Історичні умови організації та специфіка розвитку охорони здоров'я в Харкові (XVIII – початок ХХ ст.)

У підрозділі 1.2. «Класифікація, аналіз та деякі особливості використаних джерел» відзначається, що на відміну від досить бідної історіографії проблеми джерельна база дослідження широка й різноманітна за походженням, різновидова за характером, значна за обсягом і достовірна за змістом.

За прийнятою автором типолого-видовою класифікацією всі використані в роботі джерела умовно поділено на певні категорії за схожими ознаками внутрішньої форми і структури, походження, призначення, значною мірою змісту, до яких застосовувались однакові методи аналізу. Майже всі використані джерела відносяться до писемного типу. За родами виділяємо документальні та наративні джерела.

Видами документальних джерел, що були використані при написанні дисертації, є нормативно-правові акти, звіти, статистичні матеріали, діловодна документація. Документальні джерела традиційно поділяємо на опубліковані й неопубліковані.

Щодо перших, то для дисертаційного дослідження важливе значення мали нормативно-правові акти Російської держави, опубліковані в «Полном собрании законов Российской империи» і окремими виданнями, на підставі яких саме й розбудовувалася охорона здоров'я в Харкові.

Окремий вид опублікованих документальних джерел складають звіти медичних установ, організацій і посадових осіб, які були причетні до охороноздоровчої діяльності в Харкові. Вони висвітлюють різноманітні питання адміністративної, лікувальної, фінансової, господарської та всіх інших видів діяльності підзвітних суб'єктів, взаємин їх з іншими установами і організаціями. На основі зібраного, проаналізованого й узагальненого комплексу звітних матеріалів виявлено внутрішні закономірності розвитку суб'єктів охороноздоровчої діяльності в Харкові.

Увагу дослідника привернули й опубліковані документи і матеріали, пов'язані із земською медициною в Харкові. Вони містять інформацію про різноманітні фінансові, адміністративні, кадрові питання, що стосувалися земської охорони здоров'я і розглядалися земськими установами.

Щодо статистичних матеріалів, то вельми цінними джерелами з історії харківської охорони здоров'я є праці Харківського губернського статистичного комітету: «Памятные книжки Харьковской губернии», «Харьковские календари» і літературно-наукові додатки до них під назвою «Харьковские сборники», а також «Статистические листки». У цих виданнях містяться щорічні звіти лікарського відділення Харківського губернського правління; дані про органи охорони здоров'я, недержавні організації, що займалися питаннями надання медичної допомоги населенню, лікувальні установи і медичний персонал Харкова, захворюваність і смертність харківського населення; відомості про витрати на охорону здоров'я губернського центра; цікаві мемуари. Автентичність і вірогідність цих джерел у переважній більшості випадків не викликають сумнівів. Проте нерозвинутість на той час статистичної науки, недосконалість методів статистики спричиняли деяку плутанину в поданні статистичних матеріалів.

Важливе значення мають документальні публікації результатів анкетування міст Російської імперії 1904 і 1910 рр. «Города России в 1904 году» і «Города России в 1910 году». Ці збірки наповнені важливим інформаційним матеріалом, зокрема в галузі охорони здоров'я. Але вони страждають неповнотою.

Цікавим джерелом для просопографічного дослідження персоналій видатних організаторів харківської охорони здоров'я виявився «Российский медицинский список, изданный медицинским департаментом министерства внутренних дел…» - щорічне офіційне видання, що містило відомості про всіх осіб, яким дозволялася лікарська практика в межах Російської імперії.

Враховуючи важливе значення опублікованих джерел, все ж cлід наголосити, що основу дослідження склали архівні документи, які збереглися у державних центральних і харківських обласних сховищах.

Найбільше інформації було вилучено з документів державного архіву Харківської області (надалі ДАХО). Усього використано 13 його фондів. Переважну більшість використаних справ цього архіву автор вперше увів до наукового обігу. У процесі дослідження були задіяні також матеріали Центрального державного історичного архіву в м. Києві (ЦДІАК) із 7 фондів. У Російському державному архіві древніх актів (РГАДА), дисертант відпрацював фонд медичної канцелярії. Загалом при підготовці дисертації автором опрацьовано 403 архівних справи. Виявлені в архівах документи дали змогу встановити головні закономірності та тенденції поступу охорони здоров'я в Харкові у період, що досліджується.

Наративні джерела дослідження представлені такими видами: періодика, мемуари, твори художньої літератури, наукові праці, статті в енциклопедіях, путівники по Харкову.

Одна з допоміжних класифікаційних систем за місцем зберігання джерел виділяє «музейні» джерела. Певну частину джерельної бази дисертаційного дослідження склали музейні фонди і експозиції музеїв. Автор використовував експонати фондів і експозиції Харківського історичного музею, а також експонати основного фонду Народного музею історії Харківського національного медичного університету.

Все вищенаведене зумовило необхідність комплексного використання джерел різних видів, які й заклали підвалини концепції дисертаційного дослідження. Залучення різноманітних за видами джерел, їх співставлення і синтез дозволяють уникнути однобічності чи упередженості, складають надійний і достатній інформативний масив для реконструкції історії охорони здоров'я в Харкові у XVIII - на початку ХХ ст. Огляд джерел свідчить, що джерельна база дисертації є репрезентативною і достовірною.

У підрозділі 1.3. «Методологія і методи наукового пошуку» визначаються методологічні засади дисертації.

Основоположними принципами історичних наукових студій є історизм і об'єктивність в координатах цивілізаційного підходу, що в сукупності з відповідними методами становить методологічне підґрунтя. Цивілізаційний підхід передбачає розгляд охорони здоров'я в системі «охорона здоров'я - суспільство» з урахуванням конкретно-історичних, цивілізаційних властивостей харківської громади XVIII - початку ХХ ст. Об'єктивності історичного дослідження сприяють принципи деполітизованості і світоглядного плюралізму. Важливим методологічним принципом, що використовується в даній праці, є також принцип системності, тобто всебічності та цілісності дослідження проблеми, який вимагає вивчення всього загалу історичних фактів, а отже, всіх доступних джерел з досліджуваної проблеми.

