Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми даної курсової роботи зумовлена тим, що у нове тисячоліття Україна вступає суверенною, незалежною державою. Вона лише на самому початку самостійного шляху. Подолана тільки незначна його частина. Ця часова віха ще ледь означилася, бо що можуть становити двадцять п`ять років в історичному вимірі, коли, як писав поет, і століття - лиш «зморшка на чолі землі». Але так сталося, що саме цьому коротенькому часовому відтинку судилося вмістити реалізацію одвічного прагнення нації - державного самоствердження. Актуальність постає в образі сучасного формування незалежної державності. Затвердження незалежності сприяє позитивному ставленню Європейських країн до України. Саме це надає величезний шанс українському народові у здійсненні соціальних, політичних, економічних задач запрограмованих на демократичних засадах, задля розквіту країни. В роботі висвітлена інформація про події, які передували процесу становлення держави, а також дається аналіз законодавчим документам, які були прийняті в результаті державотворення.

Дана тема досить широко досліджена як в українських так і у всесвітньовідомих виданнях. Багато цікавої інформації за даною темою також міститься в Інтернеті. Щодо друкованих видань, то зокрема В.М. Литвин у своїй книзі «Україна на межі тисячоліть» показує не лише своє ставлення до розпаду СРСР і утворення незалежної України, а й відношення діючих на той час політиків, а також, що не менш важливо, він привертає увагу читача до мір та методів громадян, за допомогою яких вони звертали увагу політичних діячів не лише до себе як індивідуальності, а робили це задля суспільного блага,що зветься - незалежність. В книзі відомого історика Вячеслав Чорновола «Політика та правда життя», автор аналізував процес українського національного самоусвідомлення, керувався практикою українських філософів-дисидентів. Г.Касьянов вбачав Україну в 1991р. міцною, але не національною, що постало важливим питання в написанням в книзі «Держава розколота на бюрократів і населення». Під час ейфорії перших років незалежності, київський соціолог Володимир Паніотто провів опитування і вивів підсумок, що двадцять п'ять років тому, за так звану «євроінтеграцію», проголосувала б більша кількість населення. Згадуючи В. Паніотто зауважив, що за відокремлення від СРСР проголосувала більша кількість населення, в кількості 90,32%. Один із сучасників публіцистів Андрій Бондар порівнює здобуття незалежності 1991 р. з подіями в 2014р.(Майдан): «Сьогодні досить модною стала серед нашої інтелігенції формула, мовляв, тоді, 1991 року, нам незалежність подарували, і ми її не оцінили, й от лише 2014 року, коли за неї заплачено кров'ю наших найкращих представників, можна вважати, що приходить незалежність реальна». «Проголошення незалежності України стало подією всесвітньо-історичного значення. Визначальну роль у створенні незалежної української держави відігравав народ України», - зазначав Леонід Кравчук.

Об'єктом дослідження курсової роботи постає проблема здобуття незалежності Україною 1991 року. Власне, на основі майже сухих даних, поєднаних з інтегруючим фактором державної самоідентифікації, витворюється й розвивається образ неповторних 90-х pp. XX ст. Можна з певністю ствердити, що спровадженням віковічних устремлінь нації цей період вітчизняної історії «прирік» себе на постійні й ретельні дослідження.

Предметом дослідження даної курсової роботи є процес державотворення за часів радянської влади та як висновок тяжкої праці великих народних мас, політиків - Нові часи вже незалежної суверенної держави. Важко відразу осягнути всю складність і багатовимірність моменту, проте визначальна, фундаментальна й домінуюча складова його - державотворення - зрозуміла й видима всім.

Мета даної курсової роботи полягає в об'єктивному і всесторонньому висвітлені основних аспектів внутрішньої боротьби політичних сил за часів Радянської України, що супроводжується підвищеним рівнем активності українського народу. Саме такі дії призвели до великомасштабної події - незалежності України.

Для досягнення поставленої мети в курсовій роботі вирішуються наступні конкретні завдання - простежити розвиток України в період перебудови та відродження незалежності 1985 - 1991 р., висвітлити процес демократизації, відродження й розбудови незалежності України, проаналізувати систему державотворення. Та виявити причину проблем еліт і лідерства в парламенті, зобразити загальну характеристику геополітичного виміру України на євразійському континенті.

Дослідницьке завдання: простежити, як і чому величезні централізаторські й асиміляторські зусилля, спрямовані на анігіляцію українського етносу, виявилися малоефективними і в кінцевому рахунку безперспективними. Друге очевидне завдання дає урок XX століття,що демонструє крайню вразливість великодержавного шовінізму як ідеології і суспільної практики. Прослідкувати за механізмом системної кризи радянського ладу, в основі якої лежала нездатність правлячої верхівки гідно відповісти на виклики науково- технічної революції та задовольнити реальні потреби населення, поглиблювалася невідповідністю інтернаціоналістської риторики й великодержавницької практики. Врешті-решт силового контролю виявилося замало, щоб втримати радянські республіки в орбіті впливу Москви.

Нові реалії, породжені незалежним статусом України, потребують нових інтерпретаційних підходів з використанням нетрадиційних, значною мірою міждисциплінарних, методів дослідження. Найважливішим уявляється звільнення історичної рефлексії від догматизму, породженого марксистським «формаційним» підходом, і від інерції росієцентризму, який був домінантою як радянської, так і зарубіжної історіографії України.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1985 до 1991рр. Найважливішою межею даного дослідження є 1991 рік. В цьому році відбувся розпад Радянського союзу і утворилася незалежна Україна.

Практична значущість курсової роботи полягає в тому, що зібраний і узагальнений в ній матеріал може бути використаний учнями, студентами і всіма тими, хто цікавиться проблемами становлення України як суверенної держави, а не частини Радянського союзу з псевдонезалежністю.

Структура роботи. Робота складається з вступу, 3-х основних розділів, підрозділів, висновку, списку використаних джерел та літератури.

Розділ 1. Україна в період перебудови та відродження незалежності 1985 р.

1.1 Перебудова. Шлях до суверенізації Української РСР

«Народження суверенної України не відбувалося одразу, з моменту ухвалення Акта проголошення незалежності України позачерговою сесією , а саме Верховною Радою, в кризовій ситуації 24 серпня 1991 р.»[15,С.99] Передувало багато подій цьому. Щоб зрозуміти внутрішній підтекст доленосних в історії українського народу історичних подій початку 90-х pp., доведеться проаналізувати глибинні закономірності процесу, відомого під назвою «горбачовська перебудова».

Часова віха змінювала десятиліття і чим далі, тим значніше ополітизоване життя в СРСР руйнувало параметри. Революція виросла на засадах вдосконалення існуючого ладу. «Революція складалась з двох аспектів, в першу чергу соціального аспекту, який переформатувався в національний, такі зміни, зазвичай, притаманні багатонаціональній країні імперського типу» [25,С.58]. Зміст соціального аспекту мав на меті повернення суспільства до звичних (природних) форм господарювання, в основу яких лягли принципи приватної власності. Криза радянського суспільства спонукала керівні партійні кола до проведення реформ. Їх ініціатором став М.С. Горбачов» [8,С.13].

Аналізуючи текст виступу М. Горбачова на позачерговій сесії Верховної Ради СРСР 29 листопада 1988 p., можна відчути, що генеральний секретар ЦК вже побачив небезпеку перетворення перебудовної реформи в контрольовані верхами, революційні в своїй основі дії мас. «Перебудова буквально підірвала примарний мир і спокій, які панували в нас у застійні роки, дала імпульс широкій і вільній дискусії, підняла на поверхню багато назрілих і навіть болючих питань. І необхідно, щоб величезна енергія цього суспільного процесу не розпливалася, не витрачала себе даремно й тим більше не виплескувалася в соціальні й національні міжусобиці»[8,С.5].

«Процеси перебудови сприяли активізації демократичного, національно-визвольного руху в Україні»[14,С.25]. Учасники подій не сприймали всю силу та масштаби соціальної революції кінця 80-х рр. Для тодішнього строю ті події не сприймалися за революційні. Єдиним шляхом щодо утвердження нових форм власності й господарювання треба, звичайно, зруйнувати старі форми. «Цілком зрозуміло, що вони остаточно не можуть бути зруйновані, а саме це і не перешкоджає іменувати цей розтягнутий процес революційним»[19,С.46]. Не залишиться загадкою, що процес руйнування наслідків комуністичного режиму розпочався задовго до часів М. Горбачова, а ще за доби пізнього сталінізму. Більше того, він завуальовано мав вигляд системної кризи тоталітарного ладу.

Як виявилось, весь обшир соціально-економічного організму виглядав як період кризової ситуації в країні, яка підвергнулась поступовому занепаду. «Слід зазначити, що в Радянському Союзі не знайшлося організованої та професійної політичної сили, яка взялася б за цілком свідоме й цілеспрямоване руйнування давно прогнилих і безплідних порядків, як це зробила в 1917 р. партія більшовиків» [34,С.152].

В Україні умови тоталітарного устрою не давали змогу виникнути політичному еволюційному прогресу в надрах суспільства. Люди, що звикли до тодішніх умов і порядків не встигли зафіксувати момент, коли життя переросло в обвальну руїну. «Вони лише помічали звичне для них явище ,а саме зруйнування командної економіки, але так як їхня свідомість не спроможна кваліфікувати цей факт як революційне дійство» [19,С.52]. Ще складніше виходило з національним аспектом тієї революції, в яку переросла перебудова. «У багатьох склалося враження, що незалежна Україна, яка постане 24 серпня 1991 p., є прямим продовженням Української Народної Республіки»[9,С.36]. Не відразу й з великими труднощами, але державна символіка УНР була затверджена. Разом із нею було ухвалено й ідеологічні цінності, прямо протилежні марксизму-ленінізму. Зустрічаючи радше співчуття й підтримку, ніж серйозні перешкоди, представники західної української діаспори почали забарвлювати державотворчий процес 90-х pp. у звичні для себе синьо-жовті кольори.

Проте становлення незалежної України, яка цілком закономірно оголосила себе наступницею демократичної УНР доби Центральної Ради, відбувалося в межах радянських реалій. «Ті, хто придушив національно-визвольний рух 1917-1920 pp. і насадив в Україні радянський режим, потурбувалися про зруйнування всіх коренів Української Народної Республіки»[7,С.14]. Найпершу увагу вони звернули на покоління будівничих УНР, яке за два десятки років було знищене майже повністю.

Для України перебудова мала велике значення, адже відбулося проведення економічних реформ, програм прискорення соціально-економічного розвитку країни. Яка складалася у вирішенні традиційних соціальних проблем - продовольчу, житлову, забезпечення населення товарами повсякденного вжитку. Але в решті-решт програма мала утопічний характер і свідчила про нерозуміння керівництвом соціально-економічної кризи. «Вже у червні 1987р. була проведена реформа М.Рижикова - Л.Абалкіна»[14,С.285]. Було прийнято «Закон про державне підприємство», « Закон про кооперацію».

«Та для України реформи зазнали провалу. Та в 1990р. скоротилися обсяги суспільного виробництва. Що вплинуло на національний дохід України, що скоротився на 1,5%»[22,С.45]. Криза переросла в інфляцію. Того ж року 1990 Верховна Рада СРСР прийняла програму переходу до регульованої ринкової економіки, яка також зазнала поразки. Дефіцит бюджету, розбалансованість політики, інфляція зростали, що призвело до розвалу народного господарства.

Зміни в Україні вплинули на відродження національно-визвольних процесів.» З 1985 по 1988рр. пробудження суспільства проявлялося в критиці існуючого ладу та відродження культурних пам`яток та української історії»[17,С.6]. Почали повертатися твори М.Грушевського, М.Костомарова, В.Винниченка і інших. «Відбулася реабілітація жертв сталінських репресій. Виникнення неформальних організацій (Товариство Лева, Український культурологічний клуб та інші) вимагали гарантування прав людини, суверенітету України»[14,С.178].

Поява масових рухів та організацій зачіплює період перебудови, їх очолюють демократичний та національно-визвольний рухи : Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка, Українська Гельсінська Спілка, антисталінське об`єднання «Меморіал», студентське об`єднання «Громада».

Радикалізуються політичні сили України. «У вересні 1989р. створюється масова суспільно-політична організація «Народний рух» на чолі з І.Драчем. Завданням Руху була співпраця з владою та встановлення демократії. Головною метою був вихід України з СРСР та усунення комуністичної партії від влади»[14,С.314]. Рух відігравав велике значення у процес перебудови України : консолідував демократичні сили, сприяв активізації національно-визвольного руху.

