Історія заселення та розвитку Криму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Що нам відомо про перших мешканців Криму

Археологічні дослідження фіксують появу людей на території Кримського півострова добою середнього палеоліту (близько 100 тисяч років тому. Знахідки у печерах Кіїк-Коба (грот на річці Зуя Білогорського району) -- найдавніші знахідки неандертальців на території України. Першим відомим за назвою населенням були кіммерійці (ХІІ ст. до н.е.), які були скотарськими іраномовними племенами. Їх перебування у Криму фіксують античні та середньовічні автори, а також топоніми у східній частині Криму: Кіммерійські переправи, Кіммерік.

У середині VII ст. до н.е. кіммерійці були витіснені з рівнин півострова у передгір'я та гори скіфами. В І тисячолітті до н.е. на півдні Криму також мешкали таври. Зазначимо, що, крім Кримського півострова, скіфи займали значну частину степової та лісостепової України. Вважається, що у Криму в III ст. до н.е. існувала столиця Скіфської держави -- місто Неаполь Скіфський (біля сучасного Сімферополя).

У другій половині І ст. до н.е. у Криму з'являються іраномовні сармати, які поступово розселяються по всьому півострову. У I ст. н.е. через велику кількість сарматів у грецькому Боспорському царстві деякі античні автори називають його греко-сарматським. Археологи знайшли велику кількість поселень і поховань сарматів. У них знайдені ювелірні вироби, залізні мечі, ножі, посуд тощо. У III ст. Н.е. кількість сарматів у Криму різко зменшується, що пов'язано з їх відходом з півострова і участю разом із германським племенем готів у походах в Центральну та Західну Європу. Нащадки сарматів алани разом із вандалами заснували у західній частині Африки Вандало-Аланське королівство, а в 455 р. розорили Рим.

Хто населяв Крим в античну добу

Протягом майже всієї античної доби, тобто ціле тисячоліття -- з кінця VII ст. до н.е. до IV ст. н.е. у Криму виразно виділялися три етнокультурні зони, три окремі «світи».

Перший «світ» -- це світ аборигенного населення Криму, який знаходився головним чином у гірському Криму. Другий «світ» -- землі кочовиків у степу та північних передгір'ях; третій належав грецьким переселенцям, на західному та східному узбережжях Криму. Власне кажучи, процес появи нових племен і народів та різного роду контакти між ними як-от: асиміляція, витіснення, винищення тощо і визначали зміни етнічного складу населення півострова.

Одним з найдавніших народів Криму, назва якого нам відома, були таври. Проблема походження цього етносу лишається дискусійною. Одні науковці вважають таврів нащадками давніх кіммерійців, які населяли степи Надчорномор'я, інші вбачають у них переселенців з Північного Кавказу, треті твердять, що таври -- нащадки племен, які населяли передгір'я Кримських гір у добу пізньої бронзи. Але майже всі вважають таврів носіями Ки- зил-Кобинської археологічної культури, що сформувалася у VШ ст. до н.е. у передгір'ях Кримських гір. З передгір'їв таври поступово стали просуватися південніше -- у гори та на південне узбережжя. З появою скіфів, таври змушені були залишити передгірний лісостеп, відступаючи вище в гори. Там вони займалися доволі примітивним землеробством і скотарством. Ще одним «промислом», який уславив таврів в античній літературі, було піратство.

Із невідомих нині достеменно причин дві групи таврів згодом переселилися у степовий Крим. Перша, десь на рубежі VI-V ст. до н.е. -- у Керченське Приазов'я; друга, у IV ст. до н.е. -- район озера Донузлав на Тархан- кутському півострові. Прикметно, що в обох регіонах таври з'явилися невдовзі після появи тут грецьких поселенців.

Північними сусідами таврів, принаймні з другої половини VII ст. до н.е., були скіфи. Скіфські кочові племена, заселивши степовий Крим, згодом проникли й у лісостеп передгір'їв Кримських гір, відтіснивши звідти таврів (і, очевидно, асимілювавши якусь їх частину).

На околицях античних поселень на Керченському та Тарханкутському півостровах, а з IV ст. до н.е., можливо, й у передгір'ях, мало місце осідання скіфів на землю.

Скіфське племінне угруповання, яке оселилось у Криму, було доволі потужним, якщо судити з величини Білогірського могильника скіфської аристократії -- одного з найбільших курганних могильників Надчорно- мор'я, в якому ховали племінну верхівку кримських скіфів.

Майже одночасно зі скіфами у Криму з'явилися і греки. Їх появу на півострові можна датувати кінцем VII ст. до н.е. -- часом існування Таганрозького поселення у Подонні. Очевидно, що дістатися до Таганрога, оминувши кримські береги, принаймні у Керченській протоці, було неможливим. Одначе, поселення тут з'явилися лише у першій половині VI ст. до н.е., тобто значно пізніше, ніж у Подонні.

На перших етапах колонізації найбільш інтенсивно заселялося узбережжя Керченського півострова та Феодосійської затоки. Поступово грецькі колоністи заселили майже все узбережжя Керченського півострова, крім його південно-західної частини, де розташовані неродючі землі. Мешканці Феодосії просунулись на північ аж до Присивашшя, заселивши крайній схід Центральнокримського степу. Пізніше, коли всі грецькі поліси були об'єднані в єдину потужну Боспорську державу, почалося заселення і внутрішніх частин півострова.

У цей період відбувалася і колонізація греками західного узбережжя Криму, однак вона була менш інтенсивною: тут було засновано лише кілька невеликих поселень. Статус більшості з них (тобто чи були це невеличкі незалежні поліси) лишається достеменно невідомим. Єдине поселення -- Керкінітіда на місці сучасної Євпаторії -- без сумніву мало статус незалежної, хоча і дуже маленької, держави. До сьогоднішнього дня лишається також невідомим час заснування найбільшого полісу західного узбережжя Криму -- Херсонеса. Найраніші археологічні матеріали з його території датуються кінцем VI ст. до н.е., однак вони є надто фрагментарними і не дозволяють впевнено говорити про існування тут у цей час саме стаціонарного поселення, а не сезонної якірної стоянки. Тому більшість дослідників вважає, що грецьке поселення тут було засновано століттям пізніше. Інтенсивна ж колонізація західних берегів півострова херсонеситами почалася ближче до кінця IV ст. до н.е., коли греки заселили майже весь західний берег Криму -- від Гераклейського півострова на півдні до північного узбережжя Тарханкуту включно.

