Опозиційний рух в Україні і країнах Центрально-східної Європи (1980-ті – 1991 рр.): компаративний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Запорізький національний університет

УДК: 328.123(477+4-11)"1980/1991"

Опозиційний рух в Україні і країнах Центрально-східної Європи (1980-ті - 1991 рр.): компаративний аналіз

07.00.01 - Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Каганов Юрій Олегович

Запоріжжя 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Запорізького національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Турченко Федір Григорович,

Запорізький національний університет,

завідувач кафедри новітньої історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Удод Олександр Андрійович,

Інститут історії України НАН України,

завідувач відділу української історіографії

кандидат історичних наук, доцент

Винарчук Тетяна Валеріївна,

Запорізька державна інженерна академія,

доцент кафедри українознавства

Захист відбудеться “12” березня 2009 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.01 у Запорізькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 5, ауд. 326.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Запорізького національного університету за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 2.

Автореферат розісланий “07” лютого 2009 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради В. Грушева

опозиційний політичний український



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Дезінтеграція радянської держави і здобуття Україною незалежності 1991 року були обумовлені комплексом чинників, серед яких чільне місце займає опозиційний антикомуністичний рух, що найбільш яскраво і дієво проявив себе в останнє десятиріччя існування СРСР.

У вітчизняній історіографії демократична боротьба українських інакодумців вивчається, цілком природно, як суто національний феномен. Такий підхід є закономірним на етапі накопичення джерельної бази, її інтерпретації. Однак історична дистанція, що віддаляє події 80-х рр. XX ст. від наших днів, вимагає поглиблення дослідницьких методик. Одним із засобів, що дозволяє більш рельєфно інтерпретувати український опозиційний рух, є компаративний аналіз. Синхронність типологічно схожих з українськими процесів опозиційної боротьби в регіоні Центрально-Східної Європи (далі - ЦСЄ) у 1980-ті - 1991 рр. зумовлює доцільність залучення компаративного підходу.

Актуальність порівняння українського і центрально-східноєвропейського варіантів опозиційного руху посилюється євроінтеграційними прагненнями нашої держави, що потребують від українських дослідників включення вітчизняної історії до європейської типології, у тому числі й таких її важливих сторінок, як рух опору напередодні й під час суверенізації України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалась як частина держбюджетної науково-дослідної теми історичного факультету Запорізького національного університету “Суспільно-політичні трансформації в Україні наприкінці XX ст. у світлі історичної компаративістики” (номер держреєстрації 0106У000587). Особистим внеском дисертанта у розробку теми є дослідження опозиційного руху в Україні в контексті трансформаційних процесів у ЦСЄ.

Об'єктом дисертаційного дослідження є суспільно-політична ситуація в Україні і країнах ЦСЄ у 1980-ті - 1991 рр.

Предметом дослідження виступає український опозиційний рух як складова суспільно-політичних трансформацій у порівнянні з аналогічними процесами в країнах ЦСЄ у 1980-ті - 1991 рр.

Мета дослідження - провести компаративний аналіз опозиційного руху в Україні і країнах ЦСЄ в контексті суспільно-політичних трансформацій у 1980-ті - 1991 рр.

Для досягнення означеної мети в дисертаційному дослідженні постулюються наступні науково-дослідницькі завдання:

- проаналізувати стан розробки проблеми в історіографії та охарактеризувати специфіку джерельної бази дослідження;

- висвітлити теоретико-методологічні засади та пізнавальні можливості історичної компаративістики при дослідженні проблеми опозиційного руху;

- визначити спільні та відмінні риси Гельсінського руху в контексті опозиційної боротьби в Україні і країнах ЦСЄ;

- розкрити у компаративному вимірі вплив екологічного фактора на політизацію руху опору в Україні і ЦСЄ;

- охарактеризувати роль і місце православного та католицького чинників в опозиційному русі в Україні та регіоні ЦСЄ;

- порівняти особливості молодіжного опозиційного руху в процесі зародження і реалізації суспільно-політичних трансформацій в Україні і центрально-східноєвропейських країнах;

- з'ясувати роль освіти у формуванні опозиційного потенціалу та демократичних цінностей молоді в Україні і країнах ЦСЄ;

- дослідити специфіку українського робітничого та профспілкового руху на тлі країн ЦСЄ.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1980-ті - 1991 рр. - епоху визрівання та реалізації демократичного транзиту. Враховуючи той факт, що при загальній синхронності процесів опозиційної боротьби в Україні і ЦСЄ існують певні хронологічні розбіжності подій у різних країнах, констатуємо неможливість жорсткого фіксування хронологічних рамок. Нижня хронологічна межа має умовний характер і застосована для позначення активізації опозиційного руху в частині розглядуваних територій. Для ілюстрації окремих передумов опозиційного руху увага зосереджується на більш ранніх проявах інакодумства. Верхня хронологічна межа пов'язана з проголошенням України як незалежної держави.

Територіальні межі дослідження. Особливість роботи полягає в синхронному аналізі в конкретно-історичний період подій на двох територіях. У центрі дослідницької уваги Україна, що визначається в кордонах республіки у складі СРСР. З іншого боку, аналізується регіон Центрально-Східної Європи.

Поняття “Центрально-Східна Європа”, зміст та історична еволюція якого розкриті в дисертації, використовується передусім як інтелектуальна конструкція. Констатуючи відсутність у науковій корпорації одностайності щодо визначення країн, які складають даний регіон, у дисертаційному дослідженні він включає в себе такі країни, як: Польща, Чехословаччина, Угорщина, Болгарія, Румунія. Ці держави, серед іншого, об'єднує спільне минуле - перебування в системі “соціалістичного табору” і майже одночасний транзит від тоталітаризму до демократії внаслідок серії антитоталітарних революцій 1989 р. За рамки дисертації винесені Югославія та НДР, у яких опозиційний рух переплітався з, відповідно, міжетнічними проблемами й інтегративними процесами, що ускладнює включення досвіду цих країн до однопорядкових критеріїв компаративного аналізу.

Методологічною основою роботи є історична компаративістика як напрямок і стратегія наукового аналізу. Застосування її базувалося на основі міждисциплінарного підходу, залученні загальнонаукових принципів наукового пізнання (історизму, багатофакторності, всебічності, системності, об'єктивності, аксіологічного підходу) та традиційних методів: загальнонаукових (аналітичного і синтетичного, індуктивного і дедуктивного); загальноісторичних (порівняльно-історичного, проблемно-хронологічного, ретроспективного, синхроністичного, діахронічного).

Наукова новизна дослідження визначається тим, що вперше у вітчизняній історіографії опозиційний рух 1980-х - 1991 рр. розглядається не як суто національний феномен, а в компаративному вимірі, з урахуванням аналогічних процесів у країнах ЦСЄ.

Поглиблено розуміння історичної компаративістики як напрямку і стратегії наукового аналізу, визначено її пізнавальні можливості та обмеження для дослідження проблеми опозиційної боротьби. Доведено типологічну спорідненість антикомуністичного, демократичного характеру опозиційних рухів в Україні і ЦСЄ у транзитний період. На підставі компаративного аналізу здобуло широке обґрунтування положення про національно-визвольне забарвлення більшості напрямків і течій українського антитоталітарного руху.

Переосмислено традиційні оцінки щодо нечисленності та маловпливовості українського гельсінського руху, з'ясовано гальмівну роль його внутрішніх ідейно-політичних дискусій порівняно з гельсінським питанням у ЦСЄ. Уточнено зв'язок екологічного питання із суспільно-політичними процесами, закономірності його загострення в період 1989-1991 рр. та занепаду в посткомуністичну епоху, відтворено арсенал форм і методів екологічної боротьби - на прикладі України і країн ЦСЄ. Визначено суб'єктно-об'єктну специфіку та еволюцію релігійного чинника у формуванні опозиційного руху та національної ідентичності в Україні на тлі церковно-державних відносин у регіоні ЦСЄ. За допомогою вивчення досвіду країн колишнього “соціалістичного табору” розширено розуміння української студентської “революції на граніті” та неформальних молодіжних ініціатив, що вирізнялись переплетенням соціально-побутових і освітянських питань з національно-державними вимогами. Сформульовано і розкрито проблему суперечливої ролі радянської моделі освіти у формуванні опозиційного потенціалу та демократичних цінностей молоді в Україні і ЦСЄ. Встановлено “навздогінний” характер українського робітничого та профспілкового руху порівняно з польською моделлю; відтворено його досягнення та прорахунки у співставленні з центрально-східноєвропейськими аналогами.

Практичне значення. Матеріали дисертації можуть бути використані при підготовці підручників з історії України та історії ЦСЄ, для створення узагальнюючих та спеціальних курсів з новітньої історії України у вищих навчальних закладах, де історія нашої держави включатиметься в європейський контекст. Робота сприятиме подальшому становленню історичної компаративістики як напрямку наукового аналізу в українській історичній науці та стане у нагоді при написанні прикладних компаративних досліджень.

Апробація результатів дослідження здійснена під час їхнього обговорення на засіданнях кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету. Основні положення дисертаційного дослідження знайшли відображення у доповідях і повідомленнях на 10 наукових зібраннях, зокрема: Міжнародній науковій конференції “Знаки питання в історії України” (м. Ніжин, жовтень 2002 р.), Міжнародній науковій конференції молодих вчених “56-і Каразінські читання” (м. Харків, квітень 2003 р.), Міжнародній Літній науковій школі Російського державного гуманітарного університету “Комунікативні стратегії культури та освітні практики” (м. Москва, м. Звенигород, серпень 2003 р.), II Міжнародному конгресі українських істориків “Українська історична наука на сучасному етапі розвитку” (м. Кам'янець-Подільський, вересень 2003 р.), VIII Всеукраїнській науково-практичній конференції “Наука і освіта 2005” (м. Дніпропетровськ, лютий 2005 р.), I Міжнародному форумі “Актуальні проблеми сучасної науки” (м. Самара, вересень 2005 р.), III Міжнародній науковій конференції “Поляки і політика” (м. Житомир, листопад 2005 р.), Міжнародному конгресі “Дні науки-2007” Європейського колегіуму польських і українських університетів (м. Люблін, листопад 2007 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Становлення та розвиток Української державності”, присвяченій 70-річчю від дня народження Вячеслава Чорновола (м. Львів, грудень 2007 р.), Міжнародній науковій конференції “Соціальні та національні чинники революцій і реформ в Україні: проблеми взаємовпливів” (м. Запоріжжя, грудень 2008 р.).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 14 наукових робіт, серед яких 9 статей у фахових виданнях обсягом 12,3 ум. друк. арк.

Структура дисертаційного дослідження обумовлена поставленими метою, завданнями, особливістю методологічного базису. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатку, списку використаних джерел і літератури (502 позиції). Загальний обсяг дисертації становить 288 с., з них основного тексту - 198 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність проблеми, визначаються мета і завдання, об'єкт, предмет, територіальні та хронологічні рамки, наукова новизна дослідження, практичне значення і апробація дисертації.

У першому параграфі розділу “Історіографія, джерела і теоретичні засади дослідження”, який має назву “Історіографія проблеми”, класифіковано історіографію за проблемно-тематичним принципом, у межах якого роботи розглянуті згідно з “моделлю конуса” (за Н. Яковенко) - від узагальнюючих до вузькосюжетних.

Перший рівень - компаративні історичні праці з проблеми фактично відсутні у вітчизняній історіографії, попри неодноразові заклики науковців посилювати європейський контекст української історії.

Одним з поодиноких прикладів успішного застосування порівняльного аналізу є монографічне дослідження Г. Зеленько “"Навздогінна модернізація": досвід Польщі та України”, в якому з політологічних позицій розглядаються складові трансформаційних перетворень в Україні та Польщі. Серед дисертаційних досліджень, методологічною основою яких є історична компаративістика, єдиним на сьогодні залишається наукове узагальнення запорізької авторки Т. Винарчук.

Якщо в українській історіографії бракує компаративних досліджень проблеми опозиційного руху, то у світовій історичній науці компаративні студії в галузі транзитології (частиною якої є опозиційні рухи) проводяться, як правило, всередині двох окремих великих регіонів: або ЦСЄ, або СРСР. При цьому недостатньо уваги приділяється можливості сполучити ці субгрупи, подолавши їх ізольованість між собою.

Другий рівень ієрархії посідають синтетичні роботи, які розглядають опозиційний рух як складову більш широкого історичного феномену суспільно-політичних трансформацій або транзитології.

