Історична постать І. Мазепи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Іван Мазепа та його державотворча діяльність

1.1 Біографія Івана Мазепи та його діяльність до гетьманства

1.2 Іван Мазепа - гетьман України

1.3 Опозиція до політики гетьмана

Розділ 2. Україна і «Північна війна»

Розділ 3. Полтавська трагедія

3.1 Перехід Мазепи до шведів

3.2 Полтавська битва

3.3 Еміграція і смерть Мазепи

Розділ 4. Іван Мазепа у народній пам'яті українського народу

4.1 Яку зовнішність мав Мазепа

4.2 Доброчинно-меценатська діяльність Івана

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Поза всяким сумнівом, Іван Степанович Мазепа-Колединський є однією з найяскравіших, найвидатніших і найсуперечливіших постатей української історії. Крім того, що ця постать визначна за своїм масштабом - політичний діяч, військовий, дипломат, меценат, - мало кому в українській історії випала така цікава й непроста доля за життя та після смерті. Іван Мазепа - одна з тих знакових особистостей, чиє життя та вчинки і сьогодні викликають гарячі суперечки як фахових істориків, так і аматорів, а нерідко - і людей, взагалі далеких від історичних перипетій.

Актуальність теми полягає в тому, що хоч і пройшло триста років, як помер гетьман, але він і сьогодні викликає найрізноманітніші, полемічно загострені, полярні оцінки - «зрадник російського царя», «зрадник і ворог українського народу», «польський шляхтич і таємний католик», «романтичний герой», «видатний патріот України», «непримиренний ворог московського імперіалізму» тощо. Що-що, а забуття гетьманові не загрожуватиме ще дуже довго. Здається, в постаті Івана Мазепи втілився самий дух неспокійної, кипучої, напрочуд колоритної доби, котра недаремно дістала у мистецтвознавців назву «бароко» (від італ. barocco - «дивний», «химерний»). І справді, приятель царя Петра, один із перших кавалерів найвищого російського ордена Андрія Первозванного - і борець за інтереси Української козацької держави; будівничий величних соборів, що дотепер є окрасою багатьох українських міст, - і «Юда», відлучений від церкви, підданий анафемі, що нерідко виголошувалася з амвонів тих самих соборів; зазвичай неймовірно обережний майстер складних дипломатичних ігор - і людина, що зуміла поставити на карту все і, зрештою, програла найризикованішу й найголовнішу гру свого життя; блискучий світський кавалер розкішного, неповторного XVII століття, улюбленець жіноцтва і чи не єдиний справді обдарований поет і музикант-аматор серед усіх українських гетьманів.

Метою курсової роботи є дослідження історичної постаті І.Мазепи в контексті тогочасних подій.

Об'єктом дослідження - історична постать І.Мазепи.

Предметом дослідження - особливості його державотворчої діяльності та зовнішньополітичних зв'язків.

Історіографія. Про Мазепу написано багато: від наукових праць до поем, портретів, політичних карикатур тощо. Ним захоплювались та присвячували йому свої твори такі світові генії, як Ференц Ліст, Віктор Гюго, Джордж Гордон Байрон, Ежен Делакруа, Еміль Верне та інші. Так само, як любили, його й ненавиділи. Ім'я Мазепи багато років було символом зради та лицемірства, його ім'ям російська пропаганда таврувала все, що було символом незалежності та окремішності українського народу. Мабуть, тому він став настільки близький українському народові, що дискусії навколо його особи не вщухають дотепер.

Крип'якевич І.П. Історія України Відп. редактори Ф. П. Шевченко, Б. З. Якимович. - Львів: Світ, 1990. У книзі відомого історика, академіка АН УРСР І. П. Крип'якевича (1886-1967) викладена історія української землі від доісторичних часів до 1910 р. Висвітлено питання розвитку господарства, ремесел, торгівлі, суспільно-політичного устрою, культури, освіти, мистецтва, письменства, науки. Описані стосунки з сусідніми країнами, умови формування громадсько-політичної думки, державності, розквіт і занепад княжої, а пізніше й козацької держави, розвиток національної самобутності та свідомості. Для наукових працівників, викладачів, студентів, вчителів та учнів загальноосвітніх шкіл, усіх, хто цікавиться вітчизняною історією.

Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні. Київ, 1991. с 154-162. Ця книга - захоплююча, яскрава розповідь про славетну історію Запорозької Січі - од витоків і до злочинного зруйнування її російським царатом. Незвичайна історія створення книги. Професор Київського університету В. Б. Антонович (1834-1908) таємно від влади викладав студентам протягом 1895/96 навчального року історію козацтва. Зачаровані слухачі докладно занотувавши блискучі лекції історика, і згодом рукопис, відредагована А. Косинським, вийшла подалі від злих очей російської цензури - у Чернівцях (1897) і Коломиї (1912). У книзі вміщено портрети гетьманів України. У восьмій главі даної книги описується про гетьмана Івана Мазепу, його політичну діяльність, Полтавську битву, Скоропадського.

Борщак І. Гетьман П. Орлик і Франція // УІЖ. - 1991. - № 9. С 71-79. В даній статті описується про діяльність Григорія та Пилипа Орликів. Наслідком співпраці з маркізом де Монті 1 листопада 1729 року була підписана пам'ятна записка і відправлена у Версаль. В ній йшлося про відданість пилипа Орлика Карлу ХІІ. Діяльність Григорія Орлика у Франції, листування і підтримка батька.

Вивід прав України / М. Грушевський, І. Франко, М. Костомаров та ін. - Львів, 1991. - С 42-50. У збірнику вміщено практично невідомі сучасному читачеві документи та матеріали провідних державних і політичних діячів України, які поруч з науковими трактатами і публіцистичними статтями видатних представників української науки і літератури (І. Франко, М. Костомаров, М. Грушевський, С. Величко, І. Мазепа та ін.) висвітлюють розвиток української політичної незалежної думки протягом останніх сторіч.

Гетьмани України. Історичні портрети. Збірник. К. 1991. - с 101-151. Опис життя гетьманів, Іван Мазепа.

Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик. - К., 1991. 78 с. Праця Б. Д. Крупницького, являє собою синтез багатолітніх дослідів покійного історика над собою й діяльністю Гетьмана Пилипа Орлика. Діставши цей прекрасний нарис про визначного українського державного діяча-емігранта, який боровся до кінця за волю й незалежність Батьківщини, з пошаною й подякою згадає його автора, визначного українського історика-емігранта, який ціле своє життя віддав рідній науці й шуканню історичної правди, зокрема про ту добу, коли жив і діяв гетьман Пилип Орлик.

Дорошенко Д.І. Нарис історії України. Том II (від половини XVII століття) Мюнхен, «Дніпрова хвиля», Київ, «Глобус», 1992. - 217 с. Участь України у великій Північній війні. Мазепа окупує Правобережну Україну. Арешт Палія. Шведсько-український союз. Похід Карла XII на Україну. Батурин і Полтава. Московський терор. Смерть Мазепи на еміграції. Гетьман Пилип Орлик і його конституція.

Полонська-Василенко Н.В. Історія України. Том 2К.: Либідь, 1992. С 76-77, 53-80, 143-146. Цей загальний нарис національної історії свого часу був підготовлений як підручник для вищих шкіл. Висвітлюється передусім політична історія України, багатовікова боротьба її народу за власну державність. Подаються огляди економічного життя, соціальних відносин, розвитку культури, церкви тощо. У вступній статті подаються відомості про нелегкий життєвий і творчий шлях дослідниці, імя якої довгі роки замовчувалося.

Субтельний О. Україна: Історія. Київ: Либідь, 1993. с 145-151. «Історія України» Ореста Субтельного - ґрунтовний підручник з української історії нерадянського штабу, на якому згодом вчилося не одне покоління вітчизняних студентів. Підручник став справжньою класикою навчально-історичної літератури, перевидавався десятки разів.

Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі К.: Либідь, 1993. С 149-209. Ця книжка розповідає про видатних діячів України XVII - XVIII ст.

Дмитренко О.М. (ред.) Володарі гетьманської булави К.: Варта, 1994. - 557 с. Це ілюстроване видання про гетьманів України та Війська Запорозького. На основі маловідомих, раніше недоступних архівних матеріалів автори - сучасні українські історики - створюють багатогранні цікаві портрети (нариси, есе) двадцяти найвідоміших козацьких обранців, висвітлюють їхню роль у державотворенні України.

Котляр М.Ф., Смолій В.А. Історія в життєписах , Київ: «Час» - 1994 - 328 с. Крізь призму життєписів історичних осіб автори висвітлюють героїчне минуле українського народу. Призначена для істориків, широкого кола читачів, педагогів, студентів, учнів.

Субтельний Орест. Мазепинці. Монографія. Пер. с англ. Володимир Кулик. - Київ : Либідь, 1994. - 238 с. У книзі вже відомого в Україні канадського історика і політолога аналізується один з найважливіших і найбільш фальсифікованих у радянській науці періодів української історії - перша половина XVIII ст. на підставі численних документів у контексті європейської історії висвітлюється діяльність гетьманів Мазепи, Орлика та їхніх однодумців, показується її вплив на українське самостійництво XIX-XX ст.

Горобець В.М. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII - першої чверті XVIII ст. - Київ, 1995. - 70 с. У препринті висвітлюється історія українсько-російських політичних відносин другої половини XVII - першої чверті XVIII ст., з'ясовується їх вплив на розвиток української державності нового часу. Розраховано на науковців, викладачів і студентів вузів, усіх, хто цікавиться історією Української козацької держави - Війська Запорозького.

Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII - XVIII ст.: кордони, населення, право. - К.: Основи, 1996. - 224 с. У книзі зроблено спробу вперше у вітчизняній історіографії дослідити проблему становлення та шляхів розвитку території Української держави, визначити її межі в другій половині XVII-XVIII ст. На конкретному фактичному матеріалі, із залученням досягнень зарубіжних істориків, автор детально характеризує у територіальному відношенні державу за правління Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Дорошенка та інших гетьманів, показує негативну роль царського уряду в державотворчих процесах в Україні. У праці наводяться цікаві дані про кількісний та етнічний склад населення різних регіонів країни, висвітлюються загальні тенденції демографічних змін, досліджуються напрямки тодішньої міграції, суть і значущість правових норм, за якими жили українці, проводиться думка співіснування на українських землях кількох державних утворень. Книга розрахована на спеціалістів-істориків, студентів, широке коло читачів.

Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - К., 1997. - С 225- 240. Мета автора цього нарису - звернути увагу на ті аспекти минулого, які ні для народницької, ні для державницької історіографій на мали ваги, а тим часом без їх витлумачення годі сподіватися, що стара Україна «скаже» правду про себе нашому сучасникові.

Бойко О.Д. Історія України. - К., 1999. Це - друге видання посібника, який за нетривалий час здобув неабияку популярність у вищій школі. Студентів і викладачів приваблювали не тільки його компактність, лаконічність, а передусім концептуально-смислова самодостатність, оригінальне і разом з тим науково коректне мислення автора, розкуте і водночас тактовне слово. Посібник прислужиться студентам, викладачам вищих навчальних закладів.

Видатні постаті в історії України ІХ-ХІХ ст. Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети - К., 2002. - С 196-205. Наведено біографічні відомості, стисло висвітлено суспільно-політичні погляди та роль кожної особи в історичному розвитку України. Вміщено короткі історичні портрети громадських, політичних, культурних діячів України, починаючи від виникнення Київської Русі й до кінця ХІХ ст.

Розділ 1. Іван Мазепа та його державотворча діяльність

1.1 Біографія Івана Мазепи та його діяльність до гетьманства

В історії України важко знайти особу, навколо якої точилися б такі гострі суперечки, перехрещувалися різні, часто полярні думки, як Іван Мазепа. Захоплення, різке неприйняття, замовчування - такий, щонайменше, діапазон суджень дослідників про нього.

Справді, ряд обставин зумовив, м'яко кажучи, неоднозначність оцінок і характеристик. Що нового Іван Мазепа вніс у розвиток державницької ідеї? Яке його місце серед українських гетьманів? Чому улюбленець Петра І, на кого сипалися царські щедроти, став його заклятим ворогом? Це лише незначне коло питань, що вимагають відповіді правдивої, об'єктивної, зваженої, побудованої на фактах, а не на домислах та емоціях.

