Річпосполитська історіографія України (ХVI – середина ХVII ст.)

Загалом, саме у творчості проаналізованих у підрозділі авторів, тема козаччини виходить на новий якісний рівень. Все більше уваги приділяється козацтву як внутрішньому явищу в житті Речі Посполитої, історики креслять програми інтеграції козаків до річпосполитського суспільства, причому не відкидають і можливостей надання/збереження їм певних автономістських прав.

Особливий інтерес викликає у згаданих авторів і процес накопичення якісних змін у військовому мистецтві запорожців, перетворення їх із нечисленних допоміжних підрозділів у повномасштабну армію - реального конкурента як збройних сил сусідніх держав, так і самого коронного війська. Утім, особливої ворожості щодо цього не відчувається, вона виявляється хіба ситуаційно (скажімо, при описі козацьких повстань).

Третій підрозділ «Переддень революції: з “Війська” в “народ” (Я.Собеський, Ш.Старовольський, П.Пясецький, А.М.Фредро)» аналізує тексти, які продукувало останнє «дореволюційне» покоління річпосполитських авторів (1621-1648/1654 рр.). Йому довелося реагувати на період, позначений наростанням якісних змін у козацькому середовищі, що продовжувався аж до початку Козацької революції.

Військо Запорізьке тоді все впевненіше діє як самостійна військово-політична сила. Усе це обумовлює доволі інтенсивні прояви зацікавлення козаччиною з боку тогочасних річпосполитських історіографів. Причому, рівень розробки «козацької теми» явно покращується, у чому ми переконуємось на прикладі характеристик козацтва пера Якуба Собеського, Шимона Старовольського, Павла Пясецького та Анджея Максиміліана Фредра.

Загалом, у творчості цих авторів тема козаччини у річпосполитській історіографії ХVI - XVII ст. сягнула найвищого ступеня зрілості. Ці історики ретельно дослідили сюжет розвитку військового мистецтва Війська Запорізького, ускладнення його бойового досвіду. У їх текстах увиразнилася тенденція до вивчення внутрішніх структур козацтва, вплив на які подається як єдина основа для урядової політики Речі Посполитої в козацькому питанні. Зміцнили тут і трактування козаків саме у «руському» контексті, з'явилася чітка ідентифікація запорожців за мовою (русько-українською) і вірою (православ'ям).

Згадані історики доклали рук і до постання стійких історіографічних міфів щодо козаччини - з'ясування респектабельних античних контекстів козацького феномену; «баторіанської легенди» (міфу-заснування); уявлення про «золотий час» давньої гармонії запорожців і держави, теза про шкоду від допливу черні на Запоріжжя; сприйняття козаків як лицарів християнського світу, героїв загальноєвропейської антитурецької боротьби. Зрештою, ці автори, вже помітно усвідомлювали існування наративної традиції «козацького образу»: залучали матеріали своїх попередників, активно «гралися» з історіографічними акцентами та інтерпретаціями.

У висновках констатовано, що самоусвідомлення та розвиток історії як наукової дисципліни неможливі без рефлексії над усім простором власного минулого, без обмежень та вилучень окремих його сторінок. Наочним прикладом розширення обріїв розуміння вітчизняного історіографічного процесу є дослідження річпосполитської історіографії України ХVI - середини XVII ст.

Методологічні пропозиції сучасних філософів історії та теоретиків історіографії (Ф.Р.Анкерсміт, Р.Дарнтон, Б.Скарга); істориків, які розробляють проблематику історичної синтези (Ф.Бродель, А.Каппелер, П.Магочий, Дж.Р.Майор, А.Мончак, О.Прицак та ін.); а також знаних сучасних фахівців з історії власне раннього Нового часу, Речі Посполитої та підпорядкованих їй українських земель (П.Борек, Г.-Ю.Бьомельбург, А.Дзюба, Ю.Мицик, П.Сас, Н.Яковенко та ін.) дозволяють формування цілісних авторських підходів до обраної проблематики.

Досить ще свіжа для українського дослідника ситуація покращення доступу до джерел з польських бібліотек та архівосховищ забезпечила цілком нові можливості для формування джерельної бази дослідження. Відтак, ціла низка оригінальних праць річпосполитських істориків ХVI - середини XVII ст. уперше вводиться до наукового обігу (з найбільш примітних: Л.Й.Деція опис битви під Ольшаницею 1527 р. /1527/, Б.Папроцького «Історія жалісна…» /1575/, значні фрагменти з «Опису давньої та нової Польщі» С.Сарницького /1585/, Ш.Старовольського розділ «Про козаків запорізьких» з трактату «Лицарство польське» /1628/ тощо).

Вибір за основний об'єкт дослідження текстів ХVI-XVII ст. вимагав окреслення ознак допросвітницької історіографії. Головною її характеристикою є високий рівень тяглості літературних форм від античності до XVIII ст. Провідними історіографічними жанрами протягом цієї доби лишалися аннали та хроніки. Останні з цих двох зазвичай і ставали головним простором для жанрових експериментів.

Специфікою домодерної хроніки був її енциклопедизм (компендіум знання) та пристосованість до вибіркового читання (про що б не хотів дізнатись - тобі все до однієї і тої самої книги). Відтак, узасаднилась «всеїдність» хроніки щодо інших літературних форм, посилилась пластичність її як літературного жанру. З пізнього середньовіччя окреслюється тенденція до секуляризації історії, сфера сакрального на сторінках хронік все більше поступається явищам профанного у світі.

Від часів Ренесансу помітно зростає зацікавлення теорією історіографії. І хоча натхнення тут черпається ще здебільшого з традиційних античних джерел (переважно використовувався арсенал риторики), але зростаюче повноводдя сучасної історіографічної продукції також стає стимулом для теоретизування.

Від початку XVI ст. на шлях пришвидшеної модернізації, разом із цілим суспільством, ступило й історичне письменство Корони Польської. Для історіографії тут (втім, як і для літератури взагалі) починається доба новочасності. Це епоха «нової класики», оформлення нової історіографічної парадигми (ренесансної). Вона забезпечила річпосполитській історіографії високий ступінь відкритості до свіжих і нешаблонних методик інтерпретації минулого досвіду.

Жваві контакти в межах загальноєвропейської ренесансної «республіки вчених» сприяли постійному допливу нових ідей та форм історіописання. Не цуралися у Речі Посполитій і «іноземних фахівців», зокрема, широко залучаючи для розвитку власної історіографії авторитетних у цілій Європі італійських істориків. Можна навіть казати, що, принаймні якийсь час, успіх у читача-іноземця був важливішим для річпосполитського історіографа за думки власних співгромадян (доба домінування сприйняття історіографії як способу комунікації між монаршими дворами й іншими урядами).

Помітний вплив на розвиток історіописання в Речі Посполитій мав королівський двір, але з кінця ХVI ст., почасти у зв'язку із новими засадами виборності польського короля, монархи втрачають «монополію» та провід у справі історіографії на користь ідеологів шляхетства. Так само, із поширенням протестантизму, суттєво похитнувся контроль за історичним письменством з боку офіційної католицької церкви. Розширення простору плюралізму, висока питомість історіографії у політико-конфесійній боротьбі забезпечили стрімке зростання зацікавленості історичним письменством з боку цілого суспільства. Причому, нерідким стає дуже тривалий вплив окремих творів про минуле на суспільну свідомість.

Зрештою, важливо відзначити й зовнішній вплив новочасної річпосполитської історіографії. Він поширився на всю «вчену Європу». А для будь-якої історіографічної ініціативи з теренів України річпосполитські інтелектуальні напрацювання становили звичайну рамку та пробний камінь для перевірки власних концепцій.

Таким чином, з початку ХVI до середини XVII ст. у справі представництва України та її минулого виразно домінує історіографія Речі Посполитої (Корони Польської). Це дозволяє виділити в рамках дослідження вітчизняного історіографічного процесу окремий річпосполитський період.

Україніка, пропри певну маргінальність свого становища щодо польського «культурного ядра» держави, була вповні охоплена річпосполитською інтелектуальною формацією. Як давньоруський досвід, так і сучасні проблеми України осмислювалися на теренах Речі Посполитої доволі інтенсивно. Взагалі дуже впливові в країні традиції регіоналізму та партикуляризму, не лише сприяли плеканню локальної специфіки, але й дозволяли скористатись досвідом більш успішних регіональних «фракцій» (Литва, Пруссія, Лівонія, Малопольща etc) та абсорбувати ефективні елементи чужих досі дискурсів.

Так, за річпосполитськими взірцями, з кінця ХVI ст. дуже широко розбудовуються локальні історіографічні інституції (конфесійні, магнатські, міські і т.ін.). Вони суттєво прислужилися справі поширення ранньонаціональної ідеології «народу руського», а згодом уже і «козако-руського».

Суттєвою ознакою річпосполитської україніки була її неоднорідність. Ґрунтувалася вона на розбіжності «руського» досвіду з питомими образами державного гінтерланду, уособленого зазвичай навіть не етнічно польськими землями, а баченням «столиці» та уряду держави. Відтак, типовий офіційний історик Речі Посполитої зазвичай критично ставився до державної спадщини Київської Русі, але значно толерантніше відносився до «народних традицій» своїх руських співгромадян.

Можна казати, що русько-українські позитиви взагалі зосереджувались на річпосполитській сучасності, а негативи - на києворуському минулому. До певної міри цим пояснюються відносно слабкі апеляції до давньоруської політичної спадщини навіть у рамках т.зв. Першого українського відродження кінця XVI - першої половини XVII ст. і формування у середині ХVII ст. нових українських державних структур не на базі Великого князівства Руського, а ще дуже історично «свіжого» Війська Запорізького.

Утім толерантне ставлення офіційної історіографії до України-«регіону» сприяло активності річпосполитських істориків у справі краєзнавчого опису українських земель Корони. Про це наочно свідчать проаналізовані у дисертації фрагменти з праць Я.А.Красінського, М.Кромера, С.Сарницького та Ш.Старовольського. Чимало опрацьованих тут сюжетів до сьогодні не втратили наукового значення.

Особливістю цих творів, яка взагалі може правити за загальник річпосполитської історіографії, є погляд на Україну від західного її кордону (так би мовити зі штадпункту столичного Кракова). Так, зокрема, у площині історіографічної міфологізації давнього минулого з домінанти Західної України походить виопуклення значення Галицько-Волинського князівства/ королівства в давньоруській історії, трактування його як головного спадкоємця давнього Києва. Культ галицьких королів сформувався саме в історіографії Польської Корони, адже підносив долюблінську «Польську Русь» над іншими (за взірцем вивищення королівської Польщі над князівською Литвою).

Так само і при описі «сучасного» стану українських земель Корони інформації річпосполитських істориків про західні області різко відрізняються за ступенем докладності від теренів південно-східного прикордоння. За столицю цілої «коронної Русі» у всіх авторів визнається Львів, Київ - то радше столиця руської «античності».

Взагалі, чимало українських історичних регіональних поділів були осмислені як такі саме річпосполитськими істориками. Яскравим прикладом тут може бути і кар'єра терміну «Червона Русь», і таке специфічне історико-географічне поняття, як Покуття. Русь-Галичина, Волинь, Поділля, Київщина-Наддніпрянщина також стійко закорінені у лексиці усіх згаданих землеописів. Ворожість до регіональних поділів і локальних традицій проявляє хіба що «усеполяк» Кромер.

