Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля

УДК 94(477) «12-13»

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Соціально-економічні та геополітичні чинники розвитку українських земель наприкінці ХІІІ - ХІV століття

07.00.01 - історія України

Лисенко Ігор Олександрович

Луганськ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Науковий керівник - доктор історичних наук, професор Довжук Ігор Володимирович, Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, завідувач кафедри архівознавства

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Ричка Володимир Михайлович, Інститут історії України НАН України, головний науковий співробітник відділу історії середніх віків та раннього нового часу

кандидат історичних наук Клеймьонова Ольга Олександрівна, Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, доцент кафедри історії України

Захист відбудеться 01 червня 2011 р. об 11:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 29.051.04 при Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля за адресою: 91034, м. Луганськ, вул. Ватутіна, 1, корпус 8, ауд. 309.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (91034, м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20-а).

Автореферат розіслано 29 квітня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради І.В.Довжук

Загальна характеристика дисертації

Актуальність теми дослідження. Сьогодні в історичній науці пострадянського простору спостерігаємо зростання інтересу до національних історій. Значною мірою це зумовлено впливом на дослідників тих суспільно-політичних процесів, що відбуваються в державах, які виникли на просторі колишнього Радянського Союзу. Зі створенням у 1991 р. незалежних пострадянських держав відкрилися нові можливості для розвитку національних історіографій, представники яких посилили пошуки в минулому ознак власної суверенної державності. Невипадково увагу істориків України, Білорусі, Польщі, Литви, Росії привертає історія України взагалі та в її причетності до історії Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтського зокрема. Кожна з національних історіографій шукає тут відповіді на багато питань не лише минулого, а й сьогодення.

Для України, яка знаходиться в стані вибору „між Сходом і Заходом”, це середньовічне князівство постає реальним історичним варіантом її можливого тодішнього „західного шляху” розвитку, хоча йому й не судилося бути реалізованим. Тож на часі - виявлення всіх аспектів цієї тематики та причин того, чому все-таки Україна обрала врешті-решт „східний” варіант свого розвитку.

Актуальною для українських істориків є не лише проблема відмови від ортодоксальних схем радянського періоду й критичне переосмислення всього заділу історіографії від ХІХ ст., а й досягнення такого рівня досліджень, щоб історіографії інших пострадянських держав, національні історії яких тією чи тією мірою дотичні до історії України, ураховували історичні концепції українських учених. Треба розглянути й методологічні особливості російської, польської, литовської, білоруської історичних наук і вирішити проблему доцільності їх використання в українській національній історії, зокрема - у тій її частині, що стосується входження українських земель до складу ВКЛ та їхнього становища й розвитку в цій державі.

Позиції більшості істориків світу на українську історію все ще залежні від поглядів істориків домінантних націй - російської й польської, які раніше інтегрувалися у світову історичну науку. Тому вивчення цих поглядів, їх об'єктивна критика та надання українських альтернативних схем можуть бути визначені актуальними для української історичної науки.

Ще один аспект, який зумовив вибір теми, - це консерватизм. Відомо, що консервативний напрям був одним з основних в історичній науці другої половини ХІХ - початку ХХ ст., зокрема в російській і польській, особливо це стосувалося проблем медієвістики. Цей напрям представляли українські історики В.Липинський, С.Томашівський, Т.Коструба, але вони, на жаль, лише побіжно розглядали литовський період в історії України й не сформували власного бачення його. Польські ж і російські консерватори набагато більше уваги приділили історії ВКЛ, акцентуючи насамперед на чиннику інтересів їхніх держав щодо цих територій, виходячи з власних досліджень династично-легітимістичних прав польсько-литовських та московських правителів. Ця обставина актуалізує проблему виявлення й дослідження альтернативних „руських” (українсько-білоруських) проектів використання династичних та церковних традицій Києва й „Руської землі” в литовський (латентний) період української державності.

Зв'язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в рамках комплексної програми, яку розробляють історичні кафедри Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, і є складовою частиною теми „Українська еліта в історичному контексті державотворчих процесів та розвитку суспільно-політичної думки” (номер державної реєстрації 0106U000296).

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі неупередженого аналізу джерел визначити характер впливів та взаємозв'язків українського й сусідніх народів у досліджуваний час. Для реалізації мети визначено такий комплекс дослідницьких завдань:

- виявити й систематизувати джерельну базу та історіографію дослідження;

- з'ясувати особливості політичного становища українських земель на зламі ХІІІ-ХІV ст.;

- висвітлити чинники, що сприяли початку литовської експансії на українські землі в ХІV ст.;

- виявити й представити династичний і церковний потенціал Великого княжіння Київського в досліджуваний період як чинника, що становив значний династичний інтерес для східноєвропейських монархів;

- показати особливості економіко-правового, духовно-культурного та геополітичного становища українських земель у ХІV ст.

Об'єкт дослідження - українське населення та його сусіди в середньовічну добу.

Предметом дисертаційної роботи є розкриття взаємин українського населення із сусідніми країнами в політичній, соціально-економічній та релігійно-культурній сферах наприкінці ХІІІ - у ХІV ст.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють кінець ХІІІ-ХІV ст. Нижню часову межу обумовлено тим, що в цей час, з одного боку, розпочинається послаблення Золотої Орди, а з іншого - піднесення Галицько-Волинського князівства. Водночас ще зберігається політичний і релігійно-церковний потенціал Великого княжіння Київського. Тож у цей час виникли реальні можливості визволення українських земель з-під влади Золотої Орди та їхнього об'єднання в єдиній державі. Верхню часову межу датовано кінцем ХІV ст. Це зумовлено тим, що: а) з 1385 р., часу укладання князем Ягайлом Кревської унії, розпочинається поступова втрата українськими землями колишньої автономії з перспективою перетворення їх на звичайні провінції Литви; б) у боротьбу за українські землі активно вступить Московська держава й геополітична ситуація в Східній Європі кардинально зміниться.

