Розділ 3. Державотворення за умов незалежності

3.1 Референдум і Президентські вибори

Коли 24 серпня 1991 р. депутати Верховної Ради УРСР зібралися на надзвичайну сесію, представники від громадськості внесли в приміщення парламенту величезний синьо-жовтий стяг як символ розриву з тоталітарним московським центром. А через кілька днів, 4 вересня, було ухвалено постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора. Цим започатковувалася відмова держави, що народжувалася, від радянської символіки. «Не вдалося лише одне: встановити контроль над Чорноморським флотом. Унаслідок цього флот на довгі роки став болючою проблемою в українсько-російських відносинах» [23,С.52]. 9 вересня 1991 р. на території республіки було запроваджено обіг купонів багаторазового використання. Цим започатковувався вихід України з рубльової зони. «8 жовтня з'явився закон «Про громадянство України», 7 листопада - «Про державний кордон» [23,С.155].

Отже, ще до референдуму, який затверджував Акт проголошення незалежності, були підготовлені передумови для перетворення України з союзної республіки на самостійну державу. Після ухвалення Акта все суспільно-політичне життя в республіці було підпорядковане загальноукраїнському референдуму, на якому 1 грудня 1991 р. виборцям належало відповісти на запитання, чи підтверджують вони зазначений Акт. «Для політиків, котрі стояли на позиціях повної незалежності України, це було необхідно для того, щоб перекреслити результати референдуму 17 березня»[35,С.116]. «Коли на засіданні Верховної Ради один із народних депутатів запитав: «А чи не слід було б включити до бюлетеня на референдумі першого грудня друге питання - про доцільність входження незалежної України в Союз суверенних держав?» - головуючий МИТТЄВО відреагував: «Про який Союз може йти мова, якщо Україна стала незалежною державою?» [20,С.63]. «За підтвердження Акта проголошення незалежності України проголосували 90% громадян, що брали участь у референдумі. А взяли в ньому участь 84% тих, хто мав таке право» [34,С.58].

«Отже, за незалежність України висло вилися 76% усіх дієздатних її громадян»[19,С.52]. Проте хибним виглядало б твердження, що всі вони були переконаними її прихильниками. Ніхто ще не спромігся заперечити висновки аналітиків: ця цифра з'явилася внаслідок унікального збігу обставин. «Український номенклатурний істеблішмент поспішно заангажував ідею державної незалежності й кинув на пропаганду всі підконтрольні йому засоби: вперше дістали простір для фронтального пропагандистського наступу демократи; спрацював «радянський синдром» [24,C.5]. Економічна криза в Росії створила відчутний розрив між життєвим рівнем Російської Федерації та України, що виявилося в результатах референдуму.

Проте й тих, хто не підтримав незалежність України, було цілком достатньо, щоб спонукати далекоглядних політиків придивитися до них уважніше й проаналізувати, чим їхні соціальні характеристики та орієнтації відрізняються од характеристик та орієнтацій прихильників незалежності. Політичне значення такого аналізу актуалізує нерівномірність розподілу голосів, що були подані «за» й «проти» незалежності України в різних її регіонах. «У чотирьох областях - Харківській, Луганській, Донецькій, Одеській, - де проживає понад чверть населення України, Акт підтримали загалом менш як дві третини тих, хто мав право голосу (62,5%), а в Криму - більш як одна третина (35,5%)» [25,С.177]. Позитивним наслідкам референдуму сприяла передвиборча президентська кампанія, учасники якої одностайно виступали за незалежність України. «Хоча побічним результатом її став розкол у демократичному таборі щонайменше на три течії (відповідно, на послідовників Л.Лук'яненка, В.Чорновола та І.Юхновського»[25, С.179]).

Центральною виборчою комісією було зареєстровано 7 осіб, котрі вибороли право стати кандидатами на президентство. Статистика вказує на результати голосування по Україні в 1991р.: перші Вибори Президента України відбулися 1 грудня 1991 р. Використовувалася система абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, який набрав абсолютну більшість від числа тих, що взяли участь у виборах, передбачався 2-й тур, але 2-й тур не знадобився. Леонід Кравчук посів 1-ше місце у всіх регіонах, за винятком трьох областей Галичини, де переміг В'ячеслав Чорновіл. «Кількість голосів виборців за електоральними статистичними даними: Кравчук Леонід Макарович - 61,59%; Чорновіл В'ячеслав Максимович - 23,27%; Лук'яненко Левко Григорович - 4,49%; Гриньов Володимир Борисович - 4,17%; Юхновський Ігор Рафаїлович - 1,74%; Табурянський Леопольд Іванович - 0,57%» [23,С.60].

