Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

07.00.01 - історія України

УДК: 94:168.522(477.52/6)“1900/1922”

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Селянство Наддніпрянської України в перші десятиліття ХХ ст. (1900-1922 рр.): Соціокультурні трансформації

Михайлюк Олександр

Володимирович

Дніпропетровськ - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української історії та етнополітики Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор Якунін Віктор Кузьмович, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, професор кафедри української історії та етнополітики

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Пиріг Руслан Якович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділу історії Української революції 1917-1921 рр.

доктор історичних наук, професор Солдатенко Валерій Федорович, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України, член-кореспондент НАН України, завідувач відділу соціально-політичної історії доктор історичних наук, професор Турченко Федір Григорович, Запорізький національний університет, проректор Захист відбудеться “2” грудня 2009 р. о 13:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 у Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара, 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т. Шевченка, 1, Палац студентів, ауд. 30.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара, 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розіслано “2” жовтня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент Кривий І.О.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Селянство і селянська культура постають як один із базисних факторів історії українських земель як у рамках Російської імперії і Радянського Союзу, так і сучасного етапу розвитку. Селянство становило основну масу населення України на початку ХХ ст., воно багато в чому визначало своєрідність соціокультурних процесів протягом всього ХХ ст. І на початку ХХІ ст. сільські жителі становлять третину населення України. До них близькі за умовами життя та менталітетом жителі селищ міського типу і малих міст. Та й більшість населення великих міст - це вихідці з села в першому або другому-третьому поколінні, які значною мірою зберегли не лише зв'язки з селом, а й елементи селянського менталітету, хоча й дещо видозміненого. Саме «селянськість» України може стати ключем до розуміння багатьох явищ та процесів як у її минулому, так і в сьогоденні.

Селянство завжди привертало увагу вітчизняних і зарубіжних дослідників, які вивчали різні сторони його життєдіяльності. Проте вивчення селянства залишається актуальним, оскільки в рамках загального русла селянознавчих досліджень постійно змінюється предмет дослідження. Сучасний етап розвитку історичного пізнання характеризується загальною переорієнтацією дослідницького мислення, переосмисленням історичних явищ і процесів, методів їх вивчення. Характерною тенденцією сучасного історичного пізнання є прагнення максимально осягнути «людський вимір» історії. Якщо історія селянства в соціально-економічному чи політичному аспекті вже давно стала предметом посиленої уваги дослідників, то соціокультурна проблематика стала розроблятися порівняно недавно. Між тим, саме соціокультурна проблематика визнається сучасними дослідниками одним з найбільш перспективних напрямів в історичній науці.

Проблеми способу життя селянства та його світогляду, селянської культури в широкому значенні слова становлять інтерес для дослідників усіх періодів історії України. Дослідження соціокультурних процесів перших десятиліть XX ст. набуває особливої значимості, оскільки це була епоха прискореної модернізації, війн та революцій, глибоких соціальних та політичних потрясінь, що викликало суттєві зрушення в культурі, соціальності та суспільній свідомості селянства.

Отже, тема дисертаційного дослідження має наукове, загальногуманітарне, суспільно-політичне значення, що й обумовлює її актуальність.

Зв'язок роботи з науковими програмами та темами. Дисертацію виконано згідно з науковою проблематикою кафедри української історії та етнополітики Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара: «Українське суспільство в умовах системних трансформацій (друга половина ХІХ - ХХ ст.)». Дисертацію виконано в рамках держбюджетної теми історичного факультету ДНУ «Етнонаціональна історія духовного розвитку Наддніпрянщини ХVІ - початку ХХ ст.: суспільна думка та воєнна історія» (затверджена Міністерством освіти і науки України за №15/20-148. Державна реєстрація за номером - 0101U001527).

Об'єктом дослідження є селянство Наддніпрянської України в перші десятиліття ХХ ст. (1900-1922 рр.) як соціокультурний феномен.

Предметом дослідження постають селянський соціальний устрій та культура, їх трансформації в умовах модернізаційних та революційних перетворень.

Хронологія дослідження охоплює період 1900-1922 рр. Нижня межа обумовлена тим, що з початком ХХ ст. в Російській імперії посилилися модернізаційні процеси, відбувалася масштабна соціокультурна трансформація суспільства. Верхня межа обумовлена тим, що в 1922 р. реально закінчився революційний період, був остаточно скасований «воєнний комунізм» і був прийнятий Земельний кодекс.

Територіальні рамки дослідження обмежуються українськими губерніями, що входили до складу Російської імперії і згодом увійшли до складу УСРР.

Мета дослідження полягає в аналізі трансформацій селянства як соціальної спільноти та його культури в умовах модернізаційних та революційних перетворень перших десятиліть ХХ ст.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких дослідницьких завдань: з'ясувати рівень повноти та об'єктивності висвітлення проблеми в історіографії та стан джерельної бази; окреслити методологічні підходи в дослідженні селянства; уточнити визначення поняття «селянство»; з'ясувати соціально-економічне становище селянства України і характер аграрних відносин, простежити їх зміни в ході модернізації та революційних перетворень; дати аналіз економічної діяльності селянства, особливостей «селянської економіки», мотивації селян до праці; показати світоглядні засади, спосіб світосприйняття селянства та їх трансформації в умовах прискореної модернізації, революції та громадянської війни; охарактеризувати прояви соціокультурних протиріч між містом та селом; простежити еволюцію соціальної поведінки селянства, що припускає не тільки аналіз поведінкових практик, а й ціннісних орієнтацій, установок свідомості і моделей сприйняття дійсності, стереотипів та уявлень; дати аналіз політичної психології та політичної поведінки селянства, ставлення селян до влади; проаналізувати ставлення селян до національної проблеми; охарактеризувати прояви протестної поведінки селян, природу селянського бунту та повстанства; показати вплив селянства на розвиток політичної ситуації в період революції та громадянської війни, його роль у становленні нового соціального устрою.

Теоретико-методологічна основа. Дослідження базується на соціокультурному підході до аналізу суспільства, використовуються також елементи конструктивістського підходу. На концептуальному рівні використовуються модернізаційний і цивілізаційний підходи. Основні методи, які використовуються в дослідженні - це діалектичний, історико-порівняльний, культурно-генетичний, культурно-семіотичний, історико-типологічний, системний, хронологічний, термінологічного аналізу, індукції та дедукції, екстраполяції, історичної інтерпретації, соціального моделювання. Дослідження соціокультурних явищ та процесів потребує використання міждисциплінарного підходу (соціальна історія, культурологія, етнологія, соціальна психологія та ін.). В соціокультурних дослідженнях мають значення їх комплексний характер, всебічність, чи, використовуючи термінологію К.Гірца, «насичений опис». Це дозволило реконструювати узагальнений образ селянства Наддніпрянської України початку ХХ ст. як умоглядну модель, а також змоделювати процеси соціокультурної трансформації селянської спільноти в умовах модернізаційних та революційних перетворень перших десятиліть ХХ ст.