Територіальні рамки дослідження охоплюють терени тих українських земель, які стали об'єктом експансії ВКЛ.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній подано комплексне бачення окремого історичного періоду, пов'язаного з перебуванням значного масиву українських земель у складі ВКЛ. На підставі історичних джерел та значної історіографічної бази виявлено й досліджено спільне й особливе в різних аспектах розвитку українських земель та розглянуто ті проекти литовської і руської політичної еліти, які в той час існували. Тісний зв'язок цих двох положень становить засадничий елемент наукової новизни роботи. Крім того, вона є першою спробою комплексного дослідження стосунків номадів з осілим населенням українських земель Степу в контексті політичних, економічних, торгових, культурних взаємин. Важливою є й постановка проблеми на стику гуманітарних наук - історії, історіографії, етнології, етнографії, релігієзнавства, етнодержавознавства.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що матеріали й висновки дисертації можуть бути використані при проведенні досліджень і підготовці узагальнювальних праць з україністики, медієвістики, литуаністики, історії Центрально-Східної Європи, а також у лекційно-викладацькій роботі. Ураховуючи те, що ця тематика є дотичною до кількох національних історій (польської, литовської, української, білоруської й російської), результати дисертаційної роботи можуть бути використані для розвідок у галузі міжнаціональної історії.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійним науковим дослідженням, виконаним із залученням літописів, хронік, грамот удільного періоду, деякі з них уперше введено в науковий обіг.

Апробація роботи. Дисертацію було обговорено на засіданнях кафедр історії України та архівознавства СНУ імені Володимира Даля, а також на наукових конференціях і семінарах, зокрема: Методологічному семінарі „Історія науки і техніки” (15 березня 2010 р., м. Луганськ); III Міжнародної наукової конференції „Актуальні питання вітчизняної, світової теорії та історії науки: пошуки роздуми, знахідки” (21 квітня 2010 р., м. Луганськ); Методологічному семінарі кафедри архівознавства Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля та філії відділу Історії України XIX - початку XX ст. Інституту історії України НАН України „Сучасні проблеми історії України” (19 жовтня 2010 р., м. Луганськ); XVI Науково-практичної конференції „Університет і регіон: проблеми сучасної освіти” (27-28 жовтня 2010 р., м. Луганськ); V Міжнародної науково-практичної конференції „Переяславська рада: її історичне значення і перспективи розвитку східнослов'янської цивілізації” (16-17 грудня 2010 р., м. Харків); Міжнародної наукової конференції „Історична регіоналістика на зламі століть: актуальні питання” (25-26 квітня 2011 р., м. Луганськ)

Публікації. За матеріалами досліджень, представлених у дисертації, опубліковано 12 наукових праць, з яких 7 статей у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України.

Структуру дисертації зумовлено її метою та науковими завданнями. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (37 с., 418 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 220 сторінок, із них основного тексту - 182 сторінки.

Основний зміст дослідження

У Вступі обґрунтовано вибір теми та її актуальність, визначено мету, завдання, об'єкт і предмет дослідження, його хронологічні та просторові межі, висвітлено наукову новизну та практичне значення роботи, розкрито її зв'язок з науковими програмами, подано відомості про наукові публікації дисертанта, апробацію результатів та структуру дослідження.

У першому розділі „Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” подано аналіз використаної літератури та джерел і викладено основи методології дослідження.

Українська історіографія. Проблема: відсутність української державності на час появи наукової історіографії, що негативно позначилося на творчості українських істориків. Праці ХІХ - початку ХХ ст. поділяємо на такі групи: праці, присвячені вирішенню окремих проблем історії українських земель під час входження до складу ВКЛ; праці, присвячені історії окремих українських земель та князівств; праці загального характеру, у яких автори піднімали питання, дотичні до досліджуваної теми. Представники державницької школи В.Б.Антонович, М.П.Дашкевич, М.С.Грушевський Антонович В.Б. Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда: монографии по истории западной и юго-западной России / В.Б.Антонович. - К., 1885. - Т.1. - 351 с.; Дашкевич Н.П. Заметки по истории Литовско-русского государства / Н.П.Дашкевич. - К., 1885. - 192 с.; Грушевський М.С. Історія України-Русі : в 11 кн., 12 т. / редкол.: П. Сохань (голова) та ін. - К.: Наук. думка, 1991. - Т.3. - 704 с. та ін. та інші проаналізували писемні джерела з історії ВКЛ і зробили науково обґрунтовані спостереження й висновки; з'являються дослідження й з історії окремих українських земель - П.Голубовського, Д.Багалія та ін. І такий регіоналістичний підхід до історії України удільної доби закріплюється. Але ця історіографічна школа залишила багато робіт із середньовічної історії України. Створили праці із середньовічної історії України й учені діаспори (С.Мішко, М.Чубатий та ін.), щоправда, не приділивши особливої уваги удільній добі. Тож, якщо для вітчизняних істориків став характерним регіоналістичний нахил досліджень, то для істориків діаспори - релігієзнавчий. У радянський період тільки під час „відлиги” було знято заборону на деякі напрямки досліджень з україністики та литуаністики. Слід відзначити праці Я.Д.Ісаєвича, М.Ф.Котляра Ісаєвич Я.Д. Україна і Литва: сторінки взаємин / Я.Д. Ісаєвич // Жовтень. - 1987. - №8. - С.123-127; Котляр М.Ф. Данило Галицький / М.Ф. Котляр. - К.: Наук. думка, 1979. - 186 с. та ін. Але радянські історики змушені були уникати дослідження політичної історії України та ВКЛ. До цієї теми звернувся Ф.М.Шабульдо, продовжив розглядати окремі її аспекти М.Ф.Котляр Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского / Ф.М.Шабульдо. - К.: Наук. думка, 1987. - 183 с.; Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь / М.Ф.Котляр // Україна крізь віки. - Т.5. - К.: Альтернативи, 1998. - 336 с. та ін. праці. . Важливе мають значення праці П.Толочка, В.Смолія, О.Гуржія, О.Толочка, Г.Івакіна Толочко П.П. Київська Русь / П.П.Толочко. - К.: Абрис, 1996. - 360 с.; Смолій В.С. Як і коли почала формуватися українська нація / В.С.Смолій, О.І.Гуржій. - К.: Наук. думка, 1991; Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология / А.П.Толочко. - К.: Наук. думка, 1992. - 221 с.; Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва XIII - середини XVI ст. (історико-топографічні нариси) / Г.Ю.Івакін. - К.: Видання ІА НАНУ, 1996. - 270 с. . Цікаві думки щодо ґенези української державності запропонували українські вчені Я.Дашкевич, О.Русина, Л.Войтович, В.Бодрухин, О.Борисова та ін. Дашкевич Я.Р. Етапи української державності / Я.Р.Дашкевич // Ратуша. - Л., 1991. - 17 липня; Русина О.В. Україна під татарами і Литвою / О.В.Русина // Україна крізь віки: у 15 т. - Т.6. - К.: Альтернативи, 1996. - 329 с.; Войтович Л.В. Київські династії Східної Європи (кінець ІХ - початок ХVІ ст.): склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження / Л.В.Войтович. - Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича, 2000. - 649 с.; Бодрухин В.М. Українська державність удільної доби (XII-XIV ст.): монографія / В.М.Бодрухин. - Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2002. - 304 с.; Борисова О. Релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт України в добу Середньовіччя: монографія / Ольга Борисова. - Луганськ: ДЗ ЛНУ ім. Т. Шевченка, 2010. - 320 с.