Відповідно до предмета, мети та дослідницьких завдань дисертації обрано сукупність методів дослідження. Їх умовно можна поділити на загальнонаукові, історичні, соціально-гуманітарні та методи споріднених і суміжних наук.

Серед перших дисертант спирався на методи наукової класифікації та типологізації, аналізу й синтезу, логіки наукового пізнання. Методи дедуктивної та індуктивної логіки склали онтологічну, гносеологічну і доказову основи дисертації. Так, всі висновки побудовані на законах дедуктивної (формальної) логіки. А само вивчення процесу розвитку харківської охорони здоров'я будувалося на накопиченні знань про її конкретні надбання, що дало можливість поступово перейти до узагальнень, тобто на методах індуктивної логіки.

Ясна річ, що в дисертації основними стали методи історичного дослідження. Найбільш корисними для досягнення мети дисертації виявились історико-аналітичний, проблемно-хронологічний і порівняльно-історичний методи. Аналіз історичних фактів склав первинну стадію дослідження, саме на цьому аналізі базуються всі висновки. Тема дисертаціїї розкривається в проблемно-хронологічному порядку: кожна структурна частина дисертації - це розгляд певної проблеми, і розглядається вона від XVIII ст. до початку ХХ-го. Порівняльно-історичний метод застосовано при порівнянні різних етапів розвитку охорони здоров'я в Харкові, а також при порівнянні харківських показників з показниками інших міст України, Російської імперії і західних країн.

В останньому розділі дисертації, присвяченому персоналіям, широко застосовано методи біографістики і просопографії.

Розуміння соціальної детермінації еволюції охорони здоров'я логічно призвело до використання методів неісторичних соціально-гуманітарних дисциплін, які дозволяють проаналізувати всю множину соціальних зв'язків охорони здоров'я.

З концептуальних підходів соціального знання використано комплексний багатофакторний соціокультурний та соціально-політичний аналіз, системний підхід до динаміки соціальних інститутів, структуралізм. Скажімо, комплексний багатофакторний соціально-політичний та соціокультурний аналіз дозволив виявити наслідки дії внутрішніх і зовнішніх чинників на статус, стан, соціальні функції охорони здоров'я в Харкові за тих часів, що досліджуються. Порівняно широко застосовувався системний підхід до динаміки соціальних інститутів при характеристиці механізмів взаємодії охорони здоров'я з іншими соціальними інститутами і сферами суспільного життя. Структуралізм як випробуваний напрям і підхід соціального знання дозволив послідовно проаналізувати основні елементи охорони здоров'я як соціального інституту, а при характеристиці взаємодії її із суспільством (громадою) виділити структуральні функції.

Історичні та соціально-гуманітарні методи були задіяні поряд з ефективними й апробованими методами інших споріднених і суміжних наук. У ході дослідження теми дисертації автор послуговувався методами спорідненої з історією історичної демографії. Так, методи демографічної статистики прислужилися для аналізу емпіричних матеріалів, напрацьованих при вивченні історичних умов організації та специфіки розвитку охорони здоров'я в Харкові. Зокрема, методика побудови таблиць, діаграм для порівняння кількості населення Харкова та інших великих міст Російської імперії і смертності в них дала змогу одержати додаткову інформацію про характер деяких демографічних процесів, прямо пов'язаних зі станом охорони здоров'я.

Така суміжна з темою дослідження наукова дисципліна, як «Соціальна медицина і організація охорони здоров'я» надала дисертантові методи медичної статистики; методи вивчення чинників, що обумовлюють здоров'я населення; методику вивчення захворюваності і смертності; підхід до визначення структури дослідження (необхідність аналізу елементів організації охорони здоров'я, методів боротьби з найважливішими хворобами, санітарної діяльності, типологізацію видів медичної допомоги населенню тощо) і понятійний апарат.

Все вищенаведене свідчить, що використаний у дисертаційному дослідженні методологічний інструментарій дозволяє встановити достовірну картину історії харківської охорони здоров'я XVIII - початку ХХ ст.

У другому розділі «Державна і місцева політика в галузі охорони здоров'я харків'ян. Найважливіші хвороби і боротьба з ними» досліджуються історичні умови організації охорони здоров'я в Харкові за імперської доби і специфіка заходів протидії особливо небезпечним захворюванням.

У підрозділі 2.1. «Правові засади і своєрідність урядових заходів у XVIII - на початку 60-х років ХІХ ст.» йдеться про закладення підвалин організації охорони здоров'я в Харкові до великих реформ у Російській імперії ХІХ ст. Зокрема зазначається, що охорона здоров'я в Харкові почала організовуватися на виконання резолюції імператриці Ганни Іоанівни від 10 травня 1737 р. про лікарів у «знатных городах в Империи». До того медична допомога мешканцям міста покладалася на козачих полкових цирульників, а уряд тільки вдавався до примітивних заходів для боротьби з пошестями. Простежено поступове формування місцевих керівних органів охороною здоров'я і проаналізовані їх функції. Встановлено, що остаточно харків'яни одержали казенний, постійно діючий медичний персонал, який підпорядковувався медичній колегії, у 1778 р. Після створення Слобідськоукраїнського Приказу громадського опікування до складу його «богоугодных заведений» увійщли Харківська губернська міська лікарня, будинок для божевільних і казенна аптека. З появою в Харкові 1797 р. губернської лікарської управи охорона здоров'я суттєво організаційно зміцнілася і набула певної спеціалізації з хірургії й акушерства. Функції губернської лікарської управи були дуже широкими. У лютому 1852 р. був створений Харківський губернський комітет «общественного здравия» під головуванням начальника губернії. Проте реально комітет покладених на нього надій не виправдав і відразу перетворився на чергове бюрократичне утворення Дисертант дійшов висновку, що структура керування охороною здоров'я в Харкові, яка склалася до великих реформ XIX століття, була примітивною, громіздкою і малоефективною. Одна її частина (лікарська управа) виявилась функціонально перевантаженою, діяльність іншої (комітету «общественного здравия») мала формальний характер.

Кваліфіковані медичні кадри з'явилися в Харкові після імператорської резолюції 1737 р. про лікарів. Першим харківським міським лікарем наприкінці 1739 р. був призначений Йоганн Вінклер. Протягом XVIII ст. місто мало лічених посадових осіб казенного медичного персоналу. З відкриттям Слобідськоукраїнської лікарської управи медичний персонал міста поповнився одразу трьома фахівцями: інспектором управи, акушером та оператором. До лікарських, їм додалился й контрольно-адміністративні функції. У дореформений період XIX століття медичний персонал Харкова складався з таких груп: медичні чиновники, приватні лікарі, державні та приватні «повивальные бабки», середній (фельдшери, підлікарі, лікарські учні, сповитухи) та молодший (нижні медичні чини, прислуга) персонал, цирульники. Його кваліфікація була досить високою. Але наявних кадрів постійно не вистачало для вирішення медико-санітарних проблем міста. Незважаючи на бурхливе зростання міського населення, починаючи з 50-х років, кількість медичних працівників збільшувалася дуже повільно. Напередодні великих реформ ХІХ ст. один лікар обслуговував приблизно 1250 осіб, або на десять тисяч населення припадало 8 лікарів. Дефіцит лікарів дещо пом'якшувався лікувальною діяльністю медичного факультету Харківського університету. А от гостра нестача фахівців середньої ланки не покривалася навіть відкриттям фельдшерської школи. Їх дефіцит обумовив низку зловживань при формуванні штатів лікувальних закладів. Функції середнього медичного персоналу перебирали на себе цирульники. Матеріальне становище харківських лікарів було непоганим, а середнього медичного персоналу - цілком достатнім для того, щоб прогодувати родину.

У підрозділі 2.2. «Організаційні принципи й кадрове забезпечення медико-санітарної справи від 60-х років ХІХ ст. до 1917 р.» зазначається, що земська (1864 р.) і міська (1870 р.) реформи сприяли створенню в Харкові нових прогресивних форм організації охорони здоров'я населення: здійснення земської реформи дало місту земську громадську охорону здоров'я, а внаслідок реалізації міської реформи Харків одержав власну міську лікувально-санітарну організацію.

У 1865 р. заявилися земські установи в Харківській губернії. Створене в процесі реформи Харківське губернське земство опікувалося деякими проблемами розвитку охорони здоров'я в губернському центрі. Так, відповідно до циркуляру міністра внутрішніх справ, у тих губерніях, де створювалися земства, були скасовані Прикази громадського опікування. Їх установи, майно, капітали й обов'язки переходили до земств. Отже, Харківський Приказ громадського опікування з усім комплексом «богоугодных заведений» 1866 р. перейшов до Харківського губернського земства. Харківська губернська міська лікарня почала називатися Харківською губернською земською лікарнею. Після передачі губернської лікарні на Сабуровій дачі земству керування нею зосередилося в руках відповідного члена земської управи, який вів усі справи через доглядача, а з кінця століття - через старшого (головного) лікаря. Організацію керування Харківською губернською земською лікарнею було визнано зразковою в Росії.

З лікувальних установ, окрім губернської земської лікарні, губернському земству були підвідомчі в Харкові пологовий будинок («родовспомогательное заведение») з гінекологічним відділенням при земському повивальному училищі та земська клінічна очна лікарня. Серед обов'язків губернського земства була також боротьба з епідеміями, що вимагала вжиття екстрених заходів. Харківському повітовому земству підпорядковувалася відкрита в 1911 р. невелика Харківська Холодногірська земська лікарня

На підставі контрреформістського «Положения о губернских и уездных земских учреждениях» у 1892 році в Харкові почала діяти нова установа - «Губернское по земским и городским делам присутствие». Це був орган при губернаторі й під головуванням губернатора, якому належало право скасовувати будь-яку земську постанову (як і постанову міського громадського самоврядування). Крім того, земську медицину контролювало лікарське відділення губернського правління на предмет виконання вимог усіх нормативних актів, що регламентували охорону здоров'я в імперії.

Харківська лікарська управа (як і інші губернські лікарські управи) була ліквідована на підставі указу Сенату від 2 липня 1865 р. з передачею функцій новоствореному лікарському відділенню губернського правління. Останнє цілком успадкувало і структуру лікарської управи. Згодом до складу відділення було введено провізора. Потім штат лікарського відділення розширювався, часом навіть до 13 осіб. «Комитет общественного здравия» поступився протичумній і протихолерній комісіям. Комісії ці не вживали ніяких дієвих заходів, а лише давали керівні вказівки. Урядові «городовые» лікарі діяли незалежно від міської влади, але в тісному контакті з нею.

1871 року в Харкові набуло чинності «Городовое Положение 16 июля 1870 г.», що ознаменувало собою міську реформу. За цим Положенням компетенцією міського громадського самоврядування стала охорона здоров'я. Органи міського самоврядування здобули досить широкі права, зокрема практично самостійність у справі організації міської охорони здоров'я. «Городовое Положение 11 июня 1892 г.» права міських дум і управ обмежувало, поставивши їхню діяльність під жорсткіший контроль з боку губернаторів та міністерства внутрішніх справ, але обов'язків щодо розвитку в містах охорони здоров'я не зняло. Отже, «Городовые Положения» 1870 і 1892 рр. стали нормативною базою для створення в Харкові міської лікувально-санітарної організації.