Отже, в результаті більш ніж переконливої перемоги Президентом України став Л.Кравчук. Л.Кравчук - Президент України (1991-1994 pp.) «Малоймовірно, що для Л.Кравчука президентство стало можливим завдяки його програмі з п'яти «Д»: Державність, Демократія, Добробут, Духовність, Довіра» [28,С.16]. «Сьогодні люди вже не вірять ні пронафталіненим гаслам комуністів, ні істеричним закликам націонал-радикалів. Вони йдуть за тими, хто зрозумів, що часи ідеології, політичної балаканини давно минули... 1 я, і Кравчук давно вже переступили через комуністичні догми. Ми - політики-реалісти, політики-прагматики» [7,С.6].

5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради України Л.Кравчук склав присягу Президента України, висловив програмні орієнтири своєї політики в новій якості. «Президент, - наголосив він, - одержавши владу від народу, має служити йому і забезпечити його достаток, права і свободи кожної людини»[27,С.19]. Відразу ж після присяги Президент приголомшив народних депутатів пропозицією обрати голову Верховної Ради, а заодно запропонував, щоб ним став І.Плющ. «Цей блискавичний натиск забезпечив бажаний для нього результат: практично без обговорення І.Плющ піднявся на вищу сходинку в парламенті, отримавши «за» 261 голос»[17,С.55].

3.2 Формування громадянського суспільства

Формування Громадянського суспільства в Україні включало в себе такі етнічні процеси : міжетнічна інтеграція, консолідація та асиміляція, та проведенню аналізу особливості розселення національних меншинств по всій Україні. А саме формування Громадянського суспільства еволюціонувало в ході створення нації. «Із зростанням громадянської компетенції, було виділено систематику етногруп, також налагодження громадянських та суспільних зв'язків» [25,С.162]. В постаті демократичного правового суспільства створювалися національні інтеграційні процеси, що сприяло розумінню демократичних цінностей: свободи, рівноправності.

1 грудня 1991 року, коли народ України на всенародному референдумі висловив свою суверенну волю побудувати українську незалежну державу. А почався цей процес ще до референдуму - з ухвалення Верховною Радою в липні 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. «Декларація передбачала народовладдя, утвердження громадянства Української держави, її економічну самостійність, екологічну безпеку, національно-культурне відродження українського народу» [20,С.146]. Водночас гарантувався вільний національно-культурний розвиток усім національностям, що проживають в Україні. Так, проголошуючи Україну суверенною національною державою, Декларація виходила з того: «Український народ як єдине джерело державної влади в республіці - це громадяни всіх національностей, що живуть в Україні» [10]. Наступний історично значущий крок - це ухвалення Конституції України 28 червня 1996 року.

Нині процеси формування в Україні громадянського суспільства та створення незалежної, демократичної, соціальної та правової держави відбуваються паралельно. Громадяни, громадські організації та різноманітні політичні інститути України за цих умов намагаються ефективно використати досвід передових, демократичних країн щодо захисту прав і свобод кожної людини.

«Суспільний прогрес в Україні за сучасних умов можливий не тільки через включення до процесу суспільного розвитку всіх можливостей і потенціалу демократичної держави, а й через використання здобутків громадянського суспільства» [33,С.97]. Людина, взаємодіючи з державою і громадянським суспільством, повинна виступати не тільки в ролі суб'єкта приватного права, а і як носій публічного права. «Право визначати та змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою» [30,С.106]. З цього приводу в Конституції нашої держави зазначається: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

Громадянське суспільство потребує і створює передумови для децентралізації державної влади шляхом передачі значної частини її функцій органам самоврядування. Воно розвивається в умовах правової держави і саме є базою для неї. «Рівновага між громадянським суспільством і державою - важливий чинник стабільного демократичного розвитку, а порушення її веде до гіпертрофії владних структур, відчуженості та політичного безсилля народу» [11,С.88].

