Видатні жінки Київської Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. Г.С. СКОВОРОДИ

ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

КУРСОВА РОБОТА

Видатні жінки Київської Русі

Роботу виконала студентка

історичного факультету,

спеціальність «історія та географія»

Шелюг Ірина Вадимівна

Науковий керівник: кандидат іст. наук, доцент кафедри історії України

Овчаренко Володимир Павлович

Харків - 2015

Зміст

Вступ

1. Вклад княгині Ольги в розвиток Київської Русі

2. Анна Ярославна - велика князівна Київської Русі

3. Євпраксія Мстиславівна -- перша жінка-лікар в історії Русі-України

Висновок

Список використаних джерел і літератури

Додатки

Вступ

Можна навести чималий список жінок, які прославляли рідну землю. Це поетеси , художниці ,співачки , актори .

Протягом багатьох століть люди оспівували та прославляли в піснях і віршах образ матері - берегині чи коханої жінки, благословляючи її ім'я. Деякі філософи вважали, що доля жінки - у домашньому господарюванні та материнстві. На їхній погляд, жінка не здатна до великих справ і почуттів. Але українки вже багато століть виявляють і велич почуттів, і талант материнства, і велич справ. Ось, саме таких жінок ми будемо розглядати.

Життя та громадська діяльність мудрої та справедливої княгині Ольги вивели Русь на світову арену. Сама жінка змусила державних мужів рахуватися з інтересами її країни, поважати її.

Отже, проклавши разом дорогу в далеке минуле, спробуємо з вами з'ясувати, у чому ж загадковість і велич жіночих постатей. Кого приховує історія під цими іменами? Над темою працювали такі вчені , як М. Костомаров він досліджував, походження княгині Ольги і її характер у відданні. Помста княгині древлянам і значення переказу про помсту, її політичний і економічний аспекти. Прийняття християнства княгинею. Образ Ольги як правителя, її нововведення і політична діяльність. Також , ця тема освітлена і в "Історії Держави Російського" Карамзін Н.М. [11]. Історія Держави Російського від VI століття до початку XIV століття/Н.М. Карамзін - М.: АСТ: Астрель, 2009. - С.43-46. Н.М. Карамзіна, що вийшла в першій половині XIX століття. Ця праця фундаментальна і його можна вважати одним з основних для отримання якої-небудь інформації по темі в силу ясності і наслідування віддань, по яких він писався, зокрема, староруських літописів. У кінці XX століття основні дослідження на тему життя княгині публікуються в наукових виданнях у вигляді статей. У 1980 році виходить дослідження академіка А.Н. Сахарова "Дипломатія Святослава"[20] Сахарова А.Н. Дипломатія Святослава [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://historic.ru/books/f00/s00/z0000050/index.html. Воно містить в собі опис взаємовідносин княгині і її сина. Сахаров аналізує знайдені істориками Європи і Росії джерела і робить спробу реконструювати хід подій. Згадка про Ольгу має місце в декількох уривках, яких видно протиріччя на релігійному грунті, особливості характеру Святослава і переживання княгині за його долю. Це дослідження грає роль для опису характеру Ольги і ролі сім'ї в її житті.

Серед досліджень життя та діяльності Анни Ярославни особливо відзначити велику працю Роже Галлю, видану в Римі у 1973 р. за сприяння Українського католицького університету. Ця робота містить детальний скрупульозний аналіз всіх наявних джерел, що стосуються цієї жінки, зокрема, й тих, що містяться в архівах Ватикану

Итак, підводячи підсумок усьому сказаному, варто відмітити, що дослідження можна вважати значною мірою об'єктивними, але в той же час робити знижку на суб'єктивізм оповідачів, а, отже, треба зібрати матеріал і узагальнити усі дані по частинах - періодах і подіях життя княгині. При пошуку літератури стало зрозуміло, що проблема вивчена не повністю, і внаслідок нестачі додаткових джерел не можна чітко дати відповіді на питання, що являються в даний момент спірними. Проте, наявність такої кількості літератури дозволить вирішити завдання роботи.

Предмет дослідження: Видатні жінки Київської Русі.

Об'єкт дослідження: Життя та творчість жінок Київської Русі, історична пам'ять сьогодення.

Мета дослідження: Метою цього дослідження є визначення ролі жінок в історії Русі X ст. на основі історичних джерел і відповідній темі літератури. Для досягнення цієї мети необхідно вирішити ряд дослідницьких завдань.

Завдання дослідження:

-описати характер і життя жінок , звернувши увагу на те, як їх характеризують в літописах і учені.

-описати образ жінок як правителя, звернувши увагу на їх нововведення і -характер політичної діяльності.

-визначити роль та історичне значення жінок на Київській Русі.

-провести аналіз джерел, на основі яких базується робота, а також виявити їх значущість для дослідження;

Хронологічні межі охоплюють період виникнення та становлення й еволюції державних структур, що хронологічно охоплює кінець IX - кінець X ст. Тако ж беремо до уваги період найбільшого піднесення і розвитку Київської Русі (кінець X - середина XI ст.) І останній період це період політичної роздробленості Київської Русі (кінець XI - середина XIII ст.).

Територіальні рамки курсової роботи охоплюють ті території, які протягом кінця ІХ - початку ХІІ ст. знаходились сфері впливу київських князів (Київська, Чернігівська, Переяславська, Володимирська, Галицька, Новгородська, Полоцька та Мінська волості як політико-адміністративні утворення).

Структура курсової роботи визначається змістом і завданнями дослідження. Вона складається із вступу, трьох розділів, висновку та списку джерел і літератури та додатків.

1. Вклад княгині Ольги в розвиток Київської Русі

На величезних просторах від Карпат до Дінця упродовж п'яти століть сформувалася, утвердилася і розвивалася могутня, багата держава з високою культурою. Це була одна із найбільших країн Європи, яка навіть за часів роздробленості була сильним блоком земель-князівств. Ця держава захистила східнослов'янське населення від знищення і забезпечила розвиток економіки і культури, хоча постійно перебувала під загрозою агресії з боку Азії. Користуючись досягненнями східних і західних держав, сприйнявши значною мірою візантійську культуру, Русь не стала її політичним придатком, а йшла своїм шляхом, творила свої матеріальні і духовні цінності.