Харківська міська лікувально-санітарна організація будувалася за схемою, розробленою «Обществом русских врачей в память Н.И. Пирогова» для великих міст імперії. Проте схема ця не була досконалою. До 1912 р. різні напрями діяльності в галузі охорони здоров'я курирували різні члени управи. У 1912 р. уся медико-санітарна частина зосередилася у віданні одного члена міської управи, який очолив самостійне лікарняно-санітарне (скорочено - санітарне) відділення. Але це відділення реально не керувало харківською охороною здоров'я, а займалося тільки звітністю й іншим діловодством. Міські лікарні мали автономне керівництво - свої опікунські ради, членів яких у кількості 8-10 осіб призначала Харківська дума. У 1914 р. харківському міському громадському самоврядуванню були підвідомчі 4 лікарні (Олександрівська, Миколаївська, очна імені професора Л.Л. Гіршмана, дитяча імені князя Д.М. Кропоткіна) і 6ь амбулаторій (5 дільничних та 1 дитяча й гінекологічна без дільниці). Проте міського органу, який координував би діяльність усіх лікувальних і санітарних установ і організацій, у Харкові не існувало. Відсутність єдиного центру, що керував би харківською охороною здоров'я, розпорошеність зусиль і коштів негативно позначалися як на матеріальному забезпеченні медичних закладів, так і на ефективності боротьби з найбільш небезпечними хворобами.

Пореформений Харків обслуговував вже значний медичний штат. 1879 р. один лікар припадав вже на 830 осіб, або 12 лікарів - на 10000 населення.

Першим лікарем, підзвітним міському громадському самоврядуванню, став міський санітарний лікар. У 1878 р. Харківська дума призначила фахівця на нову посаду. 1879 р. у міського санітарного лікаря з'явився помічник - санітарний поліцейський наглядач. Згодом санітарний лікар отримав у своє розпорядження дезінфекторів для здійснення санобробки приватних осель. У створеній 1886 р. міській хімічній санітарній лабораторії працювали лаборант, кілька санітарів і служитель. 1909 р. міська дума на додаток до хімічної лабораторії заснувала бактеріологічну, на чолі з лікарем-бактеріологом, що розпочала роботу в 1911 р. Поступово лабораторії нарощували штат. У 1912 р. їх керівники одержали помічників. 1905 р. на допомогу першому був призначений другий санітарний лікар. У 1911 р. з'явився третій санітарний лікар і у 1913 р. - четвертий. Від 1913 р. санітарних поліцейських наглядачів стало двоє.

У 1891-1892 рр., під час епідемій тифу і холери, в Харкові з'явилися перші практикуючі лікарі, підлеглі міському самоврядуванню. Вони працювали на шести тимчасових медичних дільницях. Упродовж 1891-1910 рр. у місті було відкрито п'ять постійно діючих дільничних амбулаторій і одна дитяча й гінекологічна без дільниці. У кожній з дільничних амбулаторії працювало по одному лікарю й одному фельдшеру, що були підзвітні міській управі. А в 1913 р. у лікувальних закладах міського громадського самоврядування вже значно побільшало штатних посад, а саме було лікарів: у чотирьох лікарнях - 48 і в шести амбулаторіях - 8; фельдшерів і фельдшерок: у лікарнях - 41, а в амбулаторіях - 7; акушерок у лікарнях - 6 плюс 1 в амбулаторії; 23 сестри-жалібниці в лікарнях і 1 в амбулаторії; 9 провізорів в аптеках при стаціонарах.

У 1868 р. в Харкові було загалом 15 «повивальных бабок» (як тих, які служили, так і приватнопрактикуючих), а в 1912 - 105. Харківське ж населення за цей час зросло приблизно в чотири рази. Тобто темпи зростання забезпеченості населення акушерською допомогою значно випереджали темпи зростання самого населення. Фельдшерами в 1912 р. працювали 232 медики.

Украй недостатньою була забезпеченість харківської охорони здоров'я стоматологічними кадрами. Так, 1868 року в місті приватно практикували три зубних лікарі на 60 тисяч населення, у 1912 р. їх стало семеро, і це майже на 240 тисяч населення.

Загальна забезпеченість населення Харькова лікарською допомогою зросла за п'ятдесят післяреформених років з 8 лікарів на 10000 населення (або одного лікаря приблизно на 1250 осіб) до 25 (або одного лікаря на 400 осіб).

Отже, в післяреформений період ХІХ ст. і на початку ХХ ст. Харків зробив якісний стрибок у справі забезпечення медичними кадрами. Це не дивно, оскільки місто було центром підготовки лікарських, фельдшерських, акушерських і сестринських кадрів, а його впорядкованість і рівень розвитку охорони здоров'я на початку ХХ ст. створювали передумови не тільки для роботи випускників медичного факультету Харківського університету і місцевих центрів підготовки середнього медичного персоналу, але й сприяли переміщенню кадрів з інших регіонів імперії.

Матеріальний стан харківських медиків був задовільним. Їхні доходи забезпечували середній (для середнього медичного персоналу) і вищий за середній (для лікарів) життєвий рівень. Що ж до санітарних лікарів, то їхні оклади співвідносилися з окладами поважних чиновників, топ-менеджерів, університетської професури. При цьому лікарська й інша медична діяльність вважалася почесною і перспективною для особистого добробуту, оскільки вона відкривала шлях до чинів, нагород і пристойних пенсій.

У підрозділі 2.3. «Специфіка фінансування охорони здоров'я в місті» встановлено, що фінансування медичної допомоги населенню Харкова в дореформений період здійснювалося з таких джерел: державна скарбниця; надходження від оплати медичної допомоги приватними особами й становими товариствами; міський бюджет; доброчинні пожертвування. При цьому значну частину коштів, що надавалися медичній частині міста, безсоромно розкрадали причетні до неї службові особи.

У пореформений період до зазначених джерел додалися земські кошти і кошти громадських організацій. Харківське міське самоврядування постійно збільшувало асигнування на охорону здоров'я не лише в абсолютному вираженні, але й відносно інших статей бюджетних витрат. Загалом на утримання муніципальної медичної частини Харків витратив у 1876 р. 2,7 % міського бюджету. У 1885 р. утримання міської медичної частини обійшлося Харкову вже в 6,8 %. Але того ж року на утримання осіб медичної служби харківська міська управа витратила коштів у 12 разів менше, ніж на утримання поліцейських чинів і служителів. Наступного, 1886 року різниця була ще більш разючою (1:60). Пріоритети в поліцейській державі, навіть на рівні місцевого самоврядування, були явно не на користь охорони здоров'я.

