НЕП та її здійснення в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Київський національний університет будівництва і архітектури

Будівельний факультет

Кафедра економічної теорії

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни: Історія економіки та економічної думки

На тему: Неп та її здійснення в Україні

Виконала: студентка групи ЕП-11

Гаскевич А.С.

Науковий керівник: Мостовенко О.О.

Київ 2015



План

Вступ

1. Передумови впровадження непу

1.1 Політика воєнного комунізму

1.2 Соціально-економічна і політична кризи початку 20-х років

2. Сутність проведення непу

2.1 Економічні теорії 20-30х років

2.2 Механізм трансформації

2.3 Неп у сільському господарстві, промисловості та торгівлі

2.4 Кризи непу

2.5 Особливості непу в Україні

2.6 Згортання непу

3. Аналіз провдення непу

3.1 Непівська економіка як ринково-адміністративна система

3.2 Стагнаційні тенденції економіки

Висновок

Список літератури

економічний політика воєнний комунізм



Вступ

Предметом мого вивчення стала нова економічна політика (неп) -- економічна політика, яка проводилася в Радянських республіках починаючи з 1921 року. Була прийнята весною 1921 року X з'їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. Головний зміст НЕП -- заміна продрозкладки продподатком в селі, використання ринку і різних форм власності, залучення іноземного капіталу у формі концесій, проведення грошової реформи (1922--1924), в результаті якої рубль став конвертованою валютою.

НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і Громадянською війнами.

Актуальність обраної теми обумовлюються потребами пізнання історії, та отримання ґрунтовної оцінки її наслідків. Історія нової економічної політики в Україні є складовою вітчизняної історіографії новітнього періоду історії. Без неї не можна простежити найважливіші тенденції та закономірності розвитку української державності.

Період непу - навряд чи не самий складний із усіх періодів історії України. У той же час саме він найбільш значимий для нас сьогодні.

Неп становив собою особливу ринкову модель соціалізму. Прийнята за особливими обставинами, що склалися по закінченні громадянської війни, і яка відрізнялася значною своєрідністю зіграла велику роль у відновленні народного господарства та запровадженні ринкових відносин в Україні.

Предметом дослідження є провідні напрямки зародження, становлення непу в Україні.

Мета роботи полягає в тому, щоб відтворити у всій складності і суперечності процес формування, запровадження і здійснення нової економічної політики в Україні, з'ясувати головні напрямки її впровадження та згортання.

У відповідності з метою поставлені такі завдання:

· з'ясувати та обґрунтувати основні етапи непу в Україні, показати їх характерні особливості, визначити їх вагомість та їх залежність від конкретних умов;

· простежити вплив політичної кон'юнктури тоталітарного режиму на проблематику, зміст, рівень і об'єктивність непу;

· оглянути праці дослідників непу.



1. Передумови впровадження непу

Зміни, що відбулися в суспільстві після Жовтневої революції, мали вирішальний вплив на функціонування та розвиток господарської сфери. Перша невдала спроба створити централізовану економічну систему, що отримала назву «воєнний комунізм» (1918--1921 рр.), була здійснена без глибокого теоретичного обґрунтовування й чіткого плану її побудови та була зумовлена ідеологічними причинами. Це була спроба здійснити негайний перехід до комунізму відразу після захоплення влади, хоча згодом були зроблені значні зусилля списати все на необхідність воєнного часу. «Воєнний комунізм» спровокував жорстоку економічну кризу, що змусила уряд піти на поступку у вигляді нової економічної політики (непу, 1921 р.-- кінець 20-х років), що призвела до створення змішаної економіки, у рамках якої недовго співіснували державна й приватна власність, план і ринок.

Під час непу управління економікою здійснювалося в основному непрямими методами, яскраво виражений економічний центр був відсутній, підтримувалася видимість політичного плюралізму. [11, с. 598]

1.1 Політика воєнного комунізму

В умовах збройної боротьби більшовицька партія форсувала реалізацію положень своєї програми щодо заміни ринкової економіки безтоварним, тобто комуністичним виробництвом, яким керують з єдиного центру. Економічна політика, що здійснювалася на цьому етапі, отримала назву політики «воєнного комунізму». Вона означала воєнну диктатуру з широким застосуванням примусових заходів у господарстві й мала такі складові:

* націоналізація всіх підприємств;

* запровадження (травень 1918 р.) продовольчої диктатури (хлібна монополія держави й тверді ціни, продзагони тощо);

* централізація розподілу сировини та готової продукції;

* введения (січень 1919 р.) продовольчої розкладки на хліб, а потім і на інші сільськогосподарські продукти;

* заборона свободи торгівлі (листопад 1918 р.), згортання грошового обігу;

* введення карткової системи розподілу продуктів;

* запровадження загальної трудової повинності;

* мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю над виробництвом.

Політика «воєнного комунізму», яка була запропонована Леніним, не мала у своїй основі найсуттєвішого: «приватної власності, приватної ініціативи, ринкового механізму функціонування економіки та стимулювання її розвитку» [2, с. 173], а передбачала перетворення вcix ринкових інституцій на обліково-реєстраційний апарат нової держави.

Одним із центральних заходів «воєнного комунізму» стала продрозкладка (офіційно запроваджена декретом РНК у січні 1919 р.), за якою селяни повинні були безплатно здавати всі «надлишки» продовольства (за винятком необхідного для життя мінімуму: на харчі, на посів і фураж), тобто продрозкладка фактично була прямою конфіскацією.

