Дисиденський рух

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ

ДИСИДЕНСЬКИЙ РУХ

Вступ

Актуальність теми. Діяльність правозахисного руху і дисиденства в період пе ріод 1960 - 1980 - тих років учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні -- за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність, став важливою подією у боротьбі за незалежність України та її державності.У 1970 -- 80-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Правозахисний рух став наслідком політики уряду СРСР щодо союзних республік. Учасники правозахисного руху використовуючи самвидав,колективні листи, демонстрації, звернення до партійних чинів намагалися звернути увагу суспільства на нехтування влади щодо прав людини на політичну, духовну та особисту свободи.

Серед учасників правозахисного руху Україна отримала визначних його діячів які в майбутньому повпливали на сучасний політичний розвиток України. Це такі особистості як Л.Лукяненко, В.Чорновіл, І. Дзюба, В. Мороз, В.Стус, І.Гель, М.Горинь, О.Шевченко, В.Овсієнко та інші.

Правозахисний рух став яскравим прикладом того як нечисленні але сильні духом люди не дивлячись на переслідування та заслання боролися за свої права проти радянської системи.

Мета роботи - спроба на темі розкрити головні напрями правозахисного руху в Україні. Зсувати його особливості та форми на період 1960-1980-х років. Реалізація означеної мети дослідження вимагала розв'язання наступних взаємообумовлених завдань:

проаналізувати основні форми руху опору на період 60-80-х років;

розглянути основні напрямки діяльності правозахисного руху у період 60-х першої половини 70-х років;

дослідити розвиток правозахисного рух на протязі 70-80-х років;

Об'єктом дослідження є дисиденський і правозахисний рух в Україні у 1960-х-1980-х рр.

Предметом дослідження є спицифіка і осбливості розвитку українського руху опору радянській владі в Україні.

Хронологічні рамки дослідження визначені періодом 1960-х-1980-х рр.Нижня межа періоду це кінець 1950-хрр початок 1960-х рр прехід від політичної боротьби, до громадьської національно-культурної діяльності.Верхня межа кінець 1980 рр-перехід від правозахисної діяльності, до державатвотворчого руху.

Методи дослідження. Під час роботи над курсовою роботою використано історичний підхід щодо аналізу фактичного матеріалу, автор керувався принципами історизму та об'єктивності. У процесі дослідження застосовано порівняльно-історичний, структурно-системний методи аналізу, узагальнення і синтез однотипних фактичних даних та проблемно-хронологічний спосіб викладу матеріалу, що забезпечило об'єктивність висвітлення досліджуваної теми.

Аналіз наукової і джерельної бази. Велике значення у дослідженні відігрє тогочасна періодика: «Хроника текущих сабытий» - перший в СРСР неперіодичний непідцензурний правозахисний журнал самвидаву виходила в світ у Москві у1968-1982 роках (випуски 1-64). В ній беземоційно й об'єктивно наводиться інформація про порушення владою прав людини в різних республіках Радянського Союзу, міститься хроніка політичних таборів, яка писалася та передавалася на волю за дуже складних умов. Левина доля інформації в ХТС припадає на Україну, але з цього джерела можна не тільки витягнути факти, що стосуються України, а й простежити історію та визначити роль українського дисидентства у зага-льносоюзному антитоталітарному русі.

«Український вісник»- позацензурний суспільно-політичний журнал. Виходив як самвидав від січня 1970 до березня 1972 (випуски 1-6) у Львові та з серпня 1987 по березень 1989 рр. (Київ-Львів, випуски 7-14).Видавецьі відповідальний редактор В'ячеслав Чорновіл. На відміну від ХТС, він містив не лише інформативний узагальнений матеріал, а й статті, публіцистику, художні твори. Він є одним з найважливіших джерел до вивчення цієї теми. «Вісник репресій в Україні»- тамвидав, який за формою мало чим відрізнявся від ХТС. Журнал збирав систематизував інформацію про репресії раянської проти українських дисидентів і видавала цю інформацію в США,інформуючи закордонну громадськість про подіїв СРСР.Також важливе місце займають праці самих дисидентів: «Лихо з розуму» В.Чорновола-,У ньому зібрані матеріали про Першу хвилю арештів серед української інтелігенції 1965--1966: біографічні довідки про 20 політв'язнів цього «набору», їхні листи, звернення, літературні та художні твори. «Заповідник імені берії» В.Мороза-в цій праці розповідається про реальність життя і діяльність дисидентів в радянських таборах . «Світло людей» В. Овсіенка- праця в двох томах в якій на документальній основі і основі згадок дисидентів висвітлює їх діяльність і боротьбу з радянською тоталітарною системою. «История инакомыслия в СССР. Новейший период» Л.Алексєєвої- в ньому систематично викладено історію національних, релігійних та правозахисних рухів. Історія українського національного руху посідає одне з провідних місць в цьому дослідженні. Особливо цікавою видається для нас праця Людмили Алексєєвої, тому що з одного боку це погляд дисидента - погляд ізсередини дисидентського руху, а з іншого - об'єктивний погляд ззовні на історію України, на український дисидентський рух і взагалі об'єктивний погляд фахового історика на історію дисидентського руху в цілому.

У сучасній Україні з'явилися дослідження, Г. Касьянова- він першим використав у своїй праці недоступні раніше архівні матеріали. В ній він ретельно досліджує і детально аналізує розвиток руху опору кінця 1950-х - середини 1980-х років. Однак, у цій роботі автор свідомо висвітлює тематику саме інтелігентського руху національнодемократичного спрямування, оминаючи або применшуючи роль інших дисидентських течій., А. Русначенка-Найбільш повним дослідженням історії українського дисидентського руху є монографія А. Русначенка. У ній акцентовано увагу на національному, культурницькому, правозахисному й робітничому рухах в Україні середини 50-х - початку 90-х років. Автор демонструє спадкоємність і безперервність українського національного руху, який відіграв значну роль у здобутті Україною незалежності. Ю. Зайцева- у своїї праці «Дисиденти: опозиційний рух 60-80 рр» досліджує історію розвитку дисиденського руху. Ю. Данилюк і О. Бажан - у співавторській праці «Опозиція в Україні (друга половина 50-х - 80ті рр. ХХ ст.)»- висвітлюється історія різних дисидентських течій в Україні: український національний рух, кримськотатарський рух за повернення на батьківщину, єврейський рух за еміграцію та інші національні рухи, релігійні рухи тощо. Монографія побудована на великій кількості джерел і містить багато інформації; надається хроніка подій. ін. істориків.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що курсова робота та зроблені висновки дають змогу усвідомити значення правозахисного руху для історії України та для українського народу загалом що є каталізатором національної історичної памяті.

