Проблеми соціальної історії України другої половини 40-х – середини 1960-х рр. ХХ ст. в англомовній історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

УДК 930.1=111: 94(477) «ІІ пол. 40/сер. 60. 19»

ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 40_Х - СЕРЕДИНИ 60-Х РР. ХХ СТ. В АНГЛОМОВНІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Лаас Наталія Олександрівна

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України другої половини ХХ ст. Інституту історії України НАН України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України

Даниленко Віктор Михайлович,

Інститут історії України НАН України,

завідувач відділу історії України другої половини ХХ ст.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Зашкільняк Леонід Опанасович,

Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України,

заступник директора з наукової роботи;

кандидат історичних наук, доцент

Коляструк Ольга Анатоліївна,

Вінницький державний педагогічний

університет ім. М. Коцюбинського, доцент кафедри всесвітньої історії.

Захист відбудеться «_29_»__січня____ 2010 р. о «_15_» годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 при Інституті історії України НАН України (адреса: 01001, Київ-1, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту історії України НАН України (адреса: 01001, Київ-1, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий «_24_» ___грудня____ 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук, професор О.І. Гуржій

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

суспільство радянський праця англомовний

Актуальність теми. В українській історичній науці значно актуалізувалося питання інтеграції вітчизняної науки до світового науково-освітнього простору. Одним із суттєвих аспектів її успішної реалізації є всебічний аналіз теоретичних і методологічних здобутків істориків зарубіжних країн, що й забезпечує розробка проблем світової історіографії. Особливого значення у цьому контексті набуває вивчення особливостей інституційного формування та проблемного наповнення українських студій поза межами України.

На сучасному етапі найновіші та найперспективніші методологічні розробки в історичній науці спостерігаємо передусім у Великобританії, США та Канаді. Певна актуалізація української проблематики в історіографії цих країн помітна з другої половини ХХ ст. - з початком «холодної війни» між СРСР та США. Однак на той час українська історія розглядалася у специфічний спосіб: з одного боку - як складник загальноросійської історії, образ якої був накинутий впливовим російськомовним еміграційним середовищем, з іншого боку - як предмет маніпуляцій націоналістично налаштованої української діаспори. Відсутність чітких концептуальних розробок української історії зумовлювали її включеність до радянських студій, принаймні щодо періоду перебування України в складі СРСР.

Радикальні геополітичні зміни, зумовлені розпадом Радянського Союзу, спричинили виокремлення української проблематики з русистики й активізували передусім політологічні дослідження періоду незалежності. У той же час радянський період в історії України продовжує залишатися предметом вивчення інтегральних студій про Радянський Союз, але вже маючі на собі чіткі маркери національної і майбутньої державної окремішності українців. Цілісність наукових розробок про СРСР, що утвердилася в англомовній історіографії, не слід вважати недоліком. Вивчення соціальних і культурних процесів одночасно з національної та наднаціональної перспективи поряд із застосуванням новітніх методологічних підходів, характерне для англо-американських дослідників, відкриває перед українськими вченими досить несподівані та цікаві ракурси української історії. Найпопулярнішими для зарубіжних науковців виявилися часи сталінізму та хрущовського правління. Цими фактами і зумовлюється вибір теми нашої дисертації, у якій розкривається проблематика наукових праць англомовної історіографії про історію України, зокрема, її соціальний складник, другої половини 1940-х - середини 1960-х рр. Потреба ознайомлення широкого кола українських істориків з набутками англо-американської гуманітаристики підвищує актуальність проведеного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими темами і програмами. Дисертація виконана у відділі історії України другої половини ХХ ст. Інституту історії України НАН України в рамках науково-дослідницької теми «Динаміка соціальних процесів в Україні (друга половина 1940-х - середина 1950-х рр.)» (державний реєстраційний номер 0107U000169).

Об'єктом дослідження є радянологічні та українознавчі студії у Великобританії, США, Канаді протягом другої половини ХХ - початку ХХІ ст.

Предметом дослідження є комплекс англомовних праць наукового і науково-публіцистичного характеру, присвячених проблемам соціальної історії України другої половини 1940-х - середини 1960-х рр.

Хронологічні рамки. Власне відбір історіографічних джерел здійснювався у межах другої половини ХХ - початку ХХІ ст. Нижня межа - 1946-1947 рр. - обумовлена початком «холодної війни» між США та СРСР. Саме ситуація політичного та ідеологічного протистояння двох блоків капіталістичних і соціалістичних держав спричинила потребу в науковцях - спеціалістах з радянських реалій, і, таким чином, безпосередньо стимулювала розвиток слов'янознавчих, зокрема й українознавчих, досліджень в англомовній історіографії. Вибір верхньої межі - 2009 р. - пояснюється нашим прагненням включити до аналізу найновіші здобутки сучасної англомовної історіографії.

Інший хронологічний відтинок - друга половина 1940-х - середина 1960-х рр. - стосується змісту відібраних для аналізу праць. Період сталінізму та хрущовського часу - один з найдинамічніших в англомовній історіографії, він викликав постійний інтерес зарубіжних вчених. Саме на прикладі цього періоду доцільним буде проаналізувати тенденції розвитку радянознавчих студій та дослідження української проблематики.

Географічні межі дисертації охоплюють ті країни, які можна означити як «англомовні» («English-speaking countries»). Це, насамперед, США, Великобританія та Канада, в яких українознавчі студії набули найбільшого розвитку.

Мета дисертаційної роботи полягає у тому, щоб на основі комплексу джерел та літератури визначити науковий рівень досліджень в англомовній гуманітаристиці проблем соціальної і культурної історії України періоду пізнього сталінізму та хрущовських часів, їх методологічні та концептуальні засади, основні напрями наукових розробок, рівень репрезентативності джерельної бази, а також окреслити основні здобутки та упущення.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

охарактеризувати стан наукової розробки теми, джерельну базу дисертаційної роботи, методологію дослідження;

розглянути процес становлення радянознавчих та українознавчих студій в англомовній історіографії протягом другої половини ХХ - початку ХХІ ст.;

проаналізувати концепції устрою радянського суспільства, теорії його соціальної стратифікації в англомовних працях, визначити особливості українського радянського соціуму, його соціальні параметри;

визначити характерні риси та етапи дослідження питання розвитку освітньої, наукової, мовно-комунікативної, культурної сфери в Україні повоєнного часу;

з'ясувати стан українознавчих праць з історії релігії та церкви в Україні;

дослідити ступінь розробки проблеми девіаційної і нонконформістської поведінки в українському суспільстві.

Методологічною основою дисертації є історіографічний аналіз та міждисциплінарний метод. Докладніше методологію дослідження описано в першому розділі.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній історіографії комплексно вивчено проблему соціокультурної історії України часів пізнього сталінізму та хрущовського періоду в англомовній історичній науці. В дисертації проаналізовано зміст конкретно-історичних праць англо-американської історіографії стосовно питань суспільного устрою, соціальної стратифікації, освітньо-комунікативної та науково-культурної сфери, релігійних практик, природи девіацій в українському соціумі другої половини 1940-х - середини 1960-х рр.

Дістала подальший розвиток проблема вивчення зарубіжної україністики, зокрема запропоновано підхід, при якому її формування в англо-американському середовищі можна розглядати як процес інтеграції частини українських діаспорних досліджень в університетську славістику і радянологію. Запропоновано періодизацію цього інтеграційного процесу, який складається з етапу індивідуальної участі та етапу інституціонального становлення. Відповідно змінюється й перспектива вивчення наукового доробку української діаспорної історіографії, що в особі окремих своїх представників та інституцій може вважатися більшою мірою складником англо-американської науки.

Внаслідок проведеного дослідження чіткіше окреслено місце та роль української проблематики у системі англо-американської радянології, що в концептуальному та методологічному плані практично так і не набула самостійного окреслення. Доведено, що вивчення Радянського Союзу навіть на сучасному етапі залишається досить монолітним напрямом без розпаду на окремі національні історії, що уможливлює осягнення феномену СРСР як цілісного та актуалізує застосування компаративного методу. Визначено також перспективні напрями подальшого дослідження історії Радянського Союзу, що є актуальними й для сучасної української історіографії, - усна історія, візуальна історія, історія емоцій, історія повсякденності, історія пам'яті, постколоніальні студії, історія маргінальних груп, вивчення ідентичності тощо.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що теоретичні положення і висновки, викладені в роботі, можуть бути використані для підготовки узагальнюючих праць, курсів і спецкурсів з української та зарубіжної історіографії, передусім періоду ХХ ст., а також підручників, навчальних посібників, бібліографічних довідників з соціальної і культурної історії України повоєнного часу.

Особистий внесок здобувача. Висновки та узагальнення дисертації, винесені на захист, одержані автором самостійно.

Апробація дослідження. Основні положення дисертації і результати роботи обговорювалися на засіданнях відділу історії України другої половини ХХ ст. та відділу української історіографії Інституту історії України НАН України. Загальна концепція дисертаційної роботи, її окремі аспекти знайшли відображення у виступах на 11 міжнародних науково-практичних конференціях, круглих столах, методологічних семінарах, що відбуватися в Україні, Росії, Польщі. Деякі висновки обговорювалися під час участі у міжнародній літній школі «Східна Європа» (Варшавський університет, Польща, 1-21 липня 2007 р.), у міжнародній літній школі «Вивчення пам'ятей Центральної та Східної Європи» (м. Умань, 4-11 липня 2009 р.) та наукового стажування (Ягеллонський університет, м. Краків, Польща, 1-30 листопада 2008 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладені у 13 публікаціях, з яких 8 опубліковані у виданнях, затверджених ВАК України. Загальний обсяг публікацій - 7,1 друкованих аркушів.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації - 245 сторінок, з них основного тексту - 178 сторінок, списку використаних джерел та літератури - 67 сторінок (695 позицій).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, об'єкт та предмет дослідження, його хронологічні та географічні рамки, доведено наукову новизну та практичне значення роботи.

У першому розділі - «Історіографія, джерельна база та методологія дослідження» - визначено характерні риси українознавства й радянології загалом в англомовній гуманітаристиці, проаналізовано наукові дослідження вітчизняних та зарубіжних вчених у вивченні проблеми, розкрито термінологію, подано загальну характеристику джерел і методології.

Дисертантом окреслено специфіку та етапи розвитку українознавчої проблематики в англомовній гуманітаристиці. Початок славістичних досліджень в Англії і США припадає на кінець ХІХ ст., однак до середини ХХ ст. славістика (передусім русистика) у науковій та освітній системі цих країн займала маргінальні позиції. Справжній вибух наукового зацікавлення історією СРСР та країн Східної Європи спостерігається з другої половини 1940-х рр., що, зрозуміло, пов'язано із завершенням ІІ світової війни та початком «холодної війни».

На теоретичному та методологічному рівні протягом другої половини ХХ - початку ХХІ ст. у англомовній історіографії сформувалося кілька наукових концепцій щодо СРСР - тоталітаристська, ревізіоністська, транзитологія, постколоніальна теорія, «нова імперська історія». У 1990-2000-х рр. популярністю стали користуватися також лінгвістичний підхід, культурна історія, історія повсякденності, виникли студії «сталінської суб'єктивності».

З ідейної точки зору формування англомовної радянології відбувалося під впливом політичної еміграції з Росії. У час раптової актуалізації слов'янознавства і радянології у 1940-х рр. саме російські емігранти-інтелектуали взяли на себе функцію виховання нового покоління експертів-радянознавців і русистів - М. Флорінський, Г. Вернадський, М. Карповіч та ін. Від своїх російських учителів перші повоєнні радянознавці перейняли не лише концептуальне, методологічне та термінологічне бачення усього регіону, а й певні національні та культурні стереотипи сприйняття російськими вченими своєї історії та історії інших народів. Саме інсталювання російської інтелектуальної традиції у наукові практики англомовної історіографії в умовах кризової трансформації наукового середовища повоєнного західного світу зумовило домінування у дискурсі англо-американської історичної науки кількох типових ненаукових стереотипів (ототожнення Радянського Союзу з Росією, прирівнення Російської імперії до держави російського народу, нехтування національною тематикою тощо), що вплинуло на зміст українознавчих студій.

Зміни в англомовному науковому середовищі, які й започаткували власне англомовну україніку як науково легітимну дисципліну, припадають на другу половину 1960-х рр. Визначальним їх фактором став прихід у науку нового покоління вчених українського походження, у середовищі яких зародилася ідея відсепарувати інтелектуально та інституційно українознавчу проблематику від російських студій, причому зробити це у спосіб прийнятний і легітимний в очах західної наукової спільноти. Як результат реалізації на практиці цього проекту постали такі інституції, як катедри української історії, літератури і мовознавства та Український науковий інститут Гарвардського університету (США), Канадський інститут українських студій Альбертського університету (Канада), катедра українських студій при Торонтському університеті тощо. Було засновано періодичні органи нового типу - «Harvard Ukrainian Studies» та «Journal of Ukrainian Studies».

Головною метою новозаснованих інституцій разом з усією інфраструктурою було включення їх до англомовної історичної науки, відтак вони притримувалися таких принципів, як переважаюча англомовність у мовно-комунікативній сфері, підкреслена об'єктивність наукових досліджень та орієнтація на самостійну історію України як наукова аксіома. Два останні принципи зумовили домінування ранньомодерної та модерної історії й уникнення досліджень нещодавнього минулого, пов'язаного з історією СРСР. Це дозволяло ухилитися від небажаних закидів щодо пронаціоналістичної позиції, водночас дозволяло поширити хронологічно історію власне України на більш ранні часи. Внаслідок цього західні українознавчі наукові інституції опанували період української історії до початку ХХ ст., тоді як історія України ХХ ст., і це важливо підкреслити, продовжувала перебувати у складі англо-американської радянології.

У середовищі останньої окреслимо кілька варіантів сприйняття України, що загалом визначали її наукову позицію: українці як одна з багатьох національностей Радянського Союзу, щодо яких застосовувався термін «неросійські народи СРСР»; Україна як адміністративна одиниця Радянського Союзу, що має статус республіки; Україна як географічний регіон, який населений не лише етнічними українцями, а й представниками інших етнічних груп, що вже є органічною частиною цього регіону в силу різних історичних обставин; Україна як реально чи потенційно незалежна держава; Україна як спірна територія.

На сучасному етапі певне право на самостійність в англомовній історіографії здобули лише такі періоди історії України, як ранньомодерний (який власне ставить питання появи українців як модерної нації) і пострадянський (коли для зарубіжного дослідника Україна з'явилася на політичній карті світу). Радянський період української історії все ще продовжує перебувати в ширшому інтелектуальному просторі вивчення Радянського Союзу загалом.

Історіографія проблеми. В дисертації звернено увагу на три історіографічні традиції вивчення англомовної радянології та україніки - англо-американську історіографію, радянську історіографію другої половини ХХ ст. і сучасну пострадянську (українську та російську) історіографію проблеми.

Англо-американські дослідження про радянознавчі та українознавчі студії зазвичай відбувалися у формі саморефлексії. Кількісно переважали розвідки щодо радянознавчої проблематики загалом (Е. Гофман, Дж. Кіп, Р. Лінден, Дж. Орнстейн, В. Роуз, Р. Суні, Ф. Флерон та ін.). Вони цінні тим, що дають чітку, стислу характеристику історії слов'янознавчих і радянознавчих досліджень; динаміки вивчення політичних, економічних, соціальних і культурних проблем СРСР у англомовній історіографії. Важливе значення мають також методологічні дискусії, що відбувалися в англомовній гуманітаристиці. Наприклад, одна з найбільших та визначальних щодо вивчення соціальної історії СРСР відбулася у 1986-1987 рр. на сторінках журналу «Russian Review», ініційована Ш. Фітцпатрик.

Характерними для англомовної історіографії є й узагальнення розвитку українознавчих досліджень. Найчастіше їх авторами були самі фахівці з української проблематики. Наприклад, проблема розвитку українознавства в англо-американському середовищі на певний час актуалізувалася у суспільних дискусіях другої половини 1960-х - середини 1970-х рр., що було пов'язано зі збором коштів серед української спільноти на заснування катедр українознавства та Українського наукового інституту при Гарвардському університеті. Цей період, беззаперечно, був найпліднішим щодо узагальнюючих рефлексій (Дж. Армстронг, Ю. Луцький, О. Пріцак, Дж. Решетар).

Наступний етап зацікавлення розвитком українознавства на Заході спостерігаємо у першій половині 1990-х рр. Найбільший розголос набула дискусія у журналі «Slavic Review», присвячена проблемі українознавчих студій, яка відкривалася знаменитою статтею М. фон Гаґена «Чи має Україна історію?». Окрім нього участь в обговоренні взяли Г. Грабович, А. Каппелер, С. Плохій та Ю. Сльозкін. Проте у англомовній історіографії не знайшлося дослідника, який би спеціально присвятив працю західним українознавчим студіям. Відтак, відчутно бракує досліджень, які б комплексно розглядали розвиток західного українознавства, від цього загальне уявлення про українські студії фрагментизується, набуває уривчастого характеру.

На окрему увагу заслуговує радянська історіографія проблеми, до якої ми зараховуємо й українські радянські дослідження. На нашу думку, радянськими істориками була вироблена особлива композиційно-стилістична схема писань про дослідження англо-американських істориків. Згідно наших висновків основними її складниками були: теза про ненауковість і претензійність досліджень про СРСР, їх безпосередній зв'язок з антирадянською пропагандою; викривальний стиль, коли до західних досліджень та дослідників вживалися такі постійні означення, як «фальсифікація», «викривлення», «міфи», «перекручення»; обов'язкова присутність витягів, цитат із партнастанов, переказів із творів класиків марксизму-ленінізму, що мусили свідчити про реальну, неспотворену картину радянського минулого, якій протиставлявся фіктивний зміст зарубіжних досліджень; особлива система оформлення виносок, для якої були характерними неточні, бібліографічно неповні посилання на праці англо-американських дослідників, а подеколи й повна їх відсутність; загальний висновок про функціонально непридатний для подальшого наукового використання характер писань західних радянознавців. Будь-яка конкретна історіографічна розвідка наслідувала цей вироблений канон. Таким чином у концептуальному плані, за деякими винятками, радянські дослідження легко передбачити, проте для нашої роботи цінними є не загальні оцінки радянських істориків, а фактографічний компонент їхніх праць.

Наприклад, докладний аналіз змісту зарубіжних праць щодо соціальної стратифікації радянського суспільства зробили Є. Віттенберг, Я. Давидовіч, Ю. Ігріцкій, Б. Ноткін, З. Чертіна. Серед українських радянських праць відзначимо загальні огляди зарубіжного українознавства (М. Варварцев, О. Война, Р. Симоненко, І. Хміль, А. Шлепаков) та характеристику вивчення окремих проблем - відбудови повоєнної промисловості, соціальної стратифікації, української культури (О. Гарань, О. Картунов, В. Ткаченко).

З кінця 1980-х рр. під впливом процесів перебудови у радянській історіографії почалася переоцінка внеску зарубіжної історичної науки у розв'язання проблем історії СРСР. В українській історіографії одним з перших ідею діалогу висловив О. Гарань, який радив повчитися новим методологічним підходам у зарубіжних колег, освоїти теми української історії мало розроблені в радянській історіографії, розширити джерельну базу.

Вже на кінець 1990-х - на початок 2000-х рр. маємо всі підстави стверджувати про початок об'єктивного й послідовного вивчення російськими, білоруськими, українськими науковцями англо-американської історіографії історії СРСР. У центрі уваги дослідників опиняються загальні риси розвитку англо-американської радянології, етапи її становлення, наукові течії та напрями, еволюція основних концепцій радянського суспільства, тип ученого-радянолога, особливості організації радянології та її взаємовідносини з державою, продукт радянознавчих досліджень як результат соціального замовлення американського суспільства періоду «холодної війни» (М. Болховітінов, Є. Лаптєва, В. Мєньковський, Є. Пєтров, О. Сємьонов та ін.). Серед українських дослідників, які у тій чи іншій мірі порушували проблематику українських студій у англо-американській історіографії, слід згадати О. Мавріна, Г. Первого, В. Петровського, Я. Потапенка, Р. Сироту, С. Єкельчика, О. Яся.

Щодо вивчення соціальної історії України періоду пізнього сталінізму та хрущовських часів у англомовній історіографії, то як комплексне дослідження в сучасній українській історичній науці ця проблематика відсутня. Лише окремі аспекти цієї проблеми були висвітлені. Зокрема, Г. Касьянов проаналізував вивчення питань українського націоналізму та дисидентського руху у зарубіжній історіографії. Проблему зарубіжної історіографії ОУН-УПА порушила Я. Приймаченко. Дослідників цікавив передусім національний аспект, у той час як ми у своєму дослідженні характеризуємо соціальний бік названих явищ.

Джерельна база. Основну групу джерел становлять наукові та науково-популярні праці англо-американських гуманітаріїв другої половини ХХ - початку ХХІ ст., у яких порушено тему соціокультурної історії України другої половини 1940-х - середини 1960-х рр. Умовно джерельні матеріали можна поділити на кілька груп:

1) наукові монографії, статті та рецензії у періодичних виданнях, збірники наукових праць, науково-популярні брошури, звітні повідомлення авторів, які у своїх дослідженнях порушували українську проблематику. Ця група джерел переважає серед використаних нами матеріалів і становить основу нашого дослідження;

2) англомовні праці з більш загальною тематикою - присвячені історії СРСР загалом, окремим його періодам, сталінському та хрущовському, соціальним та культурним проблемам Радянського Союзу, національному питанню у СРСР тощо. З огляду на те, що Українська РСР була другою за значимістю республікою у Радянському Союзі, в англо-американських працях, які у назві постулюють загальну тематику, часто можна натрапити на фактичні дані та аналітичні роздуми щодо української тематики;

3) наукові та науково-популярні праці, пропагандистсько-агітаційна література, популярні огляди представників української діаспори у США, Канаді, Великобританії. Ці праці ми не відносимо до англо-американської історіографії, проте їх використання дозволяє простежити еволюцію окремих ідей у англо-американській історіографії, визначити походження у ній деяких стереотипів і штампів;

4) довідкові видання, серед яких на перше місце слід поставити різноманітні бібліографічні покажчики (передусім Б. Винара). Зіставлення списків літератури, поданих у таких покажчиках, з тією літературою, яка використовувалася нами, дало можливість оцінити повноту і репрезентативність джерельної бази дисертації;

5) джерела, у яких містяться відомості про особливості історіографічного процесу, - інформаційні бюлетені та протоколи семінарів різних українознавчих науково-дослідних центрів, їх періодичні органи (УНІ, КІУС тощо); повідомлення у пресі, журналах, що описують наукове життя в США, Канаді, Великобританії; мемуари та листування українських та англо-американських дослідників і громадських діячів (Т. Гунчака, Дж. Мейса, І. Лисяка-Рудницького, М. Лупула, Ю. Луцького, П. Саварина, І.-П. Химки, Ю. Шевельова, Р. Шпорлюка).

Основними методами дослідження обрано історіографічний аналіз та міждисциплінарний підхід. У процесі історіографічного аналізу використовувалися конкретні його складники - аналіз соціокультурних передумов стану і розвитку історичної науки певної доби, характер проблематики історичних праць, обсяг і рівень джерельної бази, характеристика методологічних принципів, вивчення історичних концепцій, схем та теорій Колесник І. Українська історіографія (ХVІІІ - початок ХХ ст.). - К., 2000. - С. 31-32..

Необхідність використання міждисциплінарного підходу в нашій роботі зумовлена специфікою самого об'єкту дослідження - радянології, яка виступає як комплекс дисциплін (історії, соціології, політології, літературознавства тощо), що вивчають СРСР. Відповідно для повномірного аналізу час від часу доводилося використовувати набутки суміжних галузей - соціології (різноманітні теорії соціальної стратифікації, теорії девіацій та соціального контролю, механізми соціалізації, концепції модернізації), соціолінгвістики (соціальна комунікація, мовна сфера суспільства), літературознавства (поняття літературного процесу та його зв'язок з соціальним середовищем, міфологізація та символізація поета та письменника в суспільстві), релігієзнавства (історія релігії та церкви), наукознавства (історія науки та техніки) тощо.

Специфічним з огляду на стан вивчення проблеми в українській історіографії є вживання певних термінів. Як синоніми у роботі вживаються «англомовна історіографія» та «англо-американська історіографія», під якими розуміється сукупність праць англійської, американської та канадської історичної науки (ширше - гуманітаристики, зважаючи на міждисциплінарний характер радянології). Під «соціальною історією» розуміємо напрям історичних досліджень, що утвердився в середині ХХ ст. і має на меті вивчення соціальних структур і процесів у історичній перспективі, при цьому притримуємося думки щодо найширшого визначення предмету соціально-історичних досліджень, пропонованого авторами фундаментального шеститомного видання «Енциклопедія європейської соціальної історії» Encyclopedia of European social history from 1350 to 2000 / Peter N. Stearns, editor-in-chief. - Vol. 1. - Detroit and etc., 2001. - P. vii-xii..

Також віддаємо перевагу терміну «західні українознавці» («зарубіжні українознавці»), що має виразно підкреслити концентрованість їх на українській проблематиці безвідносно до їх етнічного походження. На нашу думку, частину дослідників українського походження, особливо з наймолодшої генерації, слід вважати не лише діаспорними істориками, а рівною мірою і послідовниками англосаксонської інтелектуальної традиції і представниками англомовної історіографії.

У другому розділі - «Соціальний устрій радянської України як предмет дослідження в англомовній історіографії» - проаналізовано основні теорії суспільного ладу Радянського Союзу, простежено динаміку вивчення в англо-американській історіографії проблем соціальної стратифікації, суспільної маргіналізації та суспільно-політичного нонконформізму.

Дисертантом визначено основні риси СРСР як соціальної системи у працях «тоталітаристів», ревізіоністів і сучасних спеціалістів з радянської історії, з'ясовано місце України в кожній з них. Значення представників тоталітарного напряму (Х. Арендт, Р. Бауер, З. Бжезінськи, А. Інкелес, К. Клукхон, В. Ростоу, К. Фрідріх) полягає у формуванні ними емпіричної бази досліджень та постановці питань тотального владного контролю держави над особистістю та соціальними інституціями. Визначальними для СРСР вважалися такі риси, як переважаюча державна зайнятість, відсутність автономних соціальних інституцій, державний контроль за молодим поколінням, високий ступінь політичної індоктринації, переважання насильницьких засобів контролю в суспільстві, бюрократизація владного апарату тощо.

Вчені практично не допускали існування національних варіацій радянського суспільного устрою, тобто становище соціальних інституцій та окремих їх елементів уявлялося науковцями практично однаковим як, наприклад, у Росії чи в Україні, так і в республіках Середньої Азії. Незначними відхиленнями можна було знехтувати. Оскільки населення усіх республік СРСР піддалося соціальній трансформації радянським режимом унаслідок уніфікації і стандартизації, то для адекватного дослідження суспільного устрою цілком достатнім вважалося вивчити одну з республік, якою найчастіше ставала Росія.

На кількісних, а не якісних відмінностях радянської України, загалом зосереджувалися вчені 1960-1980-х рр., що працювали у контексті парадигми модернізації (П. Вороби, Я. Деленбрант, Р. Клем, Б. Кравченко, Р. Левіс, Р. Ровланд). Нами виділено найпоширеніші показники, які використовувалися для оцінки ступеня модернізованості України, - рівень урбанізації, географічна мобільність, рівень народжуваності, міграції у міста та до районів індустріального розвитку, рівень освіти населення, рівень зайнятості в несільськогосподарській сфері, зміна суспільного статусу жінки. Переважна більшість дослідників відносили Україну до групи республік з середнім модернізаційним рівнем, що найчастіше пов'язували з особливостями національної політики СРСР, яка ґрунтувалася на етнічній стратифікації суспільства та підтримці домінуючої національності за рахунок маргіналізації інших.

У сучасних підходах, представлених неотрадиціоналістами (Е. Волдер, К. Джовіт, Я. Корнаї, Т. Мартін), оновленими модерністськими дослідженнями (Й. Гелбек), концепцією «нормального тоталітарного суспільства» (В. Шляпентох), культурними студіями, якісні та кількісні особливості українського соціуму в радянський час на концептуальному рівні осмислені вкрай слабко. Спостерігаються лише окремі спроби підвести український випадок під постколоніальні студії (Г. Грабович, Я. Корек, М. Павлишин, М. Шкандрій, В. Шляпентох), однак вони ускладнені дискусійним категоріальним статусом СРСР як імперії у сучасній англомовній історіографії.

Під час дослідження визначено, що англомовна радянологія аж до початку 1990-х рр., не маючи достатньо емпіричних даних для вироблення оригінальної концепції соціальної стратифікації, мусила покладатися у цьому на офіційну радянську систему з її поділом на робітничий клас, селянство та інтелігенцію. Новацією англомовної історіографії було виокремлення нової соціальної групи, існування якої однак не визнавалося у СРСР на офіційному рівні, - т. зв. «нового класу» (М. Джилас). Під ним загалом розумілася політична еліта радянського суспільства: чи вищі партійні керівники, чи певні упривілейовані прошарки населення, чи номенклатура. На десятиліття класичним для суспільствознавців став запропонований А. Інкелесом поділ населення на десять суспільних категорій.

Зрозуміло, що найбільше уваги дослідники приділяли вивченню саме владної групи - партійної еліти. В дисертації проаналізовано конкретні праці щодо політичної еліти в Україні (Я. Білінський, Б. Кравченко, Т. Рігбі, Л. Чьочворд та ін.). Натомість на низькому рівні знаходилися розробки соціального становища українських робітників, селян, інших категорій населення.

З 1990-х рр. традиційні для попереднього періоду висновки щодо стратифікації радянського суспільства були піддані кардинальному перегляду - історики поставили під сумнів доцільність використання класової стратифікації радянського суспільства в усі періоди його історії і спробували визначити способи формування і функціонування інших соціокультурних ідентичностей. Новий підхід базувався на тезі, що клас - це не фіксована характеристика індивідуума, а швидше соціальна ідентичність, яка була винайдена більшовиками після революції і якої, таким чином, можна було позбавитися, приховати, навчитися тощо. Натомість пропонуються найрізноманітніші варіанти соціальної стратифікації, що за основу беруть вік, гендерну ідентичність, етнічну ідентичність, суспільний статус, наявність владних і соціальних привілеїв, місце в системі споживання. Розвитку набули також студії щодо маргіналізованих у різний спосіб груп. Наприклад, визначити особливості конструювання радянською владою уявлень про нібито існування куркулів як окремого класу на території новоприєднаної після Другої світової війни Західної України спробував Д. Марплз.

У дисертації розглянуто логіку формування понять «норми» та «девіації» в англомовній історіографії щодо радянського суспільства. Низка особливостей соціального нормування у радянському соціумі, зокрема домінування встановлених державою норм та регламентація не лише поведінки, а й способів думання громадян, призвели до високого ступеня індоктринації і політизації радянського соціуму та жорсткого засудження інтелектуальних і політичних девіацій. Це також зумовлювало взаємонакладання соціальних і політичних девіацій. Останнє виявлялося, наприклад, у тому, що наслідком інакомислення ставало соціальне відчуження і віднесення до публічно таврованих та ізольованих соціальних груп, а порушенням соціального порядку надавалося значення ідеологічно ворожих дій. Керуючись саме цією ознакою, ми до цього підрозділу включили історіографічний аналіз головних форм ідеологічно-політичного інакомислення українського радянського суспільства - українського націоналізму та дисидентського руху.

Керуючись концепцією, запропонованою А. Криловою Krylova A. The tenacious liberal subject in Soviet studies // Kritika. - 2000. - Vol. 1, no. 1. - P. 119-146., у дисертації здійснено спробу реконструювати логіку англо-американських учених, у результаті якої вияви соціальної та політичної поведінки поза нормативним полем радянського соціуму трактуються у категоріях «опору» зі стійкими позитивними конотаціями.

У дисертації виділено три групи девіацій у радянському суспільстві залежно від оцінки їх західними науковцями. До першої групи належать дії, які й у демократичних західних суспільства оцінюються негативно (вбивство, крадіжка тощо). Таких праць маємо небагато. У переважній більшості це дослідження юридично-правового характеру, лише іноді з елементами історичного огляду. Другу групу девіантної поведінки у радянському соціумі становили явища, які мали специфічно радянський контекст, тобто породжені неприйняттям, невизнанням офіційних норм, але які за своєю природою важко однозначно вкласти у сконструйовану західною історіографією схему природності опору режимові (наприклад, релігійність, «блат», кумівство у розподілі посад і благ тощо).

До третьої групи девіацій належали дії, які з погляду західних дослідників цілком можна означити як супротив офіційному режимові, перше місце серед яких займало дисидентство. У роботі докладно проаналізовано зміст праць, у яких порушено проблему зародження українського дисидентського руху (Дж. Берч, Я. Білоцеркович, Б. Кравченко, К. Фармер). Інша визначальна тема для англо-американської історіографії - питання взаємовідносин формувань УПА та радянської влади і становище вояків-упівців у радянському суспільстві як частина більш широкої проблеми інтеграції Західної України до Радянського Союзу, передусім у її соціальному аспекті (Дж. Армстронг, Я. Білінський, Дж. Решетар).

Методологічні зміни 1990-2000-х рр. вивели проблематику девіантної поведінки та соціального контролю на перший план (Й. Гелбек, С. Гупер, Б. Лап'єр, Дж. Росман, К. Рот-Ай, Ш. Фітцпатрик, Дж. Фьорст та ін.), що парадоксальним чином нівелювало український аспект проблеми. З уваги дослідників практично зникла тема українського дисидентства, а порівняно нечисленні праці про ОУН-УПА та повоєнний український націоналістичний рух продовжують писатися в дусі національної парадигми без будь-яких спроб переосмислити цей рух у соціальних категоріях.

У третьому розділі - «Динаміка соціокультурних процесів та механізми формування особистості в радянському соціумі: досвід англомовної історіографії» - проаналізовано пропоновані варіанти концептуалізації взаємовідносин особистості та влади у мовно-комунікативній, науковій, культурній, релігійній площинах.