Російська історіографія. Проблема: російська історіографія була й залишається заміфологізованою, тому в ній інтерес до тієї чи іншої теми залежить від того, чи спрацює вона на черговий імперський ідеологічний міф, чи ні. Учені кінця ХVІІІ - початку ХІХ ст. замовчували литовську проблематику також з політичних причин - вона була пов'язана з „неблагонадійною” польською історією. Поступово російська історіографія рушила до ідеї включення ВКЛ у сферу російської історії, тож нові дослідження з литуаністики перестали з'являтися. У 1915 р. вийшло друге видання праці М.К.Любавського Любавский М.К. Очерк истории Литовско-русского государства до Люблинской унии включительно / М.К.Любавский. - М.: Наука, 2004. - 312 с. , були ще деякі спроби показати історію ВКЛ крізь призму історії Польщі. У радянський час питання соціально-політичної історії ВКЛ вивчати перестали. Із праці В.І.Пічети Пичета В.И. Белоруссия и Литва в XV-XVI вв.: (исслед. по истории соц.-эконом., полит. и культур. развития) / В.И.Пичета. - М.: Изд-во АН СССР, 1961. - 818 с. зрозуміло, що в 1920-х рр. розглядати литовську проблематику можна було тільки крізь призму історії Білорусі. Величезний обсяг актуального матеріалу з історії України був під забороною. У 1930-ті рр. історію ВКЛ трактують як „обласну тему”. Тож загалом радянська історіографія сприйняла й розвинула ідею включення історії ВКЛ в орбіту російської історії. Із того часу непохитним став розгляд політики ВКЛ лише як загарбницької. Ситуація змінилася після 1956 р. У 1959 р. вийшла праця В.Т.Пашути „Утворення Литовської держави” Пашуто В.Т. Образование Литовского государства / В.Т.Пашуто. - М.: Изд-во АН СССР, 1959. - 536 с. , у якій багато проблем було вперше розглянуто об'єктивно. У 1960-1970 рр. Х.Ловмянські та І.Б.Греков започаткували розгляд обох князівств - ВКЛ і Московського - як спадкоємців Київської Русі, що виступали з однією програмою політичного об'єднання її земель Lowmianski H. Agresij Zakonu Krzyzackiego na Litwe w wiekach XII-XV / Н.Lowmianski // Przeglad Historyczny. - T.45. - Z.2-3. - S.338-372; Греков И.Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды / И.Б.Греков. - М.: Наука, 1975. - 521 с. , а наприкінці 1970-х рр. польський учений Я.Пелєнскі Pelensky J. The Contest between Lithuanian-Rus and the Golden Horde in the fourteenth century for supremacy over Eastern Europe / J.Pelensky // Archiwum Eurasiae Medii Aevi, ІІ (1982). - Р.303-320. висловив сміливу думку про пріоритет ВКЛ у боротьбі східноєвропейських країн проти панування Золотої Орди. Радянська наука внесла багато цінного в розвиток досліджень різних аспектів феодального суспільства, що дозволило низці праць вийти на світовий рівень Каргалов В.В. Свержение монголо-татарского ига / В.В. Каргалов. - М.: Просвещение, 1973. - 144 с.; Греков Б.Д. Золотая Орда и ее падение / Б.Д.Греков, А.Ю.Якубовский. - М. - Л.: Изд-во АН СССР, 1950. - 342 с. та ін.. Не втратили актуальності праці Г.В.Вернадського, Л.М.Гумільова, М.В.Єльникова Вернадский Г.В. Монголы и Русь / Г.В.Вернадский; пер. с англ. Е.П.Беренштейна, Б.Л.Губмана, О.В.Строгановой. - Тверь: ЛЕАН, Москва: АГРАФ, 1997. - 480 с.; Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь / Л.Н.Гумилев. - М.: Мысль, 1989. - 765 с.; Єльников М.В. Золотоординські часи на українських землях / М.В.Єльников. - К.: Наш час, 2008. - 176 с. та ін. У російській історіографії після 1991 р. вийшли праці О.Ю.Дворниченка, С.І.Михальченка та ін. Дворниченко А.Ю. Русские земли Великого княжества Литовского (до начала ХVІ в.). Очерки истории общины, сословий, государственности / А.Ю.Дворниченко. - М., 1993. - 240 с.; Михальченко С.И. Киевская школа: очерки об историках / С.И. Михальченко. - Брянск, 1994. - 76 с. та ін. , які розширили уявлення про деякі маловивчені проблеми литуаністики.

Литовська історіографія. Проблема: у литовській історіографії нині йде процес „вестернізації”, тому концепції вчених України й Білорусі в ній ураховують недостатньо. Методологічного значення не втратили праці дослідників радянського часу Ю.М.Юргініса, М.Ючаса, продовжують працювати Е.Гудавічюс, Е.Баненіс, Р.Батура Юргинис Ю.М. Причины позднего распространения христианства в Прибалтике / Ю.М.Юргинис // XIII международный конгресс исторических наук. - М., 1970. - С.3-14; Ючас М.А. Русские летописи XIV-XV вв. как источник по истории Литвы // Труды АН ЛитССР. - Вильнюс. - 1958. - сер. А. - №2. - С.69-82. та ін. та інші, хоча вихід їхніх праць російською мовою різко скоротився, що ускладнює їх вивчення українськими істориками.

Польська, Білоруська та інша зарубіжна історіографія. Проблема: в історії України і ВКЛ польська історіографія, як і російська, має свій політичний інтерес. Тож від її початків і донині тягнеться погляд на ВКЛ як на єдину централізовану державу, а включення до його складу окремих руських князівств розглядають як результат завоювання. Це стало предметом уваги С.Смолки, А.Прохачки, К.Ходиніцкі, С.Кучинські, Б.Влодарскі, Ю.Бардаха Kuczyсski S. Ziemie czernihowsko-siewirskie pod rz№dami Litwy / S.Kuczyсski // Prace Ukraiсskiego instytutu naukowego. - T.33. - Warszawa. - 1936. - S.360-412; Wіodarski B. Woіyс pod rz№dami Rurykowiczуw i Bolesіawa Jerzego Trojdenowicza / B.Wіodarski // Rocznik Woіyсski. - Rуwne. - 1934. - T.3. - S.105-148; Bardach J. O dawnej i niedawnej Litwie / J.Bardach. - Poznaс, 1988. - 675 s. та ін. Засновниками білоруської литуаністики були М.Й.Коялович, П.Крапівін, А.Ільїнський Коялович М.О. Лекции по истории Западной России / М.О.Коялович. - М., 1864. - 393 с.; Крапівін П.С. Паходжение назвау „Русь”, „Белая Русь”, „Чорная Русь” і „Черваная Русь” / П.С.Крапівін // Весці Акадзміі навук БССР. - Сер. грамадзскіх навук. - 1956. - №3. - С.53-67; Ильинский А.Г. К вопросу о происхождении названия Белая Русь / А.Г.Ильинский // Slavia. - Praha. - 1927. - Zes. 2/3. - S.388-393. , серед сучасних учених - В.Чемярицький, М.Улащик, В.Цемушкау та ін. Чемярыцкі В.А. Летапісьі беларускіа / В.А.Чемярыцкі // Беларускіа саветскіа энцыклопедия. - Минск, 1972. - Т.6. - С.344-345 та ін.; Улащик Н.Н. Введение в изучение Белорусско-Литовского летописания / Н.Н.Улащик. - М.: Просвещение, 1985. - 259 с.; Цемушкау В.М. Верхоускія княстві / В.М.Цемушкау // Вялікае княства Літоускае: энціклопедия: у 2 т. - Т.1. Абаленскі-Каденція. - Менск: БалЭн, 2005. - С.476-478. . Відзначимо також роботи Дж.Феннела, С.Ровелла, Н.Дейвіса, П.Вандича, Ч.Далая та ін. Феннел Д. Кризис средневековой Руси ( 1200-1304) / Д.Феннел. - М.: Прогресс, 1989. - 296 с.; Rowell S.C. Picus princesses or thй daughters of Belial pagan Lithuanian dynastie diplomacy, 1279-1423 / S.C.Rowell // Mйdiйval Prosopography. - 15. - 1994. - №1. - P.231-269; Дейвіс Н. Боже ігрище: історія Польщі / Норман Дейвіс. - К.: Основи, 2008. - 1080 с. та ін.. Методологічне значення мають праці, присвячені дослідженню європейського середньовічного суспільства: Й.Гейзінґа, Ф.Кардіні, Ж.Ле Гоффа Хейзинга Й. Осень средневековья / Й.Хейзинга. - М.: Наука, 1998. - 539 с.; Cardini F. Wojownik i rycerz / F.Cardini // Czіowiek Њredniowiecza / рod red. J. Le Goffa, tіumaczyіa M. Radoїycka-Pauletti. - Warszawa-Gdaсsk. - 1996. - S.97-143; Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада / Ж. Ле Гофф; пер. с фр.; послесл. А.Я.Гуревича. - Сретенск: Межконфес. центр ист.-филос. исслед. Толедо, 2000. - 370 с. .

Джерела. У роботі проаналізовано писемні джерела різного характеру: літописи, хроніки, записки мандрівників тощо. Використані в дисертації історичні джерела розподілено на такі групи.

Перша група - опубліковані джерела з історії ВКЛ, які були залучені з метою верифікації висновків, що містяться в працях з історії цієї держави, зокрема, соціально-політичної ПСРЛ. - М.: Наука. 1980. - Т.35: Летописи белорусско-литовские. - 306 с.; ПСРЛ. - М.: Наука, 1975. - Т.32: Хроники: Литовская и Жмойтская, и Быховца - 234 c. та ін. . Із зарубіжних джерел використано хроніки Яна Длугоша, Петра з Дуйсбурга, Германа Вартберга, у яких подано зовнішній погляд на процеси, що відбувалися в українських землях під час опанування їх Литвою Jana Dlugosza Roczniki czyli kroniki slawnego Krolewstwa Polskiego. Ed. Pieradzka K. - Rsiega siodma, rsiega osma. - Warszawa, 1974; Хроника земли Прусской Петра из Дуйсбурга / пер., вступ. ст. и коммент. В.И.Матузовой // Вопр. истории. - 1986. - №7. - С.63-75; Вартберг Г. Ливонская хроника / Герман Вартберг // Тевтонский орден. Крах крестового похода на Русь. - М.: Алгоритм, Эксмо, 2005. - С.204-291..

Другу групу джерел становлять руські літописи та їхні зводи ПСРЛ / под ред. Е.Ф.Карского. - М.: Изд-во АН СССР 1997. - Т.1: Лаврентевськая летопись. - М.: Языки рус. культуры, 1926-1928. - 496 с.; ПСРЛ / под ред. А.А.Шахматова, с предисл. Б.М.Клосса. - М.: Языки рус. культуры, 2001. - Т.2: Ипатьевская летопись. - 648 с. та ін.. Ця група є важливою для нашого дослідження. Насамперед це літописи з історії українських земель - Галицько-Волинський і Київський, які входять до Іпатіївського та Лаврентіївського літописних зводів. Літописання інших земель Київської Русі (Новгородське, Володимиро-Суздальське) про події в українських землях містить відомості переважно хронікального характеру.

Третя група - актові джерела. Тут слід указати „Акты Литовско-Русского государства”, „Акты о литовских татарах”, видані Віленською комісією для розібрання давніх актів (1906 р.), де надруковано різноманітні великокнязівські привілеї, фундаційні грамоти, листи на право оренди, грамоти великих литовських князів на надання окремим українським містам магдебурзького права тощо, а також Архіви Західної й Південно-Західної Росії Акты Литовско-Русского государства, изданные М.Довнар-Запольским. - Вып.1 (1390 - 1529 гг.). - М., 1899. - 680 с.; Акты о литовских татарах // Акты, издаваемые Виленскою комисiею для разбора древних актов. - Т. XXXI. - Вильно, 1906. - 586 с. та ін..