Існує ряд принципів - фундаментальних вимог щодо застосування методів і забезпечення достовірності результатів дослідження. Одним із найважливіших принципів є принцип об'єктивності, який зобов'язує розглядати історичні явища і події у всій їх складності, багатогранності й суперечливості, вимагає, щоб методи дослідження і позиція дослідника не впливали на одержані результати. Важливим у процесі пізнання є принцип історизму, який передбачає розгляд історичних фактів адекватно до конкретного історичного середовища, в динаміці їх розвитку.

Наукова новизна дослідження визначається самою постановкою проблеми, комплексним підходом до її розкриття. Вона полягає у новому прочитанні та інтерпретації фактів і документів, їх теоретичному осмисленні та побудові власної пояснювальної моделі. Безпосередні результати дослідження, які мають ознаки наукової новизни, можна назвати такі:

- обґрунтовано визначення поняття «селянство» як «уявленої спільноти»;

- встановлено, що основні характеристики селянської культури визначалися її симпрактичністю;

- обґрунтовано, що соціокультурні протиріччя між містом та селом були одним із найважливіших чинників історичного процесу в умовах модернізаційних та революційних перетворень;

- в результаті аналізу економічної діяльності селянства, особливостей «селянської економіки», мотивації селян до праці доведено, що вони визначалися не тільки суто економічними, а й соціально-психологічними, моральними, релігійними, світоглядними тощо факторами;

- підтверджено, що на початку ХХ ст. поширення капіталізму в аграрному секторі та політика уряду призводили до зміни характеру аграрних відносин, що об'єктивно вело до «розселянення» сільського господарства;

- доведено, що саме аграрний лад Російської імперії обумовив своєрідність революційних процесів у Росії й Україні;

- встановлено, що в умовах прискореної модернізації, революції та громадянської війни відбувалося розмивання світоглядних засад селянства, що позначилося на його моральному стані, ставленні до релігії, праці, традицій тощо;

- доведено, що основою селянського соціального устрою була сільська громада як адміністративна, господарська, церковна одиниця та як соціокультурна спільнота;

- в результаті аналізу образу влади у світогляді селян та їх поведінкових практик у взаєминах із владою розкрита амбівалентність ставлення селянства до влади, що визначало суперечливість і неоднозначність його політичної поведінки;

- в результаті аналізу селянського сприйняття права та закону виявлено, що селяни у своїй повсякденності керувалися звичаєвим правом, їм був притаманний правовий нігілізм, специфічне ставлення до порушень законності;

- показано, що селянство, будучи носієм етнічних особливостей, не могло їх відрефлектувати, самостійно виробити національну свідомість, було мало сприйнятливим до національно-політичних ідей, а прояви етнічних конфліктів мали антимодернізаційну, традиціоналістську спрямованість;

- розкрита суперечливість політичної поведінки селян в умовах революції та громадянської війни, котру можна в цілому визначити як результат зіткнення традиціоналізму і привнесеного ззовні революціонаризму;

- проаналізовані прояви протестної поведінки селян щодо різних політичних режимів, розкрита природа селянського бунту як, головним чином, реакції на руйнацію традиційного укладу та повстанства як, переважно, «соціального бандитизму»;

- показано, що саме вплив селянства багато в чому визначив розвиток політичної ситуації в період революції та громадянської війни, відіграв важливу роль у становленні нового соціального устрою.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження полягає в концептуальному осмисленні селянської культури в широкому значенні цього слова, соціокультурних процесів, які відбувалися в перші десятиліття ХХ ст.

Практичне значення дисертації визначається можливістю використання її результатів для подальшої наукової розробки історії селянства. Матеріали дослідження можуть бути використані при розробці нормативних курсів та спецкурсів з історії України та культурології.

Апробація теми та результатів дослідження здійснена при обговоренні на кафедрі української історії та етнополітики Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара, у виступах на міжнародних, всеукраїнських та регіональних наукових конференціях, зокрема:

Міжнародних наукових конференціях: «Відродження української державності: проблеми історії та культури» (Одеса, 1996), ІV Міжнародному конгресі україністів (Одеса, 1999); «Методологічні проблеми суспільно-гуманітарних наук і освіти в умовах трансформації суспільства» (Дніпропетровськ, 1999); «Історичне джерелознавство в інформаційному суспільстві» (Дніпропетровськ, 2000), «Ґенеза, становлення та діяльність інтелігенції: міждисциплінарний підхід» (Іваново, 2000), «Філософія Джона Локка і сучасність» (Дніпропетровськ, 2001), І-VІ Філософсько-богословських читаннях «Православ'я у світовій культурі» (Дніпропетровськ, 2003-2008); «Філософія І.Канта і сучасність» (Дніпропетровськ, 2004), ІV Російському філософському конгресі «Філософія і майбутнє цивілізації» (Москва, 2005); «Революція і суспільство» (Дніпропетровськ, 2005), «Політична культура інтелігенції та її місце і роль в житті суспільства (Іваново, 2006), «Інтелігенція в процесах перетворення світу: історичні виклики, соціальні проекти та досягнення» (Іваново, 2007), «Філософія освіти і сучасність» (Дніпропетровськ, 2007), ІІІ міжнародних Гуржіївських читаннях (Черкаси, 2007), «Україна в контексті європейських революційних процесів перших десятиліть ХХ століття» (Київ, 2007), «Україна і Росія: історія та образ історії». Російсько-українська наукова конференція (Москва, 2008); «Філософія освіти в контексті історико-філософського знання» (Дніпропетровськ, 2008.

Всеукраїнських наукових конференціях: «Міжнаціональні відносини на Півдні України: історія та сучасність» (Запоріжжя, 1993); «Південь України і складання української державності: історія і сучасність» (Одеса, 1994); ІII-VIІ Наукових читаннях «Питання аграрної історії України та Росії», присвячених пам'яті Д.П.Пойди (Дніпропетровськ, 1998-2008); II-VIІ Всеукраїнських симпозіумах з проблем аграрної історії (Черкаси, 2000-2008); «ХХ століття - століття революцій» (Дніпропетровськ, 1997); «Інтелігенція і влада» (Одеса, 2002), «Громадянське суспільство і місцева влада: контури взаємодії» (Дніпропетровськ, 2002); «Українська держава і гетьманський рух новітньої доби» (Київ, 2003); «Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії» (Київ, 2008).