За роки незалежності в Україні склалась мережа інститутів громадянського суспільства, завдяки яким суспільне життя набуло певних рис громадянського суспільства, рис, які істотно відрізняють його від життя за комуністичного режиму. Формально існує правове поле, необхідне для захисту прав особи та для її добровільної участи у вирішенні громадських справ. «Громадянське суспільство в Україні поки що не заявило про себе як центр сили, з яким би мусили рахуватися владні структури, не стало противагою владі» [25,С.198].

В Україні, у зв'язку з традиційно скептичним ставленням до недержавних структур, основна частина громадських функцій централізована. «За даними Інституту соціології НАН України, навіть стосовно таких суто духовних інституцій громадянського суспільства, як «громадські організації», «церква», «творчі спілки», «організації за інтересами», близько 30% респондентів вважають державне керівництво ними єдиним ефективним засобом їх розвитку» [19,С.79]. Та й взагалі рівень довіри населення до державних і недержавних структур гранично низький.

Для подальшого розвитку інститутів громадянського суспільства в Україні необхідно: Законодавчо врегулювати багаторівневу систему відносин між органами державної влади та інститутами громадянського суспільства. Г.І. Гончарук пропонував : «Шляхом узагальнення результатів теоретичних досліджень створити концепцію ефективної взаємодії на горизонтальному і вертикальному рівнях усіх структур громадянського суспільства з чітко зорієнтованою діяльністю та функціями усіх його інститутів» [30,С.42]. В.М.Литвин, в свою чергу стверджував: «Провідними осередками діяльності інститутів громадянського суспільства повинні стати місцеві структури, яким простіше лобіювати інтереси окремих громадян» [17,С.119]. Власне, журналіст А. Камінський помітив тенденцію роботи громадських організацій, зазначає: «Для активізації роботи громадських організацій необхідно визначити пріоритетні напрямки їх діяльності,забезпечити інформованість населення про діяльність інститутів громадянського суспільства з альтернативних джерел» [23,С.85].

Отже, в сучасній Україні надзвичайно актуальним залишається завдання активізації процесу політичної модернізації, в рамках якого громадянське суспільство - це не окремі інститути, які діють в країні, а колективні системи політичного процесу, що розвиваються самостійно за підтримки держави та верховних діячі.

3.3 Незалежність України - гарантія геополітичної стабільності

Останнє десятиріччя XX ст. увійде в історію вельми суттєвими геополітичними змінами. Для нас серед нових політичних реалій найсуттєвішою є творення Української незалежної держави з-поміж інших країн пострадянського простору. Утвердженню України як незалежної держави довший час протидіяли різні сили - як всередині країни, так і зовні. Тому прибічникам ідеї існування самостійної України доводиться збирати та наводити максимум аргументів, які б свідчили на їх користь та виправдовували існування незалежної України.

«Україна є великою європейською державою, яка відіграє значну роль в геополітичній розстановці сил на Євразійському континенті, і, відповідно, незалежність України - це важливий фактор геополітичної рівноваги та балансу сил у Європі та на пострадянському просторі» [34,С.63]. Враховуючи це, надзвичайно важливим та навіть необхідним є багатостороннє та детальне дослідження місця та ролі України у сучасних геополітичних стратегіях світового співтовариства. «Вивчення того, як саме ставиться міжнародна спільнота, і, особливо, держави-геополітичні гравці, до факту незалежності України, дозволяє вибудувати необхідну стратегію геополітичної поведінки для нашої держави у сучасному світі» [37,С.96]. На сьогоднішній час молода українська держава знаходиться у доволі складному становищі - як у внутрішньо-, так і в зовнішньополітичному.

Враховуючи такий стан справ, необхідним кроком є обґрунтування доцільності існування України як незалежної держави, спираючись на геополітичні концепції ХХ-ХХІ століть. Слід зауважити, що питанням про місце України на політичній карті Євразії займалися такі видатні вчені-геополітики як З. Бжезінський, С. Хантінґтон, Г. Кіссінджер, а серед вітчизняних вчених можна вказати М. Грушевського, Ю. Липу, С. Рудницького. Аналіз наукової спадщини цих мислителів дозволяє побачити та зрозуміти роль України у збереженні геополітичної стабільності на Євразійському континенті. «Теоретичне обґрунтування незалежності України на основі класичних концепцій геополітики дозволить нашій державі отримати важливий козир при виробленні власної геополітичної стратегії та тактики дій у ХХІ столітті»[39,С.85].

