Русько-норманські відносини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Миколаївський національний університет ім. В.О. Сухомлинського

Навчально-науковий інститут історії, політології та права

Кафедра історії України

Курсова робота

З Дисципліни: «Історія України»

На тему: «Русько-норманські відносини»

Автор: студент 3 курсу, групи 324 Довбна В. В.

Науковий керівник: Викладач Морозан О.О.

Миколаїв - 2015

Зміст

Вступ

Розділ 1. Норманська концепція та оцінка в історичній літературі

Розділ 2. Слов'яно-норманські відносини у VII-IX столітті

2.1 Відносини з норманами у додержавний період

2.2 Норманський чинник у створенні Київської Русі. Перші князі

Розділ 3. Русь і Нормани у Х-ХІІ століттях

3.1 Князювання Володимира. "Шлюбна дипломатія" Ярослава

3.2 Відносини зі Скандинавією за часів Ярославичів

Висновки

Вступ

Актуальність дослідження. Сучасні тенденції по входженню України у загальноевропейський політичний простір зумовлюють історичну науку звернути увагу на те, як протягом історичного розвитку держава була залучена до участі у європейській дипломатії. Для цього досліджуються різні напрямками міждержавних відносин минулого: україно-польські, україно-німецькі, україно французькі та ін. Однак, окремо виділеним напрямом постають відносини України з країнами Скандинавського півострову.

На фоні активого розвитку відносин з цими державами (як приклад, україно-шведське та україно-норвезьке партнерство у освітній сфері, зокрема, навчання в аспірантурі впродовж 2011 р. у Каролінському медичному інституті 6 українських науковців, та відкриття на базі хіміко-технологічного факультету Київського політехнічного інституту Україно-норвезького центру дистанційної освіти) досліджуються історичні взаємозв'яки, і осообливо - періоду Середньовіччя.

Актуальність порушеної теми визначається також порушеною дискусією про походження держави у східнослов'янських народів та роль скандинавів у її створенні, відповідно до чого формується дві протилежні концепції - норманська та антинорманська, яка триває протягом декількох столітть.

Мета роботи полягає у з'ясуванні концептуальних напрямків русько-норманських відносин, їхнього характеру та перебігу, а також дослідженні взаємовпливів на історичний розвиток.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд завдань:

· дослідити позиції наукової дискусії щодо норманської концепції походження держави у східних слов'ян ;

· визначити основні напрямки розвитку русько-норманських відносин у додержавний та державний періоди;

· проаналізувати історичні особливості русько-норманських відносин;

· з'ясувати, які обставини привели до їх появи та розвитку ;

· визначити характер взаємовідносин;

· визначити взаємний вплив на подальшу історичну долю;

Об'єктом дослідження є русько-норманські відносини.

Предметом дослідження - становлення, розвиток та характер цих відносин у період з ІХ по ХІІ століття.

Методологічною основою даного дослідження є загальноприйняті у сучасній історіографії принципи об'єктивності та історизму. При розв'язанні поставлених завдань використані такі загальнонаукові методи дослідження, як аналіз, синтез, порівняння, а також описовий та системно-структурний методи, систематизації та узагальнення.

Територіальні рамки дослідження охоплюють межі розселння східних слов'ян на початку Середньовіччя, територію Скандинавського півострову та Київської Русі, Ладожсько-Ільменський регіон та територію Східної Європи загалом.

Хронологічні межі дослідження охоплюють часи від початку IX столітть до періоду феодаьної роздробленості у Київській Русі у другій половині XII століття включно.

Практичне значення роботи. Матеріали дослідження можуть бути використані під час вивчення історії України та історії міжнародних відносин за часів Середньовіччя. Результати дослідження можуть знайти застосування для підготовки до практичних та семінарських занять студентами та учнями загальноосвітніх шкіл, а також у розробці лекційних курсів, спецкурсів і спецсемінарів.

Обсяг і структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, що об'єднують чотири підрозділи, висновків, списку використаної літератури та додатків. Загальний обсяг роботи - 37 сторінок. Список літератури включає 20 найменуваннь.

У першому розділі "Норманська концепція та оцінка в історичній літературі" досліджується виникнення, розвиток та сучасний стан розробки цієї концепції, а також дискусія та критика в історичній літературі навколо неї

У другому розділі "Русько-норманські відносини у IX - X століттях" досліджується характер відносин та вплив норманів на формування Київської Русі.

У третьому розділі "Русь та нормани" розглядаються основні події, напрями та характер відносин Русі з країнами Скандинавського півострову від часів Володимира до періода феодальної роздробленості на Русі.

Розділ 1. Норманська концепція та оцінка в історичній літературі

Немає у вітчизняній історії питання, яке б не викликало настільки тривалі, запеклі і за участі багатьох вчених супкречки, ніж питання "звідки є пішла земля руська", яка роль варягів - норманів у становлені східнослов'янської держави - Русі, та про витоки державності у східних слов'ян взагалі. Відповідно до цієї проблеми було сформовано дві концепції щодо походження Київської Русі - норманська та антинорманська.

Норманська концепція (норманізм) - це одна з теорій виникнення Давньоруської держави, яка стверджує, що державу східних слов'ян - Київську Русь - створили прийшлі сюди германці - шведи, відомі в літописах під ім'ям "варяги-руси". Норманізму з самого початку протистояв антінорманізм, прихильники якого вважають, що держава на Русі складалося самостійно, а варяги і русь спочатку були або слов'янами, або неслов'янськими (але й не німецькими) народами, що вже "слов'янізувались" до часу виникнення держави.

Засновниками норманської теорії прийнято вважати німецьких вчених - істориків Готліба Баєра, Джерарда Міллера та Августа Шлецера, які у другій половині XVIII ст. працювали в Російській Академії наук. Головною ідеєю теорії є твердження, що Давньоруська держава була утворена прибулими туди на запрошення новгородських слов'ян варягами (норманами). Автори цієї теорії посилалися на давній східнослов'янський літопис - „Повість временних літ”. Посилаючись на цей твір, автором якого є Нестор Літописець, німецькі вчені доводили, що державність на слов'янських тернах була створена завдяки запрошенню на правління трьох варягів - братів - Рюрика, Синевуса та Трувора, спираючись, зокрема, на такі факти у "Повісті..": У рік 6370 (862) вигнали варяг за море, і не дали їм данини, і почали самі собою володіти, і не було серед них правди, і встав рід на рід, і була у них усобиця, і стали воювати один з одним. І сказали собі: "Пошукаємо собі князя, який би володів нами і судив по праву". І пішли за море, до варягів, до русі. Ті варяги називалися руссю, як інші називаються шведи, а інші нормани і англи, - ось так і ці прозивали. Сказали русі чудь, слов'яни, кривичи і весь: "Земля наша велика і багата, а порядку в ній немає. Приходьте княжити і володіти нами". І вибралося троє братів із своїми родами, і взяли з собою всю русь, і прийшли, і сів старший, Рюрик, в Новгороді, а інший, Синеус, - на Белоозере, а третій, Трувор, - в Ізборськ. "[1].

