Річпосполитська історіографія України (ХVI – середина ХVII ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Річпосполитська історіографія України (ХVI - середина ХVII ст.)

07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Вирський Дмитро Станіславович

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі української історіографії Інституту історії України Національної академії наук України.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор

КОЛЕСНИК Ірина Іванівна,

Інститут історії України НАН України,

провідний науковий співробітник відділу української історіографії.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук

САС Петро Михайлович,

Інститут історії України НАН України,

провідний науковий співробітник відділу історії середніх віків і раннього Нового часу;

доктор історичних наук, доцент

ВАСИЛЕНКО Віталій Олександрович,

Державна гірнича академія України, м.Дніпропетровськ,

професор кафедри історії та політичної теорії;

доктор історичних наук, професор

ЛИМАН Ігор Ігоревич,

Бердянський державний педагогічний університет,

проректор з міжнародних зв'язків.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Царина домодерної історіографії в Україні містить чималий пізнавальний потенціал для будь-якого дослідника минулого. Адже ця наукова ділянка є свого роду квінтесенцією тієї «історії досвіду», до якої зводиться так багато сучасних напрямків історіописання. До того ж інтелектуальна ситуація «постмодерну» схильна до розгляду «амодерних» альтернатив, а «домодерн» здатний надати для цього численні і, що важливо, уже «науково» представлені матеріали.

На жаль, національно фокусована українська історична наука приділяла невелику увагу домодерній історіографії. Причому, інтерес до неї часто обумовлювся дискусійними примордіалістськими концепціями. Не дивно, що й історичні сюжети, пов'язані з перебуванням земель України під владою Речі Посполитої, залишалися на маргінезі досліджень українських істориків. Винятком була хіба що тема козаччини - центральна для цілої національної науки. Втім, навіть вона, поза опрацюванням інших сюжетів, деформувалася, а висновки козакознавців втрачали на переконливості. Інтелектуальна ж спадщина цього періоду взагалі великою мірою «витіснялася» до сфери «чужого» («свідчення іноземців про Україну» etc).

Загальну долю тут поділяє й проблематика «історії вітчизняної історіографії». Свідомо вживаємо національно амбівалентну дефініцію «вітчизняної», як зручнішу для опису феноменів домодерну.

Адже, тривалий час «канонізація» особи або тексту як вітчизняного історика/ пам'ятки вітчизняної історіографії залежала від жорстких і зазвичай «позанаукових» приписів. Зокрема, абсолютизовано ідентифікації за мовою, конфесією, етнічним і соціальним походженням.

Причому, телеологічні настанови змушували ставити знак рівності між «вітчизняним» та етнонаціональним «українським». Усе це обмежувало полі- та мультикультурну перспективу дослідження держав-імперій - панівних форм суспільної організації за часів домодерну.

Наразі те «обмеження» добре усвідомлюють дослідники Київської Русі, Великого князівства Литовського та Російської імперії, які, спираючись на методологію «нової історії імперії» (А.Каппелер, К.Мацузато, А.Міллер та ін.), говорять про ефективність саме «державницької» призми для розуміння історичних феноменів на теренах України та активно творять інтернаціональні community-співтовариства для їх дослідження.

Речі Посполитій (1505-1795) тут заважає популярне ототожнення із власне Польщею. Відтак, її часто-густо тлумачать не як «імперію», а як «національне королівство». Влада Польської Корони над українськими землями подається попросту як «окупаційна», спрямована не на інтеграцію-загальноімперську уніфікацію, а на асиміляцію-полонізацію. Утім, останнім часом, теза про «мультикультурність» спадщини Речі Посполитої знаходить все більше прихильників.

Популяризований наразі термін «річпосполитський» виступає позанаціональною/ мультикультурною альтернативою поняттям «старопольський» та «польсько-литовський». Він якраз і відбиває новий підхід до Речі Посполитої (з позицій imperial turn). Відтак, враховуючи ще й традиційно міцний зв'язок історіописання з інститутом держави, логічно виділити річпосполитську історіографію України в окрему дослідницьку царину. річпосполитський україніка козацтво історіографія

Остання вписана в ширший простір вітчизняного історіографічного процесу, що є рухом осмислення минулого України представницькими колами держав і спільнот, які функціонували на її території. Саме територіальна прив'язка відрізняє його від україніки-українознавства, що інтегрує знання про Україну з цілого світу (відтак можна казати, наприклад, про китайське українознавство, але воно не є частиною вітчизняного історіографічного процесу).

Вітчизняний історіографічний процес має характер «внутрішнього» руху і відображає численні лояльності мешканців країни у межах різних, у т.ч. багатоетнічних, політичних проектів (засновок про «виростання» України з якогось одного історичного державного утворення йому засадничо чужий). Цей процес не виключає ситуації домінування певних інтелектуальних чи то історіографічних практик, утім, акцентує на взаємодії всіх можливих «гравців». Адже, хоча згадані інтелектуальні/ історіографічні практики мають різне значення для цілого процесу, жодна з них не може бути вилучена з нього на підставах меншовартісності.

Примітно, що такий підхід до вітчизняного історіографічного процесу добре узгоджується із принципом державотворення. Не секрет, що широкознаний і вже цілком адаптований на модерному матеріалі постулат О.Прицака про державність як структуротворчий елемент історії України у царині Раннього Нового часу тлумачиться часто дуже однобоко - не як вивчення історії реальних держав на території України, а як пошуки зародків державності саме української.

Отже, нелінійний вітчизняний історіографічний процес має заступити лінійну схему розвитку «українського» історіописання, яка міцно позначена національною телеологією. Мова йде про знану тріаду: києворуське літописання - конфесійно-православне/ козацьке літописання - академічна історіографія національного відродження ХІХ-ХХ ст.

Річпосполитська історіографія України має стати не просто ще одним (четвертим) складником означеної «лінії», а одною із «спадкових» традицій у «просторі можливого» для місцевого історіографа. Запропоновані рамки представлення вітчизняного історіографічного процесу стануть на заваді побудовам суто ізоляціоністських моделей розвитку української історичної науки, сприятимуть її відкритості та конкурентоспроможності.

Актуалізують вивчення вітчизняного історіографічного процесу та його конкретних традицій і популярні у сучасній гуманітаристиці настанови «Іншування». Вони відбилися, зокрема, у тезі філософа Поля Рікера, автора книги «Сам як інший», який твердив, що «найкоротша дорога від `я' до `я' йде крізь думку інших». На актуалізацію досвіду історіописання в Україні працюють також етичні та естетичні вектори розвитку, наразі маніфестовані «світовою» історіографією.

Компаративістське значення нового підходу дозволяє інтегрувати вітчизняні досягнення інтелектуальної історії та націології. До речі, популяризація тези про націю як «уявлену спільноту» сприяє тлумаченням «національного розвитку» як, передусім, «інтелектуального». «Досвід історика», через певну зрозумілу психологічну співзвучність для сучасного дослідника минулого (позачасовий простір ремесла), тут може претендувати навіть на преференції. Бурхливий розвиток біоісторіографії, щоправда, переважно центрованої на «столітті історії» - «довгому ХІХ ст.», наочно підтверджує таку тезу.

Інтерес відносно домодерної історіографії живиться сьогодні і захитаною самовпевненістю сучасної науки. Остання все доскіпливіше приглядається до своєї спорідненості із міфологіями - того кровного зв'язку, від якого традиційна/модерна наука завжди намагалася дистанціюватись чи пак і відхреститись. Вона робить популярнішими не лише футуристичні, але й архаїчні студії. Гасла «нового Середньовіччя» нехай і не «опанували» світ (а чи якісь гасла здатні на це за часів постмодерну?), але надали значної респектабельності медієвістиці (до якої часто-густо ліпляться і дослідження античності та раннього модерну - власне як простір традиційного суспільства, соціумів «першої хвилі»).

Поза цими історіософськими обріями річпосполитська історіографія України, як дослідницький простір, сприяє інтеграції розрізнених здобутків вітчизняного джерелознавства. Власне, доробок попередників уже дозволяє перейти на новий рівень представлення українознавчих зацікавлень істориків Речі Посполитої XVI - середини XVII ст.

Загалом, згаданий дослідницький простір має наповнитися конкретним змістом, відходячи від випадкових екскурсів на основі обмеженого, а подекуди і неоригінального кола джерел, до регулярних досліджень незнаних або призабутих історіографічних пам'яток. Розширення дослідницьких обріїв створить умови для подолання вузькоспеціалізованих рамок для сюжету про річпосполитську україніку, збагатить нетрадиційними контекстами дослідження з ранньомодерної історії України загалом.

Останньому має сприяти і обране для цього дисертаційного дослідження структурування українознавчих зацікавлень істориків Речі Посполитої ХVI - середини XVII ст. за популярними до сьогодні історіографічними темами. Це історична географія та геополітика, змагання на Великому Кордоні України, генеалогія образу українського козацтва.

Міждисциплінарне значення дослідження стане у пригоді і в царині вітчизняного літературознавства. Бо не секрет, що філологи в Україні на ділянці опрацювання ранньомодерної україніки ще надміру зосереджені на кириличних текстах та їх творцях. Така мовно-абеткова одноманітність збіднює уявлення про вітчизняну літературу, зокрема і доби Речі Посполитої. Відтак, пропозиція «від історіографії», можливо, стимулює перекладацьку практику щодо текстів іншими мовами ранньомодерної вченості - латинської, польської, німецької, французької etc. Адже демонстрація потенціалу річпосполитської історіографії України, що має ще десятки, якщо не сотні, творів цілком або дуже слабко опрацьованих в українських контекстах, сподіваємося, сприятиме популяризації цього дослідницького простору серед представників усіх Цехів вітчизняних гуманітаріїв.

Хронологічні межі дослідження задані часом виняткової «вітчизняності» історіописання Речі Посполитої для українців (як громадян-підданих здебільшого саме цієї держави), періодом ХVI - середини XVII ст. Це доба столітньої шляхетської революції, яка витворила специфічний «універсалістський проект» на сході Європи. Революційна шляхта визначала вектор суспільного життя країни від Радомської конституції 1505 р. до придушення рокошу М.Зебжидовського 1606-1608 рр. (а щодо історіографічних інтенцій, які змінюються доволі повільно, і значно пізніше). Незавершеність цієї «революційної програми» покликала нову хвилю - козацьку революцію, яка розпочалася 1648 р. і вже на 1654 р. вивела значну частину «краю революції» з-під влади річпосполитського універсалістського проекту, аби стати каталізатором нового, вже «російського» проекту. У суто українській перспективі важливими хронологічними маркерами виступають також 1569 та 1596 рр. Вони позначили відлік двом уніям - Люблінській (політичній) та Брестській (церковній), що спрямовували масштабний проект інтеграції майже всіх українських етнічних земель до складу єдиного поліетнічного державного утворення (що мало значення для інтенсифікації проявів ранньонаціональної свідомості майбутніх українців). Відтак, саме в цій системі хронологічних координат річпосполитський контекст був conditio sine qua non, абсолютно необхідною умовою для будь-якої інформації про Україну.

Зв'язок з науковими програмами, темами, планами. Дисертація виконувалася згідно з науковими планами Інституту історії України НАН України, зокрема в рамках тем відділу української історіографії - «Українська історіографія ХІХ-ХХ ст. як фактор національної свідомості» (державний реєстраційний №0103U000696), «Історія української історичної науки: методологія, джерела та персоналії» (державний реєстраційний №0106U002971).

Об'єктом дослідження є стан річпосполитської історіографії ХVI - середини XVII ст. Предмет дослідження становить ґенеза україніки в межах річпосполитського історіописання ХVI - середини XVII ст.

Метою дисертаційного дослідження є визначення ролі і місця історичної україніки ХVI - середини XVII ст. у контексті історіографії Речі Посполитої.

Для досягнення означеної мети необхідно розв'язати такі наукові завдання:

· апробувати нові методологічні підходи до вивчення річпосполитської україніки та охарактеризувати наявну джерельну базу;

· визначити специфіку та основні форми домодерного історіописання;

· репрезентувати процес становлення річпосполитської історіографії ХVI - середини XVII ст.;

· прослідкувати еволюцію історичної україніки в історіописанні Речі Посполитої;

· дати аналіз характеристик українських земель у працях річпосполитських авторів;

· дослідити сюжети, пов'язані із «священною війною» на Великому Кордоні України;

· проаналізувати генеалогію образу козацтва у річпосполитській історіографії ХVI - середини XVII ст.;

· верифікувати класичні переклади ХІХ - початку ХХ ст., які увійшли до модерної української історіографічної традиції.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації слугували принципи міждисциплінарності та багатоперспективності (поліперспективності) історії (О.Прицак, В.Потульницький). Вважаємо зручним поділ методів за ступенем універсальності: 1) загальнонаукові; 2) міждисциплінарні; 3) загальноісторичні (спеціально-наукові); 4) суто джерелознавчі та історіографічні.

До першої групи належать, зокрема, історичний та логічний методи з властивими їм аналізом, синтезом і системним підходом (в межах як окремих джерел, так і їх сукупностей). З другої групи особливо слід відзначити методи з царин літературознавства, лінгвістики та антропології. З третьої - порівняльно-історичний, ретроспективний, синхроністичний та ін. Остання група представлена широким спектром методів історичної герменевтики, а також біоісторіографії, яка плідно використовує мікроісторію, просопографічний аналіз тощо.

Наукова новизна дисертаційної праці полягає у вирізненні та реконструюванні «річпосполитського етапу» розвитку вітчизняної історіографії, подоланні застарілого стереотипу «іноземності» для української історіографії творів річпосполитських авторів XVI - середини XVII ст. На прикладах конкретних праць Й.Л.Деція, Я.А.Красінського, М.Кромера, С.Оржельського, С.Сарницького, Б.Папроцького, Р.Ґейденстейна, Й.Бєльського, Ш.Старовольського, С.Любенського, Я.І.Петриція, П.Пясецького, А.М.Фредра та ін. продемонстрований потенціал річпосполитської україніки в осмисленні важливих історичних явищ, пов'язаних із Україною (інтерпретація давньоруської спадщини, презентація регіональних традицій, цивілізаційна боротьба на Великому Кордоні, ґенеза козаччини тощо).

Низку історичних творів уперше подано в українському контексті. Також уперше здійснені переклади з оригінальних праць С.Сарницького «Descriptio veteris et novae Poloniae» / «Опис давньої та нової Польщі» (Краків, 1585); Ш.Старовольського «Eques Polonus» / «Лицарство польське» (Венеція, 1628); Й.Л.Деція «Sendbrieff von der grossen schlacht und sigg … In Litten am. XXVII. tag Januarii des. 1527. …» / «Надісланий лист про велику битву та перемогу… на Литві 27 дня січня 1527 року…» (Краків, 1527); Б.Папроцького «Historya zalosna o prкtkoњжi y okrutnoњжi Tatarskie…» / «Історія жалісна про прудкість та лють Татарську…» (Краків, 1575); анонімної оповіді «Vraie relation de la route et dйfaite des Tartares et Tucs par les Polonais…» / «Правдива реляція про набіг та розгром Татар і Турків Поляками…» (Ліон-Париж, 1590); С.Любенського «Errata Iulii Belli Laureae Austriacae scriptoris, Taxantur» / «Оцінка помилок твору Юлія Беллі `Лавровий вінок австрійців'» (1630?); Я.І.Петриція «Historia rerum in Polonia gestarum anno MDCXX» / «Історія справ, що у Польщі діялися року 1620» (Краків?, 1622; доповнений варіант - Краків, 1637). Інші наведені в роботі українські переклади верифіковані за оригіналами, з виправленням помилок пізніших польських і російських перекладів.

Окреслені процеси стереотипізації певних «українських» літературних образів (представлення втрат від татарського нападу, релігійний чинник у діяльності козаччини тощо), вказано на генетичний зв'язок деяких модерних історіографічних штампів з річпосполитськими інтелектуальними конструктами (кордони та регіональні поділи «Русі», характеристика татарського нападу на Україну тощо). У зв'язку з особливим статусом феномену українського козацтва для вітчизняної історіографії важливим є опрацювання еволюції характеристик козаччини в історичному письменстві Речі Посполитої «допереяславської» доби.

Виправлені численні неточності та відверті помилки попередників як світоглядно обумовлені, так і пов'язані із застарілими стандартами науки. Зокрема, йдеться про класичні переклади джерельних текстів з ХІХ - початку ХХ ст., які, бувало, дозволяли собі суттєво редагувати оригінали (скорочувати або й дописувати текст), часто-густо надміру «націоналізували» ранньомодерну лексику (наприклад, ставили замість Корона - Польща, замість Русь - Україна або Росія), а також звичайно модернізували географічну термінологію (яка в оригіналах мала антикоцентричний характер). Особливо багато помилок містять переклади Я.Гліщинського з хроніки Гейденстейна (видання 1857 р.), А.Хшонщевського з хроніки Пясецького (переклад кінця ХVIII ст., виданий 1870 р.) та короткий уривок про Київ з Сарницького (у виданні 1874 р.).

Робота також розширює можливості дослідження історії України XVI - середини XVII ст. засобами спеціальних історичних дисциплін. Мова йде про актуалізацію або й власне введення до наукового обігу численних даних, цікавих з точки зору історичної географії, локальної історії, генеалогії, історії військового мистецтва тощо.

Практичне значення дисертації. Робота має широкий міждисциплінарний діапазон застосування (зокрема тут йдеться про літературознавство, культурологію, історію ідей і політичної думки тощо). Тема має значні дослідницькі перспективи та резерви саморозвитку (розширення хронологічних рамок, зокрема до кінця XVIII ст., себто до остаточної ліквідації Речі Посполитої; залучення до аналізу нових джерел з архівів та бібліотек Польщі та інших країн Європи; нові компаративістські студії тощо).

Вперше введені до наукового обігу, історичні факти зацікавлять дослідників конкретно-історичної проблематики XVI-XVII ст. (філологів-полоністів, литуаністів - дослідників історії Великого князівства Литовського, фахівців з історії козаччини та Кримського ханства, військових істориків, знавців локальної історії, спеціалістів з історичної географії, генеалогії та ін.). Для них певне утилітарне значення матимуть і запропоновані автором методологія, спеціальна лексика та спосіб інтерпретації автентичних термінів.

В освітніх практиках матеріали дослідження затребувані у курсах історії України, слов'янознавства, сходознавства, історії історичної науки, численних галузей українознавства та, зрештою, історії будь-якої гуманітарної науки й у численних спецкурсах (історія козаччини, літератури, військового мистецтва, локальні історії тощо).

