Дисиденський рух

в) вивчає факти порушення Прав Людини стосовно українців, котрі живуть в інших республіках, щоб надати тим фактам широкого оприлюднення».

Члени Групи попереджали, що УГГ у своїй діяльності керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами. У Декларації зосереджувалася увага на свавільному, бюрократичному трактуванні радянським урядом Загальної Декларації та Гельсінкських Угод і зазначалося, що Група приймає ці документи в їхньому повному обсязі «без бюрократичних перекручень» [33].

Релігійний нпрям. Окремий різновид дисидентства в Україні базувався на релігії. Теоретично радянська конституція гарантувала свободу віровизнання. Але режим удавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігійними віруваннями та практикою. Вони включали обмеження релігійних публікацій, заборону навчати дітей релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засилання агентів у середовище священнослужителів і церковної ієрархії, закриття культових споруд, застосування до тих, хто стоїть за віру, громадських та економічних санкцій, обмеження можливості здобути освіту.Серед чільних діячів цієї течії були священики В.Романюк, Й.Терля, пастор Г.Вінс та ін [10.411-414].

Антицерковна кампанія другої половини 1950-х - початку 1960 -х рр., що супроводжувалася форсованим подоланням “релігійності”, адміністративним втручанням удіяльність релігійних організацій, викликала появу релігійного дисидентства. В лоні Російської православної церквиіснувало кілька течій, спрямованих як проти Московськоїпатріархії, так і державних органів. Йдеться про спробустворення в першій половині 1950-х рр. єдиної незалеж-ної Української церкви, діяльність “Комітету відновленняцеркви і боротьби за її канонічну чистоту”, “Християнського комітету захисту прав віруючих в СРСР”, прилюднівиступи єпископа Полтавського і Кременчуцького Феодосія проти грубого втручання держави в справи церкви, правозахисна діяльність священиків П. Здрилюка, В. Романюка, протести віруючих проти масового закриття церков і монастирів, нищення святих місць тощо[17.137-141].

Серйозну силу уявляв собою рух за відновлення Української греко-католицької церкви, який виник практично відразу після неканонічного Львівського собору 1946 р. і знайшов своє виявлення у функціонуванні незареєстрованих релігійних громад, створенні організацій захисту прав віруючих (“Ініціативна група захисту прав віруючих і церкви” на чолі з Й. Терелею, “Комітет захисту УГКЦ” керівник І. Гель), низці акцій протесту, богословських творах Й. Сліпого, В. Величківського, Р. Бахталовського ,Бажан О.Г. Жорстоким гонінням піддавались протестанти. Церква Євангельських християн-баптистів (ЄХБ) була найчисленнішою з усіх протестантських церков, як в СРСР, так і в Україні [16.42-44].

Ще у лютому 1964 року виникла правозахисна організація ЄХБ - «Рада родичів в'язнів євангельських християн-баптистів» очолювана протягом 15 років Лідією Вінс - матір'ю Георгія Вінса і дружиною Петра Вінса, який загинув у сталінських таборах. Лідія Вінс відбула за свою діяльність трирічний термін від 1970 до 1973 року. Ця правозахисна організація займалася збором та поширенням інформації про репресії щодо віруючих ЄХБ, та збором матеріальної допомоги родинам в'язнів. Дуже важливим моментом була тісна співпраця руху баптистів з правозахисним рухом, а також в Україні з українським національним рухом. Зближення з правозахисниками зробило цей рух неізольованим, відкритим. У ХТС постійно публікувалась інформація про репресії проти баптистів [16.45-47].

Внаслідок державної політики щодо релігії і церкви вопозиції до режиму перебували представники римокатолицьких, юдейських громад. Високою активністю відзначалися опозиційні течії серед євангельських християн-бап-тистів, адвентистів сьомого дня, п'ятидесятників, що створили незалежні від держави духовні центри (“Рада Церков євангельських християн-баптистів”, “Вірні і вільні Адвентисти сьомого дня”), поширювали релігійний “самвидав”,апелювали до світової громадської думки.

3. Дисиденський і правозахисний рух у 70-80 рр.