Однак, вже у 1748 році у полеміку з ними, зокрема з Д. Міллером, вступає М. Ломоносов, який доводив про безпідставність висновків оппонента [2]. Втім його полеміка не могла мати значіння: так, ненауковими були мотиви у порівнянні з науковим характером норманської теорії[3], хоча подібний виступ і привів к формуванню оппозиції до норманської теорії, яка згодом переросла у антинорманську концепцію.

Саме тоді почалася суперечка з норманської проблеми. Супротивники норманської концепції так само визнавали достовірність літописного оповідання-першоджерела і не сперечалися про етнічну приналежність варягів. Однак, посилаючись на літописний сюжет про похід Аскольда і Діра і захопленні чи Києва вважали, що до появи варягів-норманів у Києві існувала династія. Крім того, іншим була проблема відповіді на питання про те, хто такі "руси".Так,"Татіщев і Болтін виводили їх з Фінляндії, Ломоносов - з слов'янської Пруссії, Еверс - з Хазарії, Гольман - з Фрісландії, Фатер - з чорноморських готів"[3].

У XIX столітті, яке стало часом становлення російської історичної науки, варязьке питання вирішувалося неоднозначно. Норманнський погляд підтримувала більшість учених, у тому числі російських. Мабуть найбільш грунтовно він виражений у працях Н. М. Карамзіна [4]. Перше питання, яким задається Н. Каразмін стосується походження назви "варяги". Під варягами він розуміє скандинавів. В якості аргументів виступають повідомлення літопису.
Друге питання: "Який народ, особливо називаючись Руссю, дав батьківщині нашому і перших Государів і саме ім'я ?"[4]. Н. М. Карамзін ототожнює варягів з Руссю і поміщає їх до Королівства Шведського, "де одна приморська область здавна іменується роські, Ros-lagen, і фіни донині називають всіх її жителів ротсамі, руотсі" [4].

З середини XIX століття проти норманізму виступає плеяда російських вчених. Було сфомовано два напрямки антинорманізму: перший, реакційний напрям, представлений вченими Іловайським та Забєліним, виступали проти норманської теорії, оскільки вона суперечить ідеї про те, що "русский народ по самой своей природе призван повелевать и господствовать над другими народами" (Іловайський 1871; 1876; Забєлін 1876) [2]. Історики ліберально-демократичного напряму - Гєдєонов, Костомаров - вбачали у норманській теорії прояв німецького шовінізму, приниження почуття національної гідності росіян. У своїх працях вони намагалися довести, що нормани (варяги) не були скандинавськими германцями і що назва "Русь" не походить від них.

Ці виступи антинорманістів "відбивали" двоє вчених - М. Погодін та Е.Кунік. У захисті норманізму вони виробили нові засоби - часткова відмова від трактування "Повісті минулих літ" як абсолюту у визначенні походження державності східних слов'ян (Кунік), посилання на арабські та візантійські джерела та зосередження уваги на філологічних та етнологічних дослідженнях.[3]. Особлива дикусія з норманської проблеми розвернулася між М. Погодіним та М. Костомаровим [2]. До кінця XIX століття антинорманісти перехопили ініціативу - іх погляди прогресували, зокрема, на походження самих варягів. Так, Костомаров відстоював ідею жмудського походження варягів, що було одним його основних тезісів у протистоянні з Погодіним. Однак, вже у 1881 році відмовився від цієї ідеї, а у лавах противників норманської теорії почали повертатися до ломоносівської думки про південно-балтійське походження варягів.

Нововведенням XIX століття мабуть слід визнати уявлення про слов'янське походження перших київських князів, а крім того з'являється нове уявлення про те, що процес утворення держави явище досить складане, а тому при провідній ролі варягів не могло відбутися без відповідного розвитку суспільних відносин самих слов'ян.

Своєрідний підхід до цього питання мав В. Ключевський. Він скептично оцінював і радикальних норманістів, і прихильників слов'янської теорії і твердив, що не варто переоцінювати впливу норманів (варягів). Дослідник вважав думку про „запрошення варягів” красивим туманом народних легенд. Поступово точка зору В. Ключевського стала найбільш прийнятною, і сама проблема втратила актуальність.

Показово, що особливий внесок у розвінчування норманської теорії зробила українська історична школа, незважаючи на те, що ця теорія мала значно менший вплив на українську історіографію XIX -- початку XX ст., ніж на тогочасних російських науковців. Так, невідомий автор "Історії Русів" -- історичного твору кінця XVIII -- початку XIX ст., уважав, що назва Русь, як і держава східних слов'ян, постала на місцевому ґрунті. М. Костомаров, виступаючи з критикою норманської теорії, обґрунтовував литовське походження Русі. Не надавали значення норманізму й В. Антонович і представники його школи.

Видатний український історик М. Грушевський обстоював думку про "істнованє Руси в полудневих краях тоді ще, коли першого скандинавсько-руського князя, Ігоревого батька з його братами не могло бути й на світі"[3]. Учений доводив, що норманська теорія є непотрібною для висвітлення питання про походження Київської Русі. Він припускав лише певний вплив варязької військової організації на об'єднавчий процес давньоруських земель під владою Києва. Учні та послідовники М. Грушевського поділяли його погляди. В той же час окремі історики "державної школи" в західноукраїнській історіографії 1920 - 1930-х років. XX ст. - С. Томашівський, М. Кордуба, М. Чубатий, Б.Крупницький погоджувалися з деякими положеннями норманської теорії, тоді як українські історики Д. Багалій, В. Пархоменко, які працювали в наукових установах УРСР, стояли на позиції антинорманізму. норманський русь князювання дипломатія

Нове пожвавлення прихильників норманізму починається в епоху російських революцій. Оппозиційний статус норманістів та незадоволення офіційно-монархічною лінією антинорманізму у провладних кругах, зокрема, видання офіційних підручників з домінуванням цієї позиції призвели до того, що найбільш серьйозні та об'єктивні вчені займалися фактами, що кажуть на користь "норманської теорії". Так, в 1919 році з'явилася робота академіка О.Шахматова "Древенейшие судьбы русского племени" , який розглядав хвилі варязьких вторгеннь як основний чинник формування державності у східних слов'ян. Цю ідею підтримував і М. Покровський, який побачив у норманській теорії засіб боротьби проти самодержавства.

