Суспільно-політичний розвиток Римської імперії в І – на поч. ІІІ ст. н. е.: від "відновленої" Республіки до сенатської монархії

Підрозділ 2.4. "Династична політика" присвячено проблемі формування у Римі правлячих династій. Спростовано твердження про відсутність династичної політики у добу принципату. Далеко не завжди династичні плани вдавалося реалізувати (зокрема Макріну та Гальбі). Є підстави твердити, що заснувати династію намагався Вітеллій. Наявність династії давала римлянам і самому принцепсу відчуття певної стабільності. Перехід влади до наперед визначеного легітимного спадкоємця давав можливість уникнути жорстокої боротьби між кількома, хоча й достойними, претендентами. Династична політика, що сформувалась уже за Августа, стала важливою складовою системи принципату, надала системі монархічних рис та у своїй природі не змінилась до Северів. Суть її полягала у забезпеченні передачі влади бажаному для правителя спадкоємцю, який переважно був пов'язаний родинними узами з імператором. Коли цей порядок порушувався, держава здебільшого переживала серйозні потрясіння, як це трапилося після смерті Нерона, Коммода, Каракалли, Олександра Севера. римський принципат імператор релігійний

У підрозділі 2.5. "Зміни у провінційній політиці. Римське громадянство" стверджується, що провінційна політика Риму якнайкраще віддзеркалює зміни у суспільно-політичному розвитку, які відбулися у Римській державі з переходом до принципату. Важливим моментом у провінційній політиці Риму було те, що вона проводилася із врахуванням перспектив зовнішньої політики Імперії. Невелика чисельність провінційної адміністрації, коли на одного імперського чиновника припадало 350 000-400 000 осіб, засвідчує високу ефективність системи управління римськими провінціями. Після поділу провінцій на імператорські та сенатські виникла потреба нової організації провінційного управління. У провінціях, що були передані сенату, могла бути збережена попередня фінансова адміністрація - квестори. Управління в імператорських провінціях потребувало нових підходів. Формується система прокураторів, підзвітних особисто імператору. Єдиним винятком був Єгипет, яким управляв префект вершницького звання; Єгипет був особистою власністю принцепса. Послаблюються зв'язки між римськими сенаторами та провінційними містами. Різко зменшується число зв'язків патронату-клієнтели, встановлених між провінційними містами та патронами. Натомість зв'язки патронату-клієнтели встановлюються між провінційними містами з одного боку та імператорами і членами імператорського дому - з іншого. Це засвідчує неухильність послаблення впливу у провінціях не лише окремих сенаторів, але й сенату загалом. Проаналізувавши епіграфічний матеріал, автор підтверджує справедливість тверджень С. Утченко, що imperium proconsulare Августа поширювався на усю територію Римської держави за межами Рима та Італії, як на імператорські, так і на сенатські провінції. Автор також погоджується із твердженням Т. Тейлор, що сенат не мав locus standi в імператорських провінціях. За Імперiї провінції з об'єкту дії imperium римського народу, реалізованого через магістратів та про-магістратів, перетворюються на територіальні складові Імперії, на них поширюється адміністративне управління, система оподаткування та оборони.

Дисертант спростовує твердження, що од часу Антонінів (138-180 рр. н. е.) практично не було різниці між римським та провінційним громадянином. У період Республіки поширення римського громадянства контролювалось "величчю римського народу" (maiestas populi Romani). За Імперії уособленням "величі римського народу" стає імператор, який, окрім іншого, перебирає контроль і над даруванням громадянства. Інститут громадянства був важливим інструментом романізації та забезпечення стабільного розвитку Римської Імперії. Римляни вибирали тих, кого хотіли ввести у свою общину, розбещуючи керівну еліту союзників, котрим римське громадянство надавалось як певного роду компенсація за надані послуги. Автор твердить, що романізація проходила паралельно з урбанізацією. Романізацію варто розглядати не як мету, а як засіб, за допомогою якого провінції інтегрувалися у Римську імперію. Латинізація посилювалася в результатi перемiшування населення, що було наслiдком природних процесiв, а не цiлеспрямованої полiтики Риму. Водночас, грецькі міста були мало відкриті для романізації на лінгвістичному рівні. Дисертант погоджується з твердженням, що Рим міг небагато запропонувати еллінам, а термін "романізація" фіксує те, що відбулося у певних регіонах на Заході Імперії і чого не було на Сході. На початок ІІІ ст. н. е. процес романізації провінцій зайшов так далеко, що у 212 р. н. е. імператор Каракалла, як свідчить більшість джерел надав повне право римського громадянства усім вільним жителям Імперії. Автор вважає справедливим твердження Д. Хітера, що політику Каракалли не варто розглядати як процес зрівнялівки. На той час посилюються відмінності між вищим класом (honestiores) та нижчими прошарками (humiliores) суспільства. Вони були не лише обмежені у юридичних правах, але й зазнавали покарань, які у попередні століття застосовувались лише щодо негромадян.

У третьому розділі - "Римське суспільство у період Ранньої Імперії", поділеному на шість підрозділів, - розглядається еволюція всіх станів та соціальних верств римського суспільства, від сенаторів до рабів. Відзначено велику роль римської сім'ї у піднесенні Риму. Коли Рим перетворився на Імперію, а Республіка - на принципат, у римських сімейних традиціях відбулися значні зміни. Уряд намагався відновити традиційні цінності римської сім'ї. У дисертації доведено, що сімейне законодавство Августа, попри справжні мотиви законодавця, вкладало до рук імператора додаткові інструменти контролю за представниками вищих верств римського суспільства.

