НЕП та її здійснення в Україні

У промисловості сталися радикальні перетворення. Главки були скасовані, а замість них створені трести -- об'єднання однорідних або взаємозв'язаних між собою підприємств, що отримали повну господарську і фінансову незалежність, аж до права випуску довгострокових облігаційних позик. Вже до кінця 1922 р. близько 90% промислових підприємств були об'єднані в 421 трест, причому 40% з них було централізованого, а 60% -- місцевого підпорядкування. Трести самі вирішували, що виробляти і де реалізовувати продукцію. Підприємства, що входили в трест, знімалися з державного постачання і переходили до закупівель ресурсів на ринку. Законом передбачалося, що «державна казна за борги трестів не відповідає». Упродовж 1921--1922 рр. була трестована основна маса підприємств крупної промисловості України. До жовтня 1922 р. на комерційний розрахунок було переведено 24 господарські органи, причому до кінця 1921 р. переведено 11 госпорганів, зокрема такі трести, як «Хімвугілля», «Київський шкіртрест», «Укрпапіртрест», «Маслотрест», «Укрсільмаштрест» та ін., із січня до липня 1922 р. -- 8 госпорганів («Текстильтрест», «Дніпроліс», «Укрдержспирт», «Склосода» та ін.) і 5 госпорганів, що залишилися, були переведені з липня по жовтень 1922 р. («Фарфор-фаянс-скло», завод «Інтернаціонал», «Донбассилікаттрест», «Київліс», «Славсільтрест») [7, с. 57].

У декреті ВЦИК і Раднаркому від 1923 р. було вказано наступне:

«Трести -- державні промислові підприємства, яким держава надає самостійність у виробництві своїх операцій, згідно із затвердженим для кожного з них статуту, і які діють на початках комерційного розрахунку з метою досягнення прибутку».

Стали виникати синдикати -- добровільні об'єднання трестів на початках кооперації, що займалися збутом, постачанням, кредитуванням, зовнішньоторговельними операціями. До кінця 1922 р. 80% трестируваній промисловості було синдиковано, а на початок 1928 р. налічувалися 23 синдикати, які діяли майже у всіх галузях промисловості, зосередивши в своїх руках основну частину оптової торгівлі. Правління синдикатів обиралося на зборах представників трестів, причому кожен трест міг передати на свій розсуд більшу або меншу частину свого постачання і збуту у ведення синдикату.

Трестування й синдикування промисловості сприяли ліквідації наслідків главкізму. ВРНГ (Вища рада народного господарства), яка втратила право втручання в поточну діяльність підприємств і трестів, перетворилась на координаційний центр. ЇЇ апарат був різко скорочений. Саме у той час з'явився господарський розрахунок, при якому підприємство (після обов'язкових фіксованих внесків до державного бюджету) має право само розпоряджатися доходами від продажу продукції, само відповідає за результати своєї господарської діяльності, самостійно використовує прибутки і покриває збитки. В умовах Непу, писав Ленін «державні підприємства перекладаються на так званий господарський розрахунок, тобто, по суті, в значній мірі на комерційні і капіталістичні початки».

Не менше 20% прибутку трести повинні були направляти на формування резервного капіталу до досягнення ним величини, що дорівнювала половині статутного капіталу (незабаром цей норматив понизили до 10% прибутку до тих пір, поки він не досягав третини первинного капіталу). А резервний капітал використовувався для фінансування розширення виробництва і відшкодування збитків господарській діяльності. Від розмірів прибутку залежали премії, отримувані членами правління і робітниками тресту.

В результаті проведених заходів з 1921 по 1926 роки об'єм промислового виробництва зріс більше ніж в три рази і практично наблизився до рівня 1913 р. Виробництво сільськогосподарської продукції зросло за п'ять років в два рази і на 18% перевищило рівень 1913 року. Середньорічні темпи приросту національного прибутку в цілому за 1921-1928 роки складали 18%. До 1928 р. національний прибуток на душу населення зріс на 10% у порівнянні з 1913 роком. Особливу увагу уряд звернув на відродження Донбасу. Видобуток вугілля зосередили на найбільш перспективних шахтах. У 1925/26 господарському році Донбас дав майже 20 млн. т вугілля, що становило 78% довоєнного рівня.

Таблиця № 1

Видобуток вугілля в Донбасі

Інтенсивніше, ніж в інших галузях, відбувалася концентрація виробництва у машинобудуванні. Злиттям десятків підприємств було утворено 32 великих заводи сільськогосподарського машинобудування.