Заради справедливості слід зазначити, що постать І. Мазепи, його життя та діяльність вже з XVII ст. знаходилися в полі зору не лише його найближчого оточення, а й широкої громадськості - простих людей, літописців, політичних діячів та дипломатів, кореспондентів газет - вітчизняних і зарубіжних. Існує величезна історіографічна традиція, причому з найширшим спектром думок, поглядів та оцінок цієї непересічної особи.

Встановлено, що майбутній гетьман народився близько 1640 р. (називаються й інші дати -- 1629, 1634 рр.) в с. Мазепинцях поблизу Білої Церкви у сім'ї українського шляхтича. Нам мало відомо про родину Мазеп. Досі, наприклад, не вияснено, хто був батько Івана, який його родовід та службова кар'єра. Значно більше знаємо про його матір Марину, яка відігравала досить помітну роль у громадському та релігійному житті України того часу [12; ст. 255].

Марина Мокієвська-Мазепина прожила довге і непросте життя, народила й виховала двох дітей - сина Івана та доньку Олександру, а після смерті чоловіка вступила до знаменитого Луцького Хрестовоздвиженського братства, присвятивши себе церковним та громадським справам. Згодом вона стала черницею та ігуменею одразу двох відомих жіночих монастирів - Києво-Печорського Вознесенського (1686 - 1707) та Глухівського (1688 - 1707). Але навіть ставши ігуменею, Марина Мазепина (в чернецтві Марія-Магдалина) не залишила важливих справ і в 1688 та 1702 роках їздила до Москви, добиваючись жалуваних грамот від Московського патріарха. Вона продовжувала і словом, і ділом підтримувати своїх уже дорослих дітей - зокрема, допомагала синові-гетьманові розв'язати справу з доносами на нього, виступала доброю порадницею для доньки, нещасливої в особистому житті. Померла ігуменя Марія-Магдалина в дуже поважному віці (їй, певно, було не менше дев'яноста років) десь наприкінці 1707-го, на щастя, не побачивши трагічного кінця блискучої кар'єри свого сина [3; ст. 8].

Нелегко склалося життя молодшої сестри гетьмана - Олександри (дата народження невідома). Близько 1675 року вона одружилася з українським шляхтичем Павлом Обідовським, від якого мала сина Івана (1676 - 1701). У 1695 - 1701 роках він був ніжинським полковником і вважався потенційним спадкоємцем свого дядька-гетьмана, але помер дуже молодим. Після смерті чоловіка Олександра вийшла заміж за шляхтича Витуславського (теж незабаром помер), від якого мала доньку Мар'яну (в чернецтві Марфа, жила при Києво-Печерському Вознесенському монастирі, де ігуменею була її бабуся - Марія-Магдалина; в 1712 році заарештована як племінниця Івана Мазепи і вислана до Горицького Воскресенського монастиря на півночі Росії). Третій шлюб Олександра уклала 1687 року з польським шляхтичем з Волині, вдівцем Яном Войнаровським (який займав у 1681 році посаду підстарости володимирського). Цей шлюб був досить невдалим - за свідченням літописця Самійла Величка, Войнаровський, палкий католик, часто сварився з дружиною на релігійному ґрунті, і Олександра була змушена залишити чоловіка. Близько 1695 року вона, забравши п'ятирічного сина Андрія-Станіслава (майбутній блискучий небіж гетьмана Мазепи, герой майже детективних пригод, що супроводжуватиме дядька в еміграції, буде викрадений російськими таємними агентами в Гамбурзі 1716 року і засланий до Якутії, де і помре в 1740 році) та двох доньок Войнаровського від першого шлюбу , втекла до все того ж Києво-Печерського Вознесенського монастиря, де, вже хвора, прийняла постриг. В літописі Величка вміщено цікавий лист Яна Войнаровського до Івана Мазепи, в якому він прохає гетьмана вмовити Олександру повернутися. Войнаровський, схоже, чудово знав про дуже теплі родинні стосунки між братом і сестрою - недаремно сам гетьман писав у листі до Москви: «У меня в целом свете нет другого родства, кроме сестры, и мы друг к другу сердечною разжигаемся любовью; притом она исповедания восточного и желает почаще поклоняться киевской святыне». Проте Олександра так і не повернулася до чоловіка - серйозно хвора, вона провела останні тижні свого життя в монастирі, де й померла наприкінці того ж 1695 року. Виховання маленького Андрія-Станіслава взяв на себе дядько - гетьман Іван Мазепа [3; ст. 10].

Дитячі роки Івана припали на час зародження та розвитку Визвольної війни українського народу XVII ст. проти панування Речі Посполитої. Юнак був свідком багатьох подій, які розгорталися у 40 - 50-х рр. на багатостраждальній землі України - походів військ Б. Хмельницького, їх перемог і поразок, відновлення влади шляхетської Польщі на Правобережжі, поступової реставрації тут довоєнних порядків і т. п. Природний розум і потяг до знань привели юнака у стіни Київського колегіуму. Пізніше І. Мазепа переїжджає у Варшаву, де навчається в єзуїтській школі, а через деякий час направляється у Голландію, Італію, Німеччину, Францію (бував у Парижі). Навчання він продовжував до кінця 50-х рр. XVII ст. Саме в цей час формувалися його основні моральні принципи, засвоювалися етичні норми та викристалізовувалися ціннісні Іван Мазепа орієнтири. Всі без винятку джерела відзначають глибокий розум І. Мазепи, здатність розбиратися у характері оточуючих, знаходити з кожним спільну мову на будь-яку тему й одночасно скритність його натури, розсудливість, хитрість. Він був блискучим оратором і приємним співбесідником. Звернімося до свідчень людей, які добре знали І. Мазепу. Генеральний писар Війська Запорозького Пилип Орлик: «Ніхто бо не міг краще обробити людину, притягти її до себе. Не осягнувши з першого разу своєї мети, він не складав зброї, не кидав обробляти людину, аж доки не зробив її своєю». «Небіжчик Мазепа, - писав далі П. Орлик, - вельми гарно провадив розмову й любо було його слухати, все одно, з ким і про що не говорив» [12; ст. 256]. Французький дипломат Жан Балюз: «Загалом він дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами й щодо перфектного й досконалого знання цієї мови може ривалізувати з найкращими нашими отцями єзуїтами. Мова його взагалі добірна й чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших».

Освіта, здобута в Київському колегіумі та в університетських центрах західноєвропейських країн, дала йому можливість розмовляти російською, польською, латинською, італійською, французькою й татарською мовами. Потяг до знань не залишав гетьмана упродовж усього життя. У листі до свого родича (1704 р.) французький дипломат Жан Балюз, наприклад, писав про «добірну бібліотеку».

1.2 Іван Мазепа - гетьман України

Після усунення І. Самойловича гетьманська булава на Лівобережжі 1687 р. дісталася генеральному осавулу І. Мазепі (1687 - 1708).Своє правління новий гетьман розпочинав як політик чіткої промосковської орієнтації. Про це свідчать підписані ним «Коломацькі статті», які регламентували українсько-російські відносини. У цьому документі традиційна формальна гарантія «прав і вольностей народу малоросійського» була доповнена пунктами, які значно розширювали російську присутність в Україні та обмежували козацьку автономію. Зокрема, - гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину, - в Батурині при гетьманові розташовувався московський стрілецький полк, - Війську Запорозькому заборонялися зносини з чужоземними державами, - козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам. Категорично заборонялося говорити про те, що «Малороссийский край гетьманского регимента», у «Коломацьких статтях» стверджувалося, що він є лише частина «их царского Пресветлого Величества Самодержавной державы».

Вже на початку гетьманування доля підготувала Мазепі серйозне випробування. У 1689 р. на російський трон сідає новий цар - Петро І. Колишні патрони українського гетьмана усуваються від влади, царівна Софія потрапляє до Троїце-Сергієвого монастиря, а її фаворита Голіцина засилають на Далеку Північ. Здається, крах кар'єри Мазепи неминучий. Однак природний розум, дипломатичний хист, знання людей та придворних церемоній виводять його із глухого кута. Добившись аудієнції в царя щедрими дарами (тільки шабля, подарована Петру І, коштувала 2 тис. крб.), демонстрацією покори (стояв навколішки перед царем, доки його силою не підвели), охаянням його попередніх патронів («лютий ворог князь Голіцин»), гетьман досягає своєї мети і завойовує прихильність російського царя. Пізніше Петро І зауважить у розмові з І. Мазепою: «Коли б у мене всі слуги були схожі на тебе, я був би найщасливішою людиною на землі!»

Гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях до швидкого збагачення. Заволодівши 20 тис. маєтків, І. Мазепа стає одним із найбагатших феодалів Європи. Як високоосвічена людина, яка дбає про майбутнє, він значну частину власних коштів віддає на розвиток культури та релігії. Проте головною його метою було обґєднання в межах однієї держави всіх українських земель - Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини. І. Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Ідеальною моделлю, на його думку, була Річ Посполита. Намагаючись створити для реалізації своїх планів надійну опору, гетьман сприяє формуванню аристократичної верхівки українського суспільства, тобто перетворенню козацької старшини на шляхетську верству, «бунчукових товаришів». Йшлося про створення власної генерації дворянства, яке мало б не тільки титули та спадкову владу, а й землі (гетьман роздав старшині понад тисячу дарчих на землі) та залежних селян (у 1701 р. І. Мазепа видав указ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку). Така соціальна політика породжувала соціальне напруження, негативно впливала на імідж гетьмана. Народ називав І. Мазепу «вітчимом» України.

Ситуацію в українських землях ускладнювала необхідність постійної бойової готовності, що диктувалася широкомасштабними політичними проектами російського царя. Лише за перші 12 років свого гетьманування І. Мазепа здійснив 11 літніх та 12 зимових походів. За цими цифрами стоять матеріальні збитки, демографічні втрати, збільшення податків, які лягали важким тягарем на плечі українського народу. Очевидно, саме невміння або ж небажання побачити в глибинах народної свідомості тісне поєднання національно-державницьких ідеалів та соціальних інтересів не дали змоги І. Мазепі при здійсненні його планів спертися на широку соціальну базу. Загалом козацтво та селянство не підтримало гетьмана. Між тим час вирішальних дій наближався [3, ст. 175].

Ще у 1688 році було збудовано «городки» на Самарі, які мали бути базою подальшої війни, навесні 1689 року почався новий похід на Крим. До 112-тисячного московського війська Голіцина долучився Мазепа з українськими козаками, протягом травня війська підійшли до Перекопа, мали бій з ханом, але у Крим не зважились йти. 1695 року Петро І почав нову агресію проти Криму й Туреччини, скерував головні сили на Азов. Мазепа разом з московитами рушив на пониззя Дніпра, здобув Кизикермен, Тавань, збудував там нові укріплення й поставив козацьку залогу. Але під Азовом Петро І початково зазнав невдачі. Тому похід було повторено 1696 року. На цей раз у ньому взяв участь і 15-тисячний корпус полковника Лизогуба, якій і відіграв вирішальну роль у здобутті Азова. Героїчною сторінкою в цій кампанії (а вона тривала ще чотири роки) була оборона казаками Тавані від переважаючих сил турків і татар.

Наслідки російсько-турецького миру, укладеного у Стамбулі влітку 1700 року для України були не найсприятливіші: за Росією залишився здобутий козаками Азов і Приазов'я, натомість козацькі укріплення на Низу Дніпра мали бути зруйновані, що позбавляло Україну надійного доступу до Чорного моря. мазепа гетьман війна меценатський

Року 1699 Мазепа писав до царя, що за 12 років гетьманування відбув він одинадцять походів. Однак наслідки не відповідали жертвам. Дійсно, «Священна ліга» мало чого добилась, і 1699 року Австрія та Польща підписали з Туреччиною мирний договір в Карловицях, а 1700 року Москва з Туреччиною в Константинополі: на тридцять років Москва дістала Азов та інші укріплення на північному березі Азовського моря; військовий престиж Московщини піднісся [14, ст. 56].

Україна нічого не досягла. Навпаки, вона багато втратила: зобов'язана колмацькою угодою брати участь в зовнішній політиці Москви, вона мусила давати людей не лише для військових справ, але й суднобудівництва, копанія окпів, тощо. Головне ж було те, що Україна втрачала незалежність і втягувалась у політику Москви, як її власна територія.

Таке становище дуже шкодило Мазепі, якого сучасники вважали за прихильника Москви, не здаючи справи з тяжкої ситуації, в якій він опинився внаслідок Колмацької угоди і не розуміючи, де кінчався примус, а де починалася добра воля гетьмана.

На тлі зовнішніх воєн зростало в Україні соціальне та економічне становище. Люди прирівнювали сучасне життя з тим, що було «під ляхом», називали Мазепу «вітчимом» України. До того ж не припинялися повстання, що почалися з розрухів у війську під Колмаком, якими зустріло козацтво обрання Мазепи. Повстання жорстоко придушували. Війни вимагали грошей і тому треба було більшувати податки.

Ще більше місце у внутрішній політиці займала опозиція різних груп старшини. Вже була мова про сильну опозицію проти антитурецької політики Москви, а разом з нею й України. Особливо сильна вона була серед старшини та купецтва південних полків; невдалі війни 1687та 1689 років розпалювали почуття незадоволення політикою гетьмана.

У внутрішній політиці Іван Мазепа спирався на старшину, низкою законів відособивши козацтво як окремий клас. Становище козацької старшини особливо зміцнилось на початку 18 ст., зросла кількість так званих бунчукових товаришів - старшинської молоді. Всі ці заходи гетьмана, як і реформи в галузі судочинства й податків, свідчили про намагання гетьмана створити в Україні національну аристократію і з її допомгою вести боротьбу за повну автономію України. Водночас Мазепа всіляко дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, встановив максимальну панщину у два дні на тиждень, дозволив селянам винокуріння на власні потреби, намагався скасувати «оранди». Загалом гетьман дбав про інтереси всього народу, всієї країни [14, ст. 57].

1.3 Опозиція до політики гетьмана

Осередком опозиції до політики гетьмана залишалось Запоріжжя, куди стікалися з Гетьманщини всі невдоволенні і знедолені. Посилення експлуатації низів призводило до щораз більшого розриву між старшиною і народом і зумовило кінцеву невдачу Мазепиного зриву 1708 р.

Становище Мазепи, що стояв між місцевою опозицією і вимогами Москви, погіршувало те, що серед старшини було багато свояків і приятелів Самойловича. Мазепа їх по змозі усував, призначаючи полковниками своїх родичів, людей, відданих йому.

У 1692 року почалося заворушення у південних полках, яке очолив Петро Іванович, або Петрик Іваненко. Петрик був канцеляристом генеральної канцелярії, досить освіченою людиною, добрим оратором і дипломатом, палким українським патріотом, який намагався визволити батьківщину від московського ярма й приєднати до Гетьманщини Правобережну Україну, Слобожанщину (про це йшлося в його договорі з Кримом 1692 року.) Попри досить значну допомогу татар, в Україні плани Петрика не зустріли широкого схвалення, до того ж проти нього виступив гетьман, який у закликах Петрика бити «чортів-панів» «дуків, що їм царі маєтності понадавали» побачив загрозу існуючому ладові. Щоправда, деякі історики висловлювали припущення, що вся справа Петрика була інспірована самим Мазепою, який за допомогою договору з татарами хотів вирватися з-під зверхності Москви, поширити впливи України на південь і утворити самостійну державу. Так чи інакше, справа Петрика свідчила про живучість самостійницької концепції серед козацької старшини.

Акція Петрика не мала успіху, бо її не підтримало Запоріжжя, з якого вийшло лише кількасот «голоти». Проти Петрика, якого обрано на гетьмана, виступило кілька полків, сам гетьман і московські війська. Петрикові союзники, татари, почали грабувати населення, виводити ясир, викликаючи обурення людності. Петрик відступив до Перекопу. Старшинська опозиція була розгромлена. Де-кого заслано, інших - позбавлено урядів.

Ще складнішою була справа з Правобережною Україною. Польський уряд вживав заходи, щоб залюднити Правобережну Україну, що залишалась пусткою після кровопролитних воєн та втечі населення.

Завдяки близьким стосункам з Петром І Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на Правобережній Україні у 1702 році. Після того, як цей район знову було заселено, польська шляхта спробувала вигнати звідси козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним в народі полковником Семеном Палієм підняло повстання; перелякані польські урядники повідомляли, що Палій «хоче піти слідами Хмельницького». Сили повстанців вже налічували 12 тисяч, коли до них приєдналися інші козацькі ватажки - Самійло Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин. Незабаром перед повстанцями впали такі польські твердині, як Немирів, Бердичів та Біла Церква. Однак у 1703 році полякам вдалось відвоювати значну частину втрачених земель і взяти Палія в облогу в його «столиці» Фастові. Саме в цей час у Польщу вторгається найбільший ворог Петра І - король Швеції Карл XII. Скориставшись замішанням, Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об'єднанні, і заслугу здійснення цього міг приписати собі Мазепа. Щоб гарантувати себе від загрози з боку популярного в народі Палія, Мазепа за згодою Петра І наказує заарештувати того й заслати до Сибіру [3, ст. 153].

Розділ 2. Україна і «Північна війна»

Мазепа, в міру можливості, використовував довір'я царя для України. Він остерігав Петра І від союзу з Польщею, мавши на увазі небезпеку, яку ніс такий союз для України, зокрема для об'єднання Лівобережжя та Правобережжя. Трагедія Мазепи полягала в тому, що, ясно розуміючи інтереси України, він повинен був, на підставі Коломацьких статей, виконувати вимоги Москви в її дипломатичних та мілітарних плянах: Україна повинна була брати участь у війні з Кримом і Туреччиною, супроти бажання української старшини, переважно південних полків [16, ст. 62].

Примусова участь в політиці царя робила Мазепу непопулярним серед старшини, яка вважала, що він запобігає ласки у царя. Цим настроям сприяли нагороди, що їх діставав він від царя: коштовні по дарунки, року 1700 за заслуги під час турецької війни -- орден св. Андрея Первозваного; 1707 року, за клопотанням Петра І, дістав він від австрійського цісаря титул князя.

Самітність гетьмана з найбільшою яскравістю виявилася під час війни Московії зі Швецією, так званої «Північної війни», що своїми наслідками стала величезною катастрофою для України, хоч причини, які викликали її, були далекі від інтересів України. Головною причиною тієї війни було прагнення Московської держави здобути вихід до берегів Балтійського моря, що належали Швеції.

Ця війна, нічого не даючи Україні, коштувала багато сил; був забитий полковник Стародубський Михайло Миклашевський; помер у полоні полковник Переяславський Мирович. Петро будував багато укріплень, в тому числі нову фортецю в Києві, біля Печерського монастиря, і все це важким тягарем лягало на українське населення. Руйнували його постійні переходи московських військ, які вимагали харчів, фуражу, коней, волів. Петро не рахувався з військовим укладом України: українські частини мусіли виступати під командою московських начальників, а не гетьмана. В Москві виникали думки взагалі скасувати козацькі порядки і навіть віддати Україну князеві Меншикову, або англійському герцогові Марльборо. Все це свідчить про те, яка величезна небезпека загрожувала Українській державі.

Україна опинилася між двох вогнів, і хто б із противників не переміг - український народ втрачав свою державу. В разі перемоги Петра й Августа II - безперечно, Україну поділили б між Польщею і Москвою. В разі перемоги Карла XII і Станіслава Лещинського - вся Україна, як союзник Москви, опинилася б під владою Польщі. В обох випадках годі було сподіватися, що вона збереже навіть автономію. Ситуація була трагічна і виходу з неї, здавалося, не було, якщо Україна залишатиметься в передніших відносинах з Москвою. Єдиним шляхом спасіння було визволення з-під московської влади, і при тому заздалегідь, до закінчення війни й укладення мирного договору.

Про це думав Мазепа, думали й інші представники старшини. В зв'язку з тим виникли дві концепції, які мали багатьох прихильників серед старшини: перша - створення Великого Князівства Руського у федерації з Річчю Посполитою; друга - союз з Кримом і Туреччиною для боротьби за незалежність Української держави.

Пляни Мазепи були ширші: він хотів створити незалежне «особое княженіє». Не втаємничуючи нікого зі старшини, за винятком генерального писаря П. Орлика, Мазепа, всупереч вимогам Петра, затримав Волинь та Київщину і з ініціятиви Лещинського розпочав 1704 року переговори з королем Станіславом Лещинським. Допомагала в цих переговорах княгиня Дольська, особисто знайома з Карлом XII, рідна тітка короля Станіслава Лещинського, з якою покумився Мазепа в Дубні. На початку 1708 року переговори Мазепи з Лещинським завершилися формальною угодою, за якою Україна, як велике князівство, входила б в склад Речі Посполитої за гарантією короля шведського.

Головна увага гетьмана була скерована на союз зі Швецією. Справа ускладнювалася тим, що Мазепа повинен був зберігати таємницю не лише від старшини, але також і від Польщі, яка не погодилася б на незалежність Української держави.

Зносини Мазепи зі шведами пожвавилися в 1706 році. Очевидно, тоді й була укладена угода між Швецією і Україною. П. Орлик у «Виводі прав України», написаному у 1712 році, подав такий зміст цієї угоди: Україна має бути вільною державою, Українським князівством; Мазепа -- довічним князем, або гетьманом. Після його смерти стани мають обрати наступника; король шведський мас захищати Україну від ворогів.В той же час Мазепа, затаюючи переговори з Карлом XII, веде переговори з Станіславом Лещинським про федерацію України з Польщею; Лехцинськнй мав визнати Мазепу князем Чернігівським на правах васаля Речі Посполитої. Мазепа старався забезпечити для України допомогу збоку Криму, Туреччини, Молдавії, Валахії, православних патріярхів Сходу.

Справу Мазепи гальмували і примушували до конспірації настрої старшини. Хоч незадоволення політикою Петра І було загальне, в колах старшини зростало також незадоволення політикою Мазепи, його прагнення до абсолютизму. Такій політиці гетьмана протиставлялися тенденції старшини, яка прагнула участи в правлінні. Незадоволення підсилювали чутки, нібито Мазепа хоче зробити гетьманство спадковим.

Час від часу до Москви приходили доноси на Мазепу, при чому душею акцій старшини проти гетьмана був Василь Кочубей, генеральний писар, а з 1707 року - генеральний суддя. На початку 1708 року Кочубей і полковник Полтавський Іскра повідомили Петра про таємні зносини Мазепи з Польщею. Почалося слідство. Мазепа давав можливість Кочубееві та Іскрі втекти до Криму, але вони не захотіли, сподіваючись довести Петрові зраду гетьмана. Петро не дав їм віри, і після страшних тортур Кочубея та Іскру страчено в липні 1708 року. Хоч Петро І виявив повне довір'я до Мазепи, гетьман не міг почувати себе спокійним. Він відкрив впливовішим із старшини свої пляни зірвати з Москвою. Щоб розвіяти можливу підозру Петра, Мазепа взяв активну участь у придушенні повстання донських козаків, яке підняв був Булавин, хоч вони мусіли б бути природними союзниками в боротьбі України проти Москви.

Нещасливий збіг обставин вирішив справу України. Карл XII вирішив іти на Москву, щоб детронізувати Петра. Московська армія захищала шляхи на Новгород, Псков. Карл XII вирішив піти через Смоленськ або Брянськ. Але шведи опинилися в тяжких умовах: населення, примушуване московськими військами, кидало двори, нищило всі запаси, поразка вирішила дальшу долю походу. Карл XII розгубився: відрізаний московськими віськами від бази, він залишився без артилерії.

Вступ шведських військ на територію України був страшним ударом для Мазепи, і він примушений був взяти безпосередню участь в подіях. На той час з 10-ох українських полків лише три були в Україні.