У підрозділі 3.1. "Ordo senatorius (amplissimus)" розглядаються процеси, які відбувались в ordo senatorius у добу принципату. Автор не погоджується з твердженням, що саме Август запровадив майновий ценз як необхідну передумову для досягнення магістратури. Виявлено, що майновий ценз для сенаторів існував уже за Республіки. Од часу Августа приналежність до ordo amplissimus глави сім'ї (pater familias) гарантувала той самий суспільний старт і його синам. Потребуючи управлінського досвіду сенаторів, Август дозволив їм зберегти усі почесті та привілеї. Державна діяльність сенаторів за принципату набуває нового характеру: служба державі поступово перетворюється на службу імператорові. Потрапляння у сенат не гарантувало довічної приналежності до ordo amplissimus. Передовсім, сенатор повинен був зберігати встановлений розмір майна. Сенаторів, які не мали високих моральних якостей, теж могли вивести зі складу цього органу. У період принципату серед сенаторів не було представників багатьох знаменитих родів, яким раніше належала визначальна роль у політичному житті Римської держави. Користуючись своїми цензорськими повноваженнями, імператори на свій розсуд мали можливість заповнити вакантні у сенаті місця, беручи до уваги лояльність претендента до режиму. У сенат усе частіше потрапляли люди з муніципій, колоній і навіть провінцій. Водночас імператори вдаються до заходів, спрямованих на нівелювання відмінностей всередині ordo senatorius, намагаючись зберегти його de facto як ordo Італії. З одного боку, ordo senatorius доби принципату - це замкнута суспільна група, з іншого - ця група досить активно поповнюється ззовні. Окрім суб'єктивних причин цей процес був детермінований і об'єктивними факторами. У римських аристократичних родинах зазвичай було менше трьох дітей. Разом із високою смертністю це призводило - на думку демографів - до зменшення чисельності еліт. Участь сенату в управлінні державою визначалась, в основному, характером правління того чи того імператора. За "доброго" імператора сенат задовольнявся формальною причетністю до державного управління, за "поганого" - чекав кінця його правління і сподівався, що наступний буде "добрим". Врешті-решт це призводить до наростання серед сенаторів політичної апатії.

У підрозділі 3.2. "Ordo equestris (secundus)" відзначено, що вершники мали можливість активно займатись лихварством і комерцією, а сенатори вважали це принизливим. Проте у період Імперії лихварство та брудні грошові операції поступово зосереджуються в руках багатих лібертинів. Натомість вершники усе активніше залучаються до адміністративної служби. Просування вершницькою кар'єрою не було так чітко окреслено, як сенаторський cursus honorum. Імператори сприяли просуванню на вищий щабель наближених до себе вершників, порушуючи усталений звичай. Поза межами ordo equestris не можна було зробити кар'єру ні у сфері цивільній (за винятком муніципальних посад), ні у військовій (де доводилось обмежуватися посадою центуріона). Роль вершників у державі посилюється з падінням дому Юлів-Клавдіїв. Реформи Адріана сприяли зростанню кількості чиновників. Тому довелося зменшити вимоги до претендентів на вершницьку кар'єру. Імператор Адріан визнав цивільну службу еквівалентною військовій. Отже ті, що служили при імператорській скарбниці та на нижчих адміністративних посадах, могли отримати прокураторство чи префектуру без військової служби. Основна маса вершництва безумовно підтримувала новий режим. Проте позиція верхівки - primores equitum - була близькою до позиції сенаторів. Таціт, характеризуючи реакцію суспільства на смерть Нерона, наголошує, що primores equitum раділи майже так, як сенатори. Кар'єра вершника, як і кар'єра сенатора, значною мірою залежала від наявності чи відсутності підтримки імператора.

У підрозділі 3.3. "Солдати" зазначено, що у загальному складі населення Імперії військові становили меншість, але вплив цієї групи населення на політичний та суспільний розвиток Риму був значно більший за її питому вагу. Треба розрізняти роль командного та рядового складу армії у римському суспільстві у період Імперії. Перший формувався з римських юнаків, що належали до вершницького та сенаторського стану і мав військову службу за явище тимчасове. Рядовий та нижчий командний склад армії - центуріони - формували цілком самостійну групу населення, значною мірою втрачаючи попередні соціальні зв'язки. Тривалий термін служби сприяв ізоляції воїнів як соціальної групи. Майже кожному римському громадянину республіка давала можливість за певних умов опинитись у війську, натомість Імперія пропускала через військову службу лише незначний відсоток чоловіків. Перехід до тривалих термінів служби унеможливлював воїнам створити сім'ю. Від часу Августа воїни не могли вступати у легально визнаний шлюб. Лише Септімій Север, окрім інших привілеїв, дав їм право одружуватися. Масовість порушень заборони на сімейне життя для воїнів змусила імператора Адріана закріпити за дітьми, яких воїни визнали своїми, привілей претендувати на батьківське майно на тих же підставах, що й кровні родичі - когнати. Од часу Адріана ветеранів зараховують до honestiores поряд із римськими сенаторами, вершниками (equites Romani) та місцевими елітами (decuriones). Ветерани формували особливу суспільну групу, яка була важливим інструментом романізації у провінціях, відрізнялася від решти населення суттєвими привілеями, переважно кращим матеріальним становищем та римським громадянством (до едикту Каракалли). Утім ветерани не були однорідною масою. Серед них вирізнялися primipilares - колишні центуріони першої центурії першого маніпула першої когорти. Це була окрема група з певними привілеями: доступ до вищих посад та вершницького стану.