Розгортався церковних рух за легалізацію Української греко-католицької церкви та відновлення Української автокефальної православної церкви.

«У жовтні 1989 р. прийнято Закон «Про зміни і доповнення Конституції УРСР», а також Закон «Про мови в УРСР», який надавав українській мові статус державної»[25,С.89].

Важливо вказати на протистояння між реформаторами та консерваторами в КПРС. КПУ втрачала свій авторитет, тому це сприяло масовий вихід комуністів з партії. «В березні вихідці створили Демократичну платформу в КПУ, обіцяли проводити політику в інтересах українського народу» [27,С.14]. Але не пішли демократичним шляхом, а все ж таки орієнтувалися на Москву.

Отже, як висновок, »Перебудова» оголила довго приховувані протиріччя радянського ладу, в тому числі невирішеність національного питання і його нове загострення, викликане зміцненням позицій національних еліт в союзних та автономних республіках СРСР.

«Політика прискорення Горбачова привела країну до найнижчими темпами економічного зростання за всю історію XX ст. Зрозуміло, це негативно позначилося на загальному рівні життя» [14,С.98]. Головним уроком попереднього часу генеральний секретар ЦК називав: «Вихід із застійного стану полягає у відродженні рад як представницьких органів влади й самоуправління народу» [14,С.311]. М. Горбачов не міг не згадати, що під час обговорення політичної реформи лунали й протестуючі голоси. «Багатьом здавалося неприйнятним, що лише частина населення на з'їздах народних депутатів буде представлена депутатами, обраними в територіальних і національно-територіальних округах, а інтереси іншої частини захищатимуть депутати від громадських організацій»[20,С.11]. Однак ті протести генсек проігнорував, посилаючись на масовість громадських організацій, включно з майже 20-мільйонним загоном КПРС.

1.2 Національний рух у суспільно-політичному житті

Перебудова сприяла активним суспільно-політичним діям різних прошарків населення, люди почали втрачати страх перед жорстокими репресіями, що стало наслідком організації страйків задля значних змін у житті суспільства. «Партноменклатура не мала бажання поступатися принципами, люди все частіше отримували у відповідь консерватизм тодішніх адміністрацій, що діяли на місцевому рівні і на державному, в особливості» [31,С.54]. Саме такий нігілізм зі сторони уряду призвів до загострення політичних відносин між громадянами та владним апаратом. Звісно, люди починають створювати угрупування, спілки, дружини, з програми яких плавно витікають перші мітинги.

Такий період настав у 1988 році. Влада не помічала тяжкого стану населення, не лише в матеріальному плані, а й в образі ущемлень права слова,тобто демократія як форма режиму припинила своє існування. «Протести розпочинались проти нахабного замовчування владою наслідків чорнобильської катастрофи вивів людей 26 квітня 1986 р. у Києві на мітинг і демонстрацію» [25,С.196]. Учасників акції було розігнано загонами міліції.

Державний апарат, а саме компартійна верхівка, будь-якими методами намагалася стримати радикальні дії населення, які були направлені проти тоталітарного режиму. Задля чого це було заподіяно? Як писав В.Сосюра: «Компартія за будь-яку ціну спроможна утримати в своїх руках монополію на владу» [23,С.102]. Слід зазначити, в період з 1988- 1991 pp. Розросталися по всій країні пікети,мітинги, страйки, акти непокори громадян відбувалися в кожному регіоні України.

«26 березня 1989 р. Відбувся масовий мітинг у Львові, сотні тисяч людей вийшли на центральну вулицю, боролись за ідею, за встановлення справедливості, наслідком чого стали запеклі сутички з міліцією, але вони домоглись свого, на мітингу замайорів синьо-жовтий прапор»[36,С.118]. Слідом відбулась демонстрація 1 травня 1989 року.

«Суттєвою дією стало перепоховання відомих шістдесятників, що стали жертвами тоталітарного режиму у листопаді 1989 р. Серед них були : В. Стус, Ю. Литвин, О. Тихий»[18,С.156]. «Ритуальний процес переріс у масову маніфестацію під національними прапорами»[9,С.68], - як стверджував відомий письменник, філософ, дисидент Є. Сверстюк.

Прикладом активізації національного руху стає подія , яка відбулася 15 березня 1990 р. «Над державною установою - Стрийським міськвиконкомом Львівської області - був піднятий синьо-жовтий прапор , а вже 24 липня 1990р. - поряд з будинком Київської міськради»[29,С.46]. Громадяни країни, вже не побоюючись гнітів зі сторони партії, пропагували національну символіку, незважаючи на лютий опір українофобів, та поширювали по всій Україні.

Аби підтвердити сказане, слід відзначити грандіозну подію , а саме святкування роковин злуки УНР і ЗУНР 21 січня 1990 р. «Кілька мільйонів осіб утворили живий ланцюг, масштабом від Києва до Львова, що без супротиву засвідчив жагу українського народу до національного єднання , до відродження , до незалежності України»[29,С.50].

Рік за роком українці поглинали дух відродження. І наступним кроком стало розгортання робітничого . До 1987 р. робітники висловлювались у своїх критичних виступах , петиціях, колективних заявах до центральних партійних органів, скаргах до державних органів, незадоволення умовами праці , а в першу чергу розмірами заробітної плати. «З розвитком гласності, лібералізацією режиму, демократизацією суспільства люди керуються іншими механізмами та формами протесту, характерними стають колективна відмова від роботи та страйки» [29,С.52]. Перша масова страйкова боротьба робітників відбулася в 1989 р.

Виникають суперечки на виборництвах, ці конфлікти мають соціальну базу, але люди ще не до кінця відійшли від страху «бути репресованим» чи вбитим заживо. «Ситуація, яка склалася в країни чітко видавала свої настрої через думки робітників, які неодноразово викладалися в зверненнях, скаргах до місцевих органів», - зазначає В.Король. Але ж вони не консолідувалися на той момент, а діяли відірвано. «Можливо, для масового об'єднання робітничого активу потрібен був привід значніший , який включав в себе інтереси більшості» [26,С.32]. «У липні 1989 р. і настав той пік «накалу страстей», що відобразився у страйку шахтарів, спричинений різким загостренням соціально-економічних проблем у шахтарських регіонах (незадовільні умови праці, низька заробітна плата, зловживання партійно-профспілкових функціонерів, перебої з постачанням продуктів харчування, товарів масового попиту)» [14,С.152].