Четверта й особлива група джерел - Литовська метрика Литовская метрика. - Кн.2. - Отд. І. - Ч.1: Книги записей. - Т.1. - Русская историческая библиотека. - СПб, 1910. - Т. ХХVІІ. - 1074 с. та ін.; Акты Литовской метрики / собр. Ф.И.Леонтовичем. - Варшава, 1896-1897. - Вып.1. - 159 с. та ін. . Це унікальне компактне зібрання документальних джерел із соціально-економічної, внутрішньополітичної й міжнародної політики ВКЛ.

П'ята група - повідомлення мандрівників щодо подій на Русі татарських часів Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды / В.Г.Тизенгаузен. - Т.1. Извлечения из сочинений арабских. - СПб, 1884. - 588 с.; Аннинский С.А. Известия венгерских миссионеров ХІІІ-ХІV вв. о татарах и Восточной Европе / С.А.Аннинский // Ист. арх. - Т.3. - М., 1940. - С.71-112 .

Шоста група - археологічні джерела й нумізматичні знахідки Бузян Г.М. Звіт Переяслав-Хмельницької археологічної експедиції про дослідження в м. Переяславі-Хмельницькому в 1983, 1985 та 1987-1989 рр. / Г.М.Бузян, О.В.Колибенко, М.Т.Товкайло // НА ІА НАНУ. - Ф. 1983-1989/253. - 101 с.; Данилевич В. Каталог выставки XII Археологического съезда в г. Харькове. Нумизматический отдел / В.Данилевич. - Харьков, 1902. - 8 с.; Ельников М.В. Отчет об археологических разведках в Токмакском, Васильевском и Ореховском районах Запорожской области в 1993 г. / М.В.Ельников // НА ІА НАНУ. - Ф. 1993/90. - 37 с..

Основи методології та методи дослідження. Методологічною основою роботи є принципи історизму та об'єктивності. Для розв'язання поставлених завдань було використано як загальнонаукові (історичний, логічний, аналіз, зокрема системно-структурний, синтез, індукція, дедукція) та загальноісторичні (проблемний, хронологічний, історико-порівняльний, історико-генетичний), так й історіографічні методи (історіографічний аналіз, історіографічний синтез, методи історіографічної періодизації, проблемної хронологізації). Такий комплекс принципів і методів дослідження видається достатнім для вирішення поставлених завдань.

Отже, аналіз історіографії доводить, що тему існування українських земель після монгольської навали розглядають переважно в плані самого нашестя та його наслідків. Події кінця ХІІІ-XIV ст. ще остаточно не вивчено, а особливо в комплексі. У ході дослідження використано комплекс писемних історичних джерел, головною й найціннішою частиною якого є літописи. Загалом, наявна джерельна база достатня для виконання поставлених у роботі завдань.

У другому розділі „Політичне становище українських земель на зламі XIII-XIV ст.” розглянуто насамперед стратегічне положення Південно-Західної Русі й виявлено, що воно було кращим, ніж становище північно-східних земель.

Між Прутом і Дністром розташовувався улус, яким володів темник Ногай. Галицьке Пониззя становило ядро володінь Ногая, який вершив державні справи в Золотій Орді протягом майже 30 років. Із цього часу Ногай виступає в міжнародних відносинах як самостійна політична сила. Коли Ногаєві було треба, то руські князі надавали йому на підмогу їхні військові контингенти. Це, а також надходження данини з Галицько-Волинської землі сприяло швидкому зростанню політичної могутності ординського темника. У XIV ст. в Золотій Орді утвердиться тюрко-монгольська традиція державно-правових інститутів ісламу з приматом світської влади й у Криму розпочнеться як підготовка улемів, так і формування таких традиційних мусульманських інститутів, як мечеті, медресе, мектеби, текіє тощо.

Найбільш сильна державницька організація існувала в галицько-волинських землях, причому Волинь була більш розвиненим краєм, на відміну від Галичини, господарство якої занепадало. Як стало зрозуміло, українські князі намагалися використовувати міжусобну боротьбу татарських ханів. Якщо Лев Данилович за допомогою татарських загонів вирішував власні амбіційні плани, що призвело до сильного розорення краю, то інші князі зуміли поширити їхні володіння. Мали своїх князів Київська й Чернігівська землі. Але всі вони знаходилися у васальній залежності від ординських ханів. Переяславська земля, Поділля й Поросся були напряму підпорядковані представникам ханської адміністрації. Зазначено, що в другій половині XIII ст. остаточно встановилася модель взаємин ханської адміністрації й місцевих князів, хоча для окремих земель вона й різнилася.

Розглянуто політичний стан Київської землі на зламі XIII-XIV ст. і встановлено, що багато в чому він був зумовлений станом столиці - Києва. На початку XIV ст. за Київ продовжують вести боротьбу не лише князі українських земель, з'являється й багато інших претендентів, яким не дає спокою „Київська спадщина”. Як наслідок Київське князівство не буде аж до другої половини XIV ст. переживати відчутного підйому економічного й політичного життя. Разом з тим зазначено, що Київ навіть у найтяжчі часи залишався в історичній традиції стародавнім стольним містом, символом слов'янської єдності, центром стародавньої Київської митрополії. Видатною ідеєю русичів часів Середньовіччя можна вважати ідею колективного володарювання Рюриковичів над Руссю (ідею „причастя” - частки), у якій давні язичницькі уявлення переплелися з новими християнськими. Це була руська за походженням ідея, яка пережила віки. Київ для людності руської землі залишався тим самим, чим для „римського світу” був Рим.

Виявлено, що й Чернігівська земля теж відчуватиме на собі тиск боротьби за „Київську спадщину”, оскільки гілка чернігівських князів мала власне суттєве право на першість, і зазначено, що економічну й політичну руїну Чернігівського князівства на зламі XIII-XIV ст. зумовлено значною мірою не стільки завданою шкодою з боку монголів, скільки саме прагненням претендентів на „Київську спадщину”, зокрема й серед самих руських князів, якомога суттєвіше послабити позиції чернігівських князів у боротьбі за цей спадок Рюриковичів.

Дослідження дало підставу твердити, що, хоча напад монголів на Русь і наступне поневолення ними її земель і завдали руській державності величезного удару, вона вижила й продовжила існувати. На жаль, на тривалий час із поля української державності буде вирвано величезний масив Південноруського степу - головним чином через активний процес ісламізації цього регіону, який відбувався вже в XIII ст., але повномасштабно розгорнувся в першій половині XIV ст. Це позбавило українську державність можливості повноцінно розвиватися в південному геополітичному напрямку, який завжди був однією з головних її геополітичних підвалин.

У третьому розділі „Литовський чинник у геополітичних процесах у центрально-східній Європі у ХІV ст.” розглянуто чинники формування литовської державності та геополітичні устремління литовських князів.

Першим чинником, що пробудив литовців до державного життя, була зовнішня небезпека з боку хрестоносців, які очолили й ідеологізували демографічну експансію німців на схід. Другим чинником, який закріпив державницькі зусилля литовців і підняв дух їхнього експансіонізму, був чинник особистості „великого вождя”, яким для литовців став князь Міндовг. Особливістю литовської експансії в Україну є те, що Литва доволі легко змогла поширити свою владу на значні терени колишньої Київської держави. Можна припустити, що литовці, відчувши на собі важкість колоніального поступу німців на схід, використали їхній же геополітичний приклад, націливши вістря своєї експансії на землі колишньої Київської Русі. Тільки замість релігійної місії навернення литовці використали династичний проект. У литовській експансії існував ще один чинник, без урахування якого проблему неможливо висвітлити з необхідною глибиною - це ранг володаря, навколо якого мала гуртуватися духовна й політична еліта суспільства. Ранг і, що важливо, титул правителя, а з цим і його місце в тогочасному світовому політичному ареалі, мали в досліджуваний час важливе значення.

Наголошено, що литовці запропонували русичам ідею спільної боротьби проти завойовників (подібну програму надали й московські князі), а потім самі, захопившись „чарівністю імперії”, що загинула (Київської Русі), намагалися надати своїй державності ознак федеративної імперії, на чолі якої мав стояти титулований правитель. Це був час великої боротьби між володарями різних країн за „Київську спадщину”, одним із проявів якої була боротьба за титул ,,rex”.

Зазначено, що Литві вдалося обіграти інших претендентів на „Київську спадщину” та ввести білоруські й більшу частину українських земель до складу своєї держави. Це відбувалося переважно мирним шляхом. Джерела не містять повідомлень про збройну боротьбу Литви з населенням українських земель, тому трактування цієї події багатьма істориками як „завоювання” слід визнати не дуже вдалим. Найбільш поширеною в літературі є назва своєрідного державного об'єднання - Литовська держава або просто Литва є неточною, а головне, вона не відбиває справжньої історичної картини. Літописи та актові документи знають його як Велике князівство Литовське й Руське або Велике князівство Литовське, Руське й Жемайтське. Зрозуміло, що іноді історики застосовують скорочення „Велике князівство Литовське”, але часто багато хто забуває, що воно невипадково звалося й „Руським”. Руський чинник у геополітиці цієї держави, попри всі негативи пристосувальницької позиції руської аристократії щодо литовської експансії в землі колишньої Київської Русі, як випливає з викладеного, відігравав важливу роль.

У четвертому розділі „Економіко-правові, духовно-культурні та геополітичні аспекти розвитку українських земель у другій половині XIV ст.” показано, що за своєю суттю тогочасне суспільство було феодальним. Йому був властивий поділ на стани - великі соціально-правові групи людей, що різнилися між собою спадковим, закріпленим у законах становищем у суспільстві, певними правами, привілеями та обов'язками. Для станової організації суспільства була характерною ієрархічна будова, виражена в нерівності становища (правах та обов'язках) і привілеях. У XIV ст. українські землі, що ввійшли до складу ВКЛ, мали всі основні ознаки розвинутого феодалізму: велика земельна вотчина-сеньйорія з феодальним імунітетом, ієрархічна структура землеволодіння, система сюзеренітету-васалітету тощо. український експансія литовський церковний

Установлено, що особливість становища українських земель у складі ВКЛ, що в майбутньому стане важливою підвалиною, на якій формуватимуться значні відмінності південної гілки східнослов'янської православної субцивілізації („Русі” в сенсі: Україна й Білорусь) від північної її гілки (Московії), полягала в тому, що відразу з приєднанням більшості українських земель литовці-язичники стали не просто приймати християнство в його східно-православному варіанті, а й переймати важливі принципи політичного й культурного життя руських земель, соціально-економічні ж засади їхнього життя особливо не чіпаючи. Простір для збереження місцевої самобутності у ВКЛ був значним.

Зазначено, що в XIV ст. на українських землях набуває подальшого розвитку й посилює свої провідні позиції велике приватне землеволодіння -князівське (доменіальне), боярське, церковне, що росло за рахунок общинних земель державного фонду. Найшвидшими темпами розвивалося боярське землеволодіння. Проаналізований поземельний актовий матеріал Литовської метрики свідчить про те, що розширення й подальший розвиток вотчинної системи в XІV ст. відбувалися головно на засаді державного пожалування. Великі литовські й удільні князі жалували своїх васалів угіддями, селами, волостями. Співвідношення між світським і церковним землеволодінням у цей час було далеко на не користь другого, що зумовлено відносною слабкістю церковної організації на українських землях, причини чого в дисертаційній роботі й висвітлено.

Окрему проблему становить те положення, що розвиток феодальних відносин вимагав відповідних змін у різних сферах життя суспільства, зокрема й у правових відносинах. Зрушення в економічній сфері обумовлювали зміцнення міст, відповідно, зростання їхньої ролі в суспільному й політичному житті. Разом з тим, у різних країнах такі привілеї, що отримали назву магдебурзького права, мали різні модифікації. Магдебурзьке право потрапило до ВКЛ через Польщу, де вже мало свої особливості. Саме опертя на верхівку населення міст, як і на українське боярство, дало можливість великим литовським князям укріпитися в приєднаних українських землях. Спочатку міста отримували грамоти на різні пільги, які згодом змінювалися на положення магдебурзького права.

