Проблема русько-хозарських взаємин в контексті українознавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України,

Національний науково-дослідний інститут українознавства

УДК 94(477)"07/10"

Спеціальність 09.00.12 українознавство (історичні науки)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Проблема русько-хозарських взаємин в контексті українознавства

Наливайко Сергій Степанович

Київ 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі української етнології Національного науково-дослідного Інституту українознавства Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Баран Володимир Данилович, Національний науково-дослідний Інститут українознавства Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, провідний науковий співробітник відділу української етнології.

Офіційні опоненти:

- доктор історичних наук Бубенок Олег Борисович, Інститут сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України, завідувач відділу Євразійського степу;

- кандидат історичних наук Колибенко Олександр Володимирович, Інститут археології НАН України, старший науковий співробітник відділу давньоруської та середньовічної археології.

Захист відбудеться 12 травня 2011 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.126.01 у Національному науково-дослідному Інституті українознавства Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України (01135, м. Київ, вул. Ісаакяна, 18, ауд. 404).

Із текстом дисертації можна ознайомитися у бібліотеці Національного науково-дослідного Інституту українознавства Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України (01135, м. Київ, вул. Ісаакяна, 18).

Автореферат розіслано "8" квітня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук І.О. Ворончук.

Анотація

Наливайко С.С. "Проблема русько-хозарських взаємин в контексті українознавства". ? Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 09.00.12 - Українознавство (історичні науки). - Національний науково-дослідний Інститут українознавства Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України. - Київ, 2011.

Дисертація присвячена дослідженню проблеми русько-хозарських взаємин. Спираючись на свідчення усього комплексу історичних джерел (давньоруські джерела, хозарські документи, свідчення арабсько-перської історико-географічної традиції, матеріали археології), а також з урахуванням аналізу історіографічних і методологічних підходів до її розв'язання, здійснено наукову спробу визначити сутність "хозарської проблеми" в історії Русі в її українознавчому осмисленні, окреслити її внутрішню тематичну структуру, дослідити глибину, масштаби і витоки русько-хозарських взаємин. В контексті "хозарської проблеми" у її широкому розумінні (як проблеми етногенези хозарського етносу) розглянуто передісторію русько-хозарських взаємин. Окрему увагу приділено дослідженню "хозарського сліду" в історії Русі (зокрема, на рівні структур та інституцій Руської держави), а також аналізу русько-хозарських зв'язків у контексті походів Русі ІХ-Х ст. на Каспій. Крім того, розглянуто проблему археології "контактної зони" Хозарії та Русі, представленої старожитностями салтівського типу (VІII-X ст.). На підставі дослідження низки конкретних проблем русько-хозарських взаємин доповнено та розширено внутрішню тематичну структуру "хозарської проблеми" в історії Русі, сформульовано перспективи джерельного, історіографічного та методологічного характеру. Таким чином, вперше в історичній та українознавчій науці здійснено спробу комплексного погляду на роль "хозарського чинника" в передісторії та ранній історії Русі, міждисциплінарного за своєю суттю, базованого на українознавчих методологічних засадах, з урахуванням новітніх досягнень у галузі давньоукраїнської історії, хозарознавства, сходознавства й українознавства.

Ключові слова: хозари, Хозарська держава, руси, Руська держава, русько-хозарські взаємини, "хозарська проблема" в історії Русі, походи Русі на Каспій, салтівська археологічна культура, українознавство.

Аннотация

Наливайко С.С. "Проблема русско-хазарских взаимоотношений в контексте украиноведения". - Рукопись.

Диссертация на соискание научного звания кандидата исторических наук по специальности 09.00.12. - Украиноведение (исторические науки). - Национальный научно-исследовательский Институт украиноведения Министерства образования и науки, молодежи и спорта Украины. - Киев, 2011.

Диссертация посвящена исследованию проблемы русско-хазарских взаимоотношений. Основываясь на данных полного комплекса исторических источников (древнерусских источниках, хазарских документах, сведениях арабско-персидской историко-географической традиции, материалах археологии), с учетом анализа историографических и методологических подходов к ее разрешению, предпринята попытка определить суть "хазарской проблемы" в истории Руси в ее украиноведческом понимании, наполнить ее внутреннюю тематическую структуру, определить глубину, масштабы и истоки русско-хазарских связей. В контексте "хазарской проблемы" в ее широком значении (как проблемы этногенеза хазарского этноса) рассмотрено предисторию русско-хазарских взаимосвязей. Отдельное внимание уделено исследованию "хазарского следа" в истории Руси, а также рассмотрению русско-хазарских связей в контексте походов Руси ІХ-Х вв. на Каспий. Кроме того, в работе поднята проблема археологии "контактной зоны" Хазарии и Руси и этногосударственной интерпретации салтовских древностей украинского Левобережья (VІII-X вв.). На основе исследования ряда конкретных проблем русско-хазарских взаимоотношений дополнена и расширена внутренняя тематическая структура "хазарской проблемы" в истории Руси, сформулированы перспективы источниковедческого, историографического и методологического характера. Таким образом, впервые в исторической и украиноведческой науке предпринята попытка комплексного взгляда на роль "хазарского фактора" в предистории и ранней истории Руси, междисциплинарного по своей сути, основанного на украиноведческих методологических принципах, с учетом новейших достижений в сфере древнеукраинской истории, хазароведения, востоковедения и украиноведения.

Определено, что предисторию и ранние этапы истории Руси ІХ-Х вв. следует рассматривать как тесным образом связанные с "хазарским фактором". В то же время многочисленные "хазарские" и в целом "восточные" элементы в политических, общественных, экономических и культурных реалиях Руси вынуждают отказаться от предположения об их заимствовании, объяснить их как результат предистории, а в Древнерусском государстве усматривать образование, восходящее к более ранней государственно-политической истории Северного Причерноморья, Приазовья и Северного Кавказа. Очевидно, об этом свидетельствуют и походы Руси на Каспий, которые следует поставить в связь не только с экономической или военной активностью Русского государства в регионе, но и с глубокими государственными, династическими, этническими контактами Восточной Европы, Закавказья и Средней Азии. Именно в тесной связи з "хазарским фактором" следует также рассматривать возникновение и раннюю историю Тмутороканского княжества в Приазовье.