«15 липня 1989 р. на шахті «Ясинуватська-Глибока» в Макіївці Донецької області розпочався страйк. Через декілька днів страйки почали проходити й в шахтах Дзержинська, Красноармійська, Краснодона Шахтарська, Первомайська» [28,С.206]. Постання охопили шахтарів Донецька і Горлівки, та ще через десять днів - більшість шахтарів України: 110 із 121 шахти Донецької, 52 із 93 шахт Луганської області, всі 11 шахт Західного Донбасу, всі 20 шахт Львівсько-Волинського басейну.

Такі дії підштовхнули робітничу дружину до створення страйкових комітетів для створення ліпших умов праці, підтримання порядку, пікетування шахт. Міліція, робітничі дружини, побоюючись безладу у країні опечатали всі винно-горілчані магазини, що сприяло зниженню злочинності в містах та припиненню провокації зі сторони повсталих, охоплених страйками. Страйкоми повсюдно приймали рішення про недовіру офіційним профкомам, парткомам, радам трудових колективів шахт.

Страйк набував політичного значення в багатьох містах, що почався лише виголошенням економічних вимог. «20 липня повсталі вимагали якнайшвидшого скликання сесії міськради та пленуму артілі аби назначити відставку місцевому партійному керівництву» [18,С.100]. Все це відбулося в Стаханові. У 1989 р. страйкова ситуація, під бунтівним впливом шахтарів, зачепила й підприємства металургії, коксохімії, машинобудування та залізничного транспорту.

Звичайно, уряд знайшов вихід із ситуації досить вчасно, адже продовження та поширення страйків на бували глобального масштабу і,дійсно, сприяли їх подальшої політизації. Уряд взяв до досвіду прохання шахтарів щодо підвищення заробітної плати, вирішення соціальних, житлово-побутових проблем в селищах та шахтарських містах, та пішов на поступки. «ЗО липня 1989 р. страйк припинився, але більшість страйкомів продовжила свою діяльність. Профспілкове керівництво опинилося на протилежному боці барикад» [19,С.52]. Офіційні профспілки, протиставивши себе робітникам, почали втрачати авторитет.

«У серпні 1989 р. на 200 із 245 шахт в Україні керівники профспілок були замінені» [17,С.63]. Проте спроба замінити представників профспілки вугільної промисловості не була реалізована. Але цілком правильною постала альтернатива створення подібних профспілок.

За зразком робітничого руху проходив страйк 1 листопада 1989 р. у Донбасі. На якому вперше були висунуті політичні умови - «включення до порядку денного Другого з'їзду народних депутатів СРСР питання про відміну статті 6 Конституції СРСР, яка закріплювала керівну й спрямовуючу роль комуністичної партії в радянському суспільстві; обговорення питань про вільне створення політичних партій та рухів, про заборону обіймати одночасно посади в партійних і радянських органах» [29,С.37].

Вже в червні 1990 р. в Донецьку пройшов Перший з'їзд шахтарів СРСР. Цей з'їзд мав на відставку діючого уряду і формування уряду народної довіри. « Делегати з'їзду заявили, що існуючі офіційні профспілки як частина командно-адміністративної системи не здатні захищати інтереси робітників, а тому гірникам необхідно створити свою незалежну профспілку» [13,С.35]. На що несприйняття КПРС як партії робітничого класу виявилося у резолюції «Про ставлення до КПРС», де шахтарі вимагали скасування будь-яких привілеїв для неї.

«11 липня 1990 р. центральні площі міст і селищ заповнили багатолюдні мітинги. Політичний страйк охопив 147 шахт України» [14,С.63]. Вперше працівники цілої галузі промисловості, підтримані робітниками інших галузей, відкрито й свідомо виступили проти існуючої системи влади.

«У жовтні 1990 р. у Донецьку на Другому з'їзді шахтарів СРСР було створено Незалежну профспілку гірників (НПГ)» [37,С.69]. Це була перша справді незалежна від партійно-господарських структур масова профспілкова організація. «Навесні 1991 р. вона очолила новий страйк шахтарів, у якому взяли участь працівники 80 шахт і 12 шахтобудівних підприємств республіки»[30,C.88]. До страйку, який охопив 9 областей України, приєдналися робітники інших галузей промисловості. «У середині квітня, після кількох днів страйку, гірники вирушили до Києва, сподіваючись підняти на виступ трудівників усієї республіки» [29,С.74]. 16 квітня 1991 р. у Києві було утворено республіканський страйковий комітет. Парламентська комісія Верховної Ради УРСР і уряд республіки були змушені укласти зі страйкарями нову угоду.

«Для координації дій страйкомів по всій Україні (травень 1991 р.) у Павлограді Дніпропетровської області зібралася конференція представників робітничих і страйкових комітетів, громадських та політичних організацій 13 областей республіки, яка прийняла проект статуту Всеукраїнського об'єднання страйкових комітетів (ВОСК)» [33,C.199]. Республіканський з'їзд ВОСК у червні 1991 р. утворив Всеукраїнське об'єднання солідарності трудівників (ВОСТ). Поряд з формулюванням економічних вимог з'їзд рішуче висловився за розпуск КПРС і націоналізацію її майна, за вихід України з СРСР. «Поряд з ВОСТом у Донбасі продовжувала діяти Незалежна профспілка гірників (НПГ), а на заході України - незалежна профспілка «Воля»«[14,С.300].

Бурхливі суспільні зміни в другій половині 80-х років позначилися на соціальному самопочутті людей, зумовили прискорену політизацію суспільної свідомості. Виразніше окреслювались розбіжності в поглядах, підходах до вирішення назрілих проблем, відбувалося швидке політичне розмежування. Виникли різноманітні самодіяльні громадські об'єднання, організації, товариства.

«Одним з перших самодіяльних об'єднань був Український культурологічний клуб (УКК), заснований представниками національно-демократичної інтелігенції Києва у серпні 1987 р.»[14,C.15] Серед його учасників було чимало колишніх дисидентів (О. Шевченко, О. Матусевич, С. Набока). Зосереджуючись в основному на проблемах національно-культурного відродження, учасники клубу критикували існуючий політичний режим. Тому вони стали об'єктом шаленої критики влади.

