Рецепція творчої спадщини Михайла Грушевського в історичній думці кінця ХІХ – 30-х років ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Розвиток української історичної науки в другій половині ХІХ - перших десятиліттях ХХ ст. перебуває у центрі зацікавлень вітчизняних історіографів. Це й зрозуміло, адже одним із важливих завдань сучасної україніки є пошук витоків власної фахової ідентичності, відтворення розірваної попередньою добою наукової традиції. На сьогодні маємо солідну кількість досліджень, причому і статейного, і монографічного формату, де історики загалом реконструювали процеси становлення української Кліо в головних аспектах - біоісторіографічному, теоретико-методологічному, інституційному тощо. Попри численну історіографічну літературу, присвячену вказаному періоду розвитку вітчизняної історичної науки, залишається багато нез`ясованих питань. Серед них своєю важливістю вирізняється проблема виявлення західноєвропейського та світового інтелектуальних контекстів сприйняття творчого доробку класиків української історичної науки. Адже більшість наявних сьогодні історіографічних опрацювань присвячені головно вітчизняному досвіду прочитання та осмислення засадничих текстів наших істориків. Тим самим надалі консервується поширене уявлення про українську історичну науку другої половини ХІХ - перших десятиліть ХХ ст. як периферійну, представники якої творили винятково для "домашнього вжитку". З такої вузької перспективи українська наука опиняється поза головними історіографічними дискусіями, що модернізували обличчя світової гуманістики на зламі століть. Це, своєю чергою, не дає можливості об`єктивно оцінити внесок вітчизняних учених у конструювання моделі минулого східноєвропейського регіону.

Чи не найбільше ця проблема актуальна при дослідженні спадщини знакової постаті української науки Михайла Грушевського. Уже від початків дисциплінарного становлення грушевськознавства його засновник Л.Винар серед першорядних і важливих завдань назвав вивчення дискусій, спричинених творчими ідеями видатного вченого в науці його часу, слушно вказуючи, що лише за цієї умови можна об`єктивно визначити місце М. Грушевського в історіографічному процесі та підійти до створення його ґрунтовної наукової біографії. Сьогодні це питання досліджене, на жаль, фрагментарно, залишаючись висвітленим лише в аспекті взаємин видатного вченого з його сучасниками. Водночас, реконструювавши дискусії, викликані запропонованими вченим ідеями, ми не тільки повніше усвідомимо його вплив на тогочасну історичну науку, а й зрозуміємо як, зазнаючи критики, змінювалася творчість самого М. Грушевського.

Звернення до творчої особистості такого масштабу дозволяє вирішити ще одне не менш актуальне завдання - екстраполювати оцінки, які прозвучали на адресу наукового доробку М. Грушевського поза українським інтелектуальним середовищем, - ясна річ, з певною долею умовності, - на всю вітчизняну історіографію його часу. Отже, окреслена дослідницька проблема актуалізує нове прочитання та переосмислення творчої спадщини вченого. Це уможливить визначення її справжнього місця в інтелектуальній культурі України кінця ХІХ - ХХ ст.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є виявлення, систематизація та комплексний аналіз оцінок творчої спадщини М. Грушевського в українській та зарубіжній історичній думці кінця ХІХ - 30-х років ХХ ст. Особливий акцент у роботі зроблено на висвітленні дискусій, ініційованих його науковими ідеями.

Для реалізації поставленої мети передбачається вирішити такі завдання:

· проаналізувати ступінь опрацювання теми в історіографії, визначити рівень її теоретичного осмислення та виявити перспективи подальшого дослідження;

· охарактеризувати інформативні можливості основних видів джерел і визначити методику їх використання;

· виробити найбільш придатну методологічну модель для реконструкції дискусій довкола спадщини історика;

· виявити особливості сприйняття сучасниками перших наукових праць М. Грушевського;

· дослідити процеси становлення та розвитку української грушевськіани, виокремити її головні тенденції та етапи;

· показати особливості інтерпретації наукових ідей М. Грушевського з позицій москвофільської та малоросійської ідеологій;

· реконструювати дискусійне поле української історіографії окресленого періоду крізь призму обговорення праць дослідника;

· проаналізувати специфіку осмислення творчої спадщини українського вченого в історіографіях сусідніх народів;

· відтворити досвід прочитання та інтерпретації наукових та науково-популярних текстів М. Грушевського в західній інтелектуальній традиції;

· розглянути головні форми та прояви ідеологізації дискусій навколо творчої спадщини вченого;

· простежити вплив критичного обговорення наукових ідей М. Грушевського на еволюцію його творчості;

· проаналізувати посмертну грушевськіану (1934-1939 рр.).

1. Історіографія, джерела та методологія дослідження

Перший охоплює період від кінця ХІХ ст. до смерті історика в 1934 р. З`ясовано, що у цей час поодинокі аспекти проблеми обговорення творчих ідей ученого аналізувалися рецензентами його праць опонентами, колегами, учнями. Обґрунтовано, що особливістю тогочасної рефлексії є її двобічність та відкритість: М. Грушевський відповідав критикам його наукових концепцій, впливаючи на формування дискусійного поля українознавчої проблематики, значною мірою інспірованої його творчими ідеями. Загалом у грушевськіані кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. проблема сприйняття творчих ідей М. Грушевського сучасниками не була сформульована як самостійна. У численних різнорідних публікаціях було лише окреслено контури проблеми (головно в аспекті виявлення провідних оцінних тенденцій) та частково зафіксовано емпіричний і бібліографічний матеріал.

Другий період (1934-1989 рр.) - найбільш тривалий. У той час наукове та об`єктивне вивчення проблеми обговорення сучасниками М. Грушевського його творчої спадщини зосереджується, поза коротким західноукраїнським окресом (1934-1939 рр.), в еміграційних українознавчих центрах. Ця доба позначена становленням і стрімким розвитком грушевськознавчих студій, що набули систематичності із запровадженням нової українознавчої дисципліни - грушевськознавства - та заснуванням у США Українського Історичного Товариства і його друкованого органу - журналу "Український історик". Серед надбань цього періоду відзначимо перші спеціальні спроби Л. Винара, О. Оглоблина, О. Домбровського та Б. Будуровича розглянути особливості обговорення творчих ідей М. Грушевського в середовищі його сучасників. Вагомість в емігрантському українознавстві голосу представників старшої генерації - активних учасників наукового життя в 20 - 30-х рр., а також зацікавленість станом вітчизняної науки, що перебувала за "залізною завісою", спричинили появу досліджень, де висвітлювалися різноманітні аспекти радянської грушевськіани. Слабкі сторони діаспорного грушевськознавства зумовлені бідністю джерельної бази через неможливість аналізу широкого кола архівних матеріалів. Це призвело до загальної фрагментарності грушевськознавчих студій, що позначилося також і на спробах осмислити рецепцію спадщини видатного вченого його сучасниками. І все ж доробок учених діаспори є вагомим етапом грушевськознавства, що став підґрунтям сучасних досліджень.

На другу половину 30-х - початок 80-х років припадає найбільш одіозна критика радянськими вченими концепцій М. Грушевського, що велася паралельно з нищенням започаткованої ним історіографічної традиції. Праці радянських істориків того часу позначені явною заідеологізованістю із запрограмованим критицизмом на сталінсько-марксистському ґрунті.

Останній період, сучасний, - 90-ті роки ХХ ст. - початок ХХІ ст. Дослідження проблеми "творча спадщина М. Грушевського в оцінках його сучасників" набуває особливої популярності та актуальності в наш час у зв'язку із загальним відродженням вітчизняної історіографічної традиції, спроб інтеграції її здобутків у ширші інтелектуальні контексти, пошуку викликаного творчою діяльністю української інтелігенції резонансу поза виключно вітчизняним середовищем. Перевагою сучасного етапу грушевськознавства є значне розширення джерельної бази та застосування нових дослідницьких підходів. Це дало поштовх до віднайдення та осмислення багатьох нових контекстів сприйняття та обговорення творчої спадщини М. Грушевського наприкінці ХІХ - в першій третині ХХ ст., що знайшло відображення у працях В. Верстюка, І. Гирича, А. Жуковського, Л. Зашкільняка, М. Крикуна, О. Кураєва, В. Масненка, Р. Пирога та інших науковців. Загалом в грушевськознавстві за часи української незалежності опрацювання проблеми досягло свого апогею. Водночас впадає у вічі диспропорція у вивченні рецепції творчої спадщини М. Грушевського наукою його часу - прискіплива увага істориків до персоналогічного виміру питання та незначне зацікавлення його цілісним осягненням.

Осмислення проблеми пережило декілька етапів, кожен з яких мав власні ознаки, проте можна окреслити й певні спільні тенденції. Зокрема, в усі періоди домінувала персоналогічна складова обговорення тогочасною наукою творчості М. Грушевського, сприйняття ж критикою поодиноких його творів чи загалом історіографічної спадщини вивчалося побіжно. Вельми фрагментарним є звернення до питання становлення національних грушевськознавчих традицій. Зроблено висновок, що логіка розвитку грушевськознавства вимагає докладного аналізу та синтезу дискусій довкола спадщини М. Грушевського в цілісному контексті розвитку української історичної науки наприкінці ХІХ - першій третині ХХ ст.

Дисертант, ураховуючи сучасні герменевтичні підходи та методику системно-структурного аналізу, а також чітке історіографічне спрямування проблеми, виокремлює три основні джерельні комплекси: 1) "конкретний текст", який включає наукові матеріали, що відображають процес осмислення творчих ідей М. Грушевського у фаховому середовищі його доби; 2) "великий текст" - усі пам'ятки, що відбивають ставлення до різнобічної діяльності вченого з боку його сучасників; 3) "історико-культурний контекст" - сукупність матеріалів, які характеризують епоху та обставини інтелектуального життя науковця.

Такий поділ, уперше теоретично обґрунтований І. Колесник, виправданий, позаяк дозволяє охопити сукупність необхідних джерел. Особливо доречною така класифікація є при вивченні історіографічних дискусій довкола спадщини М. Грушевського. Автор поділяє твердження Г. Сварник, що джерельно-документальна база грушевськознавства "загалом неоднорідна і включає великий діапазон джерел різних рівнів". Сучасні архівні пошуки та публікаторська діяльність значно розширили джерельну базу грушевськознавства, уможлививши глибоке та масштабне тлумачення проблематики, пов`язаної з його творчістю.

Перший комплекс джерел - найважливіший, він розпадається на кілька видів: рецензії на численні наукові та науково-популярні праці М. Грушевського, що знаходили досить оперативний відгук на сторінках фахової періодики, а також матеріали дискусій довкола наукових творів ученого в українській, російській, польській, чеській та західній літературі, у яких часто брав участь сам дослідник, корегуючи та вдосконалюючи доказову базу своїх гіпотез; спеціальні статті і окремі сюжети в узагальнюючих історіографічних працях, присвячені аналізу вибраних аспектів наукового доробку історика або його цілісному осмисленню; некрологи та різноманітні за характером публікації, якими українська та світова громадськість відгукнулися на смерть М. Грушевського, відбиваючи узагальнене ставлення сучасників до його творчої спадщини.

Серед зазначених праць варто виділити передусім рецензії та різноманітні критичні матеріали, що віддзеркалювали оперативне сприйняття сучасниками наукових ідей М. Грушевського. Дослідники не надавали цій групі джерел особливої ваги. Спеціальна пошукова робота у цьому напрямку дозволила залучити до історіографічного аналізу значну кількість малознаних рецензій багатьма європейськими мовами і переконливо ствердити, що вже від перших студентських праць творчість М. Грушевського сприймалася досить жваво. Опрацьовуючи наукову періодику кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. з метою виявлення відгуків на твори вченого, вдалося віднайти і декілька невідомих сучасним дослідникам праць самого М. Грушевського.

