Рід Немиричів у шляхетській корпорації Київського воєводства: майновий статус і політична діяльність (XVI – середина XVII ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет "Києво-Могилянська академія"

УДК 929.522 : 9477 - 25"15/16"

07.00.01 - історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Рід Немиричів у шляхетській корпорації Київського воєводства: майновий статус і політична діяльність (XVI - середина XVII ст.)

Задорожна Оксана Федорівна

Київ 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії факультету гуманітарних наук Національного університету "Києво-Могилянська академія".

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор ЯКОВЕНКО Наталія Миколаївна, завідувач кафедри історії Національного університету "Києво-Могилянська академія".

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, доцент Кулаковський Петро Михайлович, завідувач кафедри країнознавства Національного університету "Острозька академія";

кандидат історичних наук Михайловський Віталій Миколайович, доцент кафедри Історії України та методики навчання Інституту лідерства та соціальних наук Київського університету імені Бориса Грінченка.

Захист відбудеться "10" грудня 2010 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.008.02 у Національному університеті "Києво-Могилянська академія" (04655, м. Київ, вул. Григорія Сковороди, 2, корп. 1, ауд. 301).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Національного університету "Києво-Могилянська академія" (04655, м. Київ, вул. Григорія Сковороди, 2).

Учений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент О.Г. Бажан

Анотації

Задорожна О.Ф. Рід Немиричів у шляхетській корпорації Київського воєводства: майновий статус і політична діяльність (XVI - середина XVII ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. - Історія України. - Національний університет "Києво-Могилянська академія" . - Київ, 2010.

Дисертація присвячена одному з найпотужніших родів Київщини - Немиричам, формуванню і розростанню їхніх землеволодінь, а також позиції в шляхетській корпорації воєводства. На основі широкого кола джерел реконструйовано персональний склад роду, простежено початки формування та розростання їхніх маєткових комплексів (волостей), характер господарювання в них, зроблено спробу оцінити їхню площу, заселеність, доходи та орієнтовну вартість. Показано місце роду в системі земського самоврядування Київського воєводства, його участь у політичному житті та відтворено персональні зв'язки окремих представників роду з іншими шляхетськими родами.

Ключові слова: Немиричі, Київське воєводство, шляхта, землеволодіння, патронально-клієнтарні зв'язки, застава, оренда, волость, антитринітарії, Гадяцька угода.

Задорожна О.Ф. Род Немиричей в шляхетской корпорации Киевского воеводства: имущественный статус и политическая деятельность (XVI - средина XVII ст.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01. - История Украины. - Национальный университет "Киево-Могилянская академия". - Киев, 2010.

Диссертация представляет собой исследование истории шляхетского рода Немиричей, которых документальные источники впервые фиксируют на Киевщине в начале XVI века. В работе подан обзор генеалогических выводов происхождения рода в гербовниках конца XVI - XVIII ст., а также показано интерпретирование легендарной традиции в XIX и XX ст. на уже более критических основаниях и прокомментировано бытующие версии происхождения рода: "литовскую", "волынскую", "тюркскую". В результате кропотливых поисков удалось установить возможный патроним основоположника, а также персональный состав рода, что отображено в генеалогической таблице, помещенной в приложениях к диссертации.

На основании широкого круга источников, в первую очередь актового материала киевских судов, были реконструированы реконструировать истоки формирования землевладений Немиричей в Киевском воеводстве, складывание отдельных имущественных комплексов (волостей) и расширение их территории на протяжении полутора веков. На основании собранных материалов удалось отобразить картографически 13 волостей, владения в Овруцком старостве, на левом берегу Днепра, а также более ранние имения в Мозырском и Любецком поветах. Установлено, что Немиричи на начальных этапах получали имения путем пожалований от великого князя литовского, наследования приданого жен, присвоения права собственности на временные держания (преимущественно по закладным). Не отказываясь от последнего и позже, с начала XVII века Немиричи, особенно представители черняховской линии, также активно покупали отдельные села и целые волости. волость немирич землеволодіння

Анализ хозяйственной деятельности, опиравшийся на фискальную документацию, показал динамику заселения владений, кривая которой неукоснительно возрастала. Такой эффект достигался не только благодаря естественному приросту населения, но и вследствие насильственного захвата чужих подданных либо переманивания их на слободы. Не менее важным аспектом является определение приблизительной доходности имений Немиричей, которое было осуществлено на основании данных о суммах различных контрактов, прежде всего договоров аренды и купли-продажи.

В диссертации очерчено круг взаимосвязей между Немиричами и другими представителями шляхетской корпорации Киевского воеводства: матримониальных, патронально-клиентарных, экономических. Особое внимание уделено патронально-клиентарным отношениям. Показано, как благодаря покровительству воевод представителям рода удалось возвыситься в иерархии земского самоуправления и со временем превратиться в центр притяжения для более слабых соседей, рассчитывающих на покровительство, земельные пожалования, получение титулов и проч.

Как одни из самых богатых землевладельцев Киевского воеводства, Немиричи также имели возможность оказывать покровительство своим единоверцам-антитринитариям, особенно после изгнания последних в 1638 г. из известного центра антитринитаризма в малопольском Ракове. Однако сеймовая конституция 1658 г., окончательно запретившая эту конфессию на территории Речи Посполитой, пошатнула положение рода и вынудила искать поддержку на иностранных дворах монархов-протестантов. Неудача этих попыток в итоге привела Юрия Немирича к Богдану Хмельницкому, что сопровождалось конверсией на православие. Прямое отношение Юрия Немирича к формированию текста Гадячского договора 1658 г. остается спорным, однако есть все основания предполагать, что идея создания Княжества Русського как третьего члена федеративной Речи Посполитой принадлежит ему, поскольку именно такую политическую модель он считал идеальной.

Диссертация дополнена рядом приложений: генеалогическими таблицами, списками владений, таблицами, картами.

Ключевые слова: Немиричи, Киевское воеводство, шляхта, землевладение, патронально-клиентарные связи, заклад, аренда, волость, антитринитарии, Гадячский договор.

Zadorozhna O. F. The Nemyrych clan in noble community of Kyiv palatinate: property status and political activity (16th - mid. 17th century). - Manuscript.

