Історична постать І. Мазепи

4.2 Доброчинно-меценатська діяльність Івана

Мазепа цінував і розумів високе мистецтво, схилявся перед красою жінок. Майстер епістолярного жанру, він був незрівняним красномовцем. І над усім панували його могутній дух і відданість, готовність до самопожертви заради великої патріотичної ідеї.

Такий европеєць із відблиском ренесансності, палкий патріот стояв з 1687 до 1709 року біля керма Української Гетьманської Держави, автономію і самостійність якої московський царизм постійно обмежував, а російська імперія душила й териризувала, остаточно знищивши в 1764 році.

З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Всякими способами Мазепа допомагав, сприяв розвитку освіти в України. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фундував школи, бурси, шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, которі на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могілянську Академію, дбав про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. У 1693 році наново побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для Академії, щоб поліпшити умови «всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитись».

Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими й реставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названі мистецтвознавцями «Мазепиним бароко». Не тільки талант будівничого, а й витончений художній смак гетьмана втілився в цих церквах. Він відновив Києво-Печерську Лавру, обніс її кам'яною стіною, поставив дві гарні брами з церквами над ними.

Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом обновив Софіївський Собор і побудував Софійську дзвіницю. В Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві вибодував у 1690 році нову величаву церкву Св. Миколая. Поставив Мазепа також велику церкву Вознесіння в Переяславі.

Ім'я Мазепи набуло розголосу навіть на Сході, де він став відомим саме через те, що робив дари. Церкві Гробу Господнего в Єрусалимі переслав срібну плиту. На його ж кошти був надрукований арабський переклад Євангелія.

Іван Мазепа не був демократом. Аристократ, він целеспрямовано створював в Україні аристократію з середовища козацької старшини й української шляхти. Підтримуючи старшину економічно, надавав їй земельні маєтності, бажав зробити її незалежною політично, дбав про її освіту й навіть зовнішню культуру.

Не дивлячись на багату літературу, присвячену Мазепі, його особистість залишилася на сьогодні найзагодковішою постатю у вітчизняній історії.

Пишні будови, блискучий стиль «мазепинського барокко» прикрашали не тільки Київ та Чернігів, але й інші міста. Багаті дари в манастирі розносили славу України та її гетьмана. Зла доля поставила його супроти Петра І, що також прагнув піднесення своєї держави і що в цьому двобою вийшов переможцем.

Висновки

Отже, роль І. Мазепи як гетьмана, як людини у процесах істотної зміни рівня духовного-культурного пласту в Україні у 1687 - 1709 pp. Настільки визначальна, прозора, що лишається тільки дивуватися тому потужному потенціалу, вкладеному часом, історією у цю особистість. Вона уособлювала не тільки притаманні добі прагматизм відстоювання владного крісла, безкомпромісної боротьби з опонентами, удаваної запопадливої служби царям, а й великі можливості непересічного діяча культури, справжнього цінителя мистецтва, книги, ревнивого і небайдужого покровителя церкви.

Лише в душі такого масштабу могли зародитися високі честолюбиві помисли повернути Вітчизні, Києву ту славу, яку вони мали за князювання Володимира і Ярослава Мудрого.

Полтавська катастрофа глибоко вразила І.Мазепу. Менш ніж через три місяці, 2 жовтня 1709 p., 70-річний гетьман, прибитий горем, помер. Його поховали у Святоюрському монастирі румунського міста Галаца.

Спроба гетьмана І. Мазепи вирвати Україну з лабет московського царизму зазнала невдачі. Сподівання на об'єднавчу силу національної ідеї, виявилися марними. Надто далеко відірвався лівобережний гетьман своєю соціальною політикою від народу, його життєвих потреб. Козаки, селяни й міщани більше дбали про захист власних економічних інтересів, ніж про державну незалежність від Московії. До того ж, прості виробники вбачали головного винуватця у погіршенні свого становища у козацькій старшині, насамперед у гетьмані та його оточенні. А далекий московський цар в очах багатьох з них продовжував залишатися справедливим суддею й захисником усіх неімущих. І.Мазепа ж, замість того, щоб якимось чином вплинути на почуття українців, по можливості підготувати їх до виступу, до останнього дня декларував свою відданість Петру I. Не останню роль у пасивності українського населення під час антимосковського повстання відіграв і страх перед жорстокими покараннями за прикладом Батурина. Усе це, поряд з воєнними невдачами Карла XII, стало головними складовими поразки. Однак, незважаючи на невдачу гетьмана Мазепи в реалізації визвольних планів, його вчинок залишив глибокий слід в українській історії, а його ім'я стало символом боротьби за незалежність України для майбутніх поколінь.

Ідея Мазепи про вільну, незалежну Україну, його діяльність і намагання реалізувати цю ідею мали міжнародну вагу й цілком укладаються в загальний процес розвитку людської цивілізації. Через 283 роки, в 1991 р., Іван Мазепа «повернувся» до Батурина. Напередодні, в 1990 р., культорологічний похід по Чернігівщині відправив першу легальну панахиду по Мазепі, його війську та закатованих батуринцях. Тоді навіть не всі місцеві жителі сприйняли це однозначно, як і появу національного синьо-жовтого прапора. Давалося взнаки майже трьохсотрічне ганьблення та очорнення імені великого гетьмана, його діянь.

Список використаної літератури

1. Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні. Київ, 1991. с 154-162.

2. Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі К.: Либідь, 1993. С 149-209.

3. Бойко О.Д. Історія України. - К., 1999. - С. 153-190

4. Видатні постаті в історії України ІХ-ХІХ ст. Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети - К., 2002. - С 196-205.

5. Гетьмани України. Історичні портрети. Збірник. К. 1991. С 101-151

6. Горобець В.М. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII - першої чверті XVIII ст. - Київ, 1995. - 70 с.

7. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII--XVIII ст.: кордони, населення, право. -- К.: Основи, 1996. С 58-70

8. Гуржій О. (Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук) Гетьман Іван Скоропадський. -- К.: Інститут історії України НАН України, 1998. -- 207 с.

9. Дмитренко О.М. (ред.) Володарі гетьманської булави К.: Варта, 1994. - 557 с.

10. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. Том II (від половини XVII століття) Мюнхен, «Дніпрова хвиля», Київ, «Глобус», 1992. - 217 с.

11. Замлинський В. Історія України в особах ІХ - ХVІІІ ст. С 327-365.

12. Котляр М.Ф., Смолій В.А. Історія в життєписах, Київ: «Час» - 1994 -328 с.

13. Крип'якевич І.П. Історія України Відп. редактори Ф. П. Шевченко, Б. З. Якимович. - Львів: Світ, 1990.

14. Полонська-Василенко Н.В. Історія України. Том 2К.: Либідь, 1992. С 76-77, 53-80, 143-146.

15. Субтельний О. Мазепинці. Монографія. Пер. с англ. Володимир Кулик. -- Київ : Либідь, 1994. - 238 с.

16. Субтельний О. Україна: Історія. Київ: Либідь, 1993. с 145-151.

17. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - К., 1997. - С 225- 240.

Размещено на Allbest.ru