Історія заселення та розвитку Криму

Завоювання хрестоносцями Константинополя 1204 р. відкрило Чорне море для християнських держав Середземномор'я. Монгольські завоювання у Східній Європі разом із зацікавленням монголів у міжнародній торгівлі принесли особливо вигідні комерційні перспективи у Монгольській імперії. Уже 1246 р. було засвідчено участь купців з Генуї, Пізи, Венеції у торгівлі одним із найприбутковіших товарів -- рабами. Римський папа Інокентій IV нарікав на вивіз болгар, русів та волохів у мусульманський Єгипет, де їх перетворювали на військових -- мамлюків. Високі прибутки обіцяла й торгівля тканинами, спеціями та іншими коштовними товарами, що продукувалися в обширних володіннях монголів по всій Азії. Певну перешкоду становило відвоювання візантійцями столиці Константинополя 1261 р. Однак Генуезька республіка зуміла скористатися цією обставиною, щоби не лише зберегти доступ до Чорного моря, а й закрити його для конкурентів, передусім венеціанців. Це їй вдалося, і бл. 1275 р. було засновано генуезьке поселення Кафа.

Генуезці одразу взялися за два напрямки торгівлі -- посередницьку торгівлю коштовними ремісничими виробами (передусім тканинами), спеціями та іншими раритетами, а також колоніальну торгівлю, себто вивіз у метрополію та на зовнішні ринки місцевих товарів -- зерна, солі, шкір, копалин (квасців), риби та кав'яру, нарешті рабів, яких не бракувало у розпорядженні монгольських завойовників.

Посередницька торгівля товарами з Азії генерувала величезні прибутки і приваблювала у місто великих купців не лише з Генуї, а й з інших регіонів світу, зокрема з Сирії та Вірменії. Місцеві купці торгували цими товарами не лише з метрополією, а й із сусідніми країнами, предусім Польщею та Мос- ковією. Місто карбувало власну монету -- аспри-барікати. Однак через розпад Монгольської імперії і насамперед занепад їх влади у Китаї посередницька торгівля теж значно скоротилася після 1342 р.

Але колоніальна торгівля місцевими товарами, передусім зерном, сіллю та шкірою, дозволила Кафі непомітно пережити скорочення трансконтинентальної торгівлі. Тим більше, що після епідемії чуми, відомої як «чорна смерть», у країнах Європи значно зріс попит на продовольство. Саме у другій половині XIV ст. колонія переживає апогей свого економічного процвітання. Зросла чисельність його населення, причому за рахунок як купців, так і ремісників; вона сягнула, за стриманими оцінками 20 тис. осіб. До того ж вона була добре захищена кількома мурами від загрози з боку степу -- останній було завершено 1385 р. У цей час генуезці заснували факторії у Кілії та Лікостомо в усті Дунаю, Монкастро (Аккермані) -- в усті Дністра, Лерічі (Ілліче/Олешки) -- в усті Дніпра, у Тані/ Азаку -- в усті Дону. У Криму вони мали поселення у Керчі, оволоділи Чембало (Балаклавою), Судаком, звідки було вигнано венеціанців, та південним узбережжям, біля устя Кубані у Матрезі (кол. Тьмутаракані), Копаріо.

Завдяки зв'язку з метрополією та цілим Середземномор'ям уся ця генуезька колоніальна імперія у Чорномор'ї виступила не чим іншим, як партнером європейського середземноморського ринку, фактично складовою європейської економіки. До того йшлося про продукти місцевої економіки Східної Європи. У цьому полягав, може, найважніший результат генуезької колонізації. У подальшому попит західноєвропейських країн на продовольство зі сходу Європи послужить стимулом для колонізації степів Північного Причорномор'я і справить потужний вплив на подальшу історію України.