Однак подібні ідеї недовго панували у радянській історичній науці. Ще до війни загальні історичні схеми Покровського піддалися жорсткій критиці за вульгарне спрощення і втратили авторитет у радянській науці. У контекті цього вібулося переосмислення ставлення до "варяжського питання". Висуваючи тезіс про ворожість норманської концепції до марксистського розуміння історії, плеяда радянських вчених - Б. Грєков, С. Юшков, О. Бахрушин, В. Мавродін[5] - зайнялися детальним вивченням питання про походження державності на Русі.

Б.Д. Греков формування Давньоруської держави розглядав як результат багатовікового процесу соціально-економічного розвитку східнослов'янського суспільства, що протікав на величезному просторі від Ладоги до низин Дніпра і від Карпат до басейну Оки та нижньої Волги. Цілком очевидним при цьому ставав той факт, що радикальні соціально-економічні зміни на такій величезній території не могли бути результатом діяльності загонів чужоземних прибульців-завойовників, навіть якщо б ці загони складалися не з сотень, а з тисяч воїнів.

Особливу увагу слід приділити діяльності Рибакова, який основний акцент у своїх роботах робив на "розвіюванні" міфу про запрошення на княжіння варягів. Саму появу цієї легенди він пов'язав з історією Великого Новгорода. Прагнення новгородців у XI-XII ст. відокремитися від влади київських князів, широкі торгові зв'язки Новгорода зі Скандинавією, використання новгородськими князями в боротьбі з Києвом найманих варязьких загонів (Володимир та Ярослав на початку їх діяльності) - все це, за його думкою, в поєднанні з тенденцією обирати собі князя і породило в новгородському літописанні XI-XII ст. вигадки про покликання варязьких князів і потім ототожнення варягів з руссю.

Особливою рисою цього етапу протистояння є залучення до розгляду проблеми норманської теорії зарубіжних "західних" діячів історичної науки. Річ у тім, що у ході буремних подій на території колишньої Російської імперії - Лютнева та Жовтнева революції, встановлення радянської влади - викликали за кордоном пожвавлення інтересу до російської історії, і, зокрема, до норманської проблеми. Група скандинвських вчених, піонером серед яких є В. Томсен, почали активно розробляти норманську теорію і критикувати позицію антинорманістів, вказуючи на те, що у своїй роботі вони керуються не вимогами науки, а виключно патріотизмом [6]. Характерною ознакою його робіт є доказова база у вигляді філологічних даних, оскільки сам В. Томсен - філолог. Продовжувачем його ідей став шведський археолог Туре Арне, який ввів у обіг таке поняття, як Велика Швеція.

Новий виток протистояння норманістів та антинорманістів отримує розвиток у другій половині ХХ століття, не в останню чергу, через виступ у Нью-Йорку шведського генконсулу Л. Ниландера зі статею "Росія та Швеція сьогодні", у якій доводив, що державість у слов'ян сформувалася лише задяки пристності норманів у Ільменсько-балтійському регіоні, називаючи ці землі "Норманським Домініоном" [2]. Подібні заяви рядянські історики розцінювали як виклик. У той же час поновлює свою діяльність у цій сфері Арне, виступ якого у 1953 році по суті, дав початок новому етапу суперечки - тепер центр дискусій зсунувся у бік археології. Він, а потім його учень Х.Арбман, презентували значну кількіст доказів норманської присутності археологічного походження у вигляді варязьких старожитностей. Радянські археологи - А.Арциховський та його учень Д. Авдусін - виступали зі спростуванням, прагнучи довести, що варягів на території Русі не було або майже не було, у той час як філолог Е. Ридзєвская виступила проти теорії колонізації, роблячи акцент на слов'янському характері населення Ладоги у VII-VIII століттях. Однак, позицію скандинавських дослідників почали активно підтримувати на Заході - у Європі та Північній Америці - у чому радянські, а потім росіські дослідники цього питання вбачали політичний підтекст, зокрема, Л. Клейн. Як наслідок, у ході значного послаблення позицій антинорманізму через некритичне ставлення до ідей ранніх антинорманістів, а також непослідовність щодо захисту своїх поглядів, у 1958 році група польських істориків - марксистів виступила з ідеєю прийняття "норманської теорії" [7]. Одним з осередків норманізму став семінар по "варяжскому питанню", організований у 1964 році Л.С. Клейном на кафедрі археології історичного факультету ЛДУ. Він зазначив, що зараз (у 1950-ті - 1960-ті роки) антинорманьскі дослідження російських емігрантів, що живуть на Заході, підтримуються ворожими до Радянського союзу силами. З іншого боку, Клейн зробив акцент на тому, що сучасні антинорманісти не заперечують скандинавського походження Рюрика та його дружини. Завдяки вдало побудованому виступу Клейна варяжський семінар на історичному факультеті ЛДУ продовжив свою работу. Версія про те, що варяги були скандинавами, стала офіційною та була прописана в підручниках з історії. В пізньорадянський період найбільш відомим істориком, який заперечував норманське походження варягів, був А. Кузьмин.

Після розпаду СРСР держава не займалася затвердженням якихось догматів в історії, тому на проблему походження варягів зміна політичного режиму ніякої ролі не надала.

Розвитку антинорманської теорії в сучасній Росії посприяв А.Н. Сахаров, який з 1993 по 2010 рік очолював Інститут російської історії РАН. У 2003 році Російським історичним товариством було видано збірник праць «антинорманізму». У 2009 і 2010 році Інститут російської історії видав два томи із серії «Вигнання норманів з російської історії».

Сучасні антинорманісти, найбільш відомі з яких - А.Н. Сахаров, В.В.Фомін та Л.П. Грот, повернулися на позиції антинорманістів ХІХ століття і стоять на тій точці зору, що варяги були балтійськими слов'янами, а не скандинавами.

Відповіддю на активізацію антинорманістів стало видання книги Л.С.Клейна "Суперечка про варягів". Основна частина її була написана ще в 1960-му році, але тоді автор не наважився її опублікувати, книга поширювалася через самвидав.