Процеси феодалізації суспільства завжди прискорювалися з офіційним прийняттям будь-якої зі світових релігій. У Європі єдиною релігією, яка сприяла б об'єднанню країни, була християнська. Але хрещення Литви відбулося доволі пізно, на що існували свої причини. Прийняття християнства литовцями в такий спосіб, щоб це сталося під тиском Ордену, було неможливим. Релігійна політика великих литовських князів була складною. На неї впливали як внутрішні, так і зовнішні чинники, однак, слід визнати, що практично завжди переважали зовнішньополітичні чинники. До політичних проблем Київського князівства додалося ще й те, що воно зазнало сильного удару у зв'язку з тим, що київські митрополити, щойно з'являючись у Києві як організаційному центрі стародавньої Київської митрополії, тут же залишали його й переїжджали на північний схід - до Володимира Суздальського, пізніше до Москви. Справжня причина переводу кафедри полягала не в зменшенні її доходів, викликаних минулим та новим розоренням, а політикою Золотої Орди й новим розкладом політичних сил на землях колишньої Київської держави. ВКЛ спрямовувало зовнішньополітичні дії на опір агресії Тевтонського ордена на заході й розширення своїх впливів в інших напрямках. Провадилася політика „збирання” руських земель, яка мала ідеологічне обґрунтування.

Російські й радянські вчені, досліджуючи боротьбу Москви й Вільно проти Золотої Орди, приділяли увагу насамперед Куликовській битві (1380 р.), возвеличуючи московський внесок у боротьбу проти ординського поневолення, і зовсім затіняли значення Окуневської (1275-1276 рр.) і Синьоводської (1362 р.) битв тому, що, по-перше, у них проти ординців виступили спільні литовсько-українські війська, тоді як предки московітів у цей час вірно служили Орді; а по-друге, тому що ці битви відбулися до Куликовської битви, яку вони мусили славити. За своїм значенням Окунівська битва нагадує Куликовську. І в битві на Синіх Водах (Синій Воді), яку за традицією датують 1362 р. (або ж, як пише Супрасльський літопис, за князювання Ольгерда (1341-1377 рр.), Орда зазнала цілковитого розгрому. Це стало результатом єдності литовської влади, української знаті та простого люду. Синьоводська битва значить для України ще більше, ніж для росіян перемога над ордами Мамая на Куликовому полі 1380 р., адже вона поставила хрест на ординському впливі на українську історію. Тим часом майбутня Росія залишалася підвладною монголо-татарам аж до 1480 р., не маючи змоги позбутися цього жахіття. Однак Литва не витримала боротьби на всіх фронтах: з Москвою, Кримським ханством, хрестоносцями, угорцями, поляками, з внутрішньою опозицією. Після тривалої боротьби Московія залишилася одноосібним претендентом на спадщину Київської Русі, усунувши небезпечних конкурентів.

Висновки

Історіографічний аналіз свідчить, що проблему стану й розвитку українських земель після монгольської навали вивчають переважно до самого нашестя та його наслідків. Становище ж українських земель наприкінці ХІІІ - у XIV ст. ще остаточно не досліджено, тим більше комплексно, хоча змістовний спектр наукових праць учені значно розширили.

Ні в українській, ні в білоруській, ні в російській, ні в литовській історіографії так і не проаналізовано на належному рівні й з викладенням фундаментальних висновків та узагальнень причини виникнення, хід, результати й значення для наступного розвитку наукових уявлень великої дискусії щодо політичного устрою ВКЛ, що відбулася на межі ХІХ-ХХ ст. Саме це, вважаємо, є головною причиною того, що всі національні школи сучасної литуаністики так і залишаються кожна на своїх позиціях і слабко узгоджують між собою методологічні, джерелознавчі, історіографічні та фактологічні підходи насамперед щодо політичної історії ВКЛ.

Слід також зазначити, що в сучасній білоруській і російській історіографії багато усталених історичних фактів зараз мають нову інтерпретацію, створюються прямо протилежні схеми. Це стосується великої боротьби за „Київську спадщину”, що розгорнулася саме в досліджуваний період, а також обставин входження різних українських земель під владу іноземних держав. Проте, на жаль, вітчизняна історична наука ще активно в дискусію не включилася.

Джерельна база дисертації спирається, насамперед, на повідомлення літописів, які свідчать, що українська державність після розпаду Київської Русі продовжувала розвиватися в межах територіальних князівств-земель, найміцнішими з яких були Галицька й Волинська, особливо під час нетривалого об'єднання в єдиному державному організмі. Завдяки насамперед зусиллям князів династії Романовичів, які використовували різноманітний геополітичний інструментарій задля того, щоб, знаходячись в умовах підвладності золотоординським ханам, за умов відсутності серйозної антиординської коаліції європейських країн, Галицько-Волинське князівство уникло руйнівних вторгнень агресорів. Завдяки цьому воно дістало кілька десятків років для відносно мирного розвитку. Становище краю суттєво не змінилося й після розгрому Ногая ханом Тохтою в 1300 р. Скориставшись початком послаблення Золотої Орди, Галицько-Волинська держава зміцніла й посунула свої кордони на південь. Наприкінці ХІІІ - на початку ХІV ст. вона вступила у фазу свого піднесення.

Політичний стан Київської землі на зламі XIII-XIV ст. багато в чому визначався станом столиці колишньої Київської Русі - Києва. Для політичного розвитку Києва в цей період був характерний занепад. Після розгрому 1240 р. відбулося поступове відновлення політичного життя міста, але на початку XIV ст. за Київ продовжує точитися боротьба не лише між князями українських земель, з'являється й багато інших претендентів, яким не дає спокою „Київська спадщина”. Епіцентром боротьби стає сам Київ як визначальний її символ, так і спадок загиблого в Орді великого князя Київського Михайла Всеволодовича, який був останнім з легітимних великих князів з гілки чернігівських Ольговичів.

Унаслідок дії вказаних чинників Київське князівство аж до другої половини XIV ст. не переживатиме відчутного підйому його економічного й політичного життя. Разом з тим, якщо навіть литовський князь Вітовт (1392-1430 pp.) говорив, що Київ є „головою всіх стародавніх руських земель”, то все-таки треба визнати, що Київ навіть у найтяжчі його часи залишався в історичній традиції стародавнім стольним містом, символом слов'янської єдності, традиційним центром стародавньої Київської Митрополії.