Різкі зміни в етнічному складі населення Криму розпочалися у першій третині III ст. до н.е., ставши наслідком падіння Причорноморської Скіфії. Очевидно, до Криму прибули нові скіфські племена які чинили різкий силовий тиск на грецькі поселення західного узбережжя півострова. Там поступово були зруйновані всі грецькі форпости, після чого Північно-Західний Крим позбувся грецького населення назавжди.

Подальші мастабніші зміни відбулися у зв'язку з навалою сарматів. Під тиском сарматів скіфське населення відступило у гори, поступово асимілю- ючи таврів. Античні джерела називали мешканців гірського Криму «тавро- скіфами». При цьому у скіфському суспільстві відбулися корінні зміни, пов'язані з процесом осідання на землю і наступної зміни системи господарювання. Наявні дані дозволяють припускати участь у цьому процесі і представників грецького населення, яке, вірогідно, проживало у найбільших містах пізньоскіфського царства, таких як Неаполь Скіфський чи Усть- Альминське городище.

Одночасно з цим почався процес притоку сарматського населення до передгір'їв, де вони змішувались із місцевими скіфами, накладаючи певний відбиток на їхню культуру (т.зв. «сарматизація»). Цікаво, що у степовому Криму в той час кочовиків-сарматів було небагато.

Чимало сарматів проникало і на територію Боспору, а представники сарматської знаті активно інкорпорувалися до складу місцевої верхівки. Про рівень сармато-грецьких міжетнічних контактів свідчить той факт, що низка боспорських царів носила ім'я Савромат, а сарматські тамгоподібні знаки використовувались як царські емблеми. Втім, основою населення Керченського півострова протягом усього «сарматського» періоду лишалися греки.

До певної міри, етнічні процеси сарматської доби нагадують ті, що відбувалися раніше, лише за участі інших етнічних груп. Так, місце таврів у Гірському Криму зайняли скіфи (тавроскіфи), на місце степових скіфів приходять сармати, і лише греки, хоча і втратили певні території (у Західному Криму та на колишній хорі Феодосії), в цілому лишались на попередніх місцях проживання. Втім, ця подібність була викликана переважно специфікою фізичної географії Кримського півострова, куди зі степу проникали все нові й нові групи кочовиків, змушуючи своїх попередників шукати прихистку у Кримських горах.

Наступні радикальні зміни в етнічному складі півострова відбулися вже під час Великого переселення народів у IV ст. до н.е.

Хто такі греки Криму та яка їх історична доля

Греки опинилися на Кримському півострові завдяки так званій «великій грецькій колонізації» VШ-VI ст. до н.е., що охопила спочатку Середземномор'я. Частина шукачів нових земель або ринків збуту досягла північних берегів Чорного моря, де по-первах утворила торговельні факторії на узбережжі: так була заснована Ольвія. Упродовж V-Ш ст. до н.е. вихідці з різних грецьких регіонів засновують на півострові міста Керкінітіда, Херсонес, Феодосія, Німфей, Пантикапей, Тірітака, Мірмекій та ін. За своїм адміністративним устроєм це були міста-держави (поліси), що від початку укладали між собою різного роду союзи, а згодом входили до складу давніх держав: Боспорського царства, Понтійського царства, Римської імперії. Відносини прибульців з місцевим населенням були, швидше за все, мирними і взаємовигідними, що, властиво, й спричинило значний поступ у розвитку грецьких полісів. Важливе місце в діяльності грецьких громадян посідала торгівля: з одного боку, з кочовиками -- скіфами, а з іншого, з грецькими метрополіями, куди доправляли продукти харчування, шкіру, сировину.

Значні зміни у відносинах між кочовими народами Надчорномор'я згодом порушили мир на півострові і, починаючи з ІІІ ст. до н.е., грецькі поліси часто перебували у стані облоги або війни зі Скіфським царством. Зрештою, наприкінці ІІ ст., після зіткнення скіфів з, військом Понтійського царя Мітрі- дата VI Євпатора, усі грецькі поліси Тавріди, а також Боспорське царство підпадають під протекторат Понту, а після поразки Мітрідата, підкоряються Риму. За римської доби життя у грецьких полісах нормалізується, приміське тубільське населення значною мірою асимілюється і сприймає грецьку культуру, часто вже в її християнському варіанті. Такий стан триває до ІІІ ст., коли до Тавриди раптом вдираються германські племена готів. Загарбники знищують пізню Скіфську державу, захоплюють дрібні грецькі міста, причиняють значні міграційні процеси серед населення, але зрештою осідають на півострові, утворюючи декілька самостійних держав. Проте наступна християнізація готів сприяє їхньому входженню до єдиного цивілізаційного простору і зближенню з населенням грецьких полісів.

«Велике переселення народів» ІУ-УІ ст. частково вимиває з Тавриди активне кочове населення, але давні поліси, попри всі негаразди, продовжують своє існування. Укріплення Візантійської імперії упродовж УІ-ІХ ст. сприяє подальшій консолідації населення на півдні півострова, формується декілька християнських єпархій на чолі з митрополитами. Саме в цей час, вірогідно, утворюється певне ядро грекомовного населення півострова, до якого увійшли представники різних стародавніх етносів: греків, скіфів, аланів, готів та ін.

Окремі зміни в культурному середовищі Тавриди могли бути також наслідком відомих в історії переселень з Візантійської імперії до півострова.

Так, під час релігійних конфліктів до Тавриди були вислані окремі християнські ієрархи і чимало ченців.

Часта зміна влади у степовій частині півострова, здається, не мала суттєвого впливу на грецькі міста й поселення південного узбережжя Тавриди. Про заможність і культурний рівень греків може почасти свідчити захоплення найбільшого міста на півострові -- Херсонеса -- київським князем Володимиром у 988 р. Проте поступове ослаблення Візантійської імперії, надто падіння Константинополя 1204 р. залишають таврійських греків на самоті перед зростаючою загрозою захоплення міст войовничими кочовиками. Тому населення міст потроху зменшується і переходить до менших поселень і більшою мірою до землеробства, виноградарства й садівництва, а також риболовецького промислу. Однак нищівного удару візантійським підданим завдає татаро-монгольська навала 1223 р. Упродовж ХІІІ ст. колишні грецькі поліси занепадають. До того ж у містах і замках Тавриди з'являються військові формування венеціанців та генуезців, котрі через різницю між католицьким і православним обрядами сприймаються місцевим населення вкрай негативно. Ісламізація тюркських народів ХІV-XV ст. також додає чимало непорозумінь і дедалі збільшує прірву між різними групами населення.

Тим часом, залишені Візантійською імперією на призволяще, християни подекуди активізуються і навіть утворюють власні державні інституції. Серед останніх найбільш відоме князівство Феодоро на горі Мангуп. У XV ст. на півострові вже вкотре в історії встановлюється певна етнічна та конфесійна рівновага між Кримським ханством, генуезцями та напівнезалежними від них християнами-греками. Проте події в Малій Азії, де туркам- османам у травні 1453 р. нарешті вдається захопити Царгород, знову загострюють політичну ситуацію на півострові. 1475 р. османи знищують князівство Феодоро, захоплюють міста на південному узбережжі, повсюди встановлюються закони Османської імперії. Наступні два століття були, напевно, найтяжчими в історії християнського населення півострова. Попри формальне невтручання держави у справи християн, посилюється тиск на «невірних». Можливо, саме в цей період формується значна частина християн, носіїв тюркських діалектів -- урумів, на відміну від румеїв, що зберігають у побуті новогрецькі діалекти. Колишні християнські єпархії теж занепадають і нарешті 1678 р., за рішенням Константинопольського патріарха утворюють одну Готсько-Кафську митрополію.

У XVШ ст. Крим стає ареною гострої політичної боротьби між Росією та Османською імперією за майбутнє Кримського ханства. За наслідками російсько-турецької війни і підписаного миру 1774 р. у фортеці Єні-Кале, поблизу Керчі розміщується російська залога, до складу якої увійшли греки з Архіпелагу -- давні супротивники турків у боротьбі за національну незалежність. Майже одночасно в Криму розгортає діяльність призначений 1771 р. митрополит готський і кафський Ігнатій Гозадінов. Прогрецька в багатьох відношеннях політика російського уряду находить свою часткову реалізацію в проекті виводу християн з Криму, що розпочався влітку 1778 р.

Керував переселенням О.В. Суворов. За його відомостями, з Криму вийшло понад 31 тис. християн греків та вірмен. Останні (близько 13 тис.) оселилися в сучасній Ростовській області, а греки попрямували до Самарської паланки та Олександрівської фортеці, де змушені були зимувати. Проте й наступного, 1779 р., питання з відводом землі для греків не було вирішене. Лише навесні 1780 р. переселенці дійшли до узбережжя Азовського моря біля впадіння річки Кальміуса, а звідти почали наділяти землю на потреби окремих поселень. Румеї та уруми оселилися окремо в 20 селах, названих за іменами колишніх поселень у Криму. Тюркомовні мешканці християнського передмістя Бахчисарая Маріамполя заснували місто Маріуполь.

Не зважаючи на пасивний спротив переселенню й тяжкі випробування під час самого переселення, у Криму залишилися лише поодинокі грецькі родини та ті, що згодилися прийняти магометанство. Небагатьом вдалося й повернутися з Надазов'я до Криму після анексії півострова Росією 1783 р.

Між тим, грецька залога в Єні-Кале слугувала після 1783 р. певною запорукою покращення життя для значної кількості нових переселенців з теренів Османської імперії. Нові емігранти оселяються переважно в містах узбережзя Криму і зазвичай не утворюють стійких етнічних угруповань. Винятком була група греків з Фракії, що прибули, вірогідно, разом з хвилею болгарських, гагаузьких та албанських біженців з Османської імперії, котрі перейшли до Надчорномор'я в першій третині ХІХ ст. Нащадків цих «фракійських» за своєю новогрецькою говіркою греків можна й сьогодні зустріти в селі Чорнопілля на схід від Сімферополя. Загалом упродовж ХІХ ст. до Криму переїхала доволі значна кількість греків. Окрім згаданих греків з Архіпелагу та материкової Греції, що розмовляли новогрецькою мовою, до Криму переселялися також греки Понту -- з районів Трапезунда та Карса, де зберігався особливий понтійський діалект. Гуртуючись навколо церков і просвітних товариств, греки Криму подекуди утворювали помітні міські або сільські громади. Окремі представники цих громад широковідомі в історії не тільки Кримського півострова, але й Російської імперії. На зламі ХІХ і ХХ ст. у Криму налічувалося, за різними оцінками, до 20 тис. греків.

Події 1917-1920 рр. уже вкотре призвели до зменшення грецького населення Криму. Значна частина греків виїхала разом з Білою гвардією барона Врангеля. Цьому сприяло, зокрема, грецьке консульство на півострові.

Пристосування греків України до нової влади було перерване репресіями 1930-х років. Наприкінці 1937 р. були заарештовані й на початку 1938 р. розстріляні тисячі найупливовіших і найактивніших членів грецьких громад по всій республіці. Постраждали й кримські греки.

Війна 1941-1945 рр. теж завдала тяжкого удару по грекам, які залишилися на півострові. Багато хто брав участь у партизанській боротьбі. Але це не врятувало ані їх особисто, ані весь народ від депортації в червні 1944 р. Було вивезено понад 15 тис. осіб. Місцями розселення призначалися різні міста й села Російської Федерації, Казахстану, Узбекистану тощо.

Лише поодинокі греки проживали у Криму в наступні десятиріччя -- переважно нові радянські «мігранти» або «приховані» за чужими прізвищами місцеві мешканці, члени російських або українських родин.

Попри формальну реабілітацію депортованих народів у 1950-х рр., ані повернення втраченого майна потерпілим грекам, ані допомоги їм задля повернення до рідних місць не було до кінця 1980-х років. Більше того, існувала формальна заборона повертатися до Криму. Попри всі перешкоди, частина греків спромоглася повернутися до рідних місць. Переїжджали до Криму й інші греки СРСР.

З початку 1990-х рр. на півострові поширюється рух за відновлення національних прав меншин.