На початку ХХ ст. витрати на медицину в міському бюджеті Харкова складали 11-12,5 % від усієї суми міських витрат, тоді як у Москві - 18,6 %; а в Петербурзі - 26,1 %. За щорічними витратами на охорону здоров'я на душу населення Харків посідав тоді четверте місце серед міст Російської імперії після Петербурга, Москви й Одеси, хоча за кількістю населення поступався й іншим. Але в порівнянні із західноєвропейськими містами цей показник був нижчим утричі. З 1909 по 1913 рр. витрати на охорону здоров'я зросли на 52%, а за все передвоєнне десятиліття (1904-1913) - більш як удвічі. У бюджеті Харкова на 1914 р. на охорону здоров'я було додано майже сто тисяч, але війна, що розпочалася, не дозволила виконати цей бюджет.

Окрім утримання власної лікувально-санітарної частини, місто субсидувало деякі громадські та приватні медичні установи й організації, Харківський військовий госпіталь і фінансувало діяльність урядових «городовых» лікарів.

Основу медичного бюджету Харкова становив так званий лікарняний збір, що являв собою своєрідну зародкову форму обов'язкового медичного страхування. Для харківських міських лікарень цей збір складав з 1869 р. - 50 копійок, а з 1896 р. - 1 рубль на рік з особи. Той, хто сплачував його, міг отримати безкоштовно стаціонарне і амбулаторне лікування, а також медикаменти в міських лікарнях для себе і членів родини. Проте рівень збирання лікарняного збору у Харкові був невисоким. Харківська громада у витратах на охорону здоров'я не могла обмежуватися тільки їм і широко залучала інші надходження до бюджету. Однак місцевих бюджетних коштів завжди катастрофічно не вистачало, а лікарняні каси в Харкові тільки зароджувалася. Вони стали організовуватися з 1913 р., але їх діяльність не набула великого поширення.

У підрозділі 2.4. «Боротьба з найважливішими хворобами і подолання їх соціально-економічних та демографічних наслідків» відзначається, що у структурі захворюваності жителів Харкова були хвороби, які відрізнялись високими рівнями поширеності, смертності та економічної шкоди від них. Такі найнебезпечніші хвороби в медицині визначаються як «найважливіші». У різні часи досліджуваного періоду такими для Харкова слід вважати чуму, холеру, віспу, венеричні захворювання, цингу, туберкульоз, тифи, дифтерію. Організація протидії їм і розглядається в підрозділі.

Боротьба з особливо небезпечними інфекціями стала найвищою точкою розвитку харківської охорони здоров'я у дожовтневі часи. З одного боку, харківська влада була відповідальна за їх приборкання і тому докладала до цієї справи всіх своїх адміністративних здібностей. З іншого боку, надзвичайна небезпека штовхала на самовіддану роботу харківських медиків і пересічних громадян. Але попри все, грізні інфекції або регулярно поверталися до Харкова, або зовсім не полишали його. Головними причинами такої ситуації були: загальна санітарна невпорядкованість міста, бідність і низький культурний рівень більшості населення, відсутність спеціалізованої інфекційної лікарні.

Аналізуючи організацію медичної допомоги при найважливіших хворобах, ми можемо чітко простежити вплив соціальних факторів на їх виникнення і поширення. До соціальних хвороб з розглянутих безумовно можна віднести венеричні хвороби, туберкульоз, цингу. Разом з тим, соціально-економічні умови прямо або побічно впливають на виникнення і розвиток багатьох інших хвороб людини. Так, швидкість поширення холерних епідемій у Харкові була значно вище в санітарно невпорядкованих районах міста, де мешкала біднота. Антисанітарія, що панувала на бідних околицях, сприяла поширенню там і тифов, і дизентерії. Від малярії теж страждали не жителі елітного Нагірного району, а малозабезпечені жителі низинних частин міста. У них же частіше виявляли ревматизм. Їхні діти набагато сильніше потерпали від дифтерії, кору, скарлатини, коклюшу. Найважливішим соціальним фактором постійної присутності в Харкові віспяної інфекції був низький культурний рівень міського плебсу, що не розумів користі віспощеплення. Тобто соціальні чинники в Харкові за хронологічних меж дослідження завжди відігравали важливу роль в умовах поширення і протікання не тільки соціальних, але й природних хвороб. Важкі соціально-економічні умови життя, бідність і низький культурний рівень переважної більшості городян, мала доступність для них кваліфікованої медичної допомоги прямо і несприятливо відбивалися на стані здоров'я і смертності мешканців міста. Сприятливих соціальних чинників, які б зміцнювали здоров'я людей, в Харкові з початку його існування просто не діяло. Але з плином часу дія несприятливих соціальних чинників на здоров'я «харьковцев» поступово зменшувалася, і навпаки, посилювалася дія чинників сприятливих. Це було пов'язане з поступом продуктивних сил, реформуванням суспільства, розвитком житлово-комунальної і соціальної сфери міста.

У третьому розділі «Виникнення, практичне функціонування та проблеми санітарних служб: історико-порівняльний аналіз» через порівняння санітарних умов життя «харьковцев» на різних етапах існування міста і заходів, спрямованих на їх покращення, аналізується розвиток санітарної діяльності на шляху до створення і вдосконалення профільної міської організації.

У підрозділі 3.1. «Санітарний стан міста» стверджується, що географічне розташування Харкова було невдалим з точки зору впливу природних умов на здоров'я його мешканців. Адже лише центр міста розташувався на узвишші, а решта території являла собою низини. Визначальними несприятливими природними чинниками здоров'я «харьковцев» від заснування міста були такі: низинність більшої частини міста; болотистість цієї місцевості; надлишок вологи, застійної, гнилої, анофелогенної води; поширеність драговин, озер, проток, левад і заростей; маловодність харківських річок і постійний брак чистої води. Щодо чинників соціальних, то серед них важливе місце посідало незадовільне санітарне впорядження міста. Характерними негативними щодо санітарії особливостями Харкова були забрудненість річок, труднощі з водопостачанням і вивезенням побутових відходів (як рідких, так і твердих), довготривала відсутність каналізації, скупченість будівель, погані житлові умови для більшості жителів міста. У XVIII - першій половині ХІХ ст. санітарний стан Харкова був просто жахливим. За пореформені роки він дещо поліпшився. Зміцнили береги річок, облаштували набережні, бруківки, тротуари, провели канали у пониззі, а лощини підвищили за допомогою насипів. Очищення майданів, запровадження нагляду за дотриманням чистоти на вулицях принесли відчутну користь у гігієнічному відношенні. Принаймні центр позбавився непролазного бруду навесні та восени. 80-ті рр. ХІХ ст. позначилися поліпшенням санітарно-гігієнічних умов життя Харкова завдяки проведенню водогону, який став до ладу 1881 р. Між уведенням до ладу водогону й пуском каналізації в 1915 р. ніяких радикальних заходів для зміни санітарного стану в Харкові не вживали. Усі здійснювані заходи носили паліативний характер, а потрібні були докорінні зміни на рівні тогочасних санітарно-гігієнічних вимог. У цілому на кінець досліджуваного періоду Харків залишався санітарно невпорядженим містом.

У підрозділі 3.2. «Виникнення й перший період санітарної діяльності» підкреслюється, що на першому етапі ніякої санітарної організації в місті, як і скрізь по Російській імперії, не існувало. Не було й спеціальних санітарних лікарів. Але окремі напрями санітарної діяльності, перші її елементи виникали й розвивалися. У дореформені часи санітарнирми проблемами міста опікувалася переважно губернська лікарська управа і поліція. Санітарний нагляд здійснювався частіше всього у формі раптових перевірок санітарного стану точок торговельної мережі, підприємств громадського харчування і побутового обслуговування населення. Перевірки нерідко супроводжувався здирництвом та хабарництвом з боку чиновників. І хоча заходи в різних галузях санітарної справи (комунальній гігієні, гігієні харчування, гігієні праці) були здебільшого доволі примітивними, безсистемними й нерегулярними, вони нагромадили той досвід, створили ту базу, на яких і розвинулася в майбутньому міська санітарна служба.

У підрозділі 3.3. «Створення в Харкові профільної організації та її значення. Основні напрями розвитку санітарії в пореформену добу» наголошується на тому, що головною подією в організації санітарної діяльності на другому, пореформеному етапі, своєрідним «проривом» в цій царині, було створення міської санітарної організації. Дисертантом визначений час її заснування. Це 1878 рік, коли міська дума прийняла знакові з цього приводу рішення: про створення міської санітарної ради у складі двох гласних думи й одного члена управи із залученням кількох компетентних осіб, про обрання санітарного лікаря й про утворення комісії з визначення ступеня забрудненості харківських річок. Першим харківським міським санітарним лікарем став М.В. Томашевський. Згодом складовими частинами міської санітарної організації стали «санитарная команда Харьковского общественного управления» та міські санітарні лабораторії (хімічна й бактеріологічна). Увесь склад «санитарной команды», на чолі з санітарним лікарем називали ще санітарним відділом (відділенням) міської управи.

З 1899 р. думський санітарний консультативний орган став називатися санітарною комісією. Це була дорадча (підготовча) думська комісія, яка тільки готувала проекти на розгляд думи й управи. В той же час санітарні комісії міських дум Києва і Одеси були виконавчими, що значно розширювало їх владні повноваження. Санітарне відділення міської управи у перші роки ХХ ст. теж зазнало суттєвої реорганізації і зосередилося переважно на «паперовій» роботі. Практичною ж діяльністю міської санітарної організації керувало санітарне бюро на чолі з В.В.Фавром. До складу бюро входили усі санітарні лікарі, хіміки й бактеріологи. Напередодні Першої світової війни харківське міське самоврядування сформувало з гласних та інших активістів чотири так званих «санитарных попечительства» з метою залучення широких кіл громадськості для вивчення і вирішення нагальних санітарних проблем міста. Але війна, що почалася, відсунула цю справу й не дала змоги набути корисного досвіду. Координуючим центром усіх частин міської санітарної організації була думська санітарна комісія. До санітарної діяльності в місті час від часу залучалися й всі без винятку штатні лікарі, які служили в державних, муніципальних та земських установах Харкова.

Однак створена в Харкові міська санітарна організація була недосконалою з точки зору оперативного керування нею, оскільки виявилася громіздкою і неповороткою. Функції її складових частин не були чітко розмежовані, тому й контакти між ними складалися плутані. Координація дій всіх структур міської санітарної організації з боку санітарної комісії носила не плановий, систематичний, а спорадичний, випадковий характер і здійснювалася, як правило, при рішенні «гарячих» питань. Інакше кажучи, харківська міська санітарна організація мала бюрократичні вади, які були притаманні будь-якому елементові управлінського апарату Російської імперії.

У пореформені часи на всіх ділянках санітарної діяльності ладу стало значно більше. Санітарні заходи набули більш системного характеру. У плані санітарного нагляду в місті періодично перевіряли всі промислові підприємства і ремісничі майстерні, майдани, вулиці, подвір'я і окремі помешкання, навчальні заклади, ринки, готелі, постоялі двори й нічліжки, пральні, лазні, кладовища, москательні лавки, ресторани, трактири, хлібобулочні, квасні, бакалійні, м'ясні й рибні лавки та інші заклади, в яких реалізовувалися продовольчі товари. За невиконання санітарних вимог власників і посадових осіб притягали до відповідальності, в тому числі й судової. Та незважаючи на всі зусилля медичних чиновників і поліції, кардинальних зрушень у справі покращення санітарних умов життя городян не відбувалося. Хазяям вигідніше було час від часу сплачувати невеликі штрафи, ніж виконувати санітарні нормативи. Найбільша антисанітарія панувала на ринках міста, що пояснювалося їх загальною невпорядкованістю, в шинках, які зазвичай містилися в сирих і брудних підвалах, у дешевих їдальнях і маленьких булочних.