Теоретичний вимір їх сутності проаналізований білоруським вченим О. Даніловим, російським дослідником Г. Вайнштейном, українським вченим І. Вороновим. На українському ґрунті верифікацію даної теорії провів О. Д. Бойко, вперше подавши системне бачення подій перебудовчої епохи в Україні. На конкретно-історичному матеріалі країн ЦСЄ суспільно-політичні трансформації досліджують російські науковці В. Мокшин, Ю. Ігрицький.

Третій рівень історіографії охоплює комплекс спеціальних досліджень, у яких предметом аналізу є опозиційний рух як історичний феномен. Указані дослідження поділяються на дві підгрупи: присвячені українській та центрально-східноєвропейській проблематиці.

До початку “перебудови” в СРСР офіційна історіографія намагалась взагалі ігнорувати факт опозиційного руху. За цих умов осередком правди про українське інакодумство в часи тотальної радянської цензури залишалась діаспорна історіографія. Знаковими роботами діаспорних учених є дослідження Л. Алексєєвої, А. Камінського, І. Геля.

Уже в початковий період новітньої української державності утвердилася концептуальна парадигма історії України, в якій належне місце зайняв опозиційний рух як передвісник незалежності. Аналіз вітчизняного історіографічного процесу свідчить, що протягом перших п'яти років незалежності з'явилася переважна більшість з існуючих донині узагальнюючих робіт з проблем опозиційного руху. Така активність була зумовлена потребою ліквідації “білих плям” в історії, гостротою емоцій та певною ейфорією у зв'язку зі здобуттям незалежності. У цей час побачили світ монографічні дослідження О. Гараня, Г. Касьянова, Ю. Курносова та ін.

Багатогранне висвітлення український опозиційний рух знайшов у дослідженнях відомого історика А. Русначенка, який є автором п'яти фундаментальних монографій з проблем робітничого та національно-визвольного руху. Прагнення включити український рух опору в європейський контекст ілюструє дослідження А. Русначенка, в якому він на українському тлі розглядає національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії в період 1940-50-х рр.

Національно-визвольний характер українського опозиційного руху став предметом насиченого джерельним матеріалом дослідження О. Бажана та Ю. Данилюка. Концептуально важливий підхід щодо аналізу українських суспільно-політичних процесів кінця XX ст. запропонував С. Кульчицький, який період до 1989 р. називає “відкладеною революцією”. Порівняннями з країнами ЦСЄ вирізняється розділ, присвячений дисидентському руху в Україні, відомого дослідження Я. Грицака “Нарис історії України: формування модерної української нації XIX-XX ст.”.

Для більшості представників зарубіжної історіографії інтерес становить феномен “перебудови” в рамках всього Радянського Союзу. Українському ж виміру “перебудови” присвячені, зокрема, дослідження Т. Кузьо, А. Вільсона, Д. Маплза.

У регіоні ЦСЄ опозиційний рух зарубіжні історики до антитоталітарних революцій здебільшого оцінювали песимістично, сумніваючись у спроможності досягти повалення режиму (монографія Я. Бугайського і М. Поллака “East European Fault Lines: Dissent, Opposition, and Social Activism”, 1988). Після 1989 р. ейфорію від стрімкого падіння тоталітаризму й омріяної свободи засвідчили промовисті назви досліджень, наприклад В. Ечіксона “Lighting the Night: Revolution in Eastern Europe”, М. Франкленда “The Patriots' Revolution: How Eastern Europe Toppled Communism and Won Its Freedom”.

Класичними роботами з історії ЦСЄ другої половини XX ст. є перекладені українською мовою дослідження американських вчених В. Тисменяну “Поворот у політиці: Східна Європа від Сталіна до Гавела” та Д. Ротшильда і Н. Уїнгфілд “Повернення до різноманітності: політична історія Східно-Центральної Європи після Другої світової війни”, а також історико-публіцистична праця американського історика П. Кені “Карнавал революцій”.

Представники опозиційного руху продукували чимало теорій, філософських концепцій, світоглядних імперативів. Аналіз цього інтелектуального виміру польського, чеського та угорського нонконформізму здійснений у монографії канадської авторки Б. Фолк “The dilemmas of dissidence in East-Central Europe: Citizen intellectuals and philosopher kings”.

У російській історичній науці визнаним центром, що координує і розробляє проблеми ЦСЄ, на сучасному етапі є Інститут слов'янознавства РАН. За останні роки цією академічною установою видано три концептуальні роботи: “Революции 1989 года в странах Центальной (Восточной) Европы: Взгляд через десятилетие” (2001), “Власть - общество - реформы. Центрально-Восточная Европа. Вторая половина XX в.” (2006), “История антикоммунистических революций конца XX века. Центральная и Юго-Восточная Европа” (2007). Указані дослідження узагальнюють багаторічний доробок відомих російських дослідників Б. Желіцкі, Е. Задорожнюк, Н. Коровіциної, Л. Ликошкіної, О. Майорової, В. Мар'їної, К. Нікіфорова, Ю. Новопашина.

За останнє десятиріччя в Росії побачили світ як перекладні національні історії Румунії (С. Андя, І. Болован, К. Опряну), Угорщини (Л. Контлер), так і комплексні монографії російських вчених з історії Болгарії (Е. Валєва, Ю. Зудінов, Т. Волокітіна) та Чехословаччини (Е. Задорожнюк, В. Мар'їна, О. Серапіонова) XX століття.

В українській історичній науці опозиційний рух у регіоні ЦСЄ не дістав комплексного висвітлення. Частково він розглядається на рівні вузівських підручників з історії ЦСЄ або історії західних та південних слов'ян (Л. Зашкільняк, В. Яровий, Є. Пугач та ін.). Більш суттєвими є здобутки українських вчених щодо вивчення опозиційного руху в контексті історії окремих країн ЦСЄ. За роки незалежності побачили світ дві синтетичні монографії, присвячені історії Польщі, Л. Зашкільняка і М. Крикуна та переклад монографії польської авторки Г. Дильонгової. Різні аспекти демократичної опозиції в цій країні проаналізовані Н. Денисюк, Ю. Зайцевим, Я. Нападієм, С. Філімоновим, Х. Чушак. Опозиційний рух у Чехословаччині є предметом досліджень С. Мотрук, Л. Новак-Каляєвої, В. Приходька, А. Слесаренка, Ю. Юрійчука. Процеси демократизації Болгарії та роль у них опозиційного руху аналізуються на рівні монографічних робіт В. Бурдяк, М. Мілової. У контексті суспільно-політичних трансформацій в Угорщині специфіку опозиційної боротьби розглядають Є. Кіш, Д. Ткач.

Четвертий рівень ієрархії становлять спеціальні дослідження, що розкривають особливості та специфіку окремих течій опозиційного руху - правозахисного, екологічного, релігійного, молодіжного, робітничого, профспілкового.

В українській історіографії поштовхом до активізації зусиль науковців щодо вивчення історії гельсінського руху стало відзначення на державному рівні річниць створення Української гельсінської групи (далі - УГГ). Серед дисертаційних досліджень, присвячених гельсінському руху, існує єдине наукове узагальнення, здійснене одеською авторкою І. Кривдіною.

Ступінь розробки проблеми українського гельсінського руху в історіографії значно поступається здобуткам чеської історичної науки щодо вивчення феномену “Хартії-77”. Його дослідження інституційно зосереджено в Інституті новітньої історії Чехії. Визнаними фахівцями з проблеми “Хартії-77” є П. Блажек, М. Отагал, В. Пречан. Авторитетним вченим з історії “Хартії-77” є російська дослідниця Е. Задорожнюк.

Питання становлення гельсінського руху в Болгарії містяться в публікаціях колишнього співробітника служби державної безпеки Болгарії, історика Б. Асенова. Румунському варіанту реакції на гельсінський процес приділяє увагу М. Міхайлеску.

Екологічний напрям українського опозиційного руху висвітлений в роботах українських науковців: О. Васюти, С. Васюти, Г. Філіпчук, М. Алексієвець, К. Левчук.

Взаємозв'язок проблем навколишнього середовища і політичної активності в країнах ЦСЄ транзитного періоду у західній історіографії розглядається як частина окремого напрямку наукових студій - інвайронментальної соціології (від англ. “environment” - довкілля). Їхньою специфікою є міждисциплінарність досліджень, апеляція до соціологічних теорій, увага до глобальних екологічних проблем. У цьому контексті написані роботи американських вчених Л. Ботчевої, Е. Франкленда, британських науковців Д. Фішера, К. Пікванс.

В українській історіографії, як правило, роль і місце релігійного чинника в опозиційному русі розглядаються з об'єктиву власне національної історії. Єдину спробу дослідити український релігійний чинник у контексті суспільно-політичних трансформацій в регіоні ЦСЄ здійснив В. Єленський. Громадський рух за відновлення Української греко-католицької церкви аналізується в роботах В. Пащенка, О. Турія, В. Марчука. Реакцію міжнародних громадських й політичних центрів на релігійні утиски в УРСР у 1970-80-ті рр. дослідила Т. Грушева. Унікальність католицької релігійності в Польщі, її націоконсолідуюча роль є предметом дослідження польських вчених Я. Шміда, Г. Возняковського, Я. Жарина, російських науковців С. Антонюк і О. Чистякова.

Активність української молоді, яка в радянську епоху мала бути взірцем соціалістичного виховання, викликала на початку перебудовчого періоду появу великої кількості робіт викривально-пропагандистського характеру. Їхня тональність змінилася вже у перші роки незалежності, коли внесок молоді в розхитування підвалин тоталітарної системи дістав належну оцінку. За роки незалежності в Україні захищено низку дисертацій з проблеми молодіжного руху, створено узагальнюючі роботи (О. Голобуцький, Т. Голобуцька, В. Головенько, І. Коляка, О. Корнієвський, В. Кулік, Т. Пашиніна, С. Сорока). Привертає увагу дослідників резонансна акція студентського голодування 1990 р., для позначення якої О. Д. Бойко використав метафору “студентська жовтнева революція”.

Польський вимір молодіжної активності розкриває опублікований 2000 р. у видавництві Вроцлавського університету спеціалізований збірник статей “Mіode pokolenie Polski” (за редакцією Б. Роговскі). Важливим кроком у дослідженні проблематики молодіжного опозиційного руху в регіоні ЦСЄ стало видання 1994 р. тематичного випуску авторитетного міжнародного часопису “Communist and Post-Communist Studies” під назвою “Молодіжна активність у cхідноєвропейських трансформаціях”. Проблемі ролі та місця студентства країн ЦСЄ присвячена дисертаційна робота російської дослідниці Л. Вознесенської.

У формуванні демократичних цінностей молоді важливу роль відіграла освіта, особливо гуманітарна. Її суперечливий характер в українських умовах проаналізовано з використанням робіт Б. Андрусишина, І. Ковчиної, Я. Боренько.

Український робітничий рух знайшов найбільш ґрунтовне висвітлення у доробку А. Русначенка, який є автором двох спеціальних монографій з проблеми. На дисертаційному рівні шахтарський рух як процес становлення політичної свідомості робітничих мас в еволюції 1989-1999 рр. досліджений С. Кузьміною. Шахтарські страйки 1989-1991 рр. як кульмінаційні віхи робітничого спротиву розглядає О. Д. Бойко. Робітничий рух у контексті етносоціальних зрушень вивчає І. Скловський.

Вибух українського страйкового руху кінця 80-х - початку 90-х рр. XX ст. привернув до себе увагу західних вчених. Серед знакових робіт з проблеми слід виділити серію праць американського науковця С. Кроуела, в яких автор, поєднуючи соціологічні та історичні підходи, прагне зрозуміти соціально-політичні передумови активізації українських робітників, феномен Донбасу і національного чинника в українському робітничому русі. Для осягнення характерних рис “Солідарності”, а також з метою зіставлення польського досвіду профспілкового руху з українськими спробами формування незалежних профспілок у дисертаційному дослідженні використано роботи Е. Броніславського, Г. Вачнадзе, Л. Лойка, M. Крамера, Д. Оста. Специфіку виступів шахтарів у Румунії висвітлено в статтях I. Васі, Дж. Гледхіл.

Проблема незалежного профспілкового руху в Україні кінця 80-х рр. в історіографії представлена недостатньо. Її окремі аспекти порушує в рамках еволюції радянських профспілок В. Докашенко. Залишається малодослідженим явище анархо-синдикалістського руху - не тільки як своєрідної альтернативи офіційній профспілковій моделі, але й як потужний соціальний рух з чіткою ідейно-політичною спрямованістю.

