Науково-педагогічна та громадська діяльність М.О. Максимейка

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В. Н. КАРАЗІНА

УДК 929: 378. 4(477. 54)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНА ТА ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ М. О. МАКСИМЕЙКА

Спеціальність 07.00.01 - історія України

Остапенко Світлана Вікторівна

Харків - 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Харківському національному педагогічному університеті імені Г. С. Сковороди Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат історичних наук, професор

Губа Анатолій Васильович,

Харківський національний педагогічний

університет імені Г. С. Сковороди,

завідувач кафедри історико-правових дисциплін,

проректор з навчальної роботи

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Греченко Володимир Анатолійович,

Харківський національний університет

внутрішніх справ МВС України,

начальник кафедри історії державності України

та українознавства

кандидат історичних наук, доцент

Рябченко Ольга Леонідівна

Харківська національна академія

міського господарства,

завідувач кафедри історії і культурології

Захист відбудеться “16” січня 2009 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, ауд. V-58

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4).

Автореферат розісланий “8” грудня 2008 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Є. П. Пугач

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

максимейко педагогічний правотворчий

На сучасному етапі розбудови української держави перед історичною наукою постали складні проблеми відтворення та переосмислення національної історії. Важливою складовою їх вирішення є як вивчення історичного минулого в цілому, так і висвітлення діяльності відомих істориків, правників, діячів культури та науки.

У сучасній історіографії дослідження, присвячені видатним особистостям, мають сталу наукову традицію. Так, праці про визначних науковців XIX-XX ст. - Ю. О. Бачинського, М. Ф. Владимирського-Буданова, М. О. Максимовича, Д. І. Дорошенка та багатьох інших були написані І. І. Бегеєм, Ю. М. Шеметою, Н. І. Бойко, Д. В. Бурімом. Цей напрям в історичній науці є важливим, адже звернення до біографічних матеріалів не лише служить ілюстрацією ролі видатної особистості у минулому, а й спробою відобразити реалії розвитку української історії на прикладі життя та діяльності окремої особи.

До визначних особистостей, життя та діяльність яких заслуговує спеціального дослідження, належить Микола Олексійович Максимейко (1870-1941 рр.) - видатний український правознавець, доктор історії права, професор Харківського університету, чл.-кор. ВУАН, відомий громадський діяч.

Актуальність дослідження науково-педагогічної та громадської діяльності М.О. Максимейка зумовлюється, на наш погляд, такими чинниками:

· по-перше, дослідження життєвого шляху М. О. Максимейка надає можливість показати долю значної частини української ліберальної інтелігенції кінця XIX ст. - першої половини XX ст. та її роль у суспільно-політичному розвитку України того періоду;

· по-друге, поява комплексного історико-біографічного дослідження, присвяченого особистості М. О. Максимейка, не лише надасть можливість об'єктивно визначити внесок вченого у скарбницю української державності, культури, освіти та науки, а і сприятиме більш глибокому розумінню особливостей розвитку історико-правової науки та освіти наприкінці XIX ст. - першої половини XX ст.

Актуальність запропонованої проблеми посилюється також недостатньою розробкою теми у науковій літературі. Вивчення біографії та наукової спадщини Миколи Олексійовича Максимейка триває вже понад століття, однак воно мало доволі епізодичний характер і не надавало цілісного уявлення про нього як людину, освітянина, громадського діяча та науковця.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана у руслі наукової тематики кафедри історії України Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди “Історія України: проблеми суспільного, політичного, культурного, економічного розвитку”.

Об'єктом дослідження є особа, життєвий шлях визначного громадського діяча, педагога та науковця кінця XIX ст. - першої половини XX ст. Миколи Олексійовича Максимейка.

Предметом дослідження виступає науково-педагогічна та громадська діяльність М.О. Максимейка.

Хронологічні рамки роботи охоплюють роки життя вченого - 1870-1941 рр.

Головна мета дисертації полягає у визначенні внеску громадської, освітньої та наукової діяльності М. О. Максимейка у суспільний розвиток України.

Для реалізації мети були поставлені такі завдання:

· проаналізувати стан і ступінь дослідження проблеми в українській та зарубіжній історіографії;

· визначити репрезентативність джерельної бази дисертаційного дослідження;

· відтворити головні віхи біографії М.О. Максимейка на тлі суспільно-політичного життя України наприкінці XIX ст. - першої половини XX ст.;

· проаналізувати процес формування суспільно-політичних і освітніх поглядів М.О. Максимейка та визначити фактори, що вплинули на їх еволюцію;

· розкрити значення педагогічних та правотворчих новацій діяча у розвитку освіти та науки в Україні;

· виявити основні чинники, що вплинули на формування та еволюцію наукових поглядів М. О. Максимейка; розглянути головні напрями наукових досліджень ученого; визначити внесок М. О. Максимейка у розвиток історико-правової науки наприкінці XIX ст. - у першій половині XX ст.;

· дати об'єктивну та цілісну оцінку теоретико-методологічним засадам наукових праць М.О. Максимейка.

Методологічна основа дисертаційного дослідження. Робота є історико-біографічним дослідженням, проведеним на основі загальнонаукових принципів системності, історизму, об'єктивності та науковості. Згадані принципи стали головними умовами неупередженого та достовірного розгляду фактів з життя М. О. Максимейка та оцінки його наукової спадщини.

Концептуальною основою роботи виступили загальнонаукові методи (структурний, критичного аналізу літератури, сходження від абстрактного до конкретного), як необхідний інструмент розкриття кожної теоретичної проблеми, та історико-біографічні (проблемно-хронологічний метод, історико-компаративістський, персоналізації), використання яких зумовлено характером дослідження. За допомогою переліченого комплексу методів з'ясовано світоглядні позиції, відкрито наукові, політичні та освітні погляди М. О. Максимейка, визначено його внесок у розвиток освіти та науки України.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає у тому, що робота є першою в українській та зарубіжній історіографії спробою комплексного дослідження біографії, педагогічних та суспільно-політичних поглядів, наукового доробку М. О. Максимейка, яке здійснене на основі нових архівних джерел з точки зору сучасних методів історико-біографічного пізнання. При цьому:

· вперше систематизовано джерельний матеріал з обраної теми та розроблена періодизація історіографії проблеми;

· знайдено нові й уточнено відомі факти науково-педагогічної та громадської діяльності М.О. Максимейка;

· вперше окреслено весь комплекс чинників впливу на формування й еволюцію громадсько-політичних та освітніх поглядів науковця;

· розширено дослідження наукового доробку вченого;

· доповнено бібліографію наукових робіт М. О. Максимейка;

· узагальнено та доповнено дослідження теоретико-методологічних позицій вченого;

· розвинуто характеристику історико-державотворчих праць науковця.

Практичне значення одержаних результатів дослідження. Фактичні матеріали, основні положення, оцінки й висновки роботи можуть бути використані для написання українського біографічного словника, узагальнюючих наукових праць, присвячених історії України кінця XIX ст. - середини XX ст., складання лекційних курсів з історії культури та освіти України, історії історичної та правознавчої наук. Водночас вони становитимуть інтерес подальшим дослідникам наукової спадщини Миколи Олексійовича Максимейка.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри історії України історичного факультету Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди.

Результати дослідження авторкою були представлені на 2 міжнародних і 6 регіональних наукових конференціях: щорічній Міжнародній науково-практичній конференції “Запорізькі правові читання” (Запоріжжя, 18-19 травня 2006 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Україна на межі тисячоліть: історія і сучасність” (Луганськ, 24-25 травня 2006 р.), II Всеукраїнській науковій конференції “Національна інтелігенція в історії та культурі України в XX-XXI ст.” (Вінниця, 26-27 жовтня 2006 р.), Міжнародній науковій конференції “Краєзнавство і учитель - 2007 р.” (Харків, 28 лютого 2007 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Українська державність: ґенеза, історичний розвиток, традиція” (Житомир, 23-24 березня 2006 р.), IV Всеукраїнській науково-практичній конференції для студентів і молодих науковців “Українська державність: історія і сучасність” (Маріуполь, 30 листопада 2007 р.); XXV ювілейній краєзнавчій конференції молодих вчених, присвяченій 150-річчю з дня народження академіка Д. І. Багалія (Харків, 23 листопада 2007 р.), VII Сумській науковій історико-краєзнавчій конференції (Суми, 22-23 листопада 2007 р.).

Публікації. Основний зміст та результати дослідження викладено у 11 одноосібних публікаціях, 9 із яких надруковано у фахових виданнях, затверджених та ліцензованих ВАК України (загальний обсяг публікацій складає 4,57 авторських аркушів, з них 4,01 - надруковано у фахових виданнях).

Структура дисертаційної роботи обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку джерел та літератури (536 позицій), шести додатків. Загальний обсяг дисертації становить 211 сторінок (з них 147 основного тексту).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, доведена актуальність наукової проблеми, визначено зв'язок роботи з науковими програмами, окреслені об'єкт, предмет та хронологічні рамки, визначена мета роботи, поставлені науково-дослідницькі завдання, вказано методологічні засади і методи дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про апробацію результатів дисертації та публікацій авторки.

У першому розділі - “Історіографія та джерельна база дослідження” - проаналізовано стан наукової розробки та охарактеризовано джерельну базу досліджуваної теми.

В історіографії проблеми було виділено три основних періоди: перший - охоплює час від кінця XIX ст. до 20-х років XX ст., другий розпочинається 20-ми роками і закінчується наприкінці 80-х років XX ст., третій - сучасний період - 90-ті роки XX ст. - початок XXI ст.

Перші оцінки наукового доробку Миколи Олексійовича Максимейка були зроблені його сучасниками - приват-доцентом Петербурзького університету В. М. Грибовським та професором Київського університету М. Ф. Владимирським-Будановим наприкінці XIX ст. Грибовский В. Рец.: Максимейко Н. Источники уголовных законов Литовского Статута / В. Грибовский // Журнал юридического общества при Императорском С.- Петербургском университете. - 1895. - Кн. 5. - С. 9; Владимирский-Буданов М. Ф. Отзыв о студенческих работах / М. Ф. Владимирский-Буданов // Университетские известия. - 1892. - № 2. - С. 23-24.. Проаналізувавши роботу “Источники уголовных законов Литовского Статута”, відомі науковці схвально оцінили та підтримали висунуті положення студента-дослідника про першість “руського звичаєвого” права серед джерел Литовських Статутів.

Чимало дискусій серед науковців Російської імперії у даний період викликала магістерська дисертація М. О. Максимейка, присвячена сеймам Литовсько-Руської держави. Дана робота була негативно сприйнята істориком М. К. Любавським Любавский М. Новые труды по истории литовско-русского сейма / М. Любавский // Журнал министерства народного просвещения. - 1903. - №2. - С. 380; №3. - С. 147-167.. На нашу думку, основною причиною такого ставлення була приналежність науковців до різних наукових шкіл. Так, М. К. Любавський був представником московської юридичної (державної) школи історіографії, для якої було характерним визначення права територій колишньої Київської Русі як виключно східнослов'янського, а не західноруського (українського), на якому наголошував М.О. Максимейко.

Загалом у дореволюційний період ідеї, висловлені представниками наукової школи західноруського права (київська історико-юридична школа започаткована наприкінці XIX ст.), до якої належав Микола Олексійович Максимейко, не збігалися з напрямами політики Російської імперії і були не прийнятними для більшості науковців [Обсуждение доклада Н. А. Максимейко Русская Правда и обычное право Литовско-Русского государства до издания Статута] Отделение IV. - Быт домашний, хозяйственный, общественный, юридический и военный / графини Уваровой // Труды XII Археологического съезда в Харькове. - М.: о-ва распр. книг. - 1905. - Т. 3. - С. 368-396. .

У період радянської українізації та активізації українознавчих досліджень 1920-х років відбувається визнання наукового авторитету М. О. Максимейка на рівні Всеукраїнської Академії наук. Розроблені науковцем принципи створення української юридичної термінології були високо оцінені Правничим відділом Інституту української наукової мови при ВУАН та покладені в основу діяльності установи До питання про українську правничу термінологію // Вестник советской юстиции. - 1924. - №24. - С. 818-819. . На даному етапі дедалі більше дослідників (Л. О. Окіншевич, О. О. Малиновський, В. І. Пічета) стали аналізувати та залучати до наукових робіт теоретичні надбання М. О. Максимейка Окіншевич Л. Наука історії українського права / Л. Окіншевич // Україна. - 1927. - № 1-2. - С. 122-123; Малиновський О. Історія права / О. Малиновський // Україна. - 1928. - №4. - С. 115; Пичета В. И. Введение в русскую историю: (источники и историография) / В. И. Пичета. - Москва: Госиздат, 1922. - С. 85. .

З кінця 20-х на початку 30-х років XX ст. у ході розгорнутої кампанії за “радянізацію” науки та боротьби з “буржуазними антинауковими поглядами” наукові праці вченого здебільшого залишалися поза увагою історико-правової науки або піддавались нищівній критиці Юшков С. Руська Правда. Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій / С. Юшков. - К.: Укр. АН, Ін-т історії матеріальної культури, 1935; Тихомиров М. Н. Исследование о Русской Правде / М. Н. Тихомиров. - Москва: АН СССР, 1941. - С. 27-28. . Показовою у цьому плані стала стаття радянського історика права С. Г. Борисенка, в якій автор критикував концепцію історії розвитку українського права вченого, трактував її як “перенесення буржуазної великоросійської ідеології на місцевий національний ґрунт з перетворенням її на місцевий український шовінізм”, методологічну основу досліджень М. О. Максимейка характеризував як “документалізм та описовість” Борисенок С. Г. Російське великодержавництво в концепції західноруського права / С. Г. Борисенок // Україна. - 1931. - № 3. - С. 88-43. .

Після смерті науковця (1941 рік) майже десятиріччя його ім'я не згадувалось у літературі. Лише на початку 50-х років XX ст. радянські історики Б. Д. Греков та О. О. Зимін, досліджуючи Руську Правду, побіжно звертаються до наукової спадщини М. О. Максимейка Греков Б. Д. Киевская Русь / Б. Д. Греков. - Ленинград.: Политиздат, 1953. - С. 188; Зимин А. А. Памятники русского права: В 2 вып. / Сост. А. А. Зимин. - Москва: Гос. изд-во юридической литературы, 1952. - Вып. 1: Памятники права Киевского государства Х-ХII в. - С. 74..

Після XX з'їзду КПРС 1956 року, який засудив культ особи Й. Сталіна, відбувся частковий відхід від класової та партійної заангажованості наукових досліджень. Проте стан вивчення життєвого шляху та наукової спадщини М. О. Максимейка залишився майже незмінний. Так, критичну сторінку про наукову діяльність М. О. Максимейка у 1963 році було написано істориком та історіографом М. В. Нечкіною, в якій наголошувалося на непостійності наукових поглядів ученого та піддавалась сумніву методика його наукових досліджень Очерки исторической науки в СССР / [М. В. Нечкина и др.]. - Москва: Акад. наук СССР, 1963. - Т.3. - С. 569. .

У 70-х роках XX ст., не зважаючи на нову хвилю русифікації, у радянській історіографії вже панувала певна розкутість наукової думки. Саме у даний період на національних теренах з'явилась перша невелика, але досить ґрунтовна робота у ракурсі комплексного дослідження наукового доробку М. О. Максимейка, написана О. Ф. Скакун. У статті дослідниця розкрила життєвий шлях вченого, проаналізувала майже всі роботи М. О. Максимейка та дала їм належну оцінку Скакун О. Ф. М. О. Максимейко як історик права / О. Ф. Скакун // Проблеми правознавства. - 1972. - № 21. - С. 120-128; Скакун О. Ф. М. О. Максимейко - історик права (До 100-річчя від дня народження) / О. Ф. Скакун // Український історичний журнал. - 1970. - №7. - С. 119-122. . Слід зауважити, що дослідження О. Ф. Скакун привернули увагу науковців до цього видатного українського вченого-юриста Москвич Л. Литовские Статуты в украинской советской историографии / Л. Москвич // Материалы респ. науч. конференции, посвященной 450-летию Первого Литовского Статута. - Вильнюс, 1982. - С. 136; Лазутка С. Академическое издание I Литовского Статута / С. Лазутка // Материалы респ. науч. конференции, посвященной 450-летию Первого Литовского Статута. - Вильнюс, 1982. - С. 145; Свердлов М. Б. От закона русского до Русской Правды / М. Б. Свердлов. - Москва: Юр. лит., 1988. - С. 27, 67, 68; Хачатуров Р. Л. Становление права: (на материалах Киевской Руси) / Р. Л. Хачатуров. - Т., 1988. - С. 254. .

Помітний внесок у вивчення цієї непересічної особи зробили дослідники діаспори. Деякі факти та оцінки наукової діяльності М. О. Максимейка знайшли місце у працях Р. Лащенка, Л. Білецького, Н. Д. Полонської-Василенко Лащенко Р. Лекції по історії українського права / Р. Лащенко. - Прага, 1923. - С. 8; Білецький Л. Руська Правда й історії її тексту / Л. Білецький, Ю. Книш. - Вінніпег: УВАН, 1935. - С. 8, 149, 156; Полонська-Василенко Н. Д. Українська Академія Наук / Н. Д. Полонська-Василенко. - Мюнхен: Ін-т для вивчення історії та культури СССР, 1955. - С. 88..

Роботи третього періоду (90-ті роки XX ст. - початок XXI ст.) відкрили нову сторінку у дослідженні проблеми. Проголошення державної незалежності України надало можливість дослідникам об'єктивно проаналізувати складні і суперечливі тогочасні процеси у науковому і культурному житті країни та незаангажовано розкрити біографію і науковий доробок М.О. Максимейка із залученням до наукового пошуку необхідних джерел та літератури.