Особистий внесок здобувача. Викладені в роботі положення та висновки належать дисертантові одноосібно.

Апробація дослідження. Основні положення та висновки дисертації знайшли відображення у чотирьох монографічних виданнях та 28 наукових публікаціях (їх використано також при опрацюванні кількох десятків гасел видання «Енциклопедія історії України»). Вони обговорювалися на міжнародних конференціях, круглих столах тощо, зокрема на: «Науково-краєзнавчій конференції, приуроченій до 300-ї річниці страти Данила Братковського», м.Луцьк, 22-23 листопада 2002 року; «Гісторыя вывучэння Вялікага княства Літоўскага ў 1991-2003 гг.», Гродна (16-18 мая 2003 г.); 1-му методологічному семінарі «Нова українська історіографія: образи, методи, напрями», Київ (17 січня 2006 р.); V-х Костомарівських читаннях, Чернігів (12 травня 2006 р.); 2-му методологічному семінарі «Нова історіографічна культура та український гранд-наратив», Київ (24 квітня 2007 р.); «Staropolskie kompendia wiedzy», Варшава (30 травня 2007 р.); «Україна і Велике князівство Литовське в ХIV-XVIII ст.: політичні, економічні, міжнаціональні та соціокультурні відносини у загальноєвропейському вимірі», Кам'янець-Подільський (27-29 вересня 2007 р.). Дисертація була обговорена на засіданні відділу української історіографії та спеціальних історичних дисциплін Інституту історії України НАН України і рекомендована до захисту.

Структура роботи відповідає поставленій меті та розв'язанню основних завдань дослідження. Відтак, дисертація складається із вступу, чотирьох розділів (які мають поділ на підрозділи). Далі йдуть висновки, список використаних джерел і літератури, а також додатки.

У додатках подані змісти деяких значущих історіографічних пам'яток, а також оригінальні тексти Й.Л.Деція, Я.А.Красінського, М.Кромера, М.Рея, С.Оржельського, С.Сарницького, Б.Папроцького, Р.Ґейденстейна, Й.Бєльського, Ш.Старовольського, С.Любенського, Я.І.Петриція, П.Пясецького, А.М.Фредра, Аноніма з 1589 р. (латинською, польською, німецькою, французькою та чеською мовами), класичні переклади (полономовні та російськомовні) плюс власні авторські переклади українською мовою творів та їх фрагментів, що аналізуються у другому-четвертому розділах дисертаційної роботи.

Обсяг дисертації - 396 с.; список використаних джерел і літератури - 448 позиція (61 с.); додатки - 402 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, сформульовані методологічні принципи дослідження, об'єкт і предмет дослідження, мета і завдання роботи, розкрито практичне і теоретичне значення праці.

Перший розділ роботи - «Річпосполитська україніка (ХVI - середина XVII ст.)» складається з трьох підрозділів. Перший підрозділ «Методологія, історіографія та джерельна база» окреслює методологічний арсенал автора, зупиняється на питаннях термінології та наявних історіографічних пропозиціях до обраної теми, а також характеризує джерельну базу дослідження.

Зокрема, зауважені історіографічні перспективи категорії інтелектуальна формація, запропонованої сучасним польським методологом історії Б.Скаргою. Акцентовано на сумісності модерністських і постмодерністських підходів (Ф.Р.Анкерсміт). Зауважено, що така сумісність особливо відчутна на матеріалах, які ще не накопичили традиції інтерпретацій.

Відзначена актуальність для обраної проблематики методологічних пропозицій, т.зв. історії читання. Вона, зокрема, дозволяє подолати обмеженість звичайної джерелознавчої схеми дослідження історіографічних наративів, виводить науковця на продуктивний сенсоцентричний рівень дослідження.

Одним з ключових понять, необхідних для представлення ранньомодерної історіографії, визнано численність та ієрархія лояльностей. Останнє визначало структуру ідентичності як особистості, так і окремих груп людей раннього модерну. Тут ураховано і тезу Ф.Броделя, що на той час ще цілком домінуючою (як вітчизна) залишалася крайова (провінціальна), а не державно-національна тотожність. Саме «провінцію» французький історик називав тогочасним «політичним підприємством оптимальної величини».

Зрештою, дисертант віддав належне концепції американського дослідника Дж.Р.Майора про «ренесансну державу». Зауважена її «зручність» для потрактування Речі Посполитої (особливо цікавого тут періоду).

Наприкінці методологічних спостережень дисертант зупинився на проблемі термінології. Так, зокрема, визнані переваги вживання окреслення «річпосполитський» замість націоцентричної лексики (польський, український, польсько-український etc). Цей кабінетний термін є також виграшним з точки зору політкоректності. Він підкреслює імперський (у тойбіанському сенсі «універсальної держави»), поліетнічний та над- або донаціональний характер державних утворень, що офіційно звалися Королівством Польським і Великим князівством Литовським, і після Люблінської унії 1569 р. остаточно сприймалися як єдина держава.

Історіографічний огляд проблеми зосереджений на історіографії «другого рівня», себто дослідженнях процесу вивчення історії історичної науки цікавої тут доби. Зауважено, що парадигма наукового представлення теми визначена ще В.Антоновичем. І зрештою, вже ним, на тлі модерної глорифікації «національної мови», було закладено основу тлумачення полономовних та латиномовних наративів про Україну як «іноземних».

Ця сама парадигма, для заповнення «вакууму», штучно вивищувала «великолитовські» історіографічні пам'ятки. З аналогічною метою запозичувалась і специфічно російська «призма» - дуже широко зрозуміле поняття «давньоруської літератури». І хоча згодом дехто заміняв «давньоруська» на «українська», змістовне наповнення лишалося тим самим (з характерною спробою виопукленням раніших або пізніших пам'яток затулити «голість» цієї літератури за цікавий тут час - XVI-середина XVII ст.). Дуже симптоматичним був також популярний погляд, що «іноземці» важливі передусім тим, що користувалися давньоруськими джерелами, які уважано за такі, що реально існували, але втрачені.

Цей стан речей лише закріпили найпримітніші візіонери наступного покоління - Д.Дорошенко та Д.Багалій. Бажання швидше перегорнути незручні домодерні сюжети та опинитися у «своїй тарілці» модерності прозирає зі сторінок історіографічних компендіумів пера обох авторів.

Найбільший історик цього покоління - М.Грушевський - також не студіював спеціально цікавий тут предмет. Утім, оскільки ранньомодерна історія стала віссю монументальної «Історії України-Руси», йому належали як честь уведення до наукового обігу чималої кількості річпосполитських творів, так і окремі цінні уваги до них (вміщені, зокрема, у додатках і коментарях до певних томів його «Історії»). Зрештою, підхід Грушевського до згаданих текстів відрізнявся хіба ретельністю, їх статус як «чуженецьких» цей історик-політик не заперечував (хоча сама демонстрація джерельно-історіографічної багатоманітності України певною мірою підважувала пієтет до кирилиці).

Вінцем зусиль наступного покоління стала праця В.Січинського «Чужинці про Україну». Вона надовго стала навіть не історіографічною пам'яткою, а пам'ятником «старої/вільної» української національної історіографії. «Відбронзування» цього твору - і досі проблема для вітчизняної науки.

Переважно за обріями/шорами Січинського відкрив, уже нашому поколінню, Україну «очима Заходу» і Д.Наливайко. Це «титанічне зусилля» повернення «на стару добру дорогу», без сумніву, зачарувало український науковий загал, відтак досі не помітно скільки-небудь рішучих спроб ревізії «наливайкових рамок» представлення цього предмета.

Статус наразі інспіруючої вітчизняної літератури, з цікавого тут предмета, для будь-якого історіографа мають численні витвори умовно «малої форми» професорів о.Ю.Мицика та Н.Яковенко. Зрештою, у плані актуалізації наративної спадщини Речі Посполитої слід відзначити праці П.Саса, який, утім, віддає перевагу не історіографічній, а політологічно-ідеологічній призмі подачі матеріалу.

У зацікавлених національних історіографій - це, передусім, польська та, меншою мірою, білоруська і російська історичні науки, укупі навіть із, найжвавішою на Заході, німецькою славістикою-полоністикою - питання «річпосполитського українознавства» стійкого інтересу досі не викликали. Власне, цілий сюжет історіографії Першої Речі Посполитої досі досліджено досить фрагментарно. Тут явно переважають праці про окремий наратив чи то окремого автора. Для польської історіографії досі basic book є праця Г.Барича «Шляхами старопольського історіописання» (1981). Нові наративістичні підходи до дослідження ранньомодерної історіографії представляє праця А.Дзюби, а темою «річпосполитського українознавства» наразі явно захопленим є П.Борек. Утім, як видається, останній має слабкість до ілюстрації вже добре «розкручених» польською українікою сюжетів.

Праця німецького дослідника Г.-Ю.Бьомельбурга «Ранньомодерна нація у Східній Європі: польське історичне мислення та обрії гуманістичної національної історії (1500-1700)» (Вісбаден, 2006) взагалі може претендувати на статус найсвіжішої історіографічної пропозиції за темою. Найцікавішим тут є підрозділ 7.3. «Регіональний обрій: польське історичне мислення та інші традиції на півночі Східної Європи», де Бьомельбург досліджує відмінності історіографій регіонів Речі Посполитої, в т.ч. й України.

Джерельна база дослідження структурована за трьома основними комплексами: 1) (контекст), котрий включає строкаті за походженням джерела та літературу, що відтворюють соціокультурне тло обраної історичної доби; 2) (великий текст) вся сукупність пам'яток, що вийшла з-під пера річпосполитських історіографів XVI - середини XVII ст.; 3) (текст) містить твори, які спеціально перекладені та проаналізовані дисертантом.

Перший комплекс дозволяє об'єднати в межах однієї системної джерельної сукупності найрізноманітніші історичні матеріали з архівів і бібліотек України та Польщі, залучені автором для реалізації поставлених перед ним завдань. За своїм походженням, внутрішньою будовою, зовнішньою формою, функціями джерела цього комплексу класифікуються за різними типами, родами, видами і підвидами.

Наративні (оповідні) джерела, які складають другий з означених комплексів, відрізняються жанровим різноманіттям (причому, нерідко у межах одного і того ж твору-компендіуму). Переважно це творчі наукові матеріали, публіцистика, мемуаристика та епістолярія, що широко залучалися для реконструкції історіографічного процесу в Речі Посполитій XVI - середини XVII ст. та до коментування джерел третього комплексу.

