Українські остарбайтери в системі примусової праці Третього райху: проблеми історичної пам’яті

На початку 2000-х рр. в окремий корпус досліджень виділилися розвідки з усної історії примусу до праці (А. Ле, А. фон Плато, К. Тонфельд), а також роботи з історії компенсаційного врегулювання вимог колишніх примусових робітників, концептуалізовані усвідомленням цієї проблеми як політичного дискурсу та засобу подолання наслідків нацистської диктатури у рамках комеморативного проекту матеріального визнання і морального вшановування жертв війни, як прецедентного випадку для майбутньої «роботи» з іншими прикладами історичної несправедливості тощо (К. Гошлер, С.-С. Спіліотіс, Й. Хаген-Хенніс, А. Хенке).

Третій розділ - «Примусова праця в нацистській Німеччині в радянській історичній пам'яті та історіографії» - присвячений радянській версії пам'яті про примусових робітників нацистської Німеччини, яка досліджується, насамперед, з точки зору аналізу динаміки презентації в ній образів примусових робітників та характерних ознак цих образів, що формувалися й транслювалися впродовж частини воєнного та усього повоєнного часу.

У підрозділі 3.1 - «Від поневолення до закінчення репатріації: мобілізаційна стереотипізація та упорядкування уявлень про примусових робітників» - аналізуються особливості добору та практика введення у публічний простір країни у 1942-1953 рр. характерних «невільницьких» сюжетів, розглядаються межі використання відповідної риторики в рамках радянської політики пам'яті про війну зазначеного періоду.

Процес конструювання образу примусової праці в радянському публічному просторі розпочався одразу після початку масової депортації населення до Німеччини навесні 1942 р. Упродовж періоду, що розглядається, до цього процесу долучалися переважно публіцистичні та агітаційно-пропагандистські засоби та матеріали, а також єдина знята в СРСР повнометражна художня стрічка «Людина №217», присвячена долі радянських громадян, вивезених на примусові роботи.

Тематичними пріоритетами, за якими ці матеріали добиралися для оприлюднення, та основними складовими дискурсу примусової праці, стали: планування використання примусової робочої сили, здійснюване керівництвом нацистської держави; практика примусового вербування та транспортування до Німеччини, впроваджена й реалізована окупаційною адміністрацією; досвід перебування на примусових роботах радянських цивільних осіб; опір радянського населення мобілізаційним заходам на окупованій території та примусовій праці на території Німеччини. З осені 1944 р. до цих пріоритетів додалися: визволення радянських громадян з неволі Червоною армією; піклування партії і радянської держави щодо працевлаштування репатрійованих громадян і участі їх у роботі з відбудови господарства.

Загалом офіційну політику пам'яті про примусову працю й примусових робітників упродовж 1942-1953 рр. характеризувала чітка мобілізаційна інтенція: «невільницькі» сюжети, уведені у публічний простір під час війни, відігравали значну роль у консолідації суспільства на боротьбу з поневолювачами та водночас стереотипізували колективні уявлення громадян й упорядковували спогади самих примусових робітників у семантичних рамках уярмлення та рабської праці. В останній рік війни, з початком повернення примусових робітників до СРСР, актуалізованими постали нові завдання відповідної політики пам'яті, які, однак, також мали мобілізаційні риси: як з пропагандистської організації репатріації, так і з агітаційних зусиль щодо інтеграції колишніх невільників у повоєнне радянське суспільство, декларування «справедливого ставлення» держави до всіх репатріантів тощо. Саме через свою мобілізаційну спрямованість, образну ємкість та закличну мовленнєву чи візуальну лаконічність розглянуті в цьому підрозділі переважно публіцистичні та агітаційно-пропагандистські засоби й матеріали втратили своє значення із остаточним завершенням процесу репатріації.

У підрозділі 3.2 - «Документальна та історіографічна база радянської історичної пам'яті про примусових робітників нацистської Німеччини» - характеризуються особливості наукових досліджень примусової праці цивільного населення СРСР на території Третього райху, на основі дискурсивного аналізу опублікованих за радянських часів документів досліджуються характерні риси вибудовування образів примусових робітників у контексті загального радянського дискурсу Великої Вітчизняної війни. примусовий праця третій райх

Основними джерелами формування масових уявлень і власне «пам'яті про неволю» та головними компонентами створюваного за радянських часів дискурсу примусової праці стали наукові дослідження радянських істориків і фольклористів, а також опубліковані офіційні документи з історії примусу до праці, документи особистого походження (головним чином листи та свідчення невільників), фольклор примусових робітників.

Характерною рисою радянської історіографії примусової праці стало її зосередження на вивченні проблем планування працевикористання й практики примусової мобілізації цивільного населення, умов праці та перебування в нацистській Німеччині тощо. З точки зору локально-темпоральної організації відповідних наукових розвідок ці теми мали наскрізний характер та являли собою сукупність відносно самостійних сюжетів, які добиралися відповідно до контекстуально-ідеологічних рамок дослідження, якими з кінця 1950-х рр. стали: викриття злочинів нацистів та їхніх «буржуазно-націоналістичних поплічників» з насильницького вивезення цивільного населення та його героїчна боротьба проти окупаційного режиму (І. Слинько), у тому числі за збереження соціалістичної культури (М. Коваль), антифашистська боротьба радянських людей у фашистській Німеччині (Ю. Бродський, М. Семиряга), викриття грабіжницько-імперіалістичної сутності німецьких монополій з планування, організації та використання примусової робочої сили (Г. Заставенко, І. Семенов). Інший контекстуальний вектор розгляду феномену примусової праці своє концептуальне узагальнення знайшов у дисертаційному дослідженні В. Шуплєцова, в якому політику насильницької мобілізації та використання праці радянського населення в економіці фашистської Німеччини в роки Другої світової війни було розглянуто як специфічну рису нацистського варіанту державно-монополістичного капіталізму.