Боротьба на Великому Кордоні України належала до постійних тем річпосполитської історіографії. Причому, оскільки йшлося про протистояння турецько-татарській загрозі - сюжету актуальному для цілої християнської Європи, престиж цього роду досліджень був досить високим. Панівними літературними (історіографічними) формами тут стали реляція та віршована хроніка. Обидві вони акцентували на простоті та інформативній місткості твору, чим здобували популярність не лише у сучасників, але і у пізніших історіографів, авторів загальніших та синтетичніших праць.

Проаналізований тут опис Й.Л.Деція битви під Ольшаницею 1527 р., крім своїх безсумнівних фактографічних вартостей, цінний тим, що взагалі був однією з перших друкованих реляцій в історії річпосполитської історіографії. Відтак, він чудово ілюструє процес закорінення нового жанру в літературі Речі Посполитої. Праця явно орієнтована назовні: відзначається загальноєвропейською риторикою т.зв. «турчик» - творів антитурецької спрямованості, популяризує Україну як одну з важливих ділянок фронту «священної» війни християнського світу з невірними, писана німецькою мовою з розрахунком на іноземного видавця (від якого ще й чекає літературного редагування).

Віршована «Історія жалісна…» Б.Папроцького є взагалі найбільшим у річпосполитській історіографії твором про успішний татарський напад на Україну. Події боротьби з наскоком кримців 1575 р. описані автором передусім для співвітчизника, про що свідчить і «проста» (польська) мова твору. Останній яскраво відбиває реалії життя українського прикордоння, подає цілу галерею образів шляхти українної, указує на пережитки долюблінських військово-політичних поділів, тогочасну незавершеність «зустрічі Русі з Руссю» в єдиному просторі Речі Посполитої після 1569 р. Текст Папроцького не належить до вершин річпосполитського історіописання за методом і дослідницькою технікою, але цікавий численними літературними штампами, які широко побутували в україніці XVІ-XVII ст. та мали вплив і на модерну історіографічну традицію.

Анонімна франкомовна реляція про татарський напад на Україну 1589 р. є взірцевою ілюстрацією зростання майстерності річпосполитських творців цього жанру (порівняно із його першопрохідцями початку ХVI ст., зокрема, і згаданим Децієм). Твір кваліфіковано інформує чужинців про специфіку української ділянки Великого Кордону європейської цивілізації, одним з перших знайомить європейського читача з таким оригінальним явищем, як козаччина та її роллю у боротьбі із турецько-татарською агресією.

До образу українського козацтва річпосполитське історичне письменство другої половини ХVI - середини XVII ст. зверталося доволі регулярно. Відтак, ґенеза цього важливого для України історичного феномену знайшла належне відбиття у творчості істориків Речі Посполитої.

Дослідження генеалогії цього історіографічного образу дає багатий матеріал як для тлумачень самого цього явища, так і до вивчення фахових технік річпосполитських учених. Зокрема, це дозволяє спростувати численні популярні в модерній вітчизняній історіографічній традиції штампи про відсутність уваги суспільства Речі Посполитої до проблеми козаччини та про негативне ставлення шляхетських письменників до козаків.

Річпосполитське історичне письменство справді первісно вагалося у питанні, де проводити кордон щодо козацтва: чи це таки «діти коронні», чи безбатченки з Дикого Поля, люди із-за цивілізаційної межі. Причому для світу Корони були зрозуміліші давні знайомці - козаки подільські, менше інформації було про запорожців, щодо яких навіть були сумніви чи це також «козаки». «Родова пляма» козаччини як явища малого формату, другорядного у житті суспільства, справді, стримувала усвідомлення новими поколіннями істориків Речі Посполитої якісних змін у козацькому середовищі. Утім, це зовсім не призводило до якоїсь застиглості характеристик низовців.