До останнього увійшли малознайомі вітчизняній історіографії твори, аналіз яких наразі є найбільш корисним для висвітлення значущих історіографічних сюжетів річпосполитської україніки. До таких віднесено праці (або їх фрагменти): Яна Анджея Красінського (1550-1612) «Polonia. Ad Serenissimum et Potentissimum Henricum I Valesium, Poloniae Regem» / «Полонія. До ясновельможного та могутнього Генріха Першого Валуа, з ласки божої Польського короля» (Болонья, 1574); Мартина Кромера (бл.1512-1589) «Polonia sive de situ, popolis, moribus, magistratibus et republica regni Polonici libri duo» / «Полонія або про положення, людність, звичаї, уряди та справи громадські Королівства Польського книги дві» (Базель-Кельн, 1577, неодноразово перевидана); Станіслава Сарницького (1532-1597) «Descriptio veteris et novae Poloniae» / «Опис давньої та нової Польщі» (Краків, 1585); Шимона Старовольського (1588-1656) «Polonia» / «Полонія» (Кельн, 1632; неодноразові перевидання) та «Eques Polonus» / «Лицарство польське» (Венеція, 1628); Йоста Людвіка Деція (1485-1545) «Sendbrieff von der grossen schlacht und sigg So Kь. Ma. Von Poln volk In Litten am. XXVII. tag Januarii des. 1527. Jars mit den unglaubigen Tartern gehabt hat» / «Надісланий лист про велику битву та перемогу, що королівське військо польського народу на Литві 27 дня січня 1527 року з невірними татарами мало» (Краків, 1527); Бартоша Папроцького (1543-1614) «Historya zalosna o prкtkoњжi y okrutnoњжi Tatarskie a o srogim mordowaniu y popsowaniu Ziemie Ruskiey y Podolskiey. Ktore sie staіo Ksiкїyca Paџdziernika Roku 1575» / «Історія жалісна про прудкість та лють Татарську і про суворе нищення та псування Земель Руської та Подільської. Котре сталося місяця Жовтня Року 1575» (Краків, 1575) та «Ogrod krolewsky…» / «Сад королівський» (Прага, 1599); анонімна оповідь «Vraie relation de la route et dйfaite des Tartares et Tucs par les Polonais, plus une lettre envoyйe au grand chancellier de Pologne» / «Правдива реляція про набіг та розгром Татар і Турків Поляками, плюс один лист великого канцлера Польщі» (Ліон-Париж, 1590); Миколая Рея (1505-1569) «Џwierzyniec» / «Звіринець» (Краків, 1562); Свентослава Оржельського (1549-1598) «Acta interregni post obitum nimirum Sigismundi Augusti» / «Справи безкоролів'я по смерті безсумнівній Сигізмунда Августа» (бл.1578); Рейнольда Ґейденстейна (1553-1620) «De bello Mosсovitico commentariorum libri sex» / «Війни Московської коментарії. У 6-и книгах» (Краків, 1584; численні перевидання) та «Rerum Polonicarum ab excessu Sigismundi Augusti libri XII» / «Історія Польщі по смерті Сигізмунда Августа. В 12-і книгах» (Франкфурт-на-Майні, 1672); Йоахима Бєльського (1550-1599) «Kronikк polsk№ Marcina Bielskiego, nowo przez Joachima Bielskiego, syna jego, wydan№» / «Хроніка польська Мартина Бєльського, наново сином його видана» (Краків, 1597); Станіслава Любенського (1573-1640) «Errata Iulii Belli Laureae Austriacae scriptoris, Taxantur» / «Оцінка помилок твору Юлія Беллі `Лавровий вінок австрійців'» (1630?); Яна Іноцентія Петриція (1592-1641) «Historia rerum in Polonia gestarum anno MDCXX» / «Історія справ, що у Польщі діялися року 1620» (Краків?, 1622; доповнений варіант - Краків, 1637); Якуба Собеського (1590-1646) «Commentariorum Chotinensis belli libri tres» / «Коментарів Хотинської війни книг три» (Гданськ, 1646); Павла Пясецького (1579-1649) «Chronica gestorum in Europa singularium» / «Хроніка подій в Європі» (Краків, 1645 та перевидання) та Анджея Максиміліана Фредра (бл.1620-1679) «Gestorum populi Poloni sub Henrico Valesio…» / «Історія народу польського за правління Генріха Валуа» (Гданськ, 1652 та перевидання).

У другому підрозділі «Головні форми допросвітницької історіографії» постулюється існування єдиного простору історичної нарації від часів античності аж до ХVIII ст. Відтак, схематично окреслюється цей самий простір, розглянута ґенеза жанрів, функцій і парадигм-аномалій тогочасної історіографії.

Основну увагу звернено на представлення еволюції хроніки. Зауважено, що основним напрямком її розвитку як літературного жанру був рух від хронології до опису та від синтези до енциклопедії.

Третій підрозділ «Ренесансна історіографія Речі Посполитої та україніка» присвячений конкретним річпосполитським іпостасям загальноєвропейських історіографічних «форм». Проаналізовано процеси творення історіографії Речі Посполитої ХVI - середини XVII ст., переважно в контексті зацікавлень українікою. Реконструйоване коло авторів і творів, у яких ця проблематика знайшла своє відображення.

Зауважено, що за півтора століття розвитку річпосполитська історіографія сягнула високого, хоча і не виняткового, рівня наукової зрілості (відповідно до тогочасного стандарту науки). Примітно, що і кількість «українознавчих» творів істориків Речі Посполитої обраховується на сотні найменувань, помітним є й зміцнення інституційної бази таких досліджень.

З часом слабшало значення «імпорту мозків» (зазвичай італійських). Рівень методологічної рефлексії кращих річпосполитських істориків цілком абсорбував загальноєвропейські здобутки у цій сфері (причому з'явились приклади і зворотного впливу). Королівський двір і «князі церкви» втратили початкову монополію на історіописання, суттєво зросло коло замовників і споживачів історіографічної продукції. Все це позитивно позначилося на розбудові інституційної мережі, динаміці допливу молодих кадрів, а також тематичному та жанровому розмаїтті історіографії Речі Посполитої.

Помітним став і зовнішній вплив річпосполитської історіографії. Підкріплена зовнішньополітичними успіхами держави, вона все більше приваблювала не лише сусідів, але й загальноєвропейські вчені кола. Останні залюбки приймали її посередництво у формуванні своїх східноєвропейських візій, у т.ч. і щодо теренів сучасної України. А для будь-якої історіографічної ініціативи, що виходила з цих останніх, річпосполитські наробки становили звичайну рамку та пробний камінь для перевірки власних концепцій.

У другому розділі - «Характеристика українських земель у річпосполитській історіографії» - аналізуються конкретні наративи, які репрезентують землеописи України в історичному письменстві Речі Посполитої. Зауважено, що ця проблематика з останньої третини ХVI до середини XVII ст. пережила бурхливий розвиток: від власне виокремлення в оригінальний сюжет до певного «класицизму» або стереотипності представлення історико-географічної специфіки краю.

У першому підрозділі «Експертиза-екстракт для короля та вчених іноземців (Я.А.Красінський та М.Кромер)» представлені образи України середини XVI ст. Це робиться на прикладі двох перших «Полоній» - творів у жанрі «візитівки» країни. Він сполучав елементи і аналітичної записки, і політичної експертизи, і вченого впровадження для ерудитів. Цей жанр був вельми популярним у ХVI ст. і виявився особливо питомим у ситуації виборів першого польського короля-«іноземця» (Генріха Валуа). Автори обох трактатів, Я.А.Красінський і М.Кромер, задали специфічні «наративні рамки» для представлення українських земель як «коронних», належних до Польського королівства.

Головними ознаками Русі-України для Красінського стали природне багатство землі та військова доблесть її народу. До того ж він акцентував на винятковому місці русинів серед інших «сарматів», а це, зауважимо, ставало плодючим ґрунтом для творення на базі загальнодержавного сарматизму партикулярно-регіональної та квазінаціональної роксоланської теорії.