Що українські дисиденти можуть виступати як окрема суспільна сила, виразно проявилося уже на початку 1970-х років. У 1969 р. вони встановили зв'язки з московськими активістами боротьби за людські права й одержали доступ до самовидавчого журналу “Хроника текущихсобытий”. Через короткий проміжок часу, уже в січні 1970 р. вони розпочали видавництво свого власного журналу “Український вісник” (до моменту “великого погрому” появилося шість випусків цього видання). Після арешту у грудні 1971 р. Ніни Строкатої-Караванської Василь Стус, Вячеслав Чорновіл, Ірина Стасів-Калинець та ін. разом з одним із провідних російських дисидентів Петром Якіром утворили громадський комітет у її захист -одну із перших організацій такого типу у Радянському Союзі.

Арешти й судові розправи 1972-1973 рр. не знищили дисидентського руху, а лише надали йому радикальнішого характеру. У тюрмах й таборах багато українських дисидентів зрікалися свого радянського громадянства, проголошували себе українськими самостійниками і вимагали визнання за собою сатусу “політичних в'язнів”. Їхня нова позиція знайшла своє відображення у засудженні тих своїх колег, які розкаялися і пішли на компроміс з радянським режимом. “Великий погром” різко обірвав стадію патріотичних протестів серед українського дисидентства й прискорив його перехід у нову фазу [21.363-365].

Новий характер дисидентського руху в Україні засвідчив черговий (7-8) номер “Українського вісника”, який вийшов весною 1974 р. після майже дворічної перерви. Його автори й видавці - стоматолог й колишній профспілковий діяч у Львівській області Степан Хмара, колишній офіцер КДБ з Києва Віталій Шевченко та журналіст Олександр Шевченко - заявили, що від цього номера “Український вісник” стає речником національної опозиції, змушеної перейти в підпілля і відданої ідеї повалення радянського режиму та побудування самостійної й демократичної української держави. На відміну від популярної у “допогромний” період праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізація чи русифікація?”, “Вісник” демонстрував відверто вороже ставлення до Леніна і його національної політики. Декілька років після арештів 1972-1973 рр. в Україні не було ніяких відкритих проявів дисидентського руху - його розвиток проходив у підпільних умовах. Розрізнені опозиційні групи, які виникали після 1973 р., не мали зв'язку ані між собою, ані з ув'язненими дисидентськими лідерами. Однак інформація про умови, в яких перебували репресовані, та їхні політичні заяви, просочувалися на свободу і з допомогою їхніх родичів та російських дисидентів передавалися на Захід. Це послужило поштовхом до організації міжнародних кампаній у підтримку вимог українських дисидентів. Особливо активну роль відіграла у них українська діаспора у США та Канаді.

Поштовх до розбудови дали зміни в міжнародній ситуації, пов'язані з проголошеною Брежнєвим політикою розрядки. У 1975 р., у Гельсінкі, на Європейській конференції з питань безпеки і співпраці дійшло до підписання “Прикінцевого акту”, в якому містилося визнання незмінності сучасних кордонів європейських країн. Заключення цього акту було певним здобутком для Москви, оскільки він остаточно леґітимізував усі повоєнні територіальні надбання Радянського Союзу, підкресливши нетодорканість усіх європейських кордонів. Однак зворотньою стороною гельсінського процесу було поширення на всіх учасників конференції (35 країн включно з СРСР) зобов'язано щодо дотримання основних прав людини. Виконання гельсінських умов передбачало створення постійних органів контролю за дотриманням цих прав у внутрішній політиці кожної з підписаної країн[26.120-124].

Гельсінські угоди створили умови для нової діяльності дисидентського руху - громадського контролю за їхнім дотриманням в СРСР. Джерелом натхнення для підрадянських дисидентів стало присудження у жовтні 1975 р. Андрієві Сахарову Нобелівської премії миру. Цього ж місяця Французька комуністична партія приєдналася до компартії на Заході щодо визволення Леоніда Плюща, і в січні 1979 р. йому було дозволено виїхати з Радянського Союзу. Це показувало, що радянськавлада була чутливою на західну критику щодо порушуння прав людини в СРСР.

Виходячи з цього, 12 травня 1976 р. одиннадцять дисидентів проголосили створення у Москві громадської групи для контролю за виконанням гельсінських угод. У Києві промотором створення подібної групи виступив Микола Руденко, який підтримував безпосередні зв'язки з московськими дисидентами. Крім цього, в українських дисидентів був свій власний досвід подібної діяльності, пов'язаний зі створенням у грудні 1971 р. громадського комітету захисту Ніни Строкатої-Караванської[21.366-169].