Санітарна діяльність зазвичай активізувалася під час загрози виникнення епідемічних захворювань та по «гарячих» слідах після їх закінчення. Наприкінці досліджуваного періоду спостерігається сплеск активності в санітарній справі з 1910 р. і до початку Першої світової війни. Стимулом для цього були грізна тифозна епідемія 1909 року та небезпека занесення холери. У 1913 р. міська дума виділила в 2,5 раза більше коштів на здійснення санітарної діяльності в Харкові, ніж у 1909 р. Війна спинила бурхливий розвиток санітарної справи в місті. І невирішених проблем залишилося незрівнянно більше, ніж тих, що були вирішені.

У четвертому розділі «Закономірності розвитку й місцеві особливості медичної допомоги населенню» розглядаються історичні умови виникнення і специфіка подальшого розвитку окремих видів медичної допомоги харківському населенню, що існували у досліджуваний період: стаціонарної, амбулаторної, швидкої і невідкладної, забезпечення населення лікарськими засобами.

У підрозділі 4.1. «Стаціонарна й амбулаторна допомога» відзначається, що початки стаціонарної й амбулаторної медичної допомоги населенню Харкова з'явилися на першому етапі розвитку харківської охорони здоров'я. Але за тих часів, внаслідок слабкого розвитку медичної частини міста, дорожнечі медичних послуг, скрутного матеріального становища і безграмотності простого люду, більша частина харківських мешканців була позбавлена будь-якої медичної допомоги. Більшість харківської громади, яка до того ж не довіряла медикам, лікувалася самостійно: або засобами народної медицини, або за рекомендаціями тодішніх рукописних «лечебников».

За документальними відомостями, першим лікувальним закладом у Харкові для цивільних осіб був «шпиталь» для злиденних при Троїцькому соборі. Він згадується в переписі 1732 р. У 1796-1797 рр. на базі «богоугодных заведений» Слобідськоукраїнського Приказу громадського опікування почали діяти будинок для божевільних і невиліковно хворих, лікарня та венеричний лазарет. Харківська губернська міська лікарня «богоугодных заведений» залишалася основним надавачем стаціонарної допомоги харківському населенню весь дореформений період. Перші клініки Харківського університету відкрилися для пацієнтів на початку 1815 р. Клініки були малопотужними, до того ж працювали не цілорічно. Проте саме вони нагромадили найпередовіший досвід організації стаціонарної і, особливо, амбулаторної допомоги. Власне міської лікарні в Харкові на першому етапі розвитку його охорони здоров'я не було. Загалом на території міста у середині 60-х рр. XIX ст. розміщалося близько трьохсот лікарняних ліжок, не враховуючи військових шпиталів і лазаретів, а також в'язничної лікарні. З огляду на європейські стандарти того часу, забезпечення «харьковцев» стаціонарною медичною допомогою можна було б вважати задовільним, якби не два чинники. По-перше, лікарня «богоугодных заведений» та університетські клініки надавали допомогу не тільки населенню Харкова, а й усієї губернії. По-друге, царська влада опікувалася насамперед тими, хто її охороняв, і більшу частину ліжок у найпотужнішій губернській міській лікарні цивільного відомства займали військовослужбовці. Незважаючи на доволі обмежений характер досвіду дореформеного періоду, саме на ньому базувалися подальші заходи в наступному етапі становлення лікувальних закладів у Харкові.

У пореформені роки було досягнуто радикального поліпшення стаціонарного і амбулаторного обслуговування жителів міста. Найважливішим досягненням харківської охорони здоров'я у пореформені роки стало створення муніципальної стаціонарної та амбулаторної мережі - лікувальних закладів, підвідомчих самоврядуванню.

На кінець періоду, що аналізується, безпосередньо у віданні міста перебувало 4 лікарні (Олександрівська міська, Миколаївська міська, Харківська міська очна імені професора Л.Л. Гіршмана, міська дитяча імені князя Д.М. Кропоткіна, Харківська міська амбулаторна дитяча й гінекологічна «лечебница») загальною потужністю до 750 ліжок. Самостійних (поза лікарняних) міських амбулаторій було 6. Крім того, в Харкові діяли 3 лікарняних міських амбулаторії - в Олександрівській, Миколаївській і очній лікарнях. У той же час у Києві на утриманні міської думи перебувала лише одна Олександрівська лікарня і 9 постійних кураторських медичних пунктів у різних частинах міста.

Стаціонарна і амбулаторна мережа міської охорони здоров'я в Харкові у пореформений період ХІХ - на початку ХХ ст. розвивалася в такій послідовності: від відкриття першої міської лікарні до створення мережі лікувальних закладів з диференціюванням видів медичної допомоги. Її розвиток відбувався у трьох напрямах: збільшення потужності й поліпшення оснащеності міських лікарень; надання населенню доступної амбулаторної допомоги; створення спеціалізованих лікувальних закладів. Усі муніципальні лікувальні заклади, що відкрились у пореформені роки, мали на меті допомогу малозабезпеченим верствам міського населення.

На другому етапі розвитку харківської охорони здоров'я значно розширилася й чітко структурувалася загальна мережа лікарень та амбулаторій, які, за винятком муніципальних, належали до казенних, земських, громадських і приватних.

Динаміка процесу зростання всіх кількісних показників стаціонарної і амбулаторної допомоги та їх кінцеві результати напередодні Першої світової війни в Харкові були одними з найкращих в імперії. Якість медичних послуг перебувала в цілому на сучасному рівні. Але загалом розвиток медичного обслуговування мешканців Харкова і на другому етапі відставав від потреби в ньому. Головними чинниками, які спричиняли таке відставання, були загальні адміністративно-бюрократичні вади системи влади в Російській імперіі; недостатня увага цієї влади до громадської охорони здоров'я; перманентний брак коштів; висока платня за якісну медичну допомогу; бурхливе і випереджальне (порівняно з ростом мережі медичних закладів) збільшення харківського населення.

У підрозділі 4.2. «Швидка і невідкладна допомога» дисертантом з'ясовується, що наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. в організації медичної допомоги населенню Харкова сформувався і почав активно розвиватися новий вид медичної допомоги - швидка і невідкладна. Першим досвідом організації в Харкові постійно діючого посту надання ургентної допомоги вдома о нічній порі стало «Общество ночных дежурств врачей в г. Харькове», засноване 1895 р. Проте нечисленність товариства і хронічний брак коштів не дозволили його силами вирішити проблему надання невідкладної медичної допомоги «харьковцам» удома. Харківська служба швидкої медичної допомоги почала працювати з 1910 р. і була однією з перших в Російській імперії. Її створення, дуже необхідне місту, дає уявлення про рівень тогочасної охорони здоров'я у Харкові, який цілком відповідав європейським нормам. Однак у дожовтневий період надання швидкої медичної допомоги у нашому місті ще не набуло масовості й мало обмежений характер. Характерізуються такі ознаки цієї обмеженості, як низька пропускна здатність станції, заборона на виїзди до інфекційних хворих та на обслуговування хворих по домівках, досить висока платня за перевезення хворих, залежність від фінансування приватними особами.

У підрозділі 4.3. «Забезпечення населення лікарськими засобами» доводиться, що підвалини аптечної справи в Харкові були закладені наприкінці XVIII - у першій половині XIX століть. Забезпечення населення лікарськими засобами, як вид медичної допомоги, розвивався за тих часів у двох напрямах: по державній («казенній») лінії та по лінії приватних («вільних») аптек. Перша «казенна» аптека відкрилася в Харкові 1778 р., а перша «вільна» - 1810 р. Наприкінці першого етапу розвитку харківської охорони здоров'я місто обслуговували 1 «казенна» і 6 «вільних» аптек. У аптечному бізнесі точилася жорстка конкурентна боротьба. Але вона не приводила до зниження цін на медикаменти, оскільки ціни регламентувалися «Аптекарською таксою». Унаслідок дорожнечі медикаментів лікарські засоби були мало приступні для незаможної більшості харківської громади. У післяреформений період мережа аптечних закладів міста продовжувала зростати. З'явилися аптеки при нових лікувальних закладах, а також аптечні магазини. З іншого боку, «казенна» форма забезпечення населення лікарськими засобами відійшла в минуле. 1910 р. кількість «вільних» аптек у Харкові досягла 35, аптечних магазинів працювало 42. При цьому одна «вільна» аптека (без двох гомеопатичних) припадала на 6710 жителів. Рівень забезпеченості харьків'ян аптечними послугами був найвищим серед українських міст у межах Російської імперії і навіть вищим за відповідний рівень у Санкт-Петербурзі та Москві. Проте, незважаючи на досить високі темпи розвитку аптечної мережі, вони не поспівали за випереджальним ростом населення.

Змістом п'ятого розділу «Харківська охорона здоров'я в персоналіях. Роль і місце особистого фактора» стали життєписи видатних діячів охорони здоров'я Харкова. Критерії відбору персоналій до нього і загальні засади побудови розділу визначені терміном «просопографія».

Відбір персоналій, а їх усього 17, здійснювався, насамперед, виходячи з прагнення виділити найбільш яскраві особистості, які ще за життя домоглися визначних успіхів у своїй професійній діяльності і шани сучасників, а по смерті потрапили до когорти видатних харків'ян. З багатьох існуючих підходів до відтворення біографічних потретів історичних особистостей у контексті колективної біографії конкретної суспільної групи автор надав перевагу поєднанню професійної (організатори охорони здоров'я) і територіальної (м. Харків) ознак. Обрані видатні організатори основних клінічних напрямів діяльності (терапії, хірургії, акушерства і гінекології, педіатрії, за виключенням стоматології, яка за тих часів у Харкові ще не набула розвитку), а також санітарно-протиепідемічної справи. Їх персоналії згруповані в два підрозділи відповідно до двох етапів розвитку дорадянської охорони здоров'я в Харкові. Зауважено, що XVIII - початок ХІХ ст. не висунули масштабних фігур у справі організації охорони здоров'я в Харкові. І це не випадково, а радше закономірно, оскільки сама харківська охорона здоров'я тоді перебувавала ще в «дитячому» віці. Подальше її становлення з лихвою компенсувало брак визначних особистостей попередніх часів.

Тому в підрозділі 5.1. «Біографічні портрети перших видатних організаторів охорони здоров'я в Харкові» розглядаються постаті, діяльність яких хронологічно суттєво «зачепила» дореформену добу. Це Ф.К. Альбрехт (1800- після 1863), Г.Ф. Брандейс (1794-?), П.А. Наранович (1805-1858) і В.А. Франковський (1819-1895).

Підрозділ 5.2. «Еліта харківської охорони здоров'я пореформеної доби» присвячений тим, хто розпочинав свою кар'єру вже в період реформ 60-70-х рр. ХІХ ст. або по їх закінченні. До нього увійшли персоналії Е.Ф. Бєлліна (1852-1902), В.П. Бобіна (1858-1925), Л.Л. Гіршмана (1839-1921), В.Ф. Грубе (1827-1898), І.К. Зарубіна (1835-1904), І.П. Лазаревича (1829-1902), В.Г. Лашкевича (1835-1888), І.М. Оболенського (1841-1920), А.Г. Подрєза (1852-1900), Й.С. Сицянка (1824-1886), І.В. Троїцького (1856-1923), В.В. Фавра (1874-1920), П.І. Шатілова (1869-1921).