Отже, аналіз стану розробки в історіографії досліджуваної проблеми засвідчує існування комплексу літератури, що висвітлює національні особливості опозиційного руху. Типологічно подібні процеси, що синхронно відбувалися в Україні та країнах ЦСЄ, дають підстави для залучення компаративного підходу щодо їх аналізу.

У другому параграфі “Джерельна база” констатовано, що одиничність компаративних досліджень у вітчизняній історіографії залишає дискусійним на сьогодні питання про специфіку його джерельної бази. З одного боку, особливість компаративного дослідження полягає в аналітичній інтерпретації напрацьованих національними історіографіями концепцій, парадигм, фактів. У цьому відношенні дослідження має характер теоретичного, джерелами якого є історіографічні роботи, зокрема історичні праці. Разом з тим, виходимо з пізнавальної обмеженості такого підходу, і вважаємо за доцільне поряд з превалюванням джерел історіографічного характеру використання в роботі й інших джерел, класифікація яких подана нижче.

За формальною ознакою джерельний масив поділяється на дві групи: неопубліковані та опубліковані матеріали.

Першу групу складають матеріали Музею-архіву та Документаційного центру українського самвидаву “Смолоскип”, частина з яких вперше вводиться до наукового обігу.

Основу Музею-архіву становить перевезений до Києва повний архів українського самвидаву й українського правозахисного руху, який комплектувався протягом багатьох років видавництвом “Смолоскип” у США. На сьогодні Музей-архів містить одну з найбільших у світі колекцій матеріалів, присвячених опозиційному руху в Україні другої половини XX ст., текстові записи програм, що транслювалися радіостанцією “Радіо Свобода” / “Вільна Європа”.

З проблеми дисертації використано матеріали 27 фондів, за тематичною спрямованістю їх можна поділити на три основні блоки: 1) фонди персоналій: В. Шевченка (Ф. 1, Ф. 2), І. Дзюби (Ф. 16), О. Зінкевича (Ф. 27А), Л. Лук'яненка (Ф. 29), Л. Плюща (Ф. 47), Є. Сверстюка (Ф. 55), Н. Світличної (Ф. 56), Й. Терелі (Ф. 67), С. Хмари (Ф. 68), В. Чорновола (Ф. 72, Ф. 72.1); 2) фонди українського правозахисного руху: УГГ (Ф. 4А, Ф. 5А) та Закордонного представництва УГГ (Ф. 6А); 3) фонди українського самвидаву, виборчі матеріали, інше (Ф. 8, Ф. 10, Ф. 15, Ф.16Н, Ф. 17Н, Ф. 18С, Ф. 19А, Ф. 21А, Ф. 25А, Ф. 33, Ф. 44, Ф. 66).

Другу групу складають збірники документів, що містять різновидові джерела.

Потужно представлений у вітчизняній історичній науці пласт документів, присвячених гельсінському руху. В діаспорі видавництво “Смолоскип” 1978 р. і 1983 р. опублікувало українською та англійською мовами два збірники з основними документами УГГ. Український читач отримав доступ до більшості матеріалів УГГ значно пізніше, на 10-му році української незалежності, коли до 25-річчя УГГ побачило світ чотиритомне видання “Українська громадська група сприяння виконанню гельсінкських угод”.

До 30-річчя “Хартії-77” 2007 р. у Чехії видано ґрунтовний тритомний збірник “Charta 77: Dokumenty 1977-1989”, який вміщує близько 700 документів, що розкривають еволюцію цієї організації.

Важливим джерелом висвітлення ролі молодіжного опозиційного руху в Україні є збірники документів, які зосереджують матеріали щодо студентської акції голодування 1990 р. (укладачі - О. Доній, О. Синельников, І. Островський, С. Черненко).

Переклади документів, що розкривають ґенезу опозиційного руху в країнах ЦСЄ, вміщує укладена харківськими дослідниками С. Страшнюком і Є. Пугачем хрестоматія “Політичні кризи та антитоталітарні рухи у країнах Східної Європи (50-80-ті рр. ХХ ст.)”.

Серед масиву опублікованих джерел за типолого-видовою класифікацією можна виокремити три підгрупи - документальні, наративні джерела та періодичну пресу.

Документальні джерела представлені Конституціями Української РСР і держав ЦСЄ, міжнародними пактами щодо дотримання прав людини, статутами молодіжних організацій.

Серед наративних джерел є цінними масив спогадів та мемуарів членів УГГ - М. Руденка, О. Мешко, Л. Лук'яненка, П. Григоренка, В. Овсієнка, М. Мариновича, О. Тихого, які опубліковані зусиллями Харківської правозахисної групи, видавництва “Смолоскип” та закордонних фундацій. Більшість документів - це листи з місць позбавлення волі та заслань, матеріали судових справ, переписка з органами партійно-державної влади; щоденникові записи; звернення до закордонних ЗМІ, які вдалося врятувати від цензури.

Становлять науковий інтерес спогади і мемуари фундаторів Народного Руху України - В. Чорновола, І. Драча. Вади українського опозиційного руху, особливо у період 1988-1991 рр., зокрема, амбівалентність поглядів у таборі демократів, їх інерційність, конформізм у стосунках з компартійною системою яскраво зображує двотомне зібрання творів С. Хмари “Дорогою до мрії”.

Пізнавальне значення мають свідчення, створені очільниками антитоталітарних революцій, зокрема В. Гавелом (“Заочний допит”, “Сила безсилих”) та І. Ілієску (“Румунія - відродження надії”).

Оригінальним за архітектонікою є виданий 1995 р. у США збірник “Workers of the Donbass Speak: Survival and Identity in the New Ukraine, 1989-1992” (упорядники - Л. Сігельбаум і Д. Вальковіц). Книга містить серію інтерв'ю американських авторів з шахтарями Донбасу - учасниками страйків 1989-1991 рр. Примітно, що фіксування “усних історій” шахтарів здійснено за допомогою пролонгованого опитування - під час і після страйків.

Залучено опубліковані Харківською правозахисною групою матеріали опитування учасників УГГ (З. Антонюк, М. Волинець, Л. Горохівський, М. Маринович, В. Мармус, В. Овсієнко, Г. Приходько, Б. Ребрик).

Враховуючи важливість “усної історії” для дослідження проблеми, крім опублікованих свідчень, дисертантом використано матеріали власного інтерв'ювання трьох колишніх членів УГГ і УГС - В. Овсієнка, М. Мариновича, Й. Зісельса.

Автором опрацьовано матеріали понад 70 позицій неформальної (“самвидавської”) періодики 1988-1991 рр., що міститься у відділі газетних фондів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського НАН України (фонд “Альтернативні”), “тамвидавських” діаспорних тижневиків “Українське слово” (Париж) і “Новий шлях” (Торонто), а також польського видання “Gazeta Wyborcza”.

У третьому параграфі “Історична компаративістика як теоретико-методологічна основа дослідження” констатовано, що відсутність прикладних компаративних робіт багато в чому можна пояснити невизначеністю сутності історичної компаративістики, її теоретичних засад та пізнавальних можливостей. Якщо для філософії, правознавства, літературознавства й лінгвістики, педагогіки, політології, економічної теорії теоретичний аналіз компаративістики вже знайшов своє, часом ґрунтовне, відображення у дослідженнях (у т. ч. монографічних і дисертаційних), то подібний аналіз в історичній науці ще фактично не став предметом уваги науковців.

Верифікація основних підходів до визначення поняття “історична компаративістика” засвідчує, що найбільш придатним для історика є розуміння даного терміна як напрямку і, водночас, стратегії наукового дослідження (концепція Центру компаративістики і глобалістики при Російському державному гуманітарному університеті).

Доцільність вживання терміна “компаративістика” обумовлюються як конкретно-логічними підставами, так і загальноприйнятою міжнародною традицією. Зокрема, термін вказує на самостійність напрямку і відмінність його від порівняльно-історичного методу та порівняння як загальнонаукового принципу, які виступають як провідні, але не єдині складові історичної компаративістики. Даний напрямок включає в себе цілий комплекс методів (історико-типологічний, історико-генетичний, синхронний, діахронний та ін.), а також принципів пізнання (порівняння, співставлення, аналогія, паралелізм, інтерпретація).

Розгляд співвідношення двох філософських підходів: номотетичного (що типізує) та ідіографічного (що індивідуалізує) доводить, що історична компаративістика має орієнтуватися більшою мірою на виявлення відмінностей, аніж спільних рис, тоді вона сприятиме пошуку резервів розвитку (Ю. Кокка, Г. Гаупт, М. Румянцева). Виходячи з цього принципу, автор намагався не тільки і не стільки показати типовість для України основних течій опозиційного руху, характерних для країн ЦСЄ, але й чіткіше на центрально-східноєвропейському тлі розкрити особливості українського випадку (зокрема, національно-визвольний характер боротьби).

Завдання компаративного дослідження не включає опис одного феномену в контексті іншого. Компаративний аналіз не слід змішувати з вивченням міжкультурних контактів, економічних та політичних зв'язків, впливів та взаємодії. Так, у дисертації фактично не приділено уваги зв'язкам українських опозиційних груп зі своїми “колегами” з країн ЦСЄ: їх виявлення і вивчення варте окремого дослідження.

Визначено пізнавальні можливості історичної компаративістики. По-перше, порівняння з досвідом інших народів сприяє не тільки повноцінному включенню української історії в європейську типологію, але й її більш глибинній інтерпретації, подоланню концепції про унікальність та винятковість, деміфологізації історії України у цілому. У цьому відношенні, як гіпотези дослідження, постулюються тези про те, що український опозиційний рух окресленого періоду, який показується в порівнянні з центрально-східноєвропейською боротьбою, є, з одного боку, свідченням “нормальності” вимог українських інакодумців, природності їхнього потягу до життя в незалежній державі, з іншого - засобом “деромантизації” історії України перебудовчого періоду.

По-друге, історична компаративістика дає можливість автору включити дослідження у більш широкий контекст. У цьому відношенні історична компаративістика виступає в ролі макроаналізу в історії. Указана теоретична позиція екстраполюється на проблему опозиційного руху як спроба подати панорамне, синтетичне бачення процесу українського опозиційного поступу на широкому географічному просторі.

По-третє, компаративний аналіз спонукає до компромісного підходу, який дає змогу подолати неминучі крайнощі універсалізму або релятивізму. Інтегративні процеси в сучасній історичній науці, у тому числі так звана глобальна історія, з одного боку, та проблема історичного обґрунтування національної самоідентифікації, з іншого, як взаємовиключні, на перший погляд, тенденції, сумісні якраз на базі історичної компаративістики. Завдяки цьому історична компаративістика сприяє звільненню від ідеологічних “шор”, етноцентризму.

Однак застосування історичної компаративістики можливе лише за наявності певної спільної бази, однотипності явищ, порівнюваних одиниць (Я. Дашкевич, Т. Шидер). Порівняння України і країн ЦСЄ має в своїй основі конкретно-логічні підстави: квазідержавний статус Української РСР і країн ЦСЄ, єдина залежність від радянського центру, синхронність розгортання опозиційної боротьби, подібність основних її векторів (антикомуністичний, антитоталітарний, демократичний).

Проблемою історичної компаративістики є вибір критеріїв, “кандидатів” на порівняння. У дисертації обрані чіткі критерії порівняння - основні течії опозиційного руху, хоча ми свідомі того, що вони не вичерпують усього розмаїття феномену опозиційної боротьби. Так, прагнення досягти більшої персоніфікації у роботі ускладнювалося важкістю порівняння окремих особистостей, чий життєвий і творчий шлях, світоглядні імперативи є багато в чому унікальними й такими, що важко піддаються коректному порівнянню.

Значна кількість інших важливих складових опозиційного руху залишена за рамками дисертації, виходячи з потреби досягнення оптимального балансу між широтою і глибиною аналізу, - важливої методологічної характеристики історичної компаративістики.

Автор виходив із розуміння того, що жоден напрямок дослідження не може претендувати на універсальність або ж повну тотожність із соціальною дійсністю, тому історична компаративістика використовується як один з можливих і перспективних напрямків наукового аналізу, правильне застосування якого здатне зробити вагомий внесок у розширення меж історичного пошуку.

Перший параграф другого розділу “Провідні течії опозиційного руху в Україні і регіоні Центрально-Східної Європи: компаративний аналіз”, який має назву “Гельсінський рух в Україні і країнах Центрально-Східної Європи”, розглядає гельсінський рух в Україні, Чехословаччині і Румунії. В інших країнах ЦСЄ правозахисний рух виступав вагомою складовою опозиційного спектру, однак він не пов'язувався безпосередньо із гельсінським процесом.