Водночас генуезька колонізація мала й істотний негативний наслідок. Він полягав у стимулюванні работоргівлі. Першого руського невільника було продано у Генуї 1275 р. Під кінець XIV ст. з генуезької Кафи щорічно вивозилося від двох до чотирьох тисяч невільників. Вони були, звичайно, різного етнічного походження, в тому числі й татари з монголами, проте вони опинилися на продажу внаслідок анархії та усобиць у Золотій Орді. Головне полягало у наявності в Кафі усіх складових работоргівлі -- доступного та об'ємного ресурсу потенційних жертв, готових до ризиків людоловів, ринків та портів вивозу. Це не пройшло повз увагу османців, які дуже широко користувалися невільниками і потребували їх постачання. Не випадково скоро після османського завоювання Кафи саме невільники з Русі утворили найчисельнішу етнічну групу серед проданих на османському ринку. Отже, сумнозвісний людоловський промисел Кримського ханату теж відноситься до спадщини генуезької колонізації.

Работоргівля, попри її законність в Османській імперії, все ж таки дуже мало відбилася в історичних джерелах, особливо статистичних. Тому оцінювати наслідки работоргівлі можна лише за вкрай уривчастими та опосередкованими даними. А вони засвідчують збільшення продажу невільників у Кефе (Кафі) -- головному невільницькому ринку Криму та цілого Причорномор'я. Якщо судити з вартості щорічних відкупів на оподаткування невільників, що продавалися у Кефе за 1577-1581 р., та максимальної вартості ввізного мита, що сплачувалося за кожну людину, то кількість проданих становитиме від 12 тис. до 17,5 тис. осіб. Це занадто приблизні дані. Але вони у кілька разів більші, ніж оцінки у 2-4 тис. проданих у місті в генуезький час.

Зазначені дані не відображають повної картини. Зокрема, вони не враховують бранців, які залишилися у Криму, а також з них не можна дізнатися про країну походження бранців. Так само вони не враховують кількість бранців, які залишилися на території Кримського ханату. Невідомі також дані про продаж невільників у Гьозлеві (сучасна Євпаторія), де знаходився єдиний порт Кримського ханату. Нарешті, слід враховувати, що частину невільників можна було завозити контрабандою. Для цього існувала зручна можливість на стихійних ринках, що відбувалися на материковій частині Кримського ханату. Один з таких ринків проводився при збірному пункті на початку Муравського шляху. Цей базар навіть дав назву пагорбу, біля якого він збирався -- Кара-Сук, себто «базар на землі» або «чорний/великий/ головний базар» (правдоподібно, йдеться про Бельмак Могилу у Запорізькій області). На таких ринках відбувалися продажі гуртом та у роздріб.

Та попри неповноту даних, наведені свідчення підтверджують те, що работоргівля добре збагачувала османську скарбницю та, скоріше за все, невідомих відкупників, які, звісно, діставали прибуток, що перевищував суму заплаченого відкупу. А от питання про те, наскільки работоргівля збагачувала самих людоловів, залишається відкритим. З існуючих відомостей зрозуміло, що бранець міг змінити декілька власників-перекупників, допоки він потрапляв на базар у Кефе чи десь інде. Враховуючи, що з кожним перепродажем номінальна вартість невільника зростала, виходить, що основний прибуток одержували ті, хто продавав невільника вже безпосередньо споживачеві, а не перекупникові. Це вповні збігається із наочним фактом, що работоргівля, навіть настільки великого обсягу, не принесла багатства ані Кефе, ані Кримському ханату. Інакше кажучи, вона ані одягнула, ані взула «голих та босих» (як вони себе називали) людоловів. Відповідно, вони залишались залежними від занять оцим промислом.