З середини 20-х рр. за планом ГОЕЛРО (Гідроелектрифікації Росії) почали будувати ряд державних районних (тобто, здатних обслужити потреби цілого району) електростанцій, скорочено ДРЕС.

Таблиця № 2

Неп у торгівлі.

Реалізація готової продукції, закупівля сировини, матеріалів, устаткування здійснювалася на повноцінному ринку, каналами оптової торгівлі. Виникла широка мережа товарних бірж, ярмарків, торгівельних підприємств.

У промисловості і торгівлі виник приватний сектор: деякі державні підприємства були денаціоналізовані, інші -- здані в оренду; було дозволено створення власних промислових підприємств приватним особам з числом зайнятих не більше 20 чоловік. Серед орендованих «приватниками» фабрик були і такі, які налічували 200--300 чоловік, а в цілому на долю приватного сектора в період Непу доводилося біля п'ятої частини промислової продукції, 40--80% роздрібної торгівлі і невелика частина оптової торгівлі.

Ряд підприємств були здані в оренду іноземним фірмам у формі концесій. Вони охоплювали підприємства, на яких працювали 18 тис. чоловік і випускалося ледве більше 1% промисловій продукції. Проте, у деяких галузях питома вага концесійних підприємств і змішаних акціонерних суспільств, в яких іноземці володіли частиною паю, був вагомий: у видобутку свинцю і срібла -- 60%; марганцевої руди -- 85%; золото -- 30%; у виробництві одягу і предметів туалету -- 22%.

Окрім капіталів в СРСР прямував потік робітників-іммігрантів зі всього світу. У 1922 р. американською профспілкою швейників і радянським урядом була створена російсько-американська індустріальна корпорація (РАІК), якою було передано шість текстильних і швейних фабрик в Петрограді, чотири -- в Москві.

Бурхливо розвивалася кооперація всіх форм і видів. Роль виробничих кооперативів в сільському господарстві була незначна (у 1927 р. вони давали лише 2% всій сільськогосподарській продукції і 7% товарній продукції), зате простими первинними формами -- збутовій, постачальницькій і кредитній кооперації -- було охоплено до кінця 1920-х більше половини всіх селянських господарств. До кінця 1928 р. невиробничою кооперацією різних видів, перш за все селянською, було охоплено 28 млн чоловік (у 13 разів більше, ніж в 1913 р.). У роздрібній торгівлі 60--80% доводилося на кооперативну і лише 20--40% -- на власне державну, в промисловості в 1928 р. 13% всій продукції давали кооперативи. Існувало кооперативне законодавство, кредитування, страхування.

Замість знецінених і фактично відкинутих грошовим обігом совзнаків в 1922 р. був початий випуск нової грошової одиниці -- червінців, що мали золотий вміст і курс в золоті (1 червінець = 10 дореволюційним золотим рублям = 7.74 г чистого золота). У 1924 р. совзнаки взагалі припинили друкувати і вилучили із обігу; у тому ж році був збалансований бюджет і заборонено використання грошової емісії для покриття витрат держави; були випущені нові казначейські білети -- рублі (10 рублів = 1 червінцю). На валютному ринку як усередині країни, так і за кордоном червінці вільно обмінювалися на золото і основні іноземні валюти за довоєнним курсом царського рубля (1 американський долар = 1.94 рубля).

Відродилася кредитна система. У 1921 р. був відтворений Держбанк СРСР, що почав кредитування промисловості і торгівлі на комерційній основі. У 1922--1925 рр. були створені цілий ряд спеціалізованих банків: акціонерні, в яких пайовиками були Держбанк, синдикати, кооперативи, приватні і навіть у свій час іноземні, для кредитування окремих галузей господарства і районів країни; кооперативні -- для кредитування споживчої кооперації; організовані на паях сільськогосподарські спілки; замкнені на республіканських і центральний сільськогосподарські банки; суспільства взаємного кредиту -- для кредитування приватної промисловості і торгівлі; ощадні каси -- для мобілізації грошових накопичень населення. На 1 жовтня 1923 р. в країні діяло 17 самостійних банків, а доля Держбанку в загальних кредитних вкладеннях всієї банківської системи становила 2/3. До 1 жовтня 1926 р. число банків зросло до 61, а доля Держбанку в кредитуванні народного господарства знизилася до 48%.