Регіональних наукових конференціях: «Національне питання в суспільно-політичному та культурному житті Східної України (минуле, сучасне, майбутнє)» (Харків, 2000); Наукових читаннях «Актуальні питання політичної історії України та Росії ХІХ-ХХ ст.», присвячених пам'яті А.М.Черненка (Дніпропетровськ, 2006, 2009), Історико-філософських читаннях «Колізії синтезу філософії і релігії в історії вітчизняної філософії (до 180-річчя Памфіла Юркевича та 130-річчя Семена Франка)» (Полтава, 2007) та ін.

Результати дисертаційного дослідження висвітлені в монографії (36,9 др. арк.), колективній монографії (27,8 др. арк.), у 24 наукових статтях, надрукованих у фахових виданнях, загальним обсягом 15,95 др. арк., а також у 30 інших публікаціях загальним обсягом 20 др. арк.

Структура дисертації відповідає меті і завданням дослідження. Робота складається із вступу, п'яти розділів, висновків (загальний обсяг основного тексту - 401 стор.) та списку використаних джерел і літератури (2107 позицій на 196 стор.). Загальний обсяг дисертації - 597 стор.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт і предмет, хронологічні рамки, територіальні межі, мету, завдання, методологічні засади та методи дослідження, показано зв'язок роботи з науковими програмами, наукову новизну і практичну значимість одержаних результатів, особистий внесок здобувача в розв'язання наукової проблеми, апробацію результатів дисертації, структуру роботи.

У розділі 1. «Теоретико-методологічна основа, історіографія, джерела дослідження» - розглянуті теоретико-методологічні засади дослідження, висвітлено стан наукової розробки проблеми у вітчизняній та зарубіжній історіографії, проаналізовано джерела, залучені до написання праці.

У підрозділі 1.1. «Теоретико-методологічна основа дослідження» зазначається, що дослідник, коли береться за вирішення навіть вузьких, спеціальних проблем, не може обійти проблеми загальні, його мислення завжди концептуальне.

З середини ХІХ ст. «традиційне суспільство» стало об'єктом наукових досліджень філософів, соціологів, економістів, етнологів. Важливий внесок у його вивчення зробили М.М.Бахтін, П.Бурдьє, М.Вебер, Е.Геллнер, Р.Генон, К.Гірц, Е.Дюркгейм, М.Еліаде, В.Зомбарт, Е.Кассірер, Л.Леві-Брюль, К.Леві-Строс, Ю.М.Лотман, Б.Маліновський, К.Маркс, О.М.Панченко, Р.Редфілд, Дж.Скотт, Е.Тайлор, В.Тернер, Ф.Тьоніс, Б.А.Успенський, О.Шпенглер та ін. Дякуючи, перш за все, школі «Анналів», поняття «традиційного суспільства» увійшло в праці істориків. Серед істориків, котрі намагалися відтворити соціокультурний контекст доіндустріального суспільства варто назвати роботи Ф.Броделя, А.Я.Гуревича, Ж.Лефевра, Е.-П.Томпсона, Е.Хобсбаума.

Теорія модернізації розглядає основний зміст епохи нового часу як поступовий і нерівномірний перехід окремих країн і культур від «традиційного» («аграрного») суспільства до суспільства «сучасного» («модерного», «індустріального») типу. За основу цієї концепції взято ідеї про змістовну трансформацію соціокультурної сфери в контексті переходу від «традиційного» до «нетрадиційного» суспільства, висловлені в різних філософських традиціях, починаючи з середини ХІХ ст. Марксистський формаційний підхід певною мірою відповідає загальній модернізаційній парадигмі, особливо в аспекті переходу від феодального до капіталістичного суспільства. Але якщо формаційний підхід концентрується на розвиткові продуктивних сил та виробничих відносин, то концепція модернізації охоплює, окрім цього, всі сторони соціального і культурного розвитку. Останніми роками стає популярним трактувати в контексті модернізаційної теорії історичний розвиток Росії та України. Втім, спеціалісти визнають, що поняття «модернізація» не досить чітке, допускає певні двозначності в тлумаченні його змісту. Дослідник скоріше стикається з великою кількістю різноманітних моделей та теорійДив. Лоо ван дер Х., Райен ван Р. Модернизация как концепт / Х. ван дер Лоо, Р. ван Райен //Ab Imperio. - 2002. - № 1. - С.78-92; Побережников И.В. Переход от традиционного к индустриальному обществу: теоретико-методологические проблемы модернизации / И.В.Побережников. - М.: РОССПЭН, 2006. - С.54-59.. Треба враховувати обмеженість концепції модернізації як методологічного підходу, розглядати його саме як метод, а не як власне історичний процес, котрий не можна трактувати однолінійно.

Особливої популярності в сучасній вітчизняній історіографії набув цивілізаційний підхід. У рамках цього підходу позначилися досить серйозні розбіжності, виділилися певні напрями. Зміст цивілізаційних досліджень утворюється не отриманими або передбачуваними результатами, а характером і принципами постановки дослідницьких проблем. Соціальні, економічні, політичні, культурні явища стають предметом цивілізаційного дослідження не в їх емпіричній даності, а на певному теоретичному рівні розгляду. В історико-культурологічних дослідженнях поняття «цивілізація» є допоміжним. За його допомогою конкретна соціокультурна реальність має досліджуватися, а не «підганятися» під певну теоретичну конструкцію.

Визначення соціокультурного підходу та його категоріального апарату подано в роботах філософів, соціологів, культурологів, істориків (О.С.Ахієзер, Б.С.Єрасов, А.Я.Гуревич, М.І.Лапін, П.О.Сорокін, В.С.Степін та ін.). Його специфічною рисою є універсалізм, що дозволяє розглянути культурні, політичні, господарські та інші елементи суспільного цілого. Тим самим передбачається більш місткий контекст, у межах якого слід розглядати соціальні відносини: культура і соціум виступають як дві іпостасі єдиної функціонуючої, саморегульованої системи, що самозмінюється. Увага переноситься на людину - учасника суспільного процесу, взятого як «актора». Поняття «актор» має на увазі погляд на людину як активне начало. Людина, проте, бачиться не стільки «автором» раціональних життєвих стратегій, скільки таким, що «грає» в межах наявного культурного тексту і змінює цей текст своєю грою. Людина береться не «сама по собі», а як член соціального покоління, групи, суспільства. Те, що відбувається з людиною, тісно переплетене з соціальною динамікою в цілому. Поведінка людей часом виявляється обумовленою не їх дійсними й усвідомленими інтересами, а звичками і «ролями», що укоренилися в суспільстві.