Констатовано, що за час існування УГГ (1976-1988) її членами стали 50 осіб, тоді як у Чехословаччині “Хартію-77” підписали за цей період 1568 учасників (всього 1889 чоловік). Чисельності “Хартії-77” український гельсінський рух зміг досягти лише у формі Української гельсінської спілки (далі - УГС), яка на момент установчого з'їзду у квітні 1990 р. нараховувала 2300 членів.

Однак компаративне дослідження показує відносність оцінок про нечисленність гельсінського руху, адже він справив значно потужніший вплив на владу, ніж в окремих країнах ЦСЄ. Так, у Болгарії і Румунії спроби організації аналогів “Хартії” були придушені владою ще на етапі декларації намірів. Спільною рисою гельсінських організацій виявилася однобока соціальна структура, в якій переважали представники інтелігенції, та геттоізованість учасників, що унеможливлювало переростання руху в масовий.

На український гельсінський рух, порівняно з іншими організаціями гельсінського спрямування у ЦСЄ, лягало подвійне навантаження. При загальній домінанті захисту прав людини увага зосереджувалась на національно-визвольній боротьбі - убезпеченні від розчинення національної ідентичності та порушенні питання про унезалежнення України. У Чехословаччині національні прагнення пов'язувалися насамперед зі звільненням країни від військ Радянського Союзу, а в Румунії Н. Чаушеску вдалося створити ілюзію самостійної внутрішньої політики.

Національно-визвольне забарвлення українського гельсінського руху є причиною застосування тотального кримінального переслідування, психіатрії у каральних цілях і катування членів УГГ, що контрастувало з методами урядів країн ЦСЄ, які у більшості випадків вдавалися до адміністративних та пропагандистських засобів нейтралізації правозахисників.

На відміну від “Хартії-77”, в якій, незважаючи на строкатість ідейно-політичних поглядів та значний відсоток комуністів, в умовах антитоталітарної революції відбулася консолідація опозиціонерів, в УГС розгорнулася боротьба всередині демократичного табору щодо питання майбутнього державного устрою України - федерації/конфедерації чи незалежності. Ця дискусія стала на заваді згуртованості учасників гельсінського руху і, серед іншого, унеможливила транзит політичної еліти і прихід національно-демократичних сил до влади у період суверенізації України.

У другому параграфі “Екологічний напрям українського і центрально-східноєвропейського варіантів опозиційного руху” визначено, що на тлі спільних для України та регіону ЦСЄ явищ надмірної експлуатації природних ресурсів і забруднення довкілля через побудову гігантомантських індустріальних комплексів, енергетичних об'єктів, в українських реаліях існував найвищий ступінь замовчування цих проблем, що наочно продемонструвала Чорнобильська трагедія. Якщо у Польщі опозиційні організації вже на початку травня 1986 р. організували мітинг, щоб привернути увагу до проблем Чорнобиля, то в Україні подібний захід відбувся лише через два роки.

На відміну від країн ЦСЄ, в українських реаліях радянського часу побудова і обслуговування джерел екологічного забруднення - індустріальних комплексів і енергетичних об'єктів - передбачали переселення мешканців і асиміляцію місцевого населення, нівелювання їх національної ідентичності. Натомість, якраз у зрусифікованих промислових центрах опозиційним силам вдалося “розбудити” місцеве населення через апелювання до проблем екології, негативний вплив яких вони відчували найбільше.

На прикладі резонансних екологічних акцій у Запоріжжі та польському Мєндзижечі - містах з низьким рівнем національної свідомості населення і до сьогодні з прорадянськими настроями - заперечується поширений у суспільстві і почасти в історіографії стереотип про те, що опозиційний рух розгортався тільки у традиційних центрах інакодумства, де проживала “критична маса” нонконформістської інтелігенції.

Використовуючи теорію мобілізації ресурсів, констатовано, що ступінь розвитку екологічного опозиційного руху в радянській Україні поступався країнам ЦСЄ. Якщо, наприклад, в Угорщині дозволялися літні табори, проводилося інформування щодо стану довкілля у громадському транспорті, то українські “зелені” мали обмежений арсенал дозволених заходів.

Показано зв'язок екологічних питань з елементами національного (історичного) міфу на прикладі проектів будівництва мостів через острів Хортицю і системи дамби поперек Дунаю на кордоні з Чехословаччиною (Габчіково-Нагімарош).

Щодо результативності опозиційного екологічного руху, то найпотужніший ефект він мав у Болгарії, де екологічні мітинги під керівництвом “Екогласності” стали безпосереднім каталізатором відставки Т. Живкова. В українських умовах боротьба за захист довкілля не мала прямої дії, однак у громадській свідомості вирішення екологічного питання поступово пов'язувалося зі звільненням від колонізаторської політики московського центру та здобуттям Україною незалежності.

Феноменом, який потребує окремого дослідження, виглядає різкий спад активності “зелених” після падіння комуністичного режиму. Лише участь української асоціації “Зелений світ” у складі Демократичного блоку дозволила їй пройти до Верховної Ради України. Вже на перших демократичних парламентських виборах, що відбулись 1991 р., серед країн ЦСЄ лише в Болгарії та Румунії партії “зелених” пройшли до національних парламентів.

У третьому параграфі “Релігійний чинник у контексті опозиційного руху: православний та католицький виміри” розглядається в компаративному вимірі та історичній ґенезі суб'єктно-об'єктна специфіка релігійного питання (боротьба церкви з режимом за право легальної діяльності й вільного розвитку та використання у програмах і діях опозиційних організацій релігійного аспекту).

У регіоні, де переважало православ'я (Україна, Румунія, Болгарія), найвищий ступінь залежності церкви від держави відзначався в Україні. Однак якщо московське керівництво за допомогою православної (офіційної) релігії поглиблювало залежність України від імперського центру, то румунська і болгарська влада встановила мирне співіснування з церквою з метою власної легітимізації, зміцнення національної ідентичності.

Показано, що в той час як, наприклад, болгарські опозиційні сили боролися за надання церкві більших соціальних, матеріальних, майнових і освітянських прав, в Україні на порядку денному стояв рух за, власне, відновлення національної церкви - УАПЦ.

На конкретних фактах проілюстровано, що православний чинник був зорієнтований здебільшого на єдиний державний центр і інкорпорувався у компартійно-радянську систему, тоді як католицька церква залишалась носієм національної ідентичності. Останній чинник зумовив жорстоку розправу з католицькими інститутами протягом 1946-1950 рр. в Україні (“випробувальний майданчик”), Румунії, Угорщині та Чехословаччині.