Попри відсутність монографічних досліджень фольклору примусових робітників, пісенна та поетична «невільницька» творчість радянських людей, вивезених на роботи до Німеччини, за часів СРСР аналізувалася як самостійний цикл фольклорної творчості воєнних часів (Ф. Акименко, О. Володимирський), як важлива складова сукупного феномену фольклору Великої Вітчизняної війни (О. Бріцина, О. Кінько, М. Коваль), всієї радянської епохи тощо (С. Мишанич). Ці роботи було написано переважно на основі архівних документів, проте упродовж воєнного та всього повоєнного часу в СРСР друком виходила велика кількість зразків фольклору примусових робітників, що відповідало як мобілізаційному використанню образу рабської праці під час ведення бойових дій (насамперед, у розповсюджуваних публікаціях пісень традиційного «історично-невільницького» чи «арештантського» походження), так і заходам з інтегративного вписування примусових робітників у загальний дискурс війни як постраждалих від нацистського свавілля та борців проти гітлеризму.

За зразком тематичних пріоритетів радянської історіографії примусової праці повоєнна публікація відповідних офіційних документів була орієнтована на висвітлення тем планування використання праці цивільного населення окупованих територій Радянського Союзу з боку нацистського керівництва; методи мобілізації трудових ресурсів та практика вивезення громадян СРСР до Німеччини, здійснювані цивільними та військовими окупаційними органами; праця, перебування та боротьба громадян окупованих країн, у тому числі СРСР, на території Райху.

Уже на початок 1950-х рр. було остаточно визначено семантичні межі та характерні ознаки образу примусового робітника, якими стало перебування впродовж війни на території ворожої країни, позначене тугою чи протестом. У перші повоєнні роки примусова праця в нацистській Німеччині репрезентувалася переважно за допомогою образу дівчини-полонянки (здебільшого завдяки фольклорним публікаціям), поряд з яким тривало й формування образу примусового робітника як борця антифашистського опору, який почав активно експлуатуватися вже з середини 1960-х рр., певною мірою витіснивши образ дівчини-полонянки. Головним чином це було пов'язано з остаточним утвердженням переможної версії війни, побудованої у термінах боротьби та героїзму, а не полону чи неволі. До створення цього образу долучалися інші джерела збереження й трансляції пам'яті, у першу чергу спогади учасників руху Опору та публіцистичні й науково-популярні твори відповідної тематики. Ніколи не «забуті» і не «витиснуті», обидва образи посіли особливе місце у пантеоні радянських героїв та учасників війни, яке було периферійним, проте - репрезентативним.

У підрозділі 3.3 - «Радянська поезія та проза як джерело формування історичної пам'яті про примусову працю в нацистській Німеччині» - розглядається творчість радянських поетів і письменників як основний художній ресурс відтворення масових уявлень про примусову працю та примусових робітників та один з головних чинників формування історичної пам'яті про цей феномен.

За радянських часів поетичному наповненню історичної пам'яті про примусову працю в нацистській неволі сприяла творчість Ю. Буряківця, М. Ісаковського, А. Кулешова, В. Лебедєва-Кумача, А. Малишка, П. Усенка, О. Ющенка. Більшість їх віршів було написано впродовж війни та перших повоєнних років, і головними сюжетотвірними мотивами виступали мотиви від'їзду та прощання, безвиході та приреченості на загибель, а також заклику до помсти та визволення. За формою ці вірші найчастіше були написані як листи чи послання, перевага надавалася здебільшого жіночим образам. З наближенням кінця війни в творах радянських поетів почали зображуватися нові для дискурсу примусової праці теми, насамперед, звільнення й зустрічі, де лірика інтимних почуттів поєднувалася з риторикою радянського патріотизму й пафосом громадянського обов'язку. Практично всі розглянуті у підрозділі поезії було написано під час війни та у перші повоєнні роки, але перевидано пізніше у збірках поезій того чи іншого автора або включено у тематичні добірки «воєнних віршів». Вони дають підстави вважати їх самостійною, проте характерною лише для першого етапу формування радянського дискурсу примусової праці складовою художньої репрезентації цього феномену. Головне ж місце в процесі художнього змістоутворення та трансляції пам'яті про радянських невільників нацистської Німеччини посіли прозові твори, написані як під час війни, так і багато років по її закінченні, публікація яких не припинялася впродовж усього радянського часу.

Твори радянських письменників воєнної доби та перших повоєнних років, як і весь розглянутий вище комплекс джерел з формування радянської версії пам'яті про примусову працю й примусових робітників, здебільшого мали відверто мобілізаційний характер, провідне змістотвірне місце в яких мав мотив заклику до помсти та визволення (Ю. Збанацький, О. Кононенко, А. Первенцев, Ю. Яновський). Упродовж 1960 - 1980-х рр. тематика примусової праці знаходила здебільшого побіжне та ілюстративне висвітлення, головним чином у контексті зображення «героїчної боротьби населення на тимчасово окупованих радянських територіях» («Молода гвардія» О. Фадєєва). Утім, певну кількість романів було присвячено безпосередньому досвіду перебування на примусових роботах у Німеччині («Сиве покоління» М. Смоленчука, «Нагрудний знак “OST”» та «Гребля» В. Сьоміна, «Остарбайтер» І. Власенка та І. Зозулі, «Приємно і почесно» та «Нічого крім надії» Ю. Слєпухіна). Кожен з цих творів не тільки надав радянському читачеві можливість «відчути», що таке практика примусової праці, в рамках радянської політики пам'яті вони набули характеру непрямої легітимації приватної біографічної пам'яті авторів, адже всі вони під час війни перебували в Німеччині саме як примусові робітники, що дало їм можливість покласти літературне осмислення власного «невигаданого» досвіду в основу своїх творів.

У четвертому розділі - «Відтворення уявлень про примусову працю часів Другої світової війни в історичній пам'яті сучасного українського суспільства» - розглядаються особливості введення проблеми примусової праці та відповідних компенсаційних виплат у публічне поле сучасної України, головні напрямки наукового осягнення цієї проблеми, а також місце, роль, характерні ознаки та евристична цінність усних історій остарбайтерів як осердя сучасного «простору пам'яті» про цю групу жертв нацистських переслідувань.

