Суспільно-політичний розвиток Римської імперії в І – на поч. ІІІ ст. н. е.: від "відновленої" Республіки до сенатської монархії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний вищий навчальний заклад

"Ужгородський національний університет"

УДК 94:316.323.3(37)

Спеціальність 07.00.02 - всесвітня історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Суспільно-політичний розвиток Римської імперії в І - на поч. ІІІ ст. н. е.: від "відновленої" Республіки до сенатської монархії

Петречко Олег Михайлович

Ужгород - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі археології та історії стародавнього світу Державного вищого навчального закладу "Львівський національний університет імені Івана Франка" Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант: доктор історичних наук, доцент Ситник Олександр Степанович, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, завідувач відділу археології.

Офіційні опоненти:

- доктор історичних наук, професор Ставнюк Віктор Володимирович, ДВНЗ "Київський національний університет імені Тараса Шевченка" МОН України, професор кафедри історії стародавнього світу та середніх віків;

- доктор історичних наук, професор Сергєєв Іван Павлович, ДВНЗ "Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна" МОН України, професор кафедри історії стародавнього світу;

- доктор історичних наук, професор Балух Василь Олексійович, ДВНЗ "Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича" МОН України, завідувач кафедри релігієзнавства та теології.

Захист відбудеться "14" червня 2010 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 61.051.04 ДВНЗ "Ужгородський національний університет" за адресою: м. Ужгород, пл. Народна 3, конференцзал економічного факультету.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці ДВНЗ "Ужгородський національний університет" за адресою: м. Ужгород, вул. Капітульна 6.

Автореферат розісланий "5" травня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат історичних наук, доцент М.Ю. Токар.

Анотація

Петречко О.М. Суспільно-політичний розвиток Римської імперії в І - на поч. ІІІ ст. н. е.: від "відновленої" Республіки до сенатської монархії. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.02 - всесвітня історія. - Ужгородський національний університет. - Ужгород, 2010.

У дисертації простежено еволюцію римського суспільства у взаємозв'язку з політичними інститутами Ранньої Римської Імперії. Проаналізовано процеси трансформації римських політичних та суспільних інститутів, виявлено закономірності функціонування системи принципату, показано особливості ідеологічного обґрунтування політичного режиму на чолі з імператором, з'ясовано вплив держави на еволюцію релігійної свідомості римського суспільства. Доведено, що формування основ імператорської влади доби принципату було закладене реформою державного управління, що розпочалася у 27 р. та завершилася у 24-23 рр. до н. е. Обґрунтовано висновок, що "відновлена Республіка" Августа і "сенатська монархія" Олександра Севера - це різні етапи розвитку системи принципату, для якої найкраще підходить визначення "завуальована монархія".

Ключові слова: Римська Імперія, імператор, суспільство, принципат, відновлена Республіка, релігійна свідомість, завуальована монархія.

Summary

Petrechko O.M. Socio-political development of the Roman Empire in the first century - at the beginning of the third century A.D. : from "restored" Republic to the Senate monarchy. - Manuscript.

The dissertation is presented for a doctor's academic degree in historical sciences by specialty 07.00.02 - world history. - Uzhhorod National University. - Uzhhorod, 2010.

The evolution of Roman society is being traced in correlation with political institutions of the Early Roman Empire. This dissertation analyzes the processes of transformation in the Roman political & social institutions. It also reveals the foundations and way of functioning of the Principate, as well the ideological foundations of the political regime with the Emperor at its head. Finally, this work traces the influence of the state on the religious consciousness evolution of the Roman society. It is established that the basics of the emperor's power during the era of Principate were laid down via government reforms which started in 27 B.C. and were completed in 24-23 B.C. It is argued that both, Augustus' "renewed Republic" and Alexander Sever's "Senate monarchy", merely two different stages of the development of the system of Principate. Perhaps, a "veiled monarchy" is the best characterization of this era.

Key words: Roman Empire, emperor, society, Principate, restored Republic, religious consciousness, veiled monarchy.

Аннотация

Петречко О.М. Общественно-политическое развитие Римской империи в І - нач. ІІІ в. н. э.: от "восстановленной" Республики до сенатской монархии. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора исторических наук по специальности 07.00.02 - всемирная история. - Ужгородский национальный университет. - Ужгород, 2010.

В диссертации впервые в украинской историографии исследована Римская Империя эпохи принципата как общественно-политический и культурный (религиозный и идеологический) феномен. Особо акцентируется исследование религиозного сознания римского общества в указанный период.

Исследовано восприятие римским обществом перехода к новой системе правления. Показано значение политической пропаганды, раскрыты причины её успеха: политическая пропаганда тотального характера не достигла бы поставленной цели, если бы не оперировала подлинными фактами.

На протяжении всего периода реальное влияние сената на решение государственных вопросов неуклонно уменьшалось. Римские магистраты превращались из государственных служащих в служащих императора. Больше возможностей достичь высшего положения появилось у всадников. Они постепенно вытесняли сенаторов в исполнении командных, административных и судебных функций. Вопреки политике императоров, эволюция римского крестьянства в период Ранней Империи привела к понижению его социального статуса. Городской плебс утратил политическое значение и возможность влиять на решение вопросов государственного управления, но получил то, к чему стремился раньше и чем был полностью удовлетворён в новых условиях: хлеб и зрелища.

С переходом к принципату увеличилась социальная мобильность. Была утрачена связь между политической активностью и военной службой римских граждан. Важной составной системы принципата стала династическая политика, которая сообщила системе монархические черты и в своей природе не изменилась от Юлиев-Клавдиев до Северов. Общим для всех императоров І - нач. ІІІ вв. н. э. было стремление подавить любую оппозицию силой государственного механизма. Даже семейное законодательство, независимо от реальных мотивов законодателя, давало императору дополнительные инструменты контроля за представителями высших слоёв римского общества.