За принципату встановлюються тісні зв'язки між провінціями та дислокованими в них військами. Підрозділи починають усвідомлювати відмінності своїх інтересів. Це стало підґрунтям для висування у внутрішніх конфліктах різними військовими угрупуваннями власних претендентів на верховну владу.

Командування армією створювало легітимну базу для владних повноважень принцепса. Усі державні інститути Римської Республіки були мілітарними за своїм характером та функціями. Імператор лише сконцентрував у своїх руках ці функції. Для стабільного функціонування системи принципату надзвичайно важливим було забезпечити тісний зв'язок між армією та її головнокомандувачем - імператором. На зміцнення цього зв'язку уряд спрямовував усі зусилля.

Підрозділ 3.4. "Селянство" присвячений еволюції сільського плебсу за Ранньої Імперії. З'ясовано, що плебс був найчисельнішою групою римського суспільства. Внутрішня політика римського уряду доби принципату значною мірою орієнтувалася саме на встановлення дієвого контролю над цією верствою. Нижчі верстви римського суспільства не мали такого чіткого ієрархічного поділу, як вищі. Виразний поділ був не по горизонталі, як між сенаторами, вершниками та декуріонами без вершницького звання, а по вертикалі. Передовсім, це був поділ між плебсом міським (plebs urbana) та сільським (plebs rustica), що базувався на відмінностях у місці проживання, професійній діяльності, економічній активності, способі життя, доступності освіти, культури, традицій та звичаїв.

Інтеграційні процеси суспільних верств Римської Імперії торкнулися також і нижчих прошарків. Однак вони ніколи не заходили так далеко, як у вищих ешелонах римського суспільства, особливо у сільській місцевості. Існували певні відмінності розвитку селянства у різних частинах Римської Імперії. Зокрема, сільське населення Італії все ще включало багато рабів, у Африці воно значною мірою складалося з колонів, а у Паннонії, натомість, формувалось переважно з незалежного селянства. Дисертант довів, що поширення тенденції до концентрації землі не означає зникнення верстви дрібних землеробів чи навіть істотного зменшення їх чисельності.

У період Ранньої Імперії у сільському господарстві поширюється нове явище - колонат. Термін колон (лат. colonus, гр. гещсгьт) стосувався як дрібного та середнього селянина-орендаря, так і селянина-землевласника. Яким було співвідношення цих категорій селян, зараз сказати важко. З часом термін колон вживають переважно щодо орендаря земельної ділянки. Більшість колонів були вільними, інколи лібертинами. Але у системі оренди використовувались навіть раби: мінімум з І ст. н. е. quasi coloni жили практично на тих же умовах, що й "справжні" колони. Однак номінально "вільні" колони часто оселялись у дещо кращих місцях, ніж раби. Очевидно, у добу Ранньої Імперії раби та колони становили меншість сільського населення.

Рівень життя селян був невисокий. Поряд із дрібними власниками багато безземельних селян були і джерелом поповнення числа колонів, і джерелом найманої робочої сили, яку використовували великі, а інколи й дрібні земельні власники. Такі наймані робітники прагнули будь-якої роботи на полі чи у господарстві. За своїм соціальним статусом безземельні та малоземельні селяни, як і колони, перебували на нижчих щаблях соціальної ієрархії. Од правління Адріана вони разом із рабами увійшли до категорії низьких людей (humiliores) на противагу людям достойним (honestiores). Значення цього поділу зросло ще більше після того, як імператор Каракалла поширив римське громадянство на усіх вільнонароджених жителів Імперії, видавши у 212 р. едикт (Constitutio Antoniniana). Щодо humiliores вживаються жорстокіші покарання, застосувуються тортури. Римський селянин, що з початку Імперії практично не був учасником військової та політичної організації, тепер втратив громадянську рівноправність, гарантії своєї особистої свободи.

У підрозділі 3.5. "Plebs urbana" відзначено, що за принципату термін plebs стосувався часто не всієї соціальної групи, а лише найубогішої її частини. Рівень диференціації нижчих верств міста був менший за рівень диференціації нижчих верств села. У них були кращі, аніж на селі, перспективи на роботу. Частина плебсу малих міст працювала у навколишніх сільськогосподарських маєтках, а у великих їхня економічна діяльність зводилась до ремесла та торгівлі. Крім того, робочі місця створювала державна служба, зокрема з плебсу набирались ліктори та accensi - чиновники при магістратах. У місті було більше можливості змінити місце проживання, брати участь у громадському житті, об'єднуватися в колегії, насолоджуватися розвагами. Верхівка міського плебсу була заможною. Порівняно велика група міського населення працювала у високоспеціалізованому ремеслі та дрібній торгівлі. Найчисленніша частина міського плебсу була пролетаріатом, тобто не мала жодного майна. Єдиним їхнім "багатством" були нащадки - "proles". За приблизними підрахунками, римський пролетаріат складав до двох третин усіх мешканців, тобто близько 600-650 тис.