Така ситуація є надзвичайно небезпечною для української держави, вона загрожує порушенням територіальної цілісності України та навіть втратою нею державного суверенітету. «Більшість геополітичних концепцій ХХ століття прямо вказують на те, що могутність Російської імперії та СРСР залежала від українських територій»[38,С.299].З їх природними та людськими ресурсами. Відома фраза Бісмарка: «Могутність Росії може бути підірвана тільки відділенням від неї України» [29,С.26]. Відомий американський геополітик, теоретик «американської переваги» Збігнєв Бжезінський так описує крах радянської імперії: «Найбільш тривожним моментом виявилась втрата України» [42,С.168]. Поява незалежної держави України не тільки змусила всіх росіян переосмислити характер їх власної політичної та етнічної належності, але й позначила велику геополітичну невдачу Російської держави. «Незалежність України позбавила Росію її домінуючого положення на Чорному морі, де Одеса служила життєво важливим портом для торгівлі з країнами Середземномор'я і всього світу в цілому» [29,С.50]. Загалом, Бжезінський про роль України як складового чинника російської могутності висловлюється так: «Росія може бути або імперією, або демократією, але не тим і іншим одночасно… Без України Росія перестає бути імперією, з Україною ж, підкупленою, а потім і підпорядкованою, Росія автоматично перетворюється в імперію» [32,С.44]. Відповідно, амбіції російського державно-політичного керівництва щодо України стають зрозумілими. На основі цього час від часу відбуваються конфронтації внаслідок відстоювання обома сторонами своїх позицій.

Зрозуміло, що об'єктивна необхідність співробітництва все ж таки стимулює зближення двох держав, але цей процес гальмується претензіями російської політичної еліти на гегемонію в пострадянському просторі. «Принципова різниця в менталітеті спричиняє позицію росіян стосовно самих себе як до великодержавної нації, а стосовно українців - як до етносу вторинного, меншовартісного, неспроможного до самостійних політичних дій» [27,С.4].

Існують різноманітні прогнози щодо подальшого розвитку відносин між Україною та Росією. «Так, американський вчений Дж. Мірсхаймер вважає, що відносини між Росією та Україною склалися таким чином, що обидві країни готові розв'язати суперництво по питанням безпеки» [31,С.19]. Великі держави, які мають один спільний, протяжний і незахищений кордон, часто втягуються в протистояння через питання безпеки. Росія та Україна можуть побороти таку динаміку та співіснувати в гармонії, але це буде доволі незвичним розвитком ситуації. «Дж. Мірсхаймер фокусує увагу на лінії «цивілізаційного розлому», яка поділяє територію України на православну (східну) та уніатську (західну) частини» [32,С.79]. Такий підхід висуває на перший план можливість російсько-української війни. Виходячи з цього, Мірсхаймер робить висновок : « Україні варто мати ядерну зброю для противаги Росії» [30,С.14]. Опонентами такого підходу є представники іншого, так званого поліцивілізаційного підходу. Вони стверджують, що прямий конфлікт між росіянами та українцями є малоймовірним, враховуючи доволі тісні культурні та історичні зв'язки між Росією та Україною, а також те, що росіяни та українці сумісно проживають в обох країнах. Поліцивілізаційний підхід зменшує можливість війни між Україною та Росією до мінімуму, але підкреслює при цьому можливість розколу України. Автор теорії «зіткнення цивілізацій» С. Хантінґтон, аналізуючи такий варіант розвитку ситуації в Україні, пише: «враховуючи культурний фактор, можна припустити, що при такому розділі буде більше насильства, аніж при розділі Чехословаччини, але він буде набагато менш кривавим, аніж розвал Югославії» [29,С.40]. Подібні варіанти розвитку ситуації є для України неприпустимими, а тому нашій державі потрібно шукати шляхи мирного розвитку та співіснування з державами-сусідами.

