Влада і суспільство в добу нової економічної політики

Націоналізована промисловість не могла конкурувати з приватною, хоч мала порівняно з нею досить істотну "фору" -- сприяння і підтримку державних органів. Там, де непман знаходив можливості для успішної підприємницької діяльності, очолювані комуністами трести виглядали безпорадно. Абсолютна ринкова неграмотність мобілізованих на господарську роботу функціонерів впадала у вічі. Ленін з гіркотою визнавав (на тому-таки XI з'їзді РКП(б), де закликав до наступу на непмана): відповідальні працівники партії не можуть конкурувати з приватником, бо не тільки не знають торговельної справи, але не знають навіть й того, що цього не знають.

Йшлося не тільки про керівників. Мало не весь склад партії більшовиків не відповідав вимогам, що висувалися умовами мирного, нормального життя. Члени державної партії звикли до екстремальних ситуацій громадянської війни, коли вони командували, не відповідаючи за наслідки. Характеризуючи кадри республіканської партійної організації, організаційно-інструкторський відділ ЦК КП(б)У виділяв і таке: "Ще одне зло є у наявному складі партії; його можна охарактеризувати тим, що в партії є групи членів, які, іноді при робітничому або селянському походженні, виховувалися винятково в умовах воєнного комунізму на роботах, що не давали можливості одержати яку-небудь спеціальність, а в сучасних умовах, коли спеціалізація і кваліфікація є основною вимогою, що висувається до члена партії, вони мало або цілком непридатні до використання"33.

Після смерті Леніна цільова установка на винищення непманів не змінилася. Однак практичні кроки до цього відкладалися з року в рік, тому що держава і кооперація не могли замінити приватника на ринку. Новий голова Раднаркому СРСР О. Риков у червні 1924 р. заявив, що уряд не може допустити, щоб відносини між державною промисловістю та селянством контролювалися приватним капіталом, а тому докладе усіх зусиль для зростання державної торгівлі і кооперації. Він додавав, що це зростання має відбутися на основі нормальної ринкової конкуренції, а не спрямованих проти приватного капіталу адміністративних обмежень34. Насправді, однак, коли надійшов час, держава вдалася до силових методів.

Наступ на непмана розпочався після переходу до політики індустріалізації. Зростаючі з 1926 р. капітальні вкладення у промисловість створили на ринку цілком нову ситуацію "товарного голоду". У зв'язку з не мотивованими економічно заходами уряду щодо зниження цін, яким мусили підпорядковуватися усі господарюючі суб'єкти, почалося згортання як промислової, так і торговельної діяльності приватного капіталу. Випускати і реалізовувати продукцію за зниженими цінами в умовах товарного голоду могли собі дозволити тільки державні підприємства, збитки яких перекладалися на бюджет.

Ринкові відносини між містом і селом були позбавлені штучності. Націоналізація землі не зробила індивідуальні (за тогочасною лексикою -- одноосібні) селянські господарства залежними від держави. Селяни міцно трималися за своє господарство і віддавали державі вироблену продукцію лише за ціною, яка їх влаштовувала.

За постановою РНК УСРР від 13 квітня 1921 р. в республіці почала формуватися єдина система споживчої кооперації, яка об'єднувала всі споживчі товариства в місті та на селі. Майже відразу із цієї системи виокремилася сільськогосподарська кооперація. Набули розвитку спеціальні види сільгоспкооперації -- машинно-тракторні, тваринницькі, насіннєві, меліоративні та ін. товариства. У сільськогосподарську кооперацію було залучено більше половини селянських господарств.

Будь-які види і форми кооперативів не були пов'язані з відчуженням селянської власності. Учасники кооперативних об'єднань зосереджували колективні зусилля на виконанні певних операцій або функцій, залишаючись господарями на своїй землі. Передбачені комуністичною програмою РКП(б) 1919 р. колективні господарства були іншої природи. Саме за ними закріпилася назва колгоспів, хоча кооперативи також були колективними господарствами. У колгоспів не було нічого спільного з кооперативами, тому що вони базувалися на відчуженні засобів виробництва. Форми колгоспів розрізнялися якраз за ступенем відчуження, яке могло бути цілковитим (у комунах), проміжним (в артілях) і початковим (у товариствах спільного обробітку землі -- тсозах). У виробничому процесі колгоспник посідав становище, яке практично нічим не відрізнялося від становища робітників промисловості -- найманої робочої сили. Економіка колгоспів була натуральною. Колгоспи могли цілком обходитись без товарно-грошових відносин. Якщо кооперативи були елементом ринкової економіки, то колгоспи вписувалися в економіку, засновану на директивному плануванні.

Держава не шкодувала зусиль для заснування колгоспів. Колгоспникам надавалися великі пільги. Тому кількість колгоспів в УСРР зросла з 5 454 у жовтні 1925 р. до 12 042 у жовтні 1928 р. Проте більшість бідноти, не кажучи вже про селян-власників, не поспішала ламати звичний уклад життя. До жовтня 1928 р. було колективізовано менше 4% площі селян-ського землекористування.

4. Організація державної влади в роки непу

Державною владою в опанованій більшовиками країні формально була система рад, на вершині якої знаходився Всеросійський Центральний Виконавчий комітет (ВЦВК), а в Україні -- Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Внаслідок цього за політичним режимом більшовиків закріпилась невластива назва -- "радянська влада". Керівництво ВЦВК і ВУЦВК здійснювалося колегіальним органом -- президією, на чолі якої стояли відповідно М. Калінін і Г. Петровський. Неофіційно їх називали всесоюзним і всеукраїнським старостами.

Однак в більшовицькій ієрархії влади ці "старости" займали далеко не перші місця. Влада, персональний склад якої обирався населенням (хоч і за підказкою компартійних комітетів), була лише прикриттям диктатури більшовиків.

На відміну від імператорської, радянська влада не мала в собі освяченої Церквою та історією легітимності. На відміну від представницької демократії, вона не залежала від голосів виборців. Носієм диктатури, офіційно названої диктатурою пролетаріату, був не робітничий клас і навіть не вся партія, а партійний з'їзд, який обирав таємним голосуванням ЦК РКП(б) -- сукупність керівних діячів, кожен із яких відповідав за конкретну галузь, ділянку або функцію компартійно-радянської роботи.

У березні 1919 р. В. Ленін утворив усередині ЦК два субцентри влади -- політбюро і оргбюро. Політбюро, як це видно з його назви, розв'язувало питання політичного характеру. Оргбюро відігравало допоміжну роль, готуючи матеріали на розгляд політбюро, а також розв'язувало переважну більшість кадрових питань. Рішення політбюро вважалися рішеннями ЦК партії. Рішення оргбюро, не опротестовані ким- небудь з членів політбюро, також автоматично ставали рішеннями ЦК. Отже, рішення Центрального комітету як найвищого керівного органу державної партії з появою політбюро і оргбюро вироблялися не стільки на засіданнях повного складу ЦК (тобто пленумах), скільки в цих неформальних, але всевладних органах.

Зосередження в політбюро ЦК РКП(б) всієї влади сполучалося з формальною рівністю прав і повноважень кожного члена цього органу: встановлена більшовиками диктатура була за своєю природою олігархічною. Це висувало на передній план проблеми лідерства і наступності влади. Конституційним, тобто передбачуваним шляхом ці проблеми не могли бути розв'язані, оскільки затверджена тільки в липні 1918 р. перша радянська конституція навіть не згадувала про існування РКП(б).

Диктатура, однак, завжди потребує індивідуалізованого носія влади -- диктатора. Олігархічний політичний режим є нестабільним за означенням, і проблема реального лідерства в ньому розв'язується шляхом боротьби або апаратних угод. Проте засновник партії, держави і системи влади не був диктатором у класичному розумінні слова. У колі товаришів по ЦК В. Ленін здебільшого не покладався на силові засоби, йому вистачало морального впливу.

Коли ж морального впливу не вистачало, Ленін поводився як звичайний диктатор. Взимку 1920-1921 рр. Л. Троцький кинув виклик його авторитету, і в партії розгорілася дискусія з приводу місця профспілок в системі влади. Вибори делегатів на X з'їзд РКП(б) були проведені за платформами, і Троцький зазнав цілковитої поразки. Після цього на пропозицію Леніна з'їзд прийняв резолюцію "Про єдність партії", яка забороняла створення фракцій, угруповань і платформ. Двом третинам членів Центрального комітету і Центральної контрольної комісії давалося право виключати інакодумців з свого складу. Тим самим X з'їзд випустив з рук суверенне право партійних з'їздів розв'язувати питання про склад ЦК як найвищого керівного органу в період між з'їздами. Інакше кажучи, реальна влада в партії, яка здійснювала диктатуру, перейшла від з'їзду до ЦК. Вожді дістали можливість впливати на партію не тільки силою свого авторитету, але й за допомогою апаратних комбінацій.