Національно-демократичні ідеї духовного відродження нації восени 1987 р. об'єднали багатьох молодих людей Львова у Товариство Лева. Заснована ним газета «Поступ» відразу зайняла демократичну позицію, стала популяризатором ідей національного відродження, відновлення української державності, трибуною опозиції. На початку 1988 р. просвітницькі організації «Спадщина» виникли у Харкові та Києві. їх діяльність швидко вийшла за межі просвітницької роботи й набула політизованого характеру.

Активізувався студентський рух. «У 1988 р. в Києві виникало студентське об'єднання «Громада», у 1989 р. - Українська студентська спілка (УСС), Студентське братство у Львові, Демократична спілка студентів та інші організації в багатьох містах республіки»[34,С.159]. Дуже швидко студентський рух заявив про себе як про активну силу в демократичних процесах в Україні. Аналізуючи ситуацію багато років тому, Горбачов казав: «В чому я дійсно помилився - так це в тому, що недооцінив силу націоналізму» [20,С.85].

Щодо суспільно-політичного руху громадян, висновок полягає в аналізі 1987-1988 pp., коли із в'язниць та заслання в Україну повернулися відомі дисиденти В. Чорновіл, М. Горинь, Л. Лук'яненко, О.Тихий та інші. Вони відновили Українську Гельсінську групу, а в липні 1988 р. перетворили її на спілку (УГС). «Декларація її принципів стала першим програмним документом сучасного національно-демократичного руху»[16,С.98]. Чисельність УГС, незважаючи на напівлегальний статус і переслідування з боку КДБ (обшуки, арешти членів, конфіскація літератури тощо), швидко зростала. «Якщо в середині 1988 р. до неї входило всього кілька десятків осіб, то на початку 1990 р. вона налічувала 2,3 тис. осіб і мала свої відділення в 22 областях республіки»[36,С.188].

перебудова незалежність державотворення україна

Розділ 2. Етапи і напрями демократизації й розбудови незалежності України

2.1 Розвиток багатопартійної системи. Вибори до Верховної Ради УРСР (1990 р.)

Необхідною умовою становлення демократичної правової держави є багатопартійність. Вона дає можливість повніше враховувати інтереси всіх громадян у державній політиці і сприяє стабільному , динамічному розвитку суспільства. «Причин, що призвели до створення багатопартійності в Україні: розширення демократизації суспільного життя, гласність; історичні корені багатопартійності в Україні; виникнення й розвиток в Україні дисидентства; нездатність КПРС продовжувати виконання керівної ролі усього суспільства» [21,С.82]. В період 1988-1989 pp. Відбувається процес створення умов багатопартійності. Створення опозиційних до КПРС неформальних об'єднань та рухів, що пізніше трансформувалися в політичні партії. «У цей час в Україні розгортають активну діяльність Українська демократична спілка (УДС), пізніше перейменована в Українську народно-демократичну лігу (УНДЛ), Українська гельсінська спілка (УГС), Народний рух України за перебудову (НРУ)» [14,С.294].

Вже в 1990 р. Після ліквідації ст. 6 Конституції СРСР й прийняття Верховною Радою України Постанови «Про порядок реєстрації громадських об`єднань» починається становлення на політичну арену таких партійних формувань : Українська республіканська партія, виникають майже 20 опозиційних сил в період з 1990-1991 рр., серед яких - Демократична партія України, «Партія Зелених» України, Партія Демократичного Відродження, Ліберально-Демократична партія та інші.

«В серпні 1989 р. ЦК Компартії України розглянув і затвердив заходи які належало здійснити у зв'язку з підготовкою та проведенням виборів»[25,С.139] . Йшлося про організацію ефективного протистояння політизованим самодіяльним угрупованням, що намагатимуться провести до складу Рад усіх рівнів якомога більше так званих «незалежних депутатів. «У листопаді на пленумі ЦК Компартії України було ухвалено план організаційно-політичних та пропагандистських заходів»[15,123]. Починаючи з етапу формування виборчих комісій (листопад 1989 - січень 1990 р.) і закінчуючи підготовкою й проведенням першої сесії Верховної Ради. «Гуртування опозиційних організацій навколо Руху завершилося утворенням «Демократичного блоку», який об'єднував 43 різні формування»[31,С.56]. «А оскільки реєстрацію Руху відтягували до закінчення терміну висування кандидатів у депутати (його реєстрація відбулася лише 9 лютого 1990 p.), головне «навантаження» лягло на Товариство української мови імені Т.Г. Шевченка» [11,С.67].

«Аналіз документів показує, що практично на 70% програма «Демократичного блоку» мала критично-руйнівний характер, що за умов зростання політичного запалу в суспільстві забезпечило частині (понад 1 тис.) висунутих від нього кандидатів депутатські мандати народних депутатів України» [28,С.52]. У Західному регіоні блок фактично прийшов до влади, отримавши переважну більшість у місцевих радах. «В.Івашко на пленумі ЦК Компартії України (28 листопада 1989 р.) характеризував лідерів демократичних сил як політичних «пустоцвітів»,не здатних запропонувати жодної конструктивної програми дій»[29,С.165]. Стверджував, що «заклики до відокремлення від могутнього Радянського Союзу, впровадження приватної власності на засоби виробництва і тому подібне - це пустопорожні розмови» [14,С.52]. Склад Верховної Ради України оновився на 90%, що формально засвідчило прихід у політику нової Генерації людей. Це питання традиційно розглядають за схемою Центральної виборчої комісії. «При повній неструктурованості суспільства значною мірою були обрані популісти, на той час переважно з партійними квитками» [25,185]. Відірвавшись від виборців, ці депутати, по суті, люди без коренів, самі утворили замкнене коло «псевдоеліти», стали чиновниками Верховної Ради, яка підпорядковувалося - голові Верховної Ради - й жило за принципом «Що добре для Верховної Ради, те й для країни згодиться»[26,19].

А якщо брати до уваги й те, що частина депутатів була обрана завдяки посадовому становищу, внаслідок того, що люди за інерцією звикли підкорятися владі. Цікаво, що кожна сторона результати виборів публічно розцінювала як свою перемогу. Реальну ж картину розкриває документ ЦК КПУ «Про підсумки виборів народних депутатів Української РСР та місцевих Рад республіки» від ЗО березня 1990 р.

Станом на 19 березня обрано 443 народні депутати УРСР (з 450) й 284 647 народних депутатів місцевих рад (з 307 267). «Членів КПРС у Верховній Раді - 85%, у місцевих радах - 51,8%, що відповідно на 16,5 та 8% більше, ніж у попереднє скликання»[23,С.119]. Серед народних депутатів УРСР 93 партійні працівники. Збільшилася кількість інженерно-технічної інтелігенції, працівників науки, освіти, охорони здоров'я. «У Верховній Раді робітників - 5,9%, в обласних радах - 14,5, у Київській міській - 4,6%. Рядових колгоспників у Верховній Раді немає, в обласних радах - 5%»[23,С.121].

Понад дві третини складу Львівської обласної ради становили активісти Руху, УГС, СНУМу. Більшість їх - у міських і районних радах Львова, Дрогобича, Стрия, Червонограда, Миколаєва. Повністю з цих представників сформована міська рада м. Трускавець. Представники та прихильники Компартії України переважали лише у 18 з 31 міської та районної ради області. «В Івано-Франківській обласній раді їхні опоненти становили 78,7%, в міській - 86%. Майже половина їх - у Тернопільській обласній і 60% - у міській раді. Опозицією завойовано майже 40% місць у Київській міській, 2/3 місць у Харківській обласній і міській радах»[23,С.123].

«13 березня виконком Стрийської міської ради за участі 22 новообраних депутатів ухвалив рішення підняти над будинком міськради синьо-жовтий прапор»[14,С.305]. Це було зроблено наступного дня в присутності 5 тис. жителів, що зібралися з цієї нагоди. У відповідь ЦК КПУ запропонував Львівському обкому дати політичну оцінку таких дій, зорієнтував обком партії «на забезпечення протидії організаціям екстремістського та націоналістичного характеру», рекомендував «комуністам, які працюють у Президії Верховної Ради, дати принципову оцінку фактам і спробам протиправного використання незареєстрованої символіки. Проте такі заходи з боку республіканської влади не давали ефекту, а лише поглиблювали протистояння.

Численні заяви та звернення, які широко почав практикувати Центральний Комітет КПУ з приводу подій у Західному регіоні республіки та акцій Руху, великого враження не справляли. Не могли серйозно вплинути на перебіг подій і комплексні групи, утворені ЦК КПУ «з метою аналізу політичної ситуації та розробки необхідних заходів у роботі партійних комітетів західного легіону». Зокрема, їм доручалося проведення тут ґрунтовного аналізу поглядів та настроїв членів партії.

«Якщо дії первинної організації йдуть врозріз з лінією партії, - говорилось у постанові ЦК з цього приводу, - вживати всіх необхідних заходів аж до розпуску і перереєстрації членів КПРС» [23,С.154]. Те саме можна сказати й про утворену в травні групу аналізу, прогнозування ситуації та оперативного реагування на питання, що виникають у Західному регіоні республіки, на чолі з Ю.Єльченком. Після виборів фактично на легальне становище перейшла греко-католицька Церква (УГКЦ).

17 березня в Преображенській церкві Львова відбулася нарада єпископів УГК. Котрі ухвалили заяву з наступними вимогами: «Надати УГКЦ статус юридичної особи; вважати УГКЦ за єдину Церкву для України й на поселеннях (тобто за кордоном); повернути собор св. Юра й усі інші церкви, що належали греко-католицькій Церкві; визнати не чинним рішення собору 1946 p., «організованого сталінською владою»; повернути все майно, що належало УГКЦ до 1946 p.; повернути кардинала Любачівського до Львова як «архієпископа Львівського» [21,С.185].

Водночас активізувалися прихильники Української автокефальної православної церкви (УГПЦ). «На перше квітня близько 360 колишніх релігійних громад РПЦ заявили про свій вихід з-під юрисдикції Московського патріархату й про бажання належати до УАПЦ»[21,С.196]. «У відповідь на акції місцевих рад ,ЗО березня старий склад Президії Верховної Ради ухвалив указ про позбавлення місцевих рад права керівництва місцевими засобами масової інформації, управліннями внутрішніх справ» [38,С.52]. Було взято до уваги й те, що народні депутати від опозиції можуть поставити на першій сесії питання про зміну державної символіки. Групі депутатів-комуністів було доручено відстоювати «принципи незмінності державної символіки».

2.2 Влада і опозиція в парламенті

15 травня 1990 р. Верховна Рада УРСР дванадцятого скликання вперше почала працювати, як парламент, - на постійній основі. Перша сесія тривала понад два місяці, а не два-три дні, як раніше. «Сформувалися два блоки депутатів - парламентська більшість, так звана «група 239» (офіційна назва - «За суверенну Радянську Україну ), й опозиційна Народна рада» [14,С.320].

Робота Верховної Ради постійно транслювалася в прямому ефірі по радіо й телебаченню. Полеміка між депутатами мала негативний вплив на громадян України. І навпаки, процеси, які відбувалися в українському суспільстві, негайно переносилися в стіни Верховної Ради. «У перші дні роботи парламенту в сесійній залі були дві категорії депутатів - відомі та невідомі. Останні становили більшість. До відомих належали : В.Івашко, С. Гуренко, В. Масол, Л. Кравчук, І.Драч, Д. Павличко, В. Яворівський» [7,С.47]. В.Івашко став народним депутатом України в конкурентній боротьбі з 11 кандидатами, обравши один із районів Києва, тоді як інші керівники республіки віддали перевагу сільським виборчим округам, зокрема С. Гуренко та Л. Кравчук. «Особливе місце посідали в парламенті Л. Горохівський, О. Шевченко, Л. Лук'яненко, І. Калинець, М. Горинь, С. Хмара, Б. Ребрик, Б. Горинь, В. Чорновіл, Г. Алтунян»[25,С.165]. Усі десятеро - колишні політв'язні. Вибори керівництва Верховної Ради наочно підтвердили те, що в українському політикумі на першому місці стоїть питання боротьби за владу.

Комуністи без зайвих ускладнень провели на посаду голови Верховної Ради В. Івашка, котрий згодом не без гордості заявляв: «Я не програвав жодних виборів у своєму житті»[5, С.209]. Неоднозначною ситуацією стали вибір заступників голови Верховної Ради. За згодою В. Івашка щодо передачі посади першого заступника голови академіку І. Юхновському , на що опозиція не мала супротив, навіть,вимагала цього, за пропорційною системою до складу в парламент був репрезентований «Демократичний блок».