Пролетаріат жив коштом праці інших суспільних груп, або зовсім не працюючи, або працюючи так мало, що це не могло забезпечити прожиття. Він споживав те, що вироблялося провінціалами, невільниками та іншою частиною римського плебсу - селянами і ремісниками. Водночас пролетаріат не мав жодних інструментів примусу, щоб забезпечити перерозподіл благ, створених іншими суспільними групами. Цей перерозподіл забезпечувався виключно імператорською владою, яка потребувала підтримки плебсу. У період Імперії плебс значною мірою втратив свою політичну вагу. Але численність плебсу та його концентрація у містах, особливо у столиці Імперії, змушувала уряд ретельно стежити за його бажаннями та брати до уваги його потреби.

Важливим завданням уряду було забезпечення достатньої кількості хліба та доступності його ціни. Нестача продовольства могла призвести до народних заворушень. Збпити плебсу визначалися низьким культурним і соціальним рівнем більшої його частини. Про обмеженість потреб римського плебсу свідчить знане гасло: "Хліба і видовищ" (panem et circenses). Певною мірою ці потреби забезпечувалися через роздачі. Окрім хлібних роздач, існували також і congiaria. За Республіки це була роздача олії, вина etc. Пізніше - важко сказати, коли - переходять до роздач грошей. Роздачі треба вважати як певною мірою доброчинність. У цьому ж контексті - і державна допомога дітям. Допомога від імператора поширювалася лише на Італію, а приватна - на всю Імперію. Розмір цієї допомоги коливався від 10 до 30 сестерцій на місяць для хлопців та від 8 до 40 сестерцій для дівчат. Така політика уряду привертала плебс до імператорської влади.

Видовища як важливий компонент підтримання стану рівноваги у суспільстві спершу супроводжували релігійні свята, надаючи їм більшої урочистості. Поступово релігійна складова відходить на другий план, а видовища стають елементом масової культури. У добу принципату організація і проведення видовищ повністю переходять під контроль імператора та його службовців. Влада використовує видовища як інструмент контролю за народними масами. Саме тут виливалась зайва енергія плебсу. Усі імператори, починаючи Августом, змушені були витрачати великі кошти як на роздачі, так і на видовища, число яких за принципату зростає. Видовища відбувались не лише у Римі, але й у муніципіях. У найвіддаленіших куточках Римської Імперії амфітеатри підбадьорювали римських воїнів та поселених у колоніях ветеранів, підтверджуючи, що вони є частиною римської спільноти.

Видовищами та роздачами найлегше було завоювати прихильність плебсу. Чи не найбільшою популярністю у цієї частини суспільства тішилися імператори Калігула та Нерон, які не шкодували грошей на такі потреби. Однак римські імператори не були схильні потурати усім забаганкам плебсу. Імператор Август здійснив адміністративну реформу, яка збереглася до часів Діона Кассія і сприяла посиленню контролю за міським плебсом.

Дисертант довів, що плебс рішуче підтримував новий режим, вважаючи імператора противагою аристократії та захисником своїх інтересів. Міський плебс був одним із компонентів забезпечення стабільності чинної системи. Для контролю за плебсом уряд використовував політику "батога і пряника", в якій велике значення мали роздачі та видовища.

У підрозділі 3.6. "Раби та лібертини" стверджується, що раби були важливою складовою римського суспільства. Вони становили третину усього населення, принаймні у містах. Однак значення праці рабів для римської економіки суттєво перевищувало їхню питому вагу у суспільстві. Встановлення системи принципату супроводжувалося змінами у становищі рабів та лібертинів. Ці зміни не були пов'язані зі зменшенням чисельності рабів. Водночас занепадають деякі джерела рабства. Зокрема контроль Риму над Середземномор'ям підірвав поставки піратами рабів на ринок. Рідкісними стають завойовницькі війни, які раніше давали суттєвий приплив рабів. Майже не було повстань проти римського панування, придушення яких супроводжується продажем переможених у рабство. Стають незначними масштаби торгівлі рабами з сусідніми народами. Не могли задовольнити потреби ринку і раби, народжені у домі свого пана, - verna, п_кпгенЮт. Проте більшого значення набуває практика підкидання бідняками своїх дітей, яких вони не могли прогодувати. Ці діти виховувались у рабстві тими, хто їх знаходив. Вплив держави на усі сфери життя римського суспільства, у тому числі й на взаємини між панами та рабами, посилюється з переходом до принципату. Відтепер закон держави мав стати для раба вищим за наказ пана. Вдавалися до заходів, спрямованих на включення рабiв до державної сфери. Певною мірою така практика стимулювалася зростанням ролi лібертинів та рабiв iмператора.

Римське суспільство відрізнялося від інших античних суспільств, зокрема, місцем та роллю у ньому лібертинів. Вони складали чималу частину плебсу. Обмежені у політичних правах, лібертини скеровували більшість своєї енергії на збагачення, часто через торгівлю. Дехто досягав високого становища у суспільстві. У багатьох вершників та сенаторів предки були лібертинами.

За принципату простежуються дві тенденції щодо зміни становища рабів. З одного боку, погляди мислителів еволюціонують до визнання за рабами певних прав; з іншого, жорстка політика держави. Яка, хоча й повільно, поступово пом'якшується.

У розділі доведено зменшення в ІІ ст. н. е. політичної ролі імператорських лібертинів, що свідчить, з одного боку, про згасання мобільності всередині суспільства, з іншого, - про спад потреби імператорської влади звертатися за підтримкою до цієї соціальної групи.