У квітні 1922 р. Ленін заснував в партії посаду генерального секретаря і перетворив секретаріат ЦК на політичний орган, але цілком підпорядкований політбюро. На засіданнях секретаріату готувалися матеріали для розгляду в політбюро або в оргбюро. На посаді генерального секретаря ЦК був затверджений за пропозицією Леніна Й. Сталін.

Перший склад політбюро ЦК налічував п'ятеро осіб: Л. Каменєв, М. Кре- стінський, В. Ленін, Й. Сталін і Л. Троцький. Персональні зміни сталися тільки через два роки й пов'язані були з результатами дискусії про профспілки. Місце вигнаного секретаря ЦК Крестінського, який був людиною Троць- кого, посів вождь Комінтерну Г. Зінов'єв. Ще через рік, у квітні 1922 р., політбюро поповнилося О. Риковим, якого Ленін зробив своїм заступником у Раднаркомі, та М. Томським, який очолив радянські профспілки. У такому складі політичне керівництво проіснувало до червня 1924 р., коли місце, що звільнилося після смерті Леніна, дісталося М. Бухаріну.

Можливість визначати порядок денний на пленумах ЦК і в засіданнях двох його субцентрів давала Сталіну (за визначенням самого Леніна) безмежну владу. Але характер цієї влади був суто технічний. Сталін з власної ініціативи почав наповнювати політичним змістом секретарські функції, беручи під особистий контроль периферійні партійні комітети по всій вертикалі політико-адміністративного поділу.

Український філіал РКП(б) не мав своїх представників у складі політ- бюро ЦК. Але в складі Центрального комітету, чисельність якого тоді була невеликою, компартійні діячі з України були представлені досить вагомо. В ЦК, обраному X з'їздом в березні 1921 р., налічувалося 25 осіб, зокрема четверо з України -- Артем (Ф. Сергєєв), Г. Петровський, Х. Раковський і М. Фрунзе. В ЦК, обраному XI з'їздом у квітні 1922 р., налічувалося 27 осіб, зокрема з України -- Г. Петровський, Х. Раковський, М. Фрунзе і В. Чубар.

Коли Леніна вразив перший удар смертельної хвороби, постало питання про те, хто буде наступником. Першим кандидатом на роль вождя вважався Л. Троцький. Тому члени політбюро ЦК РКП(б) Л. Каменєв, Г. Зінов'єв і Й. Сталін об'єдналися з наміром протидіяти йому. У червні 1923 р. "трійка" домоглася відкликання з України голови Раднаркому УСРР X. Раковського, який був союзником Троцького. Цю посаду зайняв В. Чубар. Сталін та його союзники просунули його в члени ЦК РКП(б) ще у квітні попереднього року (на місце Артема, який загинув). Однак Чубар не зайняв у республіканській компартійно-радянській ієрархії першого місця, подібно голові Раднаркому РСФРР Леніну або голові Раднаркому УСРР Раков- ському. В країні відбулося "перетікання" влади у владній зв'язці "партія- ради". Партійні комітети перебрали на себе владні повноваження від радянських органів у кожній ланці управління. За радянськими органами залишилися розпорядчі функції, а повноваження виконавчих парткомів- ських структур розширилися. Першими в ієрархії ставали секретарі парткомів. Отже, після відкликання Раковського компартійно-радянську владу в УСРР очолив секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг. Трохи згодом, у квітні 1925 р. на чолі ЦК КП(б)У став один з найближчих помічників Сталіна Л. Каганович.

Внаслідок відкликання Х. Раковського і призначення Л. Кагановича Сталін дістав цілковиту підтримку з боку КП(б)У під час своєї тривалої боротьби з іншими членами політбюро ЦК за вищу владу в партії і державі -- спочатку з Л. Троцьким, потім -- з "новою опозицією" (Л. Каменєв і Г. Зінов'єв), далі -- з об'єднаною опозицією (Л. Троцький, Л. Каменєв, Г. Зінов'єв) і, нарешті, з "правим ухилом" (М. Бухарін, О. Риков, М. Томський).

5. Кінець непу

На XIV з'їзді в грудні 1925 р. партія змінила свою назву: з Російської стала Всесоюзною. Цей з'їзд проголосив курс на індустріалізацію, але не дав відповіді на головне питання: де взяти кошти? Кожний день роботи цього з'їзду був наповнений боротьбою за лідерство в партії.

Тим часом почали обговорюватися конкретні об'єкти нового капітального будівництва. Найбільшу активність виявляв Ф. Дзержинський. Від лютого 1924 р. він очолював Вищу раду народного господарства, не залишаючи керівництва ОДНУ. В 1925 р. ВРНГ склала план капітального будівництва, в якому фігурували такі промислові гіганти, як Криворізький металургійний завод і Краматорський завод важкого машинобудування.

Початок великого капітального будівництва зумовив підвищення попиту держави на сільськогосподарську продукцію. Виплачувану працівникам новобудов заробітну плату треба було забезпечувати продовольством. Щоб розплатитися за імпортоване для новобудов устаткування, необхідно було заробляти валюту продажем зерна за кордон.

Проте спроби держави збільшити заготівлю хліба закупками з ринку негайно ускладнили економічну кон'юнктуру. Державний бюджет не мав достатніх ресурсів, щоб профінансувати ринкові закупівлі сільськогосподарської продукції в розмірах, продиктованих новими масштабами капітального будівництва. Кон'юнктура ринку засвідчила, що плани індустріалізації перевищують фінансові можливості держави. Тому ВРНГ тричі скорочувала в 1925/26 р. обсяги розгортання промисловості36.

Але так було тільки в 1925/26 р. Надалі обсяг капітальних вкладень збільшувався, незважаючи на щораз більше напруження з пошуком джерел фінансування. Хистка ринкова рівновага, яка була істотним здобутком відбудовного періоду, зникла. Погіршення ринкової кон'юнктури в країні, де державний апарат контролював "командні висоти" економіки, виявлялося передусім у вигляді товарного дефіциту. Ціни на товари, які вироблялися в державному секторі, залишалися більш-менш стабільними, але самі товари відразу після появи в магазинах зникали з продажу: попит перевищував пропозицію.

У радянській історіографії це явище було назване "кризою непу". Мовляв, оскільки нова економічна політика вже вичерпувала закладені в ній можливості, радянський уряд цілком закономірно переходив до форсованої індустріалізації країни та колективізації сільського господарства. Факти свідчать, однак, що криза непу не визрівала спонтанно, а організовувалася вищим партійним керівництвом. Зокрема, проти першого року індустріалізації обсяг спрямованих державою у промисловість коштів зріс у 1927/28 рр. втричі37. Радянський уряд свідомо згортав курс на економічну рівновагу, який був фундаментом непу.

XV з'їзд ВКП(б), який працював у грудні 1927 р., затвердив директиви до складання п'ятирічного плану на 1928/29 -- 1932/33 рр. Директиви залишили розрив у цінах на промислові та сільськогосподарські товари (порівняно з дореволюційним рівнем цін на обидві групи товарів, що приймався за 100%), завдяки якому держава "відстригала" у селян до половини доходів. Але самі селяни не погодилися на такі "ножиці цін" і не повезли свою продукцію на ринок вже взимку 1927-1928 рр. У країні спалахнула гостра хлібозаготівельна криза.

Можна було підвищити заготівельні ціни на хліб, і в такий спосіб збільшити платоспроможний попит селянства. Тоді довелося б обмежити витрати на капітальне будівництво у промисловості. Можна було не підвищувати хлібних цін, а примусити селян продавати хліб по невигідним для них цінах. У такому випадку були б збережені високі темпи індустріалізації. Але цей вихід із ситуації означав кінець непу.

Сталін не збирався покладатися тільки на "ножиці цін" і посилене оподаткування селян-власників. Ці методи нагромадження не виходили за межі реальності, що існувала. Не відмовляючись від них на перших порах, Сталін мав намір змінити існуючу реальність, тобто взагалі покінчити з селянами-власниками, які були економічно не залежними від держави й цим робили державу економічно залежною від них. Генсек скористався влаштованою ним же хлібозаготівельною кризою, щоб поставити на порядок денний перетворення селян-власників у найману робочу силу в одержавлених колгоспах.

В Україні з допомогою різноманітних санкцій -- від штрафів до конфіскації майна -- хлібозаготівельну кризу було подолано. У січні-лютому 1928 р. держава одержала від українських селян 70 млн. пудів хліба. Санкції заготівельних органів були названі надзвичайними заходами, тобто такими, від яких слід відмовитися після подолання кризи38.

У 1928 р. в основних житницях СРСР -- Україні і Північному Кавказі -- стався сильний недород. На початок квітня 1929 р. держава заготовила в УСРР тільки 27 млн. пудів зерна проти 200 млн. на цю ж дату у минулому році39. Сталін мав намір знову скористатися для подолання кризи надзвичайними заходами, тобто відкинути принципи закупівлі хліба на ринку і застосувати принцип продрозкладки. Незгодних зі скасуванням нової економічної політики М. Бухаріна, О. Рикова і М. Томського квітневий (1929 р.) об'єднаний пленум ЦК і ЦКК ВКП(б) оголосив " правими ухильниками". Відразу після пленуму ЦК і ЦКК розпочалася чистка партії від тих, хто солідаризувався з "правими ухильниками".

У червні 1929 р. були запроваджені обов'язкові планові завдання на здавання хліба з розкладкою на село за принципом самообкладання. Тих, хто ухилявся від поставок зерна в обсягах, визначених сільськими сходами, сільради зобов'язувалися штрафувати в розмірі п'ятиразової вартості хліба, що підлягав здаванню. Якщо штрафи не вносилися, майно боржників підлягало продажу з торгів40.

Під загрозою зруйнування господарства й висилки селяни здавали свою продукцію за низькими цінами, хоч ринкові ціни постійно йшли вгору. Але у них втрачався всякий стимул розширювати свої посіви. Виходом з кризи, яка створювалася штучно, був, на думку Сталіна, не відступ від комуністичної доктрини (як відступив Ленін у 1921 р.), а негайне втілення її в життя, тобто примусова суцільна колективізація селянських господарств. Питання про колгоспи було винесене на розгляд пленуму ЦК ВКП(б), який мав відбутися в листопаді 1929 р. Напередодні пленуму ЦК, 7 листопада в газеті "Правда" з'явилася стаття Й. Сталіна "Рік великого перелому". Всупереч фактам генеральний секретар ЦК заявляв, що в колгоспи пішов середняк.

Листопадовий пленум ЦК ВКП(б) проголосив безпосередній перехід до суцільної колективізації. Починалася доба "великого перелому".

Література

1 Ленін В. І. Повне зібрання творів. -- Т. 42. -- С. 172.

2 Історія Радянської Конституції в декретах і постановах Радянського уряду. 1917-- 1936. -- К., 1937. -- С. 153.

3 Ленін В. І. Повне зібр. тв. -- Т. 42. -- С. 142.

4 История Коммунистической партии Советского Союза. -- Т. 4. -- Кн. 1. -- Москва, 1970. -- С. 49.

5 Ленін В. І. Повне зібр. тв. -- Т. 42. -- С. 297-299.

6 Центральний державний архів громадських організацій України (ЦДАГО України). -- Ф. 1. -- Оп. 6 -- Спр. 18. -- Арк. 188.

7 Сборник циркуляров ЦК РКП, ЦК КПУ и Донецкого губкома. Вып. 1. -- Бахмут, 1921. -- С. 9.

8 ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 1. -- Спр. 98. -- Арк. 20.

9 Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій, пленумів ЦК. -- Т. 1. -- К., 1976. -- С. 134.

10 Десятый съезд РКП(б). Март 1921 года. Стенографический отчет. -- Москва, 1963. -- С. 468.

11 Ленін В. І. Повне зібр. тв. -- Т. 43. -- С. 89.

12 КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій, пленумів ЦК. -- Т. 2. -- К., 1979. -- С. 258.

13 Рыков А. И. Избранные произведения. -- Москва, 1990. -- С. 196.

14 НЭП: экономические, политические и социокультурные аспекты. -- Москва, 2006. -- С. 15.

15 Ленін В. І. Повне зібр. тв. -- T. 44. -- С. 45.

16 Коммунист (Харків), 1921, 21 вересня.

17 Ленін В. І. Повне зібр. тв. -- Т 44. -- С. 196-197.

18 Одиннадцатый съезд РКП(б). Март-апрель 1922 года. Стенографический отчет. -- Москва, 1961. --С. 83.

19 Коэн С. Бухарин. -- Москва, 1988. -- С. 181.

20 Ленін B. І. Повне зібр. тв. -- Т 45. -- С. 367.

21 Отчет ЦК КП(б)У за период с декабря 1921 г. по март 1923 г. VII Всеукрпарт- конференции. -- Харьков, 1923. -- С 47.

22 Рыков А. И. Статьи и речи. -- Т III. -- Москва, Л., 1929. -- С 151.

23 Кульчицький С. В. Ціна "великого перелому". -- К., 1991. -- С. 34.

24 Кульчицкий С. В. Внутренние ресурсы социалистической индустриализации СССР (1926-1937). -- К., 1979. -- С. 119.

25 Плотников К. Н. Очерки истории бюджета Советского государства. -- Москва, 1955. -- С. 92.

26 Кульчицький С. В. Між двома війнами (1921-1941)// Український історичний журнал. -- 1991, № 8. -- С. 13.

27 Литвин Володимир. Україна: міжвоєнна доба (1921-1938). -- К., 2003. -- С. 194.

Размещено на Allbest.ru