Діяльність Білого руху на Півдні та Сході Росії на початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми. Дуже довгий час за радянської влади на масовому рівні історія викладалася однобоко: ми дуже багато знали про здобуту перемогу лівого блоку на чолі з більшовиками, хоча і неточно, і прикрашено, і дуже мало про програвший правий блок, який подавався масовій свідомості в образі "ворога".

На нашу думку, заслуговує на пильну увагу дослідників ситуація, що склалася в Росії в 1918-1920 рр. коли відбувалося протистояння різних політичних течій і ідеологій, зіткнення ідей і думок, покликаних визначити подальше історичне майбутнє Росії. Виходячи з цього, особливої уваги заслуговує дослідження білого руху, що представляє собою політичну і соціально-економічну альтернативу тому шляхові розвитку країни, який намітило більшовицьке керівництво.

Білий рух не був однорідний. Серед білих були ідеологічні розбіжності стосовно майбутнього Росії. Так Антон Денікін, наприклад, обіцяв не вирішувати майбутню долю Росії, хоч від нього вимагали відповіді:" за яку Росію він б'ється монархічну чи республіканську?" Денікін відповідав: "Якщо я викину республіканський прапор - піде половина добровольців, якщо я викину монархічний прапор - піде інша половина. А треба рятувати Росію!" Лехович Д.В. Белые против красных. Cудьба генерала Антона Деникина. - М.: Воскресенье, 1992. - c. 144.

Розгорнута боротьба 1918-1920 вилилась у протистоянні двох сформованих військових сторін білих та червоних. Саме переможець у цьому протистоянні мав вирішити подальшу долю Росії. Які ж були причини поразки білої армії? Адже білі мали перевагу у кадрах, а червоні не користувалися популярністю в більшості населення. Саме на ці питання автор постарається дати відповідь у своїй роботі.

Мета дослідження. Виходячи з актуальності даної роботи, метою дослідження є історія Білого руху.

Завдання дослідження. 1) Дослідити діяльність Білого руху на Півдні та Сході Росії. В період його зародження, найбільших успіхів та невдач; 2) Визначити причини поразки білого руху.

Хронологічні рамки. Охоплюють період з 25 жовтня 1917 р. час жовтневого перевороту по 4 квітня 1920 р. до моменту призначення Петра Врангеля на пост головнокомандуючого Збройних Сил Півдня Росії.

Географічні межі. Південь Росії (Кубань і Дон та інші регіони), Схід Росії (Урал, Сибір).

Джерельна база. Джерельна база по Білому руху представлена емігранською літературою, мемуарами учасників подій. Зокрема слід виділити "Очерки русской смуты" А. Денікіна, де в томі четвертому міститься інформація про перебіг бойових дій на Північному Кавказі, розгром 11 армії та евакуація її рештків в грузинське місто Мцхеті. Деникин А.И. Очерки русской смуты. - Мн.: Харвест, 2002 Том IV. - 560 c. В п'ятому томі розповідається про найбільші успіхи Добровольчої армії зайняття таких міст як Харків, Царицин, Київ, Одеса. Також в даному томі розповідається про рейд Н. Махна, який відволік на себе єдиний резерв Денікіна корпус Я.Cлащова. Деникин А.И. Очерки русской смуты. - Мн.: Харвест, 2002 Том V. - 464 с. Також важливою є праця Г.К Гінса (міністра іноземних справ в уряді О. Колчака) " Сибирь, союзники и Колчак: Поворотний момент в русской истории". В цій праці містяться тексти двох державних переворотів від 18 листопада 1918 р. Гинс Г.K. Сибирь, союзники и Колчак: Поворотный момент в русской истории 1918-1920 - Пекин; Харбин, 1921. - Том I. - 325 c. В мемуарах Лукомського О.C. "Воспоминания генерала А.С Лукомского" йдеться про наміри Алексєєва М.В. передати справу на Півдні Росії Денікіну, а самому виїхати в Сибір. Проте йому це не вдалося через те що він помер. Після смерті Алексєєва Денікін об'єднав всю вищу цивільну і військову владу у своїх руках. Лукомский А.С Воспоминания генерала А.С. Лукомского. - Берлин. - 1922. Том II. - 340 с. В праці Врангеля П.М. "Записки. Ноябирь 1916-1920 г. Том 1." міститься наказ від 20 січня 1919 року, де міститься інформація про розгром 11 червоної армії, а також звернення до Кубанського, Терського козацтва та народів Північного Кавказу. Врангель П.Н. "Записки. Ноябрь 1916 г. - ноябрь 1920 г." в 2-х тт. Харвест 2002. - Т 1. - 480 c.

Історіографія проблеми. Історіографія проблеми представлена працею Іполітова Г.М. "Деникин". В цій роботі розповідається про взаємодію А. Денікіна з іншими вождями білого руху. Також детально розписується як вирішувалось аграрне питання А. Денікіним. Ипполитов Г.М. Деникин. - М.: Молодая гвардия, 2006. - 665 с. В праці Гордєєва Ю.М. "Деникин. Военно-исторический очерк" розповідаються нам про події від заснування Білого руху на Півдні Росії Тріумвіратом з генералів М.В Алексєєва, Л.Г Корнілова та донського отамана О.М Каледіна до передачі А. Денікіним поста головнокомандуючого П. Врангелю. Гордеев Ю.Н. Генерал Деникин. Военно-исторический очерк. - М.: Аркаюр, 1993. - 189 с.

По білому русі на Сході Росії є важливою робота Плотнікова І.Ф. "Александр Васильевич Колчак: Жизнь и деятельность", де описується прихід до влади О. Колчака та його аграрна політика. Плотников, И.Ф. Александр Васильевич Колчак: жизнь и деятельность. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. - 320 c. З роботи Шамбарова В.Є "Белогвардейщина" ми дізнаємось чим відрізнявся білий рух на Сході від білого руху на півдні, а також перебіг збройного протистояння в Сибіру. Шамбаров В.Е. Белогвардейщина. - Москва: ЭКСМО-Пресс, 2002. - 640 с.

В статті доктора історичних наук А.В. Ганіна "Враздробь, или почему Колчак не дошел до Волги?" говориться, що Денікін висловлював жаль О. Колчаку, що головний удар армії буде спрямований на північ, а не на південь. В цій же статті розповідається про мінуси і плюси наступу О. Колчака на південну ділянку фронту в сторону Саратова. Ганин А.В. Враздробь, или почему Колчак не дошел до Волги? - "Родина" № 3 2008. - 74 с.

Структура дослідження. Робота має вступ, 2 розділи, висновок та список використаної літератури.