In partial fulfilment of the requirements for the degree of Candidate of Science in History with major 07.00.01. - History of Ukraine. - National University of Kyiv Mohyla Academy. - Kyiv, 2010.

The thesis deals with one of the most powerful clans in Kyiv palatinate, the Nemyryches, who had established a wide network of land tenures, and with their position in noble community of the mentioned palatinate. Based on a wide range of sources, we have identified the members of the clan, as well as traced the origin and extension of their real estate (volosts). We explored economic activities carried out by the clan in these volosts, assessing areas, population density, yields and estimated value. The thesis determines the role of the clan in the territorial self-government of Kyivan palatinate and its participation in political life. We paid particular attention to the personal relationship between the distinct representatives of the clan and the other noble clans.

Key words: the Nemyryches, Kyiv palatinate, nobility, land tenure, patron-client relations, mortgage, rent, volost', Antitrinitarians, the Hadiach pact.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Історія шляхетських родів Речі Посполитої в українській історіографії посідає дедалі помітніше місце, причому в доволі широкому спектрі - від аматорських реконструкцій минулого власної родини до аналізу ролі певного роду в досліджуваний період. Зрозуміло, що в другому випадку увага концентрується на помітніших родах, що, з одного боку, полегшує завдання, а з іншого - ускладнює, бо історик опиняється перед низкою апріорних тверджень, зазвичай не підкріплених поглибленими студіями. Власне до такої категорії можна віднести нібито добре відомих Немиричів. Адже насправді дотеперішні знання про цей рід обмежуються лише Юрієм Немиричем як знаним опікуном протестантів, а також гаданим співтворцем Гадяцької угоди 1658 року. Ясна річ, така помітна особистість не могла з'явитися на голому місці: авторитет Немирича спирався як на соціальний престиж родини, так і на відповідний майновий потенціал. Тимчасом досі не було встановлено обширу землеволодінь Немиричів, не представлено вичерпного переліку населених пунктів, які їм належали, а також не обраховано кількості підданих, що населяли ці маєтки і, власне, забезпечували економічну потугу роду. Тож у даній дисертації вперше здійснено спробу такої реконструкції, що й обумовлює актуальність роботи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано в рамках наукової програми кафедри історії Національного університету "Києво-Могилянська академія": "Східно-Центральна Європа як історичний регіон і геополітична реальність".

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є простежити піднесення роду Немиричів на позиції одного з найвпливовіших гравців у функціонуванні шляхетської корпорації Київського воєводства. Із зазначеної мети випливали такі завдання:

1) зіставити генеалогічні легенди з реальною історією роду та встановити його персональний склад;

2) дослідити шляхи формування землевласницького комплексу Немиричів;

3) реконструювати обшир володінь та номенклатуру належних Немиричам населених пунктів і характер їхнього господарювання у маєтках;

4) встановити прибутки, орієнтовну вартість і заселеність маєтків за більшими адміністративними одиницями - волостями;

5) проаналізувати місце Немиричів у системі земського самоврядування та в патронально-клієнтарних мережах Київського воєводства;

6) охарактеризувати форми підтримки Немиричами одновірців-протестантів та вплив конфесійного чинника на політичну діяльність представників роду у 1650-х роках.

Об'єктом дослідження є майновий і соціальний статус та політичні пріоритети членів роду Немиричів у XVI - середині XVII ст.

Предмет дослідження - комплекс маєтків роду і форми контактів його представників зі шляхтою Київського воєводства.

Методологічною основою дослідження послужили загальнонаукові методи критичного та структурного аналізу й синтезу. При встановленні співвідношення між легендарною традицією та реальною історією роду використовувався дискурсивний аналіз. Для вивчення складу землеволодінь, землеобігу та орієнтовної рентабельності маєтків було застосовано методики, які передбачають врахування всіх можливих чинників, що впливали на "ринок землі" у досліджуваному регіоні, охоплюючи як економічні фактори, так і позаекономічні, найчастіше пов'язані з міжособистісними стосунками, зокрема характером взаємин Немиричів та їхніх контрагентів у земельних операціях. Це, своєю чергою, вимагало звернення до історико-антропологічного підходу - передусім поглибленої уваги до міжособистісної та міжгрупової взаємодії під кутом зору її суб'єктів. Цей підхід також став продуктивним для аналізу мережі клієнтарно-патрональних структур, до яких входили представники роду Немиричів або в ролі патронів, або в ролі клієнтів осіб з вищих ешелонів влади Речі Посполитої.

Для вирішення окремих завдань було використано історико-порівняльний підхід, квантитативний та історико-географічний методи, а також підходи просопографії та мікроісторії.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від початку XVI ст. до середини XVII ст. Нижня межа зумовлена появою перших згадок про Немиричів у джерелах. Верхню межу продиктувало кілька визначальних обставин, а саме: спричинене сеймовими конституціями 1658 - 1662 рр. вигнання антитринітаріїв з Речі Посполитої; загибель у 1659 р. Юрія Немирича; зміни в політичному, соціальному та економічному житті Київського воєводства внаслідок військових дій та Руїни, що поклало початок цілком новій сторінці в історії роду.

Територіальні рамки дослідження охоплюють Київське воєводство, а особлива увага зосереджується на тих його частинах, якими в досліджуваний період володіли Немиричі. За кількома винятками, їхні маєтки складали суцільний територіальний комплекс, населені пункти якого сьогодні розташовано в Житомирській, Київській, Полтавській і Рівненській областях України, а також у Гомельській області Республіки Білорусь.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в роботі вперше: 1) реконструюється повний персональний склад членів одного з найпотужніших землевласницьких родів Київщини; 2) простежено історію усіх волостей, якими володіли Немиричі впродовж XVI - середини XVII ст.; 3) проаналізовано роль та місце Немиричів у шляхетській корпорації Київського воєводства; 4) введено до наукового обігу багато досі не використаних документів, які зберігаються в архівах України та Польщі.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані при написанні спеціальних праць, присвячених соціальній та економічній історії України. Зібраний у дисертації фактаж про мережу патронально-клієнтарних взаємин дозволить під новим кутом зору розглянути стосунки влади/підпорядкування на українських теренах. Насамкінець, переліки населених пунктів із зазначенням паралельних назв та перших згадок про них можуть придатися для укладення історико-географічних довідників та в краєзнавчих розвідках.

Апробація результатів дисертації здійснювалася у формі доповідей, виголошених на засіданнях міждисциплінарного семінару Товариства дослідників Центрально-Східної Європи (НаУКМА, 2002 - 2009 рр.); на колоквіумі Центру україністики та білорусистики Московського державного університету "Конфессия, этнос и христианская культура на востоке и западе Европы в 15 - 17 вв." (Москва, 19 - 20 вересня 2003 р.); Других наукових читаннях "Біографічна некрополістика в контексті сучасної історичної науки. Джерела та результати досліджень" (Київ, 2 - 4 листопада 2004 р.); Міжнародній науковій конференції "Джерела локальної історії: методи дослідження, проблеми інтерпретації, популяризація" (Київ, 29 - 30 вересня 2009 р.). Результати досліджень викладено в семи публікаціях, п'ять з яких надруковано у фахових виданнях, які входять до переліку ВАК України, і дві - в зарубіжних виданнях.

Структура дисертаційного дослідження зумовлена його метою та завданнями. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, 7 додатків, серед яких генеалогічні таблиці, статистичні таблиці соціально-економічного та демографічного характеру, 4 карти, зведені переліки персональних та географічних даних, а також список використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації - 393 с.; основний текст займає 218 с., додатки 128 с., список джерел і літератури 47 с. (391 позиція).

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, хронологічні й територіальні рамки дослідження, сформульовано мету, визначено об'єкт і предмет, задекларовано методологічні принципи, розкрито новизну й практичне значення роботи, згадано про її апробацію.

У першому розділі - "Історіографія та джерельна база дослідження" - подано аналіз попередньої історіографії з досліджуваної проблеми та схарактеризовано групи використаних джерел.

На сьогодні Немиричам присвячено кілька розвідок, які, за винятком двох-трьох новітніх статей, не можуть задовольнити сучасного дослідника. Коли йдеться про рід у цілому, то його історію заторкують генеалогічні нариси кінця ХІХ - початку ХХ ст. у гербівниках А. Бонецького, С. Уруського, а також у працях К. Пуласького та Є. Івановського. Близьким до них є одне з т. зв. "історичних оповідань" А. Ролле (1882 р.). З перспективи інтересу до протестантської активності черняхівської гілки Немиричів написано статтю П. Вікторовського (1912 р.), проте на вторинному фактажі, що був запозичений з розвідки О. Левицького про Реформацію в Україні. У новітній історіографії поки що єдина стаття про можливі витоки роду належить Н. Яковенко (1996 р.).

З-поміж окремих представників роду "пощастило" лише Юрію Немиричу. Найраніша праця про нього (1860 р.) належить Ю. Лукашевичу, де конфесійну і політичну діяльність Немирича оцінено вкрай негативно. В стриманішій тональності писав про Юрія Немирича в 1896 р. О. Фотинський, який чи не вперше спробував подати перелік його землеволодінь. Наступною за часом стала розвідка В. Липинського 1909 р., присвячена стосункам Юрія та Стефана Немиричів з козацькою верхівкою. У 1928 р. до постаті Немирича звернувся дослідник проблем Гетьманщини І. Лоський, апологетично змалювавши Немирича як національного героя, державника і справжнього європейця.

З нагоди 300-ліття укладення Гадяцької угоди 1960 р. у Франції та Нідерландах вийшло друком дві монографії С. Кота про Юрія Немирича, що, по суті, являли собою один і той самий текст з незначними скороченнями у французькій версії. Для Кота Юрій Немирич - це пов'язаний з польською та західною культурою український шляхтич-протестант, який шукав шляхів примирення козацтва з Річчю Посполитою, наслідком чого стало укладення Гадяцької угоди. Проте більшу увагу автор зосередив не на політичній діяльності, а на духовному світі, характері та поглядах Немирича, залучаючи доти не використовувані джерела, частину з яких було опубліковано вперше у додатку до монографії.

Реакцією на монографію С. Кота стала стаття польського історика Я. Тазбіра (1960 р.), який рішуче відкидає патріотичні мотиви поведінки Немирича, наголошуючи на корисливих спонуках, які штовхали його до зміни політичних позицій заради повернення втрачених маєтків. Поза тим, Тазбір у цій та пізніших публікаціях висловлює думку про нещирість Немирича у сповідуванні антитринітаризму, а згодом православ'я. Тазбір написав також біографічні статті про кількох Немиричів до "Польського біографічного словника".

Друга і на сьогодні остання монографія про Юрія Немирича вийшла 1974 р. у Нідерландах. Її автор, М. Брик, загалом повторюючи працю Кота, більше уваги приділяє політичним поглядам Немирича, вважаючи передбачену Гадяцькою угодою автономію у складі Речі Посполитої тимчасовим тактичним відступом перед досягненням повної незалежності козацької держави.

Варто додати, що постаті Юрія Немирича не обходили й автори праць, присвячених Гадяцькій угоді чи взагалі подіям середини XVII ст., або історії протестантизму в Речі Посполитій, серед яких варто згадати В. Герасимчука, В. Горобця, Я. Качмарчика, А. Камінського, М. Лєдке, В. Любащенко, С. Мишка, С. Наріжного, В. Нічик, А. Пернала, В. Смолія, М. Стадника, В. Томкевича, Т. Яковлеву та ін., хоча ці згадки носять радше принагідний характер. Кілька сторінок відведено Немиричам у монографії Н. Яковенко про українську шляхту. Врешті, з нагоди 350-ї річниці Гадяцької угоди в Україні і в Польщі світ побачило кілька збірок статей Гадяцька унія 1658 року / [Редкол. П. Сохань, В. Брехуненко та ін.] - К.: [б. в.], 2008. - 352 с.; 350-lecie Unii Hadziackiej (1658 - 2008) / Pod red. Teresy Chynczewskiej-Hennel, Piotra Krolla i Mirosіawa Nagielskiego. - Warszawa: DiG, 2008. - 719 s.; W krкgu Hadziacza A.D. 1658: Od historii do literatury / Pod red. Piotra Borka. - Krakьw: Collegium Columbinum, 2008. - 384 s., де частина авторів (М. Барловська, Т. Кемпа, П. Кулаковський, Я. Тазбір) у тому чи іншому контексті заторкує постать Юрія Немирича.

Як бачимо, попередня історіографія зосереджена або на генеалогічних сюжетах, або на політичній діяльності та віросповіданні Юрія Немирича. Натомість досі не було зроблено спроби визначити реальну основу потуги Немиричів - їхнього землеволодіння, що вже від початку XVI ст. заклало підвалини впливовості роду в мережі соціальних ієрархій Київщини, а далі й Речі Посполитої. Для нашого дослідження роль методологічного орієнтиру склали праці про характер поземельних взаємин у польсько-литовській державі домодерної доби (М. Довнар-Запольський, С. Ліпінін, В. Бобінський), а також роботи сучасних польських науковців (А. Мончака, У. Августиняк, Г. Литвина та К. Мазура) про клієнтаризм - персональні зв'язки м'якшого типу, які замінили собою давній "феодальний контракт".

Ще одну методологічну підтримку надали нові акценти в історіографії на ролі позаекономічних чинників, зокрема ціннісних уявлень, у функціонуванні ринку землі. Проаналізувавши земельні трансакції в різних частинах Європи, Дж. Леві, Ц. Разі, Р. Сміт та ін. продемонстрували, як соціальні та родинні зв'язки могли суттєво змінювати ціну землі в бік її зниження; це ж стосується і польських досліджень землеобігу у роботах Г. Лашкевича, А. Поспєха, Є. Дубас-Урванович, Г. Литвина. На українському матеріалі аналогічний підхід застосувала Н. Старченко в статті, присвяченій поземельній власності волинської шляхти.

Вивчення конкретного складу землеволодінь Київщини було започатковане А. Яблоновським, який на підставі опублікованих ним документів XVI - середини XVII ст. уклав відповідний атлас, який друкувався у Варшаві та Відні протягом 1899 - 1904 рр. Низка розвідок по окремих населених пунктах була написана у 1880-х рр. для "Географічного словника Польського королівства" Е. Руліковським. У схожому ключі витримано й монографію сучасного польського історика В. Бобінського, яка композиційно поділена на розділи, що стосуються окремих волостей Київського воєводства, а також старостинських маєтків. Врешті, нещодавно у Варшаві вийшла праця Г. Литвина (2000 р.), присвячена землеволодінню на Київщині та Брацлавщині впродовж 1569 - 1648 рр., де ревізується теза про широку експансію польської шляхти на ці терени та аналізується структура королівських і приватних маєтків.

Іншим напрямком досліджень у новітній польській та українській історіографії стало детальне вивчення окремих маєткових комплексів, що дозволяє простежити, як землі розподілялися поміж слугами, передавалися в заставу чи оренду третім особам, купувалися й продавалися. У цьому ключі працюють Я. Завадзький, І. Тесленко. Підвищення інтересу до шляхетського землеволодіння спостерігається і в джерелознавстві, де до наукового обігу вводяться нові матеріали та аналізуються вже відомі джерела з використанням нових підходів. Особливо активно в цьому напрямку працюють В. Атаманенко, І. Ворончук, В. Михайловський, М. Крикун, П. Кулаковський, В. Собчук. Проте зацікавлення згаданих науковців стосуються Волині, Поділля, Брацлавщини та Чернігівщини, тоді як Київське воєводство досі не привертало дослідницької уваги.

Джерелами для дисертації послужили передовсім майнові акти й судова документація, а отримані звідси відомості уточнювалися чи розширювалися за допомогою фіскальних, епістолярних та наративних джерел. У зв'язку з нерозвинутістю на теренах Речі Посполитої інституту публічного нотаріату приватні майнові документи (акти купівлі-продажу, заповіти, орендні контракти тощо) фіксувалися, набуваючи тим самим юридичної чинності, у судово-адміністративних книгах - т. зв. "земських", але на практиці приватні угоди фіксувалися і в суто судових ("ґродських") книгах. Ще одним місцем легальної фіксації приватних правочинів служили книги межового судочинства ("підкоморські"). До сьогодні ні київські, ні овруцькі книги за досліджуваний період не збереглися, проте уявлення про документообіг київського ґроду можна отримати зі споряджених наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. коротких описів, а також виписів за окремі роки. Документальна спадщина Житомирського замку дійшла до нашого часу краще, й на сьогодні вона представлена 15 книгами за 1582 - 1666 рр., хоча їхня збереженість теж неповна: книги перекривають лише трохи більше половини досліджуваного періоду.

Інформативність актового матеріалу є достатньо високою, проте актові книги Київського воєводства не охоплюють усього розмаїття поземельних відносин. Тому для повнішої реконструкції залучався подібний за інформативністю й достовірністю актовий матеріал із книг Люблінського трибуналу та Литовської, Коронної і Руської метрик, а також частково актових книг Волинського воєводства.

Ще одним важливим джерелом, яке висвітлює соціально-економічні сторони життя, є ревізії замків Київщини середини XVI ст. та люстрації тутешніх староств першої половини XVII ст. Оскільки ці документи складалися з метою перевірки господарсько-фінансового стану землеволодіння та обрахування потенційних прибутків, з них можемо дізнатися про кількість підданих, розміри та види їхніх повинностей, галузевий поділ фільварків, врожайність та прибутки від промислів. Врешті, цінною інформацією схожого змісту насичені податкові реєстри, яких для Київського воєводства збереглося шість: за 1571, 1581, 1628, 1634, 1640 та 1650 рр. Врешті, допоміжне значення при написанні роботи мали листи, щоденники, хронічки, поменники монастирів.

Другий розділ - "Рід Немиричів" - поділений на 2 підрозділи. У першому з них ("Генеалогічні легенди про походження Немиричів") проаналізовано легендарну традицію історії роду, зафіксовану в гербівниках кінця XVI - середини XVIII ст. Хронологічно першу версію витоків роду подає Б. Папроцький (1584 р.), виводячи Немиричів від київського рицаря з оточення великого князя литовського. У середині XVII ст. Немиричів почали ототожнювати з Немировичами - литовським панським родом, один з представників якого в першій половині XVI ст. був київським воєводою (Ш. Окольський, В. Коялович). Врешті, К. Несецький у середині XVIII ст. пов'язав київських Немиричів з волинським родом Немир Резановичів. Усі три версії знайшли своїх прихильників серед дослідників ХІХ та ХХ ст., проте вони ставилися обережніше до пошуків першозасновника роду, розпочинаючи його історію від київського земського судді Єсифа Немирича чи його батька Івана (А. Бонецький, Ю. Вольф, Є. Івановський, М. Костомаров, В. Липинський, В. Руліковський, С. Уруський, О. Фотинський, А. Яблоновський). У наші дні Н. Яковенко запропонувала шукати тюркські витоки Немиричів, виводячи їх із золотоординської знаті, яка прийняла сюзеренітет великого князя литовського на зламі XIV - XV ст., осівши на території Овруччини.

У підрозділі ("Персональний склад роду") простежено склад роду Немиричів, починаючи від першого документально зафіксованого представника - "пана Немири". Зрадивши князів Глинських під час повстання 1507 р. і набувши протекції кн. Костянтина Острозького, Немира та його син Іван зміцнили свою позицію, що забезпечило кар'єрне зростання і синові Івана Єсифу. Своєю чергою, сини Єсифа, Матвій та Андрій, на межі XVI - XVII ст. започаткували, відповідно, олевську та черняхівську лінії роду. Шлюбними партнерами Немиричів протягом XVI ст. були представники (представниці) переважно київських та волинських панських і князівських родин. Починаючи з XVII ст. їхнє коло розширюється за рахунок уродженців Малої Польщі, головним чином з протестантських сімей, що пояснювалося спільною конфесійною належністю.

Третій розділ - "Економічні підвалини функціонування роду" -поділений на п'ять підрозділів. У першому ("Поземельна власність Немиричів") розглянуто формування землеволодінь роду. Завдяки родинним зв'язкам та покровительству кн. Костянтина Острозького вони пробували зробити кар'єру при великокнязівському дворі, про що свідчать земельні надання Івашкові Немиричу на корінних литовських теренах, однак уже після 1520-х років згадки про них зникають. Володіння на Київщині почали складатися передусім завдяки господарським наданням та землям, отриманим у посаг за жінками. Найраніші згадки стосуються Мозирського повіту, де Немиричам належало 5 сіл, а також 1 село в Любецькому повіті. Проте після передачі Мозирського повіту до складу ВКЛ тутешні маєтки поступово перейшли в інші руки, так само як і територіально близькі до них села на крайній півночі Олевської волості. Тож можемо спостерігати поступовий рух Немиричів з півночі на південь, де, освоївши територію Овруччини та північної частини Київщини, вони набувають волості у Житомирському повіті, а згодом і на лівому березі Дніпра.

Окремо слід виділити активне освоєння території навколо Овруча, започатковане після отримання Стефаном Немиричем у 1623 р. уряду овруцького старости. Тоді, крім старостинських маєтків, Стефан і його нащадки (Владислав та Юрій), які також тримали цю королівщину, користувалися доходами з т. зв. "боярських сіл", а також засновували на їхніх ґрунтах слободи і нові села. Не гребували вони і силовим захопленням сусідніх ґрунтів, яке часом маскувалося під заставне ув'язання. Тут же, в Овруцькому повіті, Немиричам, крім поодиноких маєтків, належало кілька волостей. Хронологічно першою серед них стала Олевська, отримана в посаг за дружиною Івашка Немирича, спадкоємицею боярина Юхна Обернейовича. Пізніше до Івашкового сина Єсифа перейшли маєтки князів Вишневецьких, а деякі поселення були отримані в обмін на інші володіння, куплені або закріплені шляхом застав чи оренд. Загалом, якщо наприкінці XVI ст. Олевська волость Немиричів складалася з 1 міста і 19 сіл, то до середини XVII ст. вона вже налічувала 2 міста, 1 містечко та бл. 40 сіл і рудень, збільшившись, таким чином, удвічі.

Решта волостей в Овруцькому повіті була куплена Стефаном Немиричем, а пізніше його сином Юрієм: ідеться про Норинську й Лугинську волості, а також Ісайківський ключ. Після придбання їхні межі розширювалися шляхом купівлі сусідніх сіл, осадження слобід чи силового відбирання суміжних земель. Так, Лугинська волость, яка на момент купівлі нараховувала 12 населених пунктів, поповнилася 9 селами; Норинську волость придбали у складі міста Норинська і 6 сіл, а на середину XVII ст. тут було вже 3 міста, 9 сіл та 2 рудні; Ісайківський ключ первісно обіймав 3 села та 1 місто, а через кілька років докупили ще 4 села.

Перші володіння у Київському повіті згадуються з середини XVI ст., проте утримати за собою Немиричам вдалося лише Приборську волость, яку вони, можливо, успадкували від князів Половців Рожиновських. Тут їм належало 1 місто (Приборськ) та 15 сіл і 1 острів. Останнім із придбань на Київщині став комплекс земель, від'єднаних від Черкаського староства на лівому березі Дніпра: його купив Юрій Немирич 1643 р. Незважаючи на претензії інших осіб, воєнні дії і зміну політичної ситуації, Юрію Немиричу вдалося зберегти цей маєток за собою і передати в спадок сину Теодору.

У Житомирському повіті Немиричам належали Горошківська (Грежанська), Івницька, Топориська, Черняхівська і Шершнівська волості. Як і в інших повітах, шляхи набуття цих земель були різними: посаг за жінками (Черняхів), обмін (Івниця), купівля (Грежани, Топорища, Шершні). Ці маєткові комплекси теж з часом розросталися. Так, на момент придбання Горошківської волості вона складалася із 18 сіл та 2 міст, а пізніше поповнилася ще 5 містами та 21 селом. Те саме стосується Шершнівської волості: Стефан Немирич купив тут первісно 2 містечка та 5 сіл, а далі осадив 1 містечко та приєднав силою 1 ґрунт із островом (ще щодо 5 сіл інформації про обставини їхнього переходу до Немиричів немає). Івницька волость, яку Єсиф Немирич виміняв на два маєтки Олевської волості, на момент обміну складалася з одного лише с. Івниці, а через кілька десятиліть нараховувала м. Івницю та 7 сіл. Ще одна волость, Черняхівська, потрапила до Немиричів як посаг Обернеївни, дружини Івашка. У середині XVI ст. тут існувало лише Черняхівське селище та Іванків, але вже наприкінці XVI ст. Єсиф Немирич осадив тут 14 сіл, одне з яких пізніше перетворилося на місто. Його ініціативу продовжив син Андрій, осадивши одну слободу, а далі - онук Стефан, який заснував 4 села.

Підрозділ "Перетворення сільських осад на міста" присвячено вказаному процесу. Збережені локаційні привілеї Немиричів обмежуються дозволом на осадження м. Черняхова 1568 р. та на локацію Приборська 1581 р. У джерелах вдалося відшукати згадки про тутешні самоврядні органи - імена окремих війтів та бурмистрів. Можна припустити, що міста користувалися обмеженим правом самоврядування, а як центри волостей підпорядковувалися урядникові, поставленому паном. Загалом же у володіннях Немиричів існувало 46 населених пунктів з міським статусом. Головний прибуток від них давала оренда мит, яка охоплювала надходження від ярмарків, торгів і корчем. За браком джерел важко сказати, з якого моменту ці прибутки ставали реальними, оскільки кожне з новоосаджених міст певний час користувалося пільгами т. зв. слободи, звільненої від податків. Траплялися й випадки, коли започатковану локацію не вдавалося завершити, а процедура осадження обмежувалася лише певним періодом "волі", наданої мешканцям.

У підрозділі ("Характер господарювання") розглянуто напрямки господарської діяльності в маєтках Немиричів, розташованих у помірному поясі переважно в зоні змішаних лісів (Київське Полісся) і частково в лісостеповій зоні на лівому березі Дніпра. Ця територія характеризується низовинним рівнинним рельєфом, густою гідрографічною сіткою, а отже, значною зволоженістю земель та наявністю заболочених масивів. Найсприятливіші умови для землеробства існували у південних волостях та на лівобережжі Дніпра, хоча це не виключало культивування зернових та бобових культур (жита, пшениці, гречки, проса, ячменю, вівса, гороху), а також льону у північних районах. Промислове землеробство було зосереджене по фільварках, які існували чи не в кожній волості, а його врожайність, як показує приклад Овруцького староства, коливалася від сам-3,3 до сам-6,25. Фільварок служив також доброю базою для тваринництва, одним з центрів якого була Горошківська волость.

Тваринництво також було поширене в усіх волостях. Тут розводили велику й малу рогату худобу, коней, свиней, домашню птицю. Зі збережених згадок можемо зробити висновок про чималі обсяги тваринництва. Худобу використовували не лише як тяглову силу (коні, воли), а й для молочного (дійні корови, сир, масло) та м'ясного виробництва (м'ясо, сало), а також витоплення лою. Однак про товарний характер господарювання свідчень немає, вірогідно, йшлося лише про задоволення внутрішніх потреб.

Наявність великих лісових масивів сприяла розповсюдженню поташного промислу, передусім у Приборській волості та на Овруччині, хоча натрапляємо на нього і в Черняхівській, Шершнівській та Горошківській волостях. Зокрема, є згадка про транспортування поташу до Несвіжа, де його продавали тамтешнім купцям, а 1650 р. з горошківських лісів було продано бл. 6 тонн поташу ґданському купцю. Вихід на поверхню болотяних руд у північних волостях підштовхнув до заведення чималої кількості рудень, а в Олевській волості це стало основною спеціалізацією. Побутувало й кілька допоміжних традиційних промислів, як бортництво та шинкування.

Розвиток різних галузей господарства та промислів мав сприяти втягненню в регіональну торгівлю, одним із показників чого стало заведення в містах ярмарків і торгів. У Черняхові спочатку діяв один річний ярмарок та один щонедільний торг, а пізніше додався ще один ярмарок (про активність Черняхова як торгового центру може свідчити існування "черняхівської міри" для збіжжя). В Олевській волості ярмарки й торги могли відбуватися ще в першій половині XVI ст. у новоосадженому м. Городище, проте джерельних підтверджень цьому немає. Натомість після привілею 1641 р. на маґдебурзьке право для Олевська тут було запроваджено регулярні щотижневі торги та 2 річних ярмарки. Торговими центрами також виступали Топорища, Іскоростень, Горошки і, звичайно, Овруч.

Найраніша згадка про ремісників у маєтках Немиричів стосується 1571 р., а відомості про цехову організацію обмежуються згадкою про шевський цех у Черняхові середини XVII ст. Вдалося зафіксувати побутування 26 ремісничих спеціальностей, які умовно можна поділити на галузі: харчову (винник, колашник, мельник, мукосій, різник), виготовлення взуття та одягу (кравець, кушнір, римар/лимар, чоботар, шаповал, швець), деревообробну (бондар, дігтяр, колісник, столяр), металообробну (вугляр, коваль, котляр, ливар, слюсар, шабельник), склоробну (гутник, скляр), гончарну (гончар); є також поодинокі згадки про золотаря та цирюльника. Однак у цілому ремісництво, як можна припускати, було спрямоване на задоволення повсякденних потреб мешканців.

У підрозділі ("Заселеність маєтків та міграційний рух підданих") здійснено спробу визначити чисельність населення в маєтках Немиричів. Для цього за одиницю розрахунку було взято т. зв. дим, на який, за гіпотезою сучасних дослідників, могло припадати щонайменше 8 осіб. На підставі збережених податкових реєстрів можна констатувати, що чисельність підданського населення в усіх волостях Немиричів протягом досліджуваного періоду зростала. Від 1571 р. (найдавніший з відомих фіскальних реєстрів) до 1640 р. Немиричі збільшили заселеність своїх володінь у 50 разів як за рахунок заснування нових осад, так і шляхом переманювання людності від сусідів.

У підрозділі ("Доходи та орієнтовна вартість волостей") зроблено спробу оцінити надходження від маєтків. Переважна більшість маєтків Немиричів у той чи інший час перебували в тимчасовому користуванні сторонніх осіб у якості застави, оренди чи винагороди за службу родичам, слугам або клієнтам. Очікувані надходження зазвичай фіксувалися в інвентарях маєтків, однак по володіннях Немиричів вони не збереглися, тому опосередкованим показником дохідності можуть служити обрахунки завданих збитків, платежі за оренди/застави та ціни, зафіксовані в актах купівлі-продажу. Проте до них слід ставитися обережно, оскільки однією зі сторін оборудки часто виступав родич або клієнт, тож ціна маєтку могла суттєво знижуватися, а розміри збитків у процесі погодження конфлікту часто занижувалися.

Найбільш інформативною для визначення приблизної вартості землі, слід думати, була оренда, яка передбачала виплату певної суми протягом чітко визначеного періоду й мала задовольняти обидві сторони, інакше б угода не відбулася. Незважаючи на позірну схожість оренди й застави, їхня природа була різною: при заставі маєтки передавали у користування за позичену тепер чи заборговану в минулому суму. Видається вірогідним, що коли кредитор не отримував маєтку одразу, сума позики була суттєво нижчою від очікуваного прибутку. Двозначною була й природа вінових та пожиттєвих записів між чоловіком та дружиною. Родичі дружини вносили в дім її чоловіка певну суму грошей, яку він мав забезпечити поземельним записом. Тим часом у міжродинних оборудках зазвичай вказували ціну, нижчу за реальну вартість маєтку, а відтак, можна припустити, що й сума віна не дорівнювала реальній вартості землі, причому ризик чоловіка був мінімальним, адже маєток залишався у його власності та користуванні.

При обчисленні вартості волостей також враховувалися девальваційні та інфляційні процеси другої половини XVI - першої половини XVII ст., відомі під назвою "революції цін", хоча це зростання й стосувалося не так ціни на землю, як на основні продукти харчування, вироблені у маєтках. Для коронних земель дослідники наводять дані про 2 - 3-кратне зростання цін в останній чверті XVI ст. та про 3-кратне протягом наступних 30 років. З цього випливає, що наприкінці XVI ст. щорічна середня інфляція становила бл. 4%, а в першій третині XVII ст. - бл. 6%. Можна констатувати, що грошова вартість маєтків Немиричів поступово зростала, причому виразніше ця тенденція проступає за цінами оренд, хоча такого типу контракти посідали суттєво меншу частку поземельних оборудок. Що ж до застав, то за ними часто стояла винагорода слугам; пересічна вартість їхніх послуг зазвичай дорівнювала бл. 500 - 600 зол., причому незалежно від терміну застави, натомість більш заслуженим слугам та урядникам заставу могли оцінювати сумою до 3 тис. зол.

Фрагментарність джерел не дозволяє співвіднести прямі прибутки Немиричів з опосередкованими, себто із заощадженням готівки на оплату слуг, яка компенсувалася роздачею їм сіл у застави. Так само не надаються на пряме обчислення й прибутки від застав клієнтам, оскільки грошову вартість у цьому випадку обумовлювала мережа персональних послуг та нарощуваний на їх підставі символічний капітал. Натомість прямий прибуток від передачі маєтків в оренду постає виразніше: наші загальні підрахунки (зрозуміло, дуже умовні) виводять на середню річну цифру до 13 600 зол. Найприбутковішими під цим кутом зору були Горошківська й Топориська волості, а також Овруцьке староство, себто терени з продуктивнішим господарським потенціалом.

Попри зазначені труднощі з джерельним забезпеченням та інтерпретацією збереженої інформації, податкові тарифи 1571, 1581, 1628, 1634, 1640 рр. показують, що Немиричі належали до найзаможнішої групи київських землевласників, а Горошківська волость Юрія Немирича, з якої 1640 р. платилося податку 683 зол., дорівнювала за прибутковістю магнатській латифундії. Зокрема, цей рід поступався лише князям Вишневецьким за кількістю димів, якими ті володіли у Київському воєводстві.

У четвертому розділі - "Немиричі в системі патронально-клієнтарних взаємин" - увагу зосереджено на двох аспектах: місці Немиричів у земському самоврядуванні воєводства та їх участі у політичному житті, а також на персональних зв'язках Немиричів зі шляхтою Київського воєводства.

Політична система Київського воєводства, що була значно ближчою до Великого князівства Литовського, ніж до Корони, породила особливу модель розвитку взаємин у соціумі - з формуванням певних центрів тяжіння, навколо яких утворювалися пов'язані між собою групи. Такими центрами виступали або окремі магнати, або родинно-свяцькі клани ("шваґерство"), які могли й перетинатися, що яскраво видно на прикладі Немиричів. Дослідники говорять про значно сильнішу, ніж в інших коронних землях, владу київського воєводи, де її осердя було прив'язане не так до особи воєводи, як до його уряду, чим можна пояснити доволі частий перехід клієнтів від одного воєводи до іншого. У середині 1560-х рр. у воєводстві з'явився ще один центр політичного життя, - сеймик як представницький орган місцевого зем'янства, завдяки якому починають вивищуватися окремі панські роди.

Уже з перших згадок про Немиричів помітна їхня наближеність до осередків влади. Так, у 1514 - 1524 рр. Івашко Немирич був господарським дворянином та чорнобильським державцею, тобто мав безпосередній доступ до великого князя. Тож не дивно, що його син, Єсиф Іванович Немирич, зумів конвертувати заслуги батька в управлінські переваги: під 1562 - 1564 рр. він згадується як намісник воєводи кн. Василя Костянтина Острозького, а після запровадження земського судочинства стає першим київським земським суддею, посідаючи цей уряд понад 30 років (1566 - 1598). Єсиф був також послом київської шляхти на сейми 1570, 1576 та 1582 рр. Із синів Єсифа лише Семен здобув титулярний уряд київського стольника, отриманий 21 січня 1580 р., тоді як решта титулів не посідали аж до піднесення онука і правнуків з черняхівської гілки роду - Стефана Андрійовича Немирича та його синів Юрія, Владислава і Стефана, яких шляхта обирала на уряди підкоморіїв та сеймовими послами й депутатами трибуналів. Публічна кар'єра Юрієвого брата Владислава обмежилася урядом овруцького старости і одноразовим обранням на сейм, натомість наймолодший із братів, Стефан, першим у родині досяг сенаторського посту київського каштеляна й київського воєводи.

Проте, навіть досягши успіхів у публічному житті, Немиричі трималися в тіні київських воєвод аж до конфлікту з Янушем Тишкевичем, приводом до чого стало надання привілею на київське підкоморство Юрію Немиричу. В цьому конфлікті переплелося кілька ліній напруги. Це і політичне суперництво, адже Юрій отримав уряд замість людини, протегованої Тишкевичем, і релігійне питання, оскільки саме тоді в країні посилилися антидисидентські настрої, було щойно закрито раківський осередок антитринітаріїв, і вигнанці перемістилися на схід - або до волинських володінь Чапличів, або на Київщину, під протекцію Юрія Немирича. Згодом дисидентське питання приведе Немирича до шведського і трансильванського дворів, що стане приводом до звинувачень у зраді. Ще більше сучасники засуджували його переїзд до Чигирина і співпрацю з Богданом Хмельницьким та Іваном Виговським. Участь у формуванні нового політичного утворення - Великого князівства Руського - змусила Немирича відійти від одновірців і прийняти православ'я, що теж наразилося на зрозумілий осуд антитринітаріїв.

Мотиви поведінки Юрія Немирича оцінювали по-різному, передусім закидаючи йому корисливі наміри: повернення втрачених маєтків та отримання уряду канцлера. Не викликає сумніву прагнення Немирича до політичної кар'єри й до збереження власних статків, однак не треба забувати й того, що він сповідував антитринітаризм та як патрон антитринітаріїв відчував обов'язок захищати одновірців, які опинилися у загроженому становищі. Під цим кутом зору набуває логіки пошук Немиричем протестантського володаря, який замінив би Яна Казимира на престолі Речі Посполитої. Своєю чергою, перехід на бік повсталого козацтва теж був невипадковим, адже після сеймової конституції 1658 р., якою антитринітарії прирікалися на вигнання, Немирич, найімовірніше, не бачив сенсу й надалі підтримувати наперед програшну справу.

Немиричі були пов'язані з іншими шляхетськими родинами Київського воєводства густою сіткою зв'язків матримоніального, патронально-клієнтарного чи економічного характеру. Серед патронально-клієнтарних взаємин варто окремо виділити віросповідний патронат, себто покровительство одновірцям, навіть якщо ті були слугами сторонніх осіб. З іншого боку, віросповідний принцип часто обумовлював не лише патронально-клієнтарні пов'язання, а й матримоніальну мережу, бо протестанти, особливо такої радикальної течії, як антитринітаризм, зазвичай обирали шлюбних партнерів зі свого середовища.

Завдяки своїй економічній потужності Немиричі стали центром тяжіння для багатьох дрібніших шляхтичів - як з-поміж найближчих сусідів, так і з віддалених воєводств. Можливість отримати від патрона в заставу чи оренду село або його частину й тим самим підвищити свій соціальний статус являло собою вигідну перспективу для активного елемента, не обов'язково шляхетського. Клієнтарна мережа спиралася на шлюбні партнерства та формування власного служебницького кола, в якому деякі роди служили Немиричам у кількох поколіннях. Щоправда, контингент слуг був доволі неоднорідним і мобільним, а межі між слугами та клієнтами - нечіткими.

Висновки

Перехід Київського воєводства за актом Люблінської унії 1569 р. від ВКЛ до складу Польського королівства формально означав, що місцева шляхта отримувала доступ до "золотих шляхетських вольностей", у тому числі - засадничого гасла "рівності" між рядовим прошарком шляхетського стану й аристократичною верхівкою. Насправді ж і надалі зберігала силу непереборна прірва між тими й другими, подолати яку вдавалося небагатьом. До числа тих, хто зумів перебороти цю соціальну відстань, а в майновому стані й вивищитися над аристократами крові, належав спершу малопомітний у їхній тіні рід Немиричів. Проведений нами аналіз поступового піднесення згаданого роду дозволяє зробити такі висновки:

1. На початку XVI ст. Немиричі належали до київського служилого боярства: їх уперше згадано в подіях повстання князів Глинських як слуг цього роду тюркського походження. Ця обставина, як і зафіксовані в джерелах першої третини XVI ст. шлюбні контакти Немиричів з представниками київських боярських родин гадано тюркського кореня, наштовхує на припущення, що витоки роду теж належить шукати в середовищі перебіжчиків з Орди, які приймали протекторат великого литовського князя, осідаючи на пограниччях держави. Перший відомий на ім'я представник роду Немира Гризкевич (Гридкевич?), виказавши змову Глинських, перейшов на службу до кн. Костянтина Івановича Острозького. Цей вчинок, а також вдалі одруження Немириного сина Івашка, дали поштовх до стрімкого зростання родини в соціальному та економічному плані. Генеалогічні легенди, якими на добрих півтора століття пізніше почав обростати впливовий рід, мали небагато спільного з реальністю, оскільки шукали для Немиричів "шляхетнішого" коріння, ніж було насправді, серед литовської знаті з оточення великого князя. Що ж до персонального складу роду, то нами в досліджуваний період зафіксовано 29 його представників у чоловічій та 17 представниць у жіночій лініях. Ці цифри обіймають усіх членів роду, який на зламі XVI - XVII ст. розділився на дві гілки (олевську й черняхівську).

2. Перші маєтки Немиричів були або вислугами, або спадщиною, отриманою по дружинах, і знаходилися переважно в Овруцькому та Мозирському повітах. З часом ареал землеволодінь почав переміщуватися на південь, тоді як маєтки на Мозирщині було втрачено. Спочатку прирощення відбувалися через обмін володіннями, а зі зміцненням свого фінансового становища Немиричі в першій чверті XVII ст. почали активно скуповувати цілі волості: Горошківську, Топориську, Норинську та Лугинську, а дещо пізніше - Ісайківський ключ. Паралельно нагромадження землеволодінь ішло через фінансові оборудки іншого ґатунку: позичаючи власникам маєтків гроші, Немиричі перебирали на себе певні населені пункти в якості застави, які з плином часу або за згодою колишніх господарів, або й силоміць закріплювали за собою вже як спадкову власність. Саме в такий спосіб, за нашими підрахунками, до їхніх рук могло перейти щонайменше 15 населених пунктів у Житомирському та Овруцькому повітах. Ще одним засобом розширення володінь слугувало осадження нових поселень ("слобід"), до яких переманювали підданих із чужих маєтків (у джерелах зафіксовано 58 випадків такого роду).