Загалом саме річпосполитська історіографія надала козацтву «вчений імідж», познайомила із цим явищем не лише освічених співгромадян, але й європейську гуманітарну науку. Вона напрацювала стійкі козацькі «історіографічні міфи»: «баторіанська» та «лицарська» легенди (міфи-заснування), уявлення про «золотий час» первісної гармонії запорожців і держави, теза про шкоду від допливу черні на Запоріжжя, сприйняття козаків як лицарів християнського світу, героїв загальноєвропейської антитурецької боротьби. Вона таки створила й античні рамки для портрету козаччини, які надавали останній значної респектабельності в очах ренесансної вченої традиції. Вона ж популяризувала проекти інтеграції козацтва до суспільних структур Речі Посполитої, причому обговорювала й різноманітні ступені автономії Війська Запорізького і, таким чином, виводила його на простір великої політики.

Аби належно оцінити історіографічну спадщину проаналізованих праць річпосполитської історіографії України, у дисертації здійснено значну кількість перекладів (з латинської, польської, німецької, французької, чеської мов). Аналіз деяких відомих перекладів текстів оригіналу, зроблених протягом ХІХ-ХХ ст. виявив окремі помилки (фактичні та термінологічні), які викривлюють сприйняття поглядів авторів оригінальних праць (колоритною помилкою такого роду є тлумачення оригінальних «черкесів» Сарницького як «мешканців Черкас», яке породило у ХІХ ст. версію про первісне «мусульманство» козаків-запорожців). Деякі перекладачі не гребували навіть дописувати першоджерело. Відтак, наочно окреслилася потреба верифікації наших знань, ґрунтованих на класичних, але вже часом застарілих перекладах та інтерпретаціях ХІХ - початку ХХ ст.

ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В НАСТУПНИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

Монографії:

Річпосполитська історіографія України (XVI - середина XVII ст.). - К.: НАН України Ін-т історії України, 2008. - У 2-х ч.:

Ч.1. - 502 с.; Ч.2 (Додатки). - 466 с.

Рецензія: Тельвак В.В. Вирський Дмитро. Річпосполитська історіографія України (XVI - середина XVII ст.). - К.: НАН України Ін-т історії України, 2008. - У 2-х ч.: Ч.1. - 502 с.; Ч.2 (Додатки). - 466 с.// Бористен. - Дн-ськ, 2009. - №3. - С.31-32.

Околиця Ренесансу: річпосполитська історіографія України (XVI - середина XVII ст.). - К.: НАН України Ін-т історії України, 2007. - У 2-х ч.:

Ч.1. - 326 с.; Ч.2 (Додатки). - 175 с.

Рецензії: Вісліч Томаш. Д.Вирський. Околиця Ренесансу: річпосполитська історіографія України (XVI - середина XVII ст.)// Укр. істор. журн. - К., 2008. - №4. - С.219-222; Тимошенко Леонід. Вирський Д. Околиця Ренесансу: річпосполитська історіографія України (XVI - середина XVII ст.). - К.: НАН України Ін-т історії України, 2007. - У 2-х ч.: Ч.1. - 326 с.; Ч.2 (Додатки). - 175 с.// Дрогобицький краєзнавчий збірник. - Вип.ХІ-ХІІ. - Дрогобич, 2008. - С.668-675.

«Дискурс про козаків» (характеристики українського козацтва в річпосполитській історіографії останньої третини ХVI - середини ХVII ст.). - К.: НАН України Ін-т історії України, 2005. - 112 с.

«Українне місто»: Кременчук від заснування до 1764 р. - К.: НАН України Ін-т історії України, 2004. - 436 с. (матеріали за темою містить розділ 1 «Королівська фортеця (1571-1648)». - С.21-76).

Статті:

Генеза українського козацтва на тлі соціальних процесів в Європі XVI-XVII ст. (історико-соціологічні ідеї Ф.Броделя та історіографія Козаччини)// Грані. - № 2(4) березень-квітень 1999 р. - С.57-58.