Конструктивізм - це широкий напрям у соціальних науках, що характеризується різноманітністю точок зору. Найбільш відомими теоріями конструктивізму є феноменологічна соціологія (П.Бергер, Т.Лукман, А.Шютц), структуралістський конструктивізм П.Бурдьє, конструктивістський підхід до аналізу етнічності (Б.Андерсон, В.Тишков, Е.Хобсбаум та ін.). З погляду конструктивізму, соціальну реальність осягають як історичні й повсякденні конструкції індивідуальних і колективних акторів. Згідно такому розумінню, суспільство і його соціальні інститути за своєю суттю є тим, чому самі люди надають значення. Цей підхід орієнтований на вивчення повсякденної реальності в її осмисленні членами суспільства. Він прагне виявити внутрішні механізми повсякденної усвідомленої або неусвідомленої поведінки людей. У повсякденності люди діють відповідно до історично сформованого змісту культури, повсякденність постає як «культурне несвідоме» в самому широкому діапазоні соціокультурних практик.

Важливе місце в досліджені належить категорії «ментальність». Співтовариству вчених притаманна широка і різноманітна інтерпретація цього поняття. Водночас існує загальне розуміння ментальності як сукупності невідрефлектованих установок свідомості. Найбільш складним при вивченні будь-якого соціально-економічного чи політичного перетворення є відтворення психологічної атмосфери, у якій воно здійснювалося. В періоди бурхливих історичних змін відбуваються й прискорені трансформації менталітету, психологія мас набуває нових, часто несподіваних рис. Система традиційних цінностей входить в суперечність з особистим досвідом індивіда, продовжуючи водночас впливати на його поведінку і на ставлення до дійсності. Це переплетення нових реалій і устояних, звичних уявлень дає в результаті вигадливий симбіоз, коли суспільна свідомість намагається поєднати несумісне. Важливо враховувати мозаїчність і багатокомпонентність масової свідомості перехідної епохи.

Таким чином, застосування соціокультурного підходу дозволяє під новим ракурсом поглянути на селянську культуру, селянський спосіб життя, проаналізувати їх трансформацію в умовах модернізації та революційних перетворень, розкрити роль селянства в історичному процесі перших десятиліть ХХ ст.

У підрозділі 1.2. «Історіографія проблеми» охарактеризовано основну наукову літературу, в якій порушувалися й частково розглянуті соціокультурні аспекти історії селянства України початку ХХ ст. Окремі відомості про селянство початку ХХ ст. можна знайти чи не в кожній публікації, присвяченій цьому періоду. Майже в кожній з них можна віднайти інформацію, яка стосується соціокультурної проблематики. Соціокультурний аспект історії селянства України перших десятиліть ХХ ст. представлений порівняно незначною кількістю досліджень.

На початку ХХ ст. селянську проблему вивчали за різними напрямами: економічним, соціально-політичним, історичним, культурно-етнографічним. В літературі цього періоду виділяють три напрями: консервативний, ліберальний і революційно-демократичний. В свою чергу, кожен із цих напрямів не був однорідним. Вчені-економісти, аграрники, політичні діячі, урядові чиновники тощо розглядали різні аспекти селянської тематики. Аграрне питання з різних позицій аналізували С.Ю.Вітте, В.П.Воронцов, В.І.Гурко, А.С.Єрмолов, О.А.Кауфман, В.І.Ленін, М.П.Макаров, П.П.Маслов, М.П.Огановський, О.В.Пєшехонов, Д.І.Піхно, О.С.Посников, С.М.Прокопович, О.О.Салтиков, В.Святловський, П.А.Столипін, О.В.Чаянов, О.І.Чупров та ін. Функції селянської общини досліджували П.Веніамінов, К.Ф.Головін, О.С.Ізгоєв, А.Є.Лосицький, А.А.Ріттіх, І.В.Чернишов та ін. Питанням правового становища селянства, його правосвідомості присвячені праці П.О.Вихляєва, М.П.Дружиніна, О.Я.Єфименко, К.Р.Качоровського, О.О.Корнілова, О.О.Леонтьєва, В.В.Тенішева та ін. Селянський рух знайшов висвітлення в працях Б.Веселовського, П.П.Маслова, С.М.Прокоповича та ін. Окремо виділяють т.зв. «організаційно-виробничий» напрям (М.П.Макаров, О.В.Чаянов, О.М.Челінцев та ін.). Вони доводили особливу «сімейно-трудову» організацію селянського господарства та «стійкість» його проти розвитку капіталізму. В працях етнографів (Ф.К.Вовк, Д.К.Зеленін, В.В.Іванов, В.П.Милорадович, О.М.Пипін, М.Ф.Сумцов, П.П.Чубинський та ін.) описувались та аналізувались народний побут, звичаї, вірування, світогляд тощо. У дореволюційний період з'явилося чимало літератури (від слов'янофілів до мислителів «срібного віку»), в якій, головним чином, на рівні філософських узагальнень розглядалися проблеми особливостей «народної душі», культурної «самобутності», релігійності, того, що зараз називають ментальністю. Селянська проблематика розглядалася переважно в межах всієї Європейської Росії. В українській історіографії цього періоду переважав «народницький» напрям, якому був притаманний посилений інтерес до селянства. М.С.Грушевський підкреслював, що з 1860-х рр. українська історична наука зорієнтована на історію селянської маси, на її інтереси та свідомістьВідкритий лист М.Грушевського до учасників ювілейних зборів з нагоди відзначення його шістдесятиліття. 4 жовтня 1926 р. //Михайло Грушевський: Між історією та політикою (1920 - 1930-ті роки): зб. док. і матеріалів. - К., 1997. - С.82..

В період революції та громадянської війни селянська тема неодноразово піднімалася політичними, державними та військовими діячами, літераторами, науковцями, просто сучасниками та свідками подій. Роботи, статті, виступи, щоденники тощо, написані «на злобу дня», М.К.Владимирова, О.М.Горького, М.С.Грушевського, В.П.Затонського, І.Еренбурга, В.І.Леніна, Д.З.Мануїльського, М.Пришвіна, Х.Г.Раковського, Л.Д.Троцького, Є.Чикаленка та ін. становлять значний інтерес як в історіографічному, так і в джерелознавчому плані. Серед авторів цього періоду, які, претендуючи на науковість, безпосередньо торкалися проблем селянства України, слід назвати М.Байєра, К.Воблого, О.А.Кауфмана, М.Д.Кондратьєва, М.П.Макарова, К.Мацієвича, І.Фещенка-Чопівського, О.В.Чаянова, О.М.Челінцева, О.Щадилова.