Красінському вдалося створити риторично струнку схему - апологію прав польського короля на землі Русі. Причому, якщо в країно- та народознавчому нарисі історик виявляв до русинів значну прихильність, то у викладі історико-юридичних концептів руську державницьку традицію він всіляко упосліджував (зокрема, доводячи «незаконність» влади руських володарів). Втім, навіть дозована популяризація фактів з історії Русі мала значення, зокрема, для потреб Першого українського Відродження, адже постулювала «історичність» руського народу, нагадувала про давню державну незалежність і потугу русинів. Вона давала точку опертя та навчала вести аргументовану дискусію в прийнятій у західній політичній культурі системі координат; готувала міжнародну опінію щодо будь-якого потенційного русько-українського проекту.

У порівнянні із Красінським, руські образи М.Кромера, виразного прихильника централізації країни та стирання регіональних особливостей, в українській перспективі були менш плідними. Утім, вони таки представляли широкому, як на той час, колу читачів Русь-Україну та створювали базу (зокрема, термінологічну) для її подальшого дослідження західною вченістю як у межах Речі Посполитої, так і Європи в цілому.

Другий підрозділ «Коментар до мапи: “Опис давньої та нової Польщі” С.Сарницького» присвячений аналізу першого історико-географічного довідника земель Речі Посполитої (1585), який був тісно пов'язаний із процесом картографування держави. Автор цього твору, С.Сарницький, першим таки у річпосполитській науці здійснив повномасштабну спробу описати і вписати українські землі до загальнодержавного контексту. Він інтегрував різнорідні і розпорошені попередні «досягнення» - у царинах географії, історії та краєзнавства - доступні його сучасникам.

«Опис» став безпосередньою річпосполитською відповіддю на виклики доби Великих географічних відкриттів та численних пропозицій «від географії», з якими зіткнулася у своєму розвитку європейська ренесансна гуманітаристика. І аж до появи праць Г.Боплана та А.Целларія праця Сарницького залишалася тут поза конкуренцією.

«Опису» належать численні елементарні «цеглинки» багатьох літературних штампів, які згодом набудуть ознак «природності» та апріорного сприйняття певних ознак України. Чимало фактів, наведених Сарницьким, взагалі не мають аналогів у джерельних вістках своєї доби, інші - змушують по-новому поглянути на знайомі речі та явища української історії (як ось місце Синьоводської битви 1362 р., проблема походження козацтва тощо). Автора «Опису» можна вважати за справжнього піонера вітчизняного наукового краєзнавства.

У третьому підрозділі «Прообраз України-автономії в “Полоніях” Ш.Старовольського» проаналізований текст розділів про Україну з країнознавчого трактату Ш.Старовольського (1632; 1652). Він яскраво сигналізує про кристалізацію на середину XVII ст. вже модерного поділу «давньої Русі» на три етнонаціональні території - білоруську, російську та українську. У термінах автора це Біла Русь (території, підлеглі Великому князівству Литовському), Чорна Русь (Росія-Московія) та Червона Русь (Україна, підлегла Короні Польській). Стирання межі між українськими землями, що увійшли до складу королівства до (Галичина) та після (Волинь і Наддніпрянщина) Люблінської унії 1569 р., - дуже виразна новація Старовольського, саме за нею згодом буде визначено територіальну програму-максимум (Україна - «по Віслу») Козацької революції середини ХVII ст.

Взагалі «модерність» смислів і мотивів стосовних України, це те, що справді вражає в доробку Старовольського. Місцева традиція в нього вже практично не потребує «античної» легітимації. Учений у своїх міркуваннях явно спирався на тривалу і, що важливо, цілком респектабельну в очах сучасників інтелектуальну спадщину апологетів русько-польського єднання та «добровільної» інтеграції «Русі» до структур Корони Польської. Втім, креслення Старовольським образу Русі-України як цілісного краю з власними кордонами, спільним минулим, специфічними соціополітичними явищами (як ось і козаки) та потребами надавали йому рис фактично рівноправного/ автономного члена Речі Посполитої. А саме на такому корінні під час Козацької революції виростала ідея «Великого князівства Руського» - третього члена річпосполитської «федерації».

Третій розділ - «Священна війна на Великому кордоні України як сюжет річпосполитської україніки» присвячений творам, що висвітлювали найпопулярніший «український» сюжет у річпосполитській історіографії - перманентне протистояння з ісламським світом на теренах краю.

У першому підрозділі «Війна взимку: опис битви під Ольшаницею 1527 р. Й.Л.Деція» проаналізований твір (1527) Й.Л.Деція про відбиття татарського нападу на Київщину 1527 р. Він демонструє достатній рівень освоєння історичним письменством Польського королівства загальноєвропейських ренесансних практик укладання військових реляцій. Утім, автор ще чувся невпевнено перед західним читачем і волів, аби з його текстом попрацювали досвідчені редактори.

Децієв стиль вражає рельєфністю деталей, увагою не лише до акту битви, але й до рутинних «технологій» тогочасної війни. Він наразі може вважатись взагалі за найкращий у річпосполитській історіографії опис «зимової кампанії» на південному кордоні України. Цінний твір Деція також і як джерело до біографії однієї з культових постатей вітчизняної історіографії - кн.К.І.Острозького. Утім, особливо слід відзначити зусилля автора щодо «вписування» українських подій до зрозумілих європейцю контекстів, зокрема, наголос на важливості цієї ділянки Великого Кордону християнського світу для організації опору турецько-татарській загрозі - на той час «надзавданню» цілої європейської політики.

Другий підрозділ «Хроніка успішного татарського нападу 1575 р. (Б.Папроцького віршована `Історія жалісна…')» присвячений хроніці наскоку кримців на Україну 1575 р. Це один з перших творів Б.Папроцького. У ньому дуже докладно (іноді погодинно) змальовано саму технологію татарського нападу та дії оборонців України (як вождів-гетьманів, так і рядових вояків). Автор широко використовує літературні штампи своєї доби (невільницька доля, чесноти військового вождя та ін.), які під його пером набувають особливо виразних рис. Наведені ним описи тогочасних військових технологій (збір та пересування війська, функції сторожі, процедури військових рад тощо), а також бойових зіткнень та двобоїв - одні з найрельєфніших в історичному письменстві Речі Посполитої. Особливо цікавими вважаємо свідчення про роль козацтва на Поділлі, їх «поволосну» організацію та специфічні таланти у боротьбі із загарбниками.