Структура роботи: курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

1. Основні форми дисиденського руху в 60- першій половині 70 рр. XX ст.

Спочатку існування дисиденського руху осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» -- нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продукт радянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру. Деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали.

Початкове гуртування шістдесятників відбувалося стихійно: на вечірках, поетичних вечорах, через фахову діяльність. На початку 60-х років виникла ідея позаофіційного об'єднання - своєрідної альтернативи офіціозним творчим спілкам. Усе почалося восени 1959 р., коли студенти Київського театрального інституту і консерваторії організували театралізовані групи для співання колядок. Колядували не тільки на вулицях, заходили до "старших": М.Рильського, М.Крушельницького, М.Стельмаха, Ю.Смолича та ін. Ця нерегламентована ініціатива викликала невдоволення міськкому партії. На організаторів посипалися нагінки, ті, в свою чергу, звернулися до редакції газети "Известия" зі скаргою [19.40-48].

Міськкомівські діячі явно перестаралися - часи були не ті, тому й реакція центру була відповідною: поступила вказівка: "очолити" ініціативу, так на початку 1960 р. в Києві виник (формально - під егідою міського комітету комсомолу) Клуб творчої молоді (КТМ).

Діяльність клубу (його президентом був обраний Л.Танюк) із самого початку не вписувалася в рамки ухваленої міськкомом комсомолу "ініціативи". У "Другому українському театрі" ставилися напівзаборонені М.Куліш і Б.Брехт. Художники влаштовували виставки, які відразу заборонялися (був випадок, коли працівники міськкому партії власноручно знімали картини С.Отрощенка, на яких були зображені карпатські церкви, згодом знищені), історики М.Брайчевський та О.Апанович читали лекції з історії України, задалекі від стилю "Короткого курсу історії ВКП(б)". Вечори молодої поезії за участю Б.Мамайсура, І.Драча, М.Вінграновського, Л.Костенко проходили в атмосфері повного ажіотажу. [19.52-55]

Перелом у діяльність КТМ внесли художники і літератори. В березні 1962 р. на одне із засідань клубу прийшла група художників - А.Горська, Г.Зубченко, Л.Семикіна, В.Зарецький та ін. Саме вони поставили питання про мову діяльності клубу, про його більш виразну орієнтацію на національну культуру.

З приходом до клубу В.Симоненка повніше зазвучала громадська нота в його діяльності. З молодіжного, дещо аморфного об'єднання молодої столичної інтелігенції КТМ перетворювався на національно-культурний осередок, у діяльності якого питання суто мистецькі й літературні все більше набували громадського і соціального звучання.

Зокрема, небажаний для можновладців резонанс почали давати літературно-художні вечори клубу. Так, 12 травня 1962 р. у великому залі Жовтневого палацу відбувся вечір нам'яті Л.Курбаса. Приблизно в такому ж ключі проходив вечір пам'яті М.Куліша 23 грудня 1962 р. Вперше на офіційному зібранні, та ще й із вуст "офіційної особи" - М.Бажана, прозвучала згадка про підвали Жовтневого палацу, де в 1930-ті роки розстрілювали письменників. Величезний резонанс викликав вечір пам'яті В.Симоненка (грудень 1963 р.), проведений КТМ у приміщенні Київського медичного інституту. Щороку проводилися вечори пам'яті Т.Шевченка, а в 1963 р. - І.Франка і Лесі Українки. Восени 1962 р. була створена (на громадських засадах) комісія для перевірки чуток про масові захоронення жертв репресій у Биківні (в той час це був приміський район Києва).[25.255-258]

Мабуть, цим кроком активісти КТМ остаточно переступили межу дозволеного. Саме з осені 1962 р. почався інтенсивний тиск на клуб з боку влади, який врешті-решт закінчився розгоном клубу в 1964 р. Наче по команді перестали друкувати твори В.Симоненка. Двічі його затримувала й жорстоко била міліція. За вимогою міськкому партії припинилися "сумнівні" літературні вечори в приміщенні Жовтневого палацу. Л.Танюка усунули від керівництва клубом (фактично він продовжував ним керувати, хоча формально президентом був обраний В.Зарецький), його вистави заборонялися [25. 259-265].

В 1962 р. Л.Танюк і А.Горська приїхали до Львова, маючи намір поставити в театрі ім. М.Заньковецької виставу М.Куліша "Отак загинув Гуска". Виставу заборонили. Л.Танюкові запропонували "в 24 години" залишити місто. Але незабаром у Львові виник свій клуб творчої молоді - "Пролісок", який об'єднав молоду творчу інтелігенцію і став своєрідним форпостом шістдесятників у Західній Україні. Клуб очолив літературознавець, аспірант Львівського університету М.Косів. Контакти львівських і київських шістдесятників ставали дедалі міцнішими. Завдяки цьому саме шістдесятництво набувало нової якості. Львів і Західна Україна в цілому залишалися в уявленнях національне свідомої інтелігенції "українським П'ємонтом" і в деяких відношеннях небезпідставно. Пам'ять про національно-визвольну боротьбу на чолі з ОУН була ще свіжою, як і пам'ять про поразку в цій боротьбі. У свідомості певної частини західноукраїнської інтелігенції залишались живими відповідні політичні традиції, їй не потрібно було еволюціонувати до певного рівня національної свідомості, відкривати для себе новий зміст національної культури, як це доводилося робити багатьом інтелігентам зі Східної України.[28.341-346]

Досить швидко у Львові згуртувалось ядро молодих інтелігентів, до яких горнулося ширше довкілля: науковець-психолог М.Горинь, його брат, мистецтвознавець Б.Горинь, студент університету, літературознавець М.Косів, студент-заочник І.Гель, викладач університету М.Осадчий та ін. Трохи пізніше до них приєдналися поети Г.Чубай, Ір.Стасів, І.Калинець, художниця С.Шабатура та ін. Усі вони також увійшли до клубу творчої молоді. Втім, у Львові цей клуб не відігравав такої помітної ролі, як у Києві.