У 20-ті рр. ХХ ст. селянська проблематика була в полі уваги політичних та державних діячів, економістів, вчених-аграрників, котрі, як на загальнодержавному рівні, так і в масштабах України, аналізували проблеми аграрних перетворень, стан селянського господарства, зміни, які відбувалися в житті села тощо. Питання історії селянства торкалися автори загальних робіт з історії України, історії революційного руху, історії революції та громадянської війни. Після закінчення громадянської війни в Радянській країні протягом певного часу допускався відносний ідеологічний плюралізм, поряд із марксистським напрямом існували інші течії. Ліберальних поглядів, наприклад, дотримувався Б.Д.Бруцкус. Продовжував свою діяльність «організаційно-виробничий» напрям. Відстоювали теорію «сімейно-трудового селянського господарства» М.Д.Кондратьєв, С.Л.Маслов, М.П.Огановський та ін. Меншовицькі установки продовжували представляти П.П.Маслов, М.М.Суханов, І.В.Чернишов та ін. У руслі ленінських оцінок були написані дослідження С.М.Дубровського, М.І.Карпова, П.І.Лященка, А.В.Шестакова та ін.

Загальний стан сільського господарства України, наслідки аграрної революції та різні аспекти історії селянства висвітлювали А.Альтерман, К.Г.Воблий, М.Б.Гуревич, В.Качинський, Н.Мірза-Авакянц, П.М.Першин, О.Погребинський, О.Подвинський, М.Рубач, О.Щадилов, П.І.Фомін, В.Якиманський та ін. Політиці Радянської влади щодо селянства в період революції та громадянської війни присвячені роботи Д.З.Мануїльського, Х.Г.Раковського, О.Г.Шліхтера та ін. Повстанському рухові селян і репресивним заходам проти нього присвячені роботи Р.П.Ейдемана, М.Є.Какуріна, М.Кубаніна, Д.З.Лебедя та ін. Інтерес становлять матеріали, зібрані «Комісією для виучування звичаєвого права України» (1918-1934), котрі були опубліковані в спеціальних збірниках. В літературі 20-х рр. помітний значний інтерес до суспільно-політичних настроїв селянства, що було пов'язано з безпосередніми завданнями радянського будівництва в умовах непу.

Активні учасники революції та громадянської війни з переможеного табору, науковці, просто свідки та сучасники подій, які опинилися в еміграції, намагалися осмислити те, що відбулося, видавали спогади, документи, історичні, економічні, соціологічні, філософські дослідження. Інтерес становить погляд на революцію представників російської еміграції - М.О.Бердяєва, М.М.Мілюкова, П.О.Сорокіна, Ф.О.Степуна, Г.П.Федотова, С.Л.Франка та ін., яким притаманне розуміння революції як результату фундаментальних процесів історії, як логічного завершення духовної кризи, що переживалася суспільством; намагання пояснити причини, хід, результати та значення революції, виходячи з аналізу самобутності Росії; обґрунтування глибинного зв'язку революції з проблемою соціокультурного розколу тощо. Селянської тематики торкалися представники української еміграції - В.Винниченко, П.Христюк, М.Шаповал, І.Мазепа, Д.Дорошенко, П.Скоропадський, В.Липинський, Н.Махно, М.Ковалевський та ін., праці яких неодноразово ставали об'єктом історіографічного аналізу сучасних дослідниківДив. Солдатенко В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія (1918-1920 рр.) / В.Ф.Солдатенко. - К.: Пошуково-видавниче агентство «Книга пам'яті України», Видавничий центр «Просвіта», 1999. - 508 с.; Солдатенко В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія /В.Ф.Солдатенко. - К.: Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам'яті України», 1997. - 416 с.. З літератури повоєнної діаспори варто виділити праці І.Витановича та І.Лисяка-Рудницького.

В 30-і рр. ХХ ст. радянська історична наука потрапляє під жорсткий ідейно-політичний контроль партійних органів. В українській радянській історіографії пануючою стала методологічна парадигма, що своєрідно поєднувала позитивізм, народництво та марксизм. Роботам цього періоду притаманні елементи догматизму й цитатно-ілюстративного методу подання матеріалу, бідність джерельної бази. Така тенденція простежується до другої половини 50-х рр.

З середини 50-х рр. ХХ ст. почався новий етап у розвитку радянської історичної науки. Кількість досліджень зросла, підвищився їх якісний рівень, розширилася тематика. В радянській історіографії теоретичні й конкретно-історичні аспекти проблеми знайшли відображення в загальних працях з історії СРСР та УРСР, історії селянства, дослідженнях, присвячених історії трьох російських революцій, еволюції аграрного ладу, класовій боротьбі на селі початку XX ст., в період революції та громадянської війни. Дискусії 60 - 70-х рр. викликали новий інтерес до економічних та соціальних проблем аграрної історії. Нового звучання набула проблема рівня розвитку капіталізму в країні, багатоукладності економіки, характеру аграрного устрою напередодні революції, співвідношення «першої» і «другої соціальних воєн» на селі тощо. Серед авторів цього часу, які досліджували аграрну проблематику на загальнодержавному рівні, варто назвати А.М.Анфімова, В.П.Данилова, С.М.Дубровського, П.Н.Зирянова, В.В.Кабанова, І.Д.Ковальченка, Б.Г.Литвака, Л.В.Милова, П.М.Першина, Ю.О.Полякова, А.Л.Сидорова, К.М.Тарновського, С.П.Трапезникова та ін. З українських вчених радянського періоду слід назвати В.В.Калініченка, Ю.Ю.Кондуфора, Ф.Є.Лося, М.Н.Лещенка, Р.Д.Ляха, Б.К.Мигаля, В.І.Михайлову, О.Г.Михайлюка, Д.П.Пойду, І.К.Рибалку, М.А.Рубача, М.М.Супруненка, П.П.Теличука, Ю.І.Терещенка, Ф.Г.Турченка, І.М.Реву та ін. Були видані узагальнюючі праці з історії селянстваИстория советского крестьянства: в 5 т. - М.: Наука, 1986. - Т. 1: Крестьянство в первое десятилетие Советской власти. 1921-1927 гг. - 455 с.; Історія селянства Української РСР: у 2-х т. - К.: Наукова думка, 1967. - Т. 1: Від найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції. - 552 с.; Історія селянства Української РСР: у 2-х т. - К.: Наукова думка, 1967. - Т.2: Від Великого Жовтня до наших днів. - 533 с.. Історична наука в СРСР була, насамперед, наукою політичною. Домінантою практично всіх історичних робіт, присвячених селянству, було дослідження соціально-економічних питань і класової боротьби. Соціальній та культурній історії не приділялося належної уваги. Під категорією суспільної свідомості селянства розумілися, перш за все, його соціально-політичні погляди. При цьому проблеми соціальної психології, духовного життя селян мало досліджувалися в радянській історіографії і частіше всього подавалися в плані «духовного звільнення», «зростання свідомості», наростання антиклерикальних настроїв тощо. Оцінюючи в цілому радянську історіографію проблеми, не можна не зазначити, що надмірна політизованість, моноконцептуальність, тенденційність, вибіркове ставлення до джерел, однобока інтерпретація історичних фактів тощо, звичайно ж наклали відбиток на праці дослідників. Однак ці вади не применшують вагомості проведених досліджень. Створена солідна фактологічна база, подана загальна характеристика аграрного розвитку країни, що зберігає своє значення при будь-яких концептуальних побудовах.