Зібране продовольство надходило в розпорядження Наркомпроду для нормованого прямого розподілу між населенням міст. Це зумовило ще одну ознаку «воєнного комунізму» -- так звану «хлібну монополію», тобто виключне право держави на реалізацію основних продуктів харчування, які розподілялися централізовано за картками за класовим принципом.

У промисловості «воєнний комунізм» означав повну націоналізацію з жорсткою централізацією управління через Вищу раду народного господарства (ВРНГ). У складі ВРНГ було створено главки (головні комітети), кількість яких у 1920 р. перевищила 50 і які отримали, по суті, диктаторські повноваження в керівництві окремими галузями.

Запроваджувалися також позаекономічні методи господарювання, зокрема загальна трудова повинність (тих, хто ухилявся від неї, передбачалося звинувачувати в дезертирстві, створювати з них штрафні робітничі команди й навіть відправляти до концентраційних таборів, які стали створювати вже в 1918 р., а також трудові армії (як одна з форм примусового залучення робочої сили в промисловість та на транспорт; створювались шляхом реорганізації окремих військових підрозділів), мобілізація праці тощо.

Гроші поступово вилучалися з обігу: їх надрукували так багато, що вони майже повністю втратили свою купівельну спроможність. В умовах гіперінфляції відбувалася заміна грошового обігу натуральним обміном, у промисловості запроваджувалася система безгрошових відносин і розрахунків. В Україні послідовний перехід до політики «воєнного комунізму» почався з відновлення радянської влади на початку 1919 р. Тут одразу ж розгорнулось одержавлення фінансів, транспорту, зв'язку, промисловості, передусім видобувної, металургійної, машинобудівної, цукрової. Упродовж 1920 р. в Україні було націоналізовано понад 11 тис. підприємств, на які припадало 82% зайнятих у промисловості робітників. Ситуація в промисловості й на транспорті ставала загрозливою. Діючи згідно з принципами «воєнного комунізму», відповідні державні й господарські органи запроваджували в республіці загальну трудову повинність і трудові мобілізації, на свій розсуд перекидаючи на великі підприємства, які працювали на війну, робітників з дрібних фабрик і заводів. 21 січня 1920 р. було створено Українську трудову армію, яка повинна була забезпечити виробництво необхідною робочою силою.

Ці заходи не дали позитивних результатів, а лише прискорювали процесс господарського занепаду: виробництво основної продукції скоротилося до мінімуму (так, наприкінці 1920 р. виробництво чавуну становило близько 6 %, а цукру -- менше 3 % від рівня 1913 р.).

Націоналізація, яка проходила під гаслами переходу від капіталістичного до соціалістичного способу виробництва, остаточно підірвала розхитаний війною господарський механізм, знищила підприємницьку ініціативу, значно обмежила товарно-грошові відносини. Економічні закони, що перестали діяти, намагалися замінити посиленням централізації управління, за прикладом Росії в Україні було створено Українську Раду Народного Господарства (УРНГ), яка діяла під безпосереднім контролем ВРНГ, а також мережу вертикальних управлінських структур. У цей період відбувався процес обмеження, а потім майже повного витіснення економічних методів управління, перехід до адміністративних методів.

Жорстка «воєнно-комуністична» політика зруйнувала село і майже нічого не дала місту. Зросло невдоволення селян, і з кінця 1920 р. переросло в потужний повстанський рух. Придушення цього руху було покладено на регулярні збройні сили. Селянство вперто продовжувало чинити опір диктатурі пролетаріату та її економічній системі -- «воєнному комунізму». Воно було останньою силою, що чинила опір більшовицькому режиму, який не міг подолати його навіть за допомогою найжорстокіших репресій. Єдино можливим виходом з цієї ситуації були економічні поступки селянству. Та і в інших галузях економіки стало зрозумілим, що політика «воєнного комунізму» себе не виправдала. [11, с. 606]

Пісумовуючи викладене, варто зазначити, що в результаті реалізації заходів політики «воєнного комунізму»:

· відбулося загальне одержавлення господарства;

· з економіки було усунено категорію ринку з усіма відповідними йому вартісними показниками;

· ігнорувались об'єктивні економічні закони;

· відбувався процес натуралізації економічних відносин, ліквідації товарно-грошових відносин, заміни купівлі-продажу організованим розподілом державних ресурсів.

Це стало могутнім гальмом на шляху економічного відродження країни.

Держава прийшла в зіткнення з інтересами мільйонів дрібних селянських господарств. Кризовий стан в економіці, що мав тенденцію до посилення, стимулював відхід від воєнно-комуністичної доктрини й зумовив появу нової моделі господарювання, що ввійшла в історію як нова економічна політика (неп).

1.2 Соціально -- економічна і політична кризи початку 20-х років

Наприкінці 1920 р. радянська влада переживала гостру економічну кризу, яка була викликана великими втратами за роки першої світової і громадянської воєн. В цей час велика промисловість України і Росії випускала продукції майже в сім разів менше, ніж у 1913 р., товарооборот залізниць зменшився більше ніж в чотири рази. Роки війни і господарської розрухи зумовили значне скорочення чисельності промислових робітників, в містах з'явилась велика кількість безробітних.

До 1921 Радянська Росія лежала в руїнах. Під час військових дій особливо постраждали Донбас, Бакинський нафтовий район, Урал і Сибір, було зруйновано багато шахт і копальні. Через брак палива і сировини зупинялися заводи. Робітники були змушені покидати міста і виїжджати в село. Загальний обсяг промислового виробництва скоротився в 5 разів. Устаткування давно не оновлювалося. Металургія виробляла стільки металу, скільки його виплавляли при Петрі I.