До проблеми спадкоємності стереотипів поведінки політичного лідера доби феодалізму в Україні// Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. Випуск 7. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2000. - С.185-190.

«Коло джерел» як «коло ідей» (за читацькими уподобаннями Ст.Оріховського-Роксолана)// Вісник Дніпропетровського університету. - Серія. Історія та археографія. - Вип.8. - Дн-ськ, 2000. - С.97-100.

С.Оріховський: «Solo tibi» проти «solo fide» (східноєвропейський інтелектуал і тупики Реформації)// Дрогобицький краєзнавчий збірник. - Вип.IV. - Дрогобич, 2000. - С.65-72.

С.Оріховський-Роксолан та перше українське Відродження// Історіографічні та джерелознавчі проблеми історії України. Образ науки: Міжвузівський збірник наукових праць. - Дн-ськ: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 2000. - С.71-77.

Пам'ятка ренесансного історіописання в Україні: «Аннали» С.Оріховського-Роксолана// Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник/ Упорядн. В.В.Кравченко. - Вип.3. - Харків, 2001. - С.31-38.

Ст.Оріховський-Роксолан як дзеркало національних історіографій// Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: Історичні науки. - Т.6(8). - Кам'янець-Подільський, 2001. - С.215-221.

«Зразковий громадянин» Ст.Оріховського-Роксолана: шляхетські «вольності» на античному тлі// Дрогобицький краєзнавчий збірник. - Вип.V. - Дрогобич, 2001. - С.82-96.

Запізнілий «збирач земель руських» чи молдовська примара України// Дрогобицький краєзнавчий збірник. - Вип.VІ. - Дрогобич, 2002. - С.222-229.

Рецепція Ст.Оріховського-Роксолана в історіографічній традиції (доакадемічна доба)// Історіографічні дослідження в Україні. - Вип.11. - К., 2002. - С.175-183.

Романтизуюча постмодерна історіографія Е.Доманської// Історіографічні та джерелознавчі проблеми історії України. Історіографія та джерелознавство в часовому вимірі. Міжвузівський збірник наукових праць. - Дн-ськ: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 2003. - С.80-90.

Микола Сумцов// Історіографічні дослідження в Україні. - Вип.12. Визначні постаті української історіографії ХІХ-ХХ ст. - К., 2003. - С.181-201.

У борні з козацькою фортуною (специфіка одного літературного образу «гетьманського подвигу» С.Жолкевського у війні з С.Наливайком)// Дрогобицький краєзнавчий збірник. - Вип.VIII. - Дрогобич, 2004. - С.156-163.

«Зем'янин» Псевдо-Оріховського як пам'ятка консервативної суспільної думки України ХVI ст.// Український історичний журнал. - К., 2005. - №6. - С.190-198.

Українські землі за описом «Полонії» Шимона Старовольського (1632)// Історико-географічні дослідження. - Число 10. - К., 2008. - С.46-63.

Українське козацтво у хроніці Я.І.Петриція (бл.1622 та 1637 рр.)// Український історичний збірник. - Вип.11. - К., 2008. - С.40-45.

Перші характеристики козацтва в історичному письменстві Речі Посполитої: 1560 - 1570-і рр.// Бористен. - Дн-ськ, 2008. - №4 (202). - С.33-34; №5 (203). - С.28-29.

Українське козацтво у трактаті Шимона Старовольського «Лицарство польське» (1628)// Бористен. - Дн-ськ, 2008. - №5 (203). - С.22-25.

Анонімна франкомовна реляція про набіг татар на Україну 1589 р.// Історичний журнал. - К., 2008. - №3. - С.57-67.

Oбраз русина та Русі в польському літературному анекдоті кінця ХVI - першої половини XVII ст.// Бористен. - Дн-ськ, 2008. - №6 (204). - С.28-29.

