Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Цензурна політика російського самодержавства в "українському питанні" (друга половина ХІХ ст.)

Спеціальність 07.00.01 - історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Савчинський Володимир Едуардович

Черкаси - 2011

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано у відділі історії України ХІХ - початку ХХ ст. Інституту історії України НАН України

Науковий керівник: доктор історичних наук, доцент

Коляда Ігор Анатолійович,

Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова, професор кафедри методики навчання суспільних дисциплін і гендерної освіти

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, доцент

Фареній Ігор Анатолійович,

Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, професор кафедри архівознавства, новітньої історії та спеціальних історичних дисциплін

кандидат історичних наук, доцент

Федьков Олександр Миколайович,

Кам'янець-Подільський національний університет ім. І. Огієнка, професор кафедри історії України

Захист відбудеться "6" липня 2011 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 73.053.01 у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького за адресою: 18031, м. Черкаси бульвар Шевченка, 81, кімн. 211.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького (18031, м. Черкаси, вул. Університетська, 22)

Автореферат розіслано "3" червня 2011 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук, доцент Корновенко С.В.

Загальна характеристика роботи

§ з'ясувати стан наукової розробки теми, визначити рівень і повноту її джерельного забезпечення, окреслити методологію дослідження;

§ висвітлити сутність "українського питання”, його місце у суспільно-політичному житті імперії Романових другої половини ХІХ ст.;

цензурна політика російське самодержавство

§ охарактеризувати цензурне законодавство та формування системи цензурних органів, що діяли в українських губерніях Російській імперії протягом досліджуваного періоду;

§ визначити етапи цензурної політики російського уряду щодо "українського питання”;

§ розкрити особливості реалізації цензурної політики цензурними органами підросійської України.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що:

– сформульовано і розроблено актуальну наукову тему, яка до цих пір ще не отримала належного висвітлення в історіографії;

– на основі аналізу напрацювань вітчизняної та зарубіжної історіографії синтезовано наукові знання щодо сутності "українського питання”;

– істотно доповнено новими аспектами загальну картину імперської цензурної політики в "українському питанні”;

– виокремлено етапи розвитку цензурної політики;

– з'ясовано, що зміна норм цензурного законодавства щодо "українського питання" мала своїм наслідком поступове посилення антиукраїнської цензурної політики;

– констатовано, що вдосконалення механізмів втілення цензурної політики відбувалося відповідними цензурними органами в українських губерніях.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що її матеріали, теоретичні положення та висновки значно розширюють сучасні знання з історії України другої половини ХІХ ст., сприятимуть подальшому дослідженню історії "українського питання”. Результати дослідження можуть залучатися для підготовки узагальнювальних праць із історії України, історії української культури, історії держави і права, державного управління України, а також для написання курсів лекцій, підручників, навчальних посібників тощо. Висновки та узагальнення, що містяться у роботі, можуть стати у нагоді органам державної влади та управління.

Апробація результатів дослідження. Основні положення роботи обговорено на засіданнях відділу історії України ХІХ - початку ХХ ст. Інституту історії України НАН України. Результати дослідження апробовано автором у доповідях і повідомленнях на ІІ Засіданні Всеукраїнського "круглого столу" Сарбеївські читання: до 80-річчя від дня народження професора Віталія Григоровича Сарбея (м. Київ, 2008), ІІ Всеукраїнських Драгоманівських читаннях молодих істориків: актуальні проблеми вітчизняної та світової історії (м. Київ, 2008), ХІ Всеукраїнській науково-практична конференції "Молодь, освіта, наука, культура і національна свідомість в умовах європейської інтеграції” (м. Київ, 2008), Міжнародній науковій конференції: "Україна в етнокультурному вимірі XVIII - початку XXI ст. ” (м. Київ, 2008), Всеукраїнській науковій конференції: "Наддніпрянська України: проблеми історії освіти, науки та духовно-культурного життя" (м. Дніпропетровськ, 2008), Міжнародній науковій конференції присвяченій пам'яті П. Чубинського (м. Київ, 2009), Міжнародній науковій конференції "Україна в європейському цивілізаційному процесі: проблеми соціальної та інтелектуальної історії" (м. Дніпропетровськ, 2009), ІІ Міжнародній науково-практичній конференції "Простір гуманітарної комунікації: трансформація академічного дискурсу” (м. Київ, 2009), V Міжнародній науковій конференції "Знаки питання в історії України: Україна на перехресті цивілізацій" (м. Ніжин, 2009), Міжнародній науково-практичній конференції "Формування міжетнічної та міжконфесійної толерантності майбутніх вчителів засобами громадянської освіти” (м. Київ, 2009).

Публікації. За матеріалами дослідження опубліковано 7 наукових статей, 5 з яких - у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України. Загальний обсяг публікацій становить 3,6 друкованих аркушів.

