялістів-революціонерів і членів Селянської спілки» .

Ці самі факти використовував у своєму дослідженні й П.Христюк, припускаючи, що кількість убитих окупантів було навіть занижено штабними службами.

Політика гетьманського режиму щодо селянства дає всі підстави охарактеризувати її як «війну з селянством», котра, у відповідь, перетворювалася на «війну селянства з гетьманщиною». Це підтверджується не тільки пропо- міщицькими, антиселянськими законами та розпорядженнями гетьмана, його уряду, а й численними фактами терору, що його чинили карні експедиції (контрибуції, шмагання, страти, «покріпачення»), і такими ж численними фактами різноманітних форм спротиву, аж до збройних повстань, про які, незважаючи на «дику цензуру», громадськості ставало відомо через пресу.

Навіть російський білоґвардійський ґенерал А.Денікін усвідомлював відверто пропоміщицький, антиселянський курс аграрної політики П.Скоро- падського та закономірність боротьби селян проти режиму, що той курс здійснював: «Село піднялося за землю проти пана, проти німця як оборонця пана і відбирача хліба». Підбиваючи підсумки аналізу причин розвитку селянського руху в 1918 р., сучасний дослідник обґрунтовано стверджує: боротьба селян спрямовувалася «насамперед проти встановлення на місцях гетьманської диктатури та насадження грабіжницької продовольчої політики». І хоча майже ніхто з політичних сил не керував проявами селянської непокори та протесту (особливо навесні -- на початку літа 1918 р.), вони поширювалися на цілі реґіо- ни, перетворюючись на дедалі змістовніші й радикальніші. Селянство бралося за зброю, створювало партизанські загони, піднімалося на повстання.

Загалом у контекст висновків як перших істориків Української революції (праці 1920-х рр.), так і сучасних зарубіжних колеґ потрапляють міркування вітчизняного фахівця Г.Касьянова -- одного зі співавторів книги «Україна між самовизначенням та окупацією: 1917--1922 роки». У короткому підрозділі «Українська Держава Скоропадського» автор акумулював відомості українських дослідників про розмах спротиву окупаційно-гетьманському режиму:

«За даними генерал-фельдмаршала Айхгорна в аграрних “безладах” брали участь 10--12% селян, тобто 2,5 млн осіб. За підрахунками сучасного дослідника Віктора Савченка, до осені втрати окупаційних військ в Україні становили 22 тис. солдатів і офіцерів, втрати Державної варти -- понад 30 тис. осіб. Кількість учасників повстань у травні -- вересні дослідник оцінює у 80 тис. осіб» .

Принагідно слід згадати і слушне зауваження Р.Пирога щодо істотного перебільшення Г. фон Айхгорном, а за ним і деякими сучасними істориками чисельності учасників селянських рухів. Наведені комплексні підрахунки, думаємо, також промовляють на користь правомірності визначення «окупаційно- гетьманський режим» і ставлення до нього населення України.

Щоправда, навряд чи можна солідаризуватися з думкою Г.Касьянова про те, що «політичний режим, який встановився 19 (вочевидь, технічна помилка, має бути 29) квітня 1918 р. з погляду легітимності та представництва мало чим відрізнявся від попередньої системи: його підтримували великі землевласники та заможні селяни, промисловці й фінансова буржуазія».

Соціальна база, особливо ж партійне опертя Центральної Ради, були зовсім іншими й, коротко кажучи, ширшими, хоча в міру відходу керівництва Української революції від первісних обіцянок, неухильно звужувалися, зумовивши зрештою політичний крах. Аж занадто вузька суспільна підтримка гетьманату від самого початку робила його практично недієздатним, а долю -- проблематичною. І Г.Касьянов дещо суперечить сам собі, чи ж то коригує висловлену сентенцію, відзначаючи, що «в усіх оцінках ніхто не заперечує критичної вузькості соціальної бази цього державного утворення (гетьманської Української Держави -- В.С.) та його не менш критичної залежності від зовнішньої сили». Доволі точною, виваженою видається авторська кваліфікація потенційних можливостей режиму П.Скоропадського:

«Варто звернути увагу й на те, що, попри зовнішні атрибути диктаторських повноважень (гетьман особисто призначав і звільняв уряд, був головнокомандувачем і виконував функції верховного судді), в політичному сенсі режим був досить слабким. Попри запроваджену вже в перші дні правління Скоропадського цензуру, заборони й обмеження на свободу слова, зборів і мітингів, в Українській Державі легально чи напівлегально діяли політичні сили й діячі, які відкрито виступали проти гетьмана, проводили заборонені владою з'їзди, видавали заборонені газети. Вельми показовим фактом можна вважати те, що в травні 1918 р. всі опозиційні до гетьмана партії й організації провели “підпільні” з'їзди в околицях Києва після того, як ці з'їзди були заборонені чи навіть силоміць розігнані в самому місті. Якоюсь мірою це було символічною демонстрацією меж впливу влади» .

Удаючись до системного аналізу нагромадженого джерельного та історіографічного матеріалу, Г.Касьянов обґрунтовано підкреслює неготовність гетьманського режиму разом з окупантами до «наведення ладу» в Україні, недооцінку здатності населення, передусім селян, до самоорганізації та військових форм відсічі державному й іноземному терору та визиску.

Концептуально важливим видається й те, що український історик у загальний підхід творчого колективу до проблеми, утілений у формулі «Українські “спроби державотворення” між самостійністю та окупацією», вносить принципово важливий елемент -- чинник Української революції, надавши навіть назві відповідного структурного підрозділу сутнісно уточнюючу характеристику «Україна між революцією, самостійністю та окупацією», що справді змістовно вирізняє сюжет з інших запропонованих матеріалів.

Значний масив використаних у розглядуваній колективній монографії фактів і документів свідчить, що створювана окупантами військова й цивільна адміністрація мала нагальними завданнями угамування політичних пристрастей, наведення «ладу» заради досягнення тієї ж таки головної мети -- одержання обіцяного у Бресті обсягу продовольства (розділи монографії: «Окупаційна адміністрація», «Економічне використовування»). Такий висновок одержує сутнісне документальне підтвердження комплексним аналізом вітчизняних і зарубіжних джерел та історіографічних набутків у спеціальному розділі «Погляд зсередини -- життя за окупації», автором якого став В.Расевич.

Не торкаючись значно ширших аспектів, порушених у названих структурних складових книги, яка загалом також має пряме відношення до поставленої проблеми, -- з'ясування сутності політичного режиму Української Держави 1918 р., але усе ж заслуговує на окрему спеціальну розмову, свідомо обмежуючись концентрацією уваги на механізмах функціонування, не можна пройти повз спроби виправдання тогочасного режиму, застосовуваних методів управління, що час від часу трапляються в публікаціях. Вельми показовим прикладом тут може бути монографія правознавця О.Тимощука про охоронний апарат Української Держави. Слід зазначити, що в юридичному аспекті (в усякому разі, наскільки про це може судити історик) дослідження виконано на високому рівні. Воно містить цікаві спостереження, на які не звертали увагу інші фахівці, ориґінальні тлумачення непростих, суперечливих явищ і процесів, нетрадиційні, специфічні оцінки. Однак, часто погоджуючись в абстрактно-теоретичному контексті з багатьма правничими кваліфікаціями тих чи інших суспільних дій, їх результатів, далеко не в усьому можна пристати на запропоновану автором формально-логічну схему підходу до конкретно- історичного моменту вітчизняного досвіду, найменованого гетьманатом.