Специфікою змальованої Папроцьким картини є ще відчутний долюблінський кордон - історик набагато гірше обізнаний з людьми і реаліями Волині та інших «підлитовських» до 1569 р. теренів України. Його герої - це переважно вихідці з Поділля та Галичини, ці українські землі автор обдаровує найбільшою увагою (багатющий генеалогічний і топонімічний матеріал звідси - одна з родзинок твору).

Загалом «Історія жалісна» Б.Папроцького є чудовим прикладом побутування віршованої хроніки у річпосполитській історіографії та демонстрацією її наративних можливостей щодо відбиття сучасних автору історичних подій. Вільність жанрових рамок, незважаючи на відданість історика архаїчній, середньовічно-провіденціальній загальній візії історії, подарувала читачам чимало колоритних образів українських земель кінця ХVI ст. Ці образи мали помітний вплив на бачення цілої України як за часів Речі Посполитої, так і в модернішу добу.

Третій підрозділ «Анонімна реляція “міжнародна” про набіг татар 1589 р.» аналізує франкомовне видання опису татарського нападу на Україну 1589 р. Воно є, наразі, найбільш цілісним оповіданням про цю значущу подію. Цей твір яскраво ілюструє зростання потуги українського козацтва, ставить під сумнів традиційні оцінки дій великого гетьмана коронного Я.Замойського в кампанії 1589 р. як провальні чи бодай неефективні (за наративною традицією, що походить від критично налаштованого щодо особи канцлера львівського архієпископа Я.Д.Соліковського).

Цікавим є те, що, попри провал прикордонної «оборони поточної» (можливо, більший навіть за випадок осені 1575 р.), татарам не вдалося вивести з України значної кількості бранців та здобичі. Причому, великою мірою це сталося завдяки козаччині. Недаремно остання наступного 1590 р. звернула на себе пильну увагу уряду, який пробував реалізувати нову козацьку реформу з постійним реєстром козаків і новим осідком у Кременчуці.

Загалом ситуація на Україні наприкінці 1580-х років має явну подібність з передоднем 1648 р. - в обох випадках «відбій» у планах уряду Речі Посполитої щодо боротьби з Туреччиною закінчився врешті-решт «козацькою війною». Отже, можна казати про значний вплив 1589 р. на «політичний досвід» річпосполитської Русі-України, а відтак і важливість аналізованого тут тексту для вітчизняної історіографічної традиції.

Не можна не відзначити й зростання історіографічної вправності істориків-«піарників» Речі Посполитої відносно, наприклад, реляції Й.Л.Деція з 1527 р. Це вже не «заготовка» для просунутих європейських оглядачів, а завершене «послання» світу. Для переконливості воно використовує численні, вже цілком опрацьовані, риторичні штампи (про козаків, про стиль поводження християнських вояків і їх ворогів тощо) і навіть публікує «автентичні першоджерела» (лист Хедер-паші). Відтак не можна легковажити роллю реляції 1589 р. (вона мала ще два німецькомовних, чеськомовне та італомовне видання) для зацікавлення освіченої публіки Європи українською проблематикою в цілому.

У четвертому розділі - «Генеалогія образу українського козацтва в річпосполитській історіографії» висвітлюється сюжет розбудови характеристик козаччини України в річпосполитській історіографії протягом другої половини XVI - середини ХVII ст.

У першому підрозділі «До привілею Баторія: де проводити “кордон”? (М.Рей, Я.А.Красінський, С.Оржельський, Б.Папроцький)» проаналізовані перші характеристики українського козацтва, простежено формування «козацького сюжету» у річпосполитському історичному письменстві (1560 - 1570-х рр.). Зауважено, що певний час він був міцно прив'язаний до Поділля і надалі ця подільська призма була дуже важливою для сприйняття-освоєння образу козаччини історіографією Речі Посполитої (наприклад, на Запоріжжя перенесено русько/галицько-подільський образ «військової школи»).

Як свідчить уривок з Оржельського, були навіть вагання щодо поширення терміну «козаки» на запорожців-«низовців». Взагалі поняття «за-порогу» та «низу» дуже символічно підходили для акцентування на маргінальності козаччини у річпосполитському суспільстві, на ваганнях Вітчизни щодо необхідності визнання спорідненості із цими своїми занадто орієнталізованими, «потатареними» дітьми.

Від самого початку осмислення нового сюжету історичне письменство Речі Посполитої усвідомлювало конкурентний потенціал козацтва щодо шляхетства, утім не відкидало можливість інтеграції першого із другим. Життя козаків з грабунку, вже трохи бридило сноба-шляхтича (який волів війни для слави), але, оскільки грабувався зовнішній ворог країни, шляхетське суспільство готове було виявляти тут терпимість. Загалом у перших літературних характеристиках позитиви козацтва таки переважували його негативи, і тут письменники-історики були солідарні з урядом, який привілеєм Стефана Баторія 1582 р. та козацькою реформою 1590-1591 рр. фактично легітимізував козаків як соціальну верству річпосполитського суспільства.

Другий підрозділ «Права “през шаблю” здобуті: від здобичництва до армії-Війська (Р.Гейденстейн, Й.Бєльський, С.Любенський, Я.І.Петрицій)» присвячено історіографічним пам'яткам, котрі творять вже наступний етап осмислення «козацької теми» (1580-і - 1621 р.). Зауважено, що з «освоєнням» Війська Запорізького Річчю Посполитою описи козаччини набувають акцентів власне «внутрішнього» феномену і проблеми з життя країни. У історіографічних настановах цього часу на перший план виходить аналіз користі, яку може принести застосування козаків при веденні поточних державних справ. Нові ділянки для проявів козацької активності з'являються постійно, даруючи козацтву все більш різноманітний досвід. Починає укладатись і реєстр «козацьких служб» Речі Посполитій - своєрідні «очки», які набрало козацтво в очах суспільства. Останні стають підставою для претензій козаків на розширення власних «прав» і «вольностей». Причому, вони вже пробують не лише просити, але й вимагати; надходить час перших «козацьких війн». Новий період продовжився до гучного «міжнародного» тріумфу козацтва під Хотином 1621 р.