В період «відлиги» проявився дослідницький інтерес до питань соціальної психології і суспільної свідомості. Це пов'язано, перш за все, з науковою діяльністю Б.Ф.Поршнева. Дослідження семіотики культури проводилися в роботах Ю.М.Лотмана, В.М.Живова, Б.А.Успенського. Вивчення образів народної культури пов'язане з творчістю М.М.Бахтіна, А.Я.Гуревича, О.М.Панченка. В працях з історії селянства Б.Г.Литвака, П.С.Кабитова, В.А.Козлова були поєднані класовий і соціально-психологічний підходи.

За роки незалежності було опубліковано ряд праць, присвячених селянству України перших десятиліть ХХ ст. У більшості з них історія селянства розглядається в соціально-економічному чи політичному аспекті. Способу життя селянства, його світосприйняттю, менталітету, мотивації до праці, участі в політичних подіях тощо так чи інакше торкаються практично всі автори, які займаються дослідженнями етнології, історії культури України, історії революції та громадянської війни, селянознавчою проблематикою. В цьому плані серед українських авторів слід назвати роботи філософів В.Г.Кременя, Ю.В.Павленка, М.В.Поповича, В.М.Ткаченка, М.Ф.Юрія та ін., в яких розглядаються особливості української культури, осмислення історичного шляху України; істориків В.І.Борисова, В.Ф.Верстюка, О.І.Ганжі, М.В.Гримич, Я.Грицака, В.В.Іваненка, В.В.Калініченка, Г.Т.Капустян, С.В.Кульчицького, В.І.Марочка, А.Г.Морозова, Р.Я.Пирога, Ю.П.Присяжнюка, О.П.Реєнта, В.Ф.Солдатенка, Г.Ф.Турченко, Ф.Г.Турченка, В.В.Ченцова та ін. Є певні успіхи українських істориків у дослідженні історії революції та громадянської війниДив. Верстюк В. Українська революція: метафори, предмет, інтерпретація / В.Верстюк //Україна-Росія: діалог історіографій: Матеріали міжнар. наук. конф. - К.-Чернігів: РВК «Деснянська правда», 2007. - С.128-134; Солдатенко В. Новітні тенденції й актуальні проблеми історіографічного освоєння процесів революційної доби 1917-1920 рр. в Україні / В.Солдатенко //Україна в революційних процесах перших десятиліть ХХ століття: збірник. - К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України, 2007. - С. 5-24 та ін.. Підсумком та узагальненням досліджень з історії селянства стало видання Інститутом історії України НАН України двотомника «Історія українського селянства» (К., 2006). Однак, незважаючи на значну бібліографію робіт з історії селянства цілий ряд проблем до сьогоднішнього дня залишається слабо розробленим. Соціокультурні аспекти історії селянства, як правило, постають лише у вигляді окремих фрагментів. Більшість робіт з цієї тематики мають прикладний характер, пріоритет надається фактам, а концептуальне осмислення їх відходить на другий план. Назріла необхідність комплексного вивчення питань, пов'язаних з історією селянства України цього періоду. Вітчизняною історіографією накопичений значний фактографічний матеріал, котрий потребує узагальнення та осмислення на більш глибокому концептуально-теоретичному рівні, із залученням методів соціологічного, соціально-психологічного, культурологічного аналізу тощо.

З усього масиву досліджень сучасних українських істориків слід виділити роботи, які мають безпосереднє відношення до теми дисертації. Це окремі праці О.П.Реєнта, Ю.П.Присяжнюка, О.Н.Атоян, В.С.Лозового. У своїх численних працях О.П.Реєнт розглядає методологічні аспекти проблеми, аналізує соціальний устрій села, стан сільського господарства України початку ХХ ст., соціальне підґрунтя радикалізму, специфіку кризового розвитку Росії, роль селянської общини, як і взагалі, роль селянства у революції. О.Н.Атоян досліджує селянську правосвідомість, соціально-психологічні та ментальні чинники селянського повстанства періоду громадянської війни. В своїх дослідженнях вона спирається на методологічні здобутки таких авторів, як Е.Хобсбаум, Р.Редфільд, Т.Шанін та ін. Слідом за Хобсбаумом вона застосовує термін «соціальний бандитизм», який, на наш погляд, адекватно характеризує природу селянського повстанстваАтоян О.Н. В конфликте с государством. Крестьянское правосознание в Украине 1917-1919 годов / О.Н.Атоян. - Луганск: РИО ЛАВД, 2003. - 512 с.; Атоян О.Н. Воля к праву. Исследование махновщины и народного правосознания: Монография / О.Н.Атоян. - Луганск: РИО ЛАВД, 2003. - 530 с.. До селянської правосвідомості революційного періоду звертається В.С.Лозовий. Він пов'язує анархію революційної пори з особливостями селянської правосвідомостіЛозовий В.С. Селянська правосвідомість у добу Української революції (1917-1921 рр.) / В.С.Лозовий //Український історичний журнал. - 2005. - № 6. - С.88-94.. Ю.П.Присяжнюк чи не перший в українській історіографії робить спроби аналізу селянської ментальності другої половини ХІХ - початку ХХ ст. На противагу позитивістським та неопозитивістським, чи «стихійно позитивістським» підходам, які, на його думку, продовжують домінувати в сучасній українській історіографії селянства, він намагається опиратися на методологію школи Анналів, здобутки історичної психології та антропології тощо. В полі зору Присяжнюка селянська релігійність, ставлення до землі, праці, влади тощо. Його роботи ґрунтуються на солідній джерельній базі. Але деякі положення Ю.П.Присяжнюка викликають критичні зауваження. Проблематичною вбачається трактовка селянства як «історичної особистості», спроби віднайти «езотеричні особливості» «хліборобської людності», яка «сягає глибини віків» і фактично зводиться до «етнопсихологічної самобутності». На наш погляд, дещо спрощено Ю.П.Присяжнюк трактує поняття «традиціоналізм», схильний до певної абсолютизації етноіндивідуальних ознак українських селянПрисяжнюк Ю.П. Українське селянство Наддніпрянської України: соціоментальна історія другої половини ХІХ - початку ХХ ст. / Ю.П.Присяжнюк.- Черкаси: «Вертикаль», 2007. - 640 с.. Не погоджуючись із деякими концептуальними засадами Ю.П.Присяжнюка, ми визнаємо його внесок у дослідження проблеми.