Головним наслідком персональних контактів київських і львівських шістдесятників, з точки зору розвитку руху духовного й інтелектуального опору, можна вважати початок процесу їх диференціації на тих, хто все більше цікавився політичними і соціальними аспектами культурництва, й тих, хто вважав доцільнішим обмежуватись суто мистецькими справами.

Цілком можливо, що відносно ліберальна атмосфера "відлиги" кінця 50-х - початку 60-х років сприяла б повільній еволюції шістдесятництва а це неминуче привело б до розширення його аудиторії і виходу на політичний рівень діяльності. Однак поступальний розвиток подій був короткочасним. Непослідовність і поверховість "відлиги" призвели до її різкого згортання. З кінця 1962 р. розпочинається масований послідовний ідеологічний тиск на ту частину інтелігенції, яка хоча б трохи вийшла з-під тотального контролю партійно-державних структур. Це був початок кінця "відлиги".Приклад подав сам М.Хрущов під час сумнозвісних зустрічей з інтелігенцією 17 грудня, 1962 р. і 8 березня 1963 р. у Москві. Параноїдальна атмосфера цих зустрічей (особливо другої), брутальне цькування митців на них послужили "керівництвом до дії" для маси апаратників усіх рівнів. Почалася чергова кампанія, яка не просто нагадувала ідеологічний погром 1946-1951 рр., але й багато в чому була його повторенням[ 19.82-86]

Центральною подією кампанії стала нарада активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників України в Києві 8 квітня 1963 р. Перший секретар ЦК КПУ М.Підгорний докоряв І.Драчеві, І.Дзюбі та М.Вінграновському за те, що їхні твори використовуються "українськими буржуазно-націоналістичними контрреволюціонерами за кордоном". Другий секретар ЦК КПУ А.Скаба накинувся на І.Драча, М.Вінграновського та Л.Костенко за "формалістичні викрутаси". Коло прізвищ "єретиків" поступово розширювалося: у негативному контексті згадувалася молода літературна критика, в першу чергу - І.Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк. Від словесних атак влада перейшла до адміністративних заходів. [26.107-112]

Спочатку почали обмежувати публікації шістдесятників у літературних журналах ("Жовтень", "Прапор", "Вітчизна", "Ранок", "Дніпро" та ін.), газетах, скрізь, де вони раніше мали трибуну. Припинилося видання їхніх книжок. Так, за даними українського літературознавця з діаспори І.Кошелівця, більшість шістдесятників-поетів "першого призову" - Л.Костенко, І.Калинець, Г.Кириченко, Б.Мамайсур, В.Голобородько та ін. - перестали друкувати в 1963-1965 рр. Відповіддю на ці заходи властей було розповсюдження творів шістдесятників у самвидаві. Велику моральну й організаційну підтримку своїм однодумцям надали українці з Чехословаччини й Польщі. Твори заборонених в Україні шістдесятників друкувалися в журналах "Дукля", "Дружно вперед", "Народному календарі" (Чехословаччина), в газеті "Наше слово" і "Українському календарі" (Польща). Празьке видавництво "СветСоветув" у 1965 р. випустило чеською мовою збірку "Молода радянська поезія" з віршами Л.Костенко, М.Вінграновського, І.Драча, Б.Мамайсура, В.Стуса, І.Калинця, В.Симоненка, В.Коротича, Г.Кириченко. Через Чехословаччину і Польщу літературні твори шістдесятників діставалися далі на Захід. Велику роль у їх популяризації відігравав мюнхенський журнал "Сучасність". Про них говорило радіо "Свобода". Своєрідним форумом шістдесятників стала літературна критика. Статті І.Дзюби, Є.Сверстюка, І.Світличного, М.Косіва, І.Денисюка, І.Моторнюка та ін., спрямовані на захист світоглядних цінностей шістдесятників, ще певний час, особливо в 1964-1965 рр., були проявом опору наступові "соціалістичного реалізму" на сторінках офіціозної преси. Коли критичні есеї шістдесятників не потрапляли на сторінки офіціозу, вони також розповсюджувалися у самвидаві. [26.113-115]

Великий резонанс викликала поява у самвидаві щоденника В.Симоненка. Фактично, після передчасної смерті у віці 29 років, поет перетворився на символ шістдесятництва. Щоденник розповсюджувався у самвидаві, врешті-решт він потрапив за кордон, був опублікований там і став також фактом "тамвидаву". Це викликало бурхливу реакцію ідеологічних структур. У квітні 1965 р. відділ науки і культури ЦК КПУ доручив письменникові М.Негоді написати статтю з оцінкою факту розповсюдження щоденника В. Симоненка в самвидаві. 15 квітня в "Радянській Україні" з'явився пасквіль під назвою "Еверест підлості". Особи, причетні до розповсюдження щоденника (І.Світличний та А.Перепадя), були охарактеризовані як "доморощені шукачі дешевої і скандальної слави"[19.104-108].

Паралельно з поступовим придушенням .громадських ініціатив шістдесятників зростав тиск і по "фаховій лінії". Таврування "формалізму" та "безідейності" переходило на рейки звинувачень вищого порядку. В квітні 1964 р. був брутально знищений шевченківський вітраж у вестибюлі Київського університету (роботи А.Горської, Л.Семикіної, П.Заливахи, Г.Севрук та Г.Зубченко). А.Горську і Л.Семикіну виключили зі Спілки художників України за "ідейно хибний" твір (щоправда, наступного року їх поновили у Спілці). дисиденський рух правозахисний шістдесятник

2 листопада 1964 р. ЦК КПУ доручив А.Скабі розробити пропозиції щодо посилення "ідейно-виховної роботи" серед творчої інтелігенції республіки. У грудні того ж року взялися за літераторів. На засіданні парткому Спілки письменників України, присвяченому питанням "виховання молодих літераторів" влаштували справжню ідеологічну бійню І.Дзюбі, І.Драчеві, М.Холодному за "протягування антипартійних поглядів щодо шляхів суспільного розвитку України і української культури". [19.тамже]

Відповідно в середовищі шістдесятників прискорився процес визначення власних позицій. Багато хто з них все більше схилявся до постановки політичних проблем, у самвидаві почалося розповсюдження політичної публіцистики. Дехто із шістдесятннків-"культурників" асимілювався в офіціозі, інші, навпаки, схилялися до політизації своєї діяльності. В суспільному житті, особливо в культурно-ідеологічній сфері, відбувався процес згортання "відлиги", в той час як активніша в політичному відношенні частина шістдесятників прагнула її поглиблення. Національна проблема в їхній діяльності втрачала ознаки суто культурної і переходила в площину ідеології і політики. Назрівав серйозний конфлікт із владою, яка після приходу на керівні посади в жовтні 1964 р. сталіністів на чолі з Брежнєвим проявляла чимраз більшу нетерпимість у питаннях ідеології.[19.117-119]

У 1965 р. в надрах ідеологічних структур КПУ розгорнулася підготовка ідеологічного погрому шістдесятників.Ідеологічний та адміністративний тиск на шістдесятників мав логічно досягти вищої точки, набувши форми відкритих репресій. Потрібна була тільки відповідна вказівка "згори". За спогадами учасників руху опору, демонстративне стеження за ними, яке завжди передувало арештам, почалося з кінця 1964 р., тобто після приходу до влади Л.Брежнєва та його прибічників. Якраз тоді й надійшла очікувана вказівка з Москви. Наприкінці серпня - на початку вересня 1965 р. буденний плин часу для десятків людей в Україні припинився. Спочатку поповзли чутки (поширювані офіційними особами) про те, що в республіці розкрито антирадянський "бандерівський" підпільний центр, знайдено нелегальну друкарню, вилучено зброю, іноземну валюту тощо.

Незабаром з'ясувалося, що на робочих місцях, в аудиторіях вузів не вистачає декількох десятків чоловік. Вони опинилися у слідчих ізоляторах КГБ. У Києві це були критик І.Світличний, театральний художник П.Моргун, інженери О.Мартиненко та І.Русин, лаборантка Є.Кузнецова, студент Я.Геврич, науковець М.Гринь та ін.; у Львові - студент-заочник І.Гель, науковець-психолог М.Горинь, його брат, мистецтвознавець Б.Горинь, викладачі університету М.Осадчий та М.Косів, службовці С.Батурин та Г.Садовська, архівіст М.Зваричевська, літератор і художник М.Масютко, модельєр Я.Менкуш; у Тернополі - музейний працівник І.Герета, викладач музики М.Чубатий; у Луцьку - викладачі педагогічного інституту В.Мороз та Д.Іващенко; в Івано-Франківську - вчителі М.Озерний та В.Іванишин, художник П.Заливаха. [19.тамже]

4 вересня 1965 р. у новозбудованому кінотеатрі "Україна" відбувся прем'єрний показ фільму С.Параджанова "Тіні забутих предків", уже відзначеного міжнародними нагородами. Після виступу С.Параджанова слово взяв І.Дзюба. Однак замість чергової шанувальної промови він звернувся до аудиторії зі словами зовсім іншого змісту: повідомив присутніх, що в Україні відбуваються таємні арешти молодої інтелігенції, назвав прізвища заарештованих. Виступ викликав переполох серед присутніх "офіційних осіб" (один із них навіть почав відштовхувати І.Дзюбу від мікрофона) і розгубленість у залі. Залунали вигуки: "Ганьба!" і "Брехня!", хтось увімкнув пожежну сирену, щоб заглушити промовця. Однак І.Дзюбу підтримав В.Чорновіл, кинувши в залу: "Хто проти тиранії - встаньте!". Частина присутніх підвелася з місць... Після перегляду стрічки заклик до протесту підтримав В.Стус

Для руху опору 60-ті роки пройшли під знаком самвидаву. Самвидав був не просто інтелектуальним підгрунтям опору, але й чи не найголовнішою формою його існування. До виникнення й розвитку інших проявів духовного "андеграунду" (рок-музика, поп-арт та ін.) він був єдиною найбільш структурованою, формою духовної опозиції, 60-ті роки стали епохою розквіту самвидаву. Він мав досить потужні інтелектуальні сили, склалася певна схема його розповсюдження (хоча відбувалося це переважно стихійно), розширювалася його тематика, він виходив за кордони СССР[20.233-235].

Якщо суто літературний самвидав (про нього вже йшлося вище) був здебільшого формою реалізації нереалізованого, то публіцистичний став показником політизації частини шістдесятників, прагнення вийти за межі культурництва. Навіть побіжний погляд на зміст серії анонімних статей, які поширювались у самвидаві в 1963-1965 рр., свідчить про наростання "ревізіоністських" настроїв їхніх авторів. Ревізії піддавалися основи марксистської ідеології, історія радянської влади, національна політика КПСС, діяльність В.Леніна тощо.

Мабуть, одним із центральних документів тогочасного політичного самвидаву була стаття "Стан і завдання українського визвольного руху". (Статті "Про сучасне і майбутнє України" і "Думки комуніста про сучасне і майбутнє українського народу", які одночасно циркулювали в самвидаві, очевидно, були варіантами першої.) Ця стаття була найрадикальнішою за змістом на той час і, як згадує М.Горинь, мала стати програмною для політичного шістдесятництва. Його автором був Є.Пронюк, якого на той час КДБ не зуміло віднайти. У статті підкреслювалося, що нинішній визвольний рух в Україні є безпосереднім продовженням попереднього (явний натяк на ОУН-УПА). Разом з тим указувалося на необхідність зміни тактики боротьби за визволення України: "Свої завдання сили визвольного руху можуть з успіхом виконати лише демократично-революційним шляхом, методом боротьби, який включає в себе такі засоби: ідейна, легальна і нелегальна, масова й індивідуальна агітація і пропаганда.., організація легальних і нелегальних матеріальних чинників (кошти, товариства, демонстрації, зібрання та ін.). Пропаганда визвольних ідей в армії". Неважко помітити збіг основних положень статті з програмними засадами Української робітничо-селянської спілки, з документами якої автор чи автори цитованих тез навряд чи були знайомі [15.222-223].

З цього ж інтелектуального середовища, мабуть, вийшла й стаття "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства", яка знов-таки багато в чому перегукується з творами публіцистів ОУН другої половини 40-х років (П.Полтави-Федуна, наприклад). Головна ідея статті - нехтування національним питанням у марксистській ідеології, фіктивність теорії класової боротьби і побудови комунізму.

Цілком закономірно, що центральною темою політичного самвидаву першої половини 60-х років було національне питання. При цьому воно аналізувалося у двох взаємопов'язаних аспектах: суто політичному і, так би мовити, культурницькому, який у конкретному історичному контексті теж мав суто політичне забарвлення[15.224-227].

Задається, найбільш популярною самвидавчою статтею того часу був памфлет "З приводу процесу над Погружальським". Можливо, за силою звучання, публіцистичною спрямованістю та літературними якостями це найкращий твір такого роду середини 1960-х. За свідченням В.Чорновола, в написанні статті брали участь Є.Сверстюк, І.Дзюба, І.Світличний і він сам. Вона була відгуком на безпрецедентну подію - пожежу в Київській центральній науковій бібліотеці 24 травня 1964 р., в результаті якої була знищена велика кількість українознавчої літератури та архівних документів. У статті піддавалася сумніву офіційна версія виникнення пожежі і обстоювалася думка, що вона - закономірний результат наступу великодержавного російського шовінізму, чергова акція в низці принижень українського народу.

Оцінити межі поширення самвидаву й масштаби його читання нині дуже важко. Спочатку самвидавчі статті передавалися головним чином близьким знайомим, друзям чи родичам. А ті, в свою чергу, передавали їх іншим "перевіреним людям". Зрозуміло, далі контролювати цей процес було вже неможливо, він ставав стихійним. Статті передруковувалися на машинках, переписувалися від руки, перефотографовувалися на фотоплівку. Поступово склалася й певна інфраструктура розповсюдження і зберігання самвидаву. У Львові однією з ключових фігур поширення самвидаву був М.Горинь. Він організовував передрук статей (йому допомагали кілька десятків чоловік) та їх розповсюдження[16.96-98].

Самвидав розходився головним чином серед молодої інтелігенції і студентів у містах, майже не потрапляючи на село. Фактично постійним був канал обміну самвидавом між Львовом і Києвом. У Києві активну роль у забезпеченні розповсюдження самвидаву відігравав І.Світличний, який власноручно відредагував чимало статей. Зрозуміло, що в поширенні самвидаву брали участь майже всі шістдесятники - і "культурники" і "політики" - у тому числі й ті, хто формально не був учасником руху. В Києві, наприклад, згадує В.Лісовий (на той час співробітник інституту філософії АН України, один із активних діячів "самвидаву"), самвидавчі статті серед студентів університету розповсюджував В.Овсієнко, серед аспірантів та викладачів - Б.Попруга і М.Григорович. Рентгенолог М.Хоменко виготовляв фотокопії статей, викладачка Київського інженерно-будівельного інституту А.Клімаш допомагала переховувати самвидав. У Львові це були всі ті, хто пройшов через процеси 1966 р. (зокрема, М.Зваричевська, І.Гель та ін.), а також дехто із свідків на цих процесах. Отже, якщо спробувати визначити хоча б приблизно сферу поширення самвидаву на середину 1960-х років, можна назвати такі групи: творча інтелігенція, викладачі вузів, академічна інтелігенція, частково - вчителі, студенти, медичні працівники. Географія обмежувалася містами: Київ, Львів, Черкаси, Луцьк, Івано-Франківськ, Тернопіль, у меншій мірі - Полтава, Дніпропетровськ, Одеса. Отже, сфера дії самвидаву була досить вузькою, а самвидаву політичного - ще вужчою[16.99-102].

Частковий розгром інфраструктури самвидаву в 1965-1966 рр. і перебіг судових процесів спонукали до зміни тактики. По-перше, змінилася "методологія". Більш безпечним вважалося виступати все ж таки з марксистських позицій. Це, до речі, відповідало і світоглядові авторів, які визначали розвиток самвидаву в середині 1960-х. По-друге, він перестав бути анонімним. По-третє, найраціональнішою формою вважалася "офіціалізація" самвидавчих творів - оформлення їх у вигляді петицій до офіційних інстанцій. Безумовно, центральними творами самвидаву цього часу були "Інтернаціоналізм чи русифікація?" І.Дзюби та "Лихо з розуму" В.Чорновола. Самвидав тим часом обмежувався суто декларативною критикою системи, не вдаючись до поглибленого аналізу її хиб. [16.тамже]

Наприкінці 1965 р. І.Дзюба надіслав до ЦК КПУ листа з протестом проти арештів серед інтелігенції, в якому доводив, що ці арешти - не засіб вирішення проблем, які спонукають інтелігенцію критично оцінювати радянську дійсність. До листа був доданий об'ємний машинопис під назвою "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Не буде перебільшенням сказати, що ця праця визначила умонастрої переважної більшості критично мислячої інтелігенції України другої половини 60-х - початку 70-х років. Більше того, вона була досить популярною навіть серед частини вищої партійної бюрократії, особливо з оточення П.Шелеста, оскільки давала їй вагомі аргументи в апаратних сутичках із центром.

Не менший резонанс, ніж праця І.Дзюби, викликала збірка документів, упорядкована В.Чорноволом, під назвою "Лихо з розуму (портрети двадцяти "злочинців")". Зібравши біографічні дані про двадцять жертв "першого покосу", зокрема про їхнє перебування в таборах, матеріали, що стосувалися творчості засуджених, В.Чорновіл підготував збірку, яка стала наочним підтвердженням вражаючого беззаконня, безглуздих дій влади в переслідуванні інакомислячих.

У політичній публіцистиці українського самвидаву Другої половини 1960-х років особливе місце належить есеям В.Мороза. Вже перший його памфлет "Репортаж із заповідника імені Берії" засвідчив, що в самвидаві з'явилася нова, вельми яскрава постать, фомально цей твір призначався для того, щоб надіслати його до вищих інстанцій як лист-протест чи скаргу в'язня. Вельми поширеним жанром політичного самвидаву другої половини 1960-х були звернення, листи до партійних, юридичних інстанцій, державних установ тощо. Крім уже згадуваних, так би мовити, фундаментальних "листів" І.Дзюби та В.Чорновола у самвидаві циркулювали десятки листів-протестів проти репресій, закритих судових процесів, інших порушень "соціалістичної законності". Як форма громадського протесту ці листи були абсолютно не ефективними, про їхній зміст, крім авторів і адресатів, дізнавалося дуже обмежене коло людей, які й так уже були однодумцями "протестантів" чи співчували їм.[13.113-118]

Новим для українського самвидаву цього часу була поява "табірної" літератури. Майже одночасно після 1968 р. почали поширюватися автобіографічна повість М.Осадчого "Більмо" - блискучий художньо-філософський есей в дусі екзистенціалізму, присвячений долі людини, її переживанням під час зіткнення з системою, і "Спогади" Д.Шумука, політичного в'язня польських і радянських концентраційних таборів, колишнього члена комуністичної партії Західної України, згодом - ОУН. Редактором обох творів був І.Світличний, допомагали розмножувати їх Л.Селезненко і З.Антонюк [16.101-104].

У січні 1970 р. український самвидав поповнився регулярним виданням - вийшов перший номер журналу "Український вісник". Можливо, прототипом цього видання була "Хроника текущих событий", яка розповсюджувалась (у тому числі і в Україні) зусиллями московських інакодумців, починаючи з 1968 р. (кореспонденції про Україну для "ХТС" писав Л.Плющ). Ініціатором і головним редактором "Українського вісника" був В.Чорновіл, котрий у цей час мешкав у Львові. До редакції входили також М.Косів і Я.Кендзьор. Велику організаційну роботу (збирання матеріалів, передрук, пересилання готових примірників) виконувала О.Антонів. Передрук у Львові здійснювали Л.Шереметьєва та С.Гулик. Перевозив готові примірники до Києва Я.Дашкевич, який передавав їх З.Франко. Активну участь у випуску перших двох номерів "УВ" брав В.Мороз, один із авторів цього видання. Крім І.Світличного, журнал у Києві розповсюджували В.Лісовий, М.Плахотнюк, З.Антонюк та ін[16.105-106].

Фактично наприкінці 1960-х український самвидав перетворився на організаційну інфраструктуру руху опору. Як згадує Є.Пронюк, невдовзі після судових процесів 1966 р. він разом із І.Світличним обговорював перспективи створення нелегальної партії (ще одне свідчення того, що "перший покіс" для КГБ був невдалим). Зійшлися на тому, що організаційне оформлення було б передчасним. Натомість з'явилася "партія самвидаву". Практично всі політично активні інакодумці брали участь у написанні й розповсюдженні самвидавчих творів. Через самвидав налагодилася система постійно діючих контактів між ними. Це була організаційна база руху опору. Характерно, що подібну функцію виконував самвидав і в інших республіках СССР: у Росії, Прибалтиці, Вірменії та Грузії.

2. Головні напрямки українського дисиденського руху 60-80 рр.

Впродовж всьго пріоду існуваня українського дисиденства,з її середовища виділялися напрямки які репрезентували погляди різних груп в дисиденському русі.Різні напрямки зявлялмся на різних етапах дисиденського руху і деколи існували паралельно, але протягом всьго існування виділилося чотири основні напрямки.

Національно-політичний напрям. Найрадикальнішим, а тому найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу. Людмила Алексєєва вважає сполучною ланкою між національно-визвольним і демократичним рухом Українську робітничо-селянську спілку (УРСС), яка була створена у Львові 1959 року. Головним її ідеологом і засновником був Левко Лук'яненко, який народився на Чернігівщині, закінчив юридичний факультет Московського університету і працював у Львівській області в Радехівському райкомі КПУ. Вони разом із партійним працівником Степаном Віруном на початку 1959 року вирішують створити організацію, метою якої буде сприяння виходу України зі складу СРСР. Невдовзі до них приєднуються Василь Луцьків та Олександр Лібович. У 1960 році Левко Лук'яненко знайомиться з адвокатом Іваном Кандибою і залучає його до організації. До неї також увійшли Йосип Боровницький та Іван Кипиш. Іван Кандиба запропонував зібратися у нього на квартирі 6 листопада 1960 року. На зібранні були присутні Л. Лук'яненко, І. Кандиба, С. Вірун, В. Луцьків, а також слухач обласної партійної школи М. Ващук, який, як виявилося потім, був стукачем. Обговорювалася програма, складена Л. Лук'яненком[16.71 -73].

У новому варіанті програми УРСС головним завданням організації була ненасильницька боротьба за громадські права в Україні, за національні та культурні права, за економічні права тощо. Другим етапом боротьби мала бути боротьба за самостійність України. Тогочасне становище України розцінювалося як колоніальне, але програма все ж базувалась на засадах марксизму-ленінізму.

Наступний збір мав відбутися 22 січня 1961 року. Але перед тим - 20 січня 1961 року почалися арешти, першим був заарештований І. Кандиба. Левка Лук'яненка заарештували 21 січня. Нова редакція Програми УРСС так і не була записана, і у справі фігурувала лише у згаданих “Нотатках”. А ось старий проект програми УРСС був вилучений і став головним матеріалом, на якому базувалося обвинувачення. З членами УРСС розправилися, як розправлялися саме з націоналістичними організаціями. Л. Лук'яненко був засуджений до страти, яка була пізніше за касацією замінена на 15 років таборів, І. Кандиба одержав 11 років, а інші отримали по 10 років таборів. І. Кипишу та Й. Боровницькому за касацією зменшили терміни до 7 років.

Усі члени УРСС мали вищу освіту, більшість з них була юристами, тому в літературі справу УРСС називають ще “справою юристів”. Вони хотіли виборювати права людини і права нації на основі радянської Конституції, радянських законів[16.тамже].

Хоча ця організація діяла недовго і небагато встигла зробити, УРСС можна вважати першою саме дисидентською організацією і за засобами боротьби, і за метою. Більше того, вона була дуже близькою до майбутнього українського правозахисного руху, до якого пізніше і приєдналися найактивніші члени УРСС.

Український Національний Фронт (УНФ) - підпільна організація, що виникла 1964 р. з ініціативи шкільного вчителя Дмитра Квецка, яку підтримав колишній політв'язень Зеновій Красівський (вони ж стали фактичними керівниками організації).

До УНФ увійшло понад 150 осіб із декількох областей України. Діяла група в Івано-Франківській обл. (Д.Квецко Д.Юсип, Б.Равлюк, М.Дяк, В.Кулинин), група на Львівщині (З.Красівський, М.Мелень, Г.Прокопович), у Львові (І.Гбка, С.КорольчукК, І.Могитич, С.Вардинець, Б.Криса), групи в Рівненській обл., у Луганській (М.Качур), на Кіровоградщині (Я.Лесів), поодинокі члени в інших областях, які зазвичай не знали про існування один одного. Завдяки такій суворій конспірації УНФ проіснував три роки [31. 105-108].

Основна мета УНФ: здобути незалежність України. УНФ проголошував себе спадкоємцем ОУН і визнавав тільки революційний шлях досягнення своїх цілей. Разом з тим, ідеолог організації Д.Квецько в програмні документи УНФ включив ідеї “народного соціалізму”, близькі до реалій західноєвропейської соціал-демократії. На відміну від шістдесятників, які переважно переймалися культурництвом, УНФ поставила політичні проблеми.

Діяльність організації почалася з видання журналу “Воля і Батьківщина” (вийшло 16 чисел). Члени УНФ розповсюдили кількасот власних брошур і листівок у різних областях України. Виготовлялися вони спочатку в помешканні Красівського і Меленя, а потім у криївці, облаштованій Д.Квецком та Д.Юсипом біля гори Лютої поблизу Слободи-Болехівської [31.110-113].

У квітні 1966 УНФ поширив і надіслав ХХІІІ з'їздові КПРС “Меморандум УНФ”, у якому викладалися політичні вимоги організації і був заявлений протест проти репресій щодо української інтелігенції. Зокрема, наголошувалося, що сучасний національно-визвольний рух не інспірований з-за кордону, а є прямим наслідком політики русифікації. Ставилася вимога насамперед повернути в Україну всіх примусово депортованих. Тоді ж, уночі проти 19.04, М.Дяк розповсюдив у Києві “Заяву УНФ”, приурочену до прес-конференції для іноземних журналістів на традиційну тему “Українські буржуазні націоналісти - найманці іноземних розвідок” (ішлося про арешти шістдесятників 1965 р.).

1967 УНФ був викритий органами держбезпеки. 20.03.1967 р. на Кіровоградщині був заарештований Ярослав Лесів, 21.03 викликали у райвно і заарештували Д.Квецка, 21.03 заарештований Григорій Прокопович, 22.03 - М.Дяк, 23.03 - Мирослав Мелень, 24.03 - З.Красівський, 27.03 - Іван Губка, 11.04 - затриманий С.Корольчук, 26.05 - В.Кулинин. Усім було висунуте звинувачення в зраді батьківщини (ст. 56 ч.1 КК УРСР), на що насправді не було ніяких підстав, та в створенні антирадянської організації (ст. 64), Дякові - також незаконне зберіганні зброї (ст. 222 ч. 1) [27.26-29].

Оскільки більшість заарештованих не призналися до організаційної діяльності, то лише 8 осіб на декількох судових процесах були засуджені до тривалих термінів позбавлення волі. Більшість членства так і не була виявлена КГБ. Про це свідчить діяльність т.зв. УНФ-2 (Микола Крайник).

Після арештів головного ядра УНФ їх праця була продовжена. Микола Крайник, ще 1961 року створив Українську загальнонародну організацію (УЗНО), яка вела пропагандистську діяльність на засадах ОУН-УПА. Під впливом УНФ Квецька - Дяка - Красівського, у 1964 році члени УЗНО вирішили змінити назву організації на Українській національний фронт, якій дістав в історії умовну назву УНФ-2. Другий національний фронт, за спогадами М.Крайника, мав розгалужену структуру з філіями та окремими членами у багатьох областях України. УНФ-2 діяв в Івано-Франківській, Львівській, Чернівецькій, Тернопільській, Закарпатській, Хмельницькій, Вінницькій, Черкаській, Київській, Одеській, Сумській, Харківській, Дніпропетровській областях та у Криму. М. Крайник, І. Мандрик, В. Зварич, Мирослава Чех, Р. Альфовицький, В. Бибик, М. Заблоцький, Василь та Богдан Сеньківи, Б. Зварич, Т. Диндин, Г. Куценко, Г. Фельдман та багато, багато інших[29.126-128].

На відміну від УНФ, УНФ-2 не мав завершеної програми, чіткої організації, єдиного періодичного видання. УНФ-2 проіснував на волі аж до 1979 року. За час його діяльності було випущено два числа часопису “Прозріння”, та два числа “Українського вісника”, було розповсюджено багато самвидавчої літератури, як тогочасної, так і оунівської. В основному діяльність УНФ-2 полягала в пропаганді та залученні якомога більшої кількості людей. Восени 1979 році Микола Крайник був заарештований. Івано-Франківський обласний суд за ст. 62 ч.1 та 64 КК УРСР засудив його до 7 років ВТК суворого режиму та 3 років заслання[30.30-34].

Національно культурний напрям. Шистидесятники назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х - у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякоїлібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років [15.210-212].

Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр. Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний,Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, кінокритик Роман Корогодський, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Одним із тих, хто закладав фундамент шестидесятництва в Україні став доцент факультету журналістики Матвій Шестопал, так як серед його учнів були В.Чорновіл, Б.Олійник, В.Симоненко, В.Крищенко, Б.Рогоза, М.Шудря, В.Мицик та багато інших патріотично налаштованих особистостей [15.тамже].

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові [28.329-338].