Обсяг сільськогосподарського виробництва скоротився на 40% у зв'язку із знеціненням грошей і дефіцитом промислових товарів.

Суспільство деградувало, його інтелектуальний потенціал значно ослаб. Велика частина інтелігенції була знищена або покинула країну.

Таким чином, головне завдання внутрішньої політики РКП(б) і Радянської держави полягало у відновленні зруйнованого господарства, створенні матеріально-технічної і соціально-культурної основи для побудови соціалізму, обіцяного більшовиками народові.

Та зимою 1920 -- 1921 рр., коли радянській влад вже не протистояли регулярні війська противника, її становище погіршувалося. У республіці спалахували антирадянські повстання. Українські селяни протестували проти вилучення продовольства (продрозкладки) і пов'язаної з цим забороною торгівлі. Повстання охопили Тамбовщину, Україну, Дон, Кубань, Поволжжя і Сибір. Селяни вимагали зміни аграрної політики, ліквідації диктату РКП(б), скликання Установчих зборів на основі загального рівного виборчого права.

Протест нерідко набували форми партизанського руху, який розглядався властями як політичний або куркульський бандитизм.

У телеграмі до заступника голови Реввійськради РСФРР Є. Склянського від 6 лютого 1921 р. В Ленін обурювався тим що через опір «бандитів» з України не можна вивезти продовольство та інші ресурси «І хліб і дрова, все гине через банди, а ми маємо мільйонну армію». Реввійськрада РСФРР кинула проти бунтуючих селян найбільш боєздатні частини Червоної армії на чолі з уславленими воєначальниками -- В. Блюхером, П. Дибенком, Г.Котовським, О. Пархоменком та ін.

Згодом незадоволення перекинулося і на армію. 1 березня 1921 року моряки і червоноармійці Кронштадтського гарнізону під гаслом «За Ради без комуністів!» зажадали звільнення з в'язниць всіх представників соціалістичних партій, проведення перевиборів Рад і, як випливає з гасла, виключення з них всіх комуністів, надання свободи слова, зборів і союзів всім партіям, забезпечення свободи торгівлі, дозволу селянам вільно користуватися своєю землею і розпоряджатися продуктами свого господарства, тобто ліквідації продрозкладки. Переконавшись в неможливості домовитися з повсталими, власті здійснили штурм Кронштадта. Чергуючи артилерійський обстріл і дії піхоти, до 18 березня Кронштадт удалося узяти; частина повсталих загинула, останні пішли до Фінляндії або здалися.

З відозви Тимчасового революційного комітету м. Кронштадта:

«Товариші і громадяни! Наша країна переживає важкий момент. Голод, холод, господарська розруха тримають нас в залізних лещатах ось вже три роки. Комуністична партія, правляча країною, відірвалася від мас і виявилася не в змозі вивести її із стану загальної розрухи. З тими протестами, які останнім часом відбувалися в Петрограді і Москві і які досить яскраво вказали на те, що партія втратила довіру робочих мас, вона не рахувалась. Не рахувалась і з тими вимогами, які пред'являлися робітниками. Вона вважає їх учасниками контрреволюції. Вона глибоко помиляється. Ці протести, ці вимоги -- голос всього народу, всіх трудящих. Всі робітники, моряки і червоноармійці ясно зараз бачать, що лише загальними зусиллями, загальною волею трудящих можна дати країні хліб, дрова, вугілля, одягнути роззутих і роздягнених і вивести республіку з безвиході».

Повстання, що прокотилися країною, переконливо показували, що більшовики втрачають підтримку в суспільстві. Вже в 1920 році роздавалися заклики відмовитися від продрозкладки (зокрема, з боку Троцького).

Політика військового комунізму вичерпала себе, проте Ленін, не зважаючи ні на що, упирався.

Наполегливі спроби більшовиків у 1918 -- 1920 рр. побудувати, відповідно до вимог своєї програми, безтоварну централізовану економіку мали згубні наслідки, але вони маскувалися війною. Кризові явища в одержавленому народному господарстві можна було списати за рахунок війни, а не реформ. Більш того колосальна централізація управління виробництвом забезпечила тоталітарному політичному режиму майже безмежний контроль за ресурсами суспільства. Використовуючи його перш за все у воєнних цілях, державна партія створила армію, яка за чисельністю перевищила збройні сили усіх європейських країн, разом узятих. За її допомогою вона вийшла переможцем з війни [3, с. 262].

У радянській історіографії наявність кризи початку 20-х рр. визнавалася, але причини ії пов'язувалися переважно з господарською розрухою, викликаною семирічною війною, спочатку світовою, а потім -- громадянською. На території України, де воєнні дії тривали весь цей час майже безперервно, народне господарство справді істотно постраждало. Але параліч виробництва, який насувався невідворотно, був пов'язаний із спробами державної партії зруйнувати ринковий механізм. Через нестачу хліба різко впав видобуток корисних копалин, перш за все вугілля. Нестача хліба і вугілля призводила до зупинки залізниць. Продовольча, вугільна і транспортна кризи вкінець розхитали матеріально-технічне постачання всієї промисловості.

З фінансової кризи думали вийти найбільш радикальним шляхом -- скасуванням грошей. Комісія на чолі з С. Струмиліним готувала пропозиції щодо заміни грошей трудовими одиницями (тродами). Почала свою роботу й комісія для скасування грошових податків. У зауваженнях на проект відповідного декрету В. Ленін підтвердив думку про безспірність переходу до безгрошового обміну в найближчому майбутньому. В грудні 1920 р. він підписав декрети про безгрошовий відпуск продуктів по картках, про безплатність палива, житла, комунальних і поштово-телеграфних послуг.

Лише навесні 1921 року стало очевидно, що загальне незадоволення низів, їх озброєний тиск може привести до скинення більшовиків. Тому Ленін зважився піти на поступку заради збереження влади.



2. Сутність проведення непу

2.1 Економічні теорії 20-30х років

Економічна думка у 20-х роках XX ст. розвивалася у процесі численних дискусій з проблем побудови соціалістичного суспільства, основних принципів його створення, форм власності та організації промислового і сільськогосподарського виробництва, ролі кооперації, концептуальних засад грошової реформи. В Україні остаточно сформувалось два головні напрями економічної думки. Продовжували наукову діяльність такі відомі вчені-економісти, як К. Воблий, В. Левитський, В. Косинський, Р. Орженцький, М. Птуха, Є. Слуцький, О. Челінцев, П. Фомін, Л. Яснопольський та ін., які представляли економічну школу, засновану на концепціях політ-економічних шкіл Заходу. Вони вважали можливими соціально-економічні перетворення на основі широкого використання різних форм власності, розвитку ринку і ринкових відносин та здійснення державного регулювання економіки. У 1920 р. за ініціативою Р. Орженцького вони об'єдналися у Товаристві економістів, в якому була секція теоретичної економії. У 1926 р. Є. Слуцький, котрий працював у Московському інституті кон'юнктури, надрукував працю "Етюд до проблеми будування формально-праксеологічних засад економіки", що започаткувала теоретичні засади праксеології - науки про людську діяльність. Учений досліджував проблеми циклічного розвитку економіки, опрацював синусоїдальний режим хвилеутворення в економічному житті.

Почалося створення радянської економічної науки.

Її представляли переважно партійні та господарські діячі, а також економісти, прихильники марксистського вчення, серед яких були: В. Введенський, А. Виткуп, М. Єфимов-Малтапар, Я. Гамарник, С Косіор, В. Затонський, М. Скрипник, К. Сухомлін, В. Чубар, 0. Шліхтер та ін. У 1921 р. Раднарком України затвердив положення про Всеукраїнську академію наук (ВУАН), у системі вищої освіти створювалися науково-дослідні кафедри.

Обидва напрями економічної думки розвивались у постійному протистоянні. Тому можна стверджувати, що історія економічної думки 20-х років. XX ст. - це, до певної міри, історія боротьби двох течій, в якій здобула перемогу офіційна - "наука", представлена економістами, котрі відстоювали марксистські позиції, розвиток радянської держави на базі використання теоретичної моделі справедливого суспільства К. Маркса та Ф. Енгельса, основою якої вважалася суспільна власність на засоби виробництва. Політичні та ідеологічні чинники зумовили заміну старої парадигми економічної науки новою.

У галузі аграрної теорії марксисти-аграрники доводили потребу соціалізації (одержавлення) землі та кооперування селянських господарств, зокрема, утворення виробничих кооперативів як колективних форм організації виробництва. У 1921-1924 рр. переважав погляд, що комуни - найкращий спосіб перебудови сільського господарства. У 1925-1928 рр. обґрунтовувалася політика створення артілей і ТОЗів. Цієї думки дотримувалися В. Чубар, Д. Манільський, О. Шліхтер, Я. Яковлєв, М. Скрипник.

Такі вчені, як Б. Бруцкус, К. Воблий, В. Косинський, О. Челінцев, виступали проти націоналізації землі та колективізму в землеробстві, продовжували обґрунтовувати погляд щодо економічних переваг і доцільності сімейно-трудових селянських господарств, об'єднаних кооперативною діяльністю. У 1928 р. М. Волобуєв висунув ідею про переваги самостійного розвитку України, за що був оголошений ворогом соціалізму і радянської держави. Ворожими також визнали "неонародницькі" ідеї О. Чанова. Реалізацію плану аграрних реформ цих вчених було призупинено.

Украй негативно ставилися до економічної програми більшовиків В. Косинський, В. Левитський, К. Воблий та інші провідні українські вчені-економісти.

Особливий наголос вони робили на негативних соціальних та економічних наслідках, до яких може призвести реалізація аграрної частини цієї програми. Обстоюючи ідею селянської земельної власності, В. Косинський, Б. Бруцкус,

В. Левитський, К. Воблий та інші звертали увагу на необхідність збереження культурних маєтків, які перейшли до інтенсивного землеробства, забезпечуючи цим значно вищу його продуктивність і товарність порівняно із селянським господарством. Ліквідація цих господарств призведе до нестачі продовольства в містах, унаслідок чого російській революції загрожуватиме грізна небезпека -- розпад російського, поки що єдиного, трудового фронту, на два ворожих фронти -- міського пролетаріату та селянства. К. Воблий в опублікованій в Києві у 1917 р. праці «Земельный вопрос в программах различных партий» також наголошував, що негайна конфіскація землі селянством (до чого закликали більшовики), «спрощене вирішення земельної проблеми поза законом»... викликало б неабияке потрясіння основ народного господарства» [2, с. 176]. Негативно ставився він і до ідеї запровадження колективного землеробства.