Петро вимагав від Мазепи вислати козаків на Сіверщину. Московське військо пішло всередину України для «захисту та постраху народу». До Батурина наближався Меншиков з кіннотою. 24 жовтня 1708 року Мазепа з генеральною старшиною, 9-ма полковниками та 4.000 козаків виїхав з Батурина. 28 жовтня його прийняв Карл XII. Залишається незрозумілим, чому Карл XII не прийняв Мазепу як тільки він приїхав? Чому не вислав він негайно війська на оборону Батурина, коли була ще можливість випередити Петра? Ці питання залишаться нез'ясованими в шведській і в українській історіографії. Можливо, що король з самого початку був розчарований: він сподівався, що Мазепа прибуде з більшою кількістю людей.

Справа ускладнювалася тим, що стиснутий з усіх боків, Мазепа не міг своєчасно підготовити серед української людності громадської думки: після закликів боротися зі шведами, не тільки селяни, а навіть старшини не знали, що шведи прийшли не як вороги, а як «визволителі».

Розділ 3. Полтавська трагедія

3.1 Перехід Мазепи до шведів

Перехід Мазепи до шведів застав Петра І в Новгород-Сіверському. Біля царя були увесь вищий склад армії - Меншиков та Шереметьев, керівні члени уряду: канцлер Ґоловкін, його помічник Шафіров та колишній посол у Польщі, князь Г. Долгорукий. Це значно полегшувало акцію царя й давало йому можливість діяти з блискавичною швидкістю.

До цього часу в історії панувала думка, що перехід Мазепи був несподіванкою для Петра І. Треба погодитися з гіпотезою, що її висловив проф. О. Оглоблин, - що «ця несподіванка, хоч може в якійсь формі, пердбачалася вже раніше», і ніколи повного довір'я збоку Петра до гетьмана не було.

Петро І розгорнув енергійну діяльність. Вже 27 жовтня він видав перший маніфест до українського народу, в якому сповіщав, що Мазепа «беззвестно пропал». Він наказав негайно з'явитися старшині, полковникам і «прочим» на нараду, і, якщо виявиться «невірність» Мазепи, обрати нового гетьмана. 28 жовтня Петро І видав другий маніфест, в якому повідомляв про зраду Мазепи, про його мету передати «Малоросійську землю» знову під польське володіння, а церкви віддати уніятам. Себе виставляв цар, як захисника українського народу, і, з демагогічною метою, скасував деякі податки, які Мазепа наклав нібито на свою користь. Вищим духовним особам: митрополитові Йоасафові Кроковському, Чернігівському архиепископові Іванові Максимовичу, Переяславському єпископові Захарієві Корниловичу та полковникам обіцяно при тому «високу милість». Так розпочалася пропаґандивна діяльність Петра І.

Одночасно Петро дав наказ Меншикову знищити столицю гетьманів - Батурин, де залишалася понад 23-тисячна українська залога. Оборона Батурина була доручена сердюцькому полковникові Дмитрові Чечелеві. Зрадив оборонців полковник, згодом Прилуцький полковий обозний, Іван Ніс, який показав москалям таємний підземний хід. 2 листопада Меншиков з військом увійшов до Батурина. Усе населення, включно з немовлятами було по-ворварському катоване і вигублене. Місто спалено. Негайно після переходу Мазепи до шведів розпочато підготовку до обрання нового гетьмана. Ще в жовтні 1708 року, коли Мазепа хворів, Петро намітив був наступника йому в особі Стародубського полковника Івана Скоропадського.

Перед обранням нового гетьмана вжито різноманітних заходів для дискредитації Мазепи: його «персону» виставили на глум у Глухові, і кат зірвав з неї ордени, а герб та шаблю поламав. Після того «персону» повішено. На другий день цар видав маніфест, що оголошував Мазепу «боговідступником». З аналогічними посланнями звернулися до пастви інші українські ієрархи. В Москві проголошено Мазепу зрадником і 12 листопада 1708 року виконано такий самий обряд церковної клятьби - анафеми.

Мазепа ввесь час провадив широку дипломатичну діяльність. Він властиво був позбавлений можливості вести військові акції: привід був у руках Карла XII, а крім того українського війська було небагато. Мазепа намагався створити антимосковську коаліцію з Туреччини, Криму, Молдавії, Валахії, Трансильванії, донських козаків, кубанських черкесів, калмиків, казанських татар, башкирів.

Мазепа - і тільки він один - міг створити цю коаліцію, бо він добре знав московський імперіялізм і мав досвід у західноєвропейській політиці. Він розумів, що поневолені народи були дійсними ворогами Москви, а не шведи і не поляки, з якими вона могла порозумітися.

Найбільшим дипломатичним успіхом старого гетьмана було приєднання 8.000 запорожців з кошовим Костем Гордієнком на чолі. Це було великою подією: протягом всього гетьманування Мазепи Запоріжжя стояло в опозиції до гетьманського уряду. В березні 1709 року Запорізька Рада вислала до Мазепи та Карла XII делегацію. З королем був підписаний договір, за яким Запоріжжя пристало до шведсько-українського союзу, а він зобов'язався не укладати миру з Москвою, поки не визволить Україну та Запоріжжя з-під московської влади. Це був тріумф політики Мазепи.

Турки і татари вичікували дальшого розвитку подій і не спішили на допомогу шведам. Карл XII вирішив дати генеральний бій під Полтавою [14, ст.74].

3.2 Полтавська битва

Полтава мала велике значення для ходу кампанії: вона стояла на схрещенні шляхів із Запоріжжя, Криму, Туреччини, Правобережної України, Дону, Московщини. Хто володів Полтавою, володів Південним Лівобережжям. Крім того в Полтаві були великі запаси харчів, фуражу, одягу, які зробив ще Мазепа. Проте, Полтава визнала владу Скоропадського, і в ній стояла велика московська залога, яку Петро все збільшував. Спроби взяти місто штурмом або облогою були невдалі. Карл XII вирішив закінчити справу генеральним боєм.

Сили противників були нерівні. На лихо, легковажний і необережний Карл XII за кілька днів до бою поїхав оглядати форпости і був тяжко поранений в ногу.

Шведська армія опинилася між двох вогнів: Полтава - з одного боку - і велика московська армія - з другого. На світанку 27 червня шведи почали наступ на земляні укріплення, але, не зважаючи на хоробрість, здобути їх не змогли. Карл XII вирішив обійти ці укріплення і знову зазнав невдачі. Втрати були дуже великі. Але їх спіткало нове нещастя: гарматне ядро розбило ноші Карла XII. Він знайшов у собі сили сісти верхи, але коня під ним забито. Король упав на землю і його винесли непритомного з бою. Це викликало серед шведів паніку. Страшним натиском та гураґанним вогнем артилерії московське військо примусило їх відступити

Перемога Петра І була несподівана навіть для нього самого. Сп'янілий успіхом, Петро І на деякий час забув про те, що не вся шведська армія в його руках. Карл XII, Мазепа з почетом та невелика частина війська встигли переправитися на правий берег Дніпра. Решта шведського війська, під командою генерала Левенгаупта, здалася Меншикову, який гнався за ним з кіннотою. Фактично армія Карла XII перестала існувати.

Для України це була колосальна катастрофа. Визвольні пляни її зруйновані. Але ім'я Мазепи залишилося для дальших поколінь символом боротьби за незалежність України.

3.3 Еміграція і смерть Мазепи

6 липня 1709 року Мазепа і Карл XII були в Очакові, а 1 серпня перейшли до Бендер, де турецький уряд призначив їм місце перебування. З Мазепою були тільки Орлик з родиною, Ломиковський, Войнаровський, Горленко, Мирович Герцик, Гордієнко і ще кілька старшин.

Гетьман прибув до Бендер уже зовсім хворий і не вставав з ліжка. Сили шведів не були вичерпані: Карл XII чекав нових військ із Швеції і хотів продовжувати війну з Петром. Мазепа вірив у можливість укласти коаліцю держав для боротьби з Москвою.21 вересня 1709 року в Бендерах упокоївся Іван Мазепа. Поховано гетьмана спочатку біля Бендер, а пізніше перенесено його останки до монастиря в Галаці. З ним зійшов зі світу один із найвидатніших діячів України, людина вийняткових адміністративних та дипломатичних здібностей. Він прагнув створити з України незалежну державу західньоевропейського типу, з абсолютною владою правителя - гетьмана чи князя. Україну хотів він піднести на високий рівень культури. Українська Колегія за його гетьманування була підвищена на рівень Академії [14, ст. 76].

Розділ 4. Іван Мазепа у народній пам'яті українського народу

4.1 Яку зовнішність мав Мазепа

Яку ж зовнішність мав І. Мазепа? На жаль, численні портрети і гравюри, які дійшли до наших днів, не вповні передають риси обличчя та внутрішній світ цієї людини (це переконливо показав у своїй розвідці Ілько Борщак). Тому знову звернемося до письмових свідчень сучасників. Жан Балюз писав, що «володар Мазепа вже поважного віку, на яких десять літ старший за мене. Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, й їздець із нього знаменитий». Інший сучасник-анонім говорив, що «Мазепа був вельми негарний на обличчя й виглядав приблизно так, як малюють у римській історії великого Манлія. Але ваші очі полонили його білі руки, тонкі, повні грації, та його горда голова з білими буклями, довгі обвислі вуса, а понад усім цим величність, почуття гідності й суворість, яку злагіднювала елеганція».

Незважаючи на різні обставини та хронологічну віддаленість у чотири роки (1704 і 1708 рр.), незалежні одне від одного джерела сходяться в одному - І. Мазепа мав вигляд суворої й водночас інтелігентної людини, у якої міцна будова тіла дисонувала з тонкими, білими, далеко не козацькими руками. І. Мазепа не цурався житейських радощів і насолод. За ним з юнацьких літ міцно закріпилася слава підкорювача жіночих сердець. Численні любовні історії супроводжували його протягом багатьох і багатьох років життя. Окремі з них явно були вигадані (як, наприклад, з конем, до якого місцевий шляхтич прив'язав роздягненого Івана і випустив у степ за його начебто залицяння до дружини), інші справді мали місце (згадаймо історію кохання 70-літнього гетьмана з юною Мотрею Кочубеївною).І. Мазепа був пристрасною і схильною до захоплень натурою, мав ряд талантів і достоїнств, умів грати на бандурі, захоплювався мистецтвом, колекціонував зброю. Широко відомі його поетичні спроби. Ним написані «Дума», пісня про чайку-небогу, псалом і ряд інших поезій. Перо І. Мазепи було відточене, душа і серце добре відчували всі нюанси слова. Справжнім шедевром інтимної епістолярії є листи гетьмана до Мотрі - дочки генерального судді В. Кочубея.

Наведемо деякі з них: - «Моє серде(нько) коханеє. Сама знаєш, як сердечне, шалене люблю В. М., іще нікого на світі не любив так. Моє-б теє щастє і радість, щоб нехай їхала да жила у мене: тільки-ж я уважав, який конець з того може бути, а звлаща при такій злості і заїлости твоїх родичів. Прошу моя любко, не одміняйся ні в чім як южне поєднократ слово своє у рученьку дала-есь; а я взаємно, поки жив буду, тебе не забуду». - «Моя сердечно коханая, наймильшая, найлюбезнійшая Мотрононько. Вперед смерти на себе сподівався, ніж такої в серцю Вашому одміни. Спомни тільки на свої слова, спомни на свою присягу, спомни на свої рученьки, которії мені неєднократь давала: же мене, хоч будеш за мною, хоч не будеш, до смерти любити обіцяла. Спомни на останок любезную нашу бесіду, коли єсь бувала у мене на покою: нехай Бог несправедливого карає, а я, хоч любиш, хоч не любиш мене, до смерти тебе, подлуг слова свого, любити і сердечно кохати не перестану на злість моїм ворогам. Прошу і вельце, моє серденько, яким колвєк способом обач ся зо мною; що маю з В. М. далі чинити, бо юж більш не буду ворогам своїм терпіти, конечне одомщеніє учиню, а якеє, сама обачиш. Щасливії мої письма, що в рученьках твоїх бувають, ніж мої бідні очі, що тебе не оглядають» [1; ст. 258].