У четвертому розділі - "Релігійна свідомість римського суспільства у добу принципату" виявлено особливості функціонування традиційних та нетрадиційних релігійних культів у період Ранньої Імперії. У підрозділі 3.1. "Традиційні та чужоземні культи" відзначено, що традиційна римська релігія була по суті прагматичним договірним зв'язком, який базувався на принципі do ut des (даю, щоб ти дав). До богів звертались із проханнями і сподівались на сприятливу відповідь. Для римлян не було виразної різниці між релігією і політикою. Діяльність римських магістратів супроводжувалася чітко визначеними релігійними церемоніями. У Римі релігія та політика становили єдиний культурний інститут. Владу вищих магістратів римляни сприймали як нерозривну єдність політичних та релігійних повноважень, імперія та ауспіцій. Про це свідчить зокрема можливість використання кожного з двох термінів для позначення вищої влади загалом. Мабуть, жодна інша державна релігія, за винятком релігій у теократичних державах, не була настільки частиною держави, як релігія римська. Держава завжди пильно наглядала за дотриманням культу.

Римська релігія не була системою, закритою для зовнішнього впливу. У разі потреби римляни могли просити допомоги і в чужого бога. Вихідці з різних країн шанували своїх богів, відмінних від римських, яким було збудовано багато храмів. Етнічна розмаїтість зумовлювалася не так імміграцією, як зростанням чисельності римського плебсу звільненими рабами. Сприятливим фактором поширення чужоземних культів була сама природа політеїстичної римської релігії. Багато хто вважав, що не завадить звернутися по допомогу одразу до кількох богів, у тому числі й до чужих. Під впливом чужоземних традицій відбувалась трансформація сприйняття римлянами власних богів. І навпаки, змінювалося сприйняття богів чужих під дією римських звичаїв. Після громадянських воєн наприкінці Республіки зростає значення культу Фортуни, елліністичної Тіхе - богині щастя та долі, посвяти і зображення якої починають домінувати. Її природа зростає до всезагальної, вбирає у себе культ і атрибути більшості інших богів греко-римського Пантеона. Переважна більшість прихильників Фортуни на римському ґрунті уявляє її передовсім носієм матеріального успіху та матеріальної удачі, фортуни (fortune) в тривіальному значенні цього слова. Її поетичний та дещо містичний елліно-східний образ значно спрощується та понижується.

Римський уряд, маючи релігію за один із вирішальних факторів стабільності у державі, провадив послідовну політику, спрямовану на відновлення та збереження традиційних релігійних церемоній. При цьому нагляд держави за релігійним життям посилюється. Під контроль уряду переходять жрецькі колегії. Більше зусиль докладається для підтримання культових споруд у належному стані. Будуються і нові храми, але це будівництво стосується здебільшого обожнених імператорів чи вшанування іноземних божеств. Зростає значення культу богів та богинь, які з тієї чи тієї причини особливо близькі імператору, але раніше були у затінку: Аполлона, Діани, Венери, Марса, Миру. Важливою рисою релігійної політики стало запровадження культу імператора. Політика уряду щодо іноземних культів, то політика уряду еволюціонувала від рішучої протидії за Августа до невтручання, а згодом (за його наступників) і певної підтримки. Імператори змушені були брати до уваги духовні потреби населення держави. Тому іноземні культи розвиваються, по суті, безперешкодно. Однак і тут критерієм було забезпечення стабільності у державі та можливість контролювати цей культ. Якщо та чи та релігія цим вимогам не відповідала, уряд рішуче вдавався до репресій, як це видно на прикладі друїдизму та християнства. Дисертант стверджує, що сприйняття релігії різними верствами римського суспільства було неоднаковим. Серед освічених римлян поширюється вчення стоїків. Сенека наполягав, що справжнє шанування богів полягає не у запалюванні суботніх світильників, а у правильному їх розумінні. У релігійній самосвідомості римлян поєднувались віра у чудо, усвідомлення відповідальності суспільства загалом і кожного індивіда зокрема за збереження рівноваги у взаєминах з богами. Хоча релігійна самосвідомість римського суспільства диференціювала римлян і прихильників неримських релігій, іновірців не вважали за ворогів, що дозволяло безболісно інтегрувати у римське суспільство перегрінів.

У підрозділі 4.2. "Культ імператора" простежується еволюція цього культу та його значення для формування нового політичного режиму загалом і релігійного розвитку у добу принципату. Релігійна свідомість римського суспільства за Августа дуже змінилась. Ми поділяємо думку Я. Межерицького, що імператорський культ постає у процесі релігійного відродження, а діяльність Августа у сфері релігії була революційною за своїми масштабами, змістом та історичним значенням. Безпосередньо пов'язане із формуванням культу імператора вшанування Генія Августа, Ларів Августа та Numen Augusti (божественної сили Августа). Державний культ Генія чинного імператора виходив зі сприйняття імператора як paterfamilias римського державного домогосподарства. Досліджуючи вшанування ларів та божественної сили імператора, автор наголошує на пропагандистському ефекті пов'язаного із ними церемоніалу. Адже культ головних богів римського пантеона мав офіційний характер, він значною мірою був чужий запитам та переживанням представників нижчих верств римського суспільства. Звертаючись до ларів, божественної сили та генія імператора, людина сподівалась на розраду, якої не отримувала під час офіційних церемоній.