«Відповіддю на дії Ради була заява Я. Зайка, в якій вперше було сказано та офіційно прийнято про перехід «Демократичного блоку» до парламентської опозиції , яка буде оформлена у вигляді Народної ради, яка вирішуватиме питання альтернативних законопроектів» [29,С.269].

Поділ верхівки на демократів та дисидентів призупинився, оскільки Рух перейшов в опозицію до існуючого ладу. «Опозиція в парламенті мала чіткі настрої - антикомуністичний, антиімперській і парламентській» [26,С.199]. У практичну площину було перенесено питання виходу України з СРСР, усунення Компартії від влади. Керівництво Руху остаточно стало на нову політичну лінію, яка дістала оформлення на його Других всеукраїнських зборах (25-28 жовтня 1990 р.). На них завершилася трансформація Народного руху України за перебудову в антикомуністичну організацію. З його програми та статуту усувалося все, що нагадувало про нещодавні «гріхи»:

«Обіцянки співпрацювати з Компартією, розмови про соціалізм, про перебудову» [6,С.111]. На цьому етапі демократичний рух, згуртований національною ідеєю.

Другі всеукраїнські збори Руху показали, що політичну арену поступово завойовують «старі політики та нова Генерація, котра їх підтримує» [11,С.4]. «Маловідомий факт - завдяки наполегливості Д.Павличка на других зборах Народного Руху було обрано І.Драча»[27,С.118]. Один з делегатів відреагував на це реплікою: за такого тиску головою можна було б обрати й першого секретаря ЦК Компартії України. Відмежовується од Руху один із його ідейних фундаторів - М.Попович - через те, що в ньому «стала посилюватися виражена національна орієнтація» [29,С.65].

Висновком може стати підсумок складу нового українського парламенту. «Демократичний блок, очолюваний Рухом здобув ј мандатів в парламенті, в західних областях переміг у виборах до місцевих рад» [14,305]. Що, в свою чергу, похитнуло монополію КПУ на владу. Демократи утворили опозиційну силу в парламенті - Народну Раду (125 осіб) на чолі з Юхновським. А Народній Раді протистояла прокомуністична більшість на чолі з О. Морозом,у кількості 300 осіб.

Найбільше представників було від Львівщини - 24, Києва - 17, Івано-Франківщини - 11, Харківщини - 10. Головою НР обрано І.Юхновського,заступниками Л. Лук'яненка, Д. Павличка, О.Ємця, В. Філенка, секретарем - Л. Танюка. У прийняті політичних рішень протистояла консервативно-комуністичній парламентській більшості т. з. «групі 239» (група «За суверенну Радянську Україну»). Виступаючи за здобуття Україною економічної і політичної самостійності, НР значною мірою, сприяла ухваленню Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.) та Акту проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.).

2.3 Встановлення державності України

Народ України покладав надії на вибори до Верховної Ради, пов'язуючи з ними зміни в суспільно-політичному житті.16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Декларація зазначала,що Україна має розвиватися на основах самовизначення української нації.

В ній зазначалося: «Державна влада в республіці поділяється на законодавчу, виконавчу, судову» [10]. Також були зафіксовані положення: «Державний суверенітет визначається як верховенство і неподільність влади республіки у межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах»[10].

За Декларацією: «На території України має забезпечуватися верховенство її Конституції та законів»[10]. Важливого значення набувало положення, що містяться в цьому документі, які мали бути використані для укладання нового союзного договору. В Декларації зазначалося про право України «На свою частку в загальносоюзному та валютному фондах, золотому запасі»[10]. Передбачалося «Створення власної банківської, фінансової, митної та податкової систем, формування бюджету, запровадження національної грошової одиниці»[10]. Аби зберегти СРСР та покласти край конфлікту республіканського та радянського законодавств, керівництво укладає новий союзний договір. «Проект не визнавав державного суверенітету республік і, більше того, забороняв їм виходити зі складу СРСР» [24,С.21]. У відповідь цьому в Україні піднялася хвиля протестів, які були налаштовані проти її участі в підписанні нового договору.

Першим оголошено звернення 1 жовтня 1990 р. Асоціації демократичних Рад народних депутатів і демократичних блоків до парламенту, в якому вимагалася відмова від підписання союзного договору. Пропозицією стало надання Декларації статусу конституційного акта , розпуск КПРС (КПУ), націоналізувати її майно. Результатом стали мітинги та маніфестації під гаслом «Ні - союзному договору»[19,C.56] А в жовтні 1990р студенти провели тривале голодування. «В акціі взяли участь 157 студентів із 24 міст», - за словами київського соціолога В.И. Паніотто. «Верховна Рада була змушена прийняти постанову 17 жовтня 1990р., в якій визнавалася передчасність підписання договору до затвердження Конституції України»[36,С.48]. «Ставлення українського народу до Декларації було висловлено на референдумі, проведеному в березні 1991р.»[32,С.66].

Прагнучи зберегти унітарну державу, консервативна частина депутатів Верховної Ради СРСР домоглася винесення на всесоюзний референдум запитання: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?»[5,С.56].

Український парламент після тривалих дебатів ухвалив рішення внести до бюлетеня додаткове запитання: »Чи згодні Ви з тим, що Україна мас бути у складі Союзу радянських Суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» [5,С.150]. У ході референдуму на перше запитання відповіли 70,2%, на друге - 80,3% - підсумок за статистичними даними . Цим самим громадяни республіки, які взяли участь у референдумі, підтвердили вимоги, викладені в Декларації про державний суверенітет України. «Характерно, що Прибалтійські республіки, Вірменія, Грузія, Молдови взагалі відмовилися брати участь у проведенні всесоюзного референдуму»[17,С.206].

21 - 23 червня 1991 р. в Києві відбувся установчий з'їзд Всеукраїнське об'єднання страйкових комітетів. «На ньому були присутні 313 делегатів з 23 областей України. Вони представляли трудові колективи, які налічували понад 1,5 мли. Чоловік» [5,С.144].

Поряд з економічними, з'їзд висунув низку політичних вимог, зокрема. про вихід України зі складу СРСР, розпуск КПРС і Компартії України, припинення урядом УРСР усіх фінансових відрахувань до центру, проведення в республіці на основі нового закону виборів під міжнародним контролем [35,С.71]. В м. Ново-Огарьові (під Москвою) проходили переговори керівників дев'яти республік із Президентом СРСР М.Горбачовим про зміст нового союзного договору. 23 квітня 1991 р. була прийнята спільна Заява, яку підписали і представники УРСР.

«У травні між лідерами «дев'ятки» продовжилися консультації, внаслідок яких було в основному узгоджено текст союзного договору» [27, С.44]. Він передбачав створення Союзу Суверенних Республік. Однак Верховна Рада України 27 червня 1991 р. відклала розгляд запропонованого проекту договору на вересень, посилаючись на необхідність проаналізувати відповідність його положень Декларації про державний суверенітет республіки». Україна опинилася перед і вибором: продовжувати шлях до власної незалежності чи залишатися в складі оновленої федерації» [26,С.147]. Керівництво України не змінювало своєї позиції а отже, й не мало наміру брати участь у призначеній церемонії підписання союзного договору.

Політичні процеси, що розвивалися в республіках, на порядок денний висунули більш важливе питання: «Чи буде й надалі існувати СРСР, чи відцентрові тенденції приведуть його до розпаду й утворення незалежних держав?» [23,С.96]. Частина вищого керівництва СРСР. очолювана віце-президентом СРСР Г. Янаєвим. посилаючись на хворобу М.Горбачова. 19-21 серпня 1991 р. спробувала здійснити державний переворот, намагаючись цим не тільки загальмувати хід демократичних перетворень у республіках, але й змусити останніх залишитися в складі Союзу.

«Зберегти СРСР мав антиконституційний, так званий Державний Комітет з Надзвичайного Стану, створений у Москві» [29,С.203]. До його складу входили перші особи з вищого партійного та державного керівництва, а справся він на консервативні сили КПРС, правоохоронні органи та військову силу.

«Комітет оголосив про зупинення діяльності політичних партій, громадських організацій і масових рухів, заборонив проведення мітингів, демонстрацій і страйків» [19,С.71]. У країні, згідно з рішеннями Комітету. встановлювався контроль і цензура над засобами масової інформації. «Прийняті ДКНС рішення загрожували суверенітету України, нищили паростки завойованої демократії. Заколотники планували ввести до Києва, Львова, Харкова, Донецька та інших міст України війська»[24,С.159]. Уповноважений від «гекачепістів» генерал армії В. Варенніков 19 серпня в присутності командувача Київського військового округу пред'явив Голові Верховної Ради України Л.Кравчуку ультиматум: «У разі неспокою в республіці, акцій протесту, страйків, не підтримки рішень, новоявленого комітету, військові підрозділи, які перебувають у бойовій готовності, вийдуть на площі міст республіки» [27,С.88]. Це означало б запровадження надзвичайного стану.

«Змовники одразу наразилися на рішучий опір демократичних сил. Зокрема, у Києві, Львові, Тернополі, Донецьку, Івано-Франківську почалося створення депутатських штаб-квартир» [15,С.73]. Активно діяла в Києві штаб-квартира Руху, служби якої оперативно налагодили зв'язки з демократами в Москві, Прибалтиці. із зарубіжжям, іноземними кореспондентами.

Демократичні сили України розцінили дії гекачепістів як «військово-більшовицький переворот». «Заява про те, що постанови Комітету не мають юридичної сили для України, з незначним запізненням була зроблена і Президією Верховної Ради України»[17,С.92]. Під тиском опозиції було вирішено скликати надзвичайну сесію парламенту. Але у цей переломний час демократичним силам Росії не тільки вдалося вистояти, а й за підтримкою демократів усіх республік зірвати спробу державною перевороту.

Серпневі події викликали серйозні зміни в державному і політичному житті країни, надзвичайно посилили відцентрові тенденції в СРСР. «Антиконституційні дії змовників, що входили до керівного ешелону ЦК КПРС призвели по подальшої дискредитації Комуністичної партії та прискорили розпад унітарної радянської держави» [19,С.90]. Заколот консервативного табору в Москві показав серйозну небезпеку для України залишатись у складі СРСР. Події в Москві надзвичайно вплинули на зміну поглядів народних депутатів. Більшість стала схилятися до необхідності підтримати прагнення українського народу до незалежності.

Частина партійно-радянської номенклатури, представленої в Верховній Раді, розгубилася. О.Забужко відмітила : «Щоб не втратити владу, вони вирішили також підтримати вимоги щодо проголошення самостійності України»[29,С.117]. Політична ситуація зумовила застосування Україною більш рішучих заходів до захисту свого суверенітету.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради прийняла Акт проголошення незалежності України. У постанові Верховної Ради зазначалося: »З моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови уряду та інші акти законодавства республіки».

«У наступні дні Президія Верховної Ради України прийняла указ про тимчасове припинення діяльності Компартії, постанови про «департизацію» державних органів, установ та організацій, про власність Компартії на території України» [28,С.49]. Прийняті постанови орієнтували службовців державних установ на те, що їх діяльність має будуватися лише на основі законів, а не на партійних позиціях. Президія Верховної Ради зробила висновок: »Керівництво Компартії України своїми діями підтримало державний переворот і тим самий сприяло його здійсненню на території України»[16,С.192]. Керуючись положеннями тогочасної Конституції України. Приховуючи висновки Тимчасової комісії, яка за дорученням Верховної Ради перевіряла на території України діяльність посадових осіб, органів влади, громадських об'єднань і організацій у зв'язку з спробою державного перевороту.

30 серпня 1991 р. вона прийняла Указ про заборону діяльності Компартії України. »З припиненням діяльності Компартії було розпушено партапарат, проте майже вся попередня державна, адміністративна і господарська номенклатура залишалася при владі» [24,С.105].

Отже, ці події відкрили нову еру в історії України. Таке рішення було вистраждане українським народом у процесі державницьких змагань багатьох поколінь, стало цілком закономірною подією. 24 серпня 1991 консул ФРН у Києві мав шанс стати очевидцем історичної події - проголошення незалежності у Верховній Раді УРСР. Фон Бассевіц - колишній перший посол ФРН у Києві вважав: « Через 20 років Україна «буде велика заможна країна, що не буде ані під Москвою, ані під Брюсселем, бо українці хочуть бути самостійними. Вони сотні років про це мріяли. Адже почуття незалежності сильніше, ніж економічні переваги» [22,С.275].