Обсяг і структура дисертації зумовлені метою та науковими завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів з висновками, загальних висновків, додатків, списку використаних джерел та літератури (36 сторінок, 363 позиції). Загальний обсяг дисертації становить 262 сторінки.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об'єкт і предмет дослідження, завдання роботи, методологічні аспекти, а також хронологічні та територіальні межі, розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, відомості про їхню апробацію.

У першому розділі "Історіографія та огляд джерел” проаналізовано історіографію з обраної для вивчення теми, охарактеризовано групи джерел, окреслено принципи і методи наукового пошуку.

У підрозділі 1.1 "Стан наукової розробки теми” виокремлено такі історіографічні періоди:

1) остання третина ХІХ ст. - початок ХХ ст.;

2) 1920-ті - перша половина 1950-х рр.;

3) друга половина 1950-х - початок 1990-х рр.;

4) сучасна історіографія. Окрему частину складає зарубіжна, передусім українська діаспорна історіографія. Однак вона не є настільки значущою, тому її розглянуто у контексті визначених періодів у розвитку вітчизняної.

Початок першому історіографічному періоду поклали праці безпосередніх лідерів українського національно-культурного руху Б. Грінченка, М. Драгоманова, М. Костомарова. На початку ХХ ст. з'являються праці М. Грушевського, О. Лотоцького, Ф. Матушевського, А. Могилянського, М. Порша, В. Садовського. Однією з найґрунтовніших праць із "українського питання" стало енциклопедичне видання "Украинский народ в его прошлом и настоящем”, підготовлене редакцією журналу "Украинская жизнь”.

До цього періоду належать праці російських істориків і публіцистів (П. Гуревича, М. Каткова, М. Петрова, С. Щеголєва), в яких "українське питання" трактувалося як вигадка зовнішніх і внутрішніх ворогів Росії, зацікавлених у її послабленні, а національносвідома українська інтелігенція поставала як іноземна шпигунська агентура (польська, австрійська, німецька).

Загалом праці дослідників зазначеного періоду у більшості випадків вирізняються суб'єктивізмом.

Другий історіографічний етап вивчення "українського питання”, започаткований Українською національно-демократичною революцією 1917-1921 pp., мав такі визначальні риси: розкутість наукової думки, намагання більшості вітчизняних громадсько-політичних діячів й істориків об'єктивно, неупереджено підійти до висвітлення означеної теми. Значний вклад у вивчення "українського питання" на цьому етапі зробила школа М. Грушевського.

Від початку 1930-х pp. в історичній науці панівним стає боротьба з українським націоналізмом, тому з утвердженням сталінізму радянська історіографія, якщо і вивчала "українське питання”, то тільки як вияв "контрреволюційності”, "буржуазного націоналізму”, "ліберального опортунізму" тощо.

Історіографія української діаспори зазначеного періоду представлена роботами А. Чигирина, П. Феденка тощо.

Під впливом "хрущовської відлиги" у третьому історіографічному періоді "українське питання" хоча й у дуже завуальованій формі, але висвітлювалося у працях українських істориків із проблем журналістики, книговидання. Ті чи інші історіографічні оцінки місця "українського питання" у суспільно-політичних і культурно-просвітницьких рухах другої половини ХІХ ст. в українських губерніях імперії Романових подано у працях В. Борисенка, М. Лещенка, Ф. Лося та ін.

У зазначений історіографічний період у західному українознавстві з'явилися дослідження американських істориків А. Іванкевича, М. Воскобійника, Ю. Бошика. Ґрунтовністю дослідження, спеціально присвяченого історії "українського питання" в Російській імперії, вирізняється дисертація О. Андрієвської.

Російська еміграційна історіографія також не була осторонь від аналізу "українського питання”. У 1966 р. у Нью-Йорку вийшла робота російського історика-емігранта М. Ульянова. У ній автор стверджував, що розроблені російським урядом заходи проти "українофільства" стали цілком закономірними і справедливими, оскільки мали на меті забезпечувати охорону державної цілісності імперії. Поряд із значним суб'єктивізмом при висвітленні теми, у монографії вперше розглянуто питання "малоросійства" української інтелігенції, здійснено спробу виправдати поведінку М. Юзефовича, довести справедливість його дій.

Протягом четвертого історіографічного періоду вивчення "українського питання" у вітчизняній та російській історіографії набуває не тільки наукової актуальності, але й суспільно-політичного значення. До фундаментальних досліджень із історії "українського питання" у Російській імперії цього періоду належать колективні роботи українських учених В. Сарбея, В. Іваненка, А. Голуба, С. Світленка, Л. Іванової, Р. Іванченко, А. Катренка, О. Лисенка, Г. Касьянова, І. Коляди, Н. Шип та інших.

Прагненням подолати стереотипи дорадянської і російської еміграційної історіографії та на нових методологічних підходах висвітлити політику уряду Російської імперії в "українському питанні" протягом другої половини ХІХ ст. - початку ХХ ст. позначено монографії сучасних російських дослідників О. Міллера.

Отже, попри певні успіхи у вивченні досліджуваної нами теми в історіографії, вона не отримала комплексного вивчення. Цим і зумовлено звернення автора до її вивчення.

У підрозділі 1.2 "Характеристика джерел та методологія дослідження" проаналізовано джерела, визначено теоретичне підґрунтя дослідження, окреслено наукові принципи і методи наукового пошуку. Автором опрацьовано широке коло джерел: опубліковані документи (законодавчі акти, офіційні звернення, постанови тощо), архівні матеріали, тогочасну періодику, спогади і мемуари сучасників.

Для з'ясування правових засад і механізмів діяльності цензурних органів Російської імперії протягом другої половини ХІХ ст. проаналізовано "Статут про цензуру і друку" (редакції 1890 р.) та інші нормативно-правові акти "Повного зібрання законів Російської імперії”. Дослідження "Алфавітних каталогів заборонених для опублікування та розповсюдження рукописів і видань”, які випускалися Головним управлінням у справах друку (ГУД), дозволило залучити важливу статистично-довідкову інформацію про прояви цензурної політики російського самодержавства.

Основу дослідження складають матеріали центральних та обласних архівів України. Найбільш повно інформація щодо досліджуваної нами теми представлена у фондах Центрального державного історичного архіву України м. Києва (ЦДІАК України) (ф.442 - Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора, 293 ? Канцелярія Київського цензурного комітету, 294 ? Канцелярія Київського окремого цензора з внутрішньої та іноземної цензури, 1680 ? Канцелярії харківського інспектора у справах друку) та Державного архіву м. Києва (ДАК) (ф.287 ? Інспектор друкарень, літографій і книжкової торгівлі). Специфіку втілення цензурної політики російського самодержавства в "українському питанні" відповідними органами Новоросійського генерал-губернаторства протягом другої половини ХІХ ст. розкривають справи з фондів Державного архіву Одеської області (ф.1 - Управління новоросійського генерал-губернатора, 2 - канцелярія одеського градоначальника, 5 - Управління тимчасового одеського генерал-губернатора, 9 - Окремий цензор з внутрішньої цензури, 11 - Одеський комітет цензури іноземної, 13 - Інспектор для нагляду за друкарнями, літографіями і тому подібними закладами, книжковою торгівлею в м. Одеса).

Тогочасні періодичні видання ? "Основа”, "Черниговский листок”, "Московские Ведомости”, "Русский Вестник”, "Современная Летопись”, "Вестник Европы”, "Громада”, "Санкт-Петербургские Ведомости”, "Правда” - дозволили повно з'ясувати характер та зміст публіцистичної дискусії щодо "українського питання" протягом другої половини ХІХ ст.

Оцінки сучасниками суспільно-політичної ситуації та пов'язаним з нею реформуванням цензурних норм в "українському питанні”, розвитку цензурної політики держави, вивчення й осмислення механізмів діяльності цензурних органів забезпечено використанням "его-джерела”, серед яких вагоме значення мали мемуари і спогади вищого чиновництва імперії Романових (П. Валуєва, Є. Феоктистова), цензорів (М. Мандарьова, О. Нікітенка, О. Сидорова), літераторів (О. Чумікова, Р. Грабовського), громадсько-політичних і культурних діячів (М. Драгоманова, М. Костомарова, Є. Чикаленка та ін.).

Отже, залучена до дослідження джерельна база є достатньою для досягнення поставленої мети і вирішення дослідницьких завдань. Вона представлена переважно архівними документами, окремі з яких залучено до наукового обігу вперше, а також уже опублікованими раніше матеріалами.

Системну спрямованість наукового дослідження й практичне пізнання об'єкта забезпечили відповідні методологічні принципи. Теоретико-методологічною основою дослідження став цивілізаційно-стадіальний підхід, реалізований на основі загальноприйнятих у сучасній українській історичній науці принципів історизму, багатовимірності, системності, об'єктивності, усебічності, за допомогою використання загальнонаукових, спеціально-історичних методів та методів суміжних наук.

У другому розділі "Українське питання" у соціокультурному житті Російській імперії: друга половина ХІХ ст. з'ясовано розвиток "українського питання" в контексті українського національно-культурного руху, висвітлено його зміст на шпальтах періодичних видань.

У підрозділі 2.1 ""Українське питання" наприкінці 50-х - на початку 60-х рр. ХІХ ст. ” визначено чинники, що сприяли зародженню, осмисленню і обґрунтуванню інтелектуалами "українського питання”, перенесенню його з інтелектуальної в інформаційну сферу.

Перші спроби у цьому напрямку були зроблені у 20-30-х рр. ХІХ ст. представниками українофільських гуртків, у 40-і рр. ХІХ ст. зусиллями кирило-мефодіївців воно було винесено на передній план суспільно-політичного життя імперії Романових, у другій половині 1850-х рр. воно знаходить свій вияв у відродженні українського книговидання, у продовженні етнографічно-фольклористичних та історичних досліджень. На початку 1860-х рр. суспільний інтерес до "українського питання" ще більш зростає. Цьому сприяли національно-культурницька діяльність громад, організація ними недільних шкіл, видання П. Кулішем та В. Білозерським у Петербурзі першого україномовного журналу "Основа” та україномовної літератури для простого народу (букварів, граматик, арифметик, художніх творів), застосування першого українського фонетичного правопису, розгортання публіцистичної дискусії навколо нього.