Стосовно проблеми нагромадження капіталу серед учених різних напрямів також не було єдиної позиції. Обговорювалися два шляхи її розв'язання: економічний і адміністративний. Перший передбачав нагромадження капіталів у сільському господарстві та легкій промисловості, подальше їх використання для розвитку важкої промисловості, розвиток товарно-грошових відносин, різних форм власності та приватного підприємництва, а отже, продовження політики непу. Другий ґрунтувався на адміністративних, позаекономічних методах мобілізації грошових ресурсів шляхом їх вилучення із сільського господарства та легкої промисловості. Перемогла позиція, що господарська модель непу не здатна швидко вирішити проблему нагромадження фінансових коштів та індустріального розвитку. Забезпечити виконання завдань індустріалізації, на думку більшості комуністів, можна лише за допомогою адміністративних методів регулювання економіки, концентрації ресурсів і форсованого розвитку важкої індустрії. Політику непу вони вважали вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією.

Умови нової економічної політики (непу) потребували теоретичного обґрунтування питань використання у процесі планування ринкових відносин, а особливо - проблем взаємодії плану та ринку. Еволюція поглядів економістів на цю проблему відображала економічний розвиток країни від адміністративно-командної системи управління воєнного комунізму до ринкової системи типу непу.

У роки воєнного комунізму домінувала думка, що соціалістичне планове господарство - це господарство натуральне, без ринку і грошей, а товарно-капіталістичне - управляється стихійними силами ринку та конкуренцією, отже, відповідно план і ринок - непоєднанні категорії. Проте у квітні 1920 р. Я. Діманштейн обґрунтував положення про поєднання ринкового господарства з планомірним його розвитком, а також наголосив на тому, що увагу у плануванні слід перенести з центральних регулюючих органів на місцевий рівень.

У1921 р. за вирішення господарських завдань адміністративними методами, суворе дотримання планів виступив голова Укрраднаркому В. Чубар. Він зазначив, що жодні відхилення, що порушують план, не допустимі без дозволу вищих господарських органів. Така позиція відображається в роботах Н. Бухаріна, В. Введенського, А. Виткупа, Ф. Винника, С. Крамера, І. Фалькевича та ін. Так, І. Фалькевич вважав, що план - це насамперед система заходів для здійснення певних завдань у сфері господарської політики, який має пронизувати всі складові господарських процесів, бути активним провідником класової політики пролетарської держави, створювати організоване господарство і долати всі елементи стихії приватного господарства.

З питань діалектичної взаємодії планових і ринкових засад висловив міркування професор з економіки П. Фомін у статті "Про планові засади" (1924). На його думку, стихійне господарство, яке історично і логічно протиставляється плановому, - це лише загальне поняття, абстракція, що насправді не мислима. У соціальній історії немає моментів, коли б економічне життя розвивалося без будь-якого втручання влади у сферу економічних відносин, однак державні податки, державний кредит є вагомими чинниками, які фактично визначають рух господарської стихії. З іншого боку, П. Фомін вважає, що регульоване господарство в економічній історії ніколи повністю не знищувало стихійності. Проблему планового регулювання економіки він виводить з ринкового, капіталістичного господарства. Згідно з його твердженнями, виникнення таких капіталістичних об'єднань, як трести і картелі, - принципове заперечення стихійних засад, вільної конкуренції; замінюючи гармонію стихійної боротьби режимом організованого планування, ці монополістичні організації економічно перестали бути капіталістичними феноменами чистого типу. І звідси він робить висновок, що планування як органічна тенденція народного господарства випливає із структурних особливостей еволюції капіталу і в цьому розумінні зародилось у період монополістичного капіталізму як перехідна форма до соціалізму. На думку вченого, ініціатива, підприємливість, господарський розрахунок не суперечать централізованому управлінню народним господарством. У 1924-1925 рр. він продовжив свої дослідження, пов'язані з характером і методологією планування, а також його взаємодією з господарською кон'юнктурою. Він вважав, що планування - це визначення шляхів подальшого розвитку. При цьому акцентував увагу на тому, що план має бути не директивним, а індикативним.

Проблему плаву та ринку досліджував І. Дашковський, який у своїй праці "Ринок і ціна в сучасному господарстві" (1925) зазначав, що ринок і план, хоча і є двома абсолютно протилежними формами господарських відносин, однак у нашій економіці вони мають виправляти та доповнювати одна одну. Функції ринку він зводив до економічної сигналізації. Орган планування повинен використовувати ринкові сигнали, показники ринкової кон'юнктури для відповідного коректування продуктивних сил країни (за допомогою тих чи інших важелів), яке за відсутності такого органу здійснювалося б значно повільніше або зовсім було б неможливим. Член Президії Держплану України А. Шмідт визнавав планування не лише в радянській, а й у капіталістичній економіці.

Концепцію взаємодії плану та ринку підтримували такі українські економісти, як М. Єфимов-Малтапар, В. Зейлінгер, Я. Діманштейн, А. Звоницький та ін. Тому діяльність Українського Держплану в роки непу спрямовувалась на забезпечення взаємодії планових і ринкових засад. Система планових органів на чолі з Держпланом України мала, з одного боку, створювати умови для використання у плануванні об'єктивних закономірностей і тенденцій ринкової економіки, а з іншого - в умовах розгортання ринкових відносин спрямовувати розвиток народного господарства за єдиним планом.

У кінці 20-х - 30-х роках XX ст. активність досліджень почала спадати. Доповідь Й.В. Сталіна в грудні 1929 р. на конференції аграріїв-марксистів стала сигналом до розправи з економістами, які захищали ринкові важелі регулювання. У науці повністю зникає альтернативність суджень. Якщо на початку 20-х років XX ст. учені йшли від практики, на основі дослідження якої робили висновки і розробляли концепції, то на межі 20-30-х років XX ст. їх висновки ґрунтувалися на політичних установках. Розробки наукових економічних проблем здійснювалися за напрямами, визначеними владою. Обов'язковою умовою економічних досліджень була непогрішність авторитетів. Заборонялося спростовувати і критикувати висловлювання класиків марксизму-ленінізму, положення партійних з'їздів.

Практично було припинено розробку проблем планування на основі ринкових відносин та практики державного регулювання. Плани почали розглядати як директивні завдання, що доводилися центральними органами влади, а проблема плану та ринку надовго зникла з економічної науки. План детально розробляли як за окремими галузями, так і для кожної республіки, краю, області. Таке посилення директивного планування призвело до зміцнення адміністративно-командної системи управління.

Однак ще напередодні жовтневих подій, у серпні 1917 р., М. Туган-Барановський запропонував, у закінченій ним у листопаді того ж року, праці «Социализм как положительное учение» свій варіант глибокого аналізу централістської системи соціалізму й попереджав про небезпечність її негайного запровадження. Він звертав увагу на вади зайвої централізацїї, що можуть призвести до обмеження особистої свободи та ініціативи, панування примусовості, бюрократизацїї суспільного механізму і в результаті -- до зниження продуктивності соціалістичної системи порівняно з існуючими, господарського регресу замість очікуваного прогресу.

Учений наголошує на величезному ризику заміни ринкового механізму, вільної гри приватних інтересів цілеспрямованою діяльністю суспільної влади, яка бере на себе «виконання всіх функцій задоволення суспільних потреб», тобто забезпечення відповідності між суспільним виробництвом і суспільним попитом, пропорційності розподілу суспільної праці тощо. Усе це потребує надзвичайно розвинутої системи всебічного статистичного обліку, величезного управлінського таланту міністрів, високої свідомості працюючих членів суспільства, позбавлених принципу господарського егоїзму як стимулу до праці, вироблення наукових основ планування, яке забезпечувало б зіставлення трудових витрат з корисним ефектом тощо, тобто наявності передумов, яких на той час у країні не було. Туган-Барановський робить висновок: «У непідготовленому соціальному середовищі соціалізм замість того, щоб стати царством свободи й загального багатства, повинен стати царством рабства й загальних злиднів» [2, с. 176].

2.2 Механізм трансформації

Істотною ідеологічною поступкою, яку більшовики зробили після катастрофічно невдалого комуністичного штурму 1918 -- 1920 рр, було те, що термін "комунізм" непомітно втратив безпосередній зв'язок з існуючою дійсністю і відсунувся у невизначене майбутнє. Найближчою метою партії, яка продовжувала мислити категоріями своєї програми, стало вважатися соціалістичне будівництво. При цьому підкреслювалося, що між соціалізмом і капіталізмом (тобто ринковою, в тому числі непівською економікою) пролягає прірва, тоді як між соціалізмом і комунізмом якісної різниці нема. Характерним є заключне речення останнього в житті Леніна публічного виступу 20 листопада 1922р "З Росії непівської буде Росія соціалістична" [3, с. 263]

Причина впровадження непу:

· Глибока економічна криза як наслідок громадянської війни та політики «воєнного комунізму»;

· Політична криза (масовий опір політиці більшовиків -- селянські повстання, страйки робітників, виступи в армії та на флоті);

· Політична на економічна ізоляція більшовиків на міжнародній арені;

· Намагання більшовиків утримати владу у будь-який спосіб.

Рішення про відмову від реквізиційного принципу хлібозаготівель було прийнято у вищих ешелонах влади, Ленін сформулював його у письмовому вигляді 8 лютого. В партійні комітети губерній і національних республік надійшов схвалений 18 лютого політбюрро ЦК РКП(б) документ під назвою "Проект постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком" за підписом Л. Каменева. В ньому пропонувалося завчасно, до початку посівної кампанії, визначити загальну суму податку і середній відсоток обкладення ним посівних площ, з тим, щоб селяни знали, скільки хліба вимагатиме держава. Після сплати податку їм надавалося право використовувати залишок врожаю на власні потреби, в тому числі реалізувати хліб "у місцевому господарському обороті (тобто, на сільських і містечкових базарах). [3, с. 263]

На X з'їзді РКП(б) в березні 1921 р. Ленін переконав делегатів прийняти рішення про заміну продрозкладки натуральним продподатком.

Якщо під непом розуміти повернення державної партії обличчям до ринкових відносин, то X з'їзд РКП(б) не можна вважати поворотним пунктом в економічній політиці, ринкові відносини не були визнані ним. У постанові з'їзду йшлося тільки про надання селянам можливості використовувати залишки продукції в місцевому товарному обороті. У загальнодержавних масштабах Ленін ще сподівався налагодити замість торгівлі так званий "товарообмін" між державою та її контрагентами (висловлюючись сучасною мовою -- бартер). Він був переконаний, і цілком справедливо, що визнання повної свободи торгівлі відсуне у невизначене майбутнє реалізацію комуністичної програми партії.

У резолюції травневого (1921) пленуму ЦК РКП(б) вперше зустрічається словосполучення «нова економічна політика», саме тоді було покладено початок системі заходів, які згодом назвали новою економічною політикою (неп). Це була політика компромісів, вимушеного відходу від негайного будівництва комунізму за Марксом. Крім заміни розкладки натуральним і грошовим податками, що давало змогу селянам продавати надлишки власної продукції на ринку, неп допускав вільну внутрішню торгівлю, передачу дрібних підприємств в оренду і приватну власність, іноземні концесії. Запроваджувався госпрозрахунок на рівні трестів. Практично призупинилося заснування нових колгоспів і радгоспів, набув розвитку кооперативний рух. Однак більшовицьке керівництво не збиралося відмовлятися від будівництва соціалізму. Тому вирішальні галузі економіки -- важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля -- залишалися під контролем держави. Ленін вважав, що за збереження диктатури пролетаріату неп забезпечить перемогу соціалізму над капіталізмом.