Сучасна українська історична наука, репрезентована працями учених П.Толочка, М. Брайчевського, М. Котляра, В. Барана та інших, доводить, що "норманська теорія" як проблема походження Київської Русі втратила наукове значення. Доведеним фактом вважається існування протодержавних утворень у Подніпров'ї, Галичині та Волині задовго до літописного повідомлення про "покликання варягів". Ряд сучасних російських істориків (Д. Мачинський, Г. Лебедєв, О. Мельникова) поділяли погляди норманізму і старалися довести північне походження Русі. Однак подібні суперечки виникають не на фоні дослідження норманської концепції, а, перш за все, визначення першоджерела виникнення державності у східних слов'ян.

Серед закордонних істориків, які досліджують данну проблему, окремо хочеться виділити Г. Шрамма, який формування держави у східних слов'ян пов'язує з діяльністю норманів, яку вважає аналогічній діяльності скандинавських завойовників в країнах Західної Європи - Англії, Нормандії, Ірландії. На його думку, Русь-держава також виникла в результаті дій норманів, що просувалися по водних шляхах Східної Європи та засновували в зручних місцях свої опорні пункти[8].

Розділ 2. Слов'яно-норманські відносини у VII-IX столітті

2.1 Відносини з норманами у додержавний період

На Балтиці й у верхньому Поволжжі найближчими сусідами слов'ян були племена фінів і балтів. На північ від них у Скандинавії жили нормани, що належали до германських племен. З VIII ст. в стани Європи піддалися натиску з боку "кочівників моря" - вікінгів. Період вікінгів завершив епоху "великого переселення народів". У IX ст. нормани завоювали Ірландію та Північну Англію, утвердилися в гирлі Луари і Сени і брали в облогу Париж. Вони намагалися підкорити імперію франків, що розпалася на дві держави. Загроза завоювання носила реальний характер. Лише ціною крайньої напруги сил франки взяли гору, і погубили норманські армії в Бретані й на Рейні. Натиск відновився на рубежі X в., rоли Рольв Роллон, маючи 15-20 тисяч воїнів, захопив північно-західне узбережжя Франції й заснував герцогство Нормандії. Наприкінці століття вся Англія була обкладена даниною на користь датських конунгів (військових ватажків, королів). У цей же час нормани відкрили Гренландію і першими з європейців досягли берегів Північної Америки. Норманнські князівства з'явилися на морських узбережжях Італії і Сицилії[9]. Християнський світ насилу зупинив вторгнення варварських племен з Данії та Скандинавії. Константинопольський патріарх попередив православний Схід про нову небезпеку в 867 р На Заході собор духовенства в Меці в 888 р вирішив доповнити християнську молитву словами: "... і від жорстокості норманів визволи нас, Господи!"[10]

Вторгнення в країни Західної Європи здійснювали вікінги з Данії і Норвегії. У нападах на Східну і Південну Європу брали участь норманські флотилії з Норвегії та Швеції.

Саме по собі, у контексті зв'язків зі Східною Європою, скандинавське просування на схід почалося і не припинялося з V ст. Це було продовження і розвиток попередніх зв'язків, які поступово збільшувалися в інтенсивності та охопленні території. Більш-менш регулярне проникнення скандинавів у внутрішні райони Східної Європи, насамперед на північному заході, розпочалося ще до епохи вікінгів і значно раніше слов'янської колонізації Ільменського регіону. На о. Тютерс у Фінській затоці і о. Ріеккала в Ладозькому озері знайдені сліди тимчасових стоянок скандинавів VI-VII ст. Судячи зі знахідок, це були стоянки мисливців на хутрового звіра чи торговців, які скуповували хутро у місцевого фінського населення. Хутро було, ймовірно, на ранньому етапі головним стимулом, що вабили скандинавів в Східну Європу. Таким чином, початкові етапи експансії вікінгів на заході і сході мали різну передісторію, і не тільки за хронологічними межами, а ще й за характером взаємовідносин.

Ще одним фактором відмінності від ситуації західноєвропейського регіону був географічний чинник. У той час, як велика берегова лінія держав цього регіону була майже ідеальним плацдармом для агресивних дій та експансії норманів, географічна ситуація Східної Європи, через дуже важке просування по її річкам та мілководдям для варязького флоту, зводила нанівець можливість раптового нападу, який активно застосовувався вікінгами на заході.

Кажучи про такий вид діяльності норманів, як спустошливі та блискавичні напади, є потрібним зазначити ще один чинник неактуальності таких дій у східноєвропейському регіоні - ріниця у рівні соціального розвитку місцевого населення. Так, в Британії склалася та діяла гептархія, а Імперія франків, де вже склалася державність, переживала період відцентрових тенденцій. Суспільства, з якими скандинави увійшли в контакт у Східній Європі, були зовсім іншими. Ладозьке-Ільменський регіон був заселений фінськими племенами з невиробничою економікою, слабкою соціальною диференціацією й рідкими поселеннями. Слов'яни, що мігрували в цей регіон у VII-VIII ст. , були землеробами і скотарями, але їх суспільний устрій в цей час також виявляє лише незначний рівень стратифікації без будь-яких слідів додержавних структур.

Таким чином, слов'янські поселення не обіцяли норманам багатої здобичі. Але, освоївши ріки Східно-Європейської рівнини, вони проклали собі дорогу в межі Хазарії та Східної Римської імперії. У Хазарію скандинави потрапляли через Верхню Волгу. Великий шлях "із варяг у греки" вів з моря Варязького "в озеро велике Нево" (Ладозьке), по ріках Волхов, Ловать через волоки на Дніпро й у Понт Евксінський (Чорне море). По Чорному морю вікінги спрямовувалися до Цесарограда (Константинополю).

У першій половині VIII в. скандинави на північному заході Східної Європи перейшли від разових поїздок за хутром (і, можливо, полоненими-рабами) до більш інтенсивних дій. Більш-менш постійна їх присутність в регіоні ознаменовується підставою Ладоги (Aldejgjuborg ісландських саг, сучасна Стара Ладога) в середині VIII ст. (висловлено припущення, що вона виникає вже в 730-і рр.), незабаром тут з'являється і слов'янське населення. Ладога була ізольованим центром - її заснування замкнуло на сході складну систему комунікацій, що зв'язує Північноморський регіон з Балтійським і служила насамперед для торгових операцій.

Про головну роль торгівлі в житті Ладоги свідчать численні археологічні знахідки, що вказують на її контакти зі середньошведською Біркою, датським Хедебю і навіть північноморською Фрізією. Скарби східних срібних монет, дирхемів, з'являються в самій Ладозі і її окрузі з 780-х рр. На деяких монетах прорізані окремі руни і цілі написи, що безсумнівно вказує на активну участь скандинавів в переміщенні східного срібла.

Протягом VIII ст. скандинави освоїли Балтійсько-Волзький шлях, який став продовженням балтійської системи комунікацій і найважливішим відрізком трансконтинентальної магістралі, що зв'язала Західну Європу з арабським Сходом. Він починався у Фінській затоці і проходив по Неві в Ладозьке озеро, звідки розгалужувався на південь і схід по великій кількості річок. Основна дорога лежала по річці Волхов повз Ладоги до озера Ільмень і звідти по Мсте і Ловати вела на Верхню Волгу і далі аж до Каспійського моря.

У VIII - першій половині IX ст. норманське перебування в регіоні уздовж Балтійсько-Волзького шляху було, ймовірно, короткочасним, проте воно створювало умови для встановлення все більш тісних контактів з місцевим населенням. Відповідно, як на заході, так тепер і на сході виникла нова проблема: необхідність регулювання відносин між прибульцями і місцевим населенням. В обох регіонах ця проблема вирішувалася за допомогою угод між вождями скандинавських загонів і місцевими правителями.

Перші спроби заснувати свої князівства в Східній Європі нормани зробили, мабуть, уже в IX ст. Західні хроніки зберегли відомості про те, що не пізніше 838 р до Константинополя прибули посли, що назвали себе русами (росами). Вони були послані своїм государем - "хаканом" в Візантію заради дружби. Виконавши посольську місію, вони вирішили повернутися у свій каганат не прямим північним шляхом через степи, а кружним, через Німеччину. До цього кроку їх змусили, очевидно, не стільки пересування кочових орд, скільки позиція, зайнята Хазарією. Володіючи гирла Дону і Дніпра, хазари контролювали шляхи з Північної Європи на Чорне море. Встановлення дипломатичних зв'язків і союзу між норманами і Візантією не відповідало їхнім інтересам. Покинувши Константинополь, посли прибули до двору імператора франків в Інгельгеймі, і тут з'ясувалося, що посли по крові й мови є свеонами (шведами). Хозарський каганат підтримував зносини з багатьма державами й був добре відомий всій Європі. О "каганаті русів" нічого не знали ні у Візантії, ні в Німеччині. Тому послів франки затримали у себе, і цьому "каганату" не вдалося зав'язати дипломатичні зносини зі Східною Римською імперією[11].

Перше нормандське князівство у Східній Європі отримало назву каганату з тієї причини, що утворилося воно на периферії Хозарського каганату. Типовими поселеннями скандинавів тієї епохи були "торгові місця" - віки, що стали історичними попередниками міст Північної Європи. Як встановлено дослідниками останніх років, є багато схожих рис між віками і неукріпленими поселеннями типу Ладоги у Східній Європі. Археологи охарактеризували їх як відкриті торгово-ремісничі поселення поліетнічного характеру. Подібність зі скандинавськими віками створює грунт для твердження, що нормани зіграли особливу роль у створенні подібного роду поселень. І на півночі і на сході Європи віки ніколи не зміцнювалися. Пояснюється це досить просто. Нормани вели війну на кораблях і в разі небезпеки миттєво залишали свої пристані. Їх стоянки далеко не відразу перетворилися на постійні поселення. Подібно степовикам, "кочівники моря" - нормани не потребували в сухопутних фортецях. У період "великого переселення" образ їхнього життя не можна назвати цілком осілим.

Найдавніше з руських міст - Ладога виникло на півночі не тому, що тут склалися умови, найбільш сприятливі для виникнення міського життя. Ладога розташовувалася поблизу від Скандинавії, а тому перші норманські колонії виникли саме тут вже у VII ст. Вікамі (з точки зору їх походження) були і деякі інші неукріплені поселення, що з'явилися на водних артеріях Східної Європи. З давніх часів першорядне значення мав шлях з Ладоги в Волгу. По ньому до Скандинавії надходило срібло з країн арабського Сходу. Найбільшим віком на цьому шляху було городище Тімерево поблизу майбутнього Ярославля на Волзі. Інший шлях, відомий з літопису як "шлях із варягів у греки", пролягав у південному напрямку. Головними стоянками норманів тут стали Рюриково городище на Волхові під Новгородом і Гнєздово на Дніпрі під Смоленськом[9].

Ключовим питанням у контексті діяльності норманів на териториторії розселення слов'ян у Східній Європі, як йде з вищезазначеного, також є питання про походження назви "Русь", "рус"("рос"). Річ у тім, що у візантійських, західноєвропейських джерелах цим терміном називали представників Скандинавії, які вели свю діяльність у Балто-Ільменському регіоні зокрема та у Східній Європі загалом. У подальшому, зі встановленням влади варягів у Ладозі, Новгороді та Києві, ця назва також поширилася і на населення, яке там проживало. У ході подальшого історичного розвитку ми отримуємо термін "Русь" як назву державного утворення східних слов'ян. Отже, зазначаючи про русько-норманські відносини, вказується саме на відносини норманських прибульців з місцевим слов'янським населенням.

2.2 Норманський чинник у створенні Київської Русі. Перші князі

Коріння державності у східних словян йдуть набагато глибше 862 року, який багатьма дослідниками трактується як певний чіткий старт, абсолютна дата початку Руської держави. Наші літописи "дістають" в глибину часу приблизно до VI століття, коли починають складатися об'єднання племен. У східнослов'янському культурному котлі виникають перші осередки давньоруської державності. Цих осередків, посилаючись на літопис, бкло декілька, і розташовувалися вони переважно у південній частині ареалу розселення. Союзи східнослов'янських пелмен були виразними етносоціальними та етноекльтурними спільнотами, осередками політогенезу.

Основним осередком політогенезу на Русі, починаючи ще з додержавних часів, стала "Руська земля". Деякі історики схиляються до думки, що південна "Руська земля" утворилася ще при хозарах, до Олега та Ігоря, за часи спаду хозарського домінування у цьому регіоні. Вказується, що це явище впливало з соціально - економічної еволюції суспільства, а також під впливом напору кочивників-угрів, боротьба з якими, так само як і з хозарами, стимулювало утворення держвності. Всі ці та іні ідеї щодо південної "Руської землі" є вельми гіпотетичні, так як ні хронологію її народження, ні територіальні рамки відновити навіть приблизно важко [12].