Економічний механізм в період непу базувався на ринкових принципах. Товарно-грошові стосунки, які раніше намагалися забрати з виробництва і обміну, в 1920-і роки проникли у всі пори господарського організму, стали головною сполучною ланкою між його окремими частинами.

Всього за 5 років, з 1921 по 1926 р., індекс промислового виробництва збільшився більш ніж в 3 рази; сільськогосподарське виробництво зросло в 2 рази і перевищило на 18% рівень 1913 р. Але і після завершення відновного періоду зростання економіки продовжувалося швидкими темпами: у 1927 і 1928 рр. приріст промислового виробництва склав 13 і 19% відповідно. В цілому ж за період 1921--1928 рр. середньорічний темп приросту національного доходу склав 18%.

Широка кампанія зі зниження цін була почата урядом ще в кінці 1923 р., але дійсно всеосяжне регулювання цінових пропорцій почалося в 1924 р., коли оборот повністю перейшов на стійку червону валюту, а функції Комісії внутрішньої торгівлі були передані Наркомату внутрішньої торгівлі з широкими правами у сфері нормування цін. Прийняті тоді заходи виявилися успішними: оптові ціни на промислові товари знизилися з жовтня 1923 р. по 1 травня 1924 р. на 26% і продовжували знижуватись далі.

Весь подальший період до кінця непу питання про ціни продовжувало залишатися стрижнем державної економічної політики[8].

2.4 Криза непу. Економічні та політичні причини

Метою більшовиків при запровадженні непу було не надання економічної свободи громадянам. Вони прагнули використати активність населення для зміцнення економічного фундаменту свого політичного режиму і центральної влади. Головним пріоритетом в економічному житті країни того періоду вважалося відродження та інтенсивний розвиток великої промисловості, яка розглядалась як основа Радянської влади, як джерело посилення її обороноздатності. Але для розвитку промисловості потрібні були величезні кошти, які можна було отримати із сільського господарства через податки і свідоме встановлення особливої цінової політики. Незабаром протиріччя, які поєднував у собі неп, призвели до ряду криз.

Навесні 1923 р. економічна ситуація в країні загострилася. Почалися труднощі із збутом промислової продукції, особливо тієї, що призначалась для селян. Головною ознакою кризи стала невідповідність між цінами на промислову та сільськогосподарську продукцію. На той час сільське господарство було відбудовано на 70% порівняно з 1913 p., а промисловість -- на 39%. До цього додалися помилки у промисловому будівництві та кредитній політиці. Невідповідність між темпами розвитку окремих галузей, управлінські прорахунки призвели до підвищення цін на промислову та зниження цін на сільськогосподарську продукцію.

Крім того, селянство, яке вперше отримало змогу сплачувати податок не тільки в натуральній, а й у грошовій формі, несподівано для хлібозаготівельних організацій обрало останню. Щоб отримати гроші для сплати податку, селяни восени висунули на ринок дуже значну кількість хліба. Ціни на нього різко знизилися. Центральна влада намагалася регулювати основні пропорції економічного розвитку, але на практиці це привело до глибоких диспропорцій цін на промисловість та сільськогосподарські товари, так звані "ножиць цін". Селянам стало невигідною купувати промислову та продавати сільськогосподарську продукцію. Якщо з 1913 по 1922 рік ціни на промислові товари у порівнянні з цінами на продукцію сільського господарства виросли в 1,2 рази, то наприкінці 1923 р. різниця цін досягла уже 300%. Було зібрано добрий врожай, але селяни не спішили здавати хліб за низькими цінами, оскільки це не компенсувало витрат на виробництво, не давало можливості придбати необхідні промислові товари. Село стало затримувати хліб, в деяких регіонах відбулись масові селянські виступи.

Труднощі зі збутом промтоварів зумовили дефіцит обігових коштів, що спровокувало збільшення випуску знецінених грошей і, відповідно, поглиблення кризи. За такої ситуації навіть дуже потрібні промислові товари ніхто не купував через їх високу ціну. «Криза збуту», деформувавши торгівлю, зумовила зменшення надходження грошей у промисловість, через що на багатьох підприємствах навіть не виплачували зарплату. У зв'язку з цим нерідко робітники організовували страйки. Задля пом'якшення кризи передбачалося вжити заходи зі зниження собівартості продукції завдяки зменшенню накладних витрат, сприянню завантаженості підприємств, підвищенню продуктивності праці, вдосконаленню політики цін.