Досить активно проводяться дослідження селянства та його історії в Росії. Тут, перш за все, слід назвати результати наукової діяльності Центру селянознавства та аграрних реформ Московської вищої школи соціально-економічних наук, особливо видання хрестоматії «Великий незнакомец: крестьяне и фермеры в современном мире» (М., 1992), проведення сумісно з Інститутом російської історії РАН теоретичного семінару «Современные концепции аграрного развития», матеріали якого протягом 1990-х рр. публікувалися в журналі «Отечественная история». Важливе значення для розуміння природи селянства та особливостей аграрної історії Росії мають роботи А.М.Анфімова, О.Г.Буховця, А.Г.Вишневського, О.Г.Вронського, А.В.Гордона, М.М.Громико, В.П.Данилова, П.Н.Зирянова, П.С.Кабитова, В.В.Казарезова, І.Є.Кознової, Л.В.Милова, Б.М.Миронова, С.А.Нікольського; П.І.Симуша, В.Г.Тюкавкіна та ін. Історія селянства революційного періоду стала об'єктом досліджень Ю.П.Бокарєва, В.П.Булдакова, В.М.Бухарєва, В.В.Кабанова, А.А.Курьонишева, Д.І.Люкшина, Т.В.Осипової, С.А.Павлюченкова, В.Л.Тєліцина, С.В.Ярова та ін. Були зроблені спроби реконструкції менталітету різних верств населення Російської імперії, у тому числі селянБабашкин В.В. Крестьянский менталитет: наследие России царской в России коммунистической / В.В.Бабашкин //Общественные науки и современность. - 1995. - № 3. - С.99-110; Земцов Б. Ментальность масс в канун «великих потрясений» / Б.Земцов //Свободная мысль. - 1997. - № 11. - С 80-93; Поршнева О.С. Крестьяне, рабочие и солдаты России накануне и в годы первой мировой войны / О.С.Поршнева. - М.: РОССПЭН, 2004. - 368 с. та ін.. Вийшов ряд досліджень, присвячених проблемам духовності в контексті селянської культури, проте вони висвітлюють досить вузькі й спеціальні темиБернштам Т.А. Приходская жизнь русской деревни: очерки по церковной этнографии / Т.А.Бернштам. - СПб: Изд-во Санкт-Петербургского ун-та., 2007. - 416 с.; Громыко М.М. Мир русской деревни / М.М.Громыко. - М.: Мол. гвардия, 1991 - 445 с.; Громыко М.М. О воззрениях русского народа / М.М.Громыко, А.В.Буганов. - М.: Паломникъ, 2000. - 541 c.; Розов А.Н. Священник в духовной жизни русской деревни / А.Н.Розов. - СПб.: Алетейя, 2003. - 253 с. та ін..

Серед робіт, що безпосередньо торкаються нашої проблематики, слід виділити роботи В.П.Данилова, монографію В.Б.БезгінаБезгин В.Б. Крестьянская повседневность (традиции конца XIX - начала ХХ века) / В.Б.Безгин. - М.-Тамбов: Изд-во Тамб. гос. тех. ун-та, 2004. - 304 с. та ряд дисертацій, останнім часом захищених в Росії. В.П.Данилов розглядав аграрну революцію 1902-1922 рр. як безупинний процес, що був викликаний індустріально-ринковою модернізацією і мав яскраво виражену антикапіталістичну спрямованість. Монографія В.Б.Безгіна присвячена селянській повсякденності кін. ХІХ - поч. ХХ ст. написана на матеріалах Центральночорноземних губерній Росії. Автор робить спробу проаналізувати вплив на сільську повсякденність аграрної реформи і процесу модернізації. Монографія багата фактичним матеріалом, але тяжіє до описовості, деякі характеристики російського селянства подано досить некритично. Докторська дисертація О.О.СуховоїСухова О.А. Социальные представления и поведение российского крестьянства в начале ХХ века. 1902-1922 гг.: По материалам Среднего Поволжья : дисс. … докт. историч. наук: 07.00.02 / О.А.Сухова; Сам. гос. ун-т. - Самара, 2007. - 654 с. присвячена соціальним уявленням та поведінці селянства в період 1902-1922 рр. Застосування багатофакторного методу дозволило авторці виділити ряд гострих суперечностей, що лежали в основі соціальної динаміки в дану епоху, в числі яких: суперечність між загальним напрямом, ходом і темпами процесу коммодифікації в аграрній сфері і спротивом родової громадської свідомості до будь-яких змін в господарській практиці, що сприймаються як загроза відтворенню традиційних соціальних орієнтацій; між значним зростанням чисельності сільського населення і можливостями екстенсивної системи землекористування при збереженні колишніх принципів господарської практики і рутинної техніки; між розвитком елементів ринкової свідомості і міфологемами егалітаризму та заперечення приватної власності; між патріархальною субкультурою сільського співтовариства і ерзац-зразками міської субкультури, що проникали в село тощо. На думку О.О.Сухової, своєрідність революції, її характер і об'єктивний зміст детермінуються особливостями селянської ментальності, селянської рефлексії щодо імперативів модернізації.

В монографіях білоруських авторів Носевич В.Л. Традиционная белорусская деревня в европейской перспективе / В.Л.Носевич. - Минск: Тэхналогiя, 2004. - 350 с.; Токць С. Беларусская вёска ? эпоху зьмена?: Другая палова XIX - пешая траціна ХХ ст. / С.Токць. - Менск: Тэхналогія, 2007. - 308 с. на основі мікроісторичних досліджень зроблена спроба реконструкції традиційної селянської спільноти як цілісної системи та проаналізовані впливи на неї процесів модернізації. Зокрема, В.Л.Носевич приходить до висновку, що село так ніколи і не змогло пристосуватися до світу, в якому все, навіть земля і людська праця, вільно продається і купується. А продукти розпаду «традиційного суспільства» багато в чому послужили ґрунтом, на якому виросла сучасна політична ситуація в Білорусі.