У перебудовчий період рух за легалізацію УГКЦ розглядався як основа національного руху в боротьбі за самостійність України та вихід її зі складу СРСР, створював реальну базу для консолідації антикомуністичних сил, у той час як релігійні питання в країнах ЦСЄ мали самодостатній характер або пов'язувалися із демократизацією суспільства.

Вагомий опозиційний потенціал релігії у справі демократизації суспільства засвідчують наведені кількісні та якісні дані щодо ролі католицького чинника в Польщі. Унаслідок історичних та соціокультурних особливостей польського суспільства високий моральний авторитет церкви став чи не визначальною передумовою демократичного транзиту в цій країні 1989 р.

У першому параграфі третього розділу “Молодь і робітники в період демократичного транзиту: досвід України і Центрально-Східної Європи”, який має назву “Участь молоді в демократичному русі в Україні та країнах Центрально-Східної Європи”, порівнюється значення молоді в антитоталітарній боротьбі.

В аннали української історії ввійшла акція голодування студентів 1990 р. на площі Жовтневої революції (нині - Майдан незалежності), що отримала назву “революція на граніті” або “студентська жовтнева революція”. У Чехословаччині “ніжну” революцію називають ще “революцією дітей”. Повалення тоталітарної диктатури в Румунії прямо пов'язане з виявом мужності та сміливості молоді, яка під загрозою реваншу з боку режиму Н. Чаушеску вийшла на масовий мітинг на площі Бухареста. У Польщі, Угорщині та Болгарії молодіжні організації взяли участь у переговорних процесах, виконували своєрідні “контролюючі” функції щодо старшого покоління опозиціонерів.

Зрілість молодіжного руху в Україні засвідчила інституціоналізація протягом 1989-1990 рр. самостійних молодіжних організацій (Українська студентська спілка, Студентське братство, Спілка незалежної української молоді), що хронологічно відповідає процесу становлення молодіжних об'єднань у Чехословаччині, Угорщині та Болгарії.

Якщо для студентства країн ЦСЄ проблеми освіти, демократизації навчання, військової повинності, поліпшення соціально-економічного становища поєднувалися з всезагальними питаннями демократичних прав і свобод, то в українських умовах вирішення вищеназваних проблем чітко детерміновувалося здобуттям Україною незалежності, недопущенням підписання нового союзного договору.

Констатовано дистанціювання між українською молоддю та старшим поколінням демократів (зокрема, членами Народної ради у Верховній Раді). Водночас компаративний аналіз засвідчує типовість цієї вади для регіону ЦСЄ.

Визначено посилену увагу молоді до героїчних символів минулого. В українському випадку акцентувалося на тяглості боротьби (Українські Січові Стрільці, герої-крутівці, бійці УПА); для країн ЦСЄ значення мали символи, пов'язані з радянським режимом (наприклад, самоспалення 1969 р. чеського студента Яна Палаха).

Українська молодь, як і молоде покоління більшості країн ЦСЄ (за винятком Румунії, де реалізувався силовий сценарій антитоталітарної революції), незважаючи на природний радикалізм, використовувала мирні форми і методи боротьби. Вбачаємо в цьому європейську модель, яка, зокрема, різко контрастує з кривавим придушенням виступу китайських студентів улітку 1989 р. на площі Тяньаньмень.

Проаналізовано причини відходу молоді в Україні та ЦСЄ від активної і прямої участі у процесі політичних перетворень після падіння репресивної системи.

У другому параграфі “Проблема освіти в контексті молодіжного опозиційного руху” аналізується опозиційний потенціал освіти в реаліях України і країн ЦСЄ.

Важливим джерелом демократичних цінностей, що були покладені в основу діяльності молодіжних опозиційних організацій та їхні програмні вимоги, стала гуманітарна освіта. Фальш догматизованого матеріалу, що викладався у школах і вузах, його контраст з реаліями динамічних змін у житті суспільств та “картинами” колективної пам'яті, поступова ліквідація “білих плям” в історії спричинили ефект “подвійної лояльності”, що переріс у посилення національної самоідентифікації значної частини молодого покоління.

Формуванню опозиційного потенціалу молоді сприяла альтернативна освіта, поширена у Польщі та Чехословаччині протягом 1980-х рр. (підпільні Летючі університети, Товариство наукових курсів, неформальні групи, клуби і семінари). В Україні подібної самоорганізації вчених і студентів не відбулося.

У третьому параграфі “Робітничий і профспілковий рух як складова опозиційної боротьби” порівнюються соціально-економічні та політичні аспекти протестних виступів робітників в Україні і країнах ЦСЄ, їх самоорганізація.

Активізація суспільно-політичної ситуації в Україні протягом 1989-1991 рр. спричинила серію страйків шахтарів Донбасу та інших регіонів. В умовах України ідеологічна основа виступів трансформувалася від прагнення позбутися економічного донорства Москви до артикульованої ідеї суверенізації республіки, а в польському випадку була пов'язана з позбавленням залежності від СРСР. Вивчення румунського досвіду робітничого руху засвідчує небезпеку формування “авангардної” ідентичності робітників при амбівалентності цінностей. Як наслідок, криваві сутички румунських шахтарів з мирною демонстрацією противників неокомуністичного режиму 1989 р. стали єдиним у регіоні ЦСЄ прикладом силової конфронтації.

У Польщі за подібних з іншими країнами “реального соціалізму” умов праці та соціального становища робітників масовий профспілковий рух постає з початку 1980-х рр. та інституціоналізується у феномен “Солідарності”. Його формування стало закономірною реакцією на ступінь розвитку громадянського суспільства, існування елементів приватної власності, політичної культури в умовах тоталітарного режиму в Польщі. На відміну від української спроби побудови альтернативних і незалежних профспілок, “Солідарність”, по-перше, охопила не тільки шахтарську галузь, а й більшість промислових сфер; по-друге, сконсолідувалася на релігійній, католицькій, основі (в Україні, з огляду на примусову атеїзацію, релігія не могла виступити цементуючою силою); по-третє, продемонструвала єдність робітників з інтелігенцією (в українських реаліях спостерігалося дистанціювання націонал-демократичного табору від робітничої та профспілкової боротьби - в силу як об'єктивних регіональних відмінностей, так і штучних спроб інспірування розколу партійними силами).