Особливості мовно-комунікативної та освітньо-виховної сфери радянського суспільства, на переконання більшості західних спеціалістів, свідчили насамперед про репресивні механізми тоталітарної держави у сенсі психологічного вихолощення особистості, її ідеологічну індоктринацію та зомбування, унаслідок якої втрачалася воля до будь-якого спротиву.

Найбільш хвилюючою в англомовній історіографії була проблема кореляції мовної та національної ідентичностей, що постала внаслідок посиленого процесу русифікації в СРСР, у наявності якої дослідники рідко сумніваються, хоча й по-різному оцінюють ступінь її інтенсивності. У дисертації проаналізовано два погляди щодо цієї взаємозалежності - зміна мовної автоматично означає зміну національної ідентичності; зміна мови не завжди призводить до змін у національній свідомості. Серед інших досліджуваних тем виділимо наступні - російська мова як засіб висхідної соціальної мобільності, роль мови у трансформаційних проектах держави, реакція на посилення русифікації тощо (Я. Білінський, В. Конор, Г. Ліпсет, Б. Сілвер, Р. Шпорлюк).

1990-ті рр. зміною тематики сигналізують, хоча й запізнілу, сензитивність радянологічних досліджень до «лінгвістичного повороту» в гуманітаристиці - фокус досліджень перемістився на семантичний аспект мовно-комунікативної сфери: публічний текст і його семіотичні особливості у радянському суспільстві, конструювання більшовицького дискурсу мовними засобами та його значення як інструменту формування т. зв. сталінської особистості, ідеологічне та символічне навантаження публічних і приватних текстів, функціонування зовнішньої цензури та внутрішнього самокоректування у комунікаційних практиках.

У дисертації з'ясовано основні етапи та особливості вивчення науки та культури в СРСР. З огляду на історіографічні зміни в зарубіжному радянознавстві загалом, вивчення культурної історії СРСР вважаємо за доцільне поділити на два етапи: перший - з 1960-х до початку 1990-х рр., другий - з початком 1990-х до 2000-х рр.

На першому етапі проблеми радянського наукового та культурного розвитку, й українського зокрема, не набули першочергового значення для представників англомовної історіографії. Радянологи звертали увагу на культурні питанні тоді, коли потребували чітких індикаторів зміни ідеологічної лінії партії, або намагалися зрозуміти способи та механізми індоктринації громадян у радянському суспільстві чи, більш масштабніше, охарактеризувати ідеальний образ радянського соціуму в уявленнях вищих партійних керівників. Так чи інакше, вивчення культурних аспектів історії СРСР було тісно зав'язане на його ідеології. Радянська наука, освіта, література, мистецтво уявлялися наскрізь просякнутими ідеологією, невіддільними від неї, пасивними споживачами та виконавцями вказівок вищого керівництва, з'єднувальною ланкою між державною ідеологією та масовою свідомістю радянських громадян.

Такий дещо однобокий і спрощений образ культури в Радянському Союзі не вдовольняв сучасних дослідників історії СРСР. З 1990-х рр. формуються нові методологічні підходи до радянознавчих студій, головне місце серед яких зайняла культурна історія. Сучасні дослідники поставили під сумнів пасивне становище радянської культури відносно ідеології. Навпаки, вчені почали наполягати на її гнучкості, багатогранності, змінності, прилаштовуваності культури до політичних і суспільних умов, можливості варіативних реакцій у межах визначеного ідеологією спектру, виконання коректувальних завдань під час створення генеральних проектів перебудови радянського соціуму (С. Єкельчик).

У працях англомовних дослідників про проблему церковно-державних взаємин чітко простежується різниця між дослідженням двох головних церков в Україні - РПЦ та УГКЦ. Перша з них вивчалася у контексті дослідження історії православ'я в СРСР загалом і розглядалася з подвійної перспективи: з одного боку - як союзника держави у духовному контролі над суспільством, з іншого - жертви радянського тоталітарного режиму, чиї віруючі повсякчас наражалися на суспільний осуд і маргіналізацію. УГКЦ, навпаки, чітко позиціонувалася як українська національна церква. Виник навіть особливий історіографічний наратив її історії, який ми означуємо як «мартирологічний». Для нього є характерним емоційний стиль викладу матеріалу та певна міфологізація греко-католицької церкви як такої, що на протязі всієї історії свого існування була церквою страждальців і мучеників за віру.

У дисертації також визначено, що неабияку роль в активізації досліджень з історії релігії та церкви відіграли суспільно-політичні фактори, - справа митрополита Й. Сліпого, Другий Ватиканський Собор, розголос фактів релігійного дисидентства, святкуванням тисячоліття хрещення Русі тощо. Все це дозволяє трактувати релігійну проблематику як одну з найбільш розроблених в зарубіжному українознавстві (Б. Боцюрків, Д. Дан, К. Лейн, В. Маркусь, Р. Морозюк, А. Сороковский та ін.). Однак зміна політичної ситуації у 1990-х рр. якраз найбільш боляче вдарила по релігієзнавчим студіям, зумовивши їх майже повний занепад не лише щодо українських реалій, а й у вивченні СРСР загалом.

У процесі розв'язання поставлених у дисертаційному дослідженні завдань, автор дійшов наступних висновків, які виносяться на захист:

1. Процес утвердження українського складника радянознавчих студій англо-американської історіографії відбувався в два етапи. На першому інтеграційний процес перебігав на індивідуальному рівні, коли частина представників молодшого покоління української еміграції, не вдовольняючись станом розвитку української діаспорної науки з її ізоляціонізмом та все відчутнішим рівнем дилетанства, подавалися на посади до провідних американських і канадських університетів. Оскільки на той час існувала потреба саме в радянологах, ці вчені своєю спеціалізацією часто обирали історію радянської України. На другому етапі інституційного становлення, починаючи з середини 1960-х рр., виникають самостійні українознавчі центри в межах англо-американської науки, що сприяло легітимації українознавства як окремої дисципліни. Визнання українських студій посилило зацікавлення українською тематикою в радянології, проте відсутність окремого осередку, що вивчав би історію радянської України, та специфіка самого предмету дослідження (Україна як частина СРСР) зумовили подальше існування історії УРСР у концептуально-методологічних межах радянознавчих досліджень.