У підрозділі 4.1 - «Примусова праця в нацистській Німеччині в публічному просторі та науковому дискурсі» - вивчаються особливості актуалізації історичної пам'яті про примусову працю часів Другої світової війни в рамках законодавчого врегулювання соціально-правового статусу та політичного визнання колишніх примусових робітників в Україні, аналізуються характерні риси відтворення цієї пам'яті в контексті культурно-просвітницьких, документально-мистецьких та музейно-виставкових ініціатив, а також інтенсифікованого наукового дослідження проблеми притягнення до праці цивільного населення окупованих під час війни територій України.

У сучасному публічному просторі України тема примусової праці остарбайтерів є актуальною як на державному, так і громадському рівнях. Законодавче врегулювання соціально-правового статусу колишніх примусових робітників засвідчило політичне визнання українських остарбайтерів; гуманітарні, культурно-просвітницькі та дослідницькі проекти, підтримані УНФ «Взаєморозуміння і примирення», унаочнили меморіальне вшановування досвіду та увічнення пам'яті про цю групу жертв нацистських переслідувань, реалізоване на державному рівні.

До цього процесу з початку 1990-х рр. долучилися також широкі громадські й наукові кола, діяльність яких була спрямована на вивчення та популяризацію історії та досвіду примусу до праці як невід'ємного, проте «забутого» і «репресованого» за радянських часів компонента пам'яті суспільства про трагічні події Другої світової війни. Значного поширення набули музейні та виставкові ініціативи, театральні та кінодокументальні проекти, а також публікація збірників документів та численних спогадів українських остарбайтерів, як письмових, так і записаних методом усної історії. Ці спогади публікуються і з ініціативи колишніх остарбайтерів, і в рамках просвітницьких, освітніх і науково-дослідних проектів різних громадських і державних фондів, інститутів і організацій.

Ці ініціативи унаочнюють дві тенденції відтворення пам'яті про примусових робітників у публічному полі сучасної України: по-перше, тенденцію «вписування» трагедії примусових робітників Третього райху у загальний контекст випробувань, спричинених війною, та презентацію їх досвіду як такого, що є складовою частиною спільного для всіх учасників війни та жертв нацизму меморіального простору, по-друге - тенденцію формування власної «території пам'яті» остарбайтерів, з унікальним, характерним тільки для цієї групи меморіальним змістом. При цьому, спільним змістовним знаменником зазначених вище двох тенденцій постає наголошення на «репресованій» за радянських часів пам'яті про цю групу жертв нацистських переслідувань та відтворення їхніх образів у значеннєвих категоріях жертв двох тоталітарних режимів - гітлерівської Німеччини та сталінського СРСР.

В українській історіографії тему примусової праці остарбайтерів найбільш активно розробляв М. Коваль, у роботах якого на початку 1990-х рр. розгляд злочинної політики нацистської Німеччини щодо примусових робітників було доповнено постановкою проблеми та першими спробами доведення не менш злочинної політики сталінського режиму. Крім того, в роботах М. Коваля було розставлено нові наголоси в розкритті таких тем, як мобілізація та депортація цивільного населення України до нацистської Німеччини, опір вивезенню та загальне ставлення до нього з боку різних організацій та формувань, умови перебування на примусових роботах тощо; розширено джерельну базу дослідження історії примусу до праці цивільного населення України, насамперед, за рахунок документів особового походження; з точки зору загальної методології дослідження окреслено тенденцію до поєднання політично-подієвої та соціальної історії примусу до праці з акцентом саме на останній: на повсякденних практиках існування в умовах примусового працевикористання та повоєнної адаптації та суб'єктивному ставленні до цих процесів з боку їх безпосередніх учасників - українських остарбайтерів.

У цих значеннєвих рамках концептуалізовано сучасні вітчизняні наукові дослідження з історії примусу до праці цивільного населення Радянської України під час Другої світової війни (О. Буцько, С. Гальчак, Т. Лапан, О. Лисенко, Т. Пастушенко) та з аналізу відповідних джерел (А. Меляков, М. Ковальський, В. Ченцов). Серед цих робіт наразі ще немає узагальнювального монографічного дослідження, тематичними пріоритетами залишаються регіональна специфіка вивезення населення на примусові роботи до Німеччини та повернення в Україну; проблема безпосереднього перебування українських остарбайтерів на примусових роботах; питання компенсаційних виплат українським остарбайтерам як феномен поновлення історичної справедливості. Характерні для цих робіт методологічні та методичні новації реалізуються шляхом творчого використання теоретичного арсеналу соціальної історії та історичної антропології, усної історії та історії повсякдення.

У підрозділі 4.2 - «Усні історії остарбайтерів як головне джерело з відтворення пам'яті про примусову працю в нацистській Німеччині» - висвітлюються особливості джерел усної історії в контексті вивчення проблем історичної пам'яті та їх місце в дослідженні пам'яті про примусову працю часів Другої світової війни; із застосуванням методу тематичних домінант та конденсації змісту аналізується авторська колекція інтерв'ю з колишніми українськими остарбайтерами, створена 2003 р.

Невід'ємною рисою будь-якої усної історії є складне переплетення пригаданих подій і фактів, з одного боку, та їхніх особистісних інтерпретацій і суб'єктивних оцінок, з іншого. Вже з кінця 1970-х рр. усні історики дійшли висновку про необхідність дослідження не тільки об'єктивних фактів, а суб'єктивності оповідання, розказування як культурної практики, а історії - як форми опису, інтерпретації та репрезентації тієї чи іншої події. Велику роль у цьому процесі відіграло залучення до аналізу усних інтерв'ю теорії наративу, завдяки чому об'єктивні факти свідчення стали розглядатися як зрощені з їхніми інтерпретаціями, а розуміння їх почали шукати шляхом аналізу усної історії як наративу: її послідовності, сюжету та метафор як домінантного модусу історико-культурного розуміння того, як запам'ятовується минуле. Виходячи з цього в роботі обґрунтовується необхідність переакцентування аналізу всього масиву усних джерел з історії перебування на примусових роботах в нацистській Німеччині з вивчення інституту примусу до праці на дослідження досвіду примусу до праці.