Виникає запитання: хто є прямим спадкоємцем Київської Русі? Яке місце вона посідає в історії східнослов'янських народів? Навколо цього питання постійно точаться дискусії. В історичній літературі чітко простежується три підходи. [6]

Перший поширений серед російських великодержавно-шовіністичних істориків, які стверджують, що не було українського народу, а завжди був єдиний руський, тобто російський народ, який оселявся на території Східної Європи. Київська Русь, на їхній погляд, була державою російського народу, а існування окремих українського і білоруського народів не визнавалося. В своїх працях вони висловлюють думку, що історія Російської держави починається з Київської Русі, від неї переходить до князівства Володимиро-Суздальського, а в XIV ст., -- до князівства Московського, з якого почалася Московська держава і Російська імперія. В основі цієї схеми знаходиться теорія, згідно з якою родовід московських князів і царів тягнеться від Рюриковичів. [14]

Ця точка зору шкідлива перш за все для Росії, тому що, як зазначав Михайло Грушевський, залишає історію російського народу без початку і давня історія росіян випадає з поля зору історичної науки. Водночас включення в історію Київської держави лише російського народу залишає без початку історію українського народу аж до XIV-XV ст. Але це не відповідає дійсності. [6]

Другий підхід характерний для офіційної радянської історіографії доперебудовного періоду. Суть його полягає у спільності етногенезу всіх східнослов'янських народів. Ця концепція найбільш чітко викладена в опублікованих у 1954 р. «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією» [6], де вказується, що «російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня -- давньоруської народності, яка створила давньоруську державу --- Київську Русь».

Проти цієї та аналогічної систем поглядів виступили ще дореволюційні українські історики, які обґрунтували свою точку зору, згідно з якою український народ -- автохтон, тобто такий, що з самого початку свого виникнення і до наших днів мешкає на одній території і формувався на власній основі. Теза про автохтонність українського народу, його спадкоємність по відношенню до Київської Русі -- основа третього підходу

Обґрунтовано сформулював систему історичних поглядів на етнічну і державну спадщину Русі Михайло Грушевський. У 1904 р. у статті «Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства» (Статьи по славяноведению. -- Вип. 1. -- Спб., 1904, с 298-304) [6] він доводить, що Київська держава, право і культура були витвором однієї народності -- українсько-руської, а Володимиро-Московська -- другої, великоруської. Він зазначав, що «Київський період» перейшов не у Володимиро-Московський, а в Галицько-Волинський XIII ст., потім -- в литовсько-польський XIV-XVI ст. Автор також підкреслює, що загальноросійської історії ніколи не існувало, бо не було загальноруської (тобто давньоруської) народності.

Щоб підкреслити походження України від Київської Русі, частина істориків вживає термін «Україна-Русь» (М. Грушевський, М. Аркас та ін.). [6] У праці М.Грушевського «Нарис історії українського народу» прослідковується думка, що Київська Русь породила лише одну Україну. Таких самих поглядів дотримуються І. Крип'якевич, М. Брайчевський, В. Ричко та ін.

Слід підкреслити, що місцем формування українського народу були Подніпров'я, Лівобережжя та Прикарпаття, які становили основну частину території Київської Русі. Держава започаткована племенем полян, «основи основ» українського етносу. Роль столиці відігравав Київ, головне полянське місто. Назва «Русь» відносилася насамперед до Середнього Подніпров'я. Київські князі розширювали свою державу і зміцнювали спираючись в основному на сили подніпровського населення. У X ст. це була держава східних слов'ян, однак провідну роль відігравали поляни та деякі інші подніпровські племена. Виходячи з аналізу територіально-лінгвістичних, етнічно-племінних та політичних рис, слід визначити Київську Русь як переважно українську державу, і Україна -- її безумовна спадкоємиця. Тому спадщину Київської Русі не можна ототожнювати лише з Росією[15].

Московська держава виникла і формувалася пізніше, на основі північно-східних (не основоположних, не найважливіших) племен і князівств Київської Русі, а також земель фінських та інших племен (мері, мордва та ін.), тобто вона теж має безумовно спадкоємне (часткове) відношення до Київської Русі. Поряд з цим здобутки культури, які є надбанням і північно-східних племен, увійшли в російську літературу, мистецтво, суспільну думку та релігійне життя, ставши для росіян рідними, сприяючи їх наступному прогресу. Таке саме відношення до спадщини Київської Русі має і білоруська народність, яка сформувалася на основі західної групи східнослов'янських племен та меншою мірою -- литовських.

По смерті князя Ігоря Ольга залишилась удовою. [Дивись додаток В]. У його смертний час вона булла далеко від місця мученицької кончини свого чоловіка і не змогла закрити йому очі. Хоча літописець і повідомляє, що «есть могила его у Искоръст?ня града в Дерев?хъи до сего дне»1, навряд чи тоді сталося справжнє поховання Ігоря за язичницькимзвичаєм, мабуть, його просто закопали нашвидкуруч. Могила ж (курган), про якузгадав Нестор, була насипана Ольгою через рік по тому. А посилання літописця наіснування Ігоревої могили було неодмінною рисою фольклорного переказу з йогоскеруванням на доказовість і достовірність розповіді. [3]

В язичницькі часи, і навіть протягом досить тривалого періоду після офіційного запровадження християнства, помста вважалася священним обов'язком. Наприклад, складена 1016 р. «Правда Ярослава» [14], коли феодальні порядки та норми християнської моралі активно почали втілюватись у життя, а родовий побут значно втратив силу, проголошувала: брат повинен мститися за брата, син за батька, і навпаки. Месником за Ігоря могла виступити лише його дружина Ольга, адже про братів князя науці нічого невідомо (та й чи були вони?), а син Святослав, згідно зі свідченням «Повісті временних літ», у той час був ще зовсім малим. Та перш, ніж перейти до розповіді про помсту Ольги древлянам, слід зупинитися на її біографії, насамперед на походженні княгині. [8]

Родовід Ольги був предметом досліджень багатьох поколінь істориків. Однак уньому залишається чимало неясного. Наприклад, авторитетний дослідник Несторового літопису А.Л.Шлецер (друга половина ХVІІІ ст.) визнавав: «Про походженняцієї безсмертної жони, про місце її народження, вік, освіту і багато інших незначнихобставин, про які хотілося б дізнатися, - ніхто нічого не знає»3. А один з основоположників сучасної історичної науки М.П.Поґодін зауважував: «Про рід дружиниІгоря, великої княгині Ольги, [8] досі не було сказано нічого втішного»4. Нинішні дослідники також не змогли помітно просунутись у розкритті родоводу княгині.