Анализ археологических материалов "контактной зоны" Хазарии и Руси, представленных памятниками салтовского типа, дают возможность выделить в бассейне Северского Донца, Оскола и Среднего Дона компактную и однородную группу памятников материальной культуры, а также предположить существование у населения, которое их оставило, определенной территориальной, этнической и культурной целостности, носителями которой со значительной долей вероятия следует считать аланов и болгар, этническая история которых восходит з сарматско-гуннской, ретроспективно ? киммерийско-скифской эпохе. В то же время особенно выразительно проступает роль славянского фактора в зарождении и генезисе салтовской культуры.

Кроме того, серьезный цивилизационный уровень салтовской археологической культуры, засвидетельствованный археологически, позволяет предположить существование на украинском Левобережье в VIII-X вв. средневекового государства, конкретная историческая интерпретация которого требует дополнительных научных усилий. Есть веские основания считать, что возникновение Русского государства на Днепре и существование государства, представленного салтовской археологической культурой, необходимо рассматривать в тесной связи.

Таким образом, есть все основания говорить о существенном источниковедческом, историографическом и методологическом потенциале в подходах к решению "хазарской проблемы" в истории Руси.

Ключевые слова: хазары, Хазария, русы, Русь, русско-хазарские взаимоотношения, "хазарская проблема" в истории Руси, походы Руси на Каспий, салтовская археологическая культура, украиноведение.

Annotation

Nalyvaiko S.S. "The Problem of Rus-Khazar relations in the Ukrainian Study context". ? Manuscript.

Candidate's thesis degree in History, speciality 09.00.12 ? Ukrainian Studies (Historical Sciences). ? National Research Institute for Ukrainoznavstvo of Ministry of Education, Science, Youth and Sports of Ukraine. ? Kyiv, 2011.

The thesis is an attempt to create the generalization of the study on problem of Rus-Khazar relations in the Ukrainian Study context for the first time. It is based on the reports of the full range of historical sources (Ancient Rus and Khazar documents, information of the Arab-Persian historical-geographical tradition, archaeological materials), the Ukrainian Studies methodology, and the analysis of the historiographical and methodological approaches. It is an attempt to determine the depth and significance of Khazar-Rus ties. The prehistory of Rus-Khazar relations is considered in its broadest sense (as a problem of the ethnogenesis of the Khazars) in the context of the "Khazar problem". Special attention is paid to the study of "Eastern trace" in the history of Rus, as well as to Rus-Khazar relations in the context of Rus access to the Caspian Sea in IX-X centuries. In addition, the paper considers the problem of "contact zone" archeology of Khazaria and Rus and ethnical and state interpretation of Saltivska archaeological culture (VІII-X centuries).

Key words: Khazars, Khazaria, Rus, Rus-Khazar relations, "the Khazar Problem" in the history of Rus, access of Rus to the Caspian Sea, Saltivska archaeological culture, Ukrainian Studies.

1. Загальна характеристика роботи

Структура дисертації обумовлена специфікою проблеми, метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (36 сторінок, 433 позиції). Загальний обсяг дисертації - 230 сторінок.

Вступ. Актуальність дослідження. Дослідження історичних проблем, пов'язаних із передісторією та історією Руської держави, в усі часи викликало серйозний науковий інтерес. Не виняток тут і проблема русько-хозарських взаємин. "Варяги на півночі, хозари на півдні" - приблизно так іще на початку ХІІ ст. автор "Повісті минулих літ" змалював "експозицію" історії Русі. Етнічне ім'я хозарів постає вже з перших літописних рядків, а кількість "хозарських" фактів в історичних реаліях Руської держави засвідчує особливу роль хозарів у вітчизняній історії. Водночас переконливого наукового бачення "хозарського чинника" в історії Русі немає й дотепер, сукупність конкретних питань русько-хозарських взаємин склала в історичній науці особливу "хозарську проблему", а історіографічна ситуація навколо хозарської теми в її еволюції могла би послужити за ілюстрацію викривлення історичної істини на догоду політичній та ідеологічній кон'юнктурі. Тож нині особливої дослідницької уваги вимагає питання про місце хозарів і Хозарії в історії Руської держави, важливе не лише як намагання розв'язати низку конкретних питань русько-хозарських взаємин, але і як спроба означити перспективний шлях для розуміння давньої етнічної історії Східної Європи загалом.

Важливі зміни у політичному й ідеологічному житті України останніх десятиліть обумовили процес розкріпачення дослідницької думки й започаткували спроби пошуку нових, логічних, історично коректних та дієвих методів, підходів і пізнавальних прийомів у науковому осмисленні історії Русі. Вперше за останні кілька століть український історик здобув можливість вільно, відповідально й науково підійти до розв'язання низки принципових проблем вітчизняної історії. Закономірне утвердження українознавства як цілісної системи знань про Україну й українство, поряд із впровадженням в процес історичного дослідження українознавства як наукової методології, ставить перед сучасною вітчизняною історичною наукою нові серйозні завдання та відкриває нові наукові перспективи. Повною мірою це стосується і хозарської теми в історії Русі.

Отже, актуальність дисертаційного дослідження обумовлена не лише науковою значущістю питання, а й тією обставиною, що проблема русько-хозарських взаємин дотепер не здобула переконливої наукової оцінки. Водночас є вагомі підстави визнати істотний джерельний, історіографічний і методологічний потенціал у підходах до її розв'язання.

Зв'язок роботи з науковими дослідженнями та програмами. Дисертаційне дослідження виконувалося у відділі української етнології Національного науково-дослідного Інституту українознавства Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України в рамках науково-дослідних держбюджетних тем "Дослідження етнічної історії українського народу та науково-методичне забезпечення вивчення її у середній та вищій школі" (2004-2006 рр.; державний реєстраційний №0104U003353) та "Український етнос у світовому часопросторі" (2007-2009 рр.; державний реєстраційний №0107U002234).

Об'єкт дисертаційного дослідження - історія і передісторія Руської держави у її політичному, етнічному, державотворчому, культурному аспектах.

Предмет дисертаційного дослідження - сукупність історичних зв'язків на різних рівнях між Хозарською державою та державою Русь, хозарами і русами, у їх джерельному, історіографічному та методологічному осмисленні.

Мета дисертаційного дослідження полягає у здійсненні комплексного, міждисциплінарного, українознавчого дослідження русько-хозарських взаємин.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:

- узагальнити історіографічний доробок, проаналізувати специфіку джерельної бази, осмислити методологічні підходи до розв'язання проблеми русько-хозарських взаємин;

- визначити стан та специфіку українознавчого дослідження проблеми, з'ясувати внесок українських науковців у її розв'язання;

- дослідити витоки русько-хозарських взаємин у контексті етнічної історії Східної Європи та Північного Кавказу другої половини І тис. н. е.;

- з'ясувати сутність "хозарського сліду" в історичних реаліях Русі, виявити особливості русько-хозарської історичної взаємодії;

- простежити еволюцію наукових підходів та історичних інтерпретацій у дослідженні салтівської археологічної культури, визначити місце "хозарської археології" у структурі проблеми русько-хозарських взаємин;

- дослідити роль "хозарського фактора" у східному напрямку зовнішньої політики Руської держави;

- визначити низку наукових перспектив (джерельних, історіографічних, методологічних) у підходах до розв'язання проблеми русько-хозарських взаємин.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження обмежені VIII-XІ ст. і в своїй основі обіймають період співіснування Руської держави та Хозарського каганату (ІХ-Х ст.). Нижня хронологічна межа обумовлена датуванням салтівської археологічної культури українського Лівобережжя (VIII-X ст.). Початковий етап історії Тмутороканського князівства (Х-ХІ ст.) формує верхню хронологічну межу дослідження.

Територіальні межі дисертаційного дослідження охоплюють терени Середнього Подніпров'я, Лівобережної України, Приазов'я, Криму, Північного Кавказу та районів Прикаспію, що в різний час входили до складу Руської держави та Хозарського каганату.

Методологічну основу дослідження складають принципи історизму, об'єктивності, системності й науковості. Робота над дисертацією здійснювалася на основі загальнонаукових і загальноісторичних методів пізнання - проблемно-хронологічного, порівняльно-історичного, описового, методу ретроспекції, формальної логіки, а також суто українознавчих методологічних підходів (усвідомлення українознавства як цілісної системи наукових знань про Україну й українство, спiввiднесення матерiалiв (досвiду) рiзних концентрiв українознавства тощо). Вибір методів дослідження обумовлений поставленою метою та завданнями.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше в історичній та українознавчій науці здійснене комплексне міждисциплінарне дослідження "хозарської проблеми" у передісторії та історії Русі, істотно розширено її тематичну структуру, здійснено аналіз методологічних підходів до її розв'язання. На основі залучення усього комплексу історичних джерел простежено витоки русько-хозарських взаємин, виокремлено кілька рівнів хозарської "присутності" в історії Русі, визначено місце "хозарської археології" у структурі русько-хозарських і слов'яно-хозарських взаємин, досліджено "руський слід" в історії Північного Кавказу та Прикаспію, розглянуто роль "хозарського чинника" у постанні та історії Приазовської (Тмутороканської) Русі, сформульовано перспективи джерельного, історіографічного та методологічного характеру. З'ясовано, що традиційне уявлення про роль і місце хозарів у вітчизняній історії потребує суттєвих коректив, а історія хозарів тісно переплетена з подіями, що з ними зазвичай пов'язують постання та початкові етапи історії Руської держави.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає у використанні його фактографічного матеріалу, основних положень і результатів при створенні узагальнюючих праць з вітчизняної історії давньоруської доби та суміжних наукових тем, методичних і наукових розробок із зазначеної проблематики, підготовці нормативних і спеціальних курсів з історії України.

Апробація результатів дисертаційного дослідження відбулася на XVI Міжнародному конгресі "Українознавство ХХІ ст.: нові підходи, критерії та завдання розвитку" (22-24 жовтня 2008 р.), XVII Міжнародному конгресі "Українська освіта у світовому часопросторі" (21-22 жовтня 2009 р.), ІІІ Міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів і молодих учених "Дні науки історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка - 2010" (22-23 квітня 2010 р.), XVIII Міжнародній науково-практичній конференції "Українознавство у світовому гуманітарному просторі" (21-22 жовтня 2010 р.). Матеріали дисертаційного дослідження використовувалися в обговореннях на засіданнях відділу української етнології та сектору порівняльних досліджень Національного науково-дослідного Інституту українознавства.

Публікації. Результати дослідження відбиті у 5-ти наукових статтях обсягом 3, 2 друк. арк., опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, об'єкт і предмет дослідження, визначено його мету і завдання, окреслено хронологічні та географічні межі, розкрито наукову новизну та практичне значення дисертації, відбито апробацію її результатів.

Перший розділ "Історіографія та джерела проблеми" складається з двох підрозділів. У підрозділі 1.1. "Стан наукової розробки теми" здійснено аналіз наукового доробку вітчизняних і зарубіжних науковців, що досліджували певні аспекти проблеми русько-хозарських взаємин. Аналіз опрацьованої літератури дає змогу визначити загальний рівень історіографічного осмислення проблеми, виокремити у ньому основні тематичні напрямки та хронологічні етапи.

Визначено, що специфіка історіографічного осмислення проблеми русько-хозарських взаємин обумовлена особливостями джерельної бази. Зокрема, за тематикою досліджень відзначаємо праці, авторами яких є дослідники історії Русі, що відшуковували "хозарський слід" в історичних реаліях Руської держави; сходознавці, увагу яких привертала історія степових народів Східної Європи, зокрема хозарів, а також обставини походів Русі ІХ-Х ст. на Каспій; археологи, науковий інтерес яких акцентувася на проблемах "хозарської археології".

У науковому осмисленні проблеми русько-хозарських взаємин слід виокремити кілька основних хронологічних етапів. Найраніший репрезентований українською історіографією XVIII ст. з її "концепцією хозаризму", витоки якої сходять до непевних уявлень про етнічний зв'язок українського козацтва з хозарами. Наступний етап обумовлений становленням наприкінці XVIII ст. європейського хозарознавства та представлений постатями російських істориків XVIII - першої третини ХІХ ст. (В. Татіщев, М. Карамзін, Й. Еверс та ін.), увагу яких хозари і Хозарія привернули з погляду їхнього впливу на минуле народів Російської імперії. Однією з теорій, що постала в цей час, стало твердження про визначальний вплив Хозарського каганату на виникнення держави у східних слов'ян. Загалом же у працях цього періоду хозари розглядалися як суто зовнішня сила по відношенню до Русі, а факти русько-хозарських взаємин зводилися до некритичного переказування літописних свідчень.

Наступний період, що розпочався з 30-х рр. ХІХ ст. і тривав близько століття, позначений істотним розширенням тематичної структури "хозарської проблеми" (переважно за рахунок східної тематики), а також зростанням інтересу до соціально-економічного аспекта русько-хозарських і слов'янсько-хозарських взаємин. Упродовж ХІХ - початку ХХ ст. дослідженням "хозарської теми" в історії Русі у різних її аспектах займалися П. Бутков, В. Григор'єв, П. Голубовський, А. Гаркаві, Б. Дорн, В. Юргевич, Д. Іловайський, В. Ламанський, М. Грушевський, В. Бартольд та ін. Увага до неї у цю добу значною мірою визначалася активізацією полеміки навколо "норманського питання". Найбільшої завершеності на початку ХХ ст. проблема русько-хозарських взаємин набула у працях українського історика В. Пархоменка, що розглядав її з погляду безпосереднього впливу хозарів на створення Руської держави.

Дослідження "хозарської археології" у перші десятиліття ХХ ст. пов'язане з іменами В. Бабенка, Д. Самоквасова, Д. Багалія, О. Спіцина, Ю. Готьє. І якщо у ХІХ - першій третині ХХ ст. провідна роль у дослідженні русько-хозарських взаємин належала сходознавцям та історикам, відтепер вони втратили першість у цьому питанні на користь археологів. Певний розрив між цими трьома лініями хозарознавства зберігається й досі.

У 30-40-ві рр. ХХ ст. на зміну дореволюційній російській історичній школі приходить нове покоління радянських істориків і археологів. Дослідження русько-хозарських взаємин у цей період представлене, зокрема, постатями М. Артамонова, В. Мавродіна, А. Насонова, Ю. Бруцкуса, П. Коковцова, Г. Вернадського. Значну увагу міжнародним взаєминам Русі приділили науковці гуртка Seminarium Kondakovianum, що діяв в цей час у країнах Східної Європи, зокрема, В. Мошин.

На початку 50-х рр. ХХ ст. повоєнна ідеологічна доктрина Радянського Союзу на певний час вивела "хозарську проблему" в історії Русі за суто наукові рамки: настає період боротьби з приниженням ролі "руського народу" у світовій історії та "шкідливими" історичними концепціями, до яких зараховується і "хозарська теорія". Така ситуація тривала до початку 60-х рр., коли за хрущовської "відлиги" побачила світ нова фундаментальна праця М. Артамонова "История хазар". Втім, і пізніше у підходах до хозарської проблематики дослідники тривалий час добирали "нейтральних" тем. Найбільш актуальним було питання про похід князя Святослава на Хозарію, його датування, маршрут, перебіг, наслідки тощо. Спостерігається поступовий відхід від цілісного сприйняття "хозарської проблеми", сама вона розпадається на низку конкретних історичних проблем, відбувається диференціація та дроблення наукової тематики. Відсутність упродовж кількох десятиліть вартісних робіт з історії хозарів обумовила істотний розрив між досягненнями історичної науки в царині історії Руської держави, східних слов'ян і Хозарії, значною мірою не подоланий і нині.

60-80-ті рр. ХХ ст. позначилися активізацією історичних досліджень з історії Руської держави, поєднаних з інтенсивними археологічними дослідженнями так званої "контактної зони" Хозарії та Русі. У цей період проблему хозарсько-руських взаємин у різних її аспектах досліджували найбільш авторитетні представники радянської історичної науки: історики - Б. Рибаков, В. Пашуто, О. Гадло, Л. Гумільов, сходознавці - А. Новосельцев, Т. Калініна, археологи - І. Ляпушкін, С. Плетньова та ін.

Після 1991 року історіографія проблеми русько-хозарських взаємин в цілому рухалася в руслі питань, сформульованих радянською історичною наукою. Науковий інтерес до "хозарської теми" у цю добу пов'язаний з іменами В. Петрухіна, І. Фроянова, І. Коновалової, І. Семенова, Н. Васильєвої, Є. Галкіної та ін. Проблеми етнічної та соціально-економічної історії кочівників Східної Європи (аланів, болгарів, хозарів) знайшли відбиття у працях О. Бубенка й О. Тортіки. В цілому історіографічне осмислення "хозарської проблеми" на сучасному етапі відбиває загальну тенденцію історичної науки по відходу від колишніх уявлень і підходів та спробі дати відповіді на питання, що за десятиліття і століття дослідницьких пошуків так і не здобули переконливої наукової оцінки.

Визначено, що періодизація історіографії "хозарської проблеми" в історії Русі не співвідноситься чітко з політичними епохами, відповідно до яких зазвичай будується періодизація новітньої історіографії. Еволюцію дослідження русько-хозарських взаємин слід пов'язати радше зі змінами у джерельній базі: залучення до наукового обігу кожної нової категорії історичних джерел неодмінно обумовлювало новий виток хозарознавчих досліджень.

Зарубіжне хозарознавство, представлене у різні часи іменами А. Поляка, А. Зайончковського, Д. Данлопа, Т. Нунена, П. Голдена, Н. Голба та ін., розвивалося двома основними напрямами. Перший полягав у поглибленому інтересі до "хозарської теми" з боку хозарознавців і лінгвістів, другий відбив зростання уваги до хозарів та їхньої історії з боку єврейських істориків та істориків єврейства; отже, обидва вони не мали виразного українознавчого спрямування. Також в силу об'єктивних обставин зарубіжні хозарознавці майже не використовували археологічний матеріал.

Водночас українська історіографія засвідчила свій високий фаховий рівень у підходах до проблеми русько-хозарських взаємин, причому саме для праць українських науковців (М. Грушевського, В. Пархоменка, А. Кримського, М. Брайчевського, О. Пріцака) особливо характерні нетрадиційні та новаторські методологічні підходи, а також особлива увага до передісторії русько-хозарських взаємин, що, вочевидь, слід пов'язати саме зі спробами українознавчого погляду на "хозарську проблему". Водночас науковий доробок наших співвітчизників і досі мало відомий науковому загалу. Йдеться, зокрема, про рукопис капітальної праці "Хозари" українського орієнталіста А. Кримського, що був завершений іще у 30-ті рр. ХХ ст., випередивши подібні дослідження корифеїв світового хозарознавства, але через сталінські репресії проти української інтелігенції так і не був опублікований (нині зберігається у фондах Інституту рукопису НБУ ім. В. Вернадського). Праця М. Брайчевського "Хозарія і Русь", написана у 70-ті рр. ХХ ст., побачила світ лише 2009 року. Не можна говорити і про належну увагу та адекватну історичну оцінку монументального дослідження "Походження Русі" О. Пріцака.

Таким чином, дослідженню проблеми русько-хозарських взаємин присвячена значна кількість праць. Водночас ґрунтовних наукових досліджень, де вона розглядалася би комплексно, а також з позицій українознавчої наукової методології, здійснено не було.

Підрозділ 1.2. "Джерельна база дослідження" містить аналіз джерельної основи дисертації, що має певну специфіку. Її розгляд доцільно вести відповідно до окремих категорій історичних джерел. Першу з них складають писемні джерела, які, в свою чергу, поділяються за походженням. Це, зокрема, давньоруські джерела, документи хозарського походження, а також свідчення арабсько-перської історико-географічної традиції. Другу велику категорію історичних джерел складають матеріали археології.

Свідчення руського літопису про хозарів винятково лаконічні і стосуються переважно його недатованої частини. Так, літописець коротко повідомляє про хозарську владу над низкою слов'янських "племен" та їхнє звільнення від хозарської залежності за Олега Віщого, наводить притчу про полянську данину хозарам мечами, згадує ім'я хозарів у легенді про закликання князів, оповідає про похід князя Святослава на Хозарію у 965 р. Серед інших джерел, що походять з Руської держави, виокремлюємо ті, де фігурує "хозарський" титул "каган" на означення низки правителів Русі ("Слово про закон, благодать та істину" митрополита Іларіона, "Слово о полку Ігоревім" та ін.), а також історичні билини київського циклу, що у певний, властивий їм спосіб, відбили історичну ситуацію "Русь і Хозарський каганат". Фрагменти, присвячені найдавнішим русько-хозарським взаєминам, містить "Велесова книга".

Наступна група писемних джерел походить з меж Хозарії. До них, зокрема, належать кілька листів давньоєврейською мовою, більше відомих як "єврейсько-хозарське листування", цікаві в контексті проблеми походження хозарів і подій політичної історії Хозарського каганату. Інше джерело - "Кембріджський анонім" - оповідає про обставини русько-хозарсько-візантійського протистояння 20-30-х рр. Х ст. у Приазов'ї та Криму. Останній хозарський документ, що становить для нас потенційний інтерес - так званий "Київський лист" - походить із Києва Х ст. і засвідчує існування тут єврейської громади (кагалу).

Ще одна велика група джерел походить з країн Арабського Халіфату. Інформацію про Русь і Хозарську державу віднаходимо у географічних та історичних працях ІХ-ХІІІ ст., писаних арабською (рідше - перською) мовою. Їх автори - Ібн-Хордадбех, Ібн-Русте, Мас'уді, Істахрі, Ібн-Хаукаль, Мукаддасі, Ібн-Фадлан, Табарі, Ібн-Міскавейх та деякі інші - висвітлюють переважно події, пов'язані зі східним напрямком зовнішньої політики Руської держави, зокрема, походами Русі ІХ-Х ст. на Каспій. Окрему групу повідомлень східних джерел складають епонімні легенди про походження русів і хозарів.

Від початку ХХ ст. спроби реконструкції русько-хозарських взаємин здобули археологічне підґрунтя - ним стали пам'ятки салтівської культури. З кінця 20-х рр. ХХ ст. відбуваються археологічні експедиції у верхній течії Дону, Осколу, Тихої Сосни й Сіверського Дінця - своєрідній "контактній зоні" Хозарії і Русі. Особливо успішні були польові дослідження 30-80-х рр. ХХ ст., що ними керували М. Артамонов, І. Ляпушкін та С. Плетньова. Розкопки й розвідки салтівських пам'яток провадили Інститут археології АН УРСР під керівництвом Д. Березовця, Середньовічна експедиція Харківського університету під керівництвом В. Міхєєва, Середньовічна археологічна експедиція ХДПУ ім. Г. Сковороди під керівництвом В. Колоди тощо. Дослідження салтівської археологічної культури та пов'язаних із нею питань русько-хозарських і слов'янсько-хозарських взаємин у різний час здійснювали В. Баран, Б. Шрамко, В. Флеров, Г. Афанасьєв, К. Красильніков, О. Комар, О. Сухобоков, О. Криганов, А. Вінніков, В. Аксьонов та ін. Польові дослідження салтівських пам'яток тривають і досі.

Оцінюючи загалом джерельні можливості у дослідженні проблеми русько-хозарських взаємин, слід відзначити розрізнений, уривковий і значною мірою недостатній характер джерельних свідчень. Особливість джерельної бази і та, що окремі категорії джерел належать до сфери наукового інтересу різних галузей історичної науки й інформаційно майже не перетинаються, що відчутно ускладнює комплексний джерельний підхід до "хозарської проблеми" в історії Русі.

Таким чином, широка джерельна й історіографічна база в цілому дають можливість здійснити міждисциплінне українознавче дослідження проблеми русько-хозарських взаємин. Водночас слід визнати істотний джерельний та історіографічний потенціал у підходах до її розв'язання.

Другий розділ дисертаційного дослідження - "Хозари і Хозарія у передісторії та ранній історії Русі" - складається з трьох підрозділів, у яких простежено витоки русько-хозарських взаємин у контексті етнічної історії Східної Європи та Північного Кавказу другої половини І тис. н. е.

У підрозділі 2.1. "Методологічні засади українознавчого осмислення проблеми русько-хозарських взаємин" визначено, що теоретичні й методологічні аспекти вивчення русько-хозарської історичної взаємодії не привернули належної дослідницької уваги, що й обумовило відсутність їх переконливого бачення в історичній науці.

Водночас сучасний стан осмислення проблеми вимагає корекції методологічних підходів, основні з яких можна сформулювати так:

- відхід від розгляду проблеми русько-хозарських взаємин з погляду окремих галузей історичного знання (сходознавства, хозарознавства, історії Русі, археології) на користь її комплексного українознавчого дослідження;

розширення географічних і хронологічних меж у дослідженні русько-хозарських взаємин за рахунок введення "хозарської проблеми" в історії Русі в ширший контекст проблем етнічної історії Давньої України, Східної Європи, Північного Кавказу І тис. н.е.;

- відхід від практики відшуковування хозарських впливів на давньоруську історію й усвідомлення її як проблеми русько-хозарських та слов'янсько-хозарських взаємовпливів на різних рівнях;

- подолання суто конфронтаційного бачення русько-хозарських взаємин;

- відмова від оціночного підходу до дослідження русько-хозарських взаємин і ролі хозарів в історії Русі;

- відхід від розгляду "хозарської проблеми" в історії Русі як антитези "норманської проблеми";

- усвідомлення тієї обставини, що традиційна схема давньої та середньовічної української історії, що досі значною мірою визначала підходи до дослідження русько-хозарських взаємин, а також їхнє наукове бачення, не є ані переконливою, ані остаточною, і в майбутньому може бути істотно підкорегована. руський хозарський етнічний археологічний

Отже, корекція методологічних підходів до розв'язання проблеми русько-хозарських взаємин - закономірний дослідницький крок, що випливає із сучасного розуміння стану та перспектив її українознавчого осмислення.

У підрозділі 2.2. "Витоки русько-хозарських взаємин у контексті проблеми хозарської етногенези" проаналізовано еволюцію русько-хозарських взаємин на етапі передісторії Руської держави, а також визначено кілька рівнів цієї історичної взаємодії. Перший рівень (умовно-етнічний) обумовлений свідченнями епонімних легенд про походження русів і хозарів, що обстоювали уявлення про етнічний зв'язок двох народів. Важливо, що цей зв'язок постає не сам по собі, а в контексті ранішої етнічної історії Східної Європи та Північного Кавказу, до того ж у тісному зв'язку з "кімерійським чинником". Уявлення про особливу роль хозарів у вітчизняній етнічній історії проіснувало до нового часу: ще у XVII-XVIIІ ст. представники української козацької історіографії пов'язували постання козацтва з хозарами, а останніх у їхніх витоках зводили до найдавнішої людності Давньої України - кімерійців. Російські історики XVIII-ХІХ ст. (В. Татіщев, Г. Еверс, П. Бутков та ін.) і собі стверджували тісний (зокрема, етнічний) зв'язок хозарів, русів і слов'ян. Вочевидь, у цих джерельних та історіографічних фактах слід вбачати більше, ніж просто вигадку чи історіографічну тенденцію, особливо з огляду на доволі плідні спроби (хоча б у А. Кримського) шукати витоки хозарського етносу у місцевих, надчорноморських старожитностях. Водночас у спробах реконструкції хозарсько-руських взаємин ця історична традиція не відбилася, а історичні інтерпретації, що не вкладалися у традиційну схему вітчизняної етноісторії, переважно не бралися до уваги.

Наступний рівень русько-хозарських взаємин (умовно-передісторичний), представлений джерельними повідомленнями, де руси і хозари фігурують в історичних подіях, що хронологічно передували утворенню Руської держави. Зокрема, своєрідний "хозарський слід" простежується вже навколо ранньої історії Києва, а літописна легенда про його заснування віднаходить непоодинокі східні аналогії. "Експозицію" руської історії літописець змальовує як конфліктну ситуацію - гноблення племен Східної Європи (майбутньої Русі) варягами й хозарами, повідомляє про сплату частиною літописних "племен" данини хозарам, а також наводить притчу про полянську "данину" хозарам мечами. Етнічна назва хозарів фігурує у ще одному визначальному для вітчизняної історії літописному уривку - про закликання князів, причому хозари розглядаються як можливі претенденти на таке запрошення. Повідомлення "традиційних" історичних джерел доповнюються свідченнями "Велесової книги" про найдавніші русько-хозарські взаємини, що хронологічно сягають готської та гуннської доби у вітчизняній історії.

Отже, незалежно від конкретного тлумачення згаданих джерельних свідчень, з них постає тісний зв'язок русів і хозарів на рівні передісторії Руської держави.

У підрозділі 2.3. "Хозарський слід" в історичних реаліях Руської держави" визначено, що дослідницький інтерес до русько-хозарської історичної взаємодії виявився переважно на рівні її зовнішньої атрибуції, а саме у спробах відшуковування певних "хозарських" елементів у фактах історії Русі. Особливе місце у дослідженні цієї традиції посіло питання про імовірний хозарський вплив на формування політичних структур та інституцій Руської держави. Йдеться про схему побудови верховної влади, що виявилася, зокрема, у політичній системі співправління (діархії), відомій із хозарської історії, побутуванні "хозарського" титулу "каган" у низки правителів Русі, інституті наложництва, а також низці інших історичних реалій, в контексті яких велася дискусія про ймовірний хозарський вплив на постання руської державності. Проте, враховуючи ту обставину, що функціонування Руської держави як політичного організму на ранньому етапі відбувалося у тісному зв'язку з архаїчними уявленнями про сакральність інституту влади та постаті правителя, а також найдавнішими космогонічними уявленнями, що відбивалися у язичницьких віруваннях, припущення про хозарське чи будь-яке інше запозичення політичної системи Русі слід розцінювати як таке, що виходить за межі історичної імовірності.

Слід також звернути увагу на групу русько-хозарських історичних аналогій, представлених інтерпретаціями історіографічного характеру, що постали на підставі тлумачення низки джерельних свідчень, в контексті яких "хозарський слід" в історії Русі можливо розглядати лише як більш або менш імовірний. Так, саме з хозарським чинником неодноразово пов'язували літописний сюжет про вибір віри князем Володимиром (і ширше - диспут про віру), літописний опис "кочівницького" побуту князя Святослава й опис його зовнішності у візантійського історика Льва Диякона (Х ст.), побутування реалій іудаїзму в історії Русі, елементів грошово-вагової та податкової системи (щеляг, ногата, десятина), низки билинних сюжетів (про Добриню-змієборця, Іллю Муромця та Жидовина-богатиря, Михайла Хозарина), персонажів язичницького пантеону Володимира (Хорс, Семаргл), "хозарського" елементу в українській ономастиці й антропонімії (виключно від форми козари/казари), а також деякі інші "східні" реалії Давньої Русі, побутування яких, за відсутності ймовірнішого пояснення, тлумачилося дослідниками як наслідок саме хозарського посередництва.

Таким чином, аналіз хозарської "присутності" в історії Русі дає підстави виокремити кілька рівнів цієї історичної взаємодії, сутність і наукова оцінка яких відмінні.

Третій розділ дисертаційного дослідження - "Археологія "контактної зони" Хозарії та Русі" складається з двох підрозділів, де проблему русько-хозарських взаємин розглянуто на археологічному матеріалі.

У підрозділі 3.1. "Проблема етнодержавної інтерпретації салтівських старожитностей" визначено, що "хозарська археологія" на сучасному етапі представлена переважно пам'ятками салтівської археологічної культури басейну Сіверського Дінця, Осколу та Середнього Дону, спроби історичної інтерпретації якої від самого початку відбувалися у тісному зв'язку із проблемою русько-хозарських взаємин. Результатом теоретичного осмислення археологічного матеріалу та свідчень писемної традиції стало введення в науковий обіг умовного поняття "Північно-Західна Хозарія" на означення особливого цивілізаційного регіону, відмінного від власне Хозарської держави, але тісно пов'язаного з нею, і представленого пам'ятками салтівського типу. Йдеться про виокремлення компактної, культурно та хронологічно, однорідної групи салтівських пам'яток, що трактується як результат існування у населення, що їх залишило, певної територіальної, етнічної та культурної цілісності.

Водночас сучасний рівень наукового осмислення проблеми спонукає розглядати салтівську археологічну культуру як елемент ширшої культурно-історичної спільності, що охопила низку споріднених археологічних культур півдня Східної Європи від Балкан до Волги, а цілком очевидні відмінності на рівні варіантів всередині самої салтівської культури дають підстави виокремити в ній два самостійні археологічні типи з дещо відмінними антропологічними та матеріальними характеристиками - салтівський (умовно - лісостеповий) та зливкінський (умовно-степовий), носіїв яких слід пов'язати відповідно з аланами та болгарами. Водночас звернення до історичної традиції про походження аланів і болгарів засвідчує тісний зв'язок обох народів з ранішою етнічною історією півдня Східної Європи, що сходить у своїх витоках до гунської і сарматської, ретроспективно-кімерійсько-скіфської доби, засвідчуючи безперечний історичний зв'язок "салтівців" із попереднім населенням степу та лісостепу українського Лівобережжя, Приазов'я та Північного Кавказу. Про це свідчить і салтівська матеріальна культура, що знаходить непоодинокі аналогії у матеріальній культурі скіфо-сарматського світу, а також результати антропологічних досліджень.

З'ясовано, що спроби розв'язати проблему походження салтівської культури часто відбувалися в контексті проблеми так званої "первісної Русі". Так само в історії народів, що з ними традиційно пов'язують салтівські старожитності, простежується виразний "руський" слід. Таким чином, археологія "контактної зони" Хозарії та Русі, представлена пам'ятками салтівського типу, засвідчує свій тісний зв'язок із передісторією та історією Руської держави і русько-хозарських взаємин.

У підрозділі 3.2. "Салтівці" і слов'яни: специфіка історичних взаємовпливів" розглянуте питання про історичні контакти салтівців-"хозарів" із сусідніми слов'янськими "племенами", представленими в археологічному відношенні пам'ятками роменської, боршевської та волинцівської археологічних культур.

Визначено, що загальна оцінка хозарсько-слов'янських взаємин в історичній науці базується переважним чином на літописних свідченнях про хозарську данину, археологічним підтвердженням якої найчастіше вважали існування цілісної системи салтівських ("хозарських") укріплень. Прийнято вважати, що салтівська ("хозарська") смуга укріплень, що на сотні кілометрів щільним ланцюгом тягнеться Лівобережною Україною і залишки якої збереглися до наших днів, розгорталася саме для наступу на слов'янські племена, а концентрація фортець на північно-західному кордоні Хозарії засвідчує, що вони були збудовані проти могутнього північно-західного ворога, яким могла бути лише Русь. Проте спроби історичної інтерпретації салтівських фортець як опорних пунктів агресії зі сходу викликають заперечення як з історичних, так і з військових міркувань, а твердження про функціональне призначення регіона, спрямоване на збір данини з підкорених слов'янських народів, не може вважатися достатньо переконливим.

Водночас з археологічних джерел цілковито виразно постає вагома роль слов'янського чинника у зародженні та генезі салтівської культури. Незаперечні свідчення про культурні взаємовпливи "салтівців" і слов'янських племен роменсько-боршевської та волинцівської слов'янської культури (історичних сіверів), що виявилися у житлобудуванні, керамічному комплексі, оборонному будівництві, поховальній традиції тощо, спонукають визнати не лише тісну взаємодію та співіснування "салтівців" і слов'янських культур Лівобережжя, а й наявність у цей період синкретичного за своєю суттю населення в районі середньої течії Сіверського Дінця. Особливий інтерес становлять факти присутності слов'янського населення у таких центрах Хозарського каганату, як Таматарха (Тмуторакань) та Саркел (Біла Вежа) на Дону. Про генетичні зв'язки салтівських і східнослов'янських племен свідчить й антропологічний матеріал.

Таким чином, нині є вагомі підстави по-новому поставити проблему взаємин слов'ян Дніпровського Лівобережжя та населення "контактної зони" Хозарії та Русі як проблему двосторонніх взаємовпливів на різних рівнях. Відповідно "конфронтаційна" версія взаємин східних слов'ян і Русі з Хозарією потребує принципової корекції.