У контексті нашої теми інтерес представляють роботи української дослідниці О.М. Богдашиної. В них авторка розкрила діяльність М. О. Максимейка як керівника секції історії українського права Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури імені акад. Д. І. Багалія, виділила наукові орієнтири вченого, дослідила його наукові праці Богдашина О. М. Діяльність Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури ім. акад. Д. І. Багалія (1921-1934 рр.) / О. М. Богдашина. - Х.: ХДПУ ім. Г. С. Сковороди, 1994. - С. 140; Богдашина О. М. Джерелознавство історії України: теорія, методика, історія / О. М. Богдашина. - Х.: Тарбут Лаам, 2005. - С. 143; Богдашина О. М. Розвиток історико-правової думки в Російській імперії (друга половина XIX - початок XX ст.) / О. М. Богдашина. - Харків: ХДПУ ім. Г. С. Сковороди, 2000. - С. 30.. Важливе значення для нашого дослідження має монографія Т. І. Бондарук “Західноруське право: дослідження і дослідники”, в якій розглянута біографія М. О. Максимейка та проаналізована наукова позиція вченого як представника школи західноруського права Бондарук Т. І. Західноруське право: дослідження і дослідники: (Київська історико-юридична школа) / Т. І. Бондарук. - К.: НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького, 2000. - С. 63-67. .

Останнім часом зусиллями багатьох фахівців (О. Л. Бигич, А. І. Дмитрієв, О. В. Кресін, О. М. Гетьман, Ю. М. Шемета, С. І. Алаіс, О. В. Клименко) успішно досліджується теоретико-методологічна та історико-правова концепції М. О. Максимейка у контексті порівняльного правознавства. Особливою широтою та ґрунтовністю у даному аспекті відрізняється колективна робота за редакцією відомого академіка НАН України Ю. С. Шемшученка, в якій розкриті теоретико-методологічні погляди М. О. Максимейка та підкреслена приналежність ученого до позитивістського напряму в історико-правовій науці Шемшученко Ю. С. Порівняльне правознавство / [Ю. С. Шемшученко]. - К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького, 2006. - С. 46-48; Шемшученко Ю. С. Юридична наука і освіта на Україні / [Ю. С. Шемшученко, І. Б. Усенко, Б. М. Бабій та ін]. - К.: Наукова думка, 1992. - С. 43, 58-59. .

Окремі біографічні факти з оцінкою педагогічної, громадсько-політичної та наукової діяльності М. О. Максимейка знайшли місце у роботах В. Я. Тація, С. І. Посохова, В. В. Калініченка, І. Ф. Прокопенка, М. Ф. Гетьманця, В. А. Смолія, В. Ф. Верстюка, Г. В. Касьянова Національна юридична академія України ім. Я. Мудрого 1804-2004 рр./ [ред. В. Я. Тацій]. - Харків: НЮА України, 2004. - С. 8-9; Національна юридична академія 1920-1995 рр. історичний нарис / [В. Я. Тацій]. - Харків: НЮА України, 1995. - С. 7, 10, 31; Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна за 200 років / [В. С. Бакіров, В. В. Кравченко, С. І. Посохов, В. В. Калініченко та ін.]. - Харків: Фоліо, 2004. - С. 254-256, 361; Харківський університет - рідному місту / [В. В. Кравченко, С. І. Посохов, В. В. Калініченко]. - Х.: НМЦ СД, 2004. - С. 200; Історія міста Харкова / [С. І. Посохов, О. Н. Ярмиш]. - Х.: Фоліо, Золоті сторінки, 2004. - С. 54; Харків - моя мала батьківщина / [І. Ф. Прокопенко, М. Ф. Гетьманець]. - Х.: ОВС, 2003. - С. 340; Інститут історії України НАН України 1936-2006 рр. / В. А. Смолій, В. Ф. Верстюк. - К.: Інститут історії України НАН України, 2006. - С. 450-452; Касьянов Г. В. Українська інтелігенція на рубежі XIX-XX століть / Г. В. Касьянов. - Київ: Либідь, 1993. - С. 53. та інших.

Важливе значення для нашого дослідження також мала робота російського історіографа С. І. МіхальченкаМихальченко С. И. Киевская школа в российской историографии / С. И. Михальченко. - Брянск: БГПУ, 1996. - С. 88-92.. Автор ретельно дослідив історико-державотворчі ідеї М. О. Максимейка та детально розкрив методологію вченого.

Дисертаційна робота ґрунтується на достатньому та репрезентативному колі джерел. Вагомий масив фактичних даних з проблеми дослідження містять матеріали архівних установ. Цікавим та цінним є матеріал особового фонду М. О. Максимейка 2042 Центрального державного історичного архіву України м. Києва. У ньому порівняно невелика кількість відомостей про приватне життя науковця, натомість документи службової та громадської діяльності вченого складають більшість справ фонду.

Водночас, даний фонд не надає вичерпної інформації з проблеми дослідження, тому при написанні наукової роботи додатково були залучені матеріали 15 фондів 9 архівних установ України та Російської Федерації, які більш детально розкривають науково-педагогічну та громадську діяльність М. О. Максимейка. Основні з них: фонд 185 “Колегія П. Галагана” та фонд 16 “Київський університет” Державного архіву м. Києва; фонд 166 “Народний комісаріат освіти УРСР”, фонд 8 “Народний комісаріат юстиції УРСР” Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України; фонд 200 “Товариство поширення в народі грамотності” Державного архіву Харківської області; фонд 40 “М. П. Василенко” Інституту рукописів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського; фонд 268 “Партія народної свободи” Центрального державного архіву громадських об'єднань України; “Особова справа М. О. Максимейка” фонд 251 Наукового архіву Президії Національної Академії наук України; фонд 454 “Московське археологічне товариство” Центрального історичного архіву м. Москви; фонд 376 “В. Є. Грабарь” Відділу рукописів Російської державної бібліотеки м. Москви.

М. О. Максимейко залишив великий пласт приватного і ділового листування, який зберігається в його особовому фонді Центрального державного історичного архіву України м. Києва та у фонді В. Є. Грабаря Відділу рукописів Російської державної бібліотеки м. Москви. Епістолярій дозволив окреслити коло його ідейних соратників і розкрити широкий діапазон наукової та громадсько-політичної діяльності вченого.

Опубліковані матеріали офіційного походження надали можливість з'ясувати та уточнити окремі факти педагогічної та громадської діяльності М. О. Максимейка. Досить важливі у цьому плані “Отчеты о состоянии и деятельности Императорского Харьковского Университета” та “Обозрение преподавания предметов и практических занятий по юридическому факультету Императорского Харьковского Университета” Отчеты о состоянии и деятельности Императорского Харьковского Университета // Записки Императорского Харьковского Университета, 1897-1915; Обозрения преподавания предметов и практических занятий по юридическому факультету Императорского Харьковского Университета, 1899-1917.. Значну частину опублікованих документів складають “Огляди праці Комісії для виучування історії західноруського та українського права при ВУАН” та “Звіти Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури імені акад. Д. І. Багалія” Огляд праці комісії // Праці комісії для виучування історії західноруського та українського права. - К., 1926-1929; Звіт катедри історії української культури при ХІНО за 1926 і першу половину 1927 року // Наука на Україні. - 1927. - № 2-4. - С. 158-171.. Вони були задіяні для всебічного аналізу багатогранної наукової діяльності М. О. Максимейка.

При дослідженні науково-педагогічної та громадської діяльності М. О. Максимейка також були залучені матеріали періодичної преси. На шпальтах друкованих видань міститься достатньо цікава і насичена інформація про суспільно-політичне життя тієї доби. У роботі були використані головним чином газети, які виходили друком у Харкові на початку XX ст. Южный край. - Х., 1906-1918; Мир. - Х., 1905; Волна. - Х., 1905-1906.

Цікаву і водночас важливу частину матеріалів оповідних джерел становлять спогади самого М. О. Максимейка і його сучасників - Д. І. Багалія та Л. Окіншевича. Вони надали змогу з'ясувати ряд маловідомих фактів з життя вченого Окіншевич Л. Моя академічна праця в Україні / Лев Окіншевич. - Львів: Львів. унів., 1995. - С. 43; Багалій Д. Автобіографія: П'ятдесят літ на сторожі української науки та культури / Д. І. Багалій. - К.: вид. ВУАН, 1927. - С. 140; Максимейко Н. А. Воспоминания, прочитанные на заседании бывших воспитанников коллегии П. Галагана // Ежегодник коллегии П. Галагана. - К.: Б.и., 1897. - С. 189-195..

Аналіз суспільно-політичних, освітніх та наукових поглядів М. О. Максимейка став можливим завдяки залученню монографій, статей, лекційних курсів та інших праць науковця.

У другому розділі - “Микола Олексійович Максимейко на тлі суспільно-політичного та культурно-наукового життя України наприкінці XIX ст. - першої половини XX ст.” - відтворена біографія видатного українського науковця і розкриті його освітні та громадсько-політичні переконання.

Микола Олексійович Максимейко прожив надзвичайно активне, цікаве і водночас складне життя. Його біографія відбиває суперечливі події української історії кінця XIX ст. - 30-х років XX ст.

М. О. Максимейко народився 5 (17) червня 1870 року у селі Волошнівка Роменського повіту Полтавської губернії (нині Сумської області) у селянській сім'ї. Початкову освіту отримав у приходській школі та прогімназії. Навчався у Київській колегії П. Галагана (1884-1888 рр.) та на юридичному факультеті Київського університету св. Володимира (1888-1892 рр.). Після успішного закінчення університету, він був залишений стипендіатом при кафедрі історії російського права для підготовки магістерської дисертації.

У 1897 році М. О. Максимейко розпочав педагогічну діяльність на кафедрі історії російського права юридичного факультету Харківського університету. У цьому славетному навчальному закладі він пропрацював більше двадцяти років.

На початку XX ст. М. О. Максимейко вів активну громадську та педагогічну діяльність. Він викладав на жіночих та робітничих курсах, читав лекції з історії права у Харківському народному університеті (1903-1915 рр.). Вчений брав участь у роботі багатьох наукових товариств, зокрема у роботі Харківського історико-філологічного товариства та Товариства поширення у народі грамотності. Науковець доклав чимало зусиль для організації XII археологічного з'їзду - першого масштабного наукового форуму у Харкові.

У 1905 році, разом із професорами Харківського університету М. Ф. Сумцовим, Д. І. Багалієм, Т. І. Буткевичем М. О. Максимейко входив до складу Ради з питань про усунення тих обмежень, що з 1863 року застосовуються до української мови і української літератури, яка виступала за скасування утисків української культури.

Під впливом революційних подій 1905-1907 рр. М. О. Максимейко став прибічником ідей Конституційно-демократичної партії та відстоював її позиції на шпальтах харківських газет “Мир”, “Волна”, “Будущее”. Але разом із підтримкою основної лінії Конституційно-демократичної партії в українському питанні, діяч наголошував на необхідності децентралізації Російської імперії та наданні автономії її народам.

Постреволюційна реакція та складна воєнно-політична ситуація періоду Першої світової війни призвели до істотного зниження суспільно-політичної активності вченого. Продовжуючи педагогічну діяльність у Харківському університеті, М. О. Максимейко у 1915 році успішно захистив дисертацію “Опыт критического исследования Русской Правды” та здобув ступінь доктора наук.

На початковому етапі Української національно-демократичної революції 1917-1921 рр. Микола Олексійович Максимейко продовжував займати вичікувальну позицію. Він не брав участь у засіданнях Партії народної свободи (Конституційно-демократична партія), яка активізувала свою діяльність після Лютневої демократичної революції 1917 року у Росії. Вчений публічно відмовчувався за часів Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії. Це був неймовірно складний і суперечливий час. У період з 1917 року по 1919 рік на твердих політичних позиціях перебували лише поодинокі діячі.

У 1919 році, як і більшість викладачів Харківського університету, М. О. Максимейко співпрацював із Академічним Союзом на допомогу Добровольчій армії. У 1920 р. під враженням розгорнутого денікінцями терору, більшість діячів масово перейшли на бік радянської влади. Співпраця із радянською владою для М. О. Максимейка стала своєрідним гарантом продовження наукової та педагогічної діяльності. Але при цьому діяч, як і більшість професорів старшого покоління, залишався позапартійним.

Водночас, політика радянської українізації сколихнула патріотичні почуття української інтелігенції та стала ідеологічним ренесансом для багатьох діячів освіти, науки й культури, у тому числі і для М. О. Максимейка. Вчений брав активну участь в організації правового відділення при Інституті народного господарства (Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого) та був першим деканом юридичного факультету даного закладу. У 1920 році М. О. Максимейко працював вченим консультантом кодифікаційного відділу Народного комісаріату юстиції УСРР. На даній посаді вчений займався практичними та теоретичними питаннями кодифікації законодавства, зокрема узагальненням досвіду радянського державно-правового будівництва, дослідженням найбільш важливих питань правової науки, розробкою проектів декретів уряду та їх подальшим редагуванням.

Через різке погіршення стану здоров'я у 1920 році М. О. Максимейко вимушений був переїхати на Полтавщину. Незважаючи на тяжку хворобу, в умовах голоду у країні, вчений викладав у школах Полтавщини та читав лекції серед населення.

У 1924 році М. О. Максимейко повернувся до Харкова. Спочатку вчений працював декілька місяців архіваріусом у Харківському історичному архіві, згодом почав викладати у Харківському геодезичному та землевпорядному інституті (1924-1933 рр.). Разом із радянськими правниками С. Вереткою, З. Висоцьким, В. Дністрянським, О. Малицьким, П. Момотом, Ю. Яворським М. О. Максимейко вів дискусію щодо шляхів розвитку української юридичної термінології на шпальтах юридичних журналів.

У 1925 році М. О. Максимейко став членом-кореспондентом ВУАН, а у 1926 році - членом Комісії для виучування історії західноруського та українського права при соціально-економічному відділі Академії наук. У цьому ж році науковець очолив секцію історії українського права Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури при Харківському інституті народної освіти. Дана секція мала двояку мету: “вивчення соціального характеру правових норм українського історичного процесу” та підготовку майбутніх викладачів з дисципліни “Історії українського права”. Доцільно відзначити, що наукова діяльність М. О. Максимейка у цей період досягла свого апогею.

Кінець 20-х - 30-ті роки XX ст. стали своєрідним випробуванням не лише у житті М. О. Максимейка, а й для всієї української інтелігенції. Масові репресії та широкомасштабна кампанія боротьби з “буржуазними” поглядами не лише змусили діяча приховувати свої політичні та наукові уподобання, а й виступити на загальному засіданні співробітників Інституту історії української культури імені акад. Д. І. Багалія (1928 р.) з публічною самокритикою своїх поглядів як “буржуазно-націоналістичних”. Така політична мімікрія М. О. Максимейка частково врятувала його від переслідувань. Проте у ході ідеологічної перебудови Академії наук УРСР М. О. Максимейко все ж таки потрапив до числа “опальних” науковців. У 1929 році його кандидатура на обрання членом-кореспондентом ВУАН була відхилена.

Вчений продовжував викладати у Харківському геодезичному й землевпорядному інституті (до 1933 року) та працювати у секції історії українського права Харківського інституту історії української культури (до 1934 року). Після реорганізації цих установ він був вимушений покинути викладацьку діяльність.

З 1934 року по 1936 рік вчений досить плідно займався науковою роботою у Науково-дослідному інституті ім. Т. Шевченка м. Києва. З 1940 року він викладав на історичному факультеті Харківського університету. У 1941 році працював старшим науковим співробітником Інституту історії України АН УРСР.

М. О. Максимейко був талановитим викладачем, виваженим громадським діячем та непересічним науковцем. Помер Микола Олексійович Максимейко у Харкові 14 квітня 1941 року.

У третьому розділі - “Наукова спадщина М. О. Максимейка” - проаналізовано сформульовану науковцем концепцію розвитку українського права, розкрито його історико-правові, державотворчі та теоретико-методологічні позиції, відзначено внесок вченого у розвиток української науки.

Витоки зацікавлення М. О. Максимейка проблемами права беруть початок з його навчання у Київській колегії П. Галагана. Під впливом найкращих викладачів колегії сформувався світогляд майбутнього науковця. На університетській лаві М. О. Максимейко разом із іншими студентами юридичного факультету Київського університету св. Володимира - М. М. Ясинським, Г. В. Демченком та О. О. Малиновським - став представником другого покоління наукової школи західноруського права, заснованої професорами М. Ф. Владимирським-Будановим та Ф. І. Леонтовичем наприкінці XIX ст. Дана школа досліджувала право, поширене на українських, білоруських, частково литовських і російських землях упродовж їхнього входження до складу Великого князівства Литовського і Речі Посполитої.

М. О. Максимейко, використовуючи основні ідеї даної школи, не лише продовжив дослідження над правом Литовсько-Руської держави, а й пов'язав його з Руською Правдою. Свої дослідження науковець розпочав з вивчення джерел Литовських Статутів. Даний аспект був проблематичним у науковій літературі, оскільки представники литовської і польської історіографії наголошували на спорідненості Литовських Статутів з польсько-литовським правом, а російські вчені - з “руським”. М. О. Максимейку вдалося довести, що базовим джерелом Литовських Статутів було “руське звичаєве” право, використання польського та німецького права було викликано суто редакційними потребами.

Досліджуючи Руську Правду у подальших наукових працях, М. О. Максимейко виділив декілька правових систем в історії східнослов'янських народів: право Литовсько-Руської держави - (Литовські Статути 1529 р., 1566 р., 1588 р.); право північно-західної Русі (Новгородська та Псковська судні грамоти) і право північно-східної Русі (московські Судебники 1497 р., 1550 р., 1589 р., Уложення 1649 р.). В основу розподілу науковцем був покладений принцип розмежування джерел правової пам'ятки на базові та допоміжні.