В 1924-1925 господарському році відбулись деякі зміни в ціновій політиці, була дозволена оренда землі і використання найманої праці.

Криза продемонструвала, що проблеми, які виникали у процесі здійснення непу, уряд намагався вирішити за рахунок селянства, а це призводило до напруження у всьому суспільстві. Необхідного висновку з цього не було зроблено і, як наслідок, у 1925 р. виникла нова «заготівельна криза», щоправда меншого масштабу. Знову постали труднощі у хлібозаготівлі, оскільки планові органи не врахували, що після попереднього неврожайного року селянство в поточний врожайний рік значну частину хліба відклало "про запас". Це призвело до зменшення експорту хліба, недоотримання валюти, а значить і до зменшення імпорту обладнання. Були допущені помилки в кредитуванні, що призвело спочатку до необґрунтованого розширення виробництва і капітального будівництва. У результаті дефіциту коштів будівництво заморожувалося, зростало явне й приховане безробіття. Попереднє зростання чисельності робітників спричинило збільшення сум виплат заробітної плати, зростання платоспроможності й, відповідно, попиту на продукти, зростання цін на них. Селяни почали отримувати за свою продукцію більше грошей, у їхніх руках зосереджувалися значні суми. Коштів у населення стало більше, а товарів не вистачало, оскільки темпи зростання виробництва відставали від темпів росту грошових доходів населення. Загострився "товарний голод".

Уряд здійснював чітку соціально орієнтовану політику в аграрному секторі, підтримуючи економічно безпорадні бідняцько-середняцькі господарства, створивши так званий "культ бідності". Зокрема, біднякам надавались пільгові кредити, відмінялись або понижувались податки, їх постачали насінням, робочими тваринами, сільськогосподарським інвентарем. Але, як правило, все це мало допомагало таким господарям.

В той же час уряд всіляко стримував розвиток господарств заможних селян-куркулів. По відношенню до цих господарств постійно проводились зрівняльні переділи землі, вилучення земельних надлишків. Оренда землі, на яку заможні селяни покладали певні надії, була пов'язана з великими обмеженнями. Фактично заборонялось утворення хутірських господарств.

Наслідком проголошеної політики "обмеження куркульства" стало зниження в другій половині 20-х років товарності селянських господарств, їх ринкової орієнтації. В 1926-1927 роках відбулася нова криза - селянські господарства споживали до 85% своєї продукції, що фактично означало повернення до натурального господарства. Ця криза була спричинена штучним заниженням цін на зерно. Поступово знижувались об'єми зерна, що постачалось в державні фонди, адже селяни не хотіли здавати зерно без вигоди для себе. Особливо це стосувалося «середняків» та «бідноти», ця криза стала формальною причиною припинення дії непу на селі та початку колективізації.

Отже, до 1925 року стало ясно, що народне господарство прийшло до протиріччя: подальшому просуванню до ринку заважали політичні і ідеологічні чинники, страх «переродження» влади; поверненню до військово-комуністичного типа господарства заважали спогади про селянську війну 1920 років і масовому голоді, страх антирадянських виступів. Все це вело до різноголосся в політичних оцінках ситуації.

Так, в 1925 році Бухарін призвав селян: «Збагачуйтеся, нагромаджуйте, розвивайте своє господарство!», але вже через декілька тижнів на ділі відмовився від своїх слів. Інші ж, на чолі з Преображенським, вимагали посилення боротьби з «кулаком» або «непманом», причому серед низової і середньої частини партійного керівництва такі настрої все більше посилювалися.

Внаслідок цих заходів господарську рівновагу вдалося відновити, але проблеми залишалися, головна з них -- дефіцит коштів для розвитку економіки.

2.5 Особливості непу в Україні

В Україні впровадження непу мало свою специфіку. Особливостями запровадження непу в Україні були:

· неп в Україні був запроваджений пізніше ніж в Росії (у 1922 р.);

· Висока ставка продподатку;

· Застосування репресивних заходів під час вилучення продподатку;

· Уведеня непу в умовах голоду 1921-1923 рр., що відсунуло нормалізацію становища в сільській місцевості на рік-півтора;

· Широка підтримка українським населення заходів непу;

· Розбудовувались великі промислові райони.

Економічний ефект від заміни продрозкладки продподатком став відчутним в Україні лише у 1922 р., оскільки продподаток мав стягуватися, починаючи із врожаю 1921 р., тобто у 1922 р., натомість у 1921 р. залишався в силі закон про продрозкладку, хоча її обсяги і були зменшені на 20 %. Затримало введення непу те, що у 1921 р. в українських селян залишався борг з продрозкладки за 1920 р., який був перенесений на наступний, також це було викликано і запеклим опором республіканського партійного керівництва щодо непу, і введення непу в умовах голоду 1921-1923 роках, що відсунуло нормалізацію становища в сільській місцевості на рік-півтора. Лише після проведення заміни керівництва КП(б)У, яке з 1923 р. очолив Е. Квіринг, а з 1925 р. один з найближчих помічників Сталіна - Л. Каганович, курс на неп, проголошений центральним керівництвом більшовицької партії, почав впроваджуватись і в УСРР. Головними його складовими були реформи у промисловості та сільському господарстві [3, ст. 263].

Всеукраїнський центральний виконавчий комітет і Раднарком УРСР прийняли низку розпоряджень, спрямованих на конкретизацію завдань непу. В Україні між бідними селянами розподілялася земля, націоналізована у 1918р. Центральною Радою. Тимчасово відкладалась колективізація сільського господарства. Колишнім власникам повертались відібрані після 1917 р. невеликі виробництва, заохочувались іноземні капіталовкладення. В Україні з'явилось чимало приватних закладів. Дозволялось засновувати власні фабрики й заводи, брати в оренду націоналізовані раніше підприємства.

У процесі реалізації політики непу в промисловості України були здані в оренду 5200 підприємств, а націоналізовані підприємства об'єднані у госпрозрахункові трести. В Україні трести на середину 1920-х років об'єднали більшість державних промислових підприємств. Так, шахти Донбасу об'єднані в трест «Донвугілля», металургійні заводи Донецько-Криворізького басейну -- в трест «Південсталь», залізорудну промисловість -- у Південнорудний трест, хімічну промисловість -- у три трести («Коксобензол», «Хімвугілля» та «Склосода»), підприємства харчової промисловості об'єднано в «Цукротрест», «Бахсіль», «Маслотрест» тощо. Підприємства, що об'єднувались у трести, втрачали економічну, а часто і юридичну самостійність та цілковито підпорядковувалися керівному органу тресту, тобто перетворювались на монопольні об'єднання. Для закупівлі сировини, координації торговельних операцій та збуту продукції були створені синдикати, а для укладення торговельних угод та найму робочої сили -- біржі. Велась активна реконструкція старих та будівництво нових заводів та інших промислових підприємств. Так, в УСРР за роки непу було збудовано 32 великі заводи сільськогосподарських машин і Україна перетворилася на головну базу радянського машинобудування для сільського господарства. Саме в Україні в 1921 р. був створений перший радянський трактор (на Кічкаському машинобудівному заводі під Олександрівськом), а у 1924 р. споруджений Харківський тракторний завод, на якому почався серійний випуск гусеничних тракторів «Комунар». Відповідно до плану електрифікації Росії (ГОЕЛРО) в Україні з середини 20-х років почалося будівництво великих електростанцій -- Штерівської ДРЕС, Чугуївської ДРЕС та Дніпровської ГЕС. Відбудовували старі невеликі електростанції, що існували при заводах та в окремих містах [2, ст. 110].

Промисловість України, що розглядалась як основа радянської влади та джерело посилення її обороноздатності, у роки нової економічної політики пережила важкий період вібудови, реорганізації та пристосування до ринку.

Нові організаційні форми й методи управління, часткова денаціоналізація підприємств, кількісне та якісне зростання кадрів, освоєння все більших за розмірами капітальних вкладень тощо сприяли пришвидшенню відбудови промислового комплексу України й збільшенню обсягу його продукції.

Найбільш ефективними виявилися відбудовчі процеси в легкій промисловості. Уже в 1924/25 р. валова продукція легкої промисловості України зросла порівняно з 1912 р. на 33,4 %.

Разом з тим у деяких галузях не вдалося відновити довоєнні обсяги виробництва, зокрема в технічно складних і капіталомістких галузях важкої промисловості (вугільній, металургійній, машинобудуванні). Загалом же промисловий комплекс України завдяки заходам нової економічної політики впродовж 20-х років відновив і розширив свої виробничі потужності й налагодив випуск продукції, необхідної як для народного господарства, так і для населення.