Велике князівство Литовське як історичний досвід: випадок України// Бористен. - Дн-ськ, 2008. - №7 (205). - С.27-29.

Нижній Дніпро та Запоріжжя в С.Сарницького «Описі давньої та нової Польщі» (1585)// Бористен. - Дн-ськ, 2008. - №8 (206). - С.28-30.

Землі Червоної Русі в С.Сарницького «Описі давньої та нової Польщі» (1585)// Дрогобицький краєзнавчий збірник. - Вип.ХІ. - Дрогобич, 2008. - С.117-128.

Татарська війна взимку: опис битви під Ольшаницею 1527 р. Й.Л.Деція// Український історичний журнал. - К., 2008. - №5. - С.210-216.

Україна в перших «Полоніях» (країнознавчі видання Я.А.Красіньського та М.Кромера про українські землі)// Регіональна історія України. - Вип.2. - К., 2008. - С.201-214.

Річпосполитська історіографія XVI - початку XVII ст. як «вітчизняна» для українців// Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. - Вип.1. - К., 2005. - 261-270.

Ранньомодерна історіографія України: проблеми репрезентації// Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. - Вип.2. - Ч.1. - К., 2006. - С.100-110.

Річпосполитська історіографія України як етап вітчизняного історіографічного процесу// Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. - Вип.3. - Ч.1. - К., 2008. - С.355-365.

АНОТАЦІЯ

Вирський Д.С. Річпосполитська історіографія України (ХVI - середина XVII ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Інститут історії України НАН України. Київ, 2009.

Дисертація присвячена трактуванням України та специфічно українських сюжетів у історіографії Речі Посполитої ХVI - середини XVII ст. Констатовано ренесансну природу цієї історіографії та значення для цілого вітчизняного (українського) історіографічного процесу.

У центрі уваги дослідження еволюція річпосполитської україніки, генеалогія ідей та концептів, а також реальні можливості їх поширення. Аналізуються малознані українському науковому загалу праці (та їх фрагменти) Й.Л.Деція, М.Рея, Я.А.Красінського, М.Кромера, С.Сарницького, С.Оржельського, Р.Ґейденстейна, Й.Бєльського, Б.Папроцького, С.Любенського, Я.І.Петриція, Я.Собеського, Ш.Старовольського, П.Пясецького, А.М.Фредра та ін.

Головним чином досліджені уявлення річпосполитських істориків про географію та історичне минуле Русі-України, про боротьбу з турецько-татарською загрозою на українській ділянці Великого кордону християнської Європи та про феномен українського козацтва.

Ключові слова: річпосполитська історіографія, Ренесанс, україніка/українознавство, ранньомодерна доба, українське козацтво.

Vyrsky Dmytro. The Polish Lithuanian Commonwealth historiography of Ukraine (XVIth - the middle of XVIIth centuries). - The manuscript.

Dissertation for obtaining a scientific degree of the doctor of historical sciences on a speciality 07.00.06 - Historiography, Sources Study and special historical disciplines. - Institute of History of Ukraine (National Academy of Sciences of Ukraine). - Kyiv, 2009.

The dissertation is devoted to treatments of Ukraine and of specifically Ukrainian plots in a historiography of Polish Lithuanian Commonwealth XVIth - the middle of XVIIth centuries. It is accented on the Renaissance nature of this historiography and its value for all Native (Ukrainian) historiographic process.

In the center of attention of research evolution of Polish Lithuanian Commonwealth Ukrainian Studies, genealogy of ideas and concepts, and also real opportunities of their distribution. Are analyzed little-known to the Ukrainian scientific community of the composition (or their fragments) by J.L.Detsij, N.Rej, J.A.Krasinsky, M.Kromer, S.Sarnitsky, S.Orzhelsky, R.Gejdenshtejn, I.Belsky, B.Paprotsky, S.Ljubensky, J.I.Petritsii, J.Sobesky, S.Starovolsky, P.Pjasetsky, A.M.Fredro, etc.

Representations of Polish Lithuanian Commonwealth historians about geography and the historical past of Ukraine, about struggle against the Turkish and Tatar threat in a Ukrainian part of Great border of the Christian Europe, and also about a phenomenon of a Ukrainian Cossack are mainly researched.

Keywords: Polish Lithuanian Commonwealth historiography, Renaissance, Ukrainian Studies, earl modern epoch, Ukrainian Cossack.

Вырский Д.С. Речпосполитская историография Украины (XVI - середина XVII вв.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.06 - историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. - Институт истории Украины НАН Украины. Киев, 2009.

Диссертация посвящена трактовкам Украины и специфически украинских сюжетов в историографии Речи Посполитой ХVI - середины XVII вв. Акцентировано на ренессансной природе этой историографии, изучено ее значение для всего отечественного (украинского) историографического процесса.

На конкретном материале раннемодерных историографических памятников реконструирована эволюция речпосполитской украиники ХVI - середины XVII вв., проанализированы мотивы ее развития. В центре внимания исследования находилась генеалогия украиноцентрических идей и концептов, а также реальные возможности их распространения и влияния на интеллектуальный климат в обществе и последующую историографическую традицию.

На примере произведений Я.А.Красинского («Полония», 1574), М.Кромера («Полония», 1578 и переиздания), С.Сарницкого («Описание древней и новой Польши», 1585), С.Старовольского («Полония», 1632 и переиздания) исследованы представления речпосполитских историков о географии и историческом прошлом Руси-Украины. Отмечено, что их характерными чертами были взгляд на Украину «от западной границы», выпячивание значения западноукраинских исторических сюжетов, интерес к областному делению Украины и его легитимации.

Впервые в отечественной науке проанализированы яркие историографические памятники о борьбе с турецко-татарской угрозой на украинском участке Великой границы христианской Европы - Й.Л.Деция «Отправленное письмо о великой битве и победе, которую королевское войско польского народа на Литве 27 дня января 1527 года над неверными татарами получило» (1527), Б.Папроцкого «История жалостная о быстроте и жестокости татарской…» (1575) и анонимный рассказ 1589 г. «Правдивая реляция о набеге и разгроме татар и турок поляками…» (1590). На их примере продемонстрировано развитие жанра реляции и современной истории в речпополитской историографии.

Особое внимание в работе отдано исследованию процесса осмысления историками Речи Посполитой феномена украинского казачества. Для этой цели привлечены еще недостаточно изученные сочинения (или их фрагменты) Н.Рея, Я.А.Красинского, С.Оржельского, Р.Гейденштейна, И.Бельского, Б.Папроцкого, С.Любенского, Я.И.Петриция, Я.Собеского, С.Старовольского, П.Пясецкого, А.М.Фредра, а также менее значительные контекстные источники.

Отмечено, что речпосполитская историография постоянно интересовалась темой украинского казачества. Ей казаки обязаны широтой своего представления в европейской ученой сфере. Благодаря ей были наработаны стойкие «историографические мифы», популярные до сего дня: «баторианская» и «рыцарская» легенды (мифы-основания); идея о «золотом веке» первоначальной гармонии запорожцев и государства, с тезисом о вреде от пополнения Войска Запорожского чернью; отношение к казакам как к рыцарям христианского мира, героям общеевропейской антитурецкой борьбы.

Историки Речи Посполитой ХVI - середины XVII вв. также создали и античную рамку для портрета казачества, что придало своеобразную респектабельность всему этому явлению. Они, наконец, популяризировали проекты интеграции казаков в общественные структуры державы, причем, обсуждали и разнообразные формы автономии Войска Запорожского.

Ключевые слова: речпосполитская историография, Ренессанс, украиника/украиноведение, раннемодерная епоха, украинское казачество.

Размещено на Allbest.ru