Джерела другого комплексу класифікуються за характером інформації, змістом, походженням та формою існування. Серед них найважливіше місце посідає публіцистика, присвячена аналізу суспільно-політичної та державотворчої діяльності М. Грушевського. Наголошується, що ця публіцистика до певної міри відображала ставлення до вченого з боку представників різних течій українського, російського, польського та західноєвропейського суспільно-політичного життя. У ній автори часто зверталися також до наукової творчості М. Грушевського, слушно наголошуючи на тісній пов`язаності всіх аспектів його діяльності.

У другому комплексі джерел варто виділити також документальні матеріали. Це - документація офіційних закладів та установ, з якими співпрацював чи в поле зору яких потрапив М. Грушевський. Цей вид джерел містить певну "офіційну" інформацію про науковця. Встановлено, що сюди передовсім належать різноманітні характеристики на вченого, а також матеріали спецорганів російської, австро-угорської та радянської держав. Найчисленнішим видом другого комплексу джерел є епістолярій. Кореспонденція дозволяє реконструювати приватний вимір ставлення до наукової творчості М. Грушевського. До цього джерельного комплексу належить значна кількість листів до самого вченого, а також листування його сучасників.

Не менш важливим є і третій джерельний комплекс. Його використання дозволяє відтворити інтелектуальну атмосферу тієї доби, повніше відновити обставини творчості історика, виявити можливі впливи на процес формування його поглядів та їх обговорення сучасниками. Джерела цієї групи сприяють також висвітленню особливостей існування мікро- та макросоціуму вченого на різних етапах його життя, тому відмова від аналізу цього комплексу джерел значно збіднить уявлення дослідника про історика та його епоху.

Розглядається теоретичне підґрунтя проведеного історіографічного аналізу. Специфіка методологічного підходу, що застосовується в дослідженні, зумовлюється вирішенням його основних епістемологічних проблем, а також розумінням предмета та проблемного поля наукового пошуку. Обґрунтовано, що найбільш придатною для реалізації завдань дослідження є теоретична модель нової культурно-інтелектуальної історії. На відміну від традиційної історії історіографії, цей напрямок орієнтує дослідника на вивчення інтелектуальної діяльності і процесів у сфері гуманітарного, соціального та природничонаукового знання в їх конкретно-історичному соціокультурному контексті. Це спонукає інтерпретатора вітчизняної історичної думки постійно враховувати широке історико-культурне тло становлення історіографічних моделей.

Сучасна інтелектуальна історія, як й історична наука загалом, усе більше тяжіє до методологічного плюралізму та міждисциплінарного підходу, що вимагають від дослідника не лише використовувати якомога ширший спектр теоретичних і практичних досягнень усіх гуманітарних і соціальних наук, але й орієнтують його на системне вивчення джерел, звернення до всього обсягу корисних для реконструкції поставленого завдання пам`яток минулого. Через це ми не стали виокремлювати суто історіографічну складову творчості М. Грушевського, вважаючи за доцільне розглянути сприйняття сучасниками всієї його творчої спадщини. Тому, попри оцінки історичних концепцій ученого, у поле аналізу потрапила проблема ставлення сучасників до його історико-літературних, соціологічних та релігієзнавчих праць, що суттєво збагачує усталену дисциплінарну палітру грушевськознавчих студій. Таке розширення джерельної бази спонукало нас застосовувати категоріальний апарат історії філософії та культури, історії і теорії літератури, історії суспільної думки, культурології тощо.

Стверджується, що обґрунтована концептуальна модель дослідження та обраний методологічний інструментарій, а також узагальнена історіографічна література й залучений джерельний матеріал уможливлюють досягнення сформульованої у роботі мети та розв`язання поставлених завдань.

2. Творчість Михайла Грушевського в контексті українознавчих дискусій (1890-1914 рр.)

Розглядається проблема сприйняття праць ученого-початківця, написаних у часи студентських і магістерських студій. Виявлено, що вже перші кроки в науці молодого вченого привернули до нього увагу далеко за межами київського наукового середовища, в якому він сформувався як фахівець. Так, дебютна наукова розвідка М. Грушевського про південноруські господарські замки була помічена українським (П. Голубовський) та польськими (А. Чоловський, Б. Ульяновський) оглядачами.

Зацікавлення у науковому світі викликала і перша монографічна студія М. Грушевського "Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV ст.". Свідчення цього - розлогі критичні огляди в українській ("Киевская Старина"), російській ("Вестник Европы", "Исторический вестник", "Славянское обозрение") та польській ("Kwartalnik Historyczny") науковій періодиці. З`ясовано, що рецензенти зійшлися на думці про високий фаховий рівень книги, відзначили вправність автора в узагальненні широкого кола джерел та історіографічної літератури. Більш стримано сприйняли авторську концепцію про двоїстий характер суспільного устрою давньоруської держави, а також його висновки щодо наслідків татарського завоювання для Київщини. Загалом перша монографічна студія М. Грушевського зробила його ім`я відомим у фаховому середовищі, що, своєю чергою привернуло увагу до інших публікацій молодого дослідника.

Зазначено, що помітний резонанс у тогочасній науці мала стаття М. Грушевського "Громадський рух на Вкраїні-Руси в ХІІІ віці". Оглядачі підкреслили оригінальність історичного мислення автора, вказали на досконале володіння ним джерелами та літературою. Водночас під сумнів поставлено саму гіпотезу вченого про самоуправний характер тогочасних громад, для якої, на думку рецензентів, не було достатніх аргументів. З універсалістсько-прогресистських позицій до оцінки статті підійшов М.Драгоманов, критикуючи виправдання автором у дусі народницької історіографії боротьби "болохівських громад" з князем Данилом.

Автор виявив, що друга монографічна студія М. Грушевського, присвячена історії Барського староства, також стала помітним явищем тогочасної історичної науки. Її сприйняли у київських наукових колах як ґрунтовне джерелознавче дослідження колонізаційних процесів та соціально-економічного життя на Поділлі в XV - XVIII ст. Натомість працю критично оцінили в польській історіографії: А. Яблоновський закинув авторові тенденційність у критиці діяльності польської адміністрації краю.

Присвячений вивченню проблеми рецепції дослідницької та науково-організаційної діяльності вченого у перше львівське десятиліття.

Відразу ж після приїзду до Львова М. Грушевський зосередився на розгортанні видавничої діяльності в галузі наукового українознавства. Значні зусилля він доклав до реформування "Записок НТШ", високий рівень яких привернув увагу до вченого в середовищі російських, польських та західноєвропейських фахівців. Виявлено, що науково-організаційна діяльність М. Грушевського, прихильно сприйнята в академічному середовищі, викликала незадоволення в російських правомонархічних колах.

Доведено, що увага наукового світу до творчості М. Грушевського значно зросла після публікації перших томів його "Історії України-Руси", які захоплено сприйняли українські інтелектуали (М .Кордуба, С. Томашівський). Акцентувалося модерне у теоретико-методологічному сенсі розуміння М. Грушевським завдань історичної науки, джерельне підґрунтя праці, солідність наукового апарату роботи і - найголовніше - чітко сформульовані та послідовно впроваджувані на практиці концептуальні засади.

Значно критичнішим було сприйняття головної праці М. Грушевського серед польських колег. Починаючи від четвертого тому, "Історія" висвітлювала процеси поступової колонізації українських територій польською адміністрацією, що й пояснює прискіпливість уваги до праці з боку польських учених. Досліджено, що після публікації перших томів "Історії" між М. Грушевським та його польськими опонентами (А.Брікнер, А.Прохаска, Л.Колянковський) розгорілася полеміка довкола низки історіографічних проблем (норманська теорія, етногенез слов`ян, польсько-українські стосунки тощо).

Заборона української книги ускладнювала сприйняття історичних праць М. Грушевського в середовищі російських дослідників. З`ясовано, що на сторінках російської періодики, почасти й наукової, нерідко створювався негативний образ розгорнутої українцями Галичини національно-культурної праці. Утім, незважаючи на проблеми з поширенням видань НТШ і праць його голови в Російській імперії, наукові концепції М. Грушевського поступово набували все більшого розголосу в російському фаховому середовищі. Свідченням цього було звернення до його ідей та пряма чи опосередкована полеміка з ними на сторінках історичних часописів (наприклад, дискусія М. Грушевського та І. Лінниченка).

Певна лібералізація суспільно-політичного життя в Російській імперії на початку ХХ ст. уможливила проникнення інформації про праці М. Грушевського на шпальта російської наукової періодики. Встановлено, що найбільшого розголосу набула дискусія довкола статті "Звичайна схема "русскої" історії й справа раціонального укладу історії східнього слов`янства". Прихильно сприйнята в українському інтелектуальному середовищі як струнке теоретичне обґрунтування самостійності вітчизняного історичного процесу, вона викликала полеміку та застереження в колі російських учених. Деякі з них відзначили оригінальність запропонованого вченим погляду та недостатню обґрунтованість основних теоретичних положень, що вимагають подальшого глибокого вивчення. Інші ж обурилися через сам факт допуску української мови до академічного видання, що легалізувало її як інструмент науки та створювало прецедент для продовження роботи з популяризації здобутків українського культурного руху.

1904 р. М. Грушевський опублікував "Очерк истории украинского народа". Книгу із захопленням сприйняли в патріотичному середовищі як перший цілісний, викладений з національних позицій курс вітчизняної історії. Російські історики також визнали важливість появи книги в науковому, суспільно-політичному і просвітницькому плані. Рецензенти, акцентуючи популярне спрямування видання, підносили його наукову вартість як самостійної праці, теоретично вивіреної і написаної з урахуванням широкого комплексу джерел і літератури. Водночас висловлювалися численні зауваження полемічного характеру, що торкалися передусім проблем, які М. Грушевський подав у відмінному від російської історіографічної традиції дусі. Встановлено, що найбільше критики, як недостатньо обґрунтовані, зазнали декілька положень: про спадкоємність державницької традиції від Київської Русі до Галицько-Волинського князівства, про антів як безпосередніх предків українців, про вагомість українського внеску до скарбниці слов`янської культури тощо. Поряд з рецензіями академічного характеру, на "Очерк" з`явилися також численні відгуки представників російського інтелектуального життя (наприклад, М.Павлова), стурбованих активізацією українського руху в Російській імперії.

Перші узагальнені оцінки наукової праці М. Грушевського прозвучали у зв`язку з відзначенням у Галичині десятиліття його діяльності у Львові (1904 р.) та сорокаріччя від дня народження (1906 р.). Українські, польські, російські та чеські інтелектуали вказували на непроминальність дослідницької та громадської праці львівського професора для поступу українства на зламі століть. Саме в контексті відзначення цих ювілеїв було здійснено спробу визначити місце М. Грушевського в національному пантеоні, співвіднісши вагу його внеску до української культури зі значенням творчої спадщини Т. Шевченка та М. Драгоманова.

Висвітлено процес розширення кола представників національних історіографічних шкіл, що звернулися до аналізу творчості М. Грушевського. Акцентовано, що вчений відводив важливу роль популяризації своїх ідей в західноєвропейському науковому середовищі, тому багато зусиль доклав до появи німецького перекладу першого тому "Історії України-Руси".

Книга викликала значне зацікавлення з боку фахівців. Її вельми прихильно сприйняли українські гуманітарії, котрі наголошували на важливості її появи для популяризації українського питання в західному світі. Одразу після виходу книги розпочалося її жваве обговорення в європейській історичній науці. Одним із перших відгукнувся польський історик А. Брікнер. Відзначивши фаховий рівень праці, він зосередився на критиці антинорманської теорії М. Грушевського та не погодився із баченням в антах безпосередніх предків українців. А. Брікнер критикував теорію М. Грушевського про етнічні процеси на українсько-польському порубіжжі ХІ - ХІІІ століть. Полемічні зауваження А. Брікнера спричинилися до дискусії між польськими та українськими дослідниками щодо ваги норманського чинника в утворенні та еволюції державних форм Київської Русі.

На книгу М. Грушевського змістовними рецензіями відгукнулися чеські історики К. Кадлєц та Я. Славік. Високо поціновуючи науковий рівень праці, вони зауважили недостатню аргументованість висунутих українським ученим гіпотез (передусім антинорманської), надмірну категоричність у їх відстоюванні, що дисонує із загальною бідністю відомих і доступних історичних джерел.

Встановлено, що найбільша кількість відгуків на "Історію українського народу" з`явилася в німецькій науковій періодиці. Р. Штібе, Г. Кох, О. Геч та інші німецькі славісти зауважили, що в книзі М. Грушевського вдало узагальнено широкий спектр джерел і літератури, що дозволило критично розглянути існуючі гіпотези та обґрунтувати правомірність власних моделей. Визнавши слушними поодинокі висновки автора, вони натомість поставили під сумнів всю його концепцію ґенези етнічних і державотворчих процесів у східноєвропейському регіоні. У дусі західноєвропейської критики концептуальних підвалин книги прозвучали й оцінки класика румунської історіографії Н. Йорги.

Виявлено, що найбільш неприхильну рецензію на "Історію українського народу" написав В. Мількович. Як ідейний опонент М. Грушевського, він піддав гострій критиці історичну схему автора, передусім його антинорманську теорію. Ця публікація стала початком дискусії між М. Грушевським та його прихильниками (С. Томашівський та І. Франко), з одного боку, та самим В. Мільковичем - з іншого. З`ясовано, що наслідком полеміки стало чітке окреслення традиційного русофільсько-москвофільського (у дусі теоретичних настанов прихильників "звичайної схеми") та дедалі більш модернізованого національного погляду на конструювання моделі українського минулого. Стверджується, що в основі цих конкурентних історіографічних позицій лежало глибоке світоглядне протистояння між носіями загальноросійської та української національних ідентичностей.

Досліджується проблема поширення ідей М. Грушевського в російському і західноєвропейському інтелектуальному просторі й пов`язане із цим широке обговорення історіографічної і науково-організаційної діяльності вченого.

Лібералізація суспільно-політичного життя в Російській імперії після подій 1905 р. відкрила доступ українській книзі до російського читача. З того часу форум активного обговорення наукових ідей М. Грушевського поширився на підросійські землі. Виявлено, що зацікавлення працями М. Грушевського зросло у зв`язку з розпочатою ним розробкою історії козаччини, що бачилася важливим чинником східноєвропейської історії. Шостий та сьомий томи високо оцінили М. Василенко, Д. Дорошенко, М. Кордуба як нове слово в розробці широкого спектра історичних проблем. Студії М. Грушевського над ґенезою української козаччини відзначили й чеські дослідники Я. Славік та К. Кадлєц, акцентувавши ґрунтовність проведеної вченим джерелознавчої та історіографічної праці.

Натомість критично про шостий та сьомий томи "Історії України-Руси" відізвалися польські історики. Традиційно віддаючи належне "великій, імпонуючій ерудиції" українського вченого, котрий вперше представив докладний та всебічний образ економічних, соціальних, національних і культурних відносин на українських землях Речі Посполитої тієї доби, вони поставили під сумнів реконструйовану М. Грушевським модель польсько-українських відносин в XIV-XVII ст. На думку рецензентів М. Грушевський гіперболізував вагомість і значущість українського національного чинника на польських землях того часу, що проявляється, зокрема, в авторській термінології - уживанні топоніма "Україна" замість "Русь" та намаганні показати козаччину як чинник національного відродження вже від другої половини XVI ст. Усе це, вважали польські дослідники, свідчить про тенденційність поглядів українського вченого.

Встановлено, що досить схвальне сприйняття продовження "Історії України-Руси" знайшло на сторінках російських часописів. Йшлося про те, що праця М. Грушевського, хоча й насичена дискусійними моментами, вперше дозволяє цілісно поглянути на козаччину у тривалій історичній ґенезі. Попри прихильну опінію переважної більшості російських учених щодо історичних творів М. Грушевського, шовіністично налаштовані російські інтелектуали всіляко дискредитували його громадсько-політичну та культурно-наукову працю. Вони наголошували на руйнівному впливі ідей ученого щодо "звичайної схеми" російської історії.

Обґрунтовано, що ім`я львівського професора стало широковідомим, асоціюючись із культурними та політичними змаганнями українців. Свідченням цього були піднесені оцінки української, російської та західноєвропейської академічної громадськості з нагоди 25-ліття науково-літературної та суспільної діяльності М. Грушевського в 1910 р. У ювілейних оглядах йшлося про важливість для поступу вітчизняної науки та культури доробку українського вченого.

Для ознайомлення зі своїми ідеями зацікавлених читачів М. Грушевський запропонував російській аудиторії переклад першого тому своєї "Історії України-Руси". Російська критика зацікавлено зустріла працю М. Грушевського рецензіями О. Прєснякова, П. Михайлова, О. Кізеветтера. У них поступово формулювалися стрижневі дискусійні проблеми, які напередодні війни стали традиційними для українсько-російського історіографічного діалогу. Визнавши важливість появи праці та схваливши її професійний рівень, вони натомість заперечили його загальну концепцію ґенези українського народу та державності. Достатньо гостро на появу книги М. Грушевського відреагували представники правомонархічного табору.

Неабияка увага російських спеціалістів до першого тому "Історії" дала імпульс М. Грушевському продовжувати роботу в цьому напрямі. Для наступних перекладів учений обрав томи "козацького циклу". Російські історики (наприклад, Г. Вернадський) схвалили їхню появу, зазначивши, що праці М. Грушевського знайомлять не лише з незнаним джерельним матеріалом, але й представляють новий погляд на історію козаччини. Вони наголошували, що неможливо адекватно оцінити ключові події російської історії без розуміння історичних процесів, що відбувалися в українських землях. З оцінками російських учених солідаризувалися й білоруські історики В. Пічета та М. Довнар-Запольський.

Попри напружену науково-дослідницьку та організаційну роботу, М. Грушевський продовжував працювати над популяризацією української історії та культури серед широкого кола читачів. Поряд із другим і третім виданнями "Очерка истории украинского народа", учений опублікував низку інших науково-популярних нарисів, серед яких найбільш прихильно критика сприйняла "Ілюстровану історію України", що з`явилася в україномовному та російськомовному варіантах. Досліджено, що ці праці викликали загальне схвалення українських, російських та чеських рецензентів. Полемізуючи з баченням поодиноких наукових проблем, вони акцентували важливість популяризаторської діяльності вченого.

Активна наукова діяльність М. Грушевського та накопичена в українській історіографії критична база в обговоренні його історичних концепцій уможливили появу перших узагальнених студій, де робилася спроба цілісного погляду на історичну модель ученого. Виявлено, що першою працею, в якій узагальнено змістову насиченість і проаналізовано теоретико-методологічне підґрунтя історичних розвідок М. Грушевського, стали "Причинки до Історії України-Руси" І.Франка. Зроблено висновок, що розпочате І. Франком обговорення сприяло поглибленню наукової рефлексії довкола праць М. Грушевського.

Дисертант наголошує, що у львівське двадцятиліття М. Грушевський здобув славу лідера наукового українознавства. Розмаїта та цілеспрямована діяльність ученого щодо популяризації національної версії минулого на європейському континенті дала свої результати у вигляді розгорнутих у колах європейських істориків дискусій навколо ключових моментів історичної схеми професора та її практичної презентації в багатьох його працях.

3. Історичні погляди Михайла Грушевського в інтелектуальних дискурсах 1914-1923 рр.

Присвячений аналізу рецепції творчості вченого воєнного, революційного та еміграційного періодів.

Досліджено особливості обговорення наукової діяльності вченого в початковий період Першої світової війни. Виявлено специфіку звернення до студій М. Грушевського з обох боків фронту. В Австро-Угорській імперії вони слугували вагомим пропагандистським засобом для популяризації української справи в Західній Європі, особливо в діяльності Союзу Визволення України. Статті М. Грушевського передруковувалися у "Віснику СВУ"; невеликі за обсягом популярні книжки з історії України перекладалися мовами країн, що входили до блоку Центральних держав. Така популяризація історичних концепцій ученого багатьма європейськими мовами мала у висліді жваве обговорення в науковій літературі української моделі східноєвропейського минулого та привернула увагу західного світу до національно-визвольної боротьби нашого народу. Це значно розширило спектр національних історіографічних шкіл, представники яких зацікавлено відреагували на праці М. Грушевського. Схвальні відгуки наукові та публіцистичні твори вченого отримали в австрійській і німецькій періодиці. При огляді виданих СВУ історичних праць М. Грушевського акцентувалася їхня фаховість, вказувалося, що він є одним з найавторитетніших знавців минулого східноєвропейського регіону, а його концепція - вагома альтернатива загальноприйнятій москвоцентричній моделі. Однак, попри відверті симпатії до наукової та суспільно-політичної праці М. Грушевського, німецькі дослідники традиційно полемізували з антинорманізмом ученого, вбачаючи в популяризації цієї концепції виключно патріотичні мотиви.

Під час війни наукову діяльність М. Грушевського прихильно зустріли в українських колах. Відзначалися і непрості умови життя вченого на засланні, і складнощі українського культурного руху в часи війни загалом. З особливою симпатією українські оглядачі писали про видавничу діяльність СВУ в аспекті популяризації праць М. Грушевського європейськими мовами. Вказувалося, що фаховий рівень творчого доробку вченого не піддається сумніву в науковому світі, а його ім`я широко знане в середовищі європейської інтелектуальної еліти.

З великим застереженням видані СВУ європейськими мовами праці М. Грушевського були сприйняті в польській історіографії. Встановлено, що вагома пропагандистська складова популярних праць М. Грушевського породжувала політизацію критичних аргументів польських оглядачів (Ч. Франкевич, С. Смолька, О. Галецький), які обстоювали ідею доцільності перебування західноукраїнських земель у складі Польщі. Критика поглядів М. Грушевського зводилася до кількох усталених пунктів: недоречність уживання етноніма "українці" в контексті дослідження давньоруських часів, неслушність теорії про первісне українське заснування "червенських" міст, надмір негативізму в оцінці польсько-українських стосунків, героїзація козаччини тощо.

Прискіпливою була увага до українського питання і в Росії, де громадськість відверто негативно сприйняла діяльність галицьких українців щодо підтримки Центральних держав. Виявлено, що в умовах посилення патріотичної риторики та військової цензури ставлення до українства та його лідера набуло граничної критичності. Наприклад, у публікаціях П. Струве та Ю. Кулаковського йшлося про морально-ідейну причетність М. Грушевського до формулювання національних постулатів, які стали програмовими в діяльності українських організацій у Східній Галичині. Утім, частина представників російського науки (наприклад, С. Платонов і О. Шахматов) виступила на захист українського вченого, експонуючи його вагомий внесок у слов`янознавство.

Приводом для обговорення творчості М. Грушевського у цей час стали два ювілеї видатного діяча - тридцятиліття літературно-наукової діяльності (1915 р.) та піввіковий життєвого шляху, що були відзначені національною інтелігенцією і в Галичині, і в Наддніпрянщині. У дописах В.Дорошенка, С. Єфремова, М. Василенка, О. Лотоцького акцентувалася національна вагомість історіографічної, науково-організаційної та суспільно-політичної праці М. Грушевського, а його ім`я утверджувалося в національному пантеоні поряд із Шевченком і Драгомановим.

Присвячено особливостям рецепції творчої діяльності вченого в часи його політичного злету. Виявлено, що політична діяльність М. Грушевського, з одного боку, привернула до нього увагу широких кіл світової громадськості, з іншого, ще більше пов`язала два аспекти його діяльності - суспільно-політичний та культурно-науковий. З того часу сучасники при оцінюванні наукової творчості неодмінно враховували політичний досвід ученого на чолі відродженої України.

Державотворча діяльність М. Грушевського викликала хвилю публікацій про нього з обох боків Збруча. І хоча провідною темою була його суспільно-політична активність в роки революції, певну увагу оглядачі присвячували науковій спадщині як ідейному стрижню всієї діяльності, послідовно утверджуючи образ вченого як зачинателя модерної української історіографії. При цьому оцінки були неодмінно піднесеними, нерідко з агіографічними нотками. Зазначено, що ставлення до громадсько-політичної діяльності М. Грушевського з боку галицьких оглядачів було значно скептичнішим - вони критикували його русофільство та автономістсько-федералістські орієнтації.

Незважаючи на постійну зайнятість державними справами, М. Грушевський все-таки цілковито не полишав наукової діяльності. У цей час він займається відродженням журналу "Україна", а також друкує декілька науково-популярних творів. Останні традиційно схвально зустріли українські читачі і критика. Особливий резонанс отримала "Всесвітня історія в короткім огляді". Її оглядачі зазначили, що М. Грушевському вдалося головні події та явища світової історії викласти загальнодоступно, цікаво та фахово.

Постання Центральної Ради, її демократична політика в національній сфері, проголошення права на самовизначення всіх народів спричинили появу низки полемічних публікацій, в яких відновилося активне у дореволюційний час обговорення минулого та актуального стану українства з урахуванням нових політичних реалій. Оскільки при такому комплексному осмисленні феномену українства оминути інтелектуальний доробок М. Грушевського було неможливо, то часто спалахувала пряма чи опосередкована полеміка з його історичними концепціями. Наприклад, на критиці історичної схеми вченого зосередився І. Лінниченко. Його погляди були поширеними в середовищі російської інтелігенції краю та набули певної популярності в скептично налаштованих до українства колах. Опосередковану відповідь на ці закиди М. Грушевський давав у своїй тогочасній публіцистці, що містила глибокі міркування історіографічного та історіософського характеру. Оглядачі публіцистики вченого революційної доби наголошували на значній затребуваності суспільством зазначених публікацій, де йшлося про світоглядні орієнтири в нових політичних умовах, роз`яснювалося бачення поступу національного державотворення.

Гетьманський переворот усунув М. Грушевського від активної політичної боротьби та вимушено повернув до кабінетної наукової праці. Відсутність ученого на політичному Олімпі дала поштовх до осмислення його діяльності на чолі Центральної Ради. Восени 1918 р. з`явилося кілька присвячених йому публікацій, приурочених до річниці проголошення Центральною Радою її перших універсалів. У них акцентувалося на важливості науково-культурної та громадсько-політичної діяльності М. Грушевського.

Наукова діяльність М. Грушевського в еміграції була безпосередньо пов`язана із заснуванням восени 1919 р. у Женеві Українського соціологічного інституту і розгортанням його діяльності. Досліджено, що з публікацією праць М. Грушевського європейськими мовами в рамках видавничої діяльності УСІ відродилося обговорення його творчих ідей. У річищі наукової тематики інституту М. Грушевський підготував теоретичну працю "Початки громадянства (генетична соціологія)". Наддніпрянські дослідники зацікавлено сприйняли книгу, вважаючи її першою спробою цілісного осмислення важливих соціологічних проблем. Критичніше поставилися до неї політичні опоненти М. Грушевського з гетьманського табору (В. Липинський). Як про цікаву за постановкою важливих наукових проблем і шляхами їх вирішення про "Початки громадянства" писали західноєвропейські славісти (наприклад, А. Пальм`єрі).

Визнаючи необхідність популяризації української історії, М. Грушевський на початку 20-х рр. перевидав низку своїх науково-популярних праць. Серед них увагу українських оглядачів привернула "Ілюстрована історія України", що містила опис подій української революції, в якому виразно проглядалися соціалістичні симпатії та антигетьманська риторика автора.

Схвально в українському інтелектуальному середовищі сприйняли появу третьої частини восьмого тому "Історії України-Руси". Прихильно також українська критика зустріла початок роботи М. Грушевського над "Історією української літератури": перші томи праці відзначили галицькі (В. Дорошенко) та наддніпрянські (В. Коряк) оглядачі.

З`ясовано, що коли науково-організаційну діяльність М. Грушевського на еміграції його сучасники сприймали загалом схвально, то більшої контроверсійності набуло обговорення публіцистичних статей ученого у партійній пресі. У низці публікацій учений спробував усталити ідеологію основних принципів соціальної та політичної програми українських есерів у контексті нових реалій політичного життя на еміграції та в радянській Україні. Він намагався підвести під постанови конференцій есерів історико-ідеологічну аргументацію з минулого українського народу: труднощі партії вчений пояснював неврахуванням історичної традиції, відтак закликав до пошуку компромісу з більшовицькою владою. Публіцистика М. Грушевського спричинила гостру дискусію з боку західноукраїнських (Д. Донцов) та еміграційних діячів. Виявлено, що ця полеміка містила також критику народницької історіософії вченого.

Динамічний розвиток українських історіографічних студій у перших десятиліттях ХХ ст., накопичення значної кількості критично-аналітичної інформації щодо різноманітних аспектів наукової діяльності М. Грушевського уможливили її цілісне осмислення з висоти набутого вітчизняною історичною наукою досвіду. У працях В.Біднова, В.Герасимчука та Д. Дорошенка було розпочато комплексне вивчення феномену Грушевського-історика.

Видавнича праця УСІ привернула увагу західноєвропейських і американських славістів. Виявлено, що на сторінках провідних наукових журналів ("L`Europa Orientale", "Revue des Йtudes Slaves", "The American Historical Review") подавалася докладна інформація про здобутки очолюваного М. Грушевським інституту. Знайомлячи західного читача з постаттю керівника УСІ, рецензенти наголошували на значущості його наукових здобутків у багатьох галузях гуманістики. Про визнання в західноєвропейському науковому світі вагомості творчого доробку М. Грушевського свідчить його обрання в 1919 р. закордонним членом Чеської Академії Наук і Мистецтв. У 1923 р. Вища школа слов`янських студій Лондонського університету обрала вченого своїм членом-кореспондентом.