У прозі найвизначнішими шістдесятниками були Валерій Шевчук, Григір Тютюнник, Володимир Гньозд, Євген Гуцало, Я. Ступак; у критиці -- Іван Дзюба, Іван Світличний,Євген Сверстюк, Іван Бойчак; у публіцистиці -- Степан Кожум'яка. До найвизначніших шістдесятників слід додати з політичних, та більше з кон"юнктурних причин нині замовчуваних активних борців з режимом, таких як майстер політичного памфлету Валентин Мороз («Репортаж із заповідника імені Берія», «Бумеранг», «Бастіон українського опору», «Серед снігів», «Дедал і Тантал», «Лист до Євдокії Лось», класична гумореска, оплачена п"ятнадцятьма роками каторги, «Я бачив Магомета»).Михайла Осадчого (його табірна повість «Більмо» вийшла 5 іноземними мовами), Василя Рубана («По той бік добра»). Рух шістдесятників виразно протримався ледве одне десятиліття. Вже 17-го грудня 1962 на спеціально скликаній нараді-зустрічі творчої інтелігенції з керівництвом держави їх гостро розкритикували [28.тамже].

Після внутрішнього перевороту в КПРС та відставки Хрущова восени 1964 тиск державної цензури на інтелігенцію різко посилився. Після постанови ЦК КПРС «Про цензуру» (весна 1965), а особливо після вводу військ СРСР у Чехословаччину (кінець «Празької весни») (влітку 1968 року) КПРС взяла курс на реставрацію тоталітаризму. З «відлигою» у культурі та політикою лібералізації було покінчено. Після Праги єдиновласно правляча країною партія (КПРС) небезпідставно бачила в творчій, ліберальній та демократичній інтелігенції головну загрозу своїй диктатурі, монополії на владу.

Рух «шістдесятників» було розгромлено або загнано у внутрішнє «духовне підпілля» арештами 1965-1972 pp. У цьому процесі частина шістдесятників без особливого опору перейшла на офіційні позиції (В.Коротич, І.Драч, В.Дрозд, Є.Гуцало та ін.), декого на довгий час (Л.Костенко), а інших взагалі перестали друкувати (Б.Мамайсур, В.Голобородько, Я.Ступак)[29.30-33].

Ще інших, що не припиняли опору національній дискримінації й русифікації, заарештовано й покарано довголітнім ув'язненням (І.Світличний, Є.Сверстюк, В.Стус, І.Калинець, В.Марченко та ін.), в якому вони або загинули (В. Стус, В. Марченко), або після звільнення їм цілковито заборонена участь у літературному процесі. З цих останніх, що були заарештовані, єдиний Іван Дзюба офіційно капітулював і був звільнений з ув'язнення та допущений до літературної праці, але вже цілковито в річищі соцреалізму.

У висліді цих процесів на початку 1970-х літературний рух шістдесятників цілковито зник, лише в творчості кількох поетів і прозаїків (Ліна Костенко, Валерій Шевчук) збереглися прикмети літературного оновлення, ними започаткованого.

Правозахисний напрям .Треба нагадати, що перші правозахисні асоціації виникли ще наприкінці 1960-х років. Виникли вони з колективних петиційних кампаній на захист прав людини. У 1969 році виникла Ініціативна група захисту прав людини в СРСР, до складу якої з України увійшли киянин Леонід Плющ та харків'янин Генріх Алтунян. У 1971 році виникло перше правозахисне об'єднання в Україні - «Громадський комітет захисту Н. Строкатої». До нього увійшли Леонід Тимчук, Ірина Стасів-Калинець, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, і єдиний москвич - Петро Якір. Микола Руденко з початку 1970-х років активно включився у правозахисну діяльність, тісно співпрацював з московськими правозахисниками й став членом радянського відділення «Міжнародної амністії» - найбільшої всесвітньої правозахисної організації [14.121-124].

Українська Гельсінкська Група була створена 9 листопада 1976 року в Кончі-Заспі під Києвом на квартирі поета й публіциста Миколи Руденка, якого було обрано керівником Групи. УГГ була створена у складі: Олесь Бердник - письменник-фантаст, Петро Григоренко (він став представником групи у Москві), Левко Лук'яненко, Оксана Мешко, Ніна Строката, Іван Кандиба, Олексій Тихий, Микола Руденко (керівник Групи), Мирослав Маринович, Микола Матусевич. Це перший склад групи. Перманентні репресії, які спіткали її членів, і водночас успадкування справи новими правозахисниками зумовлювали постійний плин кадрів УГГ.

УГГ створювалася не як філія Московської гельсінкської групи, а як самостійна правозахисна асоціація. УГГ і МГГ постійно взаємодіяли.Під час «установчих зборів» на квартирі Руденка групою була підписана Декларація Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод - перший документ УГГ, який став програмним. Епіграфом до Декларації стала цитата 19 статті Загальної Декларації Прав Людини. Це свідчило про основний напрямок дій групи [14.тамже].

Виходячи з того, що без участі широкої громадськості країн-учасниць не може бути забезпечене виконання статей Заключного Акту (особливо гуманітарних), УГГ мало на меті:

1) Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією Прав Людини. Дома­гатися, щоб цей міжнародний пра­во­вий документ став основним у відносинах поміж Особою і Держа­вою.

2) Виходячи з переконань, що мир між народами не можна забез­печити без вільних контактів поміж людьми, а також без вільного обміну інформацією та ідеями, активно сприяти виконанню гуманітарних статей Прикінцевого Акту Наради з питань безпеки і співпраці в Європі.

3) Домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватись підсумки виконання Гель­сінкських Угод, Україна як суверенна європейська держава і член ООН була представлена окремою де­легацією.

4) З метою вільного обміну інформацією та ідеями до­магатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежних прес-агенств тощо» [33].

Але основною діяльністю Гельсінкських груп, і української також, був збір та розповсюдження інформації: «Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на теренах України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінкською Нарадою. З цією метою Група Сприяння:

а) приймає письмові скарги про порушення Прав Людини і робить усе необхідне, щоб ознайомити з ними уряди, які підписали Гельсінкські Угоди, а також світову громадськість;

б) опрацьовує зібрану інформацію про правовий стан в Україні та згідно зі ст.19 Загальної Декларації Прав Людини поширює її незалежно від державних кордонів;