На заваді цьому стоїть незадовільний стан джерел. Це при тому, що джерельних свідчень про княгиню налічується немало. Дата народження Ольги науці невідома. Історики зазвичай визначають її кінцем ІХ ст. Ґ.Ґ.Літаврин, керуючись «Проложним житієм» Ольги, твердив про 894 р.5Б.О.Рибаков обережно зауважував, що княгиня народилася між 923 і 927 рр.6 Рікпояви Ольги на світ неодноразово намагалися вивести, виходячи з дати її шлюбу зІгорем. Але й у цьому питанні немає ясності. «Повість временних літ» подає 902 р.7,однак не всі джерела згодні з цим. Новгородський літопис такої дати не назвав. У недатованій його частині в перебігу розповіді про вокняжіння Ігоря в Києві сказано, що він «приведе себ? жену от Плескова, именемъ Олгу»8. За Троїцьким літописомочатку ХV ст. (реконструйований у другій половині ХХ ст.) шлюб Ольги з Ігоремтакож відбувся 902 р. Ця ж дата згадується в Роґозькому (ХV ст.) та Львівському (ХVІ ст.) літописах. В основі такого датування лежить відповідний рік «Повісті временних літ». За свідченням Устюзького літописного ізводу (Арханґелоґородський літописець), Ігор узяв шлюб з Ольгою, коли їй було десять років: «[13] оженися во Пскове, поятъ за себя Ольгу десяти летъ, б? бо красна велми и мудра». Звістка цього джерела щодо віку дружини князя бере початок від Новгородсько-Софійських літописів ХV ст., які відбивають більш раннє літописне джерело. У пізніх літописа можна прочитати, ніби Ольга вийшла заміж за Ігоря у п'ятнадцять років.

Літописні повідомлення про Ольгу ґрунтуються переважно на усній, фольклорній традиції, тому не можна більш-менш точно назвати роки початку й завершенняїї князювання. Багато хто з істориків у минулому вважав цю історичну особу не повноправною княгинею, а лише регентом при малолітньому синові Святославу; інші ж думали, що вона передала йому владу з досягненням повноліття. Але й тут немає ясності, адже княжича могли вважати повнолітнім у дванадцяти, тринадцятирічному віці, та коли народився Святослав за джерелами встановити неможливо.

Єдина бодай якась конкретна вказівка на вік Святослава міститься в «Повісті временних літ» [8] під 946 р.11 Літопис розповідає про похід Ольги на древлян по смерті свого чоловіка: «Ольга съ сыномъ своимъ Святославомъ собра вои много и храбры, и иде на Дерьвьску землю [18] И сънемъшемася об?ма полкома на скупь, суну копьемъ Святославъ на деревляны, и копье лет? сквоз? уши коневи, и удари в ноги коневи, б? бо д?тескъ»12 (тут і далі курсив мій - М.К.). Отже, у 946 (945) р. Святослав був ще зовсім малим, не міг навіть кинути легку сулицю13. Тому Б.О.Рибаков дійшов висновку, що княжичу тоді було 3-5 років і дату його народження визначив 941- 943 рр . Заміж у Русі виходили звичайно в 16-18 років. Ольга, за цими розрахун-ками, народилася у 923-927 рр.14 Якщо погодитись із думкою історика, то буде важко зрозуміти, як у Святослава, котрий, згідно з такою хронологією «Повісті», досяг у 970 р. лише 28-річного віку, могло тоді бути два дорослих сини, 15-16 років кожний - Ярополк і Володимир. Ближче до істини стоїть П.П.Толочко, який вважає, що Святослав народився не пізніше 930-932 рр. [19]

Зображений у літописі завзятим три або п'ятирічним малюком, Святослав відповідає улюбленому народними оповідачами античності й середньовіччя образові богатиря-малолітка, або й немовляти. Згадаймо Геракла, до якого в колиску заповзлиЇзмії, а він їх задушив. Подвиги здійснюють герої епосів багатьох народів (наприклад, Манас). Цей ледве помітний струмок воїнської поезії (відбитий у літописі у прозаїчному переказі) широко розіллється в дальших літописних розповідях про походи ізвитягу Святослава. [14]

Джерелознавці встановили, що найдавніші розповіді про Ольгу вміщені все жтаки в «Повісті временних літ». Завдяки працям О.О.Шахматова, усталилася думка, що в основі тих розповідей лежить якась древня церковна повість, що відбиласятакож у «Проложному житії» княгині[16]. Науці відомі два коротких «Проложнихжитія святої Ольги» в рукописах, що відносяться найраніше до ХІІІ-ХІV ст.17 Вони різняться за змістом, стилем і способом викладу. Можливо, у цих творів було якесь спільне джерело, що не дійшло до нашого часу. Створені в домонгольський період «Проложні житія» належать до найдавніших пам'яток давньоруської словесності.

Княгині Ользі присвячені також складені у середині ХVІ ст. нові редакції її житія: Псковська, Скорочена Псковська й Поширена, котра в дещо зміненому вигляді ввійшла до складу «Степенної книги царського родослів'я». Ранніми пам'ятками, присвяченими Ользі, є її «Похвала» зі складу «Пам'яті і похвали князю руському Володимиру» Іакова Мніха (друга половина ХІ ст.), і «Слово про те, як хрестилась Ольга» (кінець ХІV - початок ХV ст.)18. Усі названі агіографічні джерела спираються на фольклорну традицію, що продовжувала жити й у наступних століттях. [3]

Майже всі пам'ятки давньоруського письменства вважають Ольгу уродженкою Псковщини. Житія називають її батьківщиною село Вибуто у Псковській стороні й подають майбутню княгиню донькою незнатних батьків. За Іоакимівським літописом19 Ольга походить від легендарного новгородського старійшини Гостомисла. Існує кілька писемних версій походження Ольги. Осібно стоїть звістка «Владимирського літописця» (1523 р.) про її болгарське народження: «Игоря же женил [Олег] в Болгарах, взял за него княжну именем Ольгу. И была вельми мудра». Це легендарне повідомлення основане, мабуть, на тому, що в одних літописах Псков виступає під цим ім'ям, а в інших - як «Плесков» (північно-західна діалектна форма)20. А в Болгарії існує древнє місто Плесков поблизу Преслави. Був час, коли історики намагались якимось чином обґрунтувати болгарські корені Ольги. Наприклад, видавець «Літописця Переяславля Суздальського»21 К.М.Оболенський доводив, ніби священик Григорій, котрий перебував у почті Ольги під час її відвідин Константинополя,був болгарином. Проте думка щодо болгарського походження Ольги сучасна наука сприймає іронічно. [8-9]

Як свідчать «Повість временних літ» і Новгородський літопис, Ігореві не вдалося подолати опір вождів племінних об'єднань. Він був нерішучим правителем, немав авторитету ані серед власної дружини, ані в народі. Ользі дісталася розбурхана війною з древлянами (мабуть, ще, до того ж, тривало протистояння з уличами) децентралізована країна, зовнішня політика якої теж зазнала невдачі. Перед княгинею постали завдання - об'єднати Русь, придушити спротив древлян (та інших, не названих у літописах, племінних об'єднань), налагодити відносини з Візантією, повернувши привілеї, надані імперією Русі за угодами з Олегом. Справу утруднювало ще й те, що Ольга була жінкою.

Уперше в історії Русі жінка посіла головний престол країни, і це не могло подобатись ані її родичам, ані боярам, ані дружинникам, ані племінним вождям. Та вона дразу береться за справу й виявляє наполегливість та енергію. Першочерговими завданнями Ольги було придушити повстання древлян і помститися за вбитого чоловіка. Поки Ольга збиралась із думками, ініціативу виявили самі древлянські племінні старійшини: «Послаша деревляне лучьшие мужи, числомъ 20, въ лодьи к Ольз?, и присташа подъ Боричевымъ [узвозом] в лодьи». Нестор зауважує: «Вольга же бяше в Киев? съ сыномъ своимъ Святославомъ, и кормилець его Асмудъ, и воевода б? Св?нелдъ». Цим реченням літописець наголошує на тому, що саме вона посіла головний руський престол по кончині чоловіка, саме з нею доводилося домовлятися древлянським старійшинам. Аналогічний текст міститься і в Новгородському літописі: «А Олга же бяше в Киев? съ сыномъ своимъ д?тьскомъ Святославомъ»26. Древлянські посли прибули до Києва восени 944 р. [4-18]

Далі літописці розгортають моторошну картину помсти Ольги древлянам (востанні місяці 944 р.). Отже, вона заявила послам: «Хочю вы почтити наутрия предъ людьми своими, […] азъ утро послю по вы, вы же рьц?те: «Не едемъ на кон?хъ, ни пеши идемъ, но понес?те ны в лодь?». Далі Ольга наказала викопати на теремному дворі «вн? града» велику й глибоку яму. Наступного дня вона посилає за гостями. Вони, як навчила їх княгиня, вимагали від присланих за ними людей, щоб ті понесли їх у лодії. Кияни покорилися: «Намъ неволя: князь нашь убьенъ, а княгини наша хочет за вашъкнязь, - и понесоша я в лодьи». Як бачимо, у змову проти древлян були втягнуті й дворові люди. Послів принесли на княжий двір і вкинули разом із лодією у глибоку яму. Тоді Ольга запитала: «Добра ли вы честь?». Они же р?ша: «Пуще ны Игоревы смерти»38. И повел? засыпати я живи и посыпаша я»39. Яскраві подробиці страхітливої розправи над першим древлянським посольством наведено в пізньому (ХVІІ ст.) Устюзькому літописі. Викопавши яму на теремному дворі, Ольга звеліла випалити дубового вугілля і наповнити ним яму, так що послів кинули «в яму горящую» [18]

Ця, на перший погляд, невибаглива історія в дійсності сповнена глибокого магічного змісту, зрозуміти який можна лише ознайомившись із древніми народними віруваннями та уявленнями. Пересування у човні в давнину мало подвійний смисл. В одному випадку то було знаком могутності й гордості (згадаймо кораблі Олега, що рушили під вітрилами на колесах до стін Константинополя), а в іншому - знаком смерті, складовою частиною язичницького обряду поховання. Поряд із лодіями використовувалися й сани. Важливо підкреслити, що древлянські посланці, як зазвичай буває в легендах і казках, не зрозуміли потаємного сенсу пропозиції Ольги, тож за фольклорними канонами повинні були вмерти. Реальна подія - убивство Ольгою древлян - набула в народному переказі легендарного забарвлення.

Те ж саме можна сказати про вкидання древлян разом із лодією до ями. При всій зовнішній неправдоподібності цього епізоду він відбиває реальні риси руського поховального обряду. Археологи не раз відкривали поховання у човнах, а «Житіє Бориса і Гліба» згадує, що Гліба, сина Володимира Святославича, поховали в «кораблеце». Арабський мандрівник Ібн Фадлан, котрий у 921-922 рр. побував на Волзі, зустрів там загін торговців-русів та описав їх зовнішній вигляд і звичаї. Він спостерігав поховання знатного руса у човні, який було спалено разом із дівчиною того чоловіка. [18-19]

Саме обряд спалення небіжчика відбито в розповіді Нестора про помсту Ольги. Через певний час після поховання древлянських послів у лодії княгиня послала до древлян своїх людей зі словами: «Да аще мя просите право, то пришлите мужа нароччиты, да в велиц?, чти приду за вашь князь, еда не пустять мене людье киевьстии». Древляни послали до Ольги «лучшие мужи, иже держаху Деревьску землю». Поза сумнівом, ішлося про племінних князів, яких у Древлянській землі того часу було кілька. Коли древлянські старійшини прибули до Ольги, вона запропонувала їм помитися в лазні. «Они же [слуги княгині] пережьгоша истопку, и вл?зоша деревляне, начаша ся мыти. И запроша о нихъ истобъку, и повел? зажечи я от дверий, ту изгор?ша вси» [20]

Спалення живцем сватів у лазні було, на думку деяких фольклористів, мандрівним мотивом народної творчості. Історикам відомі прямі аналогії нелюдської розправи Ольги над другим древлянським посольством. Скандинавська «Саґа про Олава Трюґґвасона», [18] записана в ХІІ ст., розповідає, що до шведської королеви Сіґрід Гордої, котра була тоді вдовою, приїхав свататися князь Вісівальд із Русі. Дехто з істориків вбачає в ньому сина Володимира Святославича - Всеволода, який зник із руського політичного обрію незабаром по тому, як батько посадив його у Володимирі -Волинському наприкінці 980-х рр. З якихось причин Сіґрід звеліла своїм воїнам уночі напасти на посольство «з вогнем і мечем». Згоріла зала й люди, які спали у ній, а з ними і Вісівальд

Так страхітливо завершилася друга помста Ольги. Та, згідно із законами епічного жанру (а літописні розповіді про княгиню, як мовилося, належать переважно фольклору й епосу), відплата повинна бути триразовою. Тому Ольга знову надсилає послів до Древлянської землі: «Се уже иду к вамъ, да пристройте меды многи в град?, идеже убисте мужа моего, да поплачюся надъ гробомъ его, и створю трызну мужю своему». Тризна була ритуальним прощанням із померлим. Вона включала бенкет, що супроводжувався щедрими жертвопринесеннями й узливаннями. Тут улаштовували поєдинки між воїнами, які мали продемонструвати померлому силу й звитягу живих.

Третя і завершальна помста Ольги відбулася на самій Ігоревій могилі, на кургані, насипаному її дружинниками. Древляни сіли бенкетувати з княгинею, вона звеліла своїм отрокам прислуговувати їм. Мабуть, так само годували й пестили жертовних тварин, призначених на заклання. Княгиня ретельно дотрималась язичницького поховального обряду. Адже плач над померлим, насипання високого кургану, тризна, що супроводжувалася хмільною учтою та людськими жертвами, були складовими поховального дійства. Дехто з істориків і фольклористів узагалі вважали, що три помсти Ольги в переказі про неї були елементами одного поховального обряду, розтягненого у часі. Останньою фазою того обряду було масове жертво принесення - у цьому випадку древлянської верхівки та древлянських воїнів. Ольга пролила море жертовної крові на місці смерті й над насипаною нею могилою чоловіка. Це нажахало суспільство та міцно ввійшло до історичної пам'яті руського народу, а звідти і до літопису. Нічого не змінює та обставина, що Ольга (якщо вірити Несторові) особисто не вбивала древлян, доручивши це своїм дружинникам. [6-8]

Ольга сама очолила київське військо, а командували ним ближні воєводи княгині - Свенельд та Асмуд. Битва була короткою і жорстокою, древлянські воїни, мабуть, гірше озброєні й навчені, не змогли вчинити гідного опору: «Деревляне же поб?гоша и затворишася въ град?хъ своихъ»59. Княгиня з малолітнім сином кинулась на «Искорост?нь град, яко т?е убиша мужа ея». Можна думати, що у Древлянській землі налічувалося чимало градів - більш-менш укріплених поселень, що були опорними пунктами племен і навіть великих родів. Частина цих протоміст розвинулась у Х-ХІст. у справжні міські центри, як-от Овруч (літописний Вручий), Житомир, Малин. В останньому вбачають резиденцію головного древлянського вождя-князя Мала. Та абсолютна більшість цих градів відома лише за розкопками археологів. Усіх їх, мабуть, здобуло київське військо. У нинішньому Малинському районі Житомирської області у селі з промовистою назвою Городище збереглись археологічні рештки ІХ-Хст. Проте більшість древлянських градів пережила похід Ольги. Княгиня розуміла, що доцільніше зберегти життя місцевому населенню та обкласти його даниною. [13]

Історія з придушенням древлянського повстання, попри всю її легендарність, показала, що державна структура Русі в часи Ольги залишалася неміцною. Зміна князя у Києві призводила до відпадіння цілих союзів племен та племінних княжінь. По смерті Олега древляни вийшли з покори, Ігор було приборкав їх, але потім став жертвою власної ненаситності. Найбільш примітивна і насильницька форма данини - полюддя - залишалася ненормованою, а її стягання велося шляхом «примучування» та нещадного визиску сільської людності. Тому Ольга вжила рішучих заходів щодо встановлення норм, бодай приблизних, при збиранні полюддя. Завдяки організації погостів, стоянок, «знамений», «м?ст» державу було централізовано. Князювання Ольги у Києві можна вважати другим етапом формування руської державності (перший припав на княжіння Олега та Ігоря)85. Урегулювавши становище у країні, Ольга звернеться до зовнішньої політики. Як і раніше, головним її вектором була Візантія. [20]

Християнство є однією з найпоширеніших релігій світу. Це -- друга за часом виникнення (після буддизму) світова релігія, яка охоплює три головні напрями -- православ'я, католицизм, протестантизм. Виникло християнство в І ст. н. е. серед іудеїв Палестини і незабаром поширилося на всю територію Римської імперії. Одним із основних чинників його зародження був соціально-політичний, що виявився у глибокій кризі Римської імперії, супроводжуваний невдоволенням населення існуючими порядками, повстаннями і навіть громадянськими війнами. [8]

На українських землях християнство утверджувалося протягом багатьох століть. Це був тривалий процес, що зазнав впливу різноманітних чинників: ідеологічних, політичних, духовно-культурних. Історичні джерела засвідчують присутність християнської віри у заселених греками містах Північного Причорномор'я ще на початку нашої ери. Звідси вона знайшла собі шлях до Східної Європи. «Повість минулих літ» містить апокрифічний сюжет (інших підтверджень немає), за яким апостол Андрій Первозваний благословив гори, на яких був заснований Київ, а на місці, де тепер Андріївський собор, поставив хрест. За іншими переказами, поширював християнство на наших землях і учень апостола Петра Папа Римський Климент IV. Є свідчення, що українських теренів на початку 60-х рр. IX ст. сягали й дороги солунських братів Кирила і Мефодія. Прийняття християнства як офіційної релігії на прикінці І тис. принесло Київській Русі неабиякі зовнішньополітичні здобутки. Вона прилучалася до кола цивілізованих держав, позбавлялася статусу «варварської» країни. Такі чинники, як універсалізм християнства, освячення ним централізованої монархічної влади, здатні були сприяти подоланню міжплемінних чвар серед східних слов'ян-русичів, консолідації давньоруської народності, зміцненню централізованої ранньофеодальної держави з центром у Києві. Мабуть, тому необхідність християнізації усвідомила передовсім правляча еліта -- представники князівської влади. Саме політичні розрахунки переважали на перших етапах долучення Русі до християнства: то було прагнення прийняти не стільки нову віру, скільки нову, ефективнішу політичну ідеологію та забезпечити Русі рівноправне становище в колі християнських держав. Особливо важливими були відносини з могутнім сусідом -- Візантійською імперією. [8-12]

Першою відомою спробою офіційної християнізації вважається «Аскольдове хрещення»: у 860 р. Аскольд, перший з київських князів, прийняв нову віру. В 955 р. відбулося хрещення київської княгині Ольги, також із зовнішньополітичних розрахунків на зміцнення династійних контактів з Візантією. Тоді ж з'явилися перші християнські храми в Києві. Відомий факт, що княгиня Ольга звернулася в 959 р. до імператора Західної Римської імперії Оттона І, щоб він прислав єпископа, та згодом відмовилася від опіки римської церкви. Нарешті, з 988 р., за князя Володимира, почався найпотужніший етап державної християнізації («хрещення») Русі. Хрещення киян, за літописом, відбувалося 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра. Відтоді почалося хрещення людей в інших містах і селах Русі. Це був болісний процес. Активно противилося християнізації населення Новгорода, Ярослава, інших міст, але ці виступи Володимир жорстко придушував. Християнство як державна релігія Київської Русі остаточно було закріплене силою державної влади у 988 ? 991 рр., але населення ще довго наверталося до нової віри.

Хрещення сприяло об'єднанню Русі [дивись додаток Б]. в єдину феодальну державу, дало поштовх розвиткові економіки, освіти, духовності й культури. Русь зрівнялася з монотеїстичними державами в цивілізованому світі, зріс її міжнародний авторитет. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби: Ярослав Мудрий був одружений з дочкою шведського короля, сестра Ярослава стала королевою Польщі, три його дочки -- королевами Угорщини, Норвегії та Франції. [7-20]

Християнство на Русі мало особливу підтримку держави. Митрополити були керівниками церковної організації в релегійно-канонічних справах і радниками князя у справах громадських. Після поділу церкви (1054) на православну та католицьку священно служителі залишилися в підпорядкуванні візантійської церкви. Резиденцією Київського митрополита був Київ, де було збудовано храм Святої Софії. На межі X-XI ст. було засновано єпархії (єпископські кафедри), як правило, в межах удільних князівств. У різні часи існувало до 20 єпархій. З XI ст. єпархії отримували у власність землю, а соборні храми (головні храми єпархій) ставали навіть власниками окремих сіл. Церква стала привласнювати особливу данину -- десятину (десяту частину від доходів), яку збирали церковні чиновники -- десятники. [7]

Підпорядкування церкви Константинополю певною мірою сковувало політичну владу в Київській Русі. Саме в намаганні дистанціюватися від Константинополя Ярослав Мудрий ініціював обрання на митрополичу кафедру Іларіона. Цим було зумовлене і його рішення щодо канонізації Бориса і Гліба, яке відбулося вже після його смерті -- у 1072 р. Ще одна спроба незалежності Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава Мстиславича в 1147 p., коли собор єпископів віддав митрополичу кафедру його ставленику Климентові Смолятичу. Однак усі спроби здобути автокефалію були невдалими. А згодом на тривалий час проблему дистанціювання заступила проблема виживання православ'я, переслідуваного польсько-литовськими завойовниками. [18]

Після відновлення у 1620 р. ієрархії православна церква набирає рис національної української церкви, особливо за митрополита Петра Могили. У Народно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького вона була однією з найвпливовіших сил. [6]

Після укладення в 1654 р. російсько-українського політичного договору постало питання про перехід Київської митрополії з-під юрисдикції Константинопольського патріарха до Московського. Така перспектива влаштовувала далеко не всіх ієрархів. Одних непокоїла ймовірність втрати українською православною церквою національних особливостей, інші -- більше хилилися до Польщі, треті вважали неможливим вирішення таких питань поза волею Константинопольського патріарха. Однак у 1685 р. на православному соборі в Києві Луцького єпископа Гедеона Четвертинського за підтримки гетьмана Івана Самойловича було обрано митрополитом Київським, який присягнув на вірність Московському патріархові. Роком пізніше Константинополь погодився на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату. Цими подіями на довгі роки обривається літопис Київської митрополії. Натомість зароджується рух за автокефалію православної церкви в Україні. [1]

До 1990 р. православні парафії та інші церковні утворення в Україні належали до Українського екзархату Московського патріархату.

Більш безпосереднім чинником, що впливає на розвиток релегійного життя в сучасній Україні, є трагедія двадцятого століття ? епохи терору та насилля: за приблизними оцінками, в Україні двадцятого століття насильницькою смертю загинуло близько 17 мільйонів людей. Особливо трагічним є те, що ці жертви були породжені не лише війнами та конфліктами, а й химерними ідеями перебудови світу.

Боротьба з релігією була державною ідеологією, для утвердження якої не шкодували зусиль. Храми руйнували, палили, профанували; священиків і вірних ? православних і католиків, представників інших релігій ? розстрілювали, арештовували і депортовували в сибірські гулаги. Цілі Церкви переслідувалися, їх заганяли у підпілля і повністю знищували (як-от Українську автокефальну православну церкву на початку 30-х рр., Українську греко-католицьку церкву 1946 р. у Галичині та 1949 р. на Закарпатті). Від Римо-католицької церкви і протестантських конфесій залишилась лише жменька спільнот, які підлягали строгому контролю. Навіть діяльність Російської православної церкви була сильно обмеженою. Окрім того, вона страждала через проникнення в її ряди радянських спецслужб. У суспільстві прогресувала бездуховність та поглиблювалась деморалізація. [6-8]

Криза радянської влади у 80-х рр. зупинила придушення Церков. У 1989 р. вийшла з підпілля заборонена режимом УГКЦ, були створені громади Української автокефальної православної церкви. Із проголошенням 24 серпня 1991 р. Верховною Радою незалежності України релігійне життя в нашій державі значно активізувалося, набуло якісно нових вимірів. [12]

Головною рисою релегійного життя в Україні на межі ІІ і ІІІ тисячоліть є стрімке зростання різноманітних конфесій і культів. Кількість їх сягає 100. Загальна чисельність релегійних громад в усіх конфесіях зросла з 10,8 тис. у 1991 р. до 19 тис. у 1998 р. Найбільша релегійна активність припадає на західні області України, зокрема Львівську, Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську, Тернопільську, Чернівецьку, де зареєстрована найбільша кількість релігійних організацій. Більше 97 % зареєстрованих на сьогодні релігійних громад в Україні є християнськими. Приблизно половина з них ? православної традиції. Решту, майже порівну, поділяють католики та протестанти. [11]

До категорії «традиційних» (за неофіційною термінологією) Церков належать УПЦ Київського патріархату, утворена в 1992 р. на об'єднавчому соборі, УПЦ Московського патріархату, Українська автокефальна православна церква, Українська греко-католицька та Римо-католицька церкви, вірменські громади та ін. Між православними церквами триває змагання за лідерство, віруючих, майно. На початку ХХІ ст. УПЦ КП мала понад 1750 громад, УПЦ МП -- понад 6 тис., УАПЦ -- понад 600.

На даний час українці й надалі залишаються поліконфесійним народом. Активні намагання багатьох їх представників до створення єдиної національної церкви поки що успіху не принесли. Багато в чому перешкоджають цьому ідеологізація церковного життя, надмірне зближення церкви й політики, різноманітні зовнішні впливи. [6]

Християнізація Русі мала великий вплив на розвиток її культури та державності. Зміна релігії спричинила великі світоглядні зміни в людей - політеістична поганська релігія змінилась на монотеістичну - православне християнство (яке правда потерпіло досить великих видозмін протягом століть - відбулась так звана "асиміляція" деяких язичницьких вірувань та традицій з віруваннями та есхатологічними уявленнями релігіїї християнської). Щодо змін в культурі, то християнізація Русі справила великий вплив на розвиток кам'яної, архітектури, створила умови для виникнення такого виду мистецтва як іконопис, який набув самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії послабились, і почали створюватися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Також запровадження християнства сприяло розвитку освіти та книгописання. Звичайно, ці зміни не були одномоментними, але все ж таки, як ми бачимо, вже за сто років, в ХІ сторіччі й пізніше, християнство досить міцно займає свої позиції в Київській Русі. І, безумовно, велике значення в історії мала постать хрестителя Русі - князя Володимира Святославича. [1-12]

Тобто позитивні зміни, які принесло за собою прийняття християнства досить численні. Так, були й негативні моменти - але все ж таки переоцінити роль цієї події в історії нашого народу неможливо. Завдяки цій епохальній події взагалі визначилося майбутнє Київської держави - Русь стала пов`язаною в першу чергу з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом.

Саме через своє велике значення, питання про запровадження християнства на Русі завжди цікавило істориків: кількість наукових праць, статтей, монографій, нарисів на цю тему не підлягає підрахунку. На жаль, серед дійсно наукових та обґрунтованих робіт зустрічається багато і справжніх вигадок та "історичної фантастики", які подаються під виглядом наукових досліджень.

Але спільним у всіх цих досліджень є те, що ніхто із дослідників просто не може применшувати значення володимирового хрещення Русі - одієї з найвизначніших подій нашої історії, яке стало поворотною подією у житті наших предків і, можна сказати, навіть вплинули на наші життя. [6]

2. Анна Ярославна - велика князівна Київської Русі

Дочка великого князя київського Ярослава Мудрого і княгині Інгігерди, Анна Ярославна народилася, ймовірно, 1024 року. Зростала у Києві, освіту здобула при князівському дворі, де навчалася у приватних учителів грамоти, історії, іноземних мов, математики, ма-лювання. Наприкінці 40-х -- на початку 50-х років XI століття Київська держава встановлює дружні стосунки з Францією, з королівською династією Капетінгів. Близько 1044 року до Києва прибуло французьке посольство просити руки князівни Анни для французького короля Генріха I, до якого дійшла слава про розумну чарівну князівну. Ярослав спершу відмовив послові. 1048 року до Києва прибуло друге посольство на чолі з єпископом Готьє Савояром, яке після тривалого чекання дістало згоду великого князя на шлюб з престарілим французьким королем. 4 травня Анна Ярославна, здійснивши тривалу подорож через Краків, Прагу та Регенсбург, опинилася в резиден-ції короля в місті Санлісі, за 40 кілометрів від Парижа. 14 травня 1049 року у стародавній французькій столиці Реймсі, у день Трійці, у Реймському кафедральному соборі відбулося вінчання. Вінчав молодих архієпископ Рейнський Гі де Шатільйон. Анна як королева Франції прийняла католицьку віру. [2]

1060 року король Генріх помер, i Анна стала регентшею під час правління свого сина Філіппа I (1060--1108). Разом з ним підписувала державні папери, ставлячи підпис кирилицею. Вдруге вийшла заміж Анна за графа Рауля III з роду де Крепі і Валуа. У 1062 році у лісі під Санлісі під час полювання, до якого Анна, як справжня слов'янка, мала великий інтерес, граф викрав її, відвіз до себе в замок і вступив з нею у таємний шлюб. Покинута графова дружина, Елеонора Брабантська, поскаржилася Папі Римському на підступного графа. Папа наказав розірвати шлюб, але закохані зігнорували цей наказ. 12 років подружжя прожило разом аж до смерті графа.

Вчені припускають, що після смерті Рауля Крепі 1074 року Анна таємно відвідала Київ, але потім повернулася у Францію, продовжувала правити разом із сином і підписувала укази і розпорядження, в яких називає себе вже не королевою, а «матір'ю короля». У Софії Київській збереглася фреска із зображенням родини Ярослава Мудрого, де зображено Анну Ярославну, а на порталі церкви святого Вінцента у Санлісі у Франції є її скульптурне зображення. [21-22]

На одному з державних документів, що їх Анна, фактична правителька Франції після смерті її чоловіка, короля Генріха, підписувала разом зі своїм сином, малолітнім королем Франції Філіппом, -- грамоті Суссанському абатству стоїть її власноручний підпис, зроблений кириличними літерами: «Анна регіна» -- Анна королева. Те, що Анна Ярославна й через багато років не забула мови, якої її навчили у Києві, при княждворі, як і те, що вона взяла з собою у далеку Францію Євангеліє, переписане у скрипторії Софійського собору, як оберіг у невідомій країні, свідчить, що її батьківщина, Київська держава, в якій правив батько, великий князь київський Ярослав Мудрий, була країною високої освіти, культури. Незвичайною для середньовічної Європи була велика кількість освічених людей серед руських, як з вищих верств населення, так і серед звичайного люду -- ремісників, священиків, купців, дружинників. Одним з доказів цього є те, що серед давньоруських державців раз у раз трапляються то філософи (Володимир Мономах), то просвітники й правознавці (Володимир Святий), то будівники й письменники (Ярослав Мудрий), у той час як Західній Європі це не було властиво. Європейські монархи зі своїм найближчим оточенням кохалися здебільшого у війнах, рицарських турнірах, дворових інтригах, а в переважній більшості й узагалі були неосвіченими. Дитинство Анни Ярославни пройшло в атмосфері великого культурного піднесення у Київській державі. Невідомо, хто конкретно вчив її. Можливо, Іларіон, пресвітер заміської князівської церкви у селі Берестові, де був князівський палац у часи дитинства князівни, людина великих знань, неперевершений оратор і полеміст, творець славнозвісного трактату «Слово о Законі Мойсеєвому та о благодаті Ісуса Христа». Чи, можливо, хтось із освіченої чернечої братії печерного монастиря, що тоді тільки-но засновувався на печерських горах неподалік Берестового... Знаємо тільки, що у Францію Анна приї-хала, маючи грунтовну, як на той час, освіту, могла вільно читати кількома мовами, зокрема старослов'янською, грецькою, писала кирилицею, глаголицею. Згодом, опинившись у французькому католицькому середовищі, прийняла католицьку віру і вивчила латинську мову. Певно, освіченість і висока культура дозволили їй вирізнитися серед оточення французького короля й залишитися в історії не тільки через високе становище королеви, а й, напевно, завдяки мудрості, освіченості. Недаремно ж по смерті короля Генріха I Капетінга вона тривалий час фактично виконувала обов'язки правителя великої європейської країни. Не дивно й те, що королева Анна, замість участi в придворних інтригах, як тоді велося в світі, розуміє, як розумів і її батько, Ярослав Мудрий, що людина, яка збудує церкву, залишиться навіки під Божою Благодаттю і в пам'яті людській. Так робили київські князі, і так вона зробила у Франції, збудувавши там кілька церков, як свідчать історики, подібних деякими рисами до київських храмів. Один з цих храмів, споруджений 1060 року в місті Санлісі, зберігся до наших днів. [10-22]

Життя Анни у Франції було нелегким і сповненим тривог. Її чоловік, король Франції, немолодий уже Генріх I, одружився з нею не тільки через її вроду та розум, а й з державних інтересів, шукаючи завдяки династичному шлюбові підтримки у могутнього в той час великого князя київського Ярослава. Невідомо, як жилося їй перші роки у Франції, але французькі дослідники цитують рядки з листа Анни до батька у Київ: «У яку варварську країну ти мене послав; тут житла похмурі, церкви потворні і звичаї жахливі». Можливо, ці рядки дають підстави для сумнівів у їх достовірності, але безсумнівне те, що високоосвіченій православній киянці, яка виросла в умовах слов'янської ментальності, нелегко було пристосуватися до умов французького вищого товариства, в якому вже визрівали глибока криза і пізніші безперервні війни та церковний розкол. Проте вдачі Анна, певно, була толерантної, бо ж приняла католицьку віру, хоч і не забувала свою, бо Євангеліє, писане слов'янською мовою, було їй священною згадкою про батьківщину. київський русь жінка княгиня

Відомо, що родинне життя Анни було не солодким. У 1053 році вона народила сина Філіппа, пізніше Робера та Гуго. Робер у підлітковому віці помер. Король весь час перебував у військових походах, тож виховувати синів довелося їй самій. Певно, чутки про шляхетну королеву дійшли до апостольського Рима, і Папа Римський Миколай II шле до неї листа: «Раб із рабів Господніх славній королеві шле привітання і апостольське благословення. Вознесемо гідну подяку всемогутньому Богові, подателю благовоління, бо, як ми чули, у жіночих грудях міститься чоловіча сила доблестей. До наших вух також дійшло, преславна дочко, що твоя світлість пребагато вили-ває благочестивої щедрості на недостойних, щиро старається у благоговійних молитвах. Ти застосовуєш силу суворості до злісно упертих, а у добрих справах, як це від тебе вимагається, виявляєш почуття обов'язку і королівської гідності».Рядки з цього напівлегендарного листа якнайкраще характеризують королеву Анну, гідну свого високого роду. Про авторитет Анни у французькому суспільстві свідчить хоча б те, що вона ставила свій підпис на документах великої державної ваги поряд з хрестами неписьменних королівських придворних та й самого короля. Вона знала латинь, офіційну мову того часу, але підписувалася рідною мовою, не

забуваючи свою батьківщину. Саме королева Анна, за свідченням самих французів, принесла на галльську землю книжки, любов до знань. Після неї ще багато століть королі Франції присягалися на Реймському Євангелії, навіть не підозрюючи про його київське походження. [6-10]

Наприкінці ХVII століття на території Вільєрського абатства поблизу міста Етамп, на старому кладовищі було виявлено загадкову могилу із зображенням на камінному надгробку жінки у короні.

Латинський напис повідомляє, що там упокоїлася Агнес, дружина короля. Легенда говорить, що це могила Анни Ярославни, бо саме Агнес у дворі Генріха I звали його королеву. Існує й інша версія, більш достовірна, за якою королева Анна знайшла останній спочинок у заснованому нею монастирі в містечку Санлісі, де їй стоїть мармуровий пам'ятник.

Важливі матеріали про Анну були також видані в 1834 р. у «Хроніці Нестора, перекладеній французькою» [8]

Коли наприкінці ХІХ ст. був утворений тісний російсько-французький військово-політичний та економічний альянс, виникло, так би мовити, соціальне замовлення на історичні розвідки щодо взаємин двох держав. Було політично вигідно пропагувати ідеї російсько-французької дружби (абсолютно несумісні та протиприродні з точки зору політичних режимів у демократичній Французькій республіці та самодержавній Російській імперії). Образ руської принцеси на престолі Франції був на часі, а, значить, цікавим для читацької аудиторії і зручним для пропаганди ідей союзу республіки та імперії.

Серед праць цього часу можна назвати історичні розвідки Франсуа Бурнана «Росіяни та французи. Згадки історичні та анекдотичні. 1051-1897»[13] і Ке де Сент-Емура «Руська принцеса, королева Франції в ХІ ст.» та «Анна Руська, королева Франції та графиня де Валуа» [16]

Політичний чинник актуальності своєї розвідки був прямо відзначений у вступі до праці Бурнана: «Росія та Франція є сьогодні двома дружніми націями. Подорожі здійснені останнім часом до Франції російськими правителями можуть лише зміцнити союз двох народів» [16]. Як відомо, в жовтні 1896 р. цар Микола ІІ з дружиною відвідав Францію з дружнім візитом, уклавши низку міжнародних угод, й був прийнятий з надзвичайною пишністю. А в наступному році не менш гостинний прийом чекав на президента Франції Фелікса Фора в Росії. Незабаром вінценосне подружжя знову відвідало Париж, що було актом найбільшої приязні з боку двох держав. Треба зауважити, що до програми візиту до Франції обов'язково входило й відвідування пам'ятника королеви Анни в містечку Санліс. Загалом, майже всі високі російські сановники, що перебували в той період у Франції, вшановували своєю присутністю пам'ять цієї королеви.