9 листопада 1976 р. Микола Руденко, Олесь Бердник, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Ніна Строката-Караванська, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Олексій Тихий проголосили створення Української групи сприяння виконання Гельсінських угод. . Вони підписали Декларацію Української громадської групи сприяння вико-нанню гельсінкських угод -- про її створення та Меморандум №1. Двома днями пізніше лідер групи Микола Руденко заявив про згоду колишнього генерал-майора радянської армії, українця за походженням Петра Григоренка стати представником української групи у Москві.

Щоб забезпечити виконання гельсінкських угод, УГГ постави-ла метою ознайомлювати громадськість із Загальною декларацією прав людини ООН, сприяти розширенню контактів між народами і вільному обмінові інформацією, добиватися акредитування в Україні представників зарубіжної преси. Усвідомлюючи, що номіна-льна державність УРСР є повним міфом, Група в добу краху світової колоніяльної системи нагадала світові про існування поневоленої Росією України і порушила питання про визнання її світовим співтовариством: щоб Україна була представлена на наступних нарадах окремою делеґацією.[33]

5 лютого 1977 року за ґратами опинилися Микола Руденко й Олекса Тихий. Дозвіл на арешт лідерів Московської групи Юрія Орлова й Олександра Гінзбурґа, Української -- Миколи Руденка і Литовської -- Томаса Венцлави дало Політбюро ЦК КПРС на пропозицію Ґенерального прокурора СРСР Романа Руденка і Голови КГБ Юрія Андропова.

М. Руденкові та О. Тихому інкримінували написані та підписа-ні ними документи УГГ (члени Групи домовилися, що кожний визнає себе співавтором, хоча б він тільки підписав документ; дія-ли і взаємні доручення підписувати документи, якщо хтось не міг приїхати з причин адміністративного нагляду чи арешту). Крім того, О. Тихий був звинувачений у незаконному зберіганні вогне-пальної зброї (ст. 222). 2 березня 1977 р. заарештований в Одесі близький до Групи Василь Барладяну. Ст. 187-1, три роки карних таборів. За три тижні до кін-ця терміну, 29 лютого 1980, він одержав ще 3 роки за тією ж статтею. 13223 квітня 1977 року в Києві були заарештовані Микола Матусе-вич і Мирослав Маринович. Обом інкримінована ч. 1 ст. 62. Крім того, Матусевичу -- ч. 1 ст. 206 «Хуліганство». Як і перші засу-джені, ці теж не визнали за собою вини. Вирок -- 7 років ув'яз-нення в таборах суворого режиму і 5 років заслання [24.5-8].

8 грудня 1977 року заарештований у Києві член Групи Петро Вінс -- син ув'язненого лідера баптистів України Георгія Вінса. 30 діб арешту за звинуваченням у «хуліганстві». 15 лютого 1978 він одержав 1 рік за «дармоїдство». 12 грудня 1977 року в Чернігові заарештований за звинувачен-ням в антирадянській агітації і пропаганді Левко Лук'яненко, який перебував там під адміністративним наглядом після звільнення в січ-ні минулого року.

У 1978--1980 рр. були репресовані майже всі члени-засновники Групи, але на їхнє місце зі впертою одержимістю йшли нові й нові люди. Так, у Групу вступили Петро Вінс (лютий 1977), Ольга Гейко-Матусевич (14 травня 1977), Віталій Калениченко, Василь Стрільців (жовтень 1977), Василь Січко (26 лютого 1978), Петро Січко (30 квітня 1978), Юрій Литвин (червень 1978) Володимир Малинкович (жовтень 1978), Михайло Мельник (листопад 1978), Василь Овсієнко (18 листопада 1978). Вступ до Групи в кожному випадку був свідомим актом хоробрости й жертовности: адже оголошений її член тримався на волі лічені тижні чи місяці [24.10-16].

У березні 1981 р. заарештували останнього члена УГГ, який ще перебував на волі,- І.Кандибу, в липні його засудили до 10 років таборів і п'яти - заслання. Українська Гельсінська група у повному складі опинилася в таборах та на засланні. Це був вельми красномовний фінал політики держави щодо легальної правозахисної діяльності її громадян.

Утім, залишалося ще Закордонне представництво УГГ (з 1980 р. в його роботі активну участь брала Н.Світлична, яка емігрувала до США - вона стала редактором-упорядником періодичного видання представництва). До 1985 р. на кошти української діаспори регулярно видавався "Вісник репресій в Україні" українською та англійською мовами. Інформація, що надходила до Н.Світличної, свідчила про те, що рух опору все ж таки існує, оскільки знаходилися люди, здатні збирати і переправляти її на Захід.

На початку 80-х років почалися повторні засудження членів УГГ, причому в самих таборах. У 1981 р. повторно засудили Я.Лесіва (п'ять років), В.Овсієнка (10 років таборів і п'ять - заслання), В.Стрільціва (сім років таборів і чотири заслання); в 1982 р., повторно, не випускаючи на волю, засудили В.Січка (три роки за "зберігання наркотиків"), П.Січка (три роки таборів), Ю.Литвина (10 років таборів і п'ять заслання, на той час його загальний табірний строк з попередніми ув'язненнями сягав майже 20 років!); у 1983 р. - О.Гейко-Матусевич (термін з'ясувати не вдалося); в 1985 р. - М.Горбаля (вісім років таборів і чотири - заслання) та Й.Зісельса (три роки таборів, але до цього часу йому вдалося пробути на волі цілих три роки)[19.186-189].

Подібними заходами вдалося повністю нейтралізувати можливе відновлення діяльності членів УГГ на волі. В 1983 р. звільнився (достроково-умовно) В.Чорновіл, однак решту свого строку він мав перебувати поза межами України. В 1984 р. вдалося примусити прилюдно покаятися О.Бердника. Його заяву, в якій він засуджував свою "злочинну діяльність" і колишніх однодумців, 17 травня 1984 р. опублікувала "Літературна Україна" (ця акція справила гнітюче враження на його колишніх товаришів). О.Бердника було помилувано. Деяких членів УГГ в таборах просто знищували нелюдськими умовами існування. В 1983 р. помер О.Тихий (йому вчасно не надали лікарської допомоги). 5 вересня того ж року, в День пам'яті жертв червоного терору, покінчив життя самогубством Ю.Литвин. Восени 1985 р. не стало Василя Стуса. Ті з членів УГГ, які все ж виходили на волю (у 1985 р. звільнилися П. і В. Січки), потрапляли в такі умови, що годі було й думати про якусь плідну діяльність. Правозахисний рух в Україні фактично завмер [16.129-135].

В 1987 р. достроково звільнили (за хворобою) М.Гориня. У червні-липні 1988 р. почали групами звільняти в'язнів останнього політичного табору (наприклад, І.Кандибу, В.Овсієнка, М.Горбаля). За повідомленням газети "Аргументы й факти" (20-26 серпня 1988 р.) ще залишалося дев'ять в'язнів у таборі і дев'ять - на засланні (головним чином ті, хто не бажав звертатися за "помилуванням")

7 грудня того ж року на сесії ООН М.Горбачов заявив, що "в Радянському Союзі політичних в'язнів немає". Через два дні вийшов із табору, здається, останній українець-політв'язень брежнєвських часів Ю.Бадзьо. Більшість колишніх політв'язнів, повернувшись в Україну, повернулися й до активної громадсько-політичної діяльності[136-140].

Знову довелося долати провокації міліції і КГБ, цькування у пресі, відновлювати самвидав, створювати громадські організації. Серед перших таких організацій у 1988 р. постала Українська Гельсінська спілка, ядро якої склали українські правозахисники. Метою своєї діяльності вона проголосила досягнення незалежності України... Починалася нова епоха.

Діяльність Української Гельсінської групи була настільки ж важливим, наскільки й неоднозначним етапом у розвиткові руху опору. Це була перша опозиційна організація, яка утворилася на легальних засадах (якщо не рахувати УРСС, яка по суті не була створена). Вона недвозначно поставила українську проблему в контексті загальнолюдських цінностей. Особливе значення мало те, що вона стала на захист прав не тільки українців, а й представників інших національностей України (варто лише переглянути випуски "Вісника репресій в Україні", щоб переконатися в цьому). У своїй діяльності УГГ тісно контактувала і співпрацювала з московськими правозахисниками, що сприяло подоланню психологічного бар'єру між російськими і українськими дисидентами, єднанню руху опору в СССР.