Розділ 1. Білий рух на Півдні Росії

1.1 Причини зародження та початок становлення Білого руху

Головною причиною зародження Білого руху була жовтнева революція або жовтневий переворот 25-26 жовтня 1917 р.(немає єдиної думки в істориків як називати цю подію). А розгін установчих зборів 6 січня 1918 р. і Брест-Литовський мирний договір 3 березня 1918 р., були лише каталізатором для розширення білого руху та підняття на боротьбу проти радянської влади більшої кількості людей. Цікавим фактом є те що білі постійно апелювали до Установчих зборів головний їх лозунг того часу був: "Законість і порядок!".

Повернемось до моменту жовтневого перевороту більшовиків на той час в Бихівській тюрмі залишалось 19 офіцерів і 5 генералів: Л. Корнілов, А. Денікін, О. Лукомський, І. Романовський і С. Марков. Втеча із ув'язнення не представляла особливих труднощів, тим більше, що охороняли в'язнів співчуваючі їм війська. Нещодавно призначений замість М. Алексєєва новий начальник штабу Верховного головнокомандуючого генерал М. Духонін також не приховував своєї прихильності до Корнілова і його соратникам. Ранком 19 листопада 1917 р. він розпорядився звільнити ув'язнених, і в ніч на 20 листопада майбутні вожді білого руху різними шляхами попрямували на Дон. Киселев А.Ф., Щагин Э.М. Новейшая история Отечества. XX век. - М.: Гуманит. изд. Владос, 1999. - Т.1 - с. 348.

"Біла ідея" і " Білий рух" виникли як форма протесту певних класів проти "розп'яття Великої Росії" більшовиками, яка жила в серцях білих добровольців, яку вони любили і з якою пов'язували всі свої помисли і надії. Важко звинуватити їх в цьому, адже результат революційного вибуху прирікав їх на найгірше. Хоча лютневу революцію більшість майбутніх добровольців прийняло якщо й не в захваті то з надією. Cмута яка насувалась як синонім беззаконня, насильства і непередбачуваності шокувала багатьох.

Засновниками білого руху був "тріумвірат" в складі Генералів М.В Алексєєва, Л.Г Корнілова і О.М Каледіна. Генерал Алексєєв направив в усі кінці Росії звернення із закликом до офіцерів і всіх тих, хто не сприймає більшовизм, - прибути в Новочеркаськ, де було вирішено формувати Добровольчу армію.

Тим часом на Дон були спрямовані погляди всіх партій і класів, яким не було місця в більшовицькій Росії. В Новочеркаськ прибули есер Б. Савінков, колишні міністри Тимчасового уряду П. Струве, П. Мілюков та інші. Для координації зовнішньої та внутрішньої політики білого руху при генералі Алексєєві було вирішено організувати політичну нараду. Командувачем Добровольчої армії залишився Корнілов. Денікін незважаючи на запрошення, навідріз відмовився брати участь в цій нараді через присутність в ній соціаліста Савінкова. Гордеев Ю.Н. Генерал Деникин. Военно-исторический очерк. - М.: Аркаюр, 1993. - с. 102-104.

Цілі Добровольчої армії були викладені в двох документах: декларації від 27 грудня 1917 р. і так званій січневій(1918) "програмі Корнілова". В першому з них йшлося про необхідність створення на Півдні Росії бази для боротьби "німецько-більшовицьким нашестям". Воно розглядалася білими як продовження Великої Війни. Після перемоги над більшовиками передбачалося провести нові вільні вибори в Установчі збори, які і повинні були остаточно вирішити долю країни. Другий документ носив більш розлогий характер. В ньому містилися основні положення Білого руху.

До лютого 1918 р. чисельність всіх з'єднань Добровольчої армії досягла 3-4 тисяч чоловік. На чолі її перебував Л. Корнілов, пост начальника штабу зайняв О. Лукомський. Ядро армії становила 1-а Добровольча дивізія(командир А. Денікін, начальник штабу С. Марков) і полки Корніловський ударний, Георгієвський, Ростовський, добровольчий і 1-ий офіцерський. На час виступу в свій перший бойовий похід проти червоних в керівництві армії відбулися деякі зміни. Після від'їзду на Кубань Лукомського пост начальника штаба армії зайняв І. Романовський. Денікін став помічником(заступником) командувача армії. С. Марков очолив авангард армії - 1-й офіцерський полк. Киселев А.Ф., Щагин Э.М. Новейшая история Отечества. XX век. - М.: Гуманит. изд. Владос, 1999. - Т.1 - с. 351.

Ранком 14 квітня 1918 р. принесло добровольцям трагічну новину - прямим попаданням снаряда в штабну хату убитий генерал Корнілов. Страшна новина про смерть вождя і організатора білого руху швидко пронеслася по армії. Із душ добровольців була вирвана остання надія, малочисельні полки представляли собою роти і при збільшеному вдвічі обозі з пораненими про відновлення наступу не доводилося і думати. І генерал Денікін прийняв рішення на відхід. Очоливши Добровольчу армії в найважчий для її час, Денікін поведе її до крупних перемог, розділить з нею чорні дні білого руху і ввійде в історії Білого руху ще більш значною фігурою ніж Корнілов. Гордеев Ю.Н. Генерал Деникин. Военно-исторический очерк. - М.: Аркаюр, 1993. - c. 109.

Як ми дізнались після першого Кубанського походу Денікін очолив Добровольчу армію. В результаті Другого Кубанського походу і взяття Єкатиринодара 2 серпня 1918 р. Вплив і авторитет Денікіна в Добровольчій армії значно зріс. Він починає виходити на перше місце в Білому русі на Півдні Росії.

Генерал Алексєєв, як мною вже зазначено, в період "Кубанського походу" займався майже виключно питаннями виключно фінансового характеру і політичними. Після зайняття Екатиринодару, незважаючи на бездоганно гарні відносини, які були між ним і генералом Денікіним, все ж відчувалось, що в роботі по цивільній частині відбуваються суперечності, так як деякі однорідні питання дозволялись по управлінню генералом Алексєєвим, а інші по штабу Денікіна. Відчувалось, що на чолі всієї справи повинена стояти одна людина.

Генерал Алексєєв це усвідомив і вирішив передати всю справу на Півдні Росії Денікіну, а самому їхати до Сибіру. В якості свого майбутнього начальника штабу він запросив Абрама Михайловича Драгомирова, котрий до їх від'їзду в Сибір, був назначений помічником до генерала Алексєєва. Від'їзд до Сибіру генералів Алексєєва і Драгомирова затримався в наслідок хвороби генерала Алексєєва. Він не одужав і 25 вересня/8 жовтня 1918 року помер. білий рух збройна боротьба

Після смерті генерала Алексєєва генерал Денікін прийняв звання головнокомандуючого Добровольчої армії, об'єднав у своїй особі всю вищу цивільну та військову владу. Генерал Драгомиров був назначений помічником головнокомандуючого і головою особливої наради (виконуючого функції уряду), а я був назначений помічником головнокомандуючого і начальником військового і морського управлінь. Лукомский А.С Воспоминания генерала А.С. Лукомского. - Берлин. - 1922. Том II с. 117-118.