Після обожнення померлого імператора по всій Імперії здійснюються посвяти на його честь. Для вшанування культу Августа було утворено sodales Augustales. Посмертні статуї встановлюють усім обожненим імператорам. Імовірно, цей процес був регламентований. Майже всі такі статуї були встановлені у перші п'ять років після обожнення. У провінціях для святкування культу імператора формувались загальні Збори: Concilia на Заході та Кпйнб на Сході. Міста регіону обирали членів цих Зборів, ймовірно терміном на один рік. Збори обирали голову: flamen чи sacerdos Romae et Augusti на Заході і `счйесеэт, їБуйЬсчзт, ГблбфЬсчзт і т.п. на Сході. Спершу ці збори мали виключно релігійний характер і реалізували спільні інтереси міст, пов'язані із практикою культу римського імператора. Управлінські функції залишалися у компетенції міст. Згодом повноваження зборів розширюються. Неповага до культу імператора суворо каралась.

При формуванні зв'язку між Римом і провінціями імператорський культ був ефективнішим за культи традиційних богів. Не було іншого культу, який би об'єднав усю Імперію, її західні та східні провінції. Більше того, іноді неможливо було визначити єдиний культ для провінції. Лише культ імператора, у якому часто поєднувалось поклоніння Ромі, померлим та живому правителю, сприймався усім населенням, за винятком юдеїв та християн. При усіх відмінностях у західних та східних провінціях, культ еволюціонує до визнання чинного імператора богом за життя. Цей культ ідеологічно обґрунтовував панування Риму над Імперією та панування імператора над підданими. Римляни отримали релігійне обґрунтування права імператора стояти над суспільством. Римське суспільство приймало божественну природу імператора, всупереч факту його народження від смертної жінки та смертності його самого. Це створювало передумови для визнання християнства.

Підрозділ 4.3. "Ludi Saeculares" присвячено Столітнім (Віковим) іграм, що мали велике значення в ідеологічному обґрунтуванні системи принципату. Столітні ігри яскраво продемонстрували зміну пріоритетів влади у релігійній політиці. Тепер на чільні позиції висуваються божества, пов'язані із родом Юліїв, до якого Август належав через усиновлення Цезарем, або ті, кого вважають покровителями його самого. Традиційно богами, до яких звертались під час цих святкувань, були Діспатер та Прозерпіна - боги підземного царства. Тепер на їх місце стають Аполлон і Діана, які зрівнялись із традиційними богами Капітолію. Ігри, влаштовані Августом, Доміціаном та Септімієм Севером, символізували подолання хаосу громадянських війн і початок нової епохи з приходом до влади династій Юліїв-Клавдіїв, Флавіїв та Северів відповідно. Особиста участь імператора у релігійних церемоніях актуалізувала його роль у державі. Аналізуючи Ludi Saeculares у контексті еволюції римської релігії, треба вести мову не так про домінування традиції чи новизни, римських або грецьких категорій, як про їх поєднання. Поступово Ludi Saeculares втрачають своє виняткове значення в очах сучасників і перетворюються на одне з багатьох видовищ.

У підрозділі 4.4. "Рим та християнство" досліджено проблему взаємин римської держави та римського суспільства із християнством та християнами. Дисертант вважає, що римлянин - щирий послідовник традиційних римських вірувань - був великою мірою готовий до сприйняття основних постулатів християнської релігії. Джон Кенрік висловив правильну думку, що майже загальний вступ епітафій Diis Manibus, або абревіатура D. M. вказує на загальну віру у продовження існування духовної складової натури людини після смерті. На епітафіях доби принципату читаємо переконливі свідчення віри у продовження існування душі людини після смерті. Християнство піднесло віру у безсмертність душі на якісно новий рівень, долучивши ідею спасіння душі. Автор погоджується з твердженням, що іудаїзм готував ґрунт для християнства, несучи монотеїзм та моральні засади до багатьох країн, але зазначає, що іудеї ставилися вкрай вороже до християн.

Є підстави стверджувати відсутність офіційної лінії Римської держави щодо християнства у І ст. н. е. Переслідування християн за Нерона та Доміціана можна розглядати як окремі епізоди, а не державну політику. Ситуація змінюється у ІІ ст. н. е., за Антонінів. Переслідування християн за імператора Траяна було реакцією на їхню зневагу римських богів та порушення указу Плінія про заборону таємних товариств у провінції "Віфінія і Понт". Переслідування християн значною мірою стали відповіддю на очікування нижчих верств суспільства, які мали спотворені уявлення про християн і не готові були їх сприймати. Рескрипт імператора, зберігаючи силу закону і після смерті Траяна, стосувався виключно християн. Це був перший в історії закон, спрямований саме проти них. Так закладалась законодавча база для переслідування християн лише за те, що вони християни. У провінціях слідство проти християн провадили намісники, а у Римі - міський префект чи префект преторія.

Є підстави твердити про нові закони проти християн за Марка Аврелія. Свого часу Траян заборонив розшукувати християн, тепер їх наполегливо розшукують. На відміну від часів Траяна, уряд прагне домогтися від християн зречення своєї віри. При цьому застосовується жорстоке катування. Утім, ініціатива переслідування християн, як і за Траяна, належала не владі, а народним масам. Уряд лише затверджував своїм авторитетом те, що ініціював натовп. У простолюдинів було чимало підстав для незадоволення християнами, які ухилялись від служби у війську, не брали участі у язичницьких святах, негативно ставились до розваг, шанованих натовпом. Незадоволення нижчих верств населення християнами штучно підтримували зацікавлені особи - жерці, античні філософи.