Установлено, что эпоха принципата - это время возрождения традиционной римской религии. Усиливается надзор государства за религиозной жизнью. Увеличивается значение культа богов и богинь, которые по какой-то причине были особенно близки императору. Хотя религиозное самосознание римского общества дифференцировало римлян и приверженцев неримских религий, иноверцы не воспринимались как враги, это позволяло безболезненно интегрировать в римское общество перегринов.

Культ императора формировал связь между подданными и правителем и воспринимался всем населением, за исключением иудеев и христиан. Став частью римской религии, он в то же время исполнял и политические функции. Римское общество воспринимало божественную природу императора вопреки факту его рождения от смертной женщины. Это создавало предпосылки для принятия христианства. Именно реалии существования в пределах Римской Империи превратили христианство в феномен мировой культуры.

Провинциальная политика была направлена на интеграцию всех подконтрольных Риму земель. Провинции превращаются в территориальные составные Империи, на которые распространяется административное управление, система налогообложения и обороны. Значимым инструментом провинциальной политики стало римское гражданство. Его эволюция завершилась эдиктом Каракаллы. Способом интеграции провинций в Римскую Империю стала романизация.

Формирование основ императорской власти эпохи принципата было заложено реформой государственного управления 27-23 гг. до н. э. С этого времени нет достаточных оснований рассматривать принципат как диархию, а лозунг "восстановленная Республика" как нечто превосходящее лозунг политической пропаганды. Уже в руках Августа концентрируются не только полномочия республиканских магистратов, но и присущие народному собранию функции, в частности - предоставление гражданства. Чётко очерченная династическая политика не оставляла сомнений относительно монархического характера власти римских императоров. "Восстановленная Республика" Августа и "сенатская монархия" Александра Севера - это разные этапы развития системы принципата, адекватное определение которой - "завуалированная монархия".

Ключевые слова: Римская Империя, император, общество, принципат, восстановленная Республика, религиозное сознание, завуалированная монархия.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Доба принципату була особливим періодом в історії Стародавнього Риму. Витоки системи принципату треба шукати у республіканському Римі: диктатурах Сулли та Цезаря, першому та другому тріумвіраті. Водночас суспільно-політичний розвиток І - поч. ІІІ ст. н. е. заклав підвалини для встановлення у Римі системи домінату. Отже, вивчення суспільно-політичного розвитку Римської Імперії у період принципату має важливе значення для дослідження вузлових проблем римської історії періоду кризи Республіки та всієї імператорської епохи. Питання співвідношення правових та ідеологічних, суб'єктивних і об'єктивних факторів у процесі становлення та еволюції системи принципату були і залишаються у центрі уваги антикознавців. Тривалі дискусії щодо характеру влади римських імператорів того часу є виявом складності теми та актуальності її дослідження.

Суспільно-політичний розвиток Ранньої Римської Імперії ще не був об'єктом детального дослідження у вітчизняному антикознавстві. У сучасній історіографії чи не кожен аспект еволюції системи принципату позначається контроверзійністю. Поряд із величезною історіографією проблеми можна говорити про фрагментарність її дослідження, виривання з контексту окремого питання, прагнення дослідити найдрібніші деталі без просування до осмислення системи принципату як феномену античного світу. Окремі сфери суспільного розвитку і дотепер залишаються поза увагою дослідників. Не вивчена еволюція релігійної самосвідомості римського суспільства у добу принципату. Практично уся життєдіяльність віруючої людини зумовлена релігійною самосвідомістю, а римське суспільство було глибоко релігійним. Наукова цінність проблеми та її недостатнє вивчення і визначають актуальність теми дисертації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в контексті досліджень вузлових проблем античної історії, що здійснюються на історичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка, зокрема в рамках теми кафедри археології та історії стародавнього світу - "Культурно-історичні процеси у Карпато-Волинському регіоні у первісну та середньовічну добу" (державний реєстраційний №0109U004345).

Метою дослідження є виявлення, систематизація, комплексний аналіз суспільно-політичного розвитку Римської Імперії у добу принципату та з'ясування його закономірностей. У роботі ретельно досліджено релігійну свідомість тогочасного суспільства, адже у Римі не було виразної різниці між релігією та політикою.

Тому передовсім треба розв'язати такі завдання:

· проаналізувати ступінь опрацювання теми в історіографії, визначити рівень її теоретичного осмислення та виявити перспективи дослідження;

· виявити інформативні можливості основних видів джерел і обрати методику їх використання;

· розробити оптимальну методологічну модель для досягнення поставленої мети;

· з'ясувати вплив держави на еволюцію релігійної свідомості римського суспільства;

· дослідити еволюцію релігійної самосвідомості римського суспільства;

· виявити закономірності функціонування системи принципату;

· з'ясувати особливості ідеологічного обґрунтування політичного режиму на чолі з імператором;

· простежити процеси трансформації римських суспільних інститутів у їх взаємозв'язку з розвитком політичної системи;

· дослідити основи імператорської влади;

· проаналізувати специфіку системи принципату як особливої форми правління.

Об'єктом дослідження є Римська Імперія доби принципату як суспільно-політичний і культурний (релігійний та ідеологічний) феномен.

Предмет дослідження - римське суспільство, його релігійна свідомість у взаємозв'язку з розвитком політичної системи Ранньої Імперії.

Хронологічні рамки роботи обумовлені її метою і завданнями. Нижня межа дослідження фіксується добою правління Октавіана Августа (27 р. до н. е. - 14 р. н. е.). Верхня хронологічна межа збігається з правлінням Олександра Севера (222-235 рр. н. е.), яким завершується доба Ранньої Римської Імперії. Необхідність з'ясувати природу системи принципату потребує вивчення суспільно-політичних явищ, починаючи од Августа. Період, який розглядається у дисертації, обмежується смертю Олександра Севера, за якою у Римській державі настала політична нестабільність, що переросла у тривалу політичну кризу.

Географічні межі дисертації зумовлені обраними об'єктом і предметом дослідження, його метою та завданнями, і в основному містяться на терені Середземномор'я.