Видатною ідеєю русичів часів середньовіччя можна вважати ідею колективного володарювання Рюриковичів над Руссю, у якій давні язичницькі уявлення переплелися з новими християнськими: як причащанням досягають тілесної єдності людини з церквою, так і княжим причастям - прилучення до влади, тобто тілесної тотожності князів-братів із землею-державою. Це була руська за походженням ідея, яка пережила віки. Київ для людності Руської землі залишався тим самим, чим для „римського світу” був Рим.

Чернігівська земля відчувала на собі тиск боротьби різних претендентів на „Київську спадщину”, оскільки гілка чернігівських князів мала власне суттєве право на першість у цій боротьбі. Економічна й політична руїна Чернігівського князівства наприкінці XIII - у XIV ст. зумовлена значною мірою не стільки завданою йому навалою Орди шкодою та подальшими спустошливими вторгненнями монголів, скільки саме прагненням претендентів на „Київську спадщину”, зокрема й серед самих руських князів, якомога суттєвіше послабити позиції чернігівських князів у боротьбі за спадок Рюриковичів.

Проте, хоча напад монголів на Русь і наступне поневолення ними її земель і завдали руській державності значного удару, вона вижила й продовжила існувати, насамперед на теренах князівств колишньої Київської держави. Отже, можна стверджувати, що українська державність після розпаду Київської Русі продовжувала розвиватися. Будь-які теорії про „перенесення” державності з Києва або до Галичини й Волині, або до Суздальщини й Московії, як і теорії про „перенесення” митрополичого осередку з Києва будь-куди, створені штучно за ідеологічними мотивами й не мають жодних наукових підстав.

У південноруському степу, який і до навали Орди на Русь тільки локально й ненадовго підпадав під вплив Київської держави (головним чином через протистояння степових народів господарському й культурному наступу землеробської цивілізації на Степ), у досліджуваний час закріпилися татари. І в цьому регіоні розпочався процес державно-політичного й релігійно-культурного відокремлення від українських земель; тут будуть розвиватися практично лише торговельні зв'язки. Як наслідок на тривалий час із поля української державності буде вирвано величезний масив південноруського степу - головним чином через активний процес ісламізації цього регіону, який відбувався вже в XIII ст., але повномасштабно розгорнувся в першій половині XIV ст. Це позбавило українську державність можливості повноцінно розвиватися в південному геополітичному напрямку, який завжди був і досі залишається однією з головних її геополітичних підвалин.

У XIII ст. литовці, чинячи опір німецькій експансії, водночас самі стали просуватися на Схід, на білоруські й українські землі. У стані між Заходом і Сходом вони в Заходу (Німеччини) запозичили ідею імперії, а в Сходу (Київської Русі) - династичну й релігійно-культурну спадщину. Литовці спочатку запропонували русичам ідею спільної боротьби проти завойовників (подібну програму запропонували й московські князі), а потім стали намагатися надати своїй державності ознак федеративної імперії, на чолі якої мав стояти титулований правитель. Це був час великої боротьби між володарями різних країн за „Київську спадщину”, одним із проявів якої була боротьба за титул ,,rex”; українські князі справедливо відстоювали власні права в цьому. Саме в цій площині дослідження вдалося довести, що похід Гедиміна на Київ на початку 20-х рр. ХІV ст. відбувся. Литві вдалося ввести значну частину українських земель до складу своєї держави мирним шляхом. Одним із чинників, що сприяв цьому, була пристосувальницька позиція руської аристократії щодо литовської експансії, яку ми оцінюємо однозначно негативно. Водночас можна твердити, що, попри всі негативи, у стані вибору між Заходом і Сходом (Литвою і Золотою Ордою) руська аристократія вибрала західну модель розвитку свого суспільства, залишивши Україну в геополітичному полі Європи. Традиції Київської Русі - перлини середньовічної європейської цивілізації - були ще живі.

У XIV ст. українським землям, що ввійшли до складу ВКЛ, були властиві всі основні ознаки розвинутого феодалізму: велика земельна вотчина-сеньйорія з феодальним імунітетом, ієрархічна структура землеволодіння, система сюзеренітету-васалітету тощо. Постійна загроза з боку Степу призвела до того, що частка промислів значно збільшилася, особливого розвитку досягло сезонне „уходництво”. Була розвинена й торгівля, через українські землі проходили важливі міжнародні торговельні шляхи, хоча внутрішню торгівлю, як і зовнішню, обмежували різноманітні регламентації й заборони, що гальмували її розвиток. Ці обмеження йшли на користь фіску й державі, а також упривілейованим містам і містечкам.

ВКЛ було не лише поліетнічною, а й поліконфесійною державою, яка довго розвивалася за умов збереження язичництва. Але поступово литовці почали приймати християнство. У стані вибору між Заходом і Сходом Литва обрала східний варіант релігійного розвитку, прийнявши православ'я. Але воно не встигло усталитися в країні. Тож коли князь Ягайло з політичних міркувань перейде в католицтво, а за ним потягнуться інші литовські можновладці, то православна церква, не маючи необхідної сили в суспільстві, не буде спроможна цьому протистояти. Однією з головних причин такого становища буде те, що Київ як об'єднавчий центр стародавньої Київської Митрополії відразу після висвячення залишали київські митрополити, переїжджаючи до Володимира Суздальського, а пізніше до Москви.

Зовнішньополітична лінія ВКЛ була спрямована на опір агресії Тевтонського ордену на заході й розширення своїх впливів в інших напрямках. Провадилася політика „збирання” руських земель, яка мала ідеологічне підґрунтя. Але все це було перспективним лише за умови, якщо б Литва залишилася православною. Однак так не сталося. Ягайло з 1395 р. повернув Литву в бік католицизму. І тут же власні претензії на „Київську спадщину” в повному її обсязі висунуло православне Московське князівство з усіма наслідками для Литви, зокрема й воєнного характеру, що випливали з цього. Урешті-решт, Литва не витримала боротьби на всіх фронтах: з Москвою, Кримським ханством, хрестоносцями, угорцями, поляками, з внутрішньою опозицією. Після тривалої боротьби Московія залишилася одноосібним претендентом на спадщину Київської Русі, а значить, і на терени України, усунувши небезпечних конкурентів.