У роботі з'ясовано, що культурницька діяльність громад, публіцистичні дискусії у пресі щодо "українського питання”, відстоювання права на викладання рідною мовою у школах викликали явне занепокоєння у правлячих колах Російської імперії, для яких український національно-культурницький рух в умовах загострення польського питання на початку 60-х рр. ХІХ ст. міг набути загрозливого характеру. Саме тому імперська влада терміново вжила репресивно-заборонних та цензурних заходів щодо "українського питання”, серед яких найвідомішим є Валуєвський циркуляр 1863 р.

У підрозділі 2.2 ""Українське питання" після Валуєвського циркуляру (60-ті - початок 80-х рр. ХІХ ст.) ” висвітлено розвиток та репрезентацію "українського питання" в умовах посиленого поліційного та цензурного нагляду за українським національно-культурним рухом, який набув нових організаційних форм.

Від початку 60-х рр. ХІХ ст., за влучним висловом М. Драгоманова, в історії українського руху розпочався антракт, який тривав до початку 1870-х рр. Особливість репрезентації "українського питання" в середині 1870-х рр. полягала у тому, що українська інтелігенція змогла зосередити свої творчі зусилля в легальних імперських інституціях, що розширило ресурсні та пропагандистські можливості освіченого українства. У підрозділі охарактеризовано наукові та видавничі проекти Південно-Західного Відділу Імператорського Російського географічного товариства, їхню роль у формуванні національно-історичної свідомості українців. Значну увагу приділено відображенню "українського питання" у виданих зусиллями громадівців україномовних художніх та науково-популярних книжках.

Кваліфікувавши активну видавничу і публіцистичну діяльність української інтелігенції як черговий прояв сепаратизму, російський уряд у середині 1870-х рр. вдався до нових репресивно-заборонних заходів проти "українофільства”, які були втілені в Емському указі. Починаючи з 1876 р. центр українського руху переміщується за межі Російської імперії в Галичину (Австро-Угорщина) та Женеву (Швейцарія).

Дисертантом встановлено, що українська закордонна публіцистика виконувала освітньо-інформаційну функцію не лише для українців, а й для іноземців, так би мовити "відкривала” їм Україну, формувала уявлення про український народ, виносячи "українське питання" на європейський рівень обговорення. Проведений аналіз науково-публіцистичного доробку М. Драгоманова та інших його соратників за кордоном дозволив стверджувати, що вирішення "українського питання" цей мислитель убачав у запровадженні федеративного ладу в Російській імперії, започаткувавши у такий спосіб перехід українського руху від вузького культурництва до політичного етапу.

У підрозділі 2.3 "Українське питання в умовах посилення політичної реакції в Російській імперії 80-90-х рр. ХІХ ст." розкрито особливості розвитку "українського питання" в умовах подальшої капіталістичної модернізації імперії Романових, зміни політичного курсу влади з ліберально-реформаторського на консервативно-реакційний. Протягом зазначеного періоду у сутності та репрезентації "українського питання" відбуваються істотні зміни. Так, громадівські осередки, побоюючись посилення репресій з боку імперського уряду, на початку 1880-х рр. зміщують пріоритети у своїй культурно-просвітницькій діяльності. Вони надавали організаційну, фінансову й творчу допомогу у заснуванні галицьких журналів і газет, у створенні науково-літературних товариств, культурно-освітніх осередків, організації серійних видань україномовних книг, забезпечували надсилання літературних творів із Наддніпрянщини до Західної Україну і навпаки, ініціювали взаємні мандрівки представників української інтелігенції обох регіонів, розділених кордонами двох імперій. Хоча така діяльність і мала істотне значення для розвитку українського національного руху, сприяючи налагодженню наукових і особистих контактів між галичанами і наддніпрянцями, проте провідну роль у розвитку "українського питання" поступово перебирає на себе журнал "Киевская старина”, який став часописом, на сторінках якого "українське питання" здобуло своє подальше наукове обґрунтування і конкретизацію.

У підрозділі висвітлено чинники, що сприяли ідейній диференціації українського національного руху наприкінці 1880-х - на початку 1890-х рр., з'ясовано роль молодого покоління у зміні підходів до постановки та розв'язання "українського питання”. Так, констатовано, що завдяки діяльності молодшого покоління з ідеологічно й організаційно невиразного українського національно-культурного руху виникають перші українські групи з чіткими політичними вимогами, серед яких ключове місце належить "Братству тарасівців”, програма якого, з огляду на "українське питання”, містила вимоги широкої політичної автономії України, захисту культурних і соціальних прав українського народу.

У третьому розділі "Цензурна політика Російської імперії в "українському питанні" досліджено розвиток цензурної політики російського самодержавства в "українському питанні”, охарактеризовано особливості її втілення цензурними органами українських губерній Російської імперії.

У підрозділі 3.1 "Загальноімперський апарат цензури в умовах капіталістичної модернізації: нормативно-правові засади діяльності” з'ясовано загальні тенденції у розвитку цензурного законодавства, структури відповідних органів, механізмів їх діяльності. Керуючись юридичним принципом періодизації функціонування органів цензури в Російській імперії протягом другої половини ХІХ ст., у дослідженні виокремлено такі етапи в їхній діяльності:

1) 1855-1865 рр. - реалізація цензурної політики на основі законів та тимчасових циркулярів "Миколаївської епохи”;

2) вересень 1865 р. - листопад 1871 р. - період дії "Тимчасових правил про цензуру та друк” від 6 квітня 1865 р.;

3) листопад 1871 р. - травень 1872 р. - спроба перегляду законів про цензуру та друк;

4) 1872 р. - лютий 1880 р. - період посилення цензурних обмежень;

5) березень 1880 р. - жовтень 1895 р. - спроба нового реформування цензурного законодавства, нова редакція цензурного "Статуту”.

На основі аналізу норм "Статуту" та архівних матеріалів визначено структуру, принципи та механізми діяльності системи центральних та місцевих цензурних органів в Російської імперії. Так, головним цензурним органом було Головне управління у справах друку (ГУД), підпорядковане МВС. Відповідно до діючого тогочасного цензурного законодавства та з врахуванням адміністративно-територіального поділу, наявності періодичних видань та друкарень, в українських губерніях Російської імперії протягом другої половини ХІХ ст. було запроваджено таку систему цензурних органів: до 1865 р. у підросійській Україні діяли Київський та Одеський цензурні комітети; після цензурної реформи 1865 р. запроваджено посади окремих цензорів у Києві та Одесі. У 1880 р. у зв'язку зі збільшенням обсягів роботи було відкрито також канцелярію Харківського окремого цензора (пізніше перейменовано у Харківського інспектора у справах друку). Цензуру іноземних видань здійснювали Київський окремий цензор із іноземної цензури та Одеський комітет цензури іноземної літератури. Для контролю за виконанням рішень центральних і місцевих цензурних органів видавцями і книгорозповсюджувачами у Києві та Одесі у 1865 р. було запроваджено посаду "інспектора друкарень, літографій та книжкової торгівлі”.

У підрозділі 3.2 "Цензурна політика в "українському питання" у 50 - на початку 60-х рр. ХІХ ст. ” розглянуто розвиток цензурної політики в "українському питанні" до набуття чинності Валуєвського циркуляру 1863 р.

У першій половині 50-х рр. ХІХ ст. цензурну політику російського самодержавства в "українському питанні" вирізняло намагання вилучити з історичних документів, підготовлених до друку Тимчасовою комісією по розбору давніх актів, змістових частин, які вказували на самостійне і героїчне минуле українського народу доби козацтва. Однак цензурна політика російського уряду в "українському питанні" ще не мала системного характеру, а тому у 1857 р. українським національно-культурним діячам вдається поновити книговидання, розпочати й оформити самостійні історичні дослідження.

У підрозділі охарактеризовано процедуру цензурного розгляду історико-популярних та україномовних художніх творів колишніх кирило-мефодіївців, ставлення імперських інституцій до видавничих проектів П. Куліша. Особливу увагу приділено довготривалому та багатоетапному розгляду головними цензурними органами творів Т. Шевченка.

Наприкінці 50-х - на початку 60-х рр. ХІХ ст. спостерігаються різні підходи центральних (Московський цензурний комітет, Петербурзький цензурний комітет, Головне управляння цензури) та місцевих (Київський та Одеський цензурний комітети) органів цензури до розгляду українських букварів, граматик, прописів. Цензурні органи українських губерній намагалися їх заборонити відразу, у той час як центральні - могли дозволити їх видання, сподіваючись на подальше унеможливлення поширення цих видань адміністративними заходами місцевої влади. Такий механізм обмеження україномовних видань був малоефективним. Потрібні були чіткі інструкції та норми-заборони, які й були запропоновані у циркулярі міністра внутрішніх справ П. Валуєва від 18 липня 1863 р.

У підрозділі 3.3 "Діяльність цензурних органів Російської імперії в період дії "Валуєвського циркуляру" (1863 - перша половина 1870-х рр.) ” розглянуто набуття чинності Емського указу, зміну цензурної політики російського самодержавства в "українському питанні" від запровадження "Валуєвського циркуляру”.

Посилення цензурних обмежень, започаткованих "Валуєвським циркуляром”, у 1867 р. знайшло своє втілення в окремому розпорядженні ГУД, яким заборонялися приватні поштові відправлення українських книжок із Західної України до Росії.

Разом із тим, аналіз діяльності цензурних органів українських губерній на початку 1870-х рр. дозволив констатувати деяке пом'якшення цензурних обмежень щодо україномовних видань, а відповідно і деякої лібералізації урядової цензурної політики в "українському питанні”. Протягом 1872 - 1876 рр. було дозволено до друку значну кількість україномовних художніх, науково-популярних творів, історичних та фольклористичних студій. Загальна частка дозволених цензурою до друку україномовних видань у 1874 - 1875 рр. склала 23%. Окрім цього, у зазначений період відносини між "Киевским телеграфом” і місцевим цензурним органом були досить продуктивними. У тогочасних джерелах сучасники натякають на "прихильність” цензурних чиновників до редакцій деяких українських видань, пояснюючи це корумпованістю чиновників нижчого рангу. Такий стан речей викликав занепокоєння спочатку у київських чиновників, які вже з травня 1875 р. почали шукати важелі впливу на київського цензора з метою недопущення ним у подальшому "українофільських” публікацій на сторінках "Киевского телеграфа”.

Більш дієвим способом привернути увагу центральної влади до активного використання українофілами у Києві легальних імперських інституцій з реалізації своїх цілей виявилася доповідна записка таємного радника, помічника начальника Київського навчального округу і голови Київської археографічної комісії М. Юзефовича. Аналіз змісту записки, процесу вироблення нових цензурно-репресивних заходів, втілених у Емському указі 1876 р., дозволив з'ясувати основний мотив, якими керувалися чиновники, розробляючи нові цензурні приписи, засвідчити їхнє бачення можливих небажаних для російського уряду перспектив розвитку "українського питання" в умовах ліберальної цензурної політики. Вивчення норм Емського указу засвідчило намагання цензурних органів не тільки обмежити українське книговидання, а й реформувати український правопис, максимально наблизивши його до російського, а також будь-якими методами послабити або повністю призупинити подальшу радикалізацію українського національно-визвольного руху.

У підрозділі 3.4 "Українське питання" у діяльності цензурних органів російського самодержавства після Емського указу (середина 1870-х - 1890-і рр.) висвітлено особливості впровадження норм указу 1876 р. у практичну діяльність центральних та місцевих цензурних органів, розглянуто спроби пом'якшення його цензурних приписів у 1881 р., прослідковано подальший розвиток цензурної політики в "українському питанні" протягом 80 ? 90-х рр. ХІХ ст., особливості її реалізації на місцях.

У роботі встановлено, що втілення Емського указу у практичній діяльності цензурних органів Російської імперії породило немало правових колізій та курйозів у їх роботі. Разом із тим у дослідженні вказано на недбале виконання приписів указу 1876 р. цензорами на місцях, що створювало, хоч і вкрай обмежені, але можливості для друку та поширення україномовних видань.

У 1881 р., розуміючи, що норми Емського указу тільки посилюють антиурядові настрої освіченої частини національно свідомої української інтелігенції, київський і харківський генерал-губернатори О. Чертков, О. Дондуков-Корсаков (кожен самостійно) ініціюють перегляд його цензурних приписів. На основі аналізу норм закону 1881 р. у роботі спростовано твердження окремих дослідників про те, що він полегшував цензурні умови для українського книговидання.

Протягом 1883?1885 рр. відбувається чергове посилення цензурної політики в "українському питанні”: заборонено на теренах імперії Романових поширення галицьких та женевських (драгоманівських) періодичних видань, місцевим органам цензури наказано не допускати до друку україномовних рукописів написаних "кулішівкою” доки вони не будуть виправлені відповідно до чинного російського правопису.

У 1886 ? 1889 рр. діяльність цензурних органів спрямовувалася на те, щоб спеціальними заходами не допустити на книгоринок високохудожніх творів української літератури, що, за задумом чиновників цензурного відомства, мало б стати гальмівним чинником у розвитку "українського питання”.

Цензурна політика початку 1890-х рр. характеризувалась продовженням практики посилення антиукраїнських цензурних норм-заборон та скороченням загальної кількості дозволених цензурою до видання україномовних творів; забороною вживання, навіть, слів "козацька воля”, "Запорозька Січ”, "Січ”, "козак”, "Україна”; зростанням дозволів на видання невисокої художньо-літературної якості україномовних творів і забороною під різними приводами високохудожніх творів.

З запровадженням у 1895 р. цензурної заборони на видання книг і збірок українською мовою, призначених для дитячого читання було започатковано останній етап (1895?1900 рр.) у розвитку цензурної політики другої половини ХІХ ст. Його характерною ознакою став особливий контроль цензурних органів за виданням українських дитячих книжок (казок, оповідань, віршів). Особливістю у діяльності цензурних органів упродовж 1897?1898 рр. була відмова чиновників цензурного відомства від попередньої практики тотального викреслення з текстів рукописів слів "Україна”, "український”.

У результаті проведеного наукового дослідження автор виносить на захист такі висновки і положення:

1. Аналіз стану наукової розробки теми засвідчив, що вона досі не була предметом спеціального вивчення. Залучена до дисертації джерельна база є різноплановою, достовірною і дозволяє досягти поставленої мети та вирішити дослідницькі завдання. Представлені у дисертації принципи та методи зумовили відповідну структуру роботи, логіку викладу матеріалу.

2. У 50?60-х рр. ХІХ ст. зміст "українського питання" полягав у з'ясуванні соціопсихологічних відмінностей між українцями та росіянами, науковому обґрунтуванні самобутності української мови, порушенні питання освіти народу рідною мовою, розробці та застосуванні українського фонетичного правопису. "Українське питання" у цей період стає предметом загальноімперського суспільного інтересу. У 70-ті рр. ХІХ ст. його зміст не змінився і частково був реалізований у наукових, науково-популярних і художніх творах, на сторінках тодішніх газет і часописів. У силу урядової політики у 80-90-ті рр. ХІХ ст., органічного розвитку національно-визвольного руху у баченні сутності "українського питання”, шляхах його реалізації відбувається розмежування на поміркований (культурницький) і радикальний (політичний) напрямки. Основною трибуною для репрезентації "українського питання" виступає журнал "Киевская старина”. У 90-ті рр. ХІХ ст. "українське питання" набуває політичного забарвлення, а на початку ХХ ст. постає в центрі політичних програм та громадсько-політичної діяльності все ширших кіл прогресивних національносвідомих українців.

3. Протягом другої половини ХІХ ст. відбувається перманентне посилення цензурного режиму, вдосконалення механізмів впливу на громадську думку та управління інформаційними потоками, а створені цензурні органи в українських губерніях мали усі необхідні можливості для втілення проурядової цензурної політики.

4. Упродовж початку 1850-х - липня 1863 р. цензурна політика в "українському питанні" позначена окремими рефлексивними цензурними заходами, що стали відповіддю на спробу української інтелігенції вивести його на суто науковий рівень обговорення; протягом 1857-1863 рр., попри певну лібералізацію цензурного режиму в Російській імперії, амністії колишніх членів Кирило-Мефодіївського товариства, відновленні дозволів на їх літературну діяльність, практикою цензурних органів стає ретельна перевірка як змістового наповнення художніх і науково-історичних творів, так і використання українського правопису.

5. Загострення "українського питання”, загальний суспільний інтерес до нього, розвиток українського національно-культурного руху, разом із польським повстанням 1863 р., змусили російську владу відреагувати жорсткими цензурними заходами, зокрема, прийняттям Валуєвського циркуляру, який, заборонивши не тільки видання україномовних книжок для народу, а й публічне його обговорення пресі, започаткував якісно новий період цензурної політики в "українському питанні”.

6. Удосконалення норм циркуляру протягом кінця 60-х - першої половини 70-рр. ХІХ ст. стало закономірним актом самодержавства в еволюції цензурної урядової політики, спрямованим стримати розвиток українського національно-визвольного руху, реформувати український правопис, максимально наблизивши його до російського. Системною та цілеспрямованою цензурна політика в "українському питання" стає у зв'язку з прийняттям указу 1876 р., оскільки саме протягом 1876 ? 1900 рр. набуває яскраво виражену тенденцію до посилення, вдосконалення методів її втілення. Протягом 1880 ? 1890-х рр. цензурні органи поступово обмежували жанрове розмаїття творів українською мовою, посилювали свої вимоги до правопису, ускладнювали і штучно затримували розгляд високохудожніх україномовних творів.

7. Розпочата ще у 1840-ві рр. і продовжена у 1870-ті рр. практика невиправданого усунення з історичних студій та художніх творів слів "Україна”, "український”, "Січ”, "козак”, "воля” та ін. у 1890-ті рр. замінюється більш раціональним і диференційованим підходом при розгляді україномовних видань. Лише недосконалість цензурного законодавства, бюрократизований апарат цензури, жертовна культурницька і видавнича діяльність представників національно свідомої української інтелігенції не дали змоги цензурним органам стримати розвиток "українського питання”, вилучити його з інформаційного поля Російської імперії.

8. На початку ХХ ст., враховуючи соціально-економічні та політичні трансформації в імперії Романових, вихід "українського питання" у політичну площину, започаткувало нові підходи у цензурній політиці російської влади. Цензурна політика російського самодержавства в "українському питанні" протягом ХІХ ст. мала виражену тенденцію до посилення норм-заборон, реагуючи на розвиток українського національного руху в контексті інших суспільно-політичних процесів, вона ставала більш жорстокою, витонченою, раціональною, намагаючись ефективно реагувати на виклики часу.

Основний зміст дисертації викладено у публікаціях автора

1. Цензурна політика російського самодержавства: історико-правові аспекти // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - Київ: Інститут історії України НАН України, 2008. - Вип. XV. - С.148?152.

2. Початковий етап цензурної політики російського самодержавства щодо українського книговидання (кінець 1850-х - початок 1860-х рр.). // Наук. записки: Зб. наук. статей НПУ ім. М.П. Драгоманова. - К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2008. ? Вип. LXXV. - С.274-280.

3. Цензурна політика російського самодержавства і українське книговидання // Історія. Філософія. Релігієзнавство: науковий журнал / Житомирський державний університет імені Івана Франка. - Київ: Видавництво "Антросвіт”, 2009. - С.13?16.

4. "Українське питання" у роботі цензурних органів Наддніпрянської України (друга половина ХІХ ст.) // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: Збірник наукових праць [гол. ред. С.І. Світленко]. - Випуск VIII. - 2010. - С.322?329.

5. Періодична преса: цензурна політика російського самодержавства (друга половина ХІХ ст.) // Проблеми історії України ХІХ ? початку ХХ ст. - Київ: Інститут історії України НАН України, 2011. - Випуск XVІІ. - C.280?286.

6. Соціально-професійний портрет цензора в бюрократичній системі російської імперії // Матеріали ХІ всеукраїнської науково-практичної конференції: Молодь, освіта, наука і національна свідомість в умовах європейської інтеграції. - К.: Європейській університет, 2008. - С.284?286.

7. Інститут інспектора друкарень, літографій і книжкової торгівлі у системі цезурних органів Російської імперії у другій половині ХІХ ст.: історико-теоретичний аспект // Актуальні проблеми вітчизняної та світової історії: Матеріали Других всеукраїнських драгоманівських читань молодих істориків, Київ, 14 березня 2008 р. / Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова. - К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2009. - С.75?77.

Анотації

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.01 - історія України. - Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького. - Черкаси, 2011.

На основі аналізу архівних матеріалів, опублікованих джерел та наукової літератури у дисертації комплексно досліджено цензурну політику російського самодержавства в "українському питанні" протягом другої половини ХІХ ст., специфіку її втілення цензурними органами українських губерній.

У роботі з'ясовано сутність "українського питання”, його місце у суспільно-політичному та соціокультурному житті Російської імперії протягом другої половини ХІХ ст., охарактеризовано процес перманентного реформування цензурного законодавства та устрою відповідних органів з огляду на тогочасні суспільно-політичні трансформації.

Під час розгляду та аналізу цензурної політики в "українському питанні" виділено її періоди та підперіоди, охарактеризовано їх особливості, доведено поступове посилення антиукраїнських цензурних норм, констатовано вдосконалення механізмів втілення цієї політики відповідними цензурними органами в українських губерніях. Лише недосконалість цензурного законодавства, яку так і не вдалося виправити, бюрократизований апарат цензури, жертовна культурницька і видавнича діяльність представників національно свідомої української інтелігенції, не дали змоги цензурним органам стримати розвиток "українського питання”, вилучити його з інформаційного поля Російської імперії.

Ключові слова: Російська імперія, "українське питання”, культурно-просвітницька діяльність, цензура, цензурна політика, Головне управління у справах друку, Київський окремий цензор з внутрішньої цензури, Одеський окремий цензор з внутрішньої цензури, Харківський інспектор у справах друку.

Савчинский В.Э. Цензурная политика российского самодержавия в "украинском вопросе" (вторая половина ХІХ в.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Черкасский национальный университет им.Б. Хмельницкого. - Черкассы, 2011.

На основе анализа архивных материалов, опубликованных источников и научной литературы в диссертации комплексно исследовано цензурную политику российского самодержавия в "украинском вопросе" на протяжении второй половины XIX века, специфику ее воплощения цензурными органами украинских губерний.

В работе определена суть "украинского вопроса”, его место в общественно-политической и социокультурной жизни Российской империи на протяжении второй половины XIX века, охарактеризован процесс перманентного реформирования цензурного законодательства, организации соответствующих органов в связи с общественными трансформациями того времени.

В ходе рассмотрения и анализа цензурной политики в "украинском вопросе" выделено ее периоды и подпериоды, охарактеризованы их особенности, доказано поэтапное усиление цензурных норм, констатировано усовершенствование механизмов реализации этой политики соответствующими цензурными органами в украинских губерниях. Лишь несовершенство цензурного законодательства, которое так и не удалось исправить, бюрократизированный аппарат цензуры, самоотверженная культурная и издательская деятельность представителей национально сознательной украинской интеллигенции, не позволили цензурным органам сдержать развитие "украинского вопроса”, извлечь его из информационного поля Российской империи.

Ключевые слова: Российская империя, "украинский вопрос”, культурно-просветительная деятельность, цензура, цензурная политика, Главное управление по делам печати, Киевский отдельный цензор по внутренней цензуре, Одесский отдельный цензор по внутренней цензуре, Харьковский инспектор по делам печати.

Savchynskyi V. Censorship policy of the Russian autocracy in the "Ukrainian issue" (second half of the nineteenth century). ? Manuscript.

The thesis for a Candidate degree in historical sciences in the speciality 07.00.01. - History of Ukraine. - Cherkasy national university of the name of Bohdan Khmel'nitskogo. - Cherkasy, 2011.

On the basis of archive materials, published sources and scientific literature in the dissertation deals with the censorship policy of the Russian autocracy in the "Ukrainian issue" during the second half of the nineteenth century, specific embodiment of censorship by the Ukrainian provinces.