Паралельно з реформами у промисловості тривало і реформування сільського господарства. З 1922 р. селян України перевели на продподаток. Ставка продподатку для України була завищеною порівняно з іншими територіями. Продподаток з урожаю 1921 р. для України становив 117 млн. пудів замість 160 млн. пудів продрозкладки (73%). По всій країні продподаток становив приблизно 56%. До того ж Україна повинна була давати майже половину всього продподатку. Таке рішення центральної більшовицької влади не було справедливим, попри те, що Україна - житниця держави [4, ст. 378].

Відбувалася денаціоналізація села, до кінця 1923 р. у власність селян було передано 92 % орних земель республіки, решта залишилась у власності держави. 19 травня 1923 р. був затверджений декрет ВУЦВК та РНК УСРР про запровадження єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі. Причому основну його частку сплачували заможні господарства, тоді як до 1925 р. від його сплати були звільнені близько 25 % господарств (головним чином -- незаможних селян). Така політика, по-перше, дала можливість сформувати державний грошовий фонд для закупівлі зерна, а по-друге, призвела до покращання матеріального становища найбідніших верств сільського населення. З 1921 р. в сільському господарстві також почала заохочуватися практика утворення колективних господарств -- колгоспів, радгоспів та кооперативів. У 1925 р.колгоспів було 5489, проте вони об'єднували лише 1,2% господарств республіки, були економічно слабкими, мали не більше 30% потрібного реманенту, в розподілі результатів праці практикувалась зрівнялівка. Абсолютна більшість українських селян віддавала перевагу кооперуванню. До 1928 р. всіма видами кооперації в Україні було охоплено 85 % селянських господарств [12, ст. 124].

2.6 Згортання непу

Незважаючи на бурхливий розвиток ринкових відносин, в роки непу зберігалось жорстке державне регулювання економічних процесів. В умовах встановлення тоталітарного режиму неп був приречений: нова економічна політика базувалася на двох несумісних елементах:

· ринкових відносинах в економіці, плюралізмі форм власності та господарського укладу;

· монополії більшовиків на владу, жорсткій адміністративно-командній системі в політичній організації суспільства.

неп був для влади справою тактики, а стратегічна мета залишалася незмінною -- побудова комуністичної економіки, в якій не залишалося місця приватним власникам, товарно-грошовим відносинам і ринку.

Метою більшовиків було не надання економічної свободи громадянам. Вони прагнули використати активність населення для зміцнення економічного фундаменту свого політичного режиму і центральної влади. Головним пріоритетом в економічному житті країни того періоду вважалося відродження та інтенсивний розвиток великої промисловості, яка розглядалась як основа Радянської влади, як джерело посилення її обороноздатності. Але для розвитку промисловості потрібні були величезні кошти, які можна було отримати із сільського господарства через податки і свідоме встановлення особливої цінової політики. Незабаром протиріччя, які поєднував у собі неп, та суперечливі процеси, які вона викликала в суспільстві призвели до зниження темпів розвитку; фінансової кризи 1922 р., кризи збуту 1923 р., товарного голоду 1924 р., зростання інфляції 1925 р., небажання більшовицької партії ділитися владою й поширити дію економічного плюралізму на сферу політики; швидкої диференціації суспільства, зростання соціальної напруженості.

Цей період характеризувався також «...зростанням з 1925 р. центристських тенденцій в економіці, тобто посиленням централізованого планування та управління економікою на шкоду ринковим відносинам».

Відмови від непу вимагала й державна політика реалізаії курсу індустріалізації, прийнятого XIV з'їздом ВКП(б) у грудні 1925 р. У ці роки став очевидним великий розрив у рівнях економічного розвитку провідних країн Заходу та Росії. І він був не на користь останньої: індустріальній потужності західних країн Радянська держава протистояла як країна, яка все ще не подолала властиву їй аграрно-індустріальну структуру (у 1931 р. закупівлі становили 30 % світового експорту машин та устаткування, у 1932 р. -- майже 50 %) [12, с. 206]. Країна опинилася на порозі гострої кризи, в основі якої лежала нестача капіталів для реконструкції промисловості. Перед СРСР стояла альтернатива: або низькі темпи розвитку всього господарства на базі непу і прогресуюче відставання від провідних капіталістичних країн, або ж відмова від ринку, повернення до адміністративних методів, концентрація наявних ресурсів і форсований ривок головної ланки господарства -- важкої індустрії.