Поява наприкінці ХХ століття на політичній карті світу незалежної держави Україна - це одна з найглобальніших геополітичних подій ХХ століття. Досягнення Україною суверенного статусу спричинило якісно нові зміни в регіоні Європи. «Був час, коли на Заході насторожено ставилися до факту незалежності України, вважалося, що необхідно робити вибір між Україною та Росією» [25,С.285]. Але згодом усі, а надто в Західній Європі та США, зрозуміли, що добрі відносини і з однією, і з іншою країною лише сприятимуть стабільності в Європі. Україна прагне адаптуватись до Європи на основі міжнародних документів - Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) (1975 p.), Паризької хартії для нової Європи (1990 p.), декларації «Виклик часові змін», ухваленої в липні 1992 р. на зустрічі лідерів країн-учасниць Гельсінського процесу, у якій брала участь й Україна.

«Виваженість зовнішньої політики України, її миролюбні засади, мирний характер перетворень у суспільстві підвищують рівень безпеки на континенті та сприяють становленню дієвіших відносин України з європейською сім'єю народів»[36,С.144]. «Відбуваються одночасні різновекторні, досить суттєві й далекосяжні за своїми наслідками події, які мають позитивне значення для зближення України з її європейськими сусідами» [36,С.167]. А в кінцевому результаті - досягнення рівноправних, відкритих, партнерських стосунків України з усіма її західними сусідами - країнами Європейського Союзу та США. «Особливість геополітичного становища України полягає в тому, що, будучи відкритою для інтеграції до Європи, вона, на відміну від інших країн Центральної та Східної Європи, змушена долати дві лінії поділу континенту, які виникли після другої світової війни. «Перша з них - межа між країнами колишнього Варшавського Договору й рештою Європи, що розмивається і зникає» [28,С.92]. «Друга - західний кордон колишнього СРСР, що часом сприймається як межа дуже неоднорідної та аморфної СНД, яка віддаляє Україну від її природних партнерів у Центральній та Східній Європі» [28,С.104]. Україна послідовно інтегрується до загальноєвропейської спільноти і розглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну передумову створення системи глобальної безпеки, утвердження нового геополітичного простору, що відповідатиме вимогам ХХІ століття.

«Із прийняттям нашої країни до Ради Європи, Центральноєвропейської ініціативи та співпраці з іншими європейськими об'єднаннями з'явилися принципово нові можливості для застосування багатовікового досвіду демократичних держав Європи» [29,С.16]. «Які ж кроки необхідно здійснити для того, щоб Україна утримувала свою незалежність, і одночасно зайняла своє місце у Європейській співдружності?», - ставить на розгляд київській соціолог В.Паніотто. «Зрозуміло, що ці кроки повинна робити не лише Україна, але й ті зовнішні сили, які зацікавлені в збереженні української незалежності» [35,С.206]. Наприклад, З. Бжезінський вважає: «США, які прагнуть надання Україні статусу «гаранта демократії» на пострадянському просторі (розглядаючи Україну як інструмент стримання авторитарних імперських російських амбіцій), повинні енергійно приймати участь у визначенні європейського простору. А також у вирішенні таких відчутних для Росії питань як можливий статус України в європейській системі» [30,С.39].

Отже, «У таких умовах єдиний шлях збереження української незалежності - це інтеграція в систему колективної безпеки Заходу»[30,С.16]. Це не обов'язково повинно бути НАТО, хоча Північноатлантичний альянс є найбільш надійною системою захисту своїх учасників. «Мова може йти і про суто європейську систему безпеки, яка буде створена на основі Європейського Союзу»[31,С.85].

Висновки

«Перебудова» та побудова, за висловом Горбачова «гуманного демократичного соціалізму», який би поєднував ринкові механізми з централізованою плановою командно-адміністративною економікою, політичний плюралізм з монополією на владу КПРС, суверенітет союзних республік зі збереженням СРСР, потерпіла поразку саме внаслідок утопічності цих планів і невідповідності новим політичним реаліям.