2. Найочевидніше залежність українознавства від розробок радянології виявляється при вивченні радянського суспільного устрою та соціальної структури. Практично всі висновки щодо цих проблем поширювалися на територію всього Радянського Союзу. Це справедливо і для тоталітарної парадигми, яка описувала радянське суспільство як принципово відмінне від західних демократій, і для модернізаційної, де український аспект поставав лише частковим випадком, національною варіацією загального шляху до повного переходу на модерні принципи побудови суспільства.

3. Теорії соціальної стратифікації радянського соціуму до кінця 1990-х рр. розроблялися у руслі офіційно прийнятого в СРСР поділу на робітників, селян та інтелігенцію, додаючи при цьому особливу категорію політичної еліти. В українському суспільстві англомовна історіографія не виділяла якихось якісно нових соціальних груп, проте загальні розвідки стимулювали дослідження конкретно-історичних реалій функціонування української інтелігенції та партійної еліти й ступеня включеності українців як окремої національності у процес прийняття владних рішень на загальносоюзному рівні.

На сучасному рівні з визнанням «класу» як приписуваної державою зверху стратифікаційної категорії та з початком пошуку нових класифікаційних критеріїв (статусні характеристики, причетність до влади чи до системи розподілу, гендерна, професійна ознака) значення національних варіацій поступово втрачає своє значення.

4. Освітня, мовно-комунікативна, культурна сфера українського соціуму часів пізнього сталінізму та хрущовського періодів розглядалися передусім крізь призму русифікаційних заходів держави. Найдокладніше була проаналізована державна політика у мовній та освітній сфері, пов'язана з прийняттям хрущовських законів про освіту 1958-1959 рр. Висловлюючи різні думки щодо успішності її впровадження в Україні, вчені, проте, стверджували, що в основі цих заходів лежало раціональне наукове планування, розраховане на переформатування особистостей у систему радянського громадянського обов'язку та патріотизму.

5. Українознавчі дослідження з історії релігії та церкви в УРСР концентрувалися навколо двох основних тем - ліквідація УГКЦ та подальша доля її служителів і віруючих, діяльність РПЦ в Україні. У дослідженнях щодо УГКЦ склався особливий «мартирологічний» наратив, основна ідея якого зводиться до думки, що греко-католицька церква - це чи не єдина церква, що протягом віків була захисником української національної ідентичності, і саме успішне виконання нею цієї ролі стало основною причиною її ліквідації у 1946 р. радянською владою.

Зовсім іншими були характеристики РПЦ. Її діяльність оцінювалася з подвійної перспективи: з одного боку - як об'єкт постійних переслідувань і заборон у декларативно атеїстичному радянському суспільстві, з іншого боку - як найбільш толерована радянським режимом після угоди між російським православ'ям і Й. Сталіним у роки війни. В останній своїй якості РПЦ виконувала функції ретранслятора радянської ідеології, вихователя радянського патріотизму, що ґрунтувався на традиційних російських цінностях, та наглядача за ідеологічними відхиленням від офіційних норм у громаді віруючих.

6. Вивчення англо-американською історіографією девіаційних процесів у радянському суспільстві відбувалося у специфічному контексті невизнання радянських принципів побудови суспільного устрою такими, що відповідають ліберальним цінностям. Виходячи з радянської практики карати за політичні та ідеологічні відхилення на рівні соціальних девіацій і зважаючи на обшир цієї теми в англо-американській історіографії найбільш вивченими девіаціями українського суспільства цього періоду слід уважати повоєнну діяльність ОУН-УПА та зародження українського дисидентського руху.

7. З метою оновлення методологічно-концептуального апарату сучасної української історіографії історії радянської України шляхом інкорпорування основних здобутків зарубіжної гуманітаристики на перспективу видається недостатнім зосереджуватися лише на українській проблематиці в англо-американській радянології. У подальшому дослідження слід розширювати до загальносоюзних рамок, що забезпечить повний спектр провідних теорій і концепцій. Зокрема, якщо мова йде про сучасні тенденції, то увагу слід зосередити на вивченні таких історіографічних явищ, як «нова імперська історія», постколоніальні студії, гендерна історія, історія повсякденності, неотрадиціоналістський та модернізаційний підходи до радянського суспільства, вивчення «сталінської суб'єктивності», культурна історія радянської економічної системи, концепція споживацького суспільства, використання методик історичної антропології, культурної історії, нової політичної історії, історії пам'яті до радянських реалій.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ТА ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ НАУКОВИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

1. Дискусії в англомовній історіографії другої половини ХХ - початку ХХІ ст. про місце еліти в структурі радянського суспільства // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. - Вип. ХІV. Серія: Історія: Збірник наукових праць. - Вінниця, 2008. - С. 78-81.

2. Англомовні праці про становище Російської православної церкви в Україні в період пізнього сталінізму та перебування при владі М. Хрущова // Український історичний збірник. - Вип. 11. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2008. - С. 403-418.

3. Соціальна стратифікація радянського суспільства: концептуальні пошуки в англомовній історіографії другої половини ХХ - початку ХХІ ст. // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. - Вип. 14. - К.: Інститут історії України НАН України, 2008. - С. 104-117.

4. Історична наука в УРСР як предмет дослідження в англо-американській історіографії // Український історичний збірник. - Вип. 12. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2009.- С. 449-454.