У підрозділі 4.5. "Релігійна самосвідомість та забобони" стверджується, що релігійна самосвідомість визначається історичною пам'яттю суспільства, його культурою, що проявляється у мові, звичаях та релігійних обрядах. Саме релігійна самосвідомість зберігає давні традиції, анахронізми, у тому числі забобони. Зацікавленість астрологією, яка була вельми популярною серед вищих верств суспільства, зростає у період раннього принципату. Хоча важко оцінити роль придворних астрологів, ми маємо переконливі свідчення щодо їхнього впливу на окремі справи. Інколи бувало корисно мати добрі взаємини з астрологом. Нерва, якого Доміціан мав намір стратити, був врятований дружнім йому астрологом. Останній зумів переконати імператора, що Нерві залишилося жити кілька днів. Популярною у Римі була також магія. Її практикували в основному люди непевного походження та з низьким соціальним статусом, хоча до виконання магічних обрядів могли долучатись і римські громадяни. Були усталені магічні формули та обряди, які забезпечували бажаний результат. З магічними обрядами пов'язані Lemuria - свято на честь покійних, яке справляли 9 травня. Римляни уявляли, що є добрі (lares - духи хоронителі) та недобрі (larvae) духи померлих. Недобрі (злі) духи могли завдати людині великих клопотів: переслідувати її та навіть заволодіти її тілом. Щоб запобігти цьому, глава сімейства повинен був посеред ночі здійснити магічний обряд, що передбачав певні магічні жести та словесні формули. Окремі особи заповідали своє майно за умови, що спадкоємці доглядатимуть їхні могили. У релігійній самосвідомості римлян розуміння відповідальності суспільства загалом і кожного індивіда зокрема за підтримання рівноваги у взаєминах із богами поєднувалось із забобонами, вірою у астрологію та магію.

Висновки

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове розв'язання наукової проблеми, що виражається у виявленні, систематизації та комплексному аналізі свідчень джерел, критичному переосмисленні здобутків вітчизняної та зарубіжної історіографії щодо широкого спектру проблем, пов'язаних із суспільно-політичним розвитком Римської Імперії у добу принципату. Це дозволило сформулювати висновки дисертаційної роботи, у яких підбито підсумки та узагальнено результати дослідження.

Незважаючи на формальну схожість державного управління доби Республіки та принципату, Рання Римська Імперія у своєму розвитку пройшла шлях від "відновленої Республіки", коли більшість вірила, що завдяки Августу було відтворено давню традиційну форму державного устрою, до "сенатської монархії", коли сенат залишився останньою ланкою, що поєднувала Рим Северів із Римом часу Республіки. За цей час постав імперський управлінський апарат, підпорядкований не сенату та римському народу, а виключно імператору. Формування основ імператорської влади доби принципату було закладене реформою державного управління, що розпочалася у 27 та завершилася у 24-23 рр. до н. е. Імператор, зосередивши у своїх руках командування військом і контроль над фінансами держави, стає центральною фігурою у системі управління державою. Право рекомендації (commendatio) того чи того кандидата на магістратуру, яке без жодного законного підґрунтя у період Республіки мали всі, трансформувалось у визнану законом рекомендацію принцепса. Од часу Августа влада імператора була санкціонована сенатом і базувалася на відповідному законі. Водночас не було закону, який окреслював повноваження імператора у принципі. Принципат був реальністю, яка не залежала від волі не лише пересічного римського громадянина чи сенату, але й самого принцепса. Заміна влади олігархів завуальованою монархією не лише не викликала серйозного спротиву, але й була активно підтримана більшістю населення. Якщо й були антиурядові виступи, то вони зводилися до вимог замінити конкретного принцепса кращим, але не до ліквідації принципату. Римляни визнавали auctorіtas принцепса як auctorіtas Patris patriae. Сенат та магістрати втрачають можливість реально впливати на формування політичного курсу держави. Участь сенату в управлінні державою визначалась, в основному, характером правління того чи того імператора

Важливою складовою політичної системи принципату стала політична пропаганда. Од часу Августа вона набула рис державної політики і охопила не лише всю територію Римської Імперії, але через релігію, монети, написи, архітектуру, літературу, твори мистецтва вийшла далеко за її межі - як географічно, так і хронологічно. Важливою обставиною, що сприяла успіхові пропаганди, було збереження усіх політичних інститутів попередньої епохи. Скликаються народні збори, засідає сенат, обираються вищі та нижчі магістрати. Владні повноваження магістратів доби Республіки походили від повноважень рексів царського періоду. Тому й привласнення повноважень республіканських магістратів імператором не виглядало як зміна природи Римської держави. Пропаганда була покликана забезпечити Імперії суспільно-політичний спокій, а імператорському режиму широку соціальну базу. Поза дією політичної пропаганди не залишався жоден римлянин, жодна верства населення, жоден політичний чи соціальний інститут. Можна констатувати тотальний характер політичної пропаганди доби принципату. Значною мірою саме успішна пропаганда сприяла непохитності політичного режиму І ст. н. е. - першої третини ІІІ століття н. е. Спадкоємці Августа, за незначним винятком, ретельно стежили за збереженням республіканської форми та її монархічного змісту. Концепція принципату як оптимального державного устрою абстрагувалася від свого творця та успішно пройшла випробування часом, ставши елементом суспільної свідомості.