Аналіз літератури останніх років, виданої в Україні, Росії та Білорусі показує, що модернізаційні процеси проходили в різних регіонах Російської імперії в цілому однотипно, однаково позначалися на житті селянства і викликали його однотипову реакцію.

Науковці «далекого зарубіжжя» традиційно приділяють велику увагу дослідженням селянства та його історії. Біля витоків ідентифікації селянства як особливої соціальної спільноти, яка володіє набором унікальних сутнісних характеристик, в західній історіографії стояв Р.Редфілд. Одним із засновників західного селянознавства є Т.Шанін. Головна особливість його методу - міждисциплінарність, комбінація наукових тем і методів - робота на «стику» соціології, історії, філософії, економічної і політичної науки. Серед авторів-представників «далекого зарубіжжя», котрі безпосередньо торкаються проблематики історії селянства України й Росії початку ХХ ст. та революційного періоду слід назвати Д.Байрау, М.Бейкера, Д.Бовуа, К.Воробек, А.Граціозі, Л.Енгельштейн, Е.Карра, М.Левіна, Л.Лі, Р.Пайпса, Дж.Пелот, О.Редкі, О.Файджеса, М.Френкіна, Л.Хаймсона та ін. Особливе місце серед новітніх напрямів у західній історіографії належить «соціокультурній» або «новій культурній історії». До її наукового апарату увійшли методи антропології, соціальної психології, психоаналізу, психолінгвістики, семіотики тощо. Починаючи з 80-х рр. в рамках «нової культурної історії» проявився значний інтерес до селянства Російської імперії кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Таким чином, селянознавча проблематика викликає значний інтерес дослідників, залишається актуальною як в науковому, так і в прикладному плані. Але історія селянства України періоду модернізації та революцій початку ХХ ст. в соціокультурному аспекті не стала предметом спеціального дослідження в українській історіографії.

У підрозділі 1.3. «Джерельна база дослідження» охарактеризовані основні групи джерел та показані особливості їх використання в дисертаційному досліджені.

Джерельна база з історії селянства початку ХХ ст. досить значна та різноманітна. Вона охоплює різні сторони життя селянства, але з різним рівнем повноти. Дослідження потребує залучення різнопланових джерел. Джерела прийнято класифікувати за типами і видами. Тип визначається предметною природою джерела, способом кодування і збереження інформації та його пізнавальною функцією. З цього погляду джерела можна класифікувати на писемні, етнографічні, фольклорні, лінгвістичні, усні тощо. Для історичного дослідження найбільше значення мають писемні джерела. Писемні джерела за принципом походження та цільового призначення можна розділити на види: 1. Законодавчі акти; 2. Діловодна документація; 3. Статистичні матеріали; 4. Матеріали періодичних видань; 5. Документи особистого походження (мемуари, щоденники, спогади тощо); 6. Література різного характеру - від художньо-публіцистичної до наукової.

Основу корпусу джерел дисертації складають документи масового походження. Використані джерела, опубліковані в офіційних виданнях і в спеціальних археографічних збірниках та неопубліковані джерела. З неопублікованих джерел в дисертації використані матеріали центральних та місцевих архівів, зокрема документи фондів Київської судової палати (ф.318), Полтавського губернського жандармського управління (ф.320), Волинського церковного археологічного товариства (ф.2205) Центрального державного історичного архіву м. Києва (ЦДІАК України); фондів Верховної Ради Української РСР (ф.1), Ради міністрів Української РСР (ф.2), Народного міністерства продовольчих справ УНР (ф.2197), Міністерства продовольчих справ УНР (ф.2198) Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВ України); фонду ЦК КПУ (ф.1) Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України); фондів Катеринославського губернського комітету КП(б)У (ф.1), канцелярії Катеринославського губернатора (ф.11), Катеринославської міської думи (ф.469), об'єднаного фонду волосних правлінь Катеринославської губернії (ф.Р-540), Катошинського сільського правління с. Катошино Анастас'євської волості Катеринославського повіту і губернії (ф.630), Катеринославського губернського присутствія (ф.681), Нікопольської сільської громади м. Нікополь Катеринославського повіту Катеринославської губернії (ф.697), Катеринославського повітового комітету Всеросійського селянського союзу (ф.831), Катеринославського губвоєнкомату (ф.3649) Державного архіву Дніпропетровської області; канцелярії Полтавського цивільного губернатора (ф.83), прокурора Полтавського окружного суду (ф.138), Полтавського окружного суду (ф.540), Тарандинцівського волосного правління, с. Тарандинці Лубенського повіту Полтавської губернії (ф.753), Мирового судді дев'ятої дільниці Лохвицького судово-мирового округу, с. Івахники Лохвицького повіту Полтавської губернії (ф.844), Полтавської комісії з єврейського питання (ф.1041), Полтавської ради робітничих і солдатських депутатів (ф.1057), Полтавського волосного виконавчого комітету рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів (ф.Р-13), Супрунівського волосного військового комісаріату, с. Супрунівка Полтавського повіту Полтавської губернії (ф.Р-15) Державного архіву Полтавської області; канцелярії Харківського губернатора (ф.3), Харківського губернського присутствія (ф.18) Державного архіву Харківської області; Канцелярії Херсонського губернатора (ф.1), Херсонського губернського правління (ф.3), Херсонської губернської земської управи (ф.5), Херсонської повітової земської управи (ф.6), Бехтерського волосного правління Дніпровського повіту Таврійської губернії (ф.230), Дніпровської повітової земської управи (ф.240), Херсонського губернського присутствія (ф.246), Херсонського повітового з'їзду земських начальників (ф.247), Тягинського сільського виконавчого комітету (ф.Р-321), Тягинського Херсонського повіту сільського правління (ф.322), Херсонського губернського виконавчого комітету ради робітничих та солдатських депутатів (ф.Р-1099), Херсонської губерніальної народної управи (ф.Р-1900) Державного архіву Херсонської області; Чернігівського губернського правління (ф.127), Канцелярії Чернігівського цивільного губернатора (ф.128), Чернігівського губернського присутствія (ф.147), Чернігівської духовної консисторії (ф.679) Державного архіву Чернігівської області. Всього використано 406 справ.