Правдоподібно, нікчемний заробіток від продажу невільників налаштовував людоловів на те, що вигіднішим було самим скористатися невільни-ками. В усякому разі османський мандрівник та оповідач Евлія Челебі повідомив дані за 1666-1667 рр. про сотні тисяч невільників у підданців кримського хана, яких було переписано для стягнення податку. Порівняно з громадою мусульман, яка нараховувала 187 тис. осіб, перепис виявив 600 тис. рабів чоловіків (власне, «козаків»), 122 тис. невільниць жінок, 200 тис. неповнолітніх хлопців та 100 тис. дівчат («девке»). Виходило разом мільйон невільників. Одержані відомості вражали самих сучасників, і вони лише раділи, що ці невільники не піднімались на повстання.

Дані, повідомлені Евлією Челебі, попри цілком можливі перебільшення, все-таки підтверджують, що кількість невільників, вивезених зі Східної Європи, а передусім з України, безпечно рахувати на мільйони. Другим важливим аспектом повідомлення Евлії Челебі є опосередкована вказівка на асиміляцію невільників у мусульманській громаді ханату. З одного боку, це спостереження дозволяє зрозуміти, чому насильна міграція українців не призвела до утворення української діаспори у тодішньому Криму. Але з іншого, воно прямо засвідчує про кровну спорідненість українців та кримських татар.

У податковому реєстрі османської провінції Кефе сер. XVI ст. є також свідчення про інтеграцію невільників у місцеву спільноту. Так, серед занесених мусульман-чоловіків знаходилося 62 особи, позначені як відпущеники, себто колишні раби, які стали членами мусульманських громад. До реєстру було навіть занесено близько сотні «руських» (рус) удів та невільниць, причому вони значилися серед членів громад православних греків, вірмен та іудеїв. Настільки виразні сліди присутності вихідців зі Східної Європи серед населення Кримського півострова змушують задатися пошуком слов'янського/ українського впливу у Криму.

З огляду на незручності сполучення Кримського півострова зі Стамбулом, ефективний контроль Османів над Кримським ханатом гарантувався османською присутністю на півострові. Тут було утворено провінцію з адміністративним центром у захопленому в генуезців місті Кафа, чию назву вони вимовляли як Кефе. Початково провінція отримала статус санджака, який у XVI ст. був підвищений до рангу бейлербеїліка без зміни території.

Провінця складалася зі столичного міста Кефе, п'яти повітів (нагіє), які служили водночас судовими округами. На території Кримського півострова знаходилися провінційна столиця та повіти з центрами у містах Судак, Мангуб, Керш. Повіт Азак знаходився в усті Дону, а повіт Тамань -- на однойменному півострові.

На території провінції одразу по завоюванні була запроваджена практика службових пожалувань (тімарів), але її скоро було скасовано. Це сталося через призначення губернатором провінції 1497 р. принца Мегмеда сина султана Баєзіда, статус якого передбачав значно більше грошове утримання, ніж для інших посадовців, і отже, основні прибутки цієї невеличкої провінції були відведені на його утримання.

Османці за своєю звичною практикою знищили на території провінції дрібні фортеці генуезької та більш ранньої доби. Воєнне значення зберегли лише фортеці у Кефе, Керчі, Судаку, Мангупі, Баликлагу (Балаклава) та Ін- Кермані.

Незважаючи на приналежність провінції Кефе Османській імперії, на її території мешкала також певна кількість підданців кримського хана. Зокрема, це були судді (кадії) та ханські комісари у фіскальних і комерційних справах.

Дані податкових переписів першої половини XVI ст. дозволяють приблизно оцінити чисельність врахованого переписом населення кримських повітів у тридцять тисяч. Малоймовірно, що населення, не охоплене переписом, як наприклад ченці, було численним. У найбільшому місті й адміністративному центрі провінції місті Кефе нараховувалося майже чотири тисячі платників податків, що відповідало приблизно 16 тис. населення. Частка мусульман у населенні міста становила майже половину, а решта припадала на етноконфесійні громади православних греків, вірмен, іудеїв, а також існувала невелика (34 платники податків) окрема громада вихідців із Русі (руси). У решті міст мусульманське населення становило меншу частку. Села провінції переважно залишалися з православним грецьким населеннням.

Размещено на Allbest.ru