Висновок

Отже підсумувавши вище сказане варто зазначити що диседенство як культурно - політичне явище в історії Україн в 1960-80-ті роки на перший погляд було явищем нелогічним і незакономірним. Однак він виник, існував майже двадцять років, і цей факт у багатьох відношеннях визначив суспільно-політичну ситуацію в Україні в другій половині 80-х - на початку 90-х років.

Дисиденти протистояли системі в умовах переважно ворожого ставлення до них з боку більшості. Вони добре знали, що їх очікують матеріальні злидні, переслідування, табори, знущання, тортури і смерть. І все ж таки (за окремими винятками) залишалися вірними собі і своїй правді. В суспільстві, де панувала подвійна мораль, така позиція набувала неоціненної ваги. Однак у цілому це явище - незгода, боротьба проти несправедливості в умовах, коли більшість мовчала й пристосовувалася,- мало величезне значення перш за все для майбутнього.

Український дисидентський рух зміг видати таких фігур, які за своїм інтелектуальним масштабом дорівнювали б Солженіцену і Сахарову. На загальному стані українського дисидентства відбився провінціалізм культурного життя в Україні: брак контактів із зовнішнім світом, недостатнє знання іноземних мов й обмежений доступ до нерадянських книг. Але українські дисиденти вигідно відрізнялися від російських іншим: у політичному відношенні вони були набагато згуртованішими за російський дисидентський рух, . Більша згуртованість українського руху пояснювалася більшою роллю національного фактора в Україні. Що в подальшому сприяло його розвитку.

Поштовхом для подальшого розвитку руху і перетворення його у правозахисний, стало прийнятя Гельсінської угоди. Офіційне затвердження цієї угоди СРСР посприяло утворенню офіційних громадських обєднань дисидентів, які декларували своїм завданням захист прав і свобод людини від сваволі радянської влади . Іхача ці правозахисні організації втому числі і українська іхня діяльність значн била по державному іміджеві радянської влади.

Діяльність дисидентського і правозахисного рухів в Україні не дивлячись на його обмеженість і несесленність заклала значний фундамент майбутнього відродженяукраїнської держави.

Список використаних джерел і літератури

1. Істрія Ураїни , Хрестоматія у двох частинах. -Ч.2. Навчальний посібник. -К. Альтерпрес. - 2004. -592 с.

2. Матеріали і документи з поневоленої України. //Визвольний шлях. -1981.-Кн .6.-с.704-712.;Кн.10.-с.191-196.

3. Мороз В. Узаповіднику імені Берії (ессе)//Історичний календар.-2001.-Вип.7. -с.77-84.

4. Революційний шлях визволення і правозахисний рух. /До актуальних питань визвольної політики в Україні. Визвольний шлях. -1980.- Кн. 7-8.-с.771-775.

5. Українська Гельсинська Група сприяння виконаня Гельсинських угод : Документи і матеряли. В 4-т. Харків.: Фоліо. -2001.Т.3. Документи і матеряли (серпень 1977-грудень 1978). Упорядник В.В. Овсіенко. Т.4.Документи і матиряли (грудень 1978- березень 1988). Упорядник В.В.Овсіенко.

6. Україна: антологія памяток державотворення, X-XX ст. у10-ти .т. Т.9. ред. Кол І.М. Дзюба (та ін.). - К.: Вид. Соломії Павличенко «Основи». -2009. -734 с.

7. Чорновіл В. Твори : У10-ти.т.Т-2. «Лихо з розуму (портрети двадцяти «злочинців»). Матеріали та документи 1966-1969. / Упоряд. Валентина Чорновіл. Передм. Лесь Танюк . -К.: Смолоскип. 2003. -с.363-366

8. Шевченко .О. Українська Гельснська Спілка :від Декларації принципів до декларації про державний суверенітет України. /Ред. Рада О.Барабаш, Я.Зайко. та ін. -Житомир.-2010. -с.153-163.

9. Ураїнська Гельсинська Спілка,у спогадах і документах./ Упоряд. О.Шевченко. - К.: «Ярославів Вал».- 2012. 812 с.