Отже, з даних слів ми дізнаємось, що Денікін після смерті Алексєєва зосередив всю владу в Добровольчій армії в своїх руках, що дало в майбутньому можливість провести ряд успішних операцій проти червоних.

Восени 1918 року на військово-політичній карті світу відбулися великі зміни. В листопаді 1918 року в Німеччині почалась революція. Німецькі частини покинули територію Великого Війська Донського(ВВД), відривши Воронезький напрямок, а дислоковані в Україні - оголосили нейтралітет. Поблизу кордонів ВВД з'явилися ворожі йому петлюрівські частини. Ипполитов Г.М. Деникин. - М.: Молодая гвардия, 2006. - с. 370-372.

Генерал Денікін, маючи незначні сили, чекаючи прибуття союзників, продовжував вести інтриги проти Краснова. Кандидатура на місце Краснова Денікіним була вже давно підготовлена - генерал А.П Богаєвський.

27 листопада 1918 року в Новоросійськ прибули кораблі Антанти з десантом, а на початку грудня в штабі Денікіна в Екатиринодарі з'явилися представники іноземних військових місій (англійської генерал Пуль і французької Фуке). Денікін негайно вступив з ними в переговори про надання Добровольчій армії допомоги озброєнням і фінансами. При штабі армії були засновані постійні військові представництва. Генерал Пуль заявив:" Я посланий своєю країною, щоб дізнатися, як і чим вам можна допомогти, з великим задоволенням, з великою охотою ми вам цю допомогу дамо." І дійсно, з кінця 1918 року країни Антанти налагодили регулярне постачання білогвардійських військ на півдні Росії. "Недоліки в постачанні з тих пір, Ї писав Денікін, - ми відчуваєм рідко." Гордеев Ю.Н. Генерал Деникин. Военно-исторический очерк. - М.: Аркаюр, 1993. - с. 118-120.

Так на сцену політичного театру білого півдня Росії вийшла Антанта, яка від самого початку зробила ставку на Денікіна. Краснову не пробачили германофільства. Коли отаман спробував поскаржитися союзному командуванню, що мовляв Добровольча армія не хоче підкорятися йому, то уповноважений головного командування Антанти генерал Бартело попросив представника Дону передати отаману Краснову буквально наступне: "Не добре кидати докір в сторону спорідненої нам армії. Ви на перших же порах утрудняєте союзників своїми роздорами ... Донська армія чисельніша Добровольчої? Але якщо б у генерала Денікіна був навіть один солдат, то і тоді симпатії наші були б все-таки на його стороні: він був одним з небагатьох генералів, який при неймовірно важких умовах залишився вірний ідеї союзу..." Ипполитов Г.М. Деникин. - М.: Молодая гвардия, 2006. - с. 370-372..

4 січня 1919 року війська південного фронту Червоної армії перейшли в рішучий наступ і, долаючи впертий опір білих, успішно просувалися на південь і південний схід. Почався розвал фронту донської армії. У цій обстановці генералу Денікіну, вдалося захопити лідерство в білому русі на півдні Росії. Вже 8 січня між ним і генералом Красновим була підписана угода, котра поклала початок створенню "Збройних сил Півдня Росії", головнокомандувачем котрих став Денікін. В їх склад увійшли Добровольча, Донська, Кавказька армії, а також Чорноморський флот.

Однак уникнути катастрофи Краснову не вдалося. 8 і 9 радянські армії, наступаючи на центральній ділянці фронту, до кінця лютого відкинули деморалізовані донські частини і вийшли на лінію Юзовка, Єнакієво, південніше Міллерово і східніше Білої Калитви. Війська Краснова зазнали повної поразки. Із його 85-тисячної армії за Сіверський Донець відійшло не більше 15-тисяч людей. Генерала Краснова, котрий не виправдав надії Кола порятунку Дону, козацька верхівка негайно усунула з посади, призначивши отаманом генерала Богаєвського. Залишки Донської армії були передані в повне підпорядкування генералу Денікіну. Головнокомандувачу вдалося ціною великих зусиль і жертв стабілізувати становище на фронті. Гордеев Ю.Н. Генерал Деникин. Военно-исторический очерк. - М.: Аркаюр, 1993. - с. 118-120.

Денікін став одноосібним військовим диктатором де-юре, але не де-факто. На думку історика Іполітова Г.М генерал йшов до мети не заради влади, як такої, а для підвищення ефективності антирадянської боротьби. Він розумів "вульгарність боротьби за владу", котра була тільки на користь противнику. В діях його не було політичної підлості. Ипполитов Г.М. Деникин. - М.: Молодая гвардия, 2006. - c. 370-372.

Отже, незважаючи ні на що Добровольча армія змогла вистояти і перейти в наступ. Після смерті Корнілова відбулося згуртування білого руху навколо Денікіна. Відбулося об'єднання Добровольчої і Донської армії в Збройні Сили Півдня Росії(ЗСПР).

1.2 Збройна боротьба на Півдні Росії 1919-1920. Аграрне питання

Якщо зимовий наступ Червоної армії призвів Дон до катастрофи, то на Північному Кавказі він закінчився з протилежним для більшовиків результатом. 150-тисячна 11-та армія, яку після смерті І.Л Сорокіна очолив І.Ф Федько, громіздко розгорталася для вирішального удару. З флангу її підпирала 12-та, що займала Владикавказ і Грозний. З цих двох армій був створений Каспійсько-Кавказький фронт. В тилах у червоних було неспокійно. Ставропольські селяни все більше схилялися до білих після навали продзагонів, тим більше що останні разом з червоноармійцями з малоземельних областей, вважали, що багате ставропольське селянство мало не поголовно належить до куркулів. Та й мобілізацію тут червоні вели круто, підгортаючи для поповнення неодноразово битою армії кожного, здатного носити зброю. Відверталися від більшовиків горяни, навіть ті, які підтримували їх в період загальної анархії. Ненавиділи калмики після вчинених над ними неподобств. Зачаїлося після кривавого придушення терське козацтво.

Тим не менше ударне червоне угруповання націлилася на Невинномиськ. Початок наступу планувався на 4 січня 1919 р. Але розвідка Денікіна опинилася на висоті, він розгадав задум червоних і завдав удару на випередження 4-го січня - на кілька годин раніше. Основний кулак білих обрушився на 3-ю Таманську дивізію. В її складі було 3 тис. мобілізованих ставропольських селян, які здавалися або переходили до білих. До вечора фронт був прорваний. У пролом кинулася кіннота Врангеля, пішла по тилах, перерізаючи комунікації і відсікаючи ударне угруповання більшовиків. Залишки 3-ї Таманської дивізії червоних покотилися назад на Благодарне і Св. Крєст (Будьонновськ), переслідувані дивізією Улагая. Шамбаров В.Е. Белогвардейщина. - Москва: ЭКСМО-Пресс, 2002. - с. 159-160.

Одночасно дивізія генерала Улагая, наступаючи по Благодарненскій дорозі, після жорстокого бою опанувала Св. Крєстом, а інша колона генерала Топоркова, спрямована Врангелем з головних сил, взяла Преображенське (південніше), перервала та залізничне сполучення, не допустивши евакуації зі Св. Крєста.

Оволодіння Св. Крєстом, крім величезної військової здобичі, яку представляла ця передова база всього Північно-Кавказького радянського фронту, остаточно позбавляло залишки 11 червоної армії північно-східних шляхів відступу. Перед нею лежало дві дороги - одна через Владикавказ на Грузію, інша - на Моздок - Кизляр до Астрахані.

6 січня, продовжуючи наступ по всьому фронту, війська генерала Врангеля зайняли Георгіївськ і тим визначили долю групи Мінеральних Вод. Корпус Ляхова на інший день опанував Єсентуками, Кисловодськом і Мінеральними Водами, 8-го - Пятигорском. 12 січня ген. А. Шкуро після гарячого бою взяв Нальчик і, кинувшись потім на північ, 14-го зайняв Прохладнінский вузол, відрізавши тим самим більшовикам шлях відступу на Владикавказ. Безупинно переслідуючи ворога, війська білих до 14 січня вийшли на лінію Нальчик - Прохладная - Едєсія - Правокумское - Арзгир - Дівноє.

Це був повний розгром противника - тактичний і моральний, який вимагав лише невідступного переслідування. Завдання по звільненню Терської області і виходу до Каспійського моря було покладено Денікіним на генерала Врангеля. 10 січня Врангель став фактично на чолі Кавказької Добровольчої армії, до складу якої Денікін включив всі війська, що стояли на фронті від Дивного до Нальчика. Деникин А.И. Очерки русской смуты. - Мн.: Харвест, 2002 Том IV. - с. 197-198.

З цього приводу 20 січня Врангель П.М видав наказ в якому говорилось проте що "Більшовицька армія розбита, залишки її взяті в полон. В одних тільки останніх боях. Захоплено 8 бронепоїздів, 200 гармат, 300 кулеметів, 21 тисяча полонених і інша незліченна військова здобич. Ще недавно, в жовтні місяці, більшовицька армія налічувала 100 000 тисяч багнетів з величезним числом гармат і кулеметів, - тепер від цієї армії не залишилося і сліду." Врангель П.Н. "Записки. Ноябрь 1916 г. - ноябрь 1920 г." в 2-х тт. Харвест 2002. - Т 1. - с. 198.

У наступні дні відбувалася тільки ліквідація залишків противника, котрий розсіявся в околицях Владикавказа і затиснутого нашими військами в тісному районі Сунженскої долини між Владикавказом і Грозним. До Грузії втекло понад 3-х тисяч червоноармійців, яких грузинський уряд зобов'язувався інтернувати в Мцхеті. Деникин А.И. Очерки русской смуты. - Мн.: Харвест, 2002 Том IV. - с. 202.

Щоправда, англійці намагалися обмежити просування білогвардійців з метою збереження нафтових родовищ Грозного і Дагестану за дрібними "суверенними" утвореннями, на зразок уряду Центрокаспію і Горської республіки. Зокрема загін англійців, висадившись в Петровську (Махачкала), почав рух на Грозний, звідки більшовики негайно ж евакуювалися. Але коли мова йшла про національні інтереси, Денікін на потурання не йшов нікому. Виперидевши англійців, його частини 8 лютого вступили в Грозний і рушили далі, займаючи все узбережжя до Дербента. Три дивізії 11-ї червоної армії, що були в Кизлярі і зайняли там оборону, залишили місто і теж пішли на Астрахань. Їх спіткала доля попередників. Астрахань прийняла нові партії хворих і деморалізованих червоноармійців. Шамбаров В.Е Белогвардейщина. - Москва: ЭКСМО-Пресс, 2002. - с. 159-160.

Отже завдяки розгрому 11 червоної армії на Північному Кавказі білогвардійці змогли забезпечити надійний тил і захопити багату ресурсну базу - нафтові родовища Пн. Кавказу. Якщо б сили червоноармійців не були розгромлені, то з Білим рухом на Півдні Росії можна було покінчити до літа 1919. Так як армія Донського отамана Краснова впала від ударів червоних, а це призвело би до ліквідації тилу Білої армії з півночі. Успіх був досягнутий завдяки воєнному таланту А. Денікіна.

Денікін як військовий професіонал розумів значимість об'єднання антибільшовицьких сил і був не проти підкоритися Колчаку. Що він і зробив. Правда, чисто формально. Величезні відстані, заповнені в багатьох місцях військами супротивника, відсутність оперативного зв'язку між півднем і Сибіром звели нанівець благі наміри А. Денікіна.

Але після формального об'єднання генерал Денікін відчував сумніви. В його повідомленнях для друку зазначалося, що підлеглих відносин немає, але існує порозуміння між півднем і сходом. Підкреслювалося, що в майбутньому об'єднанні особливо буде враховуватися " виняткова користь для російської держави, незалежно від особистих інтересів".

Визнанням Денікіним верховенства Колчака різко опиралася Особлива нарада. Головні спонукальні мотиви - страх втратити своє крісло. Генерал Денікін, після всебічної оцінки обстановки, прийняв одноосібно, рішення: підкоритися Верховному правителю Росії, видавши 30 травня 1919 року наказ головнокомандуючого № 145. Ипполитов Г.М. Деникин. - М.: Молодая гвардия, 2006. - c. 436-437.

Гнучке стратегічне і оперативно-тактичне мислення А.І. Денікіна в тій обстановці обумовлювалося двома факторами: по-перше, генерал мав досвід армійських і фронтових операцій першої світової війни, по-друге, він тонко відчув, що стратегія громадянської війни не вписується в класичні постулати.

На думку історика В. Кулакова основні фактори, що сприяли успіху Добровольчої армії зводилися до наступного:

1) Розширення фронту на сотні верств, що не послаблювало білих, а тільки зміцнювало їх. Саме широкий наступ дозволив білим звести до мінімуму перевагу червоних у силах і засобах.

2) Важливу роль відіграв моральний фактор у війні. А.І. Денікін завжди вірив в доблесть добровольців і всіляко підтримував їх дух.

3) Значна увага приділялася проведенню психологічних операцій. Так Авіація ЗСПР поширювала листівки в бойових порядках червоних. Агентура паралельно поширювала листівки в тилових гарнізонах і місцях розквартирування запасних частин противника. У листівках містилися тексти "наказів-звернень" Голови РВР республіки, які були виготовлені в ОСВАГ (пропагандиський орган Добровольчої армії). А в них містилася різноманітна дезінформація, яка відіграла певну роль у стимулюванні повстання Вєшенських козаків. Зокрема в одній з них повідомлялося, що Раднарком підписав таємного листа про поголовне винищення козаків. Кулаков В.В. Лидер белого Юга России генерал А.И. Деникин // Вестник Адыгейского государственного университета: сетевое электронное научное издание. - Майкоп: Адыгейский государственный университет, 2005. - Вып. 3. - С. 52-55.

Успіх весняно-літніх операцій ЗСПР поставив на порядок денний питання походу на Москву, але тільки після взяття Царицина. Саме на царицинському напрямку вперше з особливою гостротою проявилися розбіжності Денікіна і Врангеля, який командував в той час Кавказькою Добровольчою армією, котра штурмувала Царицин. Барон вимагав від главкома виділення піхоти, великої кількості технічних засобів, ультимативно заявив, що не просунеться ні на один крок, поки не отримає все, що вимагає.

Під Царицином Денікін пішов Барону на поступки. З Ростова була перекинута 7-ма дивізія Тімановського, єдиний резерв Денікіна, і танковий дивізіон знятий з під Харкова, що дозволило Врангелю почати штурм Царицина і 30 червня 1919 взяти його. Але Кавказька армія втратила за два тижні боїв убитими, пораненими, полоненими до 10 тисяч чоловік. Більше трьох тижнів вона не могла вести широкі наступальні дії. Ипполитов Г.М. Деникин. - М.: Молодая гвардия, 2006. - c. 406.

В кінці липня генерал Сидорін зібрав між Таловим і Новохоперськом кінну групу близько 7-8 тисяч шабель генерала Мамонтова, якій дано було завдання, прорвавши фронт супротивника, "оволодіти залізничним вузлом Козловим для розпаду управління і тилу Південного більшовицького фронту". Пізніше, зважаючи на пасивність лівого крила армії, напрямок було змінено на Воронеж, щоб виходом на північний захід, вийти в тил Лискінський групі противника, та сприяти її поразці.

Мамонтов із-за дощів, що викликали бездоріжжя, наказу не виконав і, пройшовши з боєм через фронт, пішов на північ, здійснюючи набіги на глибокий тил супротивника - набіги, що дала йому гучну славу, звання народного героя і ... службовий імунітет.

5 серпня він взяв Тамбов, потім, послідовно займаючи Козлов, Лебедин, Єлець, Грязі, Касторную, 29 серпня опинився в Воронежі. На всьому шляху генерал Мамонтов знищував склади і величезні запаси противника, руйнував залізничні мости, розпустив кілька десятків тисяч мобілізованих, вивів цілу бригаду селян-добровольців, порушив зв'язок, постачання і викликав серед більшовиків найсильнішу паніку. Деникин А.И. Очерки русской смуты. - Мн.: Харвест, 2002 Том V. - с. 74-75.

Але обтяжений великою кількістю здобичі, корпус не міг розгорнути енергійну бойову діяльність. Денікін об'єктивно оцінив "Рейд Мамонтова" як "велику справу", констатувавши, проте, що якщо б корпус не зайнявся здобиччю, то зробив би незрівняна більше. Справді після набігів та пограбувань Мамонтова населення стало схилятися на користь червоних. Мобілізація до Червоної армії, за оцінкою радянського командування, стала проходити успішніше. Ипполитов Г.М. Деникин. - М.: Молодая гвардия, 2006. - c. 409.

5 кавалерійський корпус білих захопив Конотоп і Бахмут, перервавши пряме сполучення Києва з Москвою, в той час як 2-й армійський корпус, рухаючись обома берегами Дніпра і відкидаючи 14-ту армію противника, йшов до Києва та Білої Церкви. І 17 серпня війська генерала Бредова форсували Дніпро і увійшли до Києва одночасно... з галичанами Петлюри, які наступали з півдня.

Так само успішно просувалися війська генерала Шилінга. Оволодівши на початку серпня при дієвій допомозі Чорноморського флоту, що відроджувався, Херсоном і Миколаєвом, корпус продовжував рух на Вознесенськ і Роздільну. У ніч на 10 серпня ескадра білих під командуванням капітана 1-го рангу П.П. Остелецького спільно з кораблями англійського флоту захопили Одесу.

У той же час, головне ядро Добровольчої армії генерала Май-Маєвського, завдаючи важкі удари червоним арміям, рухалося на Москву. 7 вересня 1-й армійський корпус генерала Кутєпова, розбивши вщент дванадцять радянських полків, взяв Курськ... 17-го генерал Шкуро, переправившись несподівано через Дон, захопив Воронеж... 30-го війська 1-го корпусу оволоділи Орлом і продовжували рух до Тули... на початку жовтня 5-й кавалерійський корпус генерала Юзефовича взяв Новгород-Сіверськ. Деникин А.И. Очерки русской смуты. - Мн.: Харвест, 2002 Том V. - c.76-77.

В середині жовтня 1919 війська південного фронту перейшли в контрнаступ. Найбільш запеклі і кровопролитні бої розгорнулися на Орловському і Тульському напрямках, де билися відбірні офіцерські частини корніловської і дроздовської дивізій. Корніловці і марковці продовжували успішно відбивати атаки з'єднань 13-ї радянської армії, але загроза оточення, яка виникла в зв'язку з проривом корпусу С. М Будьоного і 8-ї радянської армії Г.Я. Сокольнікова до Воронежа, змусила частини Добровольчої армії 20 жовтня залишити Орел, Лівни і відходити на південь.

В ті дні небувалі по жорстокості зустрічні бої розгорнулися і на лівому крилі Південного фронту, в районі Воронежу, а потім і під Касторною. Найбільші зіткнення кавалерійських мас С. Будьонного і А. Шкуро завершилися поразкою останнього, в результаті чого кіннота Шкуро була змушена залишити Воронеж і відійти на правий берег Дону. Гордеев Ю.Н. Генерал Деникин. Военно-исторический очерк. - М.: Аркаюр, 1993. - с. 132-134.

Ще гірше складалася обстановка в тилу. Після весняного розгрому, завданого Н. Махну, який втік з невеликим кінним загоном в район Олександрівська. Де зібрав врятовані за Дніпром свої дрібні загони, частину повстанців Григор'єва і червоноармійців розбитої радянської кримської групи.

Махно зважився на сміливий крок: 12 вересня несподівано підняв свої загони і розбивши і відкинувши два полки генерала Я. Слащова, рушив на схід, назад до Дніпра. Рух цей відбувався на змінних підводах і конях з швидкістю незвичайною: 13-го прибув в Умань, 22-го досяг Дніпра, де, розбивши слабкі частини, нашвидку кинуті для прикриття переправ, Махно перейшов через Кічкаський міст, і 24-го з'явився в Гуляй-Полі, пройшовши за 11 діб близько 600 верств.

У наступні два тижні повстання поширилося на великій території між нижнім Дніпром і Азовським морем. Окремі загони створювалися і розпорошувалися, вступали в організаційний зв'язок зі штабом Махно і діяли самостійно. Але в результаті на початку жовтня в руках повстанців опинилися Мелітополь, Бердянськ, де вони підірвали артилерійські склади, і Маріуполь - в 100 верстах від Ставки білих (Таганрогу). Деникин А.И. Очерки русской смуты. - Мн.: Харвест, 2002 Том V. - с. 250-251 с.

В цих умовах Денікін був змушений систематично відволікати сили і засоби для боротьби проти Махно і інших повстанців. Махно надав допомогу червоним, несподівано зайнявши Катеринослав. Який 14 по 25 жовтня 1919 року три рази переходив із рук у руки. Ипполитов Г.М. Деникин. - М.: Молодая гвардия, 2006. - с. 412.

На Сході на початку листопада 10-а радянська армія перейшла знову в наступ на Царицин, але була відкинута Кавказькою армією з великими втратами. В середині листопада, з огляду на те, що почався льодохід, заволжскі частини були переведені на правий берег, і вся армія стягнута до Царицинської укріпленої позиції. З тих пір багатостраждальне місто піддавалося майже щодня артилерійському обстрілу з лівого берега, а частини 10-ї та 11-ї радянських армій вели на нього демонстративний наступ з півночі і півдня, який успішно відбивався Кавказькою армією.

Загальна ідея подальшої операції ЗСПР полягала в тому, щоб забезпечити фланги (Київ, Царицин), прикриваючись Дніпром і Доном і перейшовши на всьому фронті до оборони, правим крилом Добровольчої і лівим Донський армій завдати удару групі червоних, які проривалися в напрямку Воронеж - Ростов. Деникин А.И. Очерки русской смуты. - Мн.: Харвест, 2002 Том V. - c. 291-292.

До кінця грудня 1919 року білі війська вимушені були залишити Київ, Чугуїв, Катеринослав, весь Донецький басейн і поступово відійти до Таганрога, Ростова і Новочеркаська.14-а радянська армія вийшла на Північне узбережжя Азовського моря. Через великі втрати Добровольчої армії, Денікін вимушений був реорганізувати її в окремий добровольчий корпус, призначивши його командиром генерала Кутєпова. Корпус генерала Слащова все ще був втягнутий в боротьбу з загонами Махно.

Надаючи виключно важливе значення утриманню Ростова і Новочеркаська, генерал Денікін зосередив найбільш боєздатні частини на центральну ділянку свого фронту.3 січня 1920 року добровольчий корпус генерала Кутєпова був підпорядкований генералу Сидоріну і зосереджений на підступах до Ростова.

5 січня 1920 р. 9-а радянська армія повела наступ на Новочеркаськ. В ході дводенних запеклих боїв за місто кіннота Думенко завдала поразки донській білокозачій дивізії, що і визначило подальший результат всієї боротьби. 7 січня Новочеркаськ опинився в руках у червоних. Гордеев Ю.Н. Генерал Деникин. Военно-исторический очерк. - М.: Аркаюр, 1993. - с. 137-138.

Наступ червоних привів до того, що з зайняттям Ростова в січні 1920 року почалась катастрофа ЗСПР. Червоні просунулися на головних напрямках на 400-500 кілометрів. Ними були звільнені райони площею 543 тисячі кмІ з населенням в 27,7 мільйонів осіб - найважливіші для життєвого забезпечення Радянської Росії. Білі втратили полоненими 61 тисячу чоловік, 2160 кулеметів, 1622 гармати, 19 танків, 27 бронепоїздів, 20 літаків, велику кількість боєприпасів і всякого роду зброї.

Думається у командувача Південного фронту О.І. Єгорова були вагомі підстави, щоби заявити: "Зайняттям Таганрогу і Ростова фактично закінчувалася боротьба з Денікіним, бо весь подальший період кампанії розділився на 2 самостійних об'єкта - боротьба за Крим з очищенням Правобережжя і остаточне знищення білих сил, що відступали на Кубань. Ипполитов Г.М. Деникин. - М.: Молодая гвардия, 2006. - с. 418.

Вирішивши використовувати річку Кубань як останній вигідний рубіж оборони, генерал Денікін 17 березня 1920 року віддав директиву своїм арміям на здійснення переправи і закріплення на її лівому березі. У разі підтримки білого руху кубанським козацтвом передбачалося знову перейти в наступ на північ, а випадку невдачі - евакуювати залишки білих армій в Крим.

Однак затриматись на лінії Кубані білогвардійцям не судилося. Їх розвал досяг тієї межі, за якою слідують невиконання наказів і пошук самопорятунку. Кубанська армія, абсолютно дезорганізована, розрізненими загонами нестримно відкочувалась до Туапсе. Донська армія, перемішалися з добровольцями, рухалась до Новоросійська всупереч наказу Денікіна зайняти оборону на Таманському півострові. Новоросійський порт нестримно тягнув до себе розрізнені білі частини.

Це були дні краху всіх надій і честолюбних задумів Денікіна. Останнє, що залишалось виконати йому перед обов'язком і совістю - це врятувати залишки армії і населення, що її підтримувало. І Денікін віддав наказ про евакуацію в Крим.

В своєму останньому наказі Денікін призначив генерал-лейтенанта барона Врангеля головнокомандувачем збройними силами Півдня Росії. Увечері 4 квітня 1920 року Денікін на англійському міноносці назавжди покинув рідну землю. Гордеев Ю.Н. Генерал Деникин. Военно-исторический очерк. - М.: Аркаюр, 1993. - c. 144-146.

Отже в період з січня по жовтень 1919. Війська Денікіна безупинно наступали не даючи оговтатись та перепочити червоним. З середини жовтня червоні змогли відбити наступ й контратакувати. Потім війська червоних перейшли в наступ по всьому фронту від Чернігова до Царицина. За подальші 5 місяців червоні змогли загнати білих в межі кримського анклаву.

Не останню роль у поразці білого руху відіграла його аграрна політика. Генерал Денікін глибоко усвідомлював: селяни - основне джерело поповнення армії людськими ресурсами і продовольством, вони складають величезну масу дієздатного населення, без прихильності селянства успіху не домогтися. До якнайшвидшого вирішення аграрного питання диктатора підштовхували і союзники по Антанті.

Денікін, розпочавши підготовку аграрної реформи, зіткнувся з потужним опором поміщицьких кіл, котрі боялись того, що нове законодавство буде ґрунтуватися на принципі відчуження землі у власників. Проте Денікін почав діяти рішуче. В кінці квітня 1919 року підготував для Особливої наради припис-декларацію з аграрного питання, де окреслив контури майбутнього законодавства. Ипполитов Г.М. Деникин. - М.: Молодая гвардия, 2006. - с. 439-440. Вони зводилися до наступного:

а) забезпечення інтересів трудящих; б) збереження за власниками їх прав на землю; в) частину землі може переходити від колишніх власників (поміщиків) до малоземельних шляхом або добровільних угод, або примусово, але обов'язково за плату; г) козацькі землі відчуженню не підлягають.

Ось як характеризує маніфест по аграрному питанню Денікіна Єгоров О.І.(командувач Південного фронту 1919-1920р.).

Положення, отже, складалося так, що необхідно було зважитися на одне з двох: або давати землю селянам, або не давати. Компромісного, третього рішення бути не могло, але саме таке рішення вибрав Денікін, урочисто оголосивши в маніфесті від 5 квітня 1919 р, що "Повне вирішення земельного питання для всієї неосяжної Росії належатиме законодавчим установам, через які російський народ висловить свою волю". Іншими словами - треба чекати чогось на кшталт Установчих зборів, яке буде зібрано після перемоги над більшовиками.

Таким чином, за цим законом селяни повинні були повернути поміщикам отриману ними за час радянської влади землю і нічого не отримати натомість, так як невідомо, хто повинен проводити відчуження і визначати в кожному окремому випадку порядок переходу землі до селян; да, крім того, ніякої плати за землю малоземельні селяни внести були не в змозі. Егоров А.И Разгром Деникина 1919г. - М.: ACT; СПб.: Terra Fantastica, 2003. - с. 27.

Селяни зрозуміли, що влада білих була твердою владою, але не для селянства, а проти нього. Військові частини, які проходили через села, забирали продукти, худобу, чинили насильства, за невиконання наказів страчували. Одночасно йшла реставрація поміщицького господарства, хоч відновити його в умовах громадянської війни було неможливо.

У серпні 1919 р. було прийнято закон про врожай, за яким бідне і середнє селянство повинно було повернути поміщикам 1/3 хліба з кожної десятини, 1/2 сіна, 1/6 картоплі та овочів, а на користь денікінської армії - 5 пудів зерна з кожної десятини.

Жорсткий терористичний режим, примусові мобілізації до армії привели селян до активного військового опору. Головною ж причиною селянського повстанського руху стала спроба вирішити аграрне питання завдяки реставрації поміщицького господарства. Заходи Денікінської влади штовхали селянство на порівняння її з більшовицькою радянською владою.

Для боротьби з Денікіним селяни організовували загони, які спочатку були суто селянськими, а пізніше потрапляли під вплив більшовиків, боротьбистів, анархістів(махновців) або скочувалися до грабунку. Восени 1919 р. повстанців нараховувалось не менше 100 000 тисяч. Навіть такі позитивні заходи як свобода торгівлі, лояльне ставлення до релігії та сільського способу життя не змогли зупинити селянські виступи. Шапорда В.А. Аграрна політика А. Денікіна та її вплив на становище селян Півдня України (серпень 1919 - січень 1920 року). - Миколаїв: МДУ ім. В.О Сухомлинського. - 2003. с. 86.

В цілому правова політика в аграрній сфері, що проводилася урядом генерала А.І. Денікіна, була зорієнтована на еволюційний шлях вирішення аграрного питання, який передбачав захист інтересів колишніх власників і здійснення поступового переходу права власності на землю до селян шляхом купівлі-продажу землі. Поряд з цим неможливість ліквідації ряду перетворень з боку радянської держави змусила антибільшовицьке уряд визнати держателів землі її власниками. В результаті все нормативно-правові документи, прийняті генералом А.І. Денікіним, носили характер державного регулювання аграрної сфери шляхом заходів командно-адміністративного характеру. Козлова Е.А. Аграрная политика генерал А.И Деникина. - Тольятти.: Вектор науки Тольяттинского государственного университета. - 2010. - Выпуск 1. - с. 114-116.

Через неможливість дати селянам землю вже і зараз Білий рух на Півдні Росії зазнав поразки, адже селяни в колишній РІ складали більше 80 % населення країни і були головним мобілізаційним ресурсом.

Розділ 2. Білий рух на Сході Росії

В результаті виступу (проти більшовиків) недалеко від Самари чехословаки розбили радянські частини 4-5 червня 1918 р. вони пробили собі можливість переправитися через Волгу. 4 червня Антанта оголошує Чехословацький корпус частиною своїх збройних сил і заявляє, що буде розглядати його роззброєння як недружній акт по відношенню до Антанти. Становище ускладняється тиском Німеччини, яка не припиняє вимагати від більшовицького уряду роззброєння чехословаків. У захопленій чехословаками Самарі 8 червня було організовано перший антибільшовицький уряд - Комітет членів установчих зборів (Комуч), 23 червня - Тимчасовий Сибірський уряд в Омську. Це поклало початок формуванню Білого руху на території Сибіру. Новиков П.А. Гражданская война в Восточной Сибири. - М.: ЗАО Центрополиграф, 2005 - с. 99.

Дізнавшись про перемогу в Росії Жовтневої революції, Колчак вирішив продовжити війну з німцями в лавах союзної англійської армії.Але потім він отримав пропозицію від англійського уряду повернутися в Росію з Японії на Далекий Схід.

Заколот Чехословаків і повалення Радянської влади в Сибіру і на Далекому Сході, відкрили нарешті дорогу адміралу на Батьківщину. Після недовгого перебування у Владивостокі, перетвореного в опорний пункт іноземної вояччини. Колчак за його словами, вирішив відправитися на Південь Росії, туди де з'явився ще один потужний антибільшовицький рух - в Добровольчу армію генерала Алексєєва. Трукан Г.А. Антибольшевистские правительства России. - М.: Институт истории РАН, 2000. - с. 72-73.

Після прибуття до Владивостока, Колчак ознайомився з ситуацією в східних районах країни. Багато про що дізнався вперше, зокрема про щойно проведену нараду в Уфі представників різних політичних сил і про утворення Директорії - Тимчасового Всеросійського уряду.

Директорія була створена 23 вересня 1918 в складі голови правого есера М.Д. Авксєнтьєва, кадета H. І. Астрова, безпартійного генерала В.Г. Болдирєва, безпартійного, близького до кадетів П.В. Вологодського і народного соціаліста Н.В. Чайковського. Через знаходження за лінією фронту Астрова і Чайковського їх заступниками було обрано кадета В.А. Виноградова і есера В.М. Зензинова, які так і залишилися фактичними членами Директорії. Діловим апаратом Директорії став Омвський уряд з його Адміністративною радою, потім реорганізованою радою до Ради міністрів. Інші місцеві уряди, органи влади були ліквідовані або реорганізовані, або підпорядковані Директорії і її Радміну. 9 жовтня 1918 р Директорія влаштувалася в Омську. Головою Ради міністрів був П.В. Вологодський, колишній голова Тимчасового Сибірського уряду.

Зі створенням Директорії білий рух на сході Росії консолідувався, хоча сепаратизм різних організацій і не був усунутий і надалі гостро позначався. Директорія за складом і спрямованістю політики була кадетсько-есерівською. Але реальною владою володіла Рада міністрів при Директорії, яка фактично прагнула вийти з-під її контролю і встати над нею. Рада міністрів, маючи підтримку військових, в тому числі козацьких кіл, відчувала їх тиск, дотримувалася куди більш радикальних орієнтацій, ніж Директорія. Різнорідні сили в сформованій системі влади, в Раді міністрів якось врівноважував його голова і член Директорії П.В. Вологодський. Плотников, И.Ф. Александр Васильевич Колчак: жизнь и деятельность. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. - c. 54.

В Омськ, куди прибув Колчак 14 жовтня, його зустріли генерали, які стали вмовляти Колчака залишитися в Сибіру. Директорія теж хотіла залучити на свою сторону популярного адмірала і 4 листопада затвердила його військовим і морським міністром. На Колчака робила ставку партія кадетів. На наступний день з ним зустрівся член ЦК партії кадетів В.М Пепеляєв. В ході бесіди він запропонував О. Колчаку посаду диктатора. Колчак погодився прийняти цю жертву. Зі слів В. Пепеляєва, нарада щодо кандидатури Колчака відбулася в вагоні омського вокзалу. Було вирішено попередньо "показати адмірала на фронті, де заздалегідь була підготовлена йому зустріч." Організатори наради розраховували, що під впливом побаченого і почутого, адмірал "не відмовиться прийняти на себе роль диктатора." Трукан Г.А. Антибольшевистские правительства России. - М.: Институт истории РАН, 2000. - с. 72-73.

Ідея диктатури носилася в повітрі. Її культивував національний центр (антибільшовицька надпартійна організація), її визнав і пропагував торгово-промисловий клас. У цієї ідеї було здорове начало. Одноосібна влада спрощує відносини, вносить більшу визначеність і ясність і разом з тим велику стійкість. Змінюються міністри, змінюється політика, а керівник залишається тим же, і держава не відчуває важких потрясінь, не переймається судомами, що охоплює звичайно все економічне життя при кожному революційному перевороті, яке ставить країну перед невідомістю і загадковістю майбутнього. Гинс Г.K. Сибирь, союзники и Колчак: Поворотный момент в русской истории 1918-1920 - Пекин; Харбин, 1921. - Том I. - с. 284-287.

У ніч на 18 листопада 1918 р. Переворот відбувся. Він проявився головним чином в арешті членів Директорії та деяких її прихильників. Заарештували членів Директорії М.Д. Авксєнтьєва і В.М. Зензінова, а також товариша міністра внутрішніх справ Є.М. Роговського, заступника члена Директорії А.О. Аргунова. Всі вони були есерами, підтримували зв'язок з ЦК своєї партії, керівниками з'їзду членів Установчих зборів, що засідали в ті дні в Єкатеринбурзі. Плотников, И.Ф. Александр Васильевич Колчак: жизнь и деятельность. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. - c. 61.

18 листопада по телеграфу в усі кінці Сибіру були передані такі повідомлення:

"Вследствие чрезвычайных событий, прервавших деятельность Временного Всероссийского Правительства, Совет министров, с согласия наличных членов Временного Всероссийского Правительства, постановил принять на себя полноту верховной государственной власти... Ввиду тяжкого положения государства и необходимости сосредоточить всю полноту верховной власти в одних руках, Совет министров постановил передать временно осуществление верховной государственной власти адмиралу Колчаку, присвоив ему наименование Верховного Правителя".

Адмірал Колчак, зі свого боку звернувся до населення з наступними словами:

"Всероссийское Временное Правительство распалось. Совет министров принял всю полноту власти и передал ее мне, адмиралу Александру Колчаку .... объявляю, что я не пойду ни по пути реакции, ни по гибельному пути партийности.

Главной своей целью ставлю создание боеспособной армии, победу над большевизмом и установление законности и правопорядка, дабы народ мог беспрепятственно избрать себе образ правления, который он пожелает, и осуществить великие идеи свободы, ныне провозглашенные по всему миру". Гинс Г.K. Сибирь, союзники и Колчак: Поворотный момент в русской истории 1918-1920 - Пекин; Харбин, 1921. - Том I. - с. 315-316. Насамкінець О. Колчак закликав громадян Росії до жертовності.

Цікаво, що виступів на захист, за звільнення членів Директорії не було з боку кого-небудь, хоча б невеликого підрозділу численного омського гарнізону. Директорія вже перебувала в ізоляції. Лише ремствування частини суспільства глухо пролунало у білій столиці проти насильства. Його більшість була або байдужа, або задоволена тим, що трапилося. Щоправда, примирливо налаштованих до Ради міністрів членів Директорії безпартійного П.В Вологодського, кадета В.А Виноградова арешту не піддали. Більше того, Вологодський сам був посвячений у план підготовки перевороту і на певних умовах схвалював його. Плотников И.Ф. Александр Васильевич Колчак: жизнь и деятельность. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. - c. 61. Ставши диктатором, адмірал О. Колчак всю свою енергію спрямував на досягнення поставленої мети.

Ще до осені 1918 р. до складу білих сил на Сході входили діюча самостійно Народна (Комуча) і Сибірська(Тимчасового Сибірського уряду) армії, формування повсталих козаків Оренбурзького, Уральського, Сибірського, Семірєченського, Забайкальського, Амурського, Єнісєйського, Уссурійського козачих військ, формально підпорядковуваних призначеному Уфімською директорією Верховному головнокомандуючому всіма сухопутними і морськими силами Росії генерал-лейтенанту Болдирєву. Волков С.В. Восточный фронт адмирала Колчака. - М.: Центрполиграф, 2004. - c.3.

10 вересня червоні оволоділи Казанню, 12 вересня впав Симбірськ. Незабаром була втрачена Сизрань. 7 жовтня впала Самара. Після цього на лінії фронту, значно зрушеною на схід, утворився Іжевсько-Боткінський виступ. Командування антибільшовицьких сил не оцінило його стратегічного значення і не прийшло на допомогу робочим дружинам, які захищали свій район. Під ударами червоних вони вимушені були відійти. 14 листопада останні загони повстанців переправилися через Каму. Після цього Іжевське та Воткінське робітниче ополчення було переформовано в дивізії, що відрізнялися своєрідністю внутрішнього устрою і надзвичайною стійкістю в боях і походах. Зирянов П.Н. Адмирал Колчак, верховный правитель России. - М.: Молодая гвардия, 2006. - c. 272.