Ленін сам вказував, що поступки селянству були підпорядковані лише одній меті -- боротьбі за владу: «Ми відкрито, чесно, без жодного обману, селянам заявляємо: для того, щоб утримати дорогу до соціалізму, ми вам, товариші селяни, зробимо цілий ряд поступок, але лише в таких-то межах і в такій-то мірі і, звичайно, самі судитимемо -- яка це міра і які межі»[6, с.192]. Неп був для нього справою тактики, а стратегічна мета залишалася незмінною -- побудова комуністичної економіки, в якій не залишалося місця приватним власникам, товарно-грошовим відносинам і ринку.

В основу її було покладено концепцію побудови соціалізму через державний капіталізм, що передбачало реалізацію комплексу заходів:

· заміну продрозкладки продподатком;

· використання товарно-грошових ввдносин;

· формування інфраструктури ринку;

· кооперування трудящих;

· запровадження госпрозрахунку в промисловості, особистої зацікавленості трудівника в результатах праці;

· тимчасовий допуск капіталістичних елементів в економіку (однак зберігалась державна власність на велику та значну частину середньої промисловості, торгівлі, транспорту, а також державна монополія в зовнішній торгівлі).

Її суть -- допущення ринкових стосунків. неп розглядався як тимчасова політика, направлена на створення умов для соціалізму. Тимчасова, але не короткочасна. Сам Ленін підкреслював, що «неп -- це серйозно і надовго!». Таким чином, він погоджувався з меншовиками в тому, що Росія на той момент не була готова до соціалізму, але для створення передумов соціалізму зовсім не вважав потрібним віддавати владу буржуазії.

Головна політична мета непу -- зняти соціальну напруженість, укріпити соціальну базу радянської влади у вигляді союзу робітників і селян. Економічна мета -- запобігти подальшому посилюванню розрухи, вийти з кризи і відновити господарство. Соціальна мета -- забезпечити сприятливі умови для побудови соціалістичного суспільства, не чекаючи світової революції. Крім того, неп був націлений на відновлення нормальних зовнішньополітичних зв'язків, на подолання міжнародної ізоляції.



2.3 Неп у сільському господарстві, промисловості та торгівлі

Неп у сільському господарстві

Із звернення ВЦИК і СНК «До селянства РРФСР» 23 березня 1921 року:

«Постановою Всеросійського Центрального Виконавського Комітету і Ради Народних Комісарів розкладка скасовується, і замість неї вводиться податок на продукти сільського господарства. Цей податок має бути менше, ніж хлібна розкладка. Він повинен призначатися ще до весняного посіву, щоб кожен селянин міг заздалегідь врахувати, яку долю урожаю він повинен віддати державі і скільки залишиться в його повне розпорядження. Податок повинен стягуватися без кругової поруки. Після сплати податку надлишки, що залишилися у селянина, поступають в його повне розпорядження. Він має право обміняти їх на продукти і інвентар, які доставлятиме в село держава з-за кордону і зі своїх фабрик і заводів; він може використовувати їх для обміну на потрібні йому продукти через кооперативи і на місцевих ринках і базарах».

Продподаток був спочатку встановлений на рівні приблизно 20% від чистого продукту селянської праці (тобто для його сплати потрібно було здати майже удвічі менше хліба, чим при продрозкладці). В Україні розмір податку на 1921 р. становив 117 млн пуд. на зернові культури проти 160 млн пуд. розкладки в 1920 р.

30 жовтня 1922 вийшов Земельний кодекс РРФСР, яким скасовувався закон про соціалізацію землі і оголошувалася її націоналізація. При цьому селяни могли самі вибирати форму землекористування -- общинну, приватну чи колективну. Також була скасована заборона на використання найманих робітників.

Необхідно відзначити той факт, що заможні селяни оподатковувалися за підвищеними ставками. Таким чином, з одного боку, була надана можливість покращувати добробут, але з іншого, не було сенсу дуже розвертати господарство. Все це разом узяте привело до «осереднячення» села. Добробут селян в цілому в порівнянні з довоєнним рівнем підвищився, число бідних і багатих зменшилося, частка середняків зросла.

Продовольчий податок як форма заготівель сільськогосподарських продуктів застосовувався три роки, спочатку в натуральній формі, а з 1924 р. -- у грошовій (бідняки сплачували 1,2 % своїх доходів, середняки -- 3,5 і куркулі -- 5,6 %). Це практично означало поширення ринкових відносин, хоч і не повною мірою.

Працюючи в нових економічних умовах, селяни підвищували продуктивність праці в своїх господарствах, що сприяло прискореному відновленню продукії сільського господарства та збільшенню її державних заготівель. Однак порівняно з дореволюційним періодом (1909--1913 рр.) товарна продукція зернового господарства України знизилася у 1923--1929 рр. майже наполовину. Це пояснюється насамперед здрібненням селянських господарств та їх натурально-споживчим характером. Подальший розвиток продуктивних сил сільського господарства вимагав його технічної реконструкції, але за такої роздрібненості виробництва це було неможливим. Дрібні розрізнені індивідуальні селянські господарства, виробництво яких було підпорядковане головним чином задоволенню особистих потреб, не були здатні ані до підвищення товарності, ані до технічної реконструкції. [11, с. 612]

Із самого початку відбудовні процеси в аграрному секторі стримувалися страшним голодомором, що охопив основні зернові регіони краю в 1921--1923 рр. Основною причиною голоду, на думку фахівців, був (окрім спустошливої дії посухи та неврожаю) інтенсивний вивіз хліба за межі України. Незважаючи на голод, з України за 1922--1923 pp. Було вивезено близько 18 млн пудів зерна -- 2,5 млн пудів до Pociї та більше 15 млн пудів на експорт.

Важливим напрямом непу у сільському господарствi стало утвердження плюралістичного підходу до форм селянського землекористування -- колгосп (колективне господарство): комуна (заснована на повному усуспільненні матеріальних умов виробництва й побуту); артіль (створювалася шляхом усуспільнення основних матеріальних ресурсів і збереження особистого підсобного господарства), товариство зі спільного обробітку землі (ТОСОЗ).

Колективні господарства (колгоспи), що утворювалися для спільного ведення великого сільськогосподарського виробництва на основі суспільних засобів виробництва й колективної праці, у 1925-1926 році об'єднували лише 1,2 % загальної кількості селянських господарств України й 1,4 % їх земельної площі.

Неп сприяв також розвитку кооперації. У своїй статті «Про кооперацію» (січень 1923 р.) Ленін наголошував, що суспільна власність на засоби виробництва в поєднанні з «ладом цивілізованих кооператорів» утворюють соціалістичне суспільство. Більшовики вбачали в кооперації оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент змички міста та села. В Україні формувалася розгалужена система самодіяльних господарських організацій, розгорталася діяльність промислової, споживчої, сільськогосподарської, кредитної кооперації. [8].

Значна частина селянських господарств одержала можливість за допомогою кооперативних організацій збувати свою продукцію на світовому ринку. Створена у жовтні 1924 р. Всеукраїнська спілка тваринницької і молочарської кооперації «Добробут» здійснювала експорт своєї продукції до багатьох країн Європи. Її продукція мала великий попит, особливо вершкове масло, яке не поступалось кращому в світі - новозеландському. Про масштаби її операцій свідчить, наприклад, те, що тільки в 1925/1926 господарському році спілкою для продажу на експорт було заготовлено 682 тис. пудів вершкового масла. Кооперативне об'єднання «Кооптах» завоювало ринки Німеччини, Англії, Італії, Швейцарії та інших країн. Про масштаби його діяльності говорить те, що вже через півтора місяця після свого створення заготівля і обробка яєць та птиці проводилась на 28 складах і 28 переробних пунктах і до нього входило 3 тис. товариств. Вже у 1925 р. вони зібрали 1580 вагонів яєць, у тому числі 340 було експортовано за кордон. У 1927 р. розпочала свою еспортну діяльність республіканська спілка садово-городніх, виноградарських та бджолярських кооперативів («Плодоспілка»). Не дивно, що довіра селянства до кооперації і її вплив постійно зростали. Кооперативні організації поступово зосередили в своїх руках значну частину виробництва сільськогосподарської продукції. Інтенсивно розвивалася промислова кооперація. У 1928 р. близько 13 % усього обсягу промислової продукції давали кооперативні підприємства.

Неп у промисловості.

Новий курс уряду в промисловості визначився з другої половини 1921 р., згідно з підписаним В. Леніним «Наказом Ради народних комісарів про впровадження в життя начал нової економічної політики».

З резолюції XII з'їзду РКП(б), квітень 1923 року:

«Відродження державної промисловості при загальній господарській структурі нашої країни знаходитиметься в найтіснішій залежності від розвитку сільського господарства, необхідні оборотні кошти повинні утворитися в сільському господарстві як надлишок сільськогосподарських продуктів над вжитком села, перш ніж промисловість зможе зробити рішучий крок вперед. Але настільки ж поважно для державної промисловості не відставати від землеробства, інакше на основі останнього створилася б приватна індустрія, яка, врешті-решт, поглинула б або розсмоктала державну. Переможною може виявитися лише така промисловість, яка дає більше, ніж поглинає. Промисловість, що живе за рахунок бюджету, тобто за рахунок сільського господарства, не могла б створити стійкої і тривалої опори для пролетарської диктатури. Питання про створення в державній промисловості додаткової вартості -- є питання про долю Радянської влади, тобто про долю пролетаріату».

Відповідно до законодавчих актів, що були ухвалені РНК УСРР 30 серпня i 21 жовтня 1921 р. і визначали основні положения перебудови державної промисловості, усі промислові підприємства умовно було подділено на три групи:

· технічно оснащені та найбільш придатні до налагодження виробництва підприємства (залишались у безпосередньому управлінні держави в особі УРНГ);

· підприємства, які позбавлялися державного постачання й здавалися в оренду кооперативним організаціям або приватним особам;

· підприємства, що не входили в ці групи, закривались, а робітники та службовці направлялись на працюючі підприємства.

Запровадження непу в промисловості розпочалося з переведения державних підприємств на самофінансування та господарський (комерційний) розрахунок. З метою зацікавлення робітників у результатах виробництва було відновлено грошову оплату праці, запроваджено тарифну систему, за якою заробітна плата сплачувалася залежно від кваліфікації робітника та від кількості виробленої продукції, було знято обмеження на збільшення заробітків при зростанні виробітку, що означало відміну зрівнялівки в оплаті праці, притаманну системі «воєнного комунізму». Нарешті, ліквідовано загальну трудову повинність, трудові мобілізації.