10. Бондарчук .П. Релігійна політика в Україні ( середина 1960-х середина 1980-х років) /П.Бондарчук.// Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: міжвідомчий збірник наукових праць. - К. -2006. -Вип.13. -с.411-422.

11. Ведмідь. Л.А. Меморандум Української Гельсинської Групи, джерело вивчення правозахисного руху в Україні //Вісник КНУ. Історія.-2004.- Вип.74-76. - с.121-124.

12. Гачинський М. Коли зброєю обрали слово … :[історія визвольного руху крізь призму українського диседенства] / М. Гочинський // Галиччина. -2012. - №131-132. - с.10.

13. Говерля С. Дисиденство. Деякі завваги до суспільного явища. // Авангард.- 1982.-№1.-с.16-18.-№2.-с.113-118.-№3.-с.175-180.

13. Грицак .Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації XIX-XX ст./ Нвчальнийпосібник.- 1996.- с.292-297

14. Жуковський .А. Субтельний .О.Нарис Історії України. -Львів.-1992.

15. Зайцев .Ю.Д.Диседенти:опозиційний рух 60-80 рр. // Сторінки історії УкріїниXXст. - К. - 1992. - с.195-236.

16. Захаров Б.Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987)/ Харківська правозахисна група. - Харків: Фоліо. - 2003.

17. Стан православного населення УРСР на початку 1960-х середині 1980-х рр./ Н.В.Заболоцька //Гілея. -2012.-№ 5. _с137-142.

18. Князевич Д.О. Вплив Української Гельсінської Спілки на молодіжний рух в Україні /Д.О. Князевич. //Гілея. -2011. -№11. -с. 189-195.

19. Касьянов .Г. Незгодні:українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. - К.-1996.-с.224.

20. Котегоренко В.О та ін.Індивідуальні вияви диседенства.Оплзиція режимові у формі «критики недоліків».//Політична історія україниXX ст.: У6-т.-Т.5. -К. -2002-2003.-с.230-244.

21. Ю.Литвин. Правозахисний рух в Україні його засади та перспективи //. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Т.3. -К.-1983. -с.363-370.

22. Лукяненко.Л. Гельсинська група початок . /-К. -1994.

23. Мороз В. Шістедесяті роки в Україні. Про дисидентський рух // Всесвіт. - 1993. -№11-12. -с.152-156.

24. Оберта. О. УГГ:30 років героїзму/ О.Оберта. // Молода нація: альманах. - К.-2006. -№3(40). - с.5-16.

25. Обушний М. Диседенський рух 60-80 рр. XXст.-вияв невдоволення обмеженим суверенітетом України./М.Обушний. //Наукові записки. -К. -2004.-Вип.26.- с.253-268.

26. В. Овсіенко / Світло людей .У 2-х книгах: мемуари і публіцистика/ В.В. Овсіенко ;упорядкував.овт Б.Є. Захаров . - К .2007. Книга 2.

27. Плахотнюк М. Наше діло нам святе 25-років з початку дргої великої хвилі арштів української інтелігенції.// Українська культура. -1997.-№ 1.- с.26-29.

28. Пасічник М.С. Історія України:Державнецькі процеси розвиток культури та політичні перспективи. Навчальний посібник.- К.Знаня.-2005.-с.327-354.

29. Рух опору режиму в Україні та Росії у1950-1980 рр./А. Русаченко // Мандрівець. -2010. - №2. - с. 30-37.

30. Русаченко. А. «Легальний» шлях боротьби проти режиму:[ до 20-річчя заснуваняУкгаїнськоїГельсинської Групи]./ Русаченко А. Від Імперії до України : збірник статей/ А.Русаченко. - К. -2009.- с.190-196.

31. Русаченко А.М. Національно визвольний рух в Україні : середина 1950-х початок 1990-х.- К. Видавництво Олени Теліги -1998.

32. Черненко М.В. Головні зовнішні чинники формування дисиденського руху в Україні /М.В. Черненко.// Актуальні проблеми міжнародних відносин[текст]: Збірник наукових праць. -К.2008. -Вип.73.Ч.1. -с.68-74.

33. http://archive.khpg.org.

Размещено на Allbest.ru