Руську Правду М. О. Максимейко вважав базовим джерелом Литовських Статутів (право Литовсько-Руської держави). Вчений припускав можливість запозичення Псковською та Новгородською судними грамотами (право північно-західної Русі) декількох статей Руської Правди, але при цьому наголошував, що вона не була для них базовим джерелом. Досліджуючи право північно-східної Русі, науковець погоджувався, що Руська Правда діяла у Московській державі, бо більшість її списків містились у Кормчих книгах, але зауважував, що Руська Правда була лише субсидіарним джерелом, оскільки вирішувала неврегульовані московським законодавством відносини.

Отже, М. О. Максимейко ще на початку XX ст. дійшов висновку про помилкове викладання історії російського права спочатку по Руській Правді, потім по Псковській судній грамоті і московському законодавству. Науковець доводив, що Руська Правда “ближче” до Литовських Статутів, ніж до Московських Судебників, і що вона є початковою основою литовсько-руського права. Його аксіома: “Українське право - право козацької України, що через Литовський Статут зв'язується з Руською Правдою” у 1926 році була підтримана на рівні найвищої академічної установи країни та стала програмним принципом діяльності Комісії для виучування історії західноруського та українського права при ВУАН.

Окремі думки про різні корені московського і литовсько-руського права свого часу висловлювали відомі науковці Ф. І. Леонтович та М. Ф. Владимирський-Буданов. У працях М. О. Максимейка вони знайшли належне обґрунтування і стали основою при дослідженні вченим історії українського права.

Значна частина робіт науковця була присвячена дослідженню Руської Правди. Вчений створив оригінальну теорію щодо часу походження, авторства та структури короткої редакції Руської Правди. М. О. Максимейку належить першість у відкритті системи поширеної редакції Руської Правди, яка на його думку була розроблена автором правової пам'ятки під впливом римського права. М. О. Максимейко - один із небагатьох науковців, які значну увагу приділяли дослідженню скороченої редакції Руської Правди. Опираючись на архівні матеріали, вчений запровадив значний обсяг нових фактів з історії українського права.

Характерною рисою наукової спадщини М. О. Максимейка також можна вважати і теоретико-методологічні засади досліджень. Формування та становлення М. О. Максимейка як науковця припало на той час, коли панівною доктриною у суспільних науках був позитивізм. Тому не дивно, що науковець не тільки підтримував позитивістські традиції французьких вчених, у тому числі І. Тена та Ж. Ренана, а й активно використовував історико-порівняльний метод у своїх дослідженнях.

У радянський період М. О. Максимейко, як і більшість вчених- позитивістів, частково під впливом адміністративних важелів намагався оволодіти марксистською методологією. Публічно виступаючи з 1927 року за необхідність використання марксистської методології, науковець на практиці продовжував застосовувати стару позитивістську методику, насамперед, історико-порівняльний метод.

М. О. Максимейко як історик права досліджував також різні проблеми історії української та російської державності. М. О. Максимейко був позитивістом, але при висвітленні деяких історико-державотворчих питань вчений наближався до матеріалізму. Так, розглядаючи процес створення Московської держави, він в якості причини наводив переваги економічних інтересів. Причиною переходу від віча до сеймів у Великому князівстві Литовському у вченого також виступив економічний фактор. Однак науковець не був прихильником моністичного пояснення історичного процесу. Він лише вважав економічні процеси одним із рівноправних факторів історичного розвитку.

У висновках наведені головні підсумки дисертаційного дослідження, зокрема:

· Встановлено, що історіографія проблеми започаткована ще за життя Миколи Олексійовича Максимейка. Виявлено, що на сьогоднішній день існує значна кількість різноманітних за характером і змістом історіографічних досліджень, але вони недостатньо висвітлюють дану тему.

· З'ясовано, що для проведення окремого дослідження, присвяченого науково-педагогічній та громадській діяльності М. О. Максимейка, існує достатня джерельна база, що складається зі значного комплексу опублікованих і архівних джерел. Тематично наявні джерела є різноманітними й охоплюють період 1888-1941 рр.

· Виявлено, що життєвий шлях Миколи Олексійовича Максимейка був нелегким і багато в чому типовим для українського діяча. З'ясовано, що у київський період життя М. О. Максимейка сформувалося коло друзів та ідейних соратників, з якими вчений підтримував тісні дружні зв'язки протягом усього життя. Важливу роль на даному життєвому етапі М. О. Максимейка відіграли О. В. Романович-Славатинський та М. Ф. Владимирський-Буданов, оскільки саме за їх пропозицією молодий дослідник був залишений при Київському університеті св. Володимира стипендіатом для підготовки до професорського звання, а згодом і призначений приват-доцентом по кафедрі історії російського права юридичного факультету Харківського університету. Харківський період життя М. О. Максимейка був надзвичайно насиченим. Вчений активно вів громадську та освітню діяльність. Брав участь у багатьох наукових товариствах та археологічних з'їздах. 20-ті - 30-ті роки XX ст. були дуже складним періодом для М. О. Максимейка. Тяжка хвороба, часи голоду, масові хвилі репресій стали справжнім випробуванням на життєвому шляху М. О. Максимейка. Дієву підтримку вченому у даний період надав М. П. Василенко. Саме за його сприянням М. О. Максимейка у 1925 році було обрано членом-кореспондентом ВУАН. М. О. Максимейко був талановитим викладачем, виваженим громадським діячем та непересічним науковцем, який продовжував наукову та педагогічну діяльність до останніх своїх днів.

· Визначено, що формування суспільно-політичних та освітніх орієнтирів Миколи Олексійовича Максимейка відбулося у період навчання у колегії Павла Галагана та Київському університеті св. Володимира. У Харківському університеті відбулося становлення М. О. Максимейка як педагога-практика і громадського діяча. Визначними факторами впливу на еволюцію громадських та освітніх переконань вченого стали революційні події 1905-1907 та 1917-1921 років.

· Доведено значний внесок М. О. Максимейка у розвиток правотворчої справи в Україні. Діяч на шпальтах газет піднімав проблеми недосконалості виборчого законодавства, яке встановлювало правила обрання представництва української громади до першого російського парламенту (1905 р.). Пізніше вчений розробив та обґрунтував правила створення української юридичної термінології, які у 1924 році були покладені в основу діяльності правничого відділу Інституту української наукової мови при Українській Академії наук.

· Зазначено, що Микола Олексійович Максимейко зробив помітний внесок і у розвиток української історико-правової освіти. За активної участі вченого у 1926 році була створена секція історії українського права при науково-дослідній кафедрі історії української культури Харківського інституту народної освіти. Очолюючи дану секцію, М. О. Максимейко займався підготовкою педагогічних кадрів для дисципліни “Історія українського права”.

· Визначено, що становлення М. О. Максимейка як науковця відбувалося наприкінці XIX ст. під впливом видатних учених Київського імператорського університету св. Володимира О. В. Романовича-Славатинського, М. Ф. Владимирського-Буданова та Л. М. Казанцева. У формуванні наукових поглядів М. О. Максимейка вагому роль відіграло і спілкування у колі наукових товариств з відомими вченими. Встановлено, що значний вплив на історико-державотворчі погляди М. О. Максимейка мали роботи відомих науковців М. Ф. Владимирського-Буданова та В. І. Сергієвича.

· З'ясовано, що предметом наукових зацікавлень дослідника були історія державно-політичного устрою і права Київської Русі, Литовсько-Руської та Московської держав. Дослідження науковця торкнулись Литовських Статутів, московських Судебників, Новгородської та Псковської судних грамот. Встановлено, що М. О. Максимейко провів дослідження всіх редакцій Руської Правди. Опираючись на архівні матеріали, вчений запровадив до історико-правової науки значний обсяг нових фактів. Наукові роботи М. О. Максимейка умовно були розділені за такими напрямами досліджень: історія права, історико-порівняльна методика та історія державотворення.

· Доведено, що наукові дослідження М. О. Максимейка проходили у рамках позитивістської методології. Теоретико-методологічні погляди М. О. Максимейка перебували під значним впливом праць французьких позитивістів. Також науковець орієнтувався на відомих вчених М. Ф. Владимирського-Буданова, В. І. Сергієвича, М. М. Ковалевського. Встановлено, що історико-порівняльний метод був базовим у наукових дослідженнях М. О. Максимейка.

· Визначено, що теоретико-методологічні концепції М. О. Максимейка мають істотне значення для історико-правової науки сьогодення, оскільки вчений надав ґрунтовну теоретичну базу історико-порівняльного методу. Особливо його ідеї важливі на сучасному етапі, коли метод порівняння широко використовується в Україні. Зокрема у складі Міністерства юстиції України діє Центр порівняльного права. Відповідні наукові дослідження проводить Центр порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України.

· Розкрито вагомий внесок М. О. Максимейка у розвиток досліджень українського права у першій половині XX ст. Встановлено, що значна частина наукових робіт вченого була присвячена дослідженню саме історії українського права.

Основні результати дисертації викладені авторкою у таких публікаціях

1. Остапенко С. В. М. О. Максимейко в громадському житті Харківщини / С. В. Остапенко // “Історичні записки” Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля.: Збірник наукових праць. - Вип. 10. - Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2006. - С. 144-149.

2. Остапенко С. В. Постать М. О. Максимейка в освітньому житті країни / С. В. Остапенко // Серія “Історія та географія” Харківський національний педагогічний університет ім. Г. С. Сковороди: Збірник наукових праць. - Х.: Майдан, 2006. - Вип. 24. - С. 90-99.

3. Остапенко С. В. М. О. Максимейко як представник школи західноруського права / С. В. Остапенко // Юридичні науки: Вісник Запорізького національного університету. - Запоріжжя: Запорізький національний університет, 2006. - №3 - С. 15-20.

4. Остапенко С. В. Громадсько-політична діяльність М. О. Максимейка / С. В. Остапенко // Серія “Історія та географія” Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди: Збірник наукових праць. - Вип. 28. - Х.: Майдан, 2007. - С. 13-17.

5. Остапенко С. В. Сейми Литовсько-Руської держави в дослідженнях М. О. Максимейка / С. В. Остапенко // “Історичні записки” Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля: Збірник наукових праць. - Вип. 13. - Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2007. - С. 120 -126.

6. Остапенко С. В. Порівняльний метод вивчення історії права М. О. Максимейка / С. В. Остапенко // Серія “Історія та географія” Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди: Збірник наукових праць. - Вип. 25-26. - Х.: Майдан, 2007. - С. 46-49.

7. Остапенко С. В. Коротка редакція Руської Правди в роботах М. О. Максимейка / С. В. Остапенко // “Історичні записки” Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля: Збірник наукових праць. - Вип. 14. - Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2007. - С. 73-80.

8. Остапенко С. В. Руська Правда в дослідженнях М. О. Максимейка / С. В. Остапенко // Матеріали сьомої сумської наукової історико-краєзнавчої конференції (22-23 листопада 2007 р.). - Суми: Сум ДПУ ім. А. С. Макаренка, 2007. - С. 172-178.

9. Остапенко С. В. Історія виникнення та розвиток давніх правових пам'яток у науковій концепції М. О. Максимейка / С. В. Остапенко // “Інтелігенція і влада”: Громадсько-політичний науковий збірник. - Одеса: “Астропринт”, 2008. - С. 212-218.

10. Остапенко С. В. Концепція створення української юридичної термінології М. О. Максимейка / С. В. Остапенко // “Майбутні юристи про права і свободи громадян”: Збірник студентських наукових статей. - Запоріжжя: ЗНУ, 2008. - С. 71-73.

11. Остапенко С. В. Історія українського права у дослідженнях М. О. Максимейка / С. В. Остапенко // “Історичні записки” Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля: Збірник наукових праць. - Вип. 16. - Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2007. - С. 120-123.

АНОТАЦІЯ

Остапенко С. В. Науково-педагогічна та громадська діяльність М. О. Максимейка. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.01 - історія України. - Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна. - Харків, 2008.