Режим Гетьманату 1918 р. у світлі документів та сучасних історичних студій

Зовсім з іншого боку бачиться функціонування окупаційно-гетьманського режиму міжнародному колективу істориків. Характеризуючи процес здійснення інтервенції, спільні каральні акції влади, дослідники, спираючись на доволі репрезентативну джерельну базу, відзначають:

«В ході просування територією України та під час повстань на початку літа окупаційні війська досить рішуче взялися насамперед за боротьбу з більшовицькими повстанцями, до того ж їм не завжди вдавалося відрізнити повстанців від цивільного населення. Заготівля продовольства, здійснювана на початках військовими засобами, теж не сприяла зростанню симпатії до окупаційних військ. Навіть коли окупаційна влада спробувала знову завоювати серце й уми українців і в травні й червні змінила стратегію, тобто запровадила військово-польове судочинство, більшою мірою почала залучати українські власті до придушення повстань і заготівлі продовольства та не так жорстко ставитися до цивільного населення, було вже дещо пізно, бо надто багато залишила вона по собі випаленої землі» .

На цьому тлі зовсім інакше виглядають характеристики суті окупаційного режиму, що пропонуються в деяких вітчизняних, і при тому достатньо авторитетних, виданнях. Так, в «Енциклопедії історії України» з явним розрахунком уникнути чіткої визначеності, старанно обходячи такі терміни, як «інтервенція», «воєнно-авторитарний режим», з очевидним бажанням бодай у чомусь пом'якшити враження від політики, яка навряд чи в будь-якій системі координат може претендувати на позитивні оцінки, відповідну статтю названо «Австро-німецьких військ контроль над територією України 1918». Необґрунтовано звужуючи причини й сутність окупації України до функції «контролю над територією», автори тут же суперечать самі собі, зазначаючи, що саме це (термін «окупація», природно, відсутній) стало «вирішальним чинником внутрішнього та зовнішнього життя України». Не можуть вони не визнати й того, що німецькі та австро-угорські війська були «вирішальним чинником і опорою існування режиму П.Скоропадського». Обходячи неґативні наслідки чужоземної зверхності, в енциклопедичній довідці відчувається прагнення переконати читачів у тому, що «контроль над територією України» слід оцінити позитивно, оскільки він був «підпорою встановленого в Україні державного ладу», окупаційні війська «перешкоджали здійсненню великодержавницьких планів і соціально-економічних експериментів більшовиків в Україні і в цьому сенсі виконували роль стабілізуючого фактора». Не можна сказати, щоб у зіставленні з іншими поглядами висловлена енциклопедична позиція могла претендувати на ту, якій беззастережно можна віддати перевагу.

Ідучи від фактів і документів до узагальнень, з'ясування глибинних причин краху окупаційного й гетьманського режимів, міжнародний колектив істориків погоджується на тезі, що «довіру українців до “іноземної допомоги” зруйнувала насамперед підтримка поміщиків, яку широкі маси населення трактували як антиреволюційну діяльність, а також встановлення влади гетьманату, який правив, не маючи широкої підтримки серед народу. А остаточний смертельний удар по українській кампанії Центральних держав нанесло, безсумнівно, те, що вони не наполягли на швидкій побудові стабільної держави» .

«Розшифровка» цієї фабули дуже проста. Реальні господарі становища в тогочасній Україні -- окупаційні власті -- не лише не були зацікавленими у становленні більш-менш самостійної національної державності, а й усіля- ко гальмували цей процес. Так, П.Скоропадський «хоч і намагався щосили утверджувати свою самостійність, однак йому ніяк не вдавалося емансипувати свою владу. Вона надто залежала від Німеччини, що ще більше посилив його візит до Берліна у вересні 1918 р.». Уважаємо, такий об'єктивний погляд на стан справ в Україні доволі переконливо показує, якими насправді могли бути можливості української влади, проблеми вибору власного курсу та його реалізації.

Примітною рисою книги «Україна між самовизначенням та окупацією: 1917--1922 роки» стало прагнення авторів на основі предметного порівняльного аналізу принципово оцінити ту стадію історичного поступу нашого суспільства, яку воно переживало в часи гетьманського режиму. Одержаний результат має істотні розбіжності з позиціями вітчизняних адептів авторитарно- монархічної влади.

«Загалом постає питання, -- пише В.Дорнік, -- чи Центральні держави хтось добре проконсультував перед усуненням від влади Центральної Ради. Навіть якщо її провідні політики були безпомічні в питаннях державотворення й не були в змозі подолати хаос у країни, однак Рада все ж таки репрезентувала набагато ширші верстви населення. Натомість приведення до влади Скоропадського було однозначним кроком назад і зосередженням на вузькому політичному напрямі. Навіть якщо новий гетьман, а також німецька окупаційна влада намагалися проводити виважену політику, проте руйнівною була вже сама символічність великого землевласника, який прийшов до влади на німецьких багнетах» .

Не полишаючи в аналізі чинника взаємопов'язаності окупаційного й гетьманського режимів, достатньо логічним видається подивитися на їх долю крізь призму останнього ґрунтовного дослідження, через висновки, яких дійшли автори на основі численних підрахунків (звісно, мова у цьому разі більше про економічні складові). «Загалом окупація України Центральними державами, -- говориться у прикінцевих заувагах, -- стала для залучених до цих подій держав цілковитим провалом». Постає закономірне питання, а чи міг за таких обставин режим П.Скоропадського розраховувати не те що на позитивну перспективу, а навіть на елементарне виживання? І зарубіжні фахівці дають на це питання пряму, принципову відповідь: «Для самої України вступ німецьких і австро-угорських військ хоч і зумовив нетривале відновлення її незалежності, проте їй було важко звільнитися з міцних обіймів нових союзників».

Дві праці (Р.Пирога й міжнародного колективу авторів), покладені в основу аналізу, здійсненого у цій статті, уважаємо, дають достатньо підстав для констатації факту появи якщо і не якісно нової, чи то сутнісно відмінної від відомих та домінуючих останнім часом тенденцій, то, принаймні, переконливо, рельєфно демонструють ефективні аспекти, шляхи вдосконалення досліджень одного з вельми складних і суперечливих історичних феноменів -- новітнього гетьманату. Прогрес тут можливий як у сфері залучення у процес вивчення нових пластів документів, так і принципово критичнішого використання історіографічних набутків.

Звісно, за задумами, хронологією, іншими параметрами обидві публікації значно ширші моментів, розглянутих вище. Та й в обраному ракурсі розмови не з усіма елементами можна абсолютно погодитися. Наприклад, майже не аналізуються серпневі 1918 р. масштабні партизанські дії на Чернігівщині й Полтавщині -- за концепцією авторів віденського видання, на цей час повстанську стихію вже вдалося приборкати. Однак саме тоді стихійним виступам спробувала надати організованого характеру щойно створена Комуністична партія (більшовиків) України, і владі (як окупаційній, так і гетьманській) довелося докласти чималих спільних зусиль для придушення масштабного партизансько-селянського виступу.

Загалом партійний аспект досвіду періоду гетьманату, незважаючи на достатньо репрезентативні можливості (документно-архівні, мемуарно-історіографічні), привертає поки що порівняно меншу увагу. Тому й відсутні в багатьох працях ґрунтовні відповіді на питання, як вплинули на партійно- політичні процеси репресивні заходи властей -- знизили кипіння суспільних пристрастей, чи ж, навпаки, виявилися додатковим стимулом, своєрідним детонатором для радикалізації дій опонентів режиму, прискоривши, зокрема, кристалізацію позицій, організаційні кроки лівих елементів, стимулювавши появу такого унікального явища, як націонал-комунізм.

Утім у нашому випадку не ставиться завдання дати розлогу рецензію на наявні, у тому числі згадані, видання. Ідеться про те, якою мірою вони додатково допомагають поглибити знання про непросту сторінку історії, сприяють одержанню адекватніших, об'єктивніших висновків та оцінок про епоху, її визначальні вектори. У цьому сенсі, як видається, може йтися про актуалізацію наступних положень.

Обидва режими (як окупаційний, так і гетьманський) були не лише найтіснішим чином взаємопов'язаними, органічно доповнювали один одного. Це були феномени, так би мовити, одного сутнісно-орієнтаційного порядку, що дозволяє вдаватися й до такої синтетичної, системної характеристики, як окупаційно-гетьманський режим.

Із самих початків витворювана система, за великим рахунком, могла бути лише тимчасовою й термін її існування залежав не стільки від ініціаторів та організаторів реалізації політично-правничої моделі, скільки від чинників, які ані контролювати, ані навіть передбачити було просто неможливо.

Від перших днів запровадження (інтервенція, хай якоюсь, можливо й значною, мірою вимушена, повсюдний спротив, усупереч підписаним Центральною Радою угодам, «запрошеним» у свою країну іноземним військам зумовив повноцінні воєнні операції з боями, серйозними фізичними втратами тощо; державний переворот для зміни влади) режим 1918 р. ніяк не міг обійтися без репресивних, терористичних функцій, які майже автоматично поглинули, підмінили інші методи управління, або відтіснили їх на інший план. Чужоземна зверхність і занадто вузька соціальна база панівного режиму, відсутність мобілізаційної стратегії, консолідаційної ідеології, подвійна (чи ж то -- двоїста) лояльність владної еліти не давали підстав для обнадійливого прогнозу щодо перспектив існування Української Держави, що зрештою й підтвердила історична практика. Вищеозначене, уважаємо, певною мірою наближає до з'ясування об'єктивної природи розвитку суспільних процесів 1918 р., звісно в комплексному поєднанні з урахуванням впливу на перебіг подій суб'єктивних чинників.

Размещено на Allbest.ru