Репресії, більш чи менш інтенсивні, застосовували представники усіх династій - від Юліїв-Клавдіїв до Северів. Посилення чи послаблення репресій лише частково можна пояснити якимись особливостями того чи того принцепса. Велике значення для формування та розвитку системи принципату мали змiни у трактуваннi правових норм i судовiй практицi. Дії принцепса не обмежувалися жодними законами, він міг діяти свавільно. Спільним для усіх імператорів І - поч. ІІІ ст. н. е. було прагнення придушити силою державного механізму будь-яку опозицію, відкриту чи приховану.

Хоча законодавчих актів щодо упорядкування передачі влади у Римі доби принципату не було, династична політика, що сформувалась уже за Августа, стала важливою складовою системи принципату, надала системі монархічних рис та у своїй природі не змінилась до Северів. Суть її полягала у забезпеченні передачі влади бажаному для правителя спадкоємцю, який переважно був пов'язаний з імператором родинними узами. Коли цей порядок порушувався, держава здебільшого переживала серйозні потрясіння, як це трапилося після смерті Нерона, Коммода, Каракалли, Олександра Севера.

Час становлення принципату став часом консолідації Pax Romana. Провінції з об'єкту дії imperium римського народу, реалізованого через магістратів та про-магістратів, перетворюються на територіальні складові Імперії, на які поширюється адміністративне управління, система оподаткування та оборони. Важливим інструментом провінційної політики стало римське громадянство. Його еволюція завершилася едиктом Каракалли, що підтвердив встановлення поділу суспільства не за критерієм громадянства, а за приналежністю до honestiores чи humiliores. Романізація стала засобом інтегрування провінцій у Римську Імперію.

Проаналізовані джерела засвідчують подвійний характер еволюції римських суспільних інститутів у добу принципату. З одного боку, вектор суспільного розвитку був з'ясований у попередній період. З іншого - процес суспільного розвитку в умовах функціонування системи принципату завершився закономірними змінами у римському суспільстві.

Заходи, спрямовані на зміцнення сім'ї та відродження моралі, були одночасно і заходами, що посилювали урядовий контроль за суспільством загалом. Ordo senatorius перетворюється на загальнодержавну вищу верству. Вершники поступово відтісняли сенаторів у виконанні командних, адміністративних та судових функцій. Потреби імператорської бюрократії привели до створення нових вершницьких посад та зростання числа вершників. Кар'єра вершника, як і кар'єра сенатора, значною мірою залежала від наявності чи відсутності підтримки імператора. Зі встановленням Імперії було розірвано той примарний зв'язок, що ще залишався у добу пізньої Республіки між політичною активністю та військовою службою римських громадян, які могли впливати на розв'язання важливих політичних питань через голосування у центуріатних коміціях. Ветерани формували особливу суспільну групу, яка була важливим інструментом романізації у провінціях, відрізнялася від решти населення суттєвими привілеями, переважно кращим матеріальним становищем та римським громадянством (до едикту Каракалли). Престиж військової служби був значним, а воїни та ветерани мали високий авторитет у суспільстві.

Встановлення системи принципату супроводжувалось активними заходами держави, спрямованими на відродження селянства. Всупереч політиці Августа та його найближчих наступників, еволюція римського селянства у період Ранньої Імперії призвела до пониження його соціального статусу. У період Ранньої Імперії у сільському господарстві поширюється нове явище - колонат. Більшість колонів були вільними, інколи лібертинами. Але у системі оренди використовувались навіть раби. Виділення у межах великого маєтку дрібних господарств колонів не обов'язково вело до зростання продуктивності праці. Проте виникала можливість залучити до роботи нові категорії робочої сили. Плебс рішуче підтримував новий режим, вважаючи імператора противагою аристократії та захисником своїх інтересів. Міський плебс був одним із компонентів, що забезпечував стабільність існуючої системи.

У період принципату поступово пом'якшується ставлення держави до рабів. На відміну від періоду Республіки, у І-ІІ ст. н. е. багато нащадків рабів уже в другому чи третьому поколінні отримують вершницьке звання та відповідні посади. Проте в ІІ ст. н. е. зменшується політична роль імператорських лібертинів, що свідчить, з одного боку, про зменшення мобільності всередині суспільства, з іншого, - про зменшення потреби імператорської влади звертатися за підтримкою до цієї соціальної групи.

Доба принципату - це час відродження традиційної римської релігії. Римське суспільство цінувало та шанувало своїх богів, вклонялось їм і сподівалось на їхню підтримку. Зростає значення культу богів та богинь, які з якоїсь причини були особливо близькі імператору, але перебували раніше у затінку. Водночас набирають популярності чужоземні культи. Політика уряду еволюціонувала від рішучої протидії за Августа до невтручання, а згодом і певної підтримки за його наступників. Однак тут критерієм було забезпечення стабільності у державі та можливість контролювати цей культ. Якщо та чи та релігія цим вимогам не відповідала, уряд рішуче вдавався до репресій, як ми це бачимо на прикладі друїдизму та християнства.

Важливою рисою релігійної політики стало запровадження культу імператора. Як і культи традиційних богів, він формував зв'язок між підