Влада і суспільство в добу нової економічної політики

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВЛАДА І СУСПІЛЬСТВО В ДОБУ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Вступ

Повсякденне життя українського суспільства в добу непу істотно відрізнялося як від дореволюційного часу, так і від епохи, основним змістом якої стало так зване "соціалістичне будівництво". Щоб зрозуміти, в якій ситуації опинилося населення радянської України, слід виявити, в чому полягала специфіка нової економічної політики. Іншими словами, треба з'ясувати, від чого більшовицька влада відмовлялася, які правила співіснування держави з суспільством встановлювалися після відмови від політики "воєнного комунізму".

Здійснювані в Україні і Росії комуністичні перетворення мали цивіліза- ційний характер. У повсякденній свідомості вони й досі пов'язуються з Російською революцією 1917 р. Цей неподоланий стереотип є продуктом цілеспрямованої пропаганди у трьох поколіннях. Лідери партії більшовиків прагнули затиснути експеримент з утворенням держави-комуни, ідея якого народилася в їхніх головах, в оболонку народної революції, яка зруйнувала імперію Романових.

1. Початок комуністичної революції

За грандіозністю задуму комуністичний експеримент справді був революційним. Але він не мав нічого спільного з революцією 1917 р. Хто міг тоді відстоювати ідею комунізму? Навіть члени більшовицької партії, не кажучи вже про мільйонні маси людей, які йшли за радами, прагнули тільки одного: експропріювати майно великих власників і поділити його на зрівняльних засадах.

Ленінській партії знадобилося кілька місяців, щоб після перевороту у Петрограді перетворити здобуту владу на диктатуру і поширити її на більшу частину території колишньої імперії. Навесні 1918 р. майже одночасно в Москві були надруковані дві праці -- "Програма комуністів (більшовиків)" М. Бухаріна і "Чергові завдання Радянської влади" В. Леніна. У брошурі Бухаріна, вихід якої в світ співпав із зміною назви партії більшовиків, малювалися ідеалізовані картинки майбутнього комуністичного ладу. У статті Леніна комуністичні перетворення оголошувалися черговими завданнями радянської влади. Йшлося про оголошення великого виробництва загальнонародною (а фактично -- державною) власністю, одержавлення дрібного виробництва, ліквідацію товарно-грошових відносин і створення на руїнах ринкової економіки централізованого планового господарства.

Внаслідок націоналізації "командних висот" (промисловості, транспорту і зв'язку, фінансово-банківської системи) у прямому розпорядженні керівників державної партії опинилася неспівставно більша, ніж у держав нормального типу, кількість наявного ресурсного потенціалу суспільства. Вони дістали можливість наказувати -- що, скільки, коли і де треба виробити. Директивне планування стало своєрідною чарівною паличкою, порухом якої вони могли регулювати обсяг і термін вироблення необхідної продукції. Насамперед йшлося про зброю, боєприпаси і спорядження для армії, чисельність якої нестримно зростала. Європейські країни у 1919-1920 рр. уже завершили демобілізацію, і їхні сукупні збройні сили істотно поступалися Червоній армії. Континент опинився перед загрозою вторгнення зі Сходу під гаслами світової революції. Більшовицькі газети почали називати В. Леніна і Л. Троцького вождями всесвітньої радянської федерації. Експропрійовані у буржуазії валюта та інші цінності використовувалися більшовицькими емісарами для створення в усіх країнах кишенькових комуністичних партій, об'єднуваних утвореним в Москві Комуністичним інтернаціоналом.

Та незабаром з'ясувалося, що одержавлення сприяє мобілізації наявних ресурсів, але нездатне забезпечити їх ефективне відтворення. Розруха, яку в радянських підручниках історії розглядали тільки як результат воєнних дій, що тривали з 1914 р., почала охоплювати промисловість і транспорт якраз внаслідок націоналізації. Централізоване управління одержавленою промисловістю на засадах "єдиної фабрики" не спрацьовувало.

Логічним наслідком націоналізації промисловості, транспорту і банків став ленінський декрет від 15 липня 1920 р. "Про розрахункові операції". Дія цього декрету була негайно поширена на територію України. Проголошувалося, що всі установи, підприємства і організації, які потребують певних виробів, матеріалів або продуктів, зобов'язані для одержання їх звертатися у відповідні розподільчі радянські установи. Купівля на вільному ринку заборонялася. Розрахунки між установами та підприємствами могли здійснюватися тільки у безготівковій формі. В грудні 1920 р. розгорнулася безпосередня підготовка до скасування грошового обігу і заміни грошей "тродами" (трудовими одиницями).

Заготівельники вже з осені 1918 р. почали накладати на селян обов'язкові завдання щодо поставки державі продовольства. Ці завдання розкладалися по губерніях, повітах, волостях, селах і дворах. Поява продрозкладки (в українській мові побутує й російський замінник -- продрозверстка) була обумовлена самою логікою комуністичного будівництва. 11 січня 1919 р. з'явився спеціальний декрет про хлібну і фуражну розкладку. Всупереч назві декрету запроваджувана ним розкладка поширювалася майже на всі види продовольства та сільськогосподарської сировини. Одночасно заборонялася приватна торгівля сільськогосподарською продукцією.

Розкладка мала вигляд торговельної операції, але не була нею, тому що держава платила за вилучену продукцію символічну ціну. Не була вона й податком, тому що не прив'язувалася до обсягу вирощеної продукції у певному відсотку. Величина розкладки визначалася двома чинниками: потребами держави у продовольстві і здатністю наркомпроду та його воєнізованих підрозділів вилучати продукцію у селян. Інакше кажучи, продрозкладка була реквізицією.

Після поразки денікінців Всеукрревком затвердив новий земельний закон, яким заборонялося відводити землю під радгоспи без згоди селян. Цим самим Кремль (співавтором закону був В. Ленін) відмовлявся від негайного запровадження комун і радгоспів, яке було причиною падіння радянської влади в Україні у 1919 р. Майже одночасно голова уряду Х. Раковський і нарком продовольства М. Владимиров підписали новий закон про хлібну розкладку. У травні 1920 р. була затверджена розкладка на велику рогату худобу, овець, свиней, яйця, картоплю тощо.

Заплановану кількість продовольства вилучити не вдалося. Разом з тим в другій половині 1920 р. вималювалася небезпека величезного недосіву. Недосів був безпосереднім результатом продрозкладки. Знаючи, що вироблену продукцію заберуть, селяни мали намір сіяти тільки для власних потреб.

За дорученням В. Леніна уряд розробив законопроект "Про заходи зміцнення і розвитку селянського сільського господарства" і 14 грудня 1920 р. представив його у ВЦВК для внесення на VIII Всеросійський з'їзд рад. Будучи реалістом, вождь партії остерігав тих, хто бажав повторити спробу негайної комунізації села. Розуміючи, що доведеться зберегти реквізиційний принцип у відносинах між містом і селом, Ленін бачив небезпеку колосального недосіву полів навесні 1921 р. Тому він наполягав на тому, щоб поширити продрозкладку не тільки на вже вироблену продукцію, але й на засівну площу селянських господарств. Кожний селянин мав одержати державне завдання на засів певної кількості орної землі власним насінням.

У виступі Леніна на VIII Всеросійському з'їзді рад державні директиви для селян, яким влада тимчасово дозволяла господарювати одноосібно, видавалися за благо: "Суть законопроекту в тому, щоб зараз прийти до практичних заходів допомоги селянському одноосібному господарству, яке переважає, такої допомоги, яка полягала б не тільки в заохоченні, але і в примусі"1. Фактично же "уроками" на посів, які мали бути доведені до кожного двору, село поверталося до часів кріпосного права. Різниця була лише в тому, що місце поміщика-кріпосника займала "робітничо- селянська" влада.

З'їзд схвалив законопроект, і реалізація нового закону пішла швидкими темпами. В системі виконавчої влади утворювався новий центр -- Центр- посівком. Виникла мережа посівкомів в Україні -- від республіканського до волосних. Перед новим відомством ставилося завдання розширити посівну площу республіки до розмірів 1916 р., коли вона була найбільшою.

2. Перехід до нової економічної політики

На місці Російської імперії, що розпалася у 1917 р, на початку 1920-х формально існували 14 держав. П'ятьом з них вдалося здобути справжню незалежність -- Фінляндії, Польщі і трьом країнам Балтії -- Естонії, Латвії і Литві. Вісім країн тільки вважалися незалежними -- Азербайджан, Білорусія, Бухара, Вірменія, Грузія, Далекосхідна республіка, Україна і Хорезм. Вони були радянізовані і контролювалися з Кремля.

Територія України на початку 20-х рр. була розділена між чотирма державами. Радянська Україна (УСРР), що контролювалася Кремлем, мала територію в 452 тис. кв. км. з населенням 25,5 млн. осіб. За межами УСРР перебувала третина українських земель -- у складі Польщі (Другої Речіпосполитої), Румунії і Чехословаччини.

Кремлівські вожді потурбувалися "прив'язати" радянську Україну до Росії колосальною військовою силою. Наприкінці 1920 р. в УСРР розміщувалося шість армій загальною чисельністю понад мільйон бійців і командирів. Водночас центр бажав підірвати національно-визвольний рух фальшивими деклараціями про незалежність.

В грудні 1920 р. голова Раднаркому РСФРР В. Ленін і нарком закордонних справ Г. Чичерін підписали в Москві з Х. Раковським, який поєднував в Україні обидві ці посади, договір про воєнний і господарський союз. У преамбулі договору підкреслювалися незалежність і суверенність обох держав, а також усвідомлення ними необхідності згуртувати свої сили для оборони та в інтересах господарського будівництва. Із факту колишньої належності України до Російської імперії, як вказувалося в статті 2-ій, для УСРР не випливало жодного зобов'язання стосовно будь- кого. Для практичного здійснення проголошених спільних завдань уряди обох держав об'єднували сім наркоматів: військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошт і телеграфу, Вищу Раду народного господарства2. Договір був негайно ратифікований VIII Всеросійським з'їздом рад.

Х. Раковський скористався цим договором, щоб встановити дипломатичні відносини з іншими державами. УСРР виявилася єдиною з національних радянських республік, яка розгорнула на міжнародній арені активну діяльність. У лютому 1921 р. представники УСРР Ф. Кон і Ю. Коцюбинський підписали першу мирну угоду радянської України -- з Литвою. Незабаром була встановлені дипломатичні відносини з іншими країнами Балтії -- Латвією та Естонією.

Після укладення в жовтні 1920 р. перемир'я між РСФРР і УСРР, з одного боку, і Польщею, з другого, в Ризі розпочалися тривалі переговори. 18 березня 1921 р. вони завершилися укладенням Ризького миру. Державним кордоном визнавалася лінія фактичного розмежування до початку радянсько-польської війни.

Відносини з великими державами залишалися у більшовиків напруженими. Виняток становила переможена у світовій війні Німеччина, яка прагнула вийти з міжнародної ізоляції. У жовтні 1921 р. уряд радянської Росії звернувся до урядів Антанти з пропозицією скликати міжнародну конференцію для розгляду проблеми боргів та позик. Західні держави тоді ухилилися від відповіді. Проте на початку 1922 р. було оголошено про ухвалене в Каннах рішення Верховної ради Антанти скликати конференцію з участю радянської Росії і веймарської Німеччини для врегулювання економічних і фінансових питань.

У квітні-травні 1922 р. в Генуї (Італія) відбулася конференція глав урядів європейських держав. Радянську делегацію очолив Г. Чичерін. Знаючи ціну самостійності національних радянських республік, Верховна рада Антанти запросила тільки Росію. Тоді в Москві була влаштована показова процедура передачі повноважень. Законодавчі органи національних радянських республік доручили російській делегації укладати й підписувати від свого імені міжнародні угоди та договори.

До складу російської делегації було включено Х. Раковського. Посідаючи тривалий час керівні посади в II Інтернаціоналі, він мав дружні стосунки з багатьма лідерами європейської соціал-демократії, які після світової війни стали відігравати провідну роль у політичному житті своїх країн. До всього Раковський вільно володів основними європейськими мовами і був природженим дипломатом.