Так, однією з передумов приходу до влади П.Скоропадського О.Тимощук уважає «анархо-кримінальну ситуацію в Україні» (подібним чином навіть названо один із параграфів книги). А ситуацію, на переконання дослідника, створили Лютнева й Жовтнева революції, народжені ними державні інституції з їх земельним законодавством, а також соціалістична законотворчість Центральної Ради. Аналізуючи скасування ІІІ Універсалом права власності на поміщицькі й інші землі нетрудових господарів, О.Тимощук пише, що «невиразність юридичного тлумачення інституту власності відразу ж створила прецедент для замаху на майнові права громадянина, що в умовах загальної російської революції вело до анархії і безладдя в Україні». У результаті цього, а потім і наступного кроку -- земельного закону від 18 січня 1918 р. -- «звірячі інстинкти натовпу вийшли на поверхню. Поширювалася кількість елементів, для яких не тільки розкрадання майна у садибах поміщиків і на монастирських землях, а й пограбування і вбивства стали вигідним ремеслом». Припинити хаос, хижацьке нищення багатств, змінити криміногенну ситуацію на лад і порядок і був покликаний П.Скоропадський. Щоправда, для цього бойовому ґе- нералові довелося взяти на себе зобов'язання виконати вже іншим -- німецьким ґенералом В.Ґренером -- умови: відмовитися від власного війська (мовляв, вистачить і окупаційного; але хто тоді буде справжнім господарем становища?! -- В.С.); віддавати українських громадян за вчинення злочинів проти союзних військ під юрисдикцію німецько-австрійських польових судів (блискуча ілюстрація «суверенітету» -- В.С.); дозволити союзникам «огородити українську юстицію від терору всяких політичних організацій» (О.Тимощук «переклав» юридичну формулу на зрозумілу кожному мову, і в нього вийшло: «тобто санкціонувати їхні каральні акції на окупованій території»); погодитися зі звільненням із державних установ «соціалістичних елементів» і розпустити земельні комітети; відновити право приватної власності та сплату селянами вартості отриманої землі й ще низка пунктів подібного роду. Дослідник змушений чесно визнати:

«Безперечно, що виконання Україною цих вимог перш за все було вигідно Центральним державам, але ж у своїй більшості це й не ставило значних перешкод для розвитку власного народного господарства і давало реальні владні важелі українському уряду для вгамування анархії і соціального розбрату (читай: насильного припинення демократичних перетворень -- В.С.), для державного просування шляхом, по якому вже пройшло багато розвинених європейських країн (перспектива в умовах іноземної окупації, як мінімум, проблематична -- В.С.)» .

Однак іще сумнівніші висновки О.Тимощука, які логічно довершують запропоновану схему:

«Безумовно, -- констатує правник, -- коментуючи прихід до влади П.Скоропадського формальною юридичною мовою, його важко назвати легітимним. Певна річ, вирішальну роль в одержанні П.Скоропадським влади відіграли німці. Але ж їхня модель реформування України збігалася з поглядами на державне будівництво і самого Скоропадського. Головною причиною усунення з політичної арени Центральної Ради і створення гетьманату П.Скоропадського була відсутність ефективного державного управління, а приводом -- анархо-кримінальна ситуація, що склалася навесні 1918 р. як у місті, так і в українському селі (невже ситуація у країні й потреба її змінити -- це лише привід для кардинального зламу державного ладу? -- В.С.). Тому, на наш погляд, при висвітленні питання про легітимність гетьманської влади в Україні 1918 р. слід застосувати конкретно-історичний підхід, а не абстрактне кліше теорії держави і права, створене із формальних означень» .

Іншими словами, для наведення порядку (зламу анархо-кримінальної ситуації) до влади можна прийти й кримінальним («формально-нелегітимним») шляхом, а потім у такий самий спосіб зміцнювати й утримувати її. А якщо в науці для цього «вигадали» певні терміни -- кваліфікації, то для фахівця- правника достатньо зверхньо оголосити їх «абстрактними кліше теорії держави і права, створеними із формальних означень» і, багатозначно натякаючи на переваги конкретно-історичного підходу, «зняти проблему» щодо П.Скоропадського. Щоправда, відносно «анархо-кримінального» народу (майже всієї нації), яка боронилася від нової влади, то тут будь-які спроби зрозуміти суспільні процеси крізь призму «конкретно-історичного підходу» забуваються (чи відкидаються), і у пригоді стають «абстрактні кліше теорії держави і права». Збройні виступи проти гетьманату це апріорі «різновид політичного і кримінального бандитизму».