Четвертий розділ дисертаційного дослідження - "Еволюція русько-хозарських взаємин у світлі східної політики Руської держави" складається з двох підрозділів, у яких проблема русько-хозарських взаємин розглядається в контексті зовнішньополітичного вектора Руської держави.

У підрозділі 4.1. "Русь і Хозарія в контексті походів Русі ІХ-Х ст. на Каспій" визначено, що найбільш яскравим виявом східної політики Руської держави у ІХ-Х ст. стали неодноразові походи русів на Каспій, що відбувалися у тісному зв'язку з "хозарським фактором" і в яких виокремлюється кілька основних етапів і тенденцій.

Найраніший відомий з джерел етап військової присутності Русі на Каспії припадає на останню третину ІХ - початок Х ст. Він представлений низкою виправ грабіжницького характеру, здійснених за попередньою домовленістю з Хозарією та спрямованими на прикаспійські області Гілян, Дейлем, Табаристан і Ширван. У 943-944 рр. відбувся похід русів на закавказьке місто Берда'а - "Багдад Кавказу", столицю Кавказької Албанії, організацію якого слід пов'язати з подіями русько-хозарсько-візантійського протистояння 30-х рр. Х ст. у Приазов'ї та Криму, відомого з повідомлень "Кембріджського аноніма". Особливо характерна нова політика русів у Прикаспії, яка свідчила, що руси планували створити в Берда'а князівство, в якому місцеве населення підтримувало б їхню владу. Важливо, що "хозарський чинник" у східній політиці Русі у цей період швидше відігравав роль стримуючого фактора, що виявилося, зокрема, у низці конфліктів між русами та хозарами. Наступний етап східної політики Руської держави припадає на середину 60-х рр. Х ст., коли внаслідок походу київського князя Святослава на Хозарію та захоплення ним хозарської фортеці Саркел першість у русько-хозарських взаєминах переходить до Руської держави.

З'ясовано, що військовим виправам Русі на Каспій передувало тривале економічне проникнення в регіон. Басейн Каспійського моря входив до сфери економічних інтересів Руської держави принаймні з ІХ ст.: Каспієм проходив трансконтинентальний торговельний шлях (описаний, зокрема, Ібн-Хаукалем), каспійську ділянку якого контролювала Хозарія і в якому руські купці брали безпосередню участь. Руси і слов'яни складали значну частину населення Хозарського каганату, а також мали власну колонію в хозарській столиці Ітіль (власне, як і хозари у Києві). Тож і руський, і слов'янський компонент в історії Хозарії є підстави розглядати як до певної міри "внутрішні". Про це ж свідчать і повідомлення низки арабсько-перських джерел IX-XV ст., де етнонім ар-рус, також у зв'язку з хозарами, фігурує в оповіданнях про події, які мали місце на Кавказі ще у VI-VIII ст. і які становлять ніби своєрідну "другу половинку" згадуваних вище епонімних легенд про походження русів і хозарів.

У підрозділі 4.2. "Хозарський фактор" в історії Приазовської (Тмутороканської) Русі" досліджено завершальний етап русько-хозарських взаємин, що географічно охопив землі Азійського Боспору з центром у місті Таматарха - Самкерц - Тмуторокань.

Визначено, що наслідком русько-хозарського протистояння кінця Х ст., втіленого у хозарських походах князів Святослава та Володимира, стали серйозні геополітичні зміни у Східній Європі, що обумовили занепад Хозарського каганату та постання з кінця Х - початку ХІ ст. в районі Керченської протоки на базі колишніх хозарських володінь так званої Тмутороканської або Приазовської Русі з істотним і консолідованим хозарським населенням. У працях арабсько-перських географів зазначені етнополітичні зміни виявилися у співвіднесенні акваторії Чорного моря з діяльністю русів, а їхнє ім'я поширюється на позначення самого моря та пов'язаних із ним об'єктів. Таким чином, "хозарський фактор" в історії Русі із зовнішньополітичного перетворюється на внутрішньодержавний; це виявилося, зокрема, в активній участі хозарів у політичних подіях руської історії (протистоянні Ярослава Мудрого і Мстислава Володимировича, хозарському повстанні 1089 р. проти тмутороканського князя Олега тощо), а також в еміграції частини хозарського населення ("біловежців") у межі Чернігівського князівства. Важливо, що Руське Приазов'я входило до вотчини чернігівсько-сіверської династії Ольговичів й історично тяжіло не до Києва, а до Чернігова (це виявилося, зокрема, у спробі 1185 року новгород-сіверського князя Ігоря "поискати града Тмутороканя", оспіваній у "Слові о полку Ігоревім"). Як складова руського Тмутороканського князівства, хозари згадуються в історичних джерелах до кінця ХІ ст. У візантійській літературі топонім "Хозарія" зберігається до XVI ст., закріпившися за Східним Кримом.

Висновки

У висновках дисертації наводяться основні положення, що виносяться на захист:

- Визначено, що попри значну увагу, присвячену проблемі русько-хозарських взаємин, переконливої наукової оцінки її дотепер не здійснено. Комплексний характер самої "хозарської проблеми" та її розлога тематична структура у поєднанні з обмеженими можливостями джерельної бази обумовили об'єктивні складнощі у спробах її розв'язання. З іншого боку, підхід до вирішення "хозарської проблеми" з позицій вузькофахових зацікавлень конкретного науковця (хозарознавця, сходознавця, русознавця, археолога), вибірковий підхід до джерельних свідчень, неувага до теоретичного і методологічного її осмислення обумовили відсутність цілісного бачення проблеми, нестачу широких висновків та історичних узагальнень. Увагу істориків привертав переважно зовнішній, поверхневий рівень русько-хозарських зв'язків, тоді як внутрішні, глибинні пласти культурно-історичної взаємодії двох народів, як і її витоки, найчастіше лишалися поза розглядом. Переважання оціночних та емоційних підходів, а також відчутна ідеологічна складова у вирішенні питань, що стосувалися "хозарської теми" у дослідженні історії Русі, й собі завадили дослідникам підійти до розв'язання проблеми русько-хозарських взаємин з суто наукових позицій;