Генуезька конференція закінчилася безрезультатно. Діючи в межах інструкцій, розроблених Леніним, російська делегація зайняла безкомпромісну позицію. Однак під час конференції Раковський уміло скористався суперечностями між Антантою та Німеччиною й підготував сенсаційний прорив дипломатичної блокади Росії. У квітні 1922 р. в містечку Рапалло неподалік від Генуї було укладено рівноправну угоду між РСФРР та Німеччиною. Між обома країнами поновлювалися дипломатичні відносини. Пізніше, уже в Берліні, сторони вирішили поширити дію Рапалльського договору на Україну та інші радянські республіки. Така домовленість не мала практичного значення. Наполягаючи на ній, X. Раковський мав на меті зміцнити міжнародними договорами декларовану незалежність своєї республіки. Користуючись впливом у центральному компартійно-радянському керівництві (завдяки добрим стосункам з В. Леніним, який відрядив його в Україну, та давнім, з початку століття, дружнім відносинам з Л. Троцьким), голова українського уряду постійно "витягав" свою республіку на міжнародну арену попри опозицію московських дипломатичних кіл.

Поразка під Варшавою поклала край сподіванням Кремля на негайну радянізацію Польщі, Німеччини, Італії та інших країн Європи. Ставало зрозумілим, що комунізм мусив спиратися на власну індустріальну базу. Створення такої бази бажали забезпечити планом електрифікації Росії (ГОЕЛРО), який розглянув і затвердив VIII Всеросійський з'їзд рад. Головним джерелом фінансування плану електрифікації повинні були стати селянські кошти. Виступаючи в обговоренні плану ГОЕЛРО, Ленін висловив надію на те, що продрозкладка 1920/21 господарського року дасть 300 млн. пудів хліба і зауважив: "Без такого фонду неможливо відбудувати промисловість країни, неможливо навіть підходити до великих завдань електрифікації Росії"3.

Однак селянство не бажало витримувати тягар продрозкладки. У зимові місяці 1920-1921 рр. Україна і Центральна чорноземна область Росії, де тиск на селян з боку держави був особливо великим, перетворилися на арену масових повстань. Керівники державної партії переконалися і в тому, що управління промисловістю на засадах "єдиної фабрики" не спрацьовує. Головною причиною поразки під Варшавою став параліч промисловості і залізниць. Вирішальний крок у зміні економічної політики було зроблено на Х з'їзді РКП(б).

У багатотомній "Истории Коммунистической партии Советского Союза" перенесення дати відкриття Х з'їзду партії з 6 лютого на 8 березня 1921 р. пов'язується з дискусією про профспілки4. Ця суперечка справді роз'єднала керівництво державної партії і викликала охолодження у стосунках між В. Леніним і Л. Троцьким. Однак значення її, як і глибина політичних розходжень між вождями партії, в радянській історіографії перебільшувалися. Відстрочка із скликанням з'їзду пояснювалася набагато серйознішою причиною -- необхідністю осмислення соціально-політичної кризи, яку викликав комуністичний штурм 1918-1920 рр. Щоб попередити війну державних структур з багатомільйонною селянською масою, треба було відмовитися від реквізицій сільськогосподарської продукції. Це означало необхідність припинення штурму.

Запровадження нової економічної політики нерідко пов'язують з повстанням матросів і робітників Кронштадта, яке почалося 28 лютого 1921 р. і проходило під гаслами відновлення вільної торгівлі та скасування комісарської диктатури. Ленін теж підкреслював взаємозв'язок цих подій, аргументуючи необхідність відмови від продрозкладки. Справді, неочіку- ване повстання на військовій базі, яка вважалася символом революції, змушувало критично осмислити пройдений з 1917 р. шлях.

Проте рішення про відмову від реквізиційного принципу у взаємовідносинах міста і села визріло у вищих ешелонах влади раніше -- протягом січня 1921 р. Ще в грудні 1920 р. Ленін підписував один за одним декрети, які готували скасування товарно-грошових відносин. А 4 лютого 1921 р. конференція робітників-металістів у Москві прийняла по його доповіді резолюцію, в якій вимагалося замінити продрозкладку натуральним податком5.

Оскільки на продрозкладці трималася вся будована впродовж трьох років економічна система, важливо встановити, за яких обставин керівництво державної партії вирішило відмовитися від неї, й тим самим -- від негайної реалізації партійної програми.

Протягом січня 1921 р. засновник державної партії займався майже винятково кризою у верхах, яка проявилася у формі профспілкової дискусії. Цій кризі було присвячено дві його брошури і кілька виступів. Безсумнівно, Ленін в цей час зважував доцільність відмови від прод- розкладки, але з цього приводу не висловлювався. Мовчанка тим більш красномовна, що питання про "настрої серед селян" спеціально розглядалося на пленумі ЦК РКП(б) 12 січня. ЦК створив комісію, покликану "обговорити можливі заходи швидкого полегшення становища селян у деяких з найбільш потерпілих від неврожаю і т.п. губерніях"6. Як бачимо, партійне керівництво прагнуло попередити розгортання громадянської війни паліативними заходами. За рекомендацією комісії стягнення продрозкладки було припинене у 13 губерніях центральної Росії. У цьому регіоні хліба було замало, а селянство опиралося реквізиціям переважно шляхом збройних повстань (так звана "антоновщина").

Сюжету про взаємовідносини з селянством Ленін вперше після VIII Всеросійського з'їзду рад торкнувся у згаданому вище виступі на Московській розширеній конференції металістів 4 лютого. Даремно було б шукати у протокольному записі виступу думку про заміну розкладки податком. Запис містив у собі тільки загальні заклики: давайте переглянемо відносини з селянами, ми не проти перегляду цих відносин . Інша річ, що такий перегляд міг відбутися не інакше, як у формі ліквідації розкладки. Альтернативного варіанту не існувало.

Думка про заміну розкладки податком не випадково була сформульована тільки у резолюції розширеної робітничої конференції. Немає сумніву у тому, що саме Ленін ретельно відредагував текст цієї резолюції.

Йому потрібно було, щоб ключова теза була оголошена від імені робітничої конференції.

8 лютого голова наркомзему РСФРР Н. Осинський (В. Оболенський) зробив на політбюро ЦК РКП(б) доповідь "Про посівну кампанію і становище селянства". Доповідача перевели у наркомзем незадовго до цього засідання із спеціальним завданням: налагодити державнерегулювання сільського господарства відповідно до рішень VIII Всеросійського з'їзду рад. Та йому довелося визнати, що доповнення продовольчої розкладки посівною є мертвонародженою ідеєю.