Подібна «асиметрія» практикується, як уважається, не через нехтування елементарною науковою логікою, дослідницькою коректністю, а зі свідомого розрахунку -- будь-що виправдати певні політичні погляди. Тому О.Тимощук понад усе прагне «зрозуміти позиції захисників закону (тобто гетьманців -- В.С.), який, незважаючи на дискусійність про легітимність законодавця, відновив знехтувані права приватного власника».

Так ось, урешті, для чого слід було здійснювати державний переворот, ліквідовувати республікансько-демократичний лад, скасовувати конституцію, забороняти скликання Українських установчих зборів, селянського й робітничого з'їздів, форумів провідних національних партій (УПСР, УСДРП), здійснювати ще безліч антидемократичних кроків -- щоб захистити права приватного власника!.. Природно, під останнім розуміються лише поміщицько- капіталістичні елементи (як відомо, у більшості в Україні -- неукраїнські). Що ж до власності, скажімо, селян, то тут знову інша мірка -- нею можна розпорядитися за правом сили («карний тиск на селянство») на користь німецьких та австрійських зайд -- і це не буде порушенням нічиїх прав, буде торжеством того ж закону -- звісно, закону гетьманського -- за природною логікою, антинародного й антинаціонального. Однак, навіть визначаючи дискусійною кваліфікацію «бандитських» повстанських загонів, які вкрили практично всю Україну, автор намагається видати правомірною терористичну за своєю суттю діяльність охоронних структур гетьманату. Адже вони захищали «законослухняних громадян» (цензову абсолютну меншість населення України -- В.С.).

Черговим виявом асиметрії -- уже з певним національним наголосом -- є спроба О.Тимощука видати масову стихійну боротьбу українського селянства проти гетьманату й окупантів результатом передусім злочинних дій радянської Росії, РКП(б). Навіть «анархо-комуніст» Н.Махно був «засланий» в Україну В.Леніним і Я.Свердловим із завданням здійснення терористичної діяльності, розгортання антигетьманського повстання. А тому режим мав «досить підстав для застосування примусових заходів до комуністичних підпільників (до їх числа слідом за гетьманською адміністрацією О.Тимощук відносить усі ліві політичні сили, у тому числі й українські -- В.С.). їх діяльність становила реальну загрозу для життя не лише гетьманським урядовцям, а й значній (передбачливо не уточнюється, якій, насправді абсолютно меншій -- В.С.) частині населення України». Зовсім не дивно, що «головний сенс гетьманських реформ у галузі юстиції полягав у налагодженні традиційної російської моделі судоустрою (мова про царське судочинство -- В.С.), дійова субординаційна вертикаль якої з державним самовизначенням України була порушена. Для цього, на думку П.Скоропадського та його найближчих юридичних радників (а такими, як відомо, були здебільшого старі імперські чиновники -- В.С.), десятиріччями апробовану російську схему влаштування центрального апарату юстиції необхідно було перенести із Петербурга до Києва і поширити його керівні повноваження на ті територіальні судові осередки, що залишилися в Україні»

Що ж, із погляду загальних переконань та орієнтацій П.Скоропадського все логічно, навіть закономірно. І якщо виявити елементарну послідовність, то доведеться визнати, що весь режим гетьманату (це, принаймні, переконливо засвідчує досліджуваний О.Тимощуком сеґмент життєдіяльності системи) був за глибинною суттю антиреволюційним, антидемократичним, абсолютистським. І ніякими шатами не прикрити його непривабливу сутність (до речі, автор не може приховати, що й «німецькі військові суди були далекими від демократичних здобутків європейського та північноамериканського судочинства того часу»). Уже не йдеться про каральні військові заходи, військово- польові суди, страти без слідства й суду, розстріли в десятикратному масштабі за вбивство одного окупанта тощо. Природно, що політико-правова модель гетьманату, як історичний анахронізм та антипод справжнього національного інтересу не мала скільки-небудь обнадійливих перспектив, була приречена на неминучу поразку.