Зосередження на вивченні розвитку змістів інтерв'ю та на інтерпретації символів, метафор і значень, які в ньому містяться, дозволило дійти висновку, що примус до праці колишні невільники сприймають і пригадують як складову, але не визначальну частину здійсненого над їхньою волею насильства. Рабська, підневільна праця стоїть в одному ряду з насильницьким розлученням з батьками, родичами і друзями, з депортацією, з голодом і пошуком засобів до існування, з поставленням у незвичні побутові, соціальні й економічні умови й опором цим обставинам. Характерно, що основні точки системи координат, у якій вибудовуються сучасні спогади колишніх примусових робітників, сформувалися вже під час їхнього перебування в Німеччині, про що свідчать інші документи особистого походження - листи остарбайтерів, написані та надіслані додому у 1942-1943 рр., коли увагу примусових робітників було сконцентровано на оцінці не відтворюваної, а реально існуючої ситуації в усій її екстраординарності: невідомості майбутнього, необхідності самовизначення та виживання у незвичних соціальних, економічних, побутових та культурних умовах, а також примусового характеру цього самовизначення.

Своєю чергою, досліджені форми співвіднесення власного пригадування з колективною пам'яттю уможливили твердження про наративні зрушення у «вертикальній» організації пам'яті (коли окремі значущі для респондента епізоди розкриваються в контексті важливих воєнних або політичних подій), про конфлікт асоціацій при спробі оповіді про «добрих» німців-начальників (адже начальник є представником влади, яка санкціонувала насильницький і необмежений примус до праці), про замовчування негативного досвіду шляхом свідомого зниження значущості тих чи інших подій або дистанціювання від них («наративна редукція» оповіді).

Найбільш уживаною, об'єднувальною формулою радянської версії колективної пам'яті про примусову працю, що витримала перевірку часом та існувала протягом усього повоєнного півстоліття, була формула «рабства». Саме ця формула й до сьогодні постає тим силовим полем, яке «притягує» дискретні спогади та організовує їх у рамках цілісного наративу, і саме навколо її підтвердження, спростування чи «пом'якшення» побудована переважна більшість автобіографічних конструкцій, що аналізувалися.

У підрозділі 4.3 - «Конструювання ідентичності й моделі самопрезентацій в усних історіях українських остарбайтерів» - досліджуються «формули вписування» суб'єктивного досвіду перебування на примусових роботах в автобіографічні наративи оповідачів та аналізуються побудовані на цій основі варіанти представлення себе в процесі розповіді власної «історії життя».

Для виділення моделей самопрезентацій нами був проведений аналіз конструювання розповіді про примус до праці в автобіографічних інтерв'ю колишніх українських остарбайтерів, записаних у рамках міжнародного проекту збору документальних свідчень про долі людей, що в роки Другої світової війни залучалися до рабської та примусової праці на території Третього райху (International Slave- und Forced Labourers Documentation Project).

Головними питаннями, на які ми намагалися знайти відповіді, були такі: яку часову й тематичну схему обрали оповідачі для об'єднання й вибудовування в межах однієї розповіді важливого для їх біографії життєвого досвіду, тобто, якою є загальна біографічна модель/конструкція аналізованого інтерв'ю? Яким чином досвід перебування на примусових роботах оповідачі вписували в автобіографічну конструкцію в цілому, де, в який момент і за допомогою яких засобів вони промовляли і, таким чином, транслювали цей досвід? Які елементи досвіду та його осмислення розташовувалися й артикулювалися в межах офіційного дискурсу, а які - в межах особистісних тлумачень? До аналізу були залучені метод Г. Розенталь (герменевтичної реконструкції автобіографічного наративного інтерв'ю) та структурний підхід В. Лабова.

У результаті аналізу автобіографічних конструктів наших інформантів ми дійшли висновку про наявність трьох основних моделей самопрезентації у колишніх українських остарбайтерів. По-перше, це модель «відповідності» - нормам і стандартам життя радянського суспільства, а також офіційній, загальноприйнятій у цьому суспільстві версії про війну. По-друге - модель самовиправдання за допомогою обвинувачення, коли оповідач прагне виправдатися перед суспільством і державою за «зраду», яку, сам того не бажаючи, вимушено, з примусу зробив, працюючи на території ворожої держави. По-третє - модель протестної соціалізації, коли індивід позиціонує себе активним у соціальному плані суб'єктом і намагається мінімізувати вплив «примусово-трудового» етапу на своє життя в цілому, хоча й усвідомлює значущість цього етапу для власної долі.

Загалом для колишніх остарбайтерів залишаються актуальними певні труднощі в наративному конструюванні та винесенні власного досвіду в публічний простір, адже культурна практика засвоєної ними радянської версії пам'яті про війну пропонувала вельми обмежений спектр дозволених для артикуляції спогадів про перебування на примусових роботах в нацистській Німеччині. Але в той же час індивідуальна версія примусового досвіду поступово стає прийнятною для суспільства, знаходячи свою нішу в межах пострадянського історичного дискурсу.

У висновках сформульовано теоретичні узагальнення, підбито підсумки дослідження, викладено основні результати наукової розробки теми.

Аналіз стану наукової розробки теми засвідчив майже повну відсутність у сучасній історіографії досліджень на вказану тематику. У загальному масиві робіт, присвячених феномену примусової праці в нацистській Німеччині цивільних громадян європейських країн загалом і населення окупованих територій Радянського Союзу зокрема, на сьогодні бракує розвідок, спрямованих на висвітлення питань про те, яким чином та за допомогою яких ресурсів у публічному дискурсі європейських країн упродовж повоєнних десятиліть формувалися, транслювалися та сприймалися різні версії історичної пам'яті про цю багатомільйонну групу громадян, як змінювалося усвідомлення місця примусових робітників у загальному пантеоні учасників війни, яких трансформацій зазнавали значеннєві наголоси та символічне навантаження образів цієї групи людей, а також, яким чином офіційні версії пам'яті про примусову працю усвідомлювалися, деконструювалися та артикулювалися в межах приватного, індивідуального пригадування.

Результати аналізу особливостей відтворення пам'яті про примусову працю часів нацистської диктатури в повоєнних офіційних дискурсах СРСР та ФРН, а також сучасної України уможливили такі висновки.

У ФРН відтворення пам'яті про примусових робітників реалізовувалося як у межах наукового, так і публічного звернення до минулого й пам'яті. У цьому відтворенні можна виділити три етапи, які, з одного боку, збігалися з загальною динамікою політики подолання нацистського минулого, а з іншого - знаходили свою актуалізацію в рамках дискусій щодо компенсаційного врегулювання вимог жертв нацистських переслідувань. Йдеться про період поступового витискування цієї пам'яті на «узбіччя» компенсаційних дискусій та колективних меморіальних ініціатив наприкінці 1940 та впродовж 1950-х рр., коли відомі «дебати про провину», ледве почавшись, були поглинуті ініціативами з ушановування й увічнення німецьких жертв війни, а можливе відшкодування примусовим робітникам перестало розглядатися як окремий пункт компенсаційних вимог; про повільний процес поступового усвідомлення відповідальності за примусове притягнення до праці, що виникло в контексті загальноісторичного переосмислення доби націонал-соціалізму та не в останню чергу було детерміноване черговими компенсаційними переговорами та укладеними угодами (1960-ті - середина 1980-х рр.); а також про остаточне (друга половина 1980 - початок 2000-х рр.) врегулювання компенсаційних вимог, а в межах колективної пам'яті - усвідомлення примусової праці як окремого виду нацистських злочинів, а примусових робітників - як жертв нацистських переслідувань.

Таким чином, від сприйняття примусових робітників як «бандитів» та «мародерів», через усвідомлення «нормальності» примусової праці як невід'ємного, супровідного явища війни та певне «витискування» цієї проблеми на «узбіччя» суспільно-політичних дискусій, відтворення пам'яті про цю групу людей до кінця «холодної війни» остаточно утвердилося в рамках визнання відповідальності за скоєний щодо них злочин. Проте безпосередній зв'язок між усвідомленням цієї несправедливості щодо примусових робітників і визнанням провини, насамперед у вигляді грошової компенсації, призвів до певної монетаризації пам'яті, що передувала вибудовуванню символічного простору пам'яті про цю групу жертв нацизму.

На відміну від континуальності процесу колективного усвідомлення німецьким суспільством відповідальності за протиправні та злочинні дії щодо робітників примусової праці, а також поступового, розпочатого під час «холодної війни» відтворення та вшановування пам'яті про цю категорію жертв нацистських переслідувань, конструювання «простору пам'яті» колишніх примусових робітників та уведення цієї проблематики в поле пострадянських суспільно-політичних і наукових дискусій характеризуються дисконтинуальністю, розривом та «забуванням» тієї версії пам'яті про примусових робітників, що склалася за радянських часів. Більше того, з початку 1990-х рр. у пострадянській (у тому числі вітчизняній) публіцистичній і науковій літературі була сформована та набула нормативного значення теза про «викреслені» історію, творчість і пам'ять цієї групи населення з офіційної радянської версії війни. Спростуванню цієї тези присвячено окрему частину цього дослідження, в якій проаналізовано особливості наукової, публіцистичної та художньої презентації образів примусових робітників, розкрито динаміку цієї презентації, виокремлено етапи та характерні ознаки використання «примусово-невільницької» риторики у рамках офіційної радянської історичної пам'яті про Велику Вітчизняну війну.

Так, головною особливістю відтворення проблеми примусової праці в нацистській Німеччині за радянських часів було те, що впродовж усієї повоєнної історії Радянського Союзу відповідна тема була представлена як у публічному, так і науковому дискурсах як периферійна: сукупність героїв, сюжетів та їхніх характеристик вбирали основні значення та засоби легітимації владного простору пам'яті та за їх допомогою окреслювали офіційну «межу» цього простору. Головними семантичними межами цих значень стало перебування впродовж війни на території ворожої країни, а основними характерними ознаками створеного у цих межах образу - ознаки туги й протесту. Феномен примусової праці втілився в образах дівчини-полонянки та борця антифашистського опору, пік дискурсивного експлуатування яких припав на 1942 - сер. 1950-х рр. та кін. 1950-х - 1970-ті рр. відповідно. Своєю чергою, кінець 1970 - поч. 1980-х рр. у рамках офіційного радянського відтворення пам'яті про примусових робітників позначилися певним розширенням значеннєвих контекстів за рахунок уведення до публічного простору пам'яті теми страждань цивільного населення, зокрема остарбайтерів. Ніколи не «витиснута» остаточно, тема примусової праці та образ примусового робітника впевнено посіли особливе місце як в офіційному публічному дискурсі про війну, так і у пантеоні радянських героїв та учасників війни, місце хоча й периферійне, однак репрезентативне.

Перший етап використання «примусово-невільницької» риторики у річищі офіційної радянської історичної пам'яті про Велику Вітчизняну війну, що охоплював 1942 - сер. 1950-х рр., розпочався практично одразу після початку масової депортації населення до Німеччини й тривав до закінчення процесу репатріації та повернення основної маси вивезеного на примусові роботи населення до СРСР. У цей період особливу актуальність мали такі джерела з відтворення пам'яті про примусових робітників, які виконували чіткі мобілізаційні та «роз'яснювальні» функції, а їх використання було спрямоване спочатку на консолідацію всього суспільства на боротьбу з поневолювачами, а з початком повернення до СРСР більшості репатріантів - на пропагандистську підтримку процесу репатріації та якнайшвидшу інтеграцію колишніх поневолених «рабів» у повоєнне радянське суспільство. Цими джерелами стали видання публіцистичного та агітаційно-пропагандистського характеру (у тому числі плакати), опубліковані листи, спогади та фольклорна творчість примусових робітників, поетичні та прозові твори радянських письменників, художні та документальні фільми тощо. Уведені в публічний простір за допомогою цих джерел «невільницькі» сюжети, своєю чергою, визначали певні рамки пригадування та упорядковували як колективні уявлення суспільства, так і спогади самих примусових робітників переважно у семантичних межах уярмлення та рабської праці. Ця інтенція зі стереотипізації уявлень та окреслення чітких меж (від)творюваного феномену примусової праці була також характерною і для тематичних пріоритетів відібраних до публікації та введених до наукового та науково-популярного обігу документів і матеріалів з історії примусу до праці цивільного населення СРСР. Цими незмінюваними впродовж усього радянського часу тематичними пріоритетами з 1943 р. стали планування використання примусової робочої сили, здійснюване керівництвом нацистської держави; практика примусового вербування та транспортування до Німеччини, впроваджена й реалізована окупаційною адміністрацією; досвід перебування на примусових роботах радянських цивільних осіб; спротив радянського населення мобілізаційним заходам на окупованій території та примусовій праці на території Німеччини.

Другий етап відтворення пам'яті про примусових робітників Третього райху в колективних історичних уявленнях радянського суспільства припадає на кін. 1950-х - 1970-ті рр. та характеризується передусім збагаченням дискурсу примусової праці риторикою героїчної та організованої боротьби «в'язнів трудових таборів» та введенням до цього дискурсу образу борця антифашистського Опору, який певною мірою потіснив образ дівчини-полонянки з характерною для нього семантикою поневолення та жертовності. Загалом, антифашистська боротьба радянських людей у фашистській Німеччині, у тому числі вивезених на примусові роботи, стала однією з перших контекстуально-ідеологічних настанов, що з кінця 1950-х рр. концептуалізували наукові дослідження феномену примусової праці. Іншими контекстуальними рамками цих досліджень стали викриття злочинів нацистів та їхніх «буржуазно-націоналістичних поплічників» на окупованих територіях (зокрема з організації примусової депортації), героїчна боротьба населення проти окупаційного режиму (зокрема проти насильницького вивезення до Німеччини), доведення грабіжницько-імперіалістичної сутності німецьких монополій (зокрема з планування, організації та використання примусової робочої сили).

Наразі, оприлюднення наприкінці 1970 - на поч. 1980-х рр. не традиційних для трансльованих образів примусових робітників сатиричних та інтимно-ліричних текстів (насамперед, фольклорних), а також публікація розгорнутих оповідей про життя та розвиток особистості за умов примусу до праці у формі найпопулярнішого літературного жанру - роману дає підстави твердити про розпочате в цей час певне «розширення» образу примусових робітників та вихід за рамки усталених на той час постатей невільника та героя з чітко визначеними семантичними рисами туги та протесту - процес, який утілився здебільшого у «художній» площині радянської версії пам'яті про примусових робітників Третього райху та який окреслив межі третього етапу використання «примусово-невільницької» риторики в офіційній радянській історичній пам'яті про Велику Вітчизняну війну.

Проте, на відміну від трьох етапів відтворення пам'яті про примусову працю та примусових робітників Третього райху в колективній пам'яті ФРН, які характеризувалися зміною змістовного наповнення трансльованих образів у контексті суспільно-політичних та компенсаційних дискусій, у цьому випадку йдеться, головним чином, про ступінь експлуатації теми примусової праці, пік якої припав на час перебування та повернення з Німеччини радянських примусових робітників. З кінця 1950-х рр. ця тема опинилася на «узбіччі» загального дискурсу героїв та жертв війни.

У публічному просторі пострадянської України тема примусової праці остарбайтерів стала актуальною з початку 1990-х рр. передусім на державному і громадському рівнях. Поряд із законодавчим врегулюванням соціально-правового статусу колишніх примусових робітників, що засвідчив політичне визнання українських остарбайтерів, початок меморіального вшановування досвіду та увічнення пам'яті про цю групу жертв нацистських переслідувань унаочнили гуманітарні, культурно-просвітницькі та дослідницькі ініціативи, до яких долучилися журналісти та кінематографісти, співробітники музеїв та театрів, члени молодіжних організацій та об'єднань жертв нацизму, школярі та студенти, науковці та представники благодійних фундацій, неурядових організацій та фондів. Головний вектор їхньої діяльності був спрямований на вивчення та популяризацію історії та досвіду примусу до праці як невід'ємної, проте «забутої» та «репресованої» за радянських часів складової частини пам'яті суспільства про трагічні події Другої світової війни.

На наш погляд, появу тези про «забутість», «репресованість», «викресленість» історії, творчості і пам'яті про примусових робітників Третього райху з офіційної радянської версії війни можна пояснити кількома причинами. Перша з них пов'язана з тією монетаризацією пам'яті, яка виникла в контексті компенсаційного дискурсу. Згідно з нею введення в публічний простір пострадянських країн теми (а згодом і практики) відшкодування втрат колишнім примусовим робітникам як окремій категорії жертв нацистських переслідувань призвело до штучного витискування попередньої радянської версії пам'яті про примусову працю та примусових робітників як спрощеної, однобічної й такої, що не відповідала жорстким реаліям примусової праці, котрі потребували матеріального відшкодування. Виплати лише цій категорії жертв за невирішеності питання компенсацій, наприклад військовополоненим, а також на тлі скрутного становища та мізерних пенсій інших громадян, які пережили війну, вимагали такого введення компенсаційної тематики в публічне поле, яке, попри всю обґрунтованість справедливого характеру компенсації за примусову працю, не викликало би можливого невдоволення з боку тих, хто не підпадав під компенсаційне врегулювання. Звідси, на нашу думку, й бере походження пострадянське конструювання такого образу примусових робітників Третього райху, який поєднав моральні та фізичні випробування впродовж війни зі стражданням від «витісненої пам'яті» за радянських часів.

Друга причина випливає із загального ідеологічного контексту заперечення та відмежовування від радянської спадщини, характерного для початку 1990-х рр., за якого «забування» радянського минулого, якщо скористатися класифікацією форм забування П. Коннертона, набуло конститутивного характеру задля формування нової ідентичності та надання «життєвого простору» новим проектам, у тому числі з відтворення історичної пам'яті про Другу світову війну. За цих умов «структурна амнезія» репрезентованої в перші пострадянські роки пам'яті про примусову працю в нацистській Німеччині як такої, що була позбавлена можливості існування за радянських часів, відповідала загальним суспільним настроям і соціальним потребам. У той же час і за формами оприлюднення, і за головними значеннєвими наголосами та семантикою відтворюваних образів - жертви та героя - сучасний дискурс примусової праці має багато спільного з тим, що вельми специфічним, проте репрезентативним для свого часу чином був представлений у радянському публічному просторі.

На відміну від периферійного статусу за радянських часів, відтворення історичної пам'яті про примусових робітників у публічному полі сучасної України супроводжується, по-перше, «вписуванням» трагедії примусових робітників Третього райху в загальний контекст випробувань, спричинених війною, та презентацією їхнього досвіду як складової частини спільного для всіх учасників війни та жертв нацизму меморіального простору; по-друге - формуванням власної «території пам'яті» остарбайтерів, з унікальним, характерним тільки для цієї групи меморіальним змістом, зумовленим розумінням остарбайтерів як жертв двох тоталітарних країн - гітлерівської Німеччини та сталінського СРСР. В українській історіографії ці значеннєві категорії, об'єднані в рамках формули «„Остарбайтери“ України: раби Гітлера, ізгої Сталіна», вперше були введені до наукового обігу наприкінці 1990-х рр. в роботах М. Коваля, й саме вони у подальшому постали головним змістовим вектором відтворення пам'яті про примусових робітників як у суспільному просторі, так і в науковому дискурсі пострадянської України.

Що стосується головних тенденцій наукового осмислення проблеми примусової праці в сучасній українській історіографії, то якщо їх розглядати з перспективи загальної методології дослідження, з точки зору тематичних пріоритетів та особливостей джерельної бази, можна говорити, по-перше, про появу тенденції з поєднання політично-подієвої та соціальної історії примусу до праці з явним наголосом саме на останній: на соціальних мережах взаємозв'язків і взаємодій примусових робітників у приватному й «виробничому» житті в Німеччині, на повсякденних практиках існування як у неволі, так і після повернення додому, на суб'єктивному ставленні до набутого досвіду з боку безпосередніх учасників явища, що вивчається, - українських остарбайтерів. По-друге, тематичні пріоритети в дослідженні феномену примусової праці охоплюють такі її компоненти, як планування й практика вивезення цивільного населення та опір цьому вивезенню на окупованих територіях України, умови безпосереднього перебування на примусових роботах (що включають аналіз їх регламентації та практичної реалізації, дослідження стратегій адаптації та подолання незвичних ситуацій, міжособистісних та міжгрупових відносин, у тому числі з організації та здійснення опору), репатріація та реінтеграція у повоєнне радянське суспільство тощо. Й, насамкінець, визначальною рисою джерельної бази дослідження феномену примусу до праці в сучасній українській історіографії є її розширення за рахунок недоступних за радянських часів документів (насамперед фільтраційних справ, листів, робочих карток остарбайтерів) і новостворених усноісторичних джерел - записів біографічних та тематичних інтерв'ю, здійснюваних українськими дослідниками як самостійно, так і під час реалізації численних проектів, у тому числі міжнародних. І саме усні історії українських остарбайтерів, що становлять складне переплетення пригаданих подій та фактів з їхніми особистісними інтерпретаціями та суб'єктивними оцінками, постають головним джерелом сучасного вивчення індивідуальної історичної пам'яті про примусову працю часів Другої світової війни.

Список праць автора, опублікованих за темою дисертації

1. Між визволенням і визнанням: примусова праця в нацистській Німеччині в політиці пам'яті СРСР і ФРН часів “холодної війни” : моногр. -- Х. : НТМТ, 2010. -- 336 с.

2. Устная история остарбайтеров: реконструкция события или смысла? // Література та культура Полісся. -- Ніжин : НДПУ, 2002. -- Вип. 20. -- С. 215--219.

3. Остарбайтеры Третьего рейха -- стратегии выживания // Сторінки воєнної історії України : зб. наук. ст. / НАН України, Ін-т історії України. -- К., 2003. -- Вип. 7, ч. 1. -- С. 219--226.

4. Воєнно-історична антропологія -- на шляху до формування нового напрямку історичних досліджень // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. -- 2004. -- № 641. Серія : “Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки”. -- Вип. 7. ---- С. 128--137.

5. Особенности реконструкции прошлого в устных свидетельствах бывших остарбайтеров // Сторінки воєнної історії України : зб. наук. ст. / НАН України, Ін-т історії України. -- К., 2004. -- Вип. 8, ч. 1. -- С. 52--58.

6. Текстуальний аналіз усно-історичного свідчення (на прикладі усних інтерв'ю з колишніми остарбайтерами Харківської області) // Схід -- Захід : іст.-культурол. зб. -- Х. ; К., 2004. -- Вип. 6. -- С. 151--171.

7. Реконструкция ситуации и исследование нарратива: к вопросу о методах анализа устно-исторического интервью // Сторінки воєнної історії України : зб. наук. ст. / НАН України, Ін-т історії України. -- К., 2005. -- Вип. 9, ч. 1. -- С. 26--35.

8. Пам'ять про війну як об'єкт історичного дослідження: інверсія традиційної перспективи // Сторінки воєнної історії України : зб. наук. ст. / НАН України, Ін-т історії України. -- К., 2006. -- Вип. 10, ч. 1. -- С. 14--21.

9. “Східний робітник” у нацистській Німеччині -- усна історія примусового досвіду // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. -- 2006. -- № 715. Серія : “Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки”. -- Вип. 8. -- С. 98--107.

10. Біографічне й тематичне інтерв'ю: інтерпретаційний потенціал і особливості наративного аналізу // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. -- 2007. -- № 767. Серія : “Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки”. -- Вип. 9. ---- С. 87--97.

11. Принудительный труд в Третьем рейхе: устные свидетельства очевидцев // Наукові записки з української історії : зб. наук. ст. -- Тернопіль, 2007. -- Вип. 19. -- С. 481--488.

12. Усні свідчення колишніх остарбайтерів: спроба аналізу // Україна модерна. -- К. ; Львів, 2007. -- Число 11. -- С. 111--126.

13. (Авто)біографічне інтерв'ю в усно-історичних дослідженнях: до питання про теорію аналізу // Схід -- Захід : іст.-культурол. зб. -- Х., 2008. -- Вип. 11--12. -- С. 59--76.

14. Проведення та аналіз автобіографічного наративного інтерв'ю: метод Фріца Шютце // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. -- 2008. -- № 822. Серія : “Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки”. -- Вип. 10. -- С. 186--194.

15. “Раскинулись рельсы далеко…”: фольклор примусових робітників нацистської Німеччини у публікаціях радянської доби // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. -- 2008. -- № 835. Серія : “Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки”. -- Вип. 11. -- С. 103--123.

16. Теорія усної історії: сучасний стан та перспективи досліджень // Схід -- Захід : іст.-культурол. зб. -- Х., 2008. -- Вип. 9--10. -- С. 386--397.

17. Автобіографічні конструкції та стратегії саморепрезентацій в інтерв'ю-спогадах колишніх українських остарбайтерів (попередні результати дослідження) // Сторінки воєнної історії України : зб. наук. ст. / НАН України, Ін-т історії України. -- К., 2009. -- Вип. 12. -- C. 65--72.

18. Примусова праця в нацистській Німеччині в усних історіях колишніх дітей-остарбайтерів // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. -- 2009. -- № 871. Серія : “Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки”. -- Вип. 12. -- С. 52--74.

19. Примусова праця в нацистській Німеччині: міжнародний проект збору документальних свідчень і проблеми аналізу біографічних інтерв'ю // Вісник Черкаського університету. Серія : Історичні науки. -- 2009. -- Вип. 160--161. -- С. 27--44.

20. Примусові робітники нацистської Німеччини в політиці пам'яті ФРН часів “холодної війни” // Історичні і політологічні дослідження. -- 2009. -- № 1 (41). -- С. 213--221.

21. Усні історії: методи аналізу та варіативність публікацій результатів дослідження // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. -- 2010. -- № 906. Серія : “Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки”. -- Вип. 13. -- С. 6--15.

22. Примусова праця часів Другої світової війни у конкурсних роботах школярів ФРН 1980-х - поч. 1990-х рр. // Сторінки воєнної історії України : зб. наук. ст. / НАН України, Ін-т історії України. -- К., 2010. -- Вип. 13. -- С. 24--33.

23. Количественный состав и статус иностранных рабочих в Австрии в годы Второй мировой войны // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії : зб. наук. пр. / Харк. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна, іст. ф-т. -- 2001. -- С. 66--72.

24. Усна історія -- теорія, метод, джерело // Невигадане: усні історії остарбайтерів / авт.-упоряд., ред., вступ. ст. Г. Г. Грінченко. -- Х., 2004. -- С. 10--31.

25. “Устные истории” и проблемы их интерпретации (на примере устных интервью с бывшими остарбайтерами Харьковской области) // Век памяти, память века: Опыт обращения с прошлым в ХХ столетии : сб. ст. / под ред. И. В. Нарского. -- Челябинск, 2004. -- С. 215--227.

26. Память о принудительном труде в нацистской Германии: опыт реконструкции // Военно-историческая антропология. Новые научные направления : ежегодник, 2003/2004. -- М., 2005. -- С. 352--364.

27. Ostarbeiters del Tercer Reich: recordar y olvidar como estrategias de supervivencia // Historia, Antropologнa y Fuentes Orales. -- 2006. -- No 35 : Utopнa y Contrautopнa. -- P. 123--137.

28. Усна історія як метод і джерело дослідження // “То була неволя”: спогади і листи остарбайтерів / НАН України, Ін-т історії України. -- К., 2006. -- С. 29--42.

29. Інтерв'ю з Олександрою Яківною Абрамовою // Україна модерна. -- К. ; Львів, 2007. -- Число 11. -- С. 169--189.

30. Міжнародний проект збору документальних свідчень про долі людей, яких було залучено до рабської та примусової праці // Україна модерна. -- К. ; Львів, 2007. -- Число 11. -- С. 264--265.

31. Усна історія: дослідницькі можливості й особливості методу // Актуальні питання всесвітньої історії та методики її викладання. -- Полтава, 2007. -- С. 40--60.

32. Устная история и исследования памяти о Второй мировой войне // Память о Великой Отечественной войне в социокультурном пространстве современной России : материалы и исследования / Ставропол. гос. ун-т ; Науч.-образов. центр “Новая локальная история”. -- СПб., 2008. -- С. 280--285.

33. Ehemalige “Ostarbeiter” berichten. Erste Auswertungen eines Oral-History-Projektes aus der der Ostukraine // Hitlers Sklaven: Lebensgeschichtliche Analysen zur Zwangsarbeit im internationalen Vergleich / Hrsg. von Alexander von Plato, Almut Leh, Christoph Thonfeld ; unter Ausgabe Mitarbeit von Elena Danchenko, Joachim Riegel, Henriette Schlesinger. -- Wien ; Kцln ; Weimar, 2008. -- S. 230--240.

34. Oral History in Ukraine // Oral History Association of Australia Journal. -- 2008. -- Issue 30. -- Р. 70--73.

35. The Shaping of Remembrance: Individual, Group and Collective Patterns of Memory of former Ukrainian Ostarbeiters // Beyond Camps and Forced Labour. Current International Research on Survivors of Nazi Persecution. / ed. by Johannes-Dieter Steinert, Inge Weber Newth. -- Osnabrueck, 2008. -- P. 496--504.

36. Остарбайтери нацистської Німеччини: від поневолення до визнання // Спогади-терни. Про моє життя німецьке…: спогади про перебування на примусових роботах у нацистській Німеччині / гол. ред., вступ. ст. Г. Г. Грінченко; упоряд., коментар І. Є Реброва. -- Х., 2008. -- С. 7--20.

37. Принудительный труд в нацистской Германии: историческая память и проблемы анализа биографических интервью // Вторая мировая война в памяти поколений : cб. науч. ст. / под ред. И. В. Ребровой, Н. А. Чугунцовой. -- Краснодар, 2009. -- С. 9--41.

38. “…Ой, в неволе дочка, в чужой стороночке”: публікації радянської доби фольклору примусових працівників // Джерела пам'яті : іст.-краєзнав. альм. -- Переяслав-Хмельницький, 2009. -- Вип. 2. Остарбайтери: жива правда -- живий біль / упоряд. Т. Ю. Нагайко. -- С. 229--235.