«Історичним уроком боротьби українського народу за незалежність постає у необхідності консолідації національно - патріотичних сил, взаємних поступок задля досягнення спільної мети - незалежності» [15,С.89]. Такими стали: Ю. Андрухович, В. Неборака, Б. Жолдак, О. Забужко, О. Ульяненко, Є. Пашковський, правник Л. Лук'яненко, історик В. Мороз, журналіст В. Чорновіл, М. Горбаль, М. Плахотнюк, В. Січко, В. Овсієнко, мистецтвознавець В. Горинь, психолог М. Горинь, поет В. Стус, генерал П. Григоренко, інженер М. Маринович, математик Л. Плющ, психіатр С. Глузман та інші. «Досягнення незалежності неможливе без глибоких соціально-економічних реформ, які відкриють перспективу покращення життя основної маси населення; необхідність врахування зовнішньополітичної ситуації, домагання підтримки незалежності України головними державами світу» [27,С.48].

Уперше за роки існування нашої держави у Верховній Раді України на основі центристських та правоцентристських фракцій сформовано депутатську більшість. «Характерно, що її консолідуючим ядром стали фракції тих політичних партій, які найактивніше підтримали Л.Кравчука як кандидата в Президенти України й виявляють дійову підтримку його реформаторському курсу» [8,С.69]. Безумовно, цим створені реальні передумови для радикального поліпшення законодавчої діяльності парламенту та конструктивної співпраці між законодавчою й виконавчою гілками влади. «На підтримку народної ініціативи, засвідченої підписами майже 4 млн. громадян держави, Президент України проголосив всеукраїнський референдум, проведення якого мало сприяти: приведенню чинного національного законодавства у відповідність до світової практики» [14,С.30]. «Слід зазначити, що йдеться не про її повне скасування,а лише про обмеження, котре зміцнить перешкоди на шлях у криміналізації політичного процесу; підвищенню ефективності діяльності єдиного законодавчого органу; забезпеченню повнішого врахування інтересів регіонів у діяльності» [24,С.85].

Першим кроком до незалежності стало підписання 19 листопада 1990 р. договору між суверенною Україною й суверенною Росією, який має служити зміцненню їхнього всебічного співробітництва. Незалежність нашої держави стала реальністю. Україна має свій герб, прапор, гімн і державну мову. Проте, боротьба за національну культуру, за українську мову, а відтак і за державу - ще попереду. На підставі всього наведеного, сьогодні можна однозначно стверджувати: українська державність не була випадковістю. Просто в 1991 р. Склалися такі умови (саморозклад СРСР, боротьба за владу в Москві), що ніхто - ані союзний центр, ані російський, - не наважилися стати на дорозі українського самовизначення. Вся наша багатостраждальна історія виявилася платою за ці сприятливі історичні обставини.

Отже, 24 серпня 1991 р. перестала існувати Українська Радянська Соціалістична Республіка. На політичній карті світу з'явилася нова незалежна держава - Україна. У постанові Верховної Ради «Про проголошення незалежності України» було вирішено 1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності. Україна першою з республік колишнього СРСР, прийняла рішення про закріплення незалежності. І в цьому полягала її мудрість, бо відмінити рішення міг лише сам народ, а не якась політична сила, що могла в майбутньому прийти до влади. «Відповідно до даного Акта Верховна Рада прийняла Постанову «Про військові формування на Україні», якою підпорядкувала собі усі війська, дислоковані на території республіки» [35,С.61]. Постанова передбачала утворення Міністерства оборони України. Уряд України мав розпочати створення Збройних сил України. Було заявлено також про створення замість республіканського КДБ, підпорядкованого Москві, Служби безпеки України. Передбачалося введення власної національної валюти, усі підприємства союзного підпорядкування, розташовані в Україні, проголошувалися власністю республіки.

«Таким чином, можна сказати, що сприятлива ситуація, що склалась у Москві після серпневого Путчу, та переходу влади до купки партійної верхівки ДКНС дала змогу проголосити незалежність України» [24,С.66].

Наостанок хотілося б дещо зауважити з приводу остаточної загибелі СРСР. Чомусь прийнято вважати, що причинами його загибелі були не внутрішні хвороби, а саме проголошення Україною своєї державної незалежності. «23 жовтня 1991 р. у своєму листі-зверненні до Верховної Ради України М. Горбачов, Б. Єльцин, С. Шушкевич, Н. Назарбаев, І. Карімов, А. Муталібов, А. Акаев, С. Ніязов, А. Іскандеров закликали, що не уявляють собі союзу без України» [8,С.69]. Проголошення Україною незалежності та референдум не скасовували СРСР, бо торкалися долі лише самої України. СРСР продовжував існувати без УРСР, як до цього існував без Прибалтійських республік (Литва ще 14 січня 1991 р. надала своєму представництву в Москві статус посольства). Коли 8 грудня 1991 р. У резиденції Віскулі неподалік Бресту Єльцин, Шушкевич і Кравчук підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав, вони також не скасовували СРСР. Вони лише констатували: «Радянський Союз «припиняє (а не припинив) своє існування» [8,С.72]. Проте й після цього СРСР продовжував існувати ще 18 днів. Однак смертельним ударом для нього виявилося не складення Горбачовим 25 грудня повноважень Верховного Головнокомандуючого Збройними Силами СРСР. І навіть не останнє засідання Верховної Ради СРСР 26 грудня. «Тоді депутати п'яти азійських радянських республік, котрі до самого кінця залишалися у складі Союзу, прийняли Декларацію про припинення існування СРСР як держави і суб'єкта міжнародного права. Цим юридичне засвідчувалася смерть імперії» [29,С.48].

Нині Україна цілком самостійно, на основі національного інтересу, визначає стратегію свого зовнішньополітичного курсу, відносини з близькими і далекими державами, з міжнародними структурами, забезпечуючи собі належне місце у світовому співтоваристві. «Зовнішня політика України спрямована на: захист державного суверенітету; забезпечення безпеки країни; збереження цілісності державної території; забезпечення сприятливих зовнішніх умов для економічної співпраці, торгівлі, культурних звґязків з іншими країнами, для виходу з глибокої економічної кризи і піднесення її престижу у світовому співтоваристві» [37,С.15].

Список використаних джерел та літератури

1. Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991р.)

2. Алексєєв Сергій Васильович, Ляшенко Євгенія Петрівна, Довбня Ольга Анатоліївна. Історія України: Короткий курс лекцій/ Донбаська держ. машинобудівна академія. - Краматорськ : ДДМА, 2007. - 228c.

3. Алексієвич С. О. Чорнобиль: хроніка майбутнього / Оксана Забужко (пер.і післямова). - К. : Факт, 1998. - 194 с.

4. Безотосний Микола Трохимович. Україна в добу сталінщини: історія опору / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. - К., 2002. - 128с.

5. Бойко Олександр Дмитрович. Нариси з новітньої історії України (1985-1991 р.р.): Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. - К. : Кондор, 2004. - 358с. - Бібліогр.: с. 349-356.

6. Вячеслав Чорновіл. Політика та правда життя: У 3-х ч. / Г. Василишин (уклад.). - К., 1999.

7. Газета « Голос України « №165 від 27.08.1991 Гісем О.В., Даниленко В.М., Левітас Ф.Л., Ольбішевський А.Л., Панченко П.П. Історія України ХХ ст. Для тих, хто готується до іспитів: Довідник / Інститут історії України НАН України; Київський міжрегіональний ін-т вдосконалення вчителів ім. Бориса Грінченка / П.П. Панченко (ред.). - К. : Ніка - Центр, 1999. - 157с.

8. Горбачев М.С. « К полновластию Советов и созданию социа правового государства «. - М., 1988. - 360 c.

9. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К.: Товариство «Знання» України, 1991. - 240 с.

10. Декларація про державний суверенітет України( Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР),10.07.1990, N 31, ст.429 )

11. Енциклопедичне видання у 6-ти томах «Україна: хронологія розвитку», видавництво «Кріон» , 2010. - 751 с.

12. Залізняк Л. Від склавинів до української нації, Київ: Бібліотека українця, 2004. - 256 с.

13. Історія Української РСР в 8 томах, 10 книгах. АН УРСР, Інститут історії археології. 1977р. ,5300 с.,Херсон.

14. Касьянов, Георгій. Україна 1991-2007 : нариси новітньої історії. - К. : Наш час, 2007. - 432 с.

- С.2

15. Кругленко В. М. Чорнобиль: Історико-літературний нарис. - Полтава: Довкілля-К, 2005. - 160с.

16. Кучма Л. Про найголовніше / Леонід Кучма. - К. : [б. в.], 1999. - 351 с.

17. Литвин В. М. Україна на межі тисячоліть (1991 - 2000 рр.). - К., Видавничий дім «Альтернативи», 2000. - 360 с. - (Україна крізь віки - Том 14).

18. Лісовий Василь. Перший в Україні систематизований виклад теорії нації та націоналізму // Георгій Касьянов. Теорії нації та націоналізму. - К.: Либідь, 1999. - С. 3-20.

19. Лісовий Василь. Що таке національна (українська) ідея // Націоналізм: Антологія. - К.: Смолоскип, 2000. - 594 с.

20. Масол В. А. Упущенный шанс: Небеспристрастные размышления экс-премьера Украины о том, что произошло в бывшем Советском Союзе. - К.: Молодь, 1993. - 150 с.

20. М. С. Горбачев «М. С. Горбачев. Собрание сочинений. Том 12. Сентябрь-декабрь 1988»

21. Народний Рух України: місце в історії та політиці: матеріали VII Всеукр. наук. конф., присвяч. 20-річчю НРУ, 28-29 травня 2009 р., м. Одеса / Одеський національний політехнічний ун-т. Кафедра історії та етнографії України / Г. І. Гончарук (голова редкол.). - О.: Астропринт, 2009. - 236 с.

22. Новітня історія України (1900-2000): Підручник / А.Г. Слісаренко, В.І. Гусєв, В.М. Литвин та ін.. - К.: Вища школа, 2002.

23. Політична історія України. XX ст.: У 6 т. / Редкол.: І. Ф. Курас (голова) та ін. - К.: Генеза, 2002-2003. ISBN 966-504-256-4

Т. 1: На зламі століть (кінець XIX ст. - 1917 р.) / Ю. А. Левенець (кер.), Л. П. Нагорна, М. С. Кармазіна. - 2002. - 424 с. ISBN 966-504-261-0

24. . Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних суспільств. - К.: Політична думка, 1995. -368 с.

25. «Постанова Верховної Ради Української PCP про проголошення незалежності України», - Голова Верховної Ради Української PCP Л. Кравчук, 23 серпня 1991 року, Голос України. - 1991. - 25 серпня.

25. Степан Рудницький. Чому ми хочемо самостійної України, 1994 р. Львів: Світ, 1994. - 416 с.

26. Танцюра В.І., Куліш С.М., Пересада О.О. Історія України, Навчальний посібник. - Харків: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2014. - 639 с.

27. Україна в ХХ столітті (1900 - 2000): Зб. докум. і матеріалів / Упор. В. І. Слісаренко, В. Ю. Гусєв, В. Ю. Король та ін. - К.: Вища шк., 2000. - 350 с.

28. Україна в ХХ столітті: уроки, проблеми, перспективи. - К.: міжнар. ін-т лінгв. і права, 2001. - 804 с.

29. Україна: національна ідея: Матеріали Міжнар. наук. конф. - К.: КиМУ, 2002. - 788 с.

30. Україна: утвердження незалежної держави (1991-2001). - К.: Альтернативи, 2001. - 696 с.

31. Українська ідея. Перші речники. - К.: Знання, 1991. - 182 с.

32. Українська державність у ХХ ст. - К.: Політ. Думка, 1996. - 434 с.

33. Українська народність: нариси соціально-економічної і етно-політичної історії. - К.: Наук. думка, 1990. - 558с.

34. Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 р.: Зб. док. і матеріалів. - Л., К.: Піраміда, 2001. - 556 с.

35. Феномен української культури: методологічні засади осмислення. - К.: Фенікс, 1996. - 476 с.

36. Филиппов А.В.. Новейшая история России, 1945-2006 гг. : кн. для учителя / А.В. Филиппов. - М. : Просвещение. - 494 с., 2007

37. Хрестоматія з історії України / Упоряд. та автор коментарів Уривалкін О. М. - К.: КНТ, 2007. - 520 с.

38. ЦК КПУ «Про підсумки виборів народних депутатів Української РСР та місцевих Рад республіки»

Размещено на Allbest.ru