Настількі раннє формування "Руської землі" слд пов'язувати з утворенням протоміст в Середньому Подніпров'ї . "Зародок" Києва, згідно дослідженням археологів, з'явився наприкінці V-VІ століття, що є найдавнішим зразком формування протоміст у слов'ян взагалі. VIII-IX століття стали часом його переростання в справжнє місто [11].

Одне з ключових питань давньоруського політогенезу - це час становлення державності як такої. Зазвичай це питання вирішувалося одним з трьох варіантів. У першому випадку брався династичний критерій - ім'я того чи іншого правителя, який вважався першим справжнім монархом. У дорадянській літературі традиційно було прийнято вважати Рюрика першим володарем на Русі. У другому випадку, за головний критерій береться складання єдиної спільноти (народу чи єтносу, країни та ін.). В такому разі все залежить від вибору суспільства (анти, поляни, русичі та ін.). Третій варіант передбачав використання марксистських критеріїв державності (наявність класів та експлуатації) [12].

Враховуючи тематику нашої проблеми, буде доречніше зупинитися та розлянути саме перший критерій.

Вважають, що нормани асимілювалися в слов'янському середовищі дуже швидко, чи не в самий момент їх появи на Русі. На доказ цього посилаються на чисто слов'янські імена Олега і його наступників Ігоря та Святослава. Однак треба мати на увазі, що відомості про ці імена почерпнуті з порівняно пізніх джерел, що є пам'ятками виключно слов'янської писемності. Грецькі і єврейські джерела середини X ст. позначили імена керівників русів значно точніше, ніж київські джерела кінця XI-XII ст. "Цар" русів Олег фігурував у них як Хелга, княгиня Ольга - як Елга, Ігор - як Інгор (від шведського Інгвар), Святослав - як Сфендослав (від скандинавського Сфендіслейф). Сподвижниками Ігоря були конунги Асмуд і Свенельд, Сфендослава - Сфенкл, Ікмор і той же Свенелд. Мати князя Володимира Святославича, за переказами, звалася Малушею. Але київський літопис зберіг також її справжнє скандинавське ім'я Малфред. Один з братів Володимира носив ім'я Сфенг [11].

Записки Костянтина Багрянородного свідчать, що в середині X ст. київське суспільство було двомовним. Для русів основною мовою залишався скандинавська мова. Однак вони не могли б управляти своїми слов'янськими данниками, якби не освоїли їхню мову. Ватажки русів відмовилися від титулу "хакан" на користь титулу "князь", яким слов'яни здавна іменували своїх старійшин і військових вождів. Не тільки титули, але й імена правителів повинні були бути зрозумілі народу, який визнав їхню владу. Подвійні імена князів виникли внаслідок двомовності суспільства.

Норманська дружина складала саги про своїх героїв - вікінгів. Але саги були записані через відсутність писемності у скандинавів. Надалі героїчний епос русів зазнав метаморфозу, звичайну для пам'ятників фольклору. Дружина київського князя забула власну мову, саги перетворилися в слов'янські билини. Імена героїв дружинного епосу були остаточно перероблені на слов'янський лад [10].

Ранні київські літописи були продукти не скандинавської, а греко-слов'янської культури. Вони були складені в той час, коли верхи київського суспільства остаточно забули скандинавську мову, а двомовність зійшла нанівець. Саги залишилися невідомі руським книжникам XI-XII ст. Укладачі перших київських зводів XI ст., не маючи у своєму розпорядженні текстів русько-візантійських договорів X ст. описали діяння перших київських князів, слідуючи билинам, усним переказам. Але в билинах ці князі фігурували вже не під своїми власними норманськими іменами, а під слов'янськими прізвиськами.

Перший, умовно датований договір з варягами в "Повісті минулих літ" 862 роком, ліг в основу усній історичної традиції про Рюрика, що став правителем в Ладозько-Ільменському регіоні. Вона відбилася в "Повісті", написаної на початку XII ст., у формі короткого перекладу - оповіді про покликання варязьких князів, сформованого, ймовірно, ще в IX ст. Хоча оригінальний текст договору не зберігся, і, скорііш за все носив усний характер, можна виділити основні його умови [9].

По-перше, дозволяється угрупованню скандинавів оселитися на якійсь території. Область розселення точно визначається в договорі: перераховані "міста" (частиною не існували в IX ст .: очевидно, сучасними йому містами літописець позначив відповідні племінні території), куди Рюрик посадив своїх мужів, тобто область, на яку поширюється влада скандинавського правителя. У Ладозько-Ільменському регіоні утворюються та встановлюється більш-менш стійка влада.

По-друге, в договорі зроблена спроба забезпечити швидке інкорпорування скандинавів в місцеве суспільство. Так, щодо договіру з Рюриком в угоду був включений пункт про його князювання «по ряду, по праву», тобто відповідно до місцевих правовимих традицій.

По-третє, ця ж умова давньоруського договору регулювала відносини нових правителів з місцевим населенням відповідно до прийнятих в суспільстві норм. [9]

По-четверте, передбачалося, що скандинави, які тут розселяться, стануть надійним захистом своїх територій від нападів інших, ворожих вікінгів, хоча ця умова і не обумовлювалося в самому договорі. Це угода виконувалася - особливо спочатку - далеко не завжди, але з часом надії місцевого населення виправдовувалися.

Договір з Рюриком інституалізував контроль скандинавів над Балтійсько-Волжським шляхом, але не викликав селянську колонізацію. Скандинави утворили нову, військову еліту давньоруського суспільства, але вона мала спільні інтереси з місцевими елітами - збагачення за допомогою торгівлі зі Сходом.

Соціальні та політичні структури суспільства, яке утворилося в Ладозьке-Ільменському регіоні в середині - другій половині IX ст., можуть бути частково відновлені на основі східних джерел Х ст., Які ґрунтувалися на інформації письменників кінця IX в. Вони малюють суспільство, жорстко розділене на дві страти, які носять назву ар-рус і ас-сакаліба. Друге відтворює етнонім «слов'яни», перше скоріше є етносоціальним позначенням військової еліти, яка не володіє землею, але збирає данини з ас-сакаліба, грабує їх і захоплює полонених, щоб продати їх як рабів арабським купцям. Торгівля є їх основним заняттям, і їх правитель ("цар", "каган") виступає практично як військовий вождь і верховний суддя[9].

Ас-сакаліба зображені мирними селянами, хліборобами та скотарями. Хоча це опис, ймовірно, зазнав впливу інтересів арабських письменників, що спиралися на повідомлення купців, видається надзвичайно важливим їх вказівка на відсутність будь-якої зацікавленості ар-рус у володінні землею і воєнізований характер їх суспільства[11]/

Цей тип громадської організації не був типовий для самих скандинавських країн, де спадкове володіння землею (Одал) було обов'язково для повноправного члена суспільства. Можливо, єдиною схожістю було становище керівників цих ранніх держав: їх домінуюча військова функція і виконання ними адміністративних функцій за допомогою професійного військового стану - дружин[14].

Перший потужний набіг на Константинопіль датований візантійськими письменниками 860 г. (в "Повісті минулих літ" - 866 р). Про першмх скандинавських правителях Києва нічого не відомо, крім їхніх імен - Аскольд і Дір і того факту, що незабаром після облоги Константинополя вони прийняли християнство. Протягом другої половини IX ст. у Східну Європу, очевидно, потрапляло безліч окремих загонів вікінгів, які в пошуках наживи іноді грабували, частіше торгували, часом встановлювали контроль над тим чи іншим торговим центром. Лише наприкінці IX ст. в Києві обгрунтовується новий правитель-скандинав, що прийшов з півночі, - князь Олег, якому вдалося не тільки закріпитися в цьому стратегічно важливому пункті, але і почати завоювання прилеглих слов'янських племен [11].

Олег став героєм обширної епічної традиції, яка була частково переказана в «Повісті временних літ». Згідно з літописним оповіданням, Олег прийшов до Києва з Новгорода (найімовірніше - з Ладоги, оскільки Новгорода в IX ст. ще не існувало) разом з сином Рюрика Ігорем, об'єднавши тим самим два утворення: Ладозько-Ільменське та Середньодніпровське, що поклало початок Руській Київській державі[13].

Важливо, що до кінця ХХ ст. скандинави, що утворили в IX-X ст. давньоруську військову еліту, і нові прибульці з півночі, торговці і наймані воїни, утворюють принципово різні соціальні страти [12][14].

Розділ 3. Русь і Нормани у Х-ХІІ століттях

3.1 Князювання Володимира. "Шлюбна дипломатія" Ярослава

При нерозвиненості державних інститутів єдність київського князівства спиралося цілком на нероздільність володінь членів князівської родини і авторитет глави роду [13]. Події, що сталися після смерті Святослава, виявили неміцність такого порядку. Подібно батькові, Ярополк Святославич не володів титулом "великого князя" і, таким чином, не користувався правами "найстаршого" князя відносно Володимира Святославича (Принцип "старшинства" виник пізніше)[13]. На порозі війни брати намагалися заручитися союзом з норманнским конунгом Рогвольдом, що княжив у Полоцьку. Ярополк посватався до дочки Рогвольда першим, а потім сватів до конунга заслав Володимир. Отримавши відмову, Володимир за допомогою найнятих варягів захопив Полоцьк і вбив Рогволда. Його перемога приголомшила київського князя і посіяла розбрат у князівському оточенні. Ярополк зберігав шанси утримати київський трон, поки біля нього був Свенельд зі своєю дружиною. Коли Свенельд помер, управління Києвом перейшло в руки дядьки ("кормильця") Ярополка варяга Буди (літописного "Блуда"). Але той зрадив свого князя, ледь Володимир з варязької дружиною рушив на Київ. Буда радив Ярополку швидше залишити столицю. Невдовзі ж київський князь здався братові Володимиру і був підступно убитий. Розправившись з Ярополком, Володимир об'єднав під своєю владою Київ, Новгород і Полоцьк. Київське військо зазнало катастрофічніх втрат на Балканах ще за правління Святослава. Тому долю Києва вирішили варязькі загони, покликані зі Скандинавії. На Русі прибульці вели себе як завойовники. Нормани вимагали, щоб Київ був відданий їм на розграбування. Володимир відмовив їм. Тоді вони наклали на руську столицю непомірну контрибуцію [15].

Не маючи необхідних грошей, Володимир запросив місячної відстрочки. Предки Володимира не могли вести війну, не поповнюючи дружину вихідцями зі Скандинавії. Наприкінці X ст. у київських князів вже не було потреби запрошувати варягів до Києва на постійну службу. Князь Володимир не тільки випровадив найнятих варягів у Візантію, але й видав їх. Він послав до імператора гінця з попередженням: "Се йдуть до тебе варяги, що не Мозі їх держати в граді (столиці) оли то створі ти зло, яко і сде (у Києві)"[16][17].

Також, існують відомості, що ще за часів свого малолітства, під час правління у Новгороді Володимир мав зв'язок зі Скандинавією. По-перше, у 972 році у місто потрапив Олаф Трюггвасон. Він, разом зі своєю матір'ю Астрід, втікав від родової боротьби нащадків Харальда І Прекрасноволосого, так як сам був претедтентом на трон. Новгород у якості сховища був вибраний невипадково - у той час у дружині Володимира ніс службу брат Астрід, Сігурд Еріксон. Потрібно також зазначити, що до безпосереднього прибуття у Новгород Олаф разом з матір'ю перебували 6 років у полоні у піратів - естів, доки його не визволив сам Сігурд.

Олаф був узятий в дружину Володимира Святославича. Тут він користувався популярністю серед дружинників, а також здобув гарне ставлення з боку великого князя, як сказано в Сазі: "Вальдімар конунг зробив його начальником війська, яке він посилав на захист своєї країни". Воював у поході Володимира Святославича на Червенські міста в 981 році. Піднесення Олафа і його тісні стосунки з дружиною Володимира (в сазі вона названа Аллогія, по Татищеву - її ім'я Олава) викликали невдоволення і домисли. Заздрісникам вдалося переконати великого князя в тому, що подальше перебування Олафа на Русі небезпечно.

Близько 981 року Олаф залишає службу у Володимира і відправляється в похід по Балтиці.

По-друге, десь у період з 977 по 980 рік Володимир, зважаючи на намагання свого брата Ярополка встановити своє єдиноосібне правління над усією спадщиною батька, втікає разом зі своїм воєводою Добринєй до Хаккона Могутнього, тодішнього правителя Норвегії, де шукає у нього підтримки у боротьбі з братом. Хід переговорів невідомий, однак, зважаючи на те, що Володимир у 980 році повертається у Новгород з загонами варягів, можна припустити, що Хаккон все ж таки надав йому підтримку.

Потрібно також зазначити, що саме у цей період за Руссю закріпляється назва "Гардар", "Гардарики". У скальдичних віршах IX-XII ст. Русь представлена тільки своїм найбільш раннім давньоскандинавским найменуванням Garрar, а також позначенням Ладоги, і це дозволяє думати, що в силу відомої консервативності скальдичні вірші зафіксували топонімію самого раннього періоду перебування скандинавів на нашій території, коли ними ще тільки освоювався шлях по Волхову до Новгорода. Навіть скальди XI ст., Які бували на Русі зі своїми конунгами, не використали нічого, крім традиційного і дуже стародавнього позначення Русі. Утворений на основі більш ранньої форми композит Garрarнki, перший зафіксований в географічному творі останній чверті XII ст., а також знайшовший відображення в звітах королівських саг записи першої третини XIII ст., Потрібно розуміти, ймовірно, вже не як "Країну укріплень", але як "Країну міст", оскільки відповідний древнескандинавскому garрr давньоруський термін "город" / "градь" означав до цього часу "укріплене місце, огороджене поселення" і "місто" у звичному для нас розумінні. Слід говорити про логічну еволюцію топоніма Garрar, обумовленою соціально-економічним розвитком Давньоруської держави і всім комплексом соціально-політичних та етнокультурних зв'язків Русі і Скандинавії.

У контексті розбудови дипломатичних стосунків с європейськими країнами Володимир оженив свого сина Ярослава на дочці Олафа, норвезькою принцесою, яка на Русі носила ім'я Анна.

Існує декілька легенд навколо відносн Володимира з Норвегією.Перша- це легенда про участь Олафа Трюггвасона у хрещенні Русі.Відповідно до її суті, після трьох років перебування на Балтиці Олаф повернувся на Русь. Тут йому, нібито, приснився сон про рай і пекло, і йому було видіння, що він повинен відправитися в Грецію і прийняти християнство. Далі, повернувшись з Греції, Олаф навернув до християнства Володимира Святославича та його дружину. Ця версія заснована на так званій «Великий Сазі» або «Сазі Одда», багато епізодів з якої відсутні в «Сазі про Олава Трюггвасоном» Сноррі Стурлусона.

Друга легенда також пов'язана з Олафом. Відповідно до неї, Володимир, після захоплення влади, приймав участь у протистоянні Олафа з Еріком, сином Хаккона Могутнього, який мав претензії на норвезький престол. А потім навіть почав воювати з Володимиром за оволодіння північно-західними руськими землями. Війна тривала чотири роки й завершилася вигнанням нападника. Довелося київському князеві приборкувати й надто незалежного рідного сина Ярослава, який правив у Новгороді, хоча до збройної сутички й не дійшло.

Обидві легенди пішли з "Саги про Олафа Трюггвасона" Сноррі Стурлусона, і вже неодноразово були спростовані.

За часів правління Ярослава Мудрого, якого недарма назвивали "тестем Європи", стосунки зі Скандинавією ще більше розширилися. Ярослав проводив глибоку зовнішню політику, укріплюючи позиції Русі перед лицем Європейських держав[17][15][13]. Саме при ньому вона досягла найбільшої могутності, перетворившись на впливову силу як на Заході, так і на Сході. Сам він за другу дружину взяв собі Інгерду [18] (на русі - Ірину), дочку шведського короля Олафа Шетконунга. Цікава також є його участь не тільки безпосереньо напряму з країнами Скандинавії, а й його діяльність в їньому зовнішньополітичному векторі. Так, у ході боротьби за англійский престол між представниками Уесекської династії та датсько-норвежськими конунгами на території Русі опинився один з англосаксоньских претендентів - Едуард Вигнанець. Спочатку разом зі своїм братом Едмундом потрапив до Ладоги, а звідти, за допомогою тодішнього посадника Ренгвальда Улавсона, який був братом Інгерди, - до Києва. Тут він, можливо, одружується з Агатою Київською[19], одіозна постать якої досі не дає покою сучасній медієвістиці у питанні про її походження.

Відомі раніше окремі епізоди взаємин Ярослава Мудрого зі Швецією та Норвегією поповнилися нині численними даними, які виявили послідовне прагнення Ярослава створити і зберегти міцні позиції в цьому регіоні. Стало можливим простежити зміни його політики - від альянсу з правителем Данії та Англії Кнутом Великим до союзу з його супротивниками на Балтиці, Швецією і Норвегією, який супроводжувався шлюбами, торговельними угодами, можливо, військовою допомогою.

Три з чотирьох норвезьких конунгів, які коли небудь перебували на Русі, потрапляють сюди саме за правління Ярослава Мудрого - Олав Харальдссон (1014-1028 р.), який втік з Норвегії від своїх політичних супротивників до князя Ярослава і княгині Інгігерди; Магнус Олавссон (1036-1047 р.), залишений у шестирічному віці князю Ярославу його батьком, Олавом Харальдссоном, котрий повернувся в Норвегію; Харальд Сігурдарсон (1046-1066 р.), який втік з Норвегії після поразки Олава Харальдссона [18] [20].

Отже, можна зробити висновок, що руські землі були домівкою для багатьох норвезьких конунгів, які служили руському князеві та впливали на історію та розвиток Русі.

Особливо важливою була для Ярослава підтримка північних сусідів в період загострення боротьби за київський стіл з Мстиславом в 1023-1024 рр.: не випадково в битві при Листвині (1024) на його стороні бере участь загін варягів, очолюваний якимсь Якуном (Хаконом), якого ряд дослідників ототожнює з норвезьким ярлом короля Хакона з Хладіра. Чи не було зближення Русі з Норвегією обумовлено саме потребою Ярослава у військовій підтримці, яку в той момент Анунда-Якоб надати йому не міг через внутрішньополітичних проблем у самій Швеції. Відкрилася можливість зближення з Руссю, яка була вкрай важлива і для Олава Харальдссона: традиційні торговельні зв'язки Норвегії з Англією були перервані Кнутом, королем одночасно і Данії, і Англії. Єдиним відкритим для норвезьких купців шляхом був шлях на схід у Балтійське море, і Новгород, найбільший центр балтійської торгівлі, не міг не розглядатися як найбільш вигідний торговельний партнер: не випадково «Сага про Олава Святого» містить цілий ряд згадок про торгові поїздки норвежців на Русь , в частині з яких Олав бере участь грошима в якості компаньйона. Можна припустити, таким чином, що "Сага про Магнуса Доброго і Гаральда Суворого" донесла до нас інформацію про невідомого за іншими джерелами торгового договору, укладеного між 1024 і 1028 рр. Ярославом Мудрим і Олавом Харальдссоном.