У 20-х рр. потужного імпульсу обговорення творчої спадщини М. Грушевського отримало в російському зарубіжному середовищі. Велика хвиля еміграції інтелектуалів з теренів колишньої Російської імперії на Захід, а також необхідність осмислення недавніх подій революції відродили в згаданому середовищі широке обговорення міжнаціональної проблематики з висоти нового історичного досвіду. У цьому контексті актуалізувалася критика історичних концепцій та політичної практики М. Грушевського, який в очах представників російської еміграції залишався найбільш авторитетним представником українства. Встановлено, що за своїм змістом ця критика була сумішшю попередніх правомонархічних гасел та сформульованої у часи війни тези про "масонську змову" проти Росії, в якій провідна роль відводилася українським лідерам. Попри таке заідеологізоване ставлення до наукового доробку М. Грушевського впадає у вічі і доволі високий індекс цитування його праць російськими істориками при дослідженні широкого спектра наукових проблем, пов`язаних зі спільним історичним минулим сусідніх народів. У цих працях (наприклад, М. Ростовцева) ідеї М. Грушевського сприймалися більш об`єктивно та толерантно.

Аналогічним за тональністю та емоційністю до російського був польський контекст рецепції творчої діяльності М. Грушевського наприкінці 10-х - у першій половині 20-х рр. Тут також можемо відзначити, з одного боку, рішуче опонування українському вченому в його баченні спільних аспектів минулого та актуального стану життя польського та українського народів (у працях Ф. Равіти-Гавронського та А. Ванчури), з іншого - доволі високий індекс цитування його історичних студій, визнання вченого авторитетним дослідником східноєвропейської проблематики (М. Гавлік, А. Кавалковський, К. Ходиницький).

На еміграційну добу припадає поява перших характеристик діяльності М. Грушевського в радянській державі. Якщо громадсько-політична праця ученого сприймалася критично, то оцінки наукового доробку ще не набули одностайної негативності пізніших часів - авторитетність його історичних творів під сумнів не ставилася. З`ясовано, що причиною цього була і слабкість тогочасної радянської історичної науки, і намагання більшовицького керівництва розколоти українську політичну еміграцію шляхом проведення переговорів з М. Грушевським щодо умов його рееміграції. Наголошується, що попри кон'юнктурність приязного ставлення до Грушевського-історика, у середовищі науковців країни - російських (М. Покровський), білоруських (В. Пічета) та українських (Д. Багалій) - він був справжнім авторитетом.

Висновки

грушевський москвофільський творчий науковий

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виражається у виявленні, систематизації та комплексному аналізі оцінок наукової спадщини М. Грушевського в українській та зарубіжній історичній думці кінця ХІХ - 30-х рр. ХХ ст. Дослідження основних форм та проявів рецепції наукової спадщини М. Грушевського з боку його сучасників дозволило сформулювати висновки методологічного, концептуального та науково-практичного спрямування.

Найбільш прискіпливим ставлення до праць М. Грушевського було в українському інтелектуальному середовищі: від критичних оглядів на перші наукові студії і до вибуху Першої світової війни бачимо перманентне розширення компліментарної складової обговорення його творчих ідей, що набувало рис агіографії при відзначенні різноманітних ювілеїв ученого. Кожна його праця неодмінно схвально сприймалася і в ній підносилося те новаційне, чим М. Грушевський збагачував вітчизняне історіописання. Поодинокі зауваження давалися із застереженнями і носили головно корегуючий характер. Активна громадсько-політична діяльність ученого висунула його на перші ролі вітчизняного політикуму. Це призвело до появи великої кількості опонентів дослідника та дедалі густішого забарвлення оцінок наукової творчості кольорами політичної кон`юнктури. Напередодні війни ученого вважали загальновизнаним лідером українства, у численних присвячених йому дописах зарахували до національного пантеону разом з Т. Шевченком та М. Драгомановим.

Перша світова війна, поляризувавши українську інтелігенцію на симпатиків проросійської та проавстрійської орієнтації, на короткий час спричинила критику політичних гасел М. Грушевського, в якій уперше прозвучало заперечення ключових тез його народницької історіософії. Утім, реноме М. Грушевського як найавторитетнішого історика залишилося непорушним. Перебування вченого на посту голови Центральної Ради стало унікальним історичним моментом, коли українці різних політичних орієнтацій були єдині у визнанні інтелектуального, духовного та політичного лідерства М. Грушевського.

Поразка політики Центральної Ради призвела до розчарування широких кіл інтелігенції в суспільно-політичних ідеях М. Грушевського. На цей час припадає усталення та поширення в літературі дихотомії "видатний історик - поганий/недалекоглядний політик", що поступово набувала традиційності. Негативне ставлення до державотворчої діяльності вченого досить швидко було екстрапольовано на сферу його наукової творчості. У колі симпатиків державницької історіософії з різним ступенем критичності й аргументованості йшлося про невідповідність теоретичних ідей ученого актуальним вимогам наукового поступу і буття нації. Розпочавши з критики поодиноких аспектів історіографічної спадщини М. Грушевського, дослідники та інтерпретатори невдовзі поставили під сумнів теоретичні засади його наукової схеми.

Інший варіант ідеологізації творчості М. Грушевського пов`язаний зі становленням радянізованого марксизму. Представники його української версії, засуджуючи політичне минуле вченого, тривалий час лояльно ставилися до його наукової спадщини, сприймаючи історичну схему та переосмислюючи зібраний джерельний матеріал з позицій соціально-економічної теорії. Загострення суспільно-політичної ситуації в країні призвело до зростання критичності на адресу наукової спадщини дослідника. Так і не піднявшись до рівня наукової критики праць ученого, українська радянська грушевськіана вульгарністю оцінок продемонструвала граничні варіанти ідеологізації його спадщини.

У міжвоєнні роки представники наддніпрянської течії української історіографії ініціювали появу перших аналітичних розвідок, присвячених висвітленню ключових моментів творчої спадщини М. Грушевського. Шістдесятилітній ювілей ученого став потужним каталізатором грушевськознавчої рефлексії та деякою мірою деідеологізував український інтелектуальний простір у сегменті осмислення його творчої діяльності. Українська грушевськіана 20-х рр. збагатилася цінними студіями над історіографічною спадщиною М. Грушевського, його теоретико-методологічними концепціями, історико-літературним і соціологічним доробком. Уперше було здійснено спробу окреслити місце вченого в історіографічному процесі його доби.