Сьогодні в Криму налічується близько 4 тисяч греків. Найактивніші з них об'єднані в національно-просвітницькі товариства Севастополя, Сімферополя, Керчі та інших міст і сіл півострова. Більшість цих організацій увіходять до Федерації товариств греків України.

Ким і коли були засновані перші держави на території Криму і якими були особливості їх розвитку

Перші держави на території Криму були засновані грецькими переселенцями у VI ст. до н.е. Добре відомо, що грецькі колонії від самого початку мали всі ознаки незалежної держави античного, полісного типу. І не мало принципового значення, скільки саме колоністів відправлялося на нові землі: навіть невеличкі колективи поселенців могли заснувати, нехай і мікроскопічну, але цілком незалежну державу з усіма полісними інституціями. Яскравим прикладом такої держави є поліс Керкінітіда у Західному Криму, на території сучасної Євпаторії.

Набагато складніше визначити, скільки саме полісів було засновано греками. Зрозуміло, що деякі з них загинули невдовзі після заснування, і про них у писемних джерелах не лишилось жодної згадки. З іншого боку, у нас немає підстав уважати кожне грецьке поселення незалежним полісом: чимало колоній починали засновувати сільські поселення та укріплені форпости для опанування території вже невдовзі після заснування.

Найбільша кількість грецьких поселень розташовувалось на Керченському півострові. Тут існувало щонайменше два поліси. Першим із них, найдавнішим і найпотужнішим, був Пантікапей, що знаходився на території сучасної Керчі. Місто було засноване вихідцями з Мілету -- метрополії більшості грецьких колоній Причорномор'я у першій половині VI ст. до н.е. Другим полісом був Німфей, розташований південніше, на околиці сучасної Героївки. Його метрополія залишається достеменно невідомою. Кілька невеличких поселень у Керченському Приазов'ї, імовірно, були засновані мешканцями Пантікапею. А от який статус мали поселення південно-східної частини узбережжя Керченського півострова -- Кітей та Кіммерік -- достеменно не зрозуміло.

Трохи західніше Керченського півострова розташовувалась ще одна колонія Мілету -- Феодосія. Сільська округа Феодосійського полісу на півночі сягала берегів Сивашу.

Іншою зоною, де активно селилися греки, був Західний Крим. Потік переселенців у цей регіон не був настільки інтенсивним, як на східне узбережжя півострова. Спочатку, у другій половині VI ст. до н.е., греки заснували кілька невеличких поселень у Північно-Західному Криму -- у районі сучасної Євпаторії та на Тарханкутському півострові. Окремі дослідники припускають можливість існування тут двох-трьох невеличких полісів, однак сьогодні з достовірністю можна говорити лише про один -- Керкінітіду.

У Південно-Західному Криму греками (мешканцями Гераклеї Понтій- ської на південному березі Чорного моря) було засновано лише одну колонію -- Херсонес. Час його заснування лишається невідомим. Найраніші археологічні матеріали з його території датуються кінцем VI ст. до н.е., однак вони є надто фрагментарними і не дозволяють впевнено говорити про існування тут у цей час саме поселення, а не тимчасової якірної стоянки. Тому більшість дослідників вважає, що грецьке поселення тут було засновано століттям пізніше, тобто у кінці V ст. до н.е. Одначе саме цей поліс згодом зміг поставити під контроль весь Західний Крим.

У подальшому греки західного та східного узбережжя Криму обрали принципово різні типи державного розвитку: якщо перші, розбудовуючи територіальну державу, діяли у рамках традиційної полісної системи, то другі створили державне утворення принципово іншого типу.

Територіальна Херсонеська держава, яка утворилася в останній чверті IV -- на початку III ст. до н.е., займала практично все узбережжя Західного Криму. До її складу увійшла і Керкінітіда, й інші поселення Північно- Західного Криму, такі як Калос Лімен (Прекрасна Гавань) на північному березі Тарханкутського півострова. Попри складну територіальну структуру, Херсонес завжди лишався типовим античним полісом, із властивими полісу державними інститутами, найвищим з яких було Народне зібрання.

На берегах Керченської протоки виникло Боспорське царство -- держава абсолютно нового для античного суспільства типу. Держава ця, як вважають, утворилась на базі оборонного союзу грецьких полісів обох боків Боспору Кіммерійського (Керченської протоки). З почату V ст. до н.е. і до 438 року до н.е. цей союз очолювала династія Археанактідів, згодом -- від 438 до 109 р. до н.е. -- династія Спартокідів.

Яким чином відбувалося формування Боспорської держави на ранніх етапах достеменно невідомо. Очевидно, що першопочаткове об'єднання було в основному добровільним. Спираючись на досвід аналогічних процесів в інших освоєних колоністами регіонах грецького світу, припускають, що воно відбувалось під тиском зовнішньої загрози (імовірно, скіфської). Згодом, принаймні вже за правління перших Спартокідів, приєднання нових територій відбувалось збройним шляхом. Так, з писемних джерел нам відомо про запеклу війну між Боспором та Феодосією, яку активно підтримувала Гераклея Понтійська -- метрополія Херсонеса.

Боспорське царство часто називають «протоелліністичною державою», наголошуючи на тому, що в його соціально-політичному устрої та культурі тісно переплелися еллінські та «варварські» (тобто негрецькі, за античною термінологією) елементи. Правителі Боспорського царства титулували себе «архонтами (правителями) Боспору та Феодосії» та, одночасно, царями сін- до-меотських племен (аборигени Таманського півострова та Прикубання). При цьому в грецьких містах продовжували існувати органи самоуправління, хоча, звісно, це самоуправління було обмежене владою архонта. По відношенню ж до місцевих племен правитель Боспорського царства виступав у ролі повноцінного монарха. Такий тип правління був характерним для елліністичних держав, які утворилися після розпаду держави Олександра Македонського після його смерті у 323 році до н.е. Ось тільки самі елліністичні держави виникли в останній чверті IV ст. до н.е., тоді як Боспорське царство мало риси елліністичної держави ще з початку цього століття.

Першою ж негрецькою державою, заснованою в Криму, стало так зване Пізньоскіфське царство (назва не надто вдала, оскільки Ранньоскіфське царство, чи просто Скіфське, є радше історіографічним фантомом, ніж історичною реальністю). Точний час його заснування також невідомий. Найбільш вірогідно, що воно виникло на межі Ш-Н ст. до н.е. у передгір'ях Кримських гір і проіснувало близько чотирьохсот років -- до II ст. н.е. Під час війни з Херсонесом скіфи захопили майже всі його володіння у Західному Криму. Цей регіон контролювався Пізньоскіфським царством до кінця I -- початку II ст. н.е.

Пізньоскіфське царство сформувалося під сильним грецьким впливом, економічним та культурним. Грецьке населення проживало у двох найбільших центрах держави -- у Неаполі Скіфському та Усть-Альминському городищі у південно-західному Криму. Скіфи запозичили у греків окремі елементи техніки будівництва, зокрема фортифікаційного. Запозичені були і технології землеробства: зернового господарства, виноградарства, садівництва. Значним був вплив греків у сфері культури. У цьому відношенні можна спостерегти певні паралелі з іншими «варварськими» державами, які виникли на периферії античного світу.

Яким чином Велике переселення народів вплинуло на етнополітичну ситуацію на Кримському півострові

Традиційно Велике переселення народів датується ^-УІ ст. Однак у Криму масові переселення варварських племен почалися на півстоліття раніше -- у середині III ст. У той час на півострів почали проникати представники готського союзу племен, точніше, остроґоти та їхні союзники -- герули, борани та алани. Частина цих племен були германцями за походженням, як і самі ґоти, частина -- іранцями, як алани. Ґоти змусили правителів Боспору надати їм свій військовий та транспортний флот і протягом двох десятиліть (255-275 рр.) здійснювали грабіжницькі походи на володіння Римської імперії у басейнах Чорного та Егейського морів, грабуючи і плюндруючи заможні провінції. Лише доклавши значних зусиль, римлянам вдалося відбитись і завдати завойовникам великих втрат, знищивши майже увесь їхній (точніше, боспорський) флот.

Водночас ґоти розгромили всі пізньоскіфські поселення у гірському Криму і практично знищили пізньоскіфський етнос. Залишки пізньоскіфсь- кого населення були асимільовані прибульцями. Меншою мірою постраждало сарматське населення, яке, хоча і зазнавши певних втрат, продовжувало заселяти передгір'я Кримських гір. У другій половині III ст. германці починають осідати у Південно-Західному Криму та на південному узбережжі півострова.

Пізніше за ґотів, у кінці III ст., у передгір'я Кримських гір починають проникати північнокавказькі алани, які, як уже зазначалося вище, були союзниками перших. Потік аланських переселенців суттєво збільшився у IV ст., що посилило процес асиміляції сарматів прийшлими аланами, який полегшувався і їх етнічною близькістю. Однак згодом, у кінці IV -- на початку V ст., значна частина аланів під тиском гунських племен відступила за межі Кримського півострова. З цього часу кримські степи переходять під гунський контроль, а ґоти й алани лишаються лише у гірському Криму.

Грецьке населення півострова на час прибуття до Криму ґотів та їх союзників проживало у двох анклавах: у Херсонесі на південному заході півострова, у містах та сільських поселеннях Боспорського царства -- на його сході, на Керченському півострові.

Боспорське царство продовжувало існувати як політична одиниця і після ґотських воєн, незважаючи на їх безумовний негативний вплив на його політичне й економічне становище. Після розгрому ґотів гунами перші були розселені на території Боспорського царства. Очевидно, вони виконували роль федератів, будучи зобов'язаними охороняти територію держави від набігів кочовиків. Згодом, під тиском гунів, ґоти відступають з території Керченського півострова: частково у гірський Крим, а частково на схід -- на Таманський півострів.

Політично Боспорське царство у Ш-^ ст. лишалося цілком самостійною державою, чия зовнішня політика часто була не надто дружньою щодо Риму. Іноді така політика була вимушеною, як під час ґотських воєн, іноді -- добровільною. Єдиним форпостом Імперії (спочатку -- Римської, а після її поділу -- Візантійської) на півострові лишався Херсонес.

На думку багатьох дослідників, після виведення з Херсонеса римського гарнізону у другій половині III ст. (скоріше за все, у його третій чверті), місто існувало в автономному статусі, формально не входячи до складу Імперії. Остання надавала Херсонесу фінансові субсидії, завдяки яким місто могло утримувати боєздатний гарнізон. Очевидно, такий порядок зберігався у IV і впродовж більшої частини V ст., аж до правління імператора Зенона (Зінона), який вступив на престол у 474 році, і який, як вважається, безпосередньо включив місто до складу Візантійської імперії (візантійці називали місто Херсоном).

Найбільш інтенсивні етнополітичні процеси у V ст. у Криму проходили у його гірській частині. На думку науковців, тут відбувалося формування нового етносу на базі ґотів та аланів, за участі й інших племен. Поступово зростали торгівельні та культурні зв'язки між представниками цього етносу та греками, переважно з мешканцями візантійського Херсона.

На початку VI ст. Крим починає звертати на себе все більшу увагу Візантії, яка саме починає спроби відновити колишню велич Римської імперії. Опорним пунктом візантійської експансії стає, зрозуміло, Херсон. Згодом візантійські війська захоплюють Боспор і ставлять під військовий контроль усе південне узбережжя Криму -- від Херсона до Керченського півострова. В історії Криму починається нова доба -- візантійська.

Що являли собою візантійські володіння на Кримському півострові

крим історія держава візантійський

Володіння Візантії у Криму окреслювались територією Боспору і Херсонеса та його околиць. На початку VI ст. за правління імператора Юстиніана І Візантія встановила своє панування над Боспором. До міста були введені візантійські війська на чолі з трибуном Далмацієм. Представником імператора на території Боспору був коміт (пізніше -- коммеркіарій, тобто чиновник-податківець), а за правління імператора Юстина ІІ (565-578) він почав носити вищий титул -- дукс. Головним заняттям мешканців візантійського Криму було землеробство і скотарство.

Залежність Боспорського царства від Візантійської імперії виражалась у запровадженні морського натурального податку, який передбачав постачання кораблів, предметів оснастки і морського спорядження. Натомість боспоряни, разом із херсонеситами, на відміну від решти населення імперії, не були змушені сплачувати основний поземельний податок.

Боспор виступав важливим ринком для закупівлі хутра у степовиків для потреб Константинополя.

У містах Боспору активно розвивалось виробництво різноманітних ремесел, орієнтоване на задоволення потреб сусідів-кочовиків. Існував попит на прикраси «поліхромного стилю» зі вставками з кольорового каміння і скла. Такі вироби активно використовувались як на території самого Боспору, так і по всій степовій зоні Східної Європи.

З кінця VII ст. на території Північного Причорномор'я поширив владу Хозарськай каганат. У Боспорі інтереси кагана представляв спеціальний посадовець із титулом тудун, що традиційно означав намісника на прикордонні. Проте Візантія не втрачала влади над регіоном. Для воєнних потреб візантійці почали розробляти нафтові родовища на Таманському півострові, а Боспор служив основним портом для вивезення сировини для «грецького вогню».

З кінця Х ст. території Боспорського царства перебували у складі давньоруського Тмутараканського князівства, яке знаходилось на перетині великого торговельного шляху з Європи на Схід. Боспоряни продовжували займатись своїми традиційними промислами. Після захоплення Тмутараканського князівства половцями у ХІІ ст. і фактичного зникнення його з політичної карти Європи, ймовірно, після татаро-монгольської навали у ХІІІ ст., Боспор номінально входив до складу Трапезундської імперії, а на початку XIV ст. став генуезькою колонією Воспро.

Херсонес же з IV ст. перебував у складі префектури Сходу, а пізніше -- безпосередньо Візантійської імперії. Місто фактично виконувало функції пункту спостереження за степами Північного Причорномор'я та політичним форпостом Візантії, через який імперія впливала підкупом та інтригами на політичну ситуацію у степовиків. Тому херсонесити отримували від Константинополя політичну й економічну підтримку, а також утримувався тисячний військовий гарнізон з місцевих жителів.

Стан решти візантійських володінь у гірських районах та на південному узбережжі Криму у часи гегемонії Хозарського каганату відомий за вкрай уривчастими даними. Скоріше за все Візантія зберігала суверенітет над цими територіями, хоча через політичну боротьбу в імперії зв'язок з метрополією навряд чи був ефективний. Згадки про хозарського тудуна у таких подіях як союз Юстиніана ІІ з хозарами у боротьбі за престол 705 р., чи антихозарське повстання єпископа Іоанна Готського не дають однозначних підстав приписувати ці території до складу Хозарської імперії. Скоріше за все, компетенція тудуна обмежувалася збором частини мит та податків на користь хозарського кагана та юрисдикцією над його підданцями. Навряд чи ситуація докорінно змінилася на 833-834 рр., коли відбулася організація візантійської воєнно-адміністративної округи на півдні Криму, що дістала назву феми Кліматів або Херсона. Ця подія відбувалася водночас з воєнною співпрацею з хозарами, а саме будівництві фортеці Саркел під проводом візантійського експерта. На сході межі феми, принаймні в ХІ ст., включали порт Судак. Ця округа проіснувала до завоювання Константинополя хрестоносцями 1204 р., після чого перейшла під владу Трапезундської імперії.

У 1220-х рр. ця територія стала об'єктом експеакції сельджуцької експедиції на чолі з Хусамеддіном Чупаном. Правдоподібно, що занепад Херсонеса був одним з її наслідків. Головною ж метою набігу було встановлення контролю над Судаком, що служив головним чорноморським портом для половців та русів.

Формально візантійські імператори трактували південне узбережжя Криму своєю власністю, незважаючи навіть на монгольське завоювання бл. 1239 р. Тому генуезці дістали дозвіл на заснування колонії у Кафі від імператора Михаїла VШ, утім, безсумнівно, в монгольської влади теж. Та зрозуміло, що Генуя надалі безроздільно володіла Кафою. 1365 р. генуезці, скориставшись анархією у Золотій Орді, навіть завоювали південне узбережжя Криму аж по Чембало (Балаклава) на заході і володіли ним до часу османського завоювання 1475 р.

З кінця ХІІ ст. до того самого османського завоювання 1475 р. у гірському Криму існувала держава Феодоро. Її населення складалося, як припускається, з місцевих готів, греків та аланів. Судячи з епіграфічних пам'яток, мовою правителів була грецька. Феодоро мало два злети активності у середині XIV ст. та у XV ст. Воно з перемінним успіхом намагалося долучитися до чорноморської торгівлі, але генуезці рішуче припиняли їх. Правителі (автен- тіки) у відповідь спромоглися знаходити політичних союзників у Кримському ханаті, Московському князівстві та у Молдавії. Проте османці завоювали князівство під час експедиції 1475 р. під проводом Гедюка Агмеда-Паши. Столиця держави витримала мало не піврічну облогу османців і була захоплена штурмом. Після цього його володіння увійшли до складу османської провінції Кефе.

Яке місце відігравав Крим у міжнародній діяльності держави Русь

У VПMX ст. у Східній Європі з'являється нова потужна мілітарна сила -- слов'яни. В останніх у цей час виникають власні ранні державні утворення, зокрема в Середньому Придніпров'ї з'являється об'єднання полян і західних сіверян -- «Руська земля». Військові контингенти слов'ян Східної Європи в ІХ ст. здійснюють походи у Причорномор'я і Схід, зокрема відомо виправу у Крим великої раті на чолі з князем Бравліном. З джерел відомо, що нападникам вдалося підкорити землі від Сурожа (Судака) до Корчева (Керчі). Похід Бравліна став початком проникнення Русі до Кримського півострова, завдяки цьому невдовзі східнослов'янські дружини почали організовувати більш дальні експедиції безпосередньо на володіння Візантії. Зокрема, в 860 р. військо з Русі здійснило напад на Константинополь.

Військовими діями південна політика Русі не обмежувалася. З півднем Русь налагоджувала дипломатичні, торговельні та ідеологічні зв'язки. Свідчення угоди 944 р. між Руссю і Візантією засвідчують важливе місце в політиці цих країн Криму. В документі конкретно регламентується система взаємин русичів з мешканцями Корсуня (Херсона). Зокрема, Русь не повинна заважати корсунянам вести риболовлю у гирлі Дніпра, а також повинна була в разі необхідності, захищати візантійські володіння в Криму на чолі із Корсунем від нападів кочівників. З трактату візантійського імператора Костянтина Багрянородного (середина Х ст.), де він докладно описує організацію торгівлі між Києвом і Константинополем, відзначається, що цей шлях мав відгалуження на Крим. Воно розпочиналося біля Дніпровських порогів і йшло степом через Перекопський перешийок у Крим.

Яку роль відіграв кримський фактор у хрещенні Русі-України

У 80-х роках Х ст. володар держави Русь київський князь Володимир вирішив прийняти християнство. Відомо, що навернення слов'ян Східної Європи князем Володимиром тісно було пов'язано з Херсоном. У 988 р. проти візантійського імператора Василя ІІ підняв повстання грецький вельможа Варда Фока. Імператор не мав достатньо сил для боротьби з бунтівниками, а тому звернувся за військовою допомогою до князя Володимира. Руська і візантійська сторони домовилися, що Русь надає допомогу імператору, а той мав за це погодитися на одруження своєї сестри Анни з київським князем, передумовою якого мала бути християнізація східнослов'янської країни разом з її володарем. Після придушення повстання Варди Фоки за допомогою руських військ, офіційний Константинополь не поспішав виконувати угоду з Руссю.

Це стало причиною походу війська князя Володимира на візантійське місто Херсон у Криму. Обложений русичами Херсон чинив сильний опір нападникам. Володимир передав мешканцям Херсона, що він буде стояти під мурами міста хоч три роки. Проте цього йому не знадобилося. Заможний корсунянин Анастас повідомив руського князя про водопровід, який невдовзі був перетнутий русичами. Після здачі Херсона між руським і візантійським дворами відновлюються переговори. Василь ІІ відправив сестру до Корсуня, а невдовзі в цьому місті відбувається хрещення слов'янського володаря. Згода на відновлення переговорів пояснюється тим, що Херсон відігравав величезну роль у здійсненні візантійської політики відносно Русі, печенігів (ці кочівники зайняли степи Північного Причорномор'я на початку Х ст.) та інших народів і його варта нанесла б великої шкоди Константинополю.

Особливості херсонського християнства мали велике значення у становленні нової релігії на Русі. Київський двір із перших днів існування державної християнської організації на Русі прагнув здійснити ряд заходів, спрямованих на обмеження церковно-політичного впливу Візантії. Автор «Повісті временних літ» зазначав, що князь Володимир запросив до Києва з Херсона (Корсуня) багатьох священиків, які разом з візантійськими («царицыными», за літописом) ієреями хрестили давньоруське населення. Проте, розповідаючи про підтримку Володимиром духовенства, літопис згадував лише корсунських священиків, які одержали від князя головну церкву на Русі -- церкву св. Богородиці та десяту частину державних прибутків. Згадану церкву у народі називали Десятинною. В її діяльності важливу роль відігравав згаданий вище корсунянин Анастас. Безумовно, це свідчення давньоруської пам'ятки не є випадковим і показує особливу орієнтацію Володимира Святославича на духівництво міста, населення якого постійно тяготіло залежністю від імперії і прагнуло автономії. Важливо, що в Новгороді єпископом був також виходець з Херсона Іоакім Корсунянин. На Русі на початку ХІ ст. активно поширювався культ св. Климента, мощі якого були вивезені з Херсона.

Що нам відомо про давньоруське Тмутараканське князівство

Доказом прагнення русів утвердитися в Північному Причорномор'ї ще в Х ст. є повідомлення в пам'ятках про перебування київського князя Ігоря (912-945) після повернення з невдалого походу на Константинополь у 941 р. у Криму, а саме у «Кіммерійському Боспорі». Існує версія, що тоді відбулося підкорення русами територій у Криму, неподалік від візантійського міста Херсона. Іншим аргументом про тодішню присутність Русі в цьому регіоні, на думку дослідника, є інформація арабського письменника аль-Масуді (середина Х ст.) про Чорне море як про «Руське море». Дехто з науковців навіть вважали, що за часів Ігоря вже виникло Тмутараканське князівство, до складу якого входив Східний Крим. Зазначимо, що в науці тривалий час дискутувалося питання про слов'янську присутність у Криму в добу раннього середньовіччя. Дослідження археологів переконливо довели, що, починаючи з Х ст., слов'янський вплив на півострові стає реальним. Зокрема, про це свідчить стаття русько-візантійської угоди між князем Святославом Ігоревичем та імператором Іоанном Цимісхієм 971 р., згідно якої київський володар обіцяє не посягати на візантійські володіння у Криму («...на власт Корсуньскую»).

Незаперечним свідченням прагнення слов'ян зміцнити свої позиції на півдні став вихід на політичну арену Східної Європи в останній чверті Х ст., а згодом зміцнення Тмутараканського князівства. Центр князівства -- місто Тмутаракань, яке знаходилось на території сучасної станиці Тамань Тем- рюкського району Краснодарського краю. «Тмутараканська тема» викликає чимало запитань. Так, не до кінця з'ясовано питання про час виникнення князівства. Чимало дослідників пов'язує його появу з походом Святослава Ігоревича до Криму. Проте, визначаючи це, слід погодитися із думкою істориків, які пишуть про поширення на територію Таманського півострова впливу Русі ще за часів князювання Ігоря. Слов'яни у Криму, вірогідно, допомагали війську Володимира в 988 р. під час облоги Корсуня.

Викликає суперечки у науковців і питання про місце Тмутараканського князівства в державно-політичній структурі Русі. Однозначно некоректними є твердження про Тмутаракань, що це якась глушина, або віддалений і напівзабутий уділ. Дехто з учених розглядають Тмутаракань як місце, куди прибули князі, котрі втратили більш престижні володіння в центральних регіонах Русі. Тут вони збирали сили, наймали хозар, печенігів, половців з метою захоплення якогось іншого князівського столу. Однак, навіть, визнаючи певну непрестижність тмутараканського престолу для представників князівської династії, уявляти Тмутаракань якоюсь давньоруською глушиною не є правильним. Про стратегічне значення Східного Криму та Таманського півострова свідчили запекле протистояння за цей регіон між Хозарським каганатом і Візантією в VП-VШ ст., походи сюди не тільки давньоруських дружин в ІХ-Х ст., а і полків Ярослава та Мстислава Володимировича в першій половині ХІ ст.

Необхідно зазначити, що після розгрому Хозарського каганату київським князем Святославом хозари не зникли зразу з політичної арени, а продовжували відігравати певну роль у політичному житті півдня Східної Європи. Частина хозар поселилися у північнокавказьких аланів. До володінь Русі відійшли колишні володіння Хозарії -- Саркел та західна частина Північного Кавказу. Саркел, який з цього часу носив назву Біла Вежа (буквальний переклад з тюркської мови назви Саркел), входив тривалий час до володінь чернігівських Рюриковичів.

Згідно повідомлень літописів, у Чернігівсько-Тмутараканському князівстві на початку ХІ ст. правив син Володимира Святославича Мстислав. У 1016 р., за свідоцтвом візантійського історика Іоанна Скіліци, відбувається спільний похід візантійців та русів проти якоїсь країни «Хозарії». При розгляді питання про місце розташування останньої, можна погодитися з думкою авторів, які вважають, що у джерелі йдеться про адміністративну область, яка виникла на Таманському півострові внаслідок походів Святослава і розвалу Хозарського каганату.

Враховуючи зацікавленість Мстислава Володимировича в посиленні впливу східних слов'ян у причорноморському і північнокавказькому регіонах, більш пізній появі хозар у війську руського володаря можна зробити вірогідне припущення про участь у згаданій війні з хозарами саме черні- гово-тмутараканського князя. Через шість років після цього конфлікту, згідно повідомлень «Повісті временних літ», спалахнула війна між Мстиславом і касозьким (адигейським) князем Редедею, внаслідок якої Чернігово-Тму- тараканське князівство перемогло сильного суперника і поширило свій вплив на значну частину північного Кавказу. Пізніше, в 30-х роках, слов'яни в союзі з аланами вели велику війну в Дагестані та у Східному Закавказзі. Якщо зважати на те, що у другій половині 20 -- на початку 30-х років вся лівобережна Русь належала Мстиславу Володимировичу, можна говорити не тільки про створення потужного державного утворення Русі на чолі із згаданим князем, а і про те, що значна частина колишніх хозарських володінь опинилась під контролем Чернігівсько-Тмутараканського державно- політичного формування.

Літописи повідомляють про те, що в 1023 р. Мстислав Володимирович разом з хозарами та касогами воював проти брата київського князя Ярослава. Отже, у складі населення Тмутараканського князівства хозари займали достатньо помітне місце. Тому не випадково, що вони прагнули відновити свій колишній статус, про що свідчать події другої половини ХІ ст. Відзначаючи це, хочемо одночасно підкреслити, що джерела не дають якихось підстав вважати, що в ХІ ст. продовжувалося якесь державно-політичне життя хозар.

У другій половині ХІ ст. Тмутараканське князівство, яке тримало під своїм контролем західну частину Північного Кавказу, стає об'єктом конфліктів між так званими князями-ізгоями, тобто князями, які були позбавлені влади в головних землях Русі. Князі-ізгої в цей час прагнули повернути собі території батьків, а коли це не вдавалось, намагалися, хоча б, поширити свою владу на віддалені від «Руської землі» території. Зокрема, в 1064 р. за повідомленням літописця, «бежа Ростислава Тмутороканю, сын Володи- мерь, внук Ярославль, и с ним бежа Порей и Вышата, сын Остромирь, воеводы Новгородьского. И, пришед, выгна Глеба из Тмуторокана, а сам седе в него место». В цьому повідомленні йдеться про нащадка старшого сина київського князя Ярослава Володимировича новгородського князя-намісни- ка Володимира, який помер у 1052 р., князя Ростислава. Наступного року чернігівський князь Святослав відновив владу в Тмутаракані сина -- Гліба, але вже через декілька місяців Ростислав знову повернув собі завойоване. На нашу думку, Ростислав до прибуття на південь знаходився у Новгороді, про що говорить і наведена вище інформація «Повісті временних літ» про Порея та Вишату, а перед тим, можливо, мав якесь держання у Прикарпатті. Зазначимо, що за правління Ростислава Володимировича Тмутараканське князівство досягає апогею свого розвитку. Тмутаракані були підкорені народи всього Західного Кавказу. Саме велика сила Ростислава як володаря і стала невдовзі причиною смерті князя, проти якого здійснили змову візантійці. Останні в цей час докладають зусиль для того, щоб підкорити східний Крим і Тамань своїй владі. Їх тут особливо цікавила таманська нафта, яка використовувалася для виготовлення ефективної зброї -- відомого «Грецького вогню».

Наприкінці 70-х років на троні в Києві утвердився Всеволод Ярославич (роки правління в Києві 1076-1077, 1078-1093 рр.), який прагнув зміцнити свою владу в цілому на Русі. Але зробити це було вкрай непросто. На місцях у цей час відбувалося підсилення місцевої верхівки, на чолі якої стояли інші представники династії Рюриковичів. Спостерігається процес зміцнення їх влади, а одночасно структуризації політичних формувань у регіонах. Молоді представники династії Рюриковичів висувають свої претензії на отримання власних володінь. Зокрема, в 1081 р., за повідомленням літопису, «бежа Игоревич Давыд с Володаремь Ростиславичемь месяця мая 18 день. И при- доста Тмутороканю, и яста Ратибора (воєводу князя Всеволода. -- Авт.), и седоста Тмуторокани». Давид Ігоревич -- це син колишнього волинського князя-намісника Ігоря Ярославича, а Володар -- другий син згаданого вище Ростислава Володимировича. Але в 1083 р. обох князів вибив з Тмутаракані Олег Святославич. Зазначимо, що пізніше Давид і Володар стануть суперниками, оскільки будуть боротися за володіння в Південно-Західній Русі.

Наприкінці ХІ ст. величезну увагу Тмутаракані приділяли візантійці. Вже у 1066 р. вони вбили тут князя Ростислава, а у 1083 р. змусили іншого місцевого володаря Олега Святославича підписати з ними угоду, за якою ця земля після смерті князя (Олег помер у серпні 1115 р.) мала б перейти під владу імперії. Однозначно, що в XII ст. Східний Крим і Таманський півострів належали Візантії.

Які наслідки мала генуезька колонізація у Криму