Безпосередньо на засідані політбюро з-під пера Леніна вийшов документ, пізніше (у 1930 р.) опублікований під назвою "Попередній, чорновий начерк тез відносно селянства". Це -- перший документ, що стосувався нової економічної політики. У ньому пропонувалося задовольнити бажання селян про заміну розкладки хлібним податком, зменшити розмір податку в порівнянні з торішньою розкладкою і дозволити використання селянами лишків продукції після сплати податку у місцевому господарському обороті8.

Тези Леніна були схвалені. Політбюро ЦК утворило комісію у складі Л. Каменєва, Н. Осинського і О. Цюрупи для підготовки на їх основі проекту постанови ЦК. "Правда" з 17 лютого почала пропагандистську кампанію, покликану обґрунтувати майбутній поворот у державній політиці.

24 лютого комісія представила "Проект постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком" пленуму ЦК. Після обговорення документ було передано у нову комісію в складі О. Цюрупи (голова), М. Муралова і П. Попова9. 7 березня комісія наркома продовольства РСФРР Цюрупи передала доопрацьований варіант документа на розгляд чергового пленуму ЦК. Після цього він був переданий "для остаточної розробки" новій, третій за рахунком комісії у складі В. Леніна, Л. Каменєва, О. Цюрупи і Г. Петровського. Відредагований цією комісією проект X з'їзд РКП(б) прийняв 15 березня без поправок.

Формулюючи для з'їзду проект постанови про заміну розкладки податком, члени комісій боялися дозволити селянам вільно розпоряджатися продукцією, яка залишалася після сплати податку. Інакше кажучи, вони боялися відродження ринкових відносин між містом і селом. А точніше -- легалізації відносин, які продовжували існувати у формі переслідуваного властями "мішечництва". Легалізація торгівлі означала смертний вирок для комуністичної системи виробництва і розподілу народногосподарської продукції. А тому, не вдаючись у деталі, Ленін залишив в остаточному варіанті з'їздівської постанови про натуральний продовольчий податок тільки коротке й туманне формулювання про те, що селяни мають право використовувати лишки своєї продукції "у місцевому господарському обороті".

Як зустріло поворот в економічній політиці керівництво КП(б)У? Політ- бюро ЦК КП(б)У затвердило 13 лютого тези доповіді голови Бюро по відбудові промисловості (Промбюро) В. Чубаря на V Всеукраїнському з'їзді рад. Чубар констатував, що селянське господарство замкнулося в собі і після усунення радянською владою торговця-посередника перестало бути джерелом харчування робітників. Відновлення зв'язків між містом і селом, зазначав він, можливе тільки на ґрунті розвитку фабрично-заводського виробництва, яке дасть змогу посилити постачання селянства промисловими товарами. Кінцевий висновок голови Промбюро заслуговує прямого цитування: "Неможливість швидкого створення необхідних для цієї мети (тобто постачання селянства. -- Авт.) матеріальних фондів викликає неминучість застосування засобів примусу для одержання потрібних в теперішній час продуктів сільськогосподарського виробництва"10. Ось так науковоподібно обґрунтовувалася необхідність продрозкладки на весь період до остаточної відбудови промисловості. Заборону приватної торгівлі, що призвела до зникнення зв'язків між містом та селом, Чубар сприймав як об'єктивну реальність, хоч вона була не більш як волюнтаристським рішенням державної партії, спрямованим на реалізацію умоглядних уявлень про комунізм.

Не менш показові тези ЦК КП(б)У до X з'їзду РКП(б), опублікувала харківська газета "Коммунист" 15 лютого. В них пропонувалося довести до кінця зосередження в руках держави засобів і знарядь виробництва, проголошувався курс на натуралізацію заробітної плати і масові мобілізації робітників та службовців щодо трудової повинності.

Не дивно, що керівництво КП(б)У з неприємним подивом зустріло надісланий до Харкова за підписом Л. Каменева "Проект постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком". Підготовлений першою комісією ЦК РКП(б) під керівництвом Каменева, цей документ надіслали 18 лютого в усі партійні комітети губернського рівня.

Починаючи з 25 лютого у Харкові працював V Всеукраїнський з'їзд рад. На пленум ЦК республіканської партійної організації, який 27 лютого мав обговорити каменєвський документ, В. Молотов запросив усіх присутніх на цьому з'їзді секретарів губкомів партії і голів губвиконкомів. Прийнята постанова з трьох пунктів виявилася заплутаною до незрозумілості. Та її загальний зміст не залишав сумнівів щодо ставлення українських цекістів до проекту ЦК РКП(б): вважати заміну продрозкладки податком у всеросійському масштабі недоцільною; стосовно України визнати проведення проекту неприйнятним; у разі здійснення проекту в РСФРР все-таки застосувати його і в Україні. Дискусію з цього питання компартійно-радянське керівництво обмежило вузькими рамками, сподіваючись, очевидно, на те, що проект не здобуде більшості на черговому партійному з'їзді. Йому вже було відомо, що 24 лютого пленум ЦК РКП(б) прийняв проект про скасування розкладки за основу і передав його для обговорення на з'їзд. Українські газети аж до початку з'їзду партії жодним словом не відреагували на "єретичні" думки. Однак на самому з'їзді доповідь Леніна про заміну розкладки продовольчим податком не зустріла заперечень. Очевидно, кронштадтський урок подіяв навіть на твердолобих.

Коли новий стратегічний курс здобув схвалення X з'їзду РКП(б), периферійним функціонерам не залишилося нічого іншого, як взяти на озброєння гасла, що стали офіційними. На відміну від гасел комуністичного будівництва, з якими апаратники (але не суспільство!) зжилися за попередні три роки, втілювати нові гасла у життя було напрочуд легко. Мобілізації, реквізиції та інші форми примусу аж до терору, які були невіддільні від комуністичної організації виробництва і розподілу, відходили у минуле. Але поворот до ринку суперечив партійній програмі і викликав у людей, відданих комуністичній ідеї, глуху опозицію.

Керівники партії боролися з опозиційними настроями як погрозами, так і умовляннями. У циркулярі секретаря ЦК КП(б)У Ф. Кона, адресованому в 1921 р. місцевим партійним організаціям, наголошувалося на необхідності нещадно викорінювати спроби протесту, особливо якщо вони набирали групової форми або виходили за межі осередку.

"Ніякі виступи, -- підкреслював Кон, -- особливо на безпартійних зборах, з боку окремих товаришів з критикою прийнятого партією курсу економічної політики не можуть бути допущені"11. Підбиваючи підсумки дискусії на VII конференції КП(б)У в квітні 1923 р., в якій лунали голоси проти нової економічної політики, X. Раковський закликав до єдності. "Ілліч був за неп, -- умовляв він, посилаючись на авторитети, -- усі постанови і резолюції ЦК говорять про це, і нам потрібно як дисциплінованим, добрим товаришам підкорятися, можливо, не завжди віддаючи собі звіт, в чому полягає ця політика"12.

Розібратися у змісті, причинах і перспективах нової економічної політики рядовим партійним функціонерам справді було важко. Це вже потім, з кінця 30-х рр. виникла концепція, яка пояснювала доконані факти й події. В ній підкреслювалося, що сутністю непу є встановлення ринкової змички між державною промисловістю і приватновласницьким селянським господарством. В міру перетворення останнього на колективне ринкові форми змички заступав державний план. Вважалося, що остаточно нова економічна політика була вичерпана у середині 30-х рр., коли централізоване планування охопило всі галузі народного господарства. Неп розглядався як закономірний етап, властивий кожній країні, яка просувається від капіталізму до соціалізму. Викладена вперше у сталінському короткому курсі "Історії ВКП(б)", ця концепція зберігалася на озброєнні істориків практично до кінця існування державної партії.

Праці В. Леніна та інших вождів РКП(б), партійні документи 1921-- 1923 рр. дають при аналітичному вивченні достатній матеріал для того, щоб дістатися крізь просочені пізнішою сталінською концепцією історіографічні нашарування до реальної історії. Цілком зрозуміло, що після трьох років комуністичного будівництва партія у 1921 р. змушена була відступити. У працях Леніна про відступ говорилося неодноразово. Він полягав у поверненні, при збереженні контролю над "командними висотами", до ринкових форм зв'язку між містом і селом. Запровадження непу не вело до соціалізму, як стверджувалося у пізнішій історіографії. Воно означало припинення спроб побудувати комунізм в країні з переважно селянським населенням. Партія зупиняла комуністичне будівництво не з власної волі. Це визнавав і Ленін, але суть альтернативи, яка стояла на початку 1921 р., набагато чіткіше, ніж в його працях, висловлена у позбавленій дипломатичних тонкощів резолюції Всеукраїнської партійної наради (травень 1921 р.).

"Перед пролетарською партією стояла двоякого роду можливість, -- вказувалося в цій резолюції: або, не чекаючи допомоги західноєвропейського пролетаріату, в обстановці тимчасової міжнародної ізольованості російської революції, піти на відкриту громадянську війну з масою селянства і покласти весь тягар російської революції на плечі кількісно ослаблого, фізично виснаженого, знекровленого трирічною війною російського пролетаріату, або, пішовши на економічні поступки селянству, зміцнити шляхом угоди з ним соціальну базу радянської влади і революції"13.

У 1918 р. партія більшовиків, не зупиняючись перед очевидною загрозою громадянської війни, здійснила націоналізацію "командних висот" народного господарства. Перевага в цій війні була їй гарантована, тому що селянство підтримувало ліквідацію буржуазії і поміщиків. У 1921 р. вона змушена була зупинитися перед загрозою нової війни в суспільстві, тому що цього разу їй протистояла вся багатомільйонна селянська маса. Запровадження нової економічної політики означало капітуляцію державної партії перед селянством, або, як висловився на X з'їзді РКП(б) Д. Рязанов, "селянський Брест"14.

Свої сподівання на вичерпання нової економічної політики Ленін пов'язував з досягненням такого становища, коли вітчизняна промисловість, відбудована або власними силами, або за допомогою західноєвропейського пролетаріату у разі його приходу до влади, стане здатною постачати селянам в обмін на їхню продукцію товари широкого вжитку і виробничого споживання. Єдиною причиною гальмування комуністичних перетворень у 1921 р. він вважав неспроможність держави обійтися без реквізицій селянської продукції. Відбудова промисловості і подальша індустріалізація країни на основі схваленого в грудні 1920 р. плану

ГОЕЛРО забезпечували, на його думку, можливість повернутися до перетворень, розпочатих з 1918 р. Таким чином, Ленін не переглядав партійної доктрини, а тільки припиняв на певний період запровадження комуністичного виробництва і розподілу. Впродовж цього періоду держава повинна була налагоджувати обмін продукцією між містом і селом через ринок, тобто здійснювати нову економічну політику.

Тривалість її Ленін визначав цілком конкретно. "Мінімальний строк, -- говорив він у березні 1921 р. на X з'їзді партії, -- протягом якого можна було б так налагодити велику промисловість, щоб вона утворила фонд для підпорядкування собі сільського господарства, обчислюється в десять років. Цей строк -- мінімальний, при нечувано сприятливих технічних умовах. А ми знаємо, що ми перебуваємо в умовах, нечувано несприятливих"15.

У підготовчих матеріалах до брошури "Про продовольчий податок", яка вийшла з друку у травні 1921 р., строки "правильних співвідносин з селянством" визначалися Леніним в інтервалі від 10 до 20 років16. Отже, поправка на "нечувано несприятливі умови" удвоє подовжувала прогнозні строки непу.

Коли на Всеросійській партійній конференції у травні 1921 р. Н. Осин- ський заявив, що нову економічну політику треба здійснювати "всерйоз і надовго", Ленін підхопив цей вислів і потім не раз його використовував. Але прогноз Осинського (25 років) він розглядав як надмірно песимістичний. У резолюції цієї конференції тривалість нової економічної політики визначалася обережно, без конкретних строків: "Цю політику партія визнає встановленою на довгий, рядом років вимірюваний, період часу" . До речі, сполучення слів "нова економічна політика" вперше з'явилося якраз у документах цієї конференції, а також в доповіді О. Рикова на IV Всеросійському з'їзді раднаргоспів, який працював у ці дні .