Методи дослідження визначаються характером теми, метою та особливостями джерельної бази, покладеної в основу дисертації. Дослідницький підхід поєднує використання як загальнонаукових, так і спеціальних історичних методів дослідження. Методологічною основою роботи є принципи історизму та об'єктивності. Використано також спеціальні історичні методи: порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний, ретроспективний, індуктивний, герменевтичний. На різних етапах пошуку значення методів змінюється. Зокрема, на етапі дослідження джерел важливе місце належить герменевтичному методу. Для з'ясування особливостей суспільно-політичних явищ доби принципату важливим є системний підхід. Для розуміння принципату як цілісного суспільно-політичного феномену вирішальним є метод синтезу.

Наукова новизна одержаних результатів дисертації зумовлена як цілокупністю визначеної мети і поставлених завдань, так і засобами їх розв'язання. Максимально повно поданий історіографічний аналіз проблематики засвідчив відсутність її цілісного вивчення.

На захист виносяться вагомі висновки наукової новизни:

· критичний аналіз основних здобутків світової історіографії у контексті державно-правової історії та правління окремих імператорів;

· дослідження системи державного ладу періоду принципату;

· додатковий аналіз вузлових моментів розвитку системи принципату у визначених хронологічних межах, зокрема: реформи 27-23 рр. до н. е., динаміки у структурі джерел рабства, зміни соціальної мобільності;

· з'ясування складових успіху політичної пропаганди;

· докази існування династичної політики у період принципату;

· дослідження особливостей політичних репресій як невід'ємного складника політичної системи;

· аналіз основ провінційної політики Ранньої Римської Імперії;

· нове бачення еволюції римського громадянства;

· спростування оцінки системи принципату як Республіки чи діархії;

· комплексний аналіз суспільно-політичного розвитку Римської Імперії доби принципату;

· з'ясування взаємозв'язку елементів структури римського суспільства у І - на поч. ІІІ ст. н. е.;

· з'ясування впливу держави на еволюцію релігійної свідомості римського суспільства;

· докази важливості культу імператора для суспільно-політичного життя;

· визначення ролі Ludi Saeculares для ідеологічного обґрунтування імператорської влади;

· спростування низки історіографічних стереотипів у розумінні контроверз трикутника: уряд, суспільство, християнська релігія періоду Ранньої Імперії;

· з'ясування специфіки існування християнства у межах Римської Імперії;

· з'ясування особливостей релігійної самосвідомості римського суспільства.

Практичне значення результатів дисертації зумовлене новизною постановки дослідницьких завдань, авторською концепцією їх розгляду, відповідністю потребам сучасного історіографічного поступу. Її матеріали, положення та узагальнення можуть бути використані при написанні монографій, наукових і науково-популярних праць, зокрема з історії римських політичних, соціальних та релігійних інститутів. Проаналізовані в дисертації аспекти суспільно-політичного розвитку Римської держави у І - на поч. ІІІ ст. н. е. створюють базу для поглибленого дослідження ґенези системи домінату та перемоги християнства у цивілізаційному просторі Римської Імперії. Висновки дисертаційної роботи важливі для підготовки підручників, курсів лекцій, спецкурсів, методичних посібників з історії Стародавнього Риму, для написання курсових, дипломних і магістерських робіт студентами, які спеціалізуються на історії стародавнього світу.

Особистий внесок здобувача. Викладені в роботі положення та висновки належать дисертантові одноосібно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення, висновки та результати дослідження були апробовані при обговоренні дисертації на засіданнях кафедри археології та історії стародавнього світу Львівського національного університету ім. Івана Франка, у виступах з доповідями на наукових конференціях, симпозіумах, засіданнях "круглих столів" і семінарах різного рівня, серед іншого: на міжнародній конференції "Історія релігій в Україні" (Львів, 1999), Дрогобицькій міжнародній науковій історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 2000-літтю Різдва Христового і 300-річчю переходу галицьких єпархій до унії (Дрогобич, 2000), Міжнародній науковій конференції, присвяченій 100-річчю кафедри археології та історії стародавнього світу Львівського університету (Львів, 2005), Міжнародному науковому Конгресі українських істориків "Українська історична наука на шляху творчого поступу" (Луцьк, 2006), Міжнародній науково-практичній конференції "Молодіжна політика: проблеми і перспективи" (Дрогобич, 2007), Міжнародній науковій конференції "Актуальні проблеми історії стародавнього світу" (Київ, 2007), Міжнародній науковій конференції "Проблеми історії та археології України" (Харків, 2008), Дев'ятнадцятій науковій сесії наукового товариства імені Шевченка (Львів, 2009), Міжнародній науковій конференції "Актуальні проблеми історії стародавнього світу" (Київ, 2009).

Наукові положення і висновки дисертаційної роботи апробовані автором у викладанні курсів "Історія стародавнього світу", "Рецепція римського права у цивілізаційному просторі середньовічної Європи", на теоретичному семінарі кафедри всесвітньої історії Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Дисертацію рекомендовано до захисту на засіданні кафедри археології та історії стародавнього світу Львівського національного університету ім. Івана Франка.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження відображено у 27 публікаціях, у тому числі: 1 монографія, 26 наукових статей у фахових виданнях. Загальний обсяг публікацій - 40 друк. арк.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел і літератури, додатків. Текст дисертації - 363 сторінки, список використаних джерел і літератури - 85 сторінок (873 найменування), додатків - 3 сторінки.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, хронологічні межі, визначено об'єкт і предмет наукового пошуку, мету і завдання роботи, сформульовані методологічні принципи, розкрито наукову новизну отриманих результатів, їхнє практичне значення та апробацію.

Перший розділ - "Історіографія, джерела та методологія дослідження" - складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі "Історіографія проблеми" міститься історіографічний аналіз теми. Стверджується, що принципат - одна з найпопулярніших і водночас найбільш контроверзійних тем досліджень у світовій історіографії. Відправний етап її розвитку тривав до середини ХІХ століття і пов'язаний, в основному, з іменами французького вченого С. Тіллемона та англійського історика Е. Гіббона. На цьому етапі розвитку історіографії домінує думка про виникнення в Римі монархії ще од часів Августа та принципової близькості її до європейських монархій середньовіччя і Нового часу. Другий період у дослідженні принципату пов'язаний з ім'ям німецького вченого Т. Моммзена та його "Римською історією", перший том якої побачив світ 1854 року. Дослідник обґрунтовано виводив принципат із магістратур республіканського періоду і припускав існування політичної системи "демократичної монархії" чи діархії, тобто двовладдя імператора та сенату у І ст. н. е. Висновки Т. Моммзена викликали жваву дискусію, яка засвідчила існування трьох основних підходів до розуміння принципату. Перший, висловивлений Ж. Міспуле, визнавав принципат монархією. Другий, який обстоювали Е. Мейер, Г. Феpреро, стверджував "відновлення Республіки" у межах Римської держави, при чому принцепс був президентом цієї Республіки. Третій підхід зводився до підтримки теорії діархії (П. Віллемс). У другій половині ХІХ ст. М. Драгоманов здійснив перше вітчизняне дослiдження - написав магістерську дисертацію "Питання про історичне значення Римської імперії і Таціт" (1869). В. Кузіщин охарактеризував цю працю як цінний історіографічний доробок із ґрунтовним аналізом давніх та новочасних поглядів на Римську імперію.

Наприкінці ХIХ - у першій чверті ХХ ст. в історіографії принципату домінує думка про монархічний характер влади римських імператорів. Таку позицію обстоювали В. Герьє та Е. Грім. Стверджувалося, що Август став монархом, навіть не прагнучи цього. Був також погляд на принципат як на діархію, яка будь-якої миті може стати неприхованою монархією. На думку Т. Тейлора, ще за життя Августа діархія перетворювалася на фікцію, а римська конституція від Августа до Веспасіана - це неухильна трансформація формальної діархії у монархію.

У 1937 р. вийшла монографія А. Премерштейна "Про становлення і сутність принципату". Основою влади імператора історик вважає клієнтелу. Він стверджує, що імператор не мав чітко визначеного правового статусу, хоч в умовах принципату був главою держави. Цю концепцію підтримує сучасний російський дослідник Ф. Михайловський. Він наголошує, що найважливішою рисою правового оформлення влади принцепса стала відмова Августа від чітко визначеного статусу. Принцепс був першим громадянином, першим сенатором, але не був магістратом. Л. Омо розглядав Імперію як компроміс між старими інститутами і новими потребами. На його думку, управління Римом та Італією теоретично залишалось у руках сенату, народних зборів і магістратів, але імператор, завдяки проконсульському імперію, мав військову, цивільну та судову владу на всій території. Ідея завершеного цезаризму, що прийшла з провінцій, була врешті-решт нав'язана Риму та Італії. Для Г. Вагенворта терміни princeps та auctor (особа з правом приймати рішення і діяти) були синонімами, він порівнював принцепса з "Fьhrer" новітнього часу.

Глибоким знавцем принципату був видатний російський учений М. Ростовцев. Він писав, що зовнішня форма влади Августа не має вирішального значення. Август не створив нічого нового і навіть цього не прагнув. Він узяв ту форму, яку підготували його попередники - Помпей і Цезар, причому його влада в її офіційному формулюванні за духом була ближчою до влади Помпея, аніж до влади Цезаря. Принципово важливо, що Август у формулюванні своєї влади уникав усього кричущого та зухвалого, різко відмежувався від титулу диктатора та "начальника звичаїв". Верховне командування військом він побудував за традицією Помпея. Воно базувалося на тривалій, щоп'ять чи щодесять років поновлюваній проконсульській владі, яка поширювалась на територію цілої Імперії. Усю сукупність цивільної влади він зумів умістити у даровані йому трибунські повноваження, усе інше, на думку М. Ростовцева, було лише несуттєвими додатками. Позиція М. Ростовцева - це підтвердження висловленої раніше думки, що Август був імператором не більше за Цезаря. Але такий підхід не враховує запроваджені Августом зміни у релігійній політиці, формування династії, політичну пропаганду та ін.

М. Хеммонд продовжує "модерністську" лінію Е. Мейера та Г. Феpреро. Він стверджує, що влада Августа не виходить за межі республіканської конституції, а імператор діє на основі imperium, який був наданий йому сенатом і римським народом. На думку Е. Лютвака, принципат мав республіканську форму і самодержавний зміст. Август був лише першим громадянином, але це був громадянин, який контролював вибори усіх магістратів та командував усією армією. Подібного висновку дійшов Ф. Марш: імператор був просто полководцем Республіки, якому на тривалий термін було вручено виняткову владу, але ще до своєї смерті Август став імператором у сучасному розумінні і абсолютним правителем усього римського світу. К. Вержбицький вважає, що Август майстерно замаскував авторитарну сутність системи принципату, хоч вона рельєфно проступила у добу Юліїв-Клавдіїв - республіканізм перетворився на фікцію. В. Еренберг характеризує принципат як монархію у республіканській формі. Г. Кнабе захищає ідею про певний компроміс, що полягав у збереженні республіканських політичних форм, з одного боку, та опорі на сили, які руйнували традиційні норми, - з другого. В. Сергєєв уважає, що за формою державний лад принципату був монархією, але по суті це "олігархічна держава", де панівне становище належить сенатському стану. Г. Роу аргументовано доводить, що принципат набув вигляду монархії, в якій імператор - не просто сума формально наданих йому повноважень: принципат зберіг республіканські інститути - сенат, народні збори, магістратури та жрецтво, а робочі зв'язки імператора з цими інститутами надали Римській монархії особливого характеру.

У новітньому антикознавстві досліджуються різноманітні аспекти державного управління доби принципату. Новий аналіз функціонування уряду Римської Імперії пропонує Д. Лендон. Він наголошує важливу роль понять "honos", "dignitas", "auctoritas", "фйµЮ", "дьоб", "`оЯщµб". К. Ніколе вказує, що Рим мав імперію до того, як став Імперією, і розмірковує про зв'язок між географією та управлінням. І. Д'яконов стверджує: найважливішою рисою Римської Імперії було те, що її завоювання здійснені не царями, як у деяких традиційних державах, а самим Римом-полісом (Urbs), ключові середземноморські країни були завойовані Римом у республіканську добу.

У середині ХХ ст. окреслюється теорія принципової неможливості дати чітке визначення принципату. Таку концепцію обстоював німецький вчений Л. Вікерт, її розвиває О. Єгоров, стверджуючи, що принципат - це унікальна політична система, яку не охоплює жодна правова дефініція.

У сучасній історіографії також поширений погляд на принципат як Римську форму монархії, коли принцепс та сенат роблять вигляд, ніби монархії немає. На думку Д. Кроссана, Рим, започаткувавши республіканську форму правління, попереджає нас про несумісність демократії та імперії: "Ми можемо мати або демократію, або імперію, але не те й те водночас - принаймні вельми довго".

Вивчення проблем античності має давні традиції в Україні. Пріоритетними напрямками сучасної української історіографії античності є розмаїті аспекти політичної, соціальної та економічної історії міст-держав Північного Причорномор'я, досліджуються проблеми історії Стародавньої Греції. Україна має потужну школу класичної філології. Традиційно менший інтерес викликає дослідження історії Стародавнього Риму. Але і тут ми маємо перлини наукового пошуку. М. Драгоманов, дослідивши історію римської Імперії, дійшов висновку, що Римська Імперія була не так занепадом римського світу після Республіки, як свого роду прогресом коли не політично, то соціально і культурно. Конституцію Римської Імперії М. Драгоманов уважав прогресивнішою за конституцію Республіки, бо вона ставила метою держави загальне благо для усіх, без привілеїв. Причини падіння Республіки, на думку історика, треба шукати в аристократизмі та придушенні плебсу, провінцій, рабів… імператори розпочали емансипацію пригноблених. Падінню Республіки сприяла філософія, яка напрацювала ідеал ізольованої особистості, була збіжна з демократизмом, що підняв людей, котрі не мали політичного духу. М. Драгоманов визнає: час імператорів поступається республіканському часові рівнем політичної свободи, але з політичної свободи користало у Стародавньому Римі лише незначне число громадян, а свідомо лише невелике число аристократії. Основою Римської Імперії історик уважав рівність, мир та загальне процвітання.

Сучасна українська історіографія принципату представлена в основному Харківською школою. І. Сергєєв стверджує, що роль сенату у політичному житті Римської держави в епоху принципату була набагато меншою за ту, яку він відігравав у період Республіки. На думку вченого, основою імператорської влади за принципату було верховне командування збройними силами Римської держави, а сама римська армія зазнала варваризації. Водночас доводиться констатувати, що історія Стародавнього Риму не посідає належного місця у наукових студіях сучасних українських істориків, а комплексний аналіз суспільно-політичного розвитку Римської імперії доби принципату в українській історіографії відсутній.

Для історіографії принципату новітнього часу типовим є те, що значною мірою дослідники характеризують правління тих чи тих імператорів, зосереджуючи увагу на окремих аспектах внутрішньої політики. При аналізі правління окремих імператорів розглядаються, здебільшого, питання політичної пропаганди, політичних репресій, римської армії, релігійного розвитку, династичної політики тощо.

Розбіжності у методах визначення суті системи принципату відображають багатогранність проблеми. З викладеного виводимо висновок, що логіка генези та еволюції дослідження проблеми потребує глибокого вивчення суспільно-політичного розвитку ранньої Римської Імперії через аналіз та синтез дискусій у цілісному контексті розвитку історіографії принципату.

У другому підрозділі "Джерельна база дослідження" дисертант виокремлює такі блоки джерел: твори античних авторів (історичні і художні), епіграфічний та нумізматичний матеріал, витвори мистецтва. Доба принципату добре представлена творами античних істориків і біографіями імператорів. Найважливішими джерелами є твори сучасників принципату. На жаль, багато що не збереглося. Втрачені праці Азінія Полліона, Кремуція Корда та низки інших авторів. Твори, що дійшли до нас, поділяються на латино- і грекомовні. У латиномовній традиції є багато спільних рис. Зокрема, всі автори значну увагу приділяли особистим якостям імператорів, а не їхнім політичним пристрастям та вчинкам.

Серед джерел вирізняються своєю цінністю праці Публія Корнелія Таціта (бл. 55 р. н.е. - бл. 120 р. н. е.). Описуючи конфлікт імператорів із сенатом, автор цілком на боці сенату, що стоїть на сторожі традиційної моралі та звичаїв. Історик з великою симпатією наводить приклади сенаторів, які зуміли у складних умовах зберегти свою гідність і мужність. Натомість ті, що запопадливо служать імператорам, рятують своє життя та майно доносами, забарвлені чорним, викликають відразу. Таціт сформулював своє кредо історика: писати "без гніву та упередженості" (sine ira et studio). Проте втілити цей принцип у життя історику не вдалось. У своїй творчості Таціт відображав погляди сенатської аристократії, виявляв прихильність до старих республіканських моральних засад, яким суперечили реалії життя тогочасного римського суспільства. Імператори, яких він вважає "поганими", зокрема Тіберій, зображені однобічно.

Молодшим сучасником Таціта був Гай Светонiй Транквiлл (бл. 70 - 140 рр. н. е.). Перебуваючи на посаді очільника iмператорської канцелярiї (ab epistulis), історик мав змогу користуватись державними архiвами. З написаного Светонієм до нас дiйшли уривки творiв "De grammaticis", "De rhetoribus", "De poetis", а також найцінніша для нас праця "De vita XII Caesarum" без вступної частини. Автор використав багатий i невідомий iншим iсторикам джерельний матеріал. Особливо важливим є матеріал для років, про які бракує свiдчень Тацiта: час правлiння Калiгули, першi роки принципату Клавдiя, останнi роки правлiння Нерона. Цінність твору Светонія зумовлюється великою кiлькiстю унiкального матерiалу та його високою достовірністю.

Одним із найважливіших джерел вивчення принципату є листи Плінія Молодшого (62 - бл. 113 р. н. е.). Їх читати надзвичайно цікаво, а цінна інформація про історію Риму робить їх важливим джерелом для вивчення культурного, економічного та суспільно-політичного життя імперії І - поч. ІІ ст. н. е. В одному листі Плінія до Траяна та відповіді імператора містяться важливі відомості про раннє християнство. Ще один твір Плінія - "Панегірик" - це промова, адресована, як велів звичай, імператору з висловленням подяки за доручення консулату. Пліній малює образ ідеального правителя. Цей твір є важливим історичним документом і разом з тим чудовим прикладом урочистого красномовства. Пліній помер у провінції Віфінія і Понт, справедливому управлінню якою віддав усі сили.

Сучасна наука не має єдиної думки щодо часу створення збірки "Scriptores Historiae Augustae" та автора, чи авторів. Збірка об'єднує 30 біографій імператорів, узурпаторів та претендентів на трон від Адріана до Нумеріана (117-284 рр. н. е.). Висловлюються серйозні застереження щодо цінності біографій як історичного джерела. Поряд із сумнівними даними збірник містить важливий фактичний матеріал, без критичного використання якого неможливо сьогодні уявити наші знання про Рим ІІ-ІІІ ст. н. е. Для окремих років цей збірник є чи не єдиним історичним джерелом.

Серед грекомовних авторів передовсім треба назвати Діона Кассія (155-235 рр. н. е.). Багато відомостей його "Римської історії" не викликають сумнівів. Проте, при викладі фактів І ст. н. е. трапляються неточності, зумовлені судженнями автора про події двохсотлітньої давнини. Діон дуже цікавився особистими якостями правителів, оцінюючи імператорів крізь призму їх ставлення до сенату, війни та миру, правосуддя. Він говорив про переваги монархії над демократією, використовуючи традиційні аргументи грецької історіографії. Діон зазначає, що монархія корисніша, бо важко знайти багатьох добродійників у демократичному суспільстві. Тому - навіть якщо до влади прийде негідник - це краще за натовп негідників.

Важливим джерелом інформації про період кінця ІІ - поч. ІІІ ст. н. е. є праця Геродіана (бл. 170 - бл. 245 рр. н. е.) "Історія імператорів після Марка Аврелія". Твір описує події від смерті Марка Аврелія до вступу на трон Гордіана ІІІ (180-238 рр. н. е.). Кожна книга присвячена історії правління одного або двох імператорів. Тут трапляються хронологічні та географічні неточності, але "Історія імператорів після Марка" є цінним документом, особливо для періоду після 229 р. н. е., на якому переривається твір Діона Кассія. Геродіан наводить невідомі нам факти.

Єврейський історик Йосиф Флавій (37 - бл. 100 р. н. е.) писав грецькою мовою. Він брав активну участь у єврейському повстанні 67 р., потрапив у полон, був звільнений Веспасіаном, якому передрік імператорську владу. Будучи лібертином, отримав родове ім'я Флавій. Останні роки життя перебував при дворі римських імператорів, де займався літературною творчістю. Він написав низку творів. Для нашої теми найважливішими є останні книги "Іудейських старожитностей". Йосиф Флавій чітко визначився щодо правлячого режиму, тому його твори тенденцiйні.

Окремий блок джерел складають лiтературнi твори того часу. Серед них передовсім називаємо праці Сенеки Молодшого (близько 4-65 рр. н. е.). Його лiтературну спадщину складають фiлософськi "Листи до Луцілія" та низка трактатiв і творiв на сучасну для автора тему. Багато важливої інформації щодо суспільно-політичного розвитку Римської Імперії у ІІ ст. н. е. містять твори Публія Елія Арістіда Феодора (117-180 рр. н. е.). Особливу цінність для нашої теми має одна із його найвідоміших промов - "Похвала Риму" ("Е_т мюмзн"). Важливим джерелом по нашій темі є також твори Ювенала, Марціала та ін.

Не менш важливий блок джерел складають епіграфічні матеріали. У роботі використані написи, зібрані у виданнях Й. Кірхнера, В. Діттенберга, Г. Дессау, Й. Ореллі, О. Штаєрман, Corpus inscriptionum Latinarum, тематичні збірки, а також матеріали, що друкуються в L'Annйe йpigraphique. Окремі написи, як "Res gestae divi Augusti" та "Lex de imperio Vespasiani", своєю цінністю не поступаються творам античних авторів. Те, що автором "Res Gestae" є Октавіан Август, засновник системи принципату, з одного боку, збiльшує цiннiсть цього твору, з іншого - змушує сумнiватись у достовiрностi викладених у ньому фактiв. Однак зiставлення з iншими джерелами свiдчить, що немає підстав говорити про Августову фальсифiкацiю, хоча варто погодитися, що цей документ тенденцiйний. Август підкреслює свої досягнення, але замовчує невигідні для нього факти. "Lex de imperio Vespasiani" - це постанова сенату, прийнята після утвердження при владі імператора Веспасіана. Її зміст має надзвичайно важливе значення для розуміння правового підґрунтя влади римських імператорів доби принципату.

Вагому інформацію дають нам нумізматичні джерела та твори мистецтва, особливо щодо релігійного розвитку, політичної пропаганди, династичної політики.

Отже, вивчення суспільно-політичного розвитку Римської Імперії у добу принципату базується на великому корпусі джерел, що дає можливість глибоко аналізувати події та явища і зробити обґрунтовані висновки.

У третьому підрозділі "Методологія наукового пошуку" розглядається теоретичне підґрунтя проведеного дослідження.

У сучасній історіографії принципату немає єдиної методологічної концепції як консенсусу істориків. Одні дослідники схиляються до надмірного критицизму і готові ставити під сумнів значення Таціта як історика, інші намагаються втиснути принципат у прокрустове ложе герменевтичного історизму, формаційної, цивілізаційної чи якоїсь іншої теорії. Нерідко у дослідженнях простежується упередженість, зумисна прихильність автора до тієї чи тієї концепції. В історіографії співіснують вельми суперечливі тенденції: намагання сприймати принципат крізь призму сучасного світогляду, острах проведення будь-яких історичних паралелей. Звісно, антична цивілізація є унікальним явищем із особливим світосприйняттям, специфічними політико-правовими, суспільними і культурними категоріями. Водночас кількісні та якісні параметри джерельної бази, як і сучасний стан її вивчення, створюють передумови для проведення всебічного об'єктивного дослідження.

Отже, теоретична модель нової культурно-інтелектуальної історії найпридатніша для реалізації завдань дослідження. Цей напрямок тяжіє до методологічного плюралізму, міждисциплінарності, орієнтує дослідника передовсім на вивчення інтелектуальної діяльності і процесів у сфері гуманітарного, соціального та природничо-наукового знання в їх конкретно-історичному соціокультурному контексті. Це спонукає антикознавців враховувати широке історико-культурне тло становлення та розвитку системи принципату. Особлива увага в сучасній культурно-інтелектуальній історії звертається на з'ясування того, що з ідеологічних комплексів сприймалося та утримувалося масовою свідомістю. А з іншого, досліджуються способи поширення нових ідей, передовсім у зламні періоди.

Поряд з окресленими перспективами макро- та мікроаналізу, сучасна інтелектуальна історія значну увагу зосереджує на вивченні "безлюдної" історії ідей. У нашому випадку, наприклад, надзвичайно цікавим видається простежити, як концепція принципату - оптимального державного устрою з точки зору Октавіана Августа - абстрагувалася від свого творця.

Сучасна історична наука тяжіє до методологічного плюралізму, що передбачає звернення дослідника до цілісного комплексу джерел. Потреба перегляду запропонованих низкою авторів окремих положень та подолання надмірного впливу деяких теорій не означає безумовної відмови від вагомих досягнень як світової історіографії принципату, так і здобутків колишнього радянського та українського антикознавства. Саме такий підхід покладено в основу цього дослідження.

У другому розділі "Система державного ладу Ранньої Римської Імперії" констатується, що розуміння суті системи принципату неможливе без аналізу змін в управлінні Римською державою, які відбулися з переходом до Імперії. У підрозділі 2. 1. "Державне управління доби принципату. Контроль за фінансами" стверджується, що підсумком реформи 24-23 рр. до н. е. стала концентрація у руках Августа повноважень плебейського трибуна з проконсульським імперієм. Це поєднання, разом із посадою Pontifex Maximus, було основою імператорської влади доби принципату. За тими реформами принцепс не був об'єктом права для законів, у тому числі й власних. Одним із найдискусійніших моментів, пов'язаних із суттю системи принципату, є питання auctoritas імператора. Автор переконаний, що auctoritas принцепса (Pater Patriae) у масштабах держави має ту ж природу, що й auctorіtas глави сімейства (Pater familias) у масштабах сім'ї. Auctorіtas принцепса посилювалася його позицією патрона щодо усіх общин, підконтрольних Римській державі.

Вельми дискусійним питанням антикознавства є місце і значення сенату як інституту у системі принципату. В історіографії, з одного боку, висловлюються думки, що сенат був вищою установою держави у період принципату і брав безпосередню участь у законодавстві, з іншого - що сенат виконує тепер не законодавчі функції, а лише адміністративні. Однак епіграфічний матеріал однозначно стверджує, що сенат був безпосереднім творцем законів. Безперечно, сенат міг видавати закони, ці закони діяли, але часто справжнім їх ініціатором був імператор. Імператори, як колись республіканські магістрати, прикривались сенатом у тих питаннях, які могли б вирішити самостійно. Автор стверджує: дискусії щодо місця сенату у системі принципату значною мірою спричинені тим, що у період правління окремих імператорів створювалася ілюзія зростання його значимості. Однак проходження cursus honorum сенатором неможливе без підтримки з боку імператора. Тож доступ до вищих магістратур та командування легіонами можливі лише як дарунок принцепса.

Нові реалії приводять до формування цілком нової групи політичної еліти - друзів імператора. Можливо, уже в період Антонінів "друг імператора" перетворюється на титул. Визначальним був вплив імператора на судочинство. Імператор особисто очолював вертикаль судової влади, на його ім'я можна було подати апеляцію на рішення міського чи провінційного суду. Як твердить Елій Арістід, імператор завжди візьме до уваги справедливу вимогу. Тому той, хто виніс несправедливий вирок, боїться результату розгляду апеляції не менше, ніж засуджений боявся суду. Від імені імператора правосуддя здійснювали префекти преторія. Їм допомагала особлива канцелярія під орудою чиновника, що належав до ordo equestris. Коли імператор брав участь у судовому процесі, він одноосібно приймав рішення після ретельного розслідування обставин справи, а присутні на засіданні магістрати, наближені імператора та правники мали лише дорадчий голос. Уже за Юліїв-Клавдіїв (як мінімум за Нерона, але можливо, і за Клавдія) в адміністрації імператора був спеціальний чиновник з лібертинів (a cognitionibus), що займався підготовкою судових справ.

Важливий крок у розвитку імперського адміністративного апарату зробив імператор Вітеллій. Він передав вершникам посади, які раніше обіймали лібертини імператора. Остаточно ця практика була затверджена імператором Адріаном, який призначив вершників на посади у свою канцелярію. Тепер втрачається безпосередній зв'язок між службовцями імператора та його сім'єю, а посади при імператорському домі стають переважно державними. Наступний етап у справі державного управління пов'язаний із Септімієм Севером. Він понизив статус Італії до рівня провінції і замінив сенаторів вершниками в адміністрації Імперії. Автор стверджує, що немає достатніх підстав розглядати принципат Олександра Севера як відхід від політики династії, приналежністю до якої він пишався.

За Республіки фінансові питання залежали від волі сенату. Ніщо так промовисто не характеризує зміни у системі управління Римською державою у добу принципату, як контроль за карбуванням монети. Саме тут проявилася повною мірою сила імператорської влади. Уже за Августа окреслилась тенденція використання приватних коштів імператора для розв'язання державних питань та змішування державного і приватного майна. Поряд із державною скарбницею (aerarium) Август створює власну (fiscus). У провінціях утворили місцеві fisci. Облік прибутків та видатків ерарія і фіску вели окремо, проте імператор повністю контролював обидві скарбниці. Була тенденція до збільшення надходжень фіску коштом ерарію. Та й сам ерарій переходить під контроль імператора. Встановлення та скасування прямих чи непрямих податків зосереджується в імператорській адміністрації. Сенат розпоряджався лише надходженнями від прямих податків із сенатських провінцій. Коли цих коштів не вистачало, ерарій поповнювався коштами імператора. Майно імператора було спершу приватною власністю Августа та його наступників. Його розміри поступово збільшувались через анексії, конфіскації та успадкування. Для окремих категорій населення стає правилом включення імператора до числа спадкоємців. Зі смертю Нерона приватні володіння Юліїв-Клавдіїв перетворили на patrimonium principis, відтоді приватна власність принцепса долучається до офіційно визнаної посади принцепса. Величезні земельні володіння імператора були джерелом поповнення імператорської скарбниці, вони забезпечували Рим дешевим збіжжям. Якщо в Єгипті був неврожай, імператор не лише задовольняв потреби держави у хлібі з інших джерел, але мав можливість допомогти і цій провінції, що була однією з житниць Імперії. Поступово стирається грань між майном імператора та суспільною власністю.

У період принципату декілька інновацій суттєво збільшили розмір державних позик. Володіючи величезним майном, імператор через своїх рабів та лібертинів позичав великі суми грошей для тих чи тих комерційних проектів. Ще одним важливим нововведенням щодо державних позик були alimenta, запроваджені Нервою та Траяном. Ці заходи сприяли інтенсифікації грошового обігу в Італії. Загалом фінансова система доби принципату функціонувала без суттєвих збоїв.

У підрозділі 2.2. "Політична пропаганда" стверджується, що пропаганда стала важливою складовою політичної системи, сформованої у Римі наприкінці І ст. до н. е. Од часу Августа вона набула рис державної політики і охопила не лише всю територію Римської Імперії, але через релігію, монети, написи, архітектуру, літературу, твори мистецтва вийшла далеко за її межі - як географічно, так і хронологічно. Автор наголошує, що Горацій, Вергілій та інші митці були одночасно і провідниками офіційної політичної пропаганди, і об'єктами її впливу, але не сліпим знаряддям у руках принцепса. Успіхові пропаганди сприяли очікування суспільства, актуальність проголошених гасел. Закладена Октавіаном Августом база політичної пропаганди була активно використана наступними правителями. Основні її риси залишались незмінними від Августа до Северів. При зміні правлячої династії пропаганда прагне переконати громадян у наступності та законності принципату. Імператори активно використовували у пропагандистських цілях усе, що було пов'язане з релігією. Пропаганда покликана була забезпечити внутріполітичну стабільність Імперії. Поза дією політичної пропаганди не залишався жоден римлянин, жодна верства населення, жоден політичний чи соціальний інститут. Можна констатувати тотальний характер політичної пропаганди доби принципату. Значною мірою саме успішна пропаганда сприяла непохитності політичного режиму І, ІІ і початку ІІІ століття н. е.

У підрозділі 2.3. "Політичні репресії" відзначено, що не усі переслідування доби принципату мали політичний підтекст. Однак політичні репресії стали проявом трансформації політичної системи Риму у добу принципату. Вони не були для Риму новим явищем. Досить пригадати репресії Марія, Сулли чи тріумвірів. Це залишалося в історичній пам'яті римського суспільства, створюючи сприятливий ґрунт для функціонування репресивного механізму. Автор поділяє думку Д. Лендона, що в основі деспотизму лежить сила та страх: "Страх - це дуже економний шлях управління: багато страху може бути створено дуже малою силою". Зміна політичного режиму призвела до нової якості репресивного механізму.

Доведено, що використання репресій у політичній боротьбі ініціював Август. Наступним імператорам залишалося лише скористатися його досвідом. Режим відповідав репресіями на реальні загрози. Ідеться і про республіканську за духом опозицію, і про спроби узурпації влади. Небезпека чекала на будь-кого, хто був потенційною загрозою владі принцепса. Підставою для переслідування були знатні предки, великий маєток, висока духовність та слава. Автор заперечує твердження, що стоїцизм став останнім притулком давнього римського духу. Стоїки, як і представники інших тогочасних філософських течій, ставили під сумнів засади традиційної римської релігії, що ніяк не може поєднуватись із давнім римським духом. Прихильність до стоїцизму не завадила Сенеці стати впливовою фігурою в оточенні імператора Нерона. Опозиція стоїків була пасивною і стосувалася принципату конкретного імператора - Калігули чи Нерона, а не принципату загалом. Можна було б пояснити політичні репресії окремих імператорів суб'єктивними факторами. Проте ситуація була такою ж і за інших правителів. Спростовано твердження про відсутність опозиції за Антонінів. Якщо у тоталітарному суспільстві не лунає гучно голос протесту, це ще не свідчить, що всі задоволені політичним режимом. Християни не сприймали культ імператора, були в опозиції до влади. Опозиційні настрої поширювались і у вищих прошарках суспільства. Дивною була б відсутність відмінності між опозицією І і ІІ ст. н. е. За Антонінів масштаби політичних репресій були менші, аніж за Юліїв-Клавдіїв чи Флавіїв, але це не свідчить про зміну характеру влади. Століття інтенсивного терору неминуче призвело до зменшення числа готових ризикувати життям заради ідеалів Республіки чи заради того, щоб замінити одного імператора іншим. Проте кожен правитель Римської держави у І-ІІ ст. н. е. використовував репресивний механізм для придушення політичних противників.