Коли Х з'їзд РКП(б) легітимізував економічну політику, яку назвали новою, ніхто в партійному керівництві не збирався відмовлятися від комуністичної ідеї, доктрини, врешті-решт, затвердженої у 1919 р. програми. Йшлося не про те, щоб назавжди припинити небезпечний експеримент і повернутися на дорогу, якою йшло усе цивілізоване людство. Йшлося тільки про тимчасову зупинку на шляху комуністичного будівництва. Уже здійснені комуністичні перетворення у "командних висотах" економіки залишалися недоторканними, якщо не брати до уваги того, що їх стали називати соціалістичними перетвореннями. Припинявся тільки комуністичний розподіл, тому що у держави не залишилося товарних ресурсів після відмови від продрозкладки. Це означало, що припинялися втілені у плані ГОЕЛРО спроби індустріалізувати країну.

Відмова від розкладки повертала селян до ринкових, тобто еквівалентних в своїй основі відносин з державою. Держава до певного часу (впродовж 25 років -- за Осинським, від 10 до 20 років -- за Леніним) повинна була терпляче витримувати незручну еквівалентність обміну разом із супутніми ринковими відносинами. Цей строк вона мала використати для такої розбудови промисловості, яка дала б можливість більше не повертатися до продрозкладки, а забезпечити надходження селянської продукції в міста шляхом планового, тобто позаринкового постачання в села промислової продукції у достатніх кількостях. Ленін неодноразово стверджував, що продрозкладка -- це вимушений захід, бо в своєму розпорядженні держава мала слабо розвинуту з дореволюційних часів, і до того ж зруйновану воєнними діями та працюючу на війну промисловість, яка була нездатна задовольнити селян достатньою кількістю товарів.

Саме таким був хід думок у всіх керівників РКП(б), коли вони відмовлялися від продрозкладки під загрозою виникнення нової фази громадянської війни -- війни з селянством. Проте конструктори непу, починаючи з Леніна, не враховували економічних наслідків того, що вони залишили недоторканними комуністичні перетворення у "командних висотах". Позбавлена справжнього господаря, націоналізована промисловість не могла працювати ефективно. Вона виявилася нездатною здійснювати розширене відтворення за рахунок нагромаджень, створюваних в собі самій.

Не могла промисловість розраховувати й на чужоземні ресурси, які були одним з головних чинників індустріалізації дореволюційної Росії. Цьому перешкоджало економічне, політичне та ідеологічне протистояння комунізму всьому іншому світові. У пошуках коштів для індустріалізації країни з переважно селянським населенням керівники державної партії могли звернути свої погляди тільки на селянство. Політика форсованої індустріалізації, коли для неї надійшла пора, повинна була знищити нову економічну політику.

В сучасній російській історіографії проблематиці непу приділяється істотно менше уваги, ніж в радянські часи. Щоправда, Інститут російської історії РАН продовжує за інерцією організацію наукових форумів, започаткованих у 1971 р. В. Дмитренком у зв'язку з 50-річним ювілеєм запровадження непу. На шостій ювілейній конференції, що відбулася після 75-ої річниці (у вересні 2002 р.), обговорювалася постановочна доповідь О. Сенявського. Вчений визнав, що творчий потенціал непу виявився гранично обмеженим, після чого зробив такий висновок: "Новая элита, став у руля государства, вынуждена была прагматично решать совокупность проблем, которые объективно стояли перед российским государством независимо от того, каким политическим силам принадлежала государственная власть. И здесь историки сталкиваются с целым комплексом проблем, которым пока не уделяется должного внимания. Здесь и глубинные, социокультурные условия развития страны в 1920-е годы, и международные условия, предопределявшие весьма узкий спектр альтернатив, между которыми могла выбирать власть. А может быть, здесь был выбор только между гибелью и выживанием -- причем не только самой власти, но и всей страны..19

Якщо первинна теза про тимчасовість непу (яка співпадає з численними висловлюваннями В. Леніна 1921-1922 рр.) є справедливою, то наступні висновки, як би обережно не формулювалися, знаходяться в логічному полі добре знаної радянської максими "Народ и партия едины". І далі, використовуючи ним же вигадану альтернативу (або постійно неп з наступним буржуазним переродженням СРСР, або модернізація у формі соціалістичної індустріалізації, яка вимагатиме істотних матеріальних жертв з боку селян), проф. Сенявський знову приходить до кінцевої тези, цього разу в гранично чіткій формі: "Методологический ключ к изучению и оценке нэпа -- в объективно стоявшей перед страной задаче модернизации в контексте перспектив мирового развития в 1930-е -- 40-е годы ХХ века, грядущей мировой войны, "исторического цейтнота".

Отже нема мови про штучність того суспільно-економічного ладу, який більшовики прагнули побудувати методами насилля і пропаганди, щоб підвести фундамент під встановлений ними у 1917 р. режим "пролетарської диктатури". Нема й бажання зрозуміти, що сталінський комуністичний штурм, який здійснювався під гаслом модернізації, так само як ленінський штурм 1918-1920 рр. і період нової економічної політики між ними -- це ланки одного ланцюга, детально охарактеризованого в програмі РКП(б) 1919 р. Виводити комуністичну революцію з Російської революції 1917 р. так само як приписувати мільйонним масам населення прагнення побудувати комуністичне суспільство -- це даремна справа.

У книзі, сформованій Інститутом російської історії за результатами наукової конференції, не знайшлося опонентів А. Сенявському. Як правило, російські вчені сприймають радянський період власної історії як об'єктивну реальність, не відділяючи її від світового історичного процесу.

3. Неп як державний капіталізм

Х з'їзд РКП(б) вважають початком нової економічної політики тільки тому, що він легітимізував перехід від продрозкладки до продподатку. Насправді, однак, нова політика стосовно народного господарства визрівала поступово. Утримати ринкові відносини в обмежених рамках "місцевого господарського обороту" більшовикам не вдалося. Чи означає це, що більшовики капітулювали перед багатомільйонним селянством, яке вимагало свободи торгівлі?

В. Ленін зробив спробу переконати своїх послідовників у помилковості такого розуміння суті нової економічної політики. Виступаючи 5 липня 1921 р. на ІІІ конгресі Комуністичного інтернаціоналу, він заявив:

"Свобода торгівлі означає свободу капіталізму, але разом з тим нову його форму. Це значить, що ми, до певної міри, заново створюємо капіталізм. Ми робимо це цілком відкрито. Це -- державний капіталізм. Але державний капіталізм у суспільстві, в якому влада належить капіталові, і державний капіталізм у пролетарській державі -- це два різні поняття.

Пробна куля про нову природу державного капіталізму не викликала ентузіазму у делегатів конгресу. Позбавлені, на відміну від Леніна, безпосередньої відповідальності за державу, зарубіжні й вітчизняні комуністи не бажали визнавати ринкових реалій. Тим часом держава поступово скидала з себе тягар відповідальності за постачання підприємств та їхніх працівників, який виявився непосильним. Дрібні заклади передавалися артілям або приватним особам, не виключаючи колишніх власників, і в їхніх руках вони починали ефективно функціонувати. Великі підприємства залишалися за державою, але управління ними було вирішено передати на місця. X. Раковський у бесіді з кореспондентом харківської газети "Коммунист" з цього приводу висловлювався так: "Перехід підприємств на бюджетну систему, внесення принципу самоокупності, вишукування місцевих ресурсів, пробудження і підтримка ініціативи низів -- ось ті практичні завдання, які стоять в теперішній час перед країною".

Наприкінці жовтня 1921 р. у виступі на VII Московській губпарт- конференції В. Ленін спробував теоретично осмислити запроваджені після X з'їзду партії кардинальні зміни в економічній політиці. Він розчарував західноєвропейських соціал-демократів, котрі разом з російськими почали вважати неп переходом більшовиків на їхні позиції, а саме: державна влада може втручатися в розподіл матеріальних благ з метою допомоги незабезпеченим і соціально незахищеним членам суспільства, але повинна віддати виробництво приватній ініціативі. Вождь запевнив, що економічна диктатура партії, яка стала можливою внаслідок одержавлення виробництва в ході перших комуністичних перетворень, залишиться непорушною. Так званий "державний капіталізм", на думку Леніна, означав не більш як запозичення державою властивих ринковій економіці методів і форм господарювання. Потреба в них відпаде після того, як в країні буде створений адекватний комуністичному розподілу економічний фундамент. Тоді і тільки тоді партія зможе припинити відступ і повернутися до " безпосереднього", тобто не опосередкованого товарно-грошовими відносинами комуністичного будівництва. Ленін почав використовувати слово "відступ", характеризуючи нову економічну політику, тому що попередню політику, зважаючи на слаборозвинутість країни в індустріальному відношенні, він тепер розцінював як забігання наперед.

Кінцевий висновок у доповіді про нову економічну політику на Московській губпартконференції був такий (термін "соціалізм" в цей час уже в усіх випадках вживався замість терміну "комунізм"): "Перед нами навесні 1921 року стало ясне становище: не безпосереднє соціалістичне будівництво, а відступ в цілому ряді галузей економіки до державного капіталізму, не штурмова атака, а дуже важке, трудне і неприємне завдання тривалої облоги, зв'язаної з цілим рядом відступів. Ось що необхідно для того, щоб підійти до розв'язання економічного питання, тобто забезпечення економічного переходу до основ соціалізму"23.

Відновлення у націоналізованих командних висотах капіталістичних методів і форм господарювання, так само як повернення до ринку у відносинах між містом та селом, було невідворотно пов'язане з легалізацією приватної торговельно-підприємницької діяльності. "Державний капіталізм" не міг існувати без переслідуваної раніше приватної ініціативи. Остання покликала до життя цілий прошарок непманів -- торговців- оптовиків, біржових ділків, маклерів, комісіонерів, орендаторів і власників підприємств.

Розуміючи необхідність приватної підприємницької діяльності і сприяючи їй відповідними законодавчими актами, голова російського Рад- наркому не збирався забезпечувати непманам рівні з державою умови. Навпаки, все робилося для розчищення шляху культивованому державному капіталізму й одночасно -- для виполювання небажаного конкурента -- непмана. Обурюючись ліберальним (в рамках радянських законів, прийнятих на розвиток нової економічної політики) ставленням партійно-радянських функціонерів до непманів, Ленін писав у службовій записці, адресованій 20 лютого 1922 р. наркомюсту Д. Курському (в копіях: В. Молотову для членів політбюро ЦК РКП(б), А. Єнукідзе -- для членів ВЦВК, а також для своїх заступників у Раднаркомі О. Цюрупи та О. Рикова): "Не видно розуміння того, що ми визнали і визнаватимемо тільки державний капіталізм, а держава, це -- ми, свідомі робітники, ми, комуністи. Тому ні до чого не придатними комуністами треба визнавати тих комуністів, які не зрозуміли свого завдання обмежити, приборкати, контролювати, ловити на місці злочину, карати відчутно будь-який капіталізм, що виходить за рамки державного капіталізму"24.

Записка адресувалася багатьом особам, і Ленін почав її з найсуво- рішого попередження: "не розмножувати, тільки показувати під розписку, не дати розголосити, не розбазікати ворогам". Ми маємо справді рідкісний випадок, коли обережний і гнучкий політик прямим текстом висловлював найпотаємніші думки. По-перше, впадає в око підхід до розуміння природи держави. Звертаючись до керівників державної партії, Ленін стверджував: "Держава -- це ми!" По-друге, і це найголовніше, вождь більшовиків визнавав легітимність непу тільки в межах державного капіталізму радянського зразка. Все, що народжувалося в умовах ринку поза рамками держави, наперед розглядалося як потенціальний злочин. Нова економічна політика в контексті цієї записки могла характеризуватися як комуністичний капіталізм. Цим неймовірним словосполученням чітко окреслювалася майбутня доля непу. комуністичний революція кооператив влада

У необізнаному з потаємними задумами партійних вождів суспільстві жевріла надія на те, що неп поверне країну в річище нормальної економіки. З іншого боку, така інтерпретація непу викликала розгубленість серед функціонерів-апаратників, яким здавалося, що партія втрачає економічну владу. Функціонери вміли командувати, а не господарювати, воювати, а не торгувати. Навіть у заспокійливій ленінській інтерпретації концепція державного капіталізму не знаходила серед них співчуття.

У звіті ЦК XI з'їзду РКП(б), з яким вождь виступив 7 березня 1922 р., зазначалося, що державний капіталізм радянського зразка є новим явищем, яке сприймається крізь призму застарілих стереотипів. К. Маркс, з іронією вказував Ленін, не здогадався написати жодного слова про державний капіталізм, який буває при комунізмі. З іншого боку, все, що написано про державний капіталізм, який буває при капіталізмі, не має до обговорюваного предмету будь-якого стосунку. Суть питання в тому, далі провадив доповідач, щоб партія зрозуміла: вона зобов'язана допустити обмежений певними рамками капіталізм. Такий капіталізм, безумовно, необхідний для селян і приватного капіталу, який має задовольнити потреби селянства, якщо держава зробити це тимчасово нездатна. Необхідно справу поставити так, переконував Ленін делегатів з'їзду, щоб забезпечити хід капіталістичного господарства і обороту, бо це потрібно народові, без цього жити не можна (курсив наш. -- Авт.)25.

Очевидно, переважна більшість делегатів солідаризувалася з цією досить-таки переконливою аргументацією. В усякому разі, під час обговорення звіту особливих дискусій з цього приводу не виникло. Єдиним винятком був виступ Є. Преображенського.

Не піддаючи сумніву доцільність відступу від комуністичного виробництва та розподілу, а також комплекс заходів, що одержав назву нової економічної політики, цей відомий в партії теоретик заперечував сам термін "державний капіталізм". На його думку, господарський лад, що встановився в радянських республіках після перших комуністичних перетворень і внесених непом коректив, являв собою оригінальне, своєрідне, ніколи не бачене утворення, яке не могло характеризуватися терміном, запозиченим від іншого суспільного ладу. Преображенський запропонував з'їздові приділити більше уваги піднятому Леніним питанню, "а в зв'язку з ним й питанню про узгодження нашої партійної програми з тими перспективами, які є нашим найближчим завданням"26.

Думка Преображенського не випадково подається в цитатній формі. Наскільки можна встановити, це була перша пропозиція переписати програму, прийняту VIII з'їздом РКП(б). У січні 1923 р. з Преображен- ським солідаризувався М. Бухарін. Останній вважав, що програма 1919 р. і написана ним у співавторстві з Преображенським книга "Азбука комунізму" застаріли у зв'язку з непом .

Як відомо, партійна програма 1919 р. офіційно діяла до 1961 р., утверджуючи самим фактором тривалого існування незмінність ідеологічних постулатів доби першого комуністичного штурму. Керівники державної партії не сумнівалися у доцільності здійснених тоді перетворень. Неп сприймався ними як вимушена перерва у безпосередньому комуністичному будівництві.

Цікавою є реакція В. Леніна на виступ Є. Преображенського. Підсумовуючи дискусію щодо звіту ЦК, він ухилився від теми про зміни в партійній програмі, але приділив увагу полеміці з Преображенським. Полеміка була з його боку малопереконливою: вождь просто повторив те, про що говорив у доповіді з приводу терміна "державний капіталізм". Але вона допомагає рельєфніше відчути різницю в поглядах на неп основної частини партійного керівництва, яка йшла за Леніним, і окремих членів Центрального комітету, -- в даному разі Преображенського.

Преображенський сприймав існуючий господарський лад з орієнтацією на ринок як такий, що має власну перспективу розвитку. Тому він пропонував переглянути партійну програму, орієнтовану на створення комуністичного виробництва і розподілу, інакше кажучи, пристосувати основний теоретичний документ партії до існуючої реальності. Ленін же, постійно твердячи, що виробництво і розподіл на комуністичних засадах об'єктивно неможливі в даній ситуації, прагнув змінити існуючу реальність і залишав програму 1919 року як взірець на майбутнє.

В радянській історіографії неп вважався перехідним періодом від капіталізму до соціалізму. Для перехідної доби наявність товарно- грошових відносин і вільного ринку визнавалася об'єктивно необхідною, тому що селянське господарство існувати без них не могло. В умовах ринку постійно (ідучи за В. Леніним, повторювали: щодня й щогодини) народжувалася ворожа пролетаріату буржуазія. Дилема виглядала так: або пролетарська держава справиться з нею і поведе за собою багатомільйонне селянство, поступово змінюючи його приватновласницьку соціальну природу на колективістську, або буржуазія захопить контроль над народним господарством і змете лад, встановлений Жовтневою революцією. Ця дилема у працях В. Леніна формулювалася афористично: "Хто -- кого?"

Фігура приватного підприємця, яка раптово виринула на поверхню після всіх націоналізацій, реквізицій і конфіскацій доби "воєнного комунізму", набула у політиці державної партії і в історіографії, що відбивала цю політику, справді гротескних рис. Люди, які користувалися наданими непом можливостями вільного підприємництва, розглядалися владою як політично небезпечні і морально неповноцінні.

В багатотомній спадщині В. Леніна тільки раз вжито термін "співробітництво" при характеристиці відносин радянської влади з непманами. У статті "Як нам реорганізувати Робсельінспекцію", що входить до політичного заповіту вождя, зазначалося: "Звичайно, в нашій Радянській республіці соціальний лад ґрунтується на співробітництві двох класів: робітників і селян, до якого тепер допущені на певних умовах і "непмани", тобто буржуазія"28.

Чому з новою буржуазією треба було миритися? Ленін багаторазово пояснював це функціонерам своєї партії, прагнучи утримати їх від перегинів у здійсненні класової лінії. Можливо, найбільш відверто він висловився з цього приводу у політичному звіті ЦК РКП(б) XI з'їздові партії у березні 1922 р.: непмани потрібні, щоб знаходити ринкову змичку з селянським господарством; будувати комуністичне суспільство руками комуністів -- це дитяча ідея, тому що комуністи -- це капля в народному морі; комунізм треба будувати некомуністичними руками29.

Установка на побудову комунізму некомуністичними руками вимагала застосування насильства з боку "каплі" над тими, хто уособлював собою народне море. Марними виявилися сподівання багатьох на те, що нова економічна політика істотно звузить поле застосування найбільш крайньої форми насильства -- червоного терору. "Величезна помилка думати, -- писав В. Ленін у листі до Л. Каменєва від 3 березня 1922 р., -- що неп поклав край теророві. Ми ще повернемося до терору, і до терору економічного"30.

Непмани, поряд із заможними селянами-власниками, стали одним з головних об'єктів державного терору. За місяць до виступу на XI з'їзді РКП(б) голова російського Раднаркому у таємному листі до наркома юстиції Д. Курського, який вище цитувався, так пояснював завдання, що постали перед владою після запровадження непу: раніше бойовими органами були головним чином наркомат військових справ і ВЧК, а тепер ця роль випадає наркомату юстиції; для придушення політичної та економічної контрреволюції йому треба провести ряд показових процесів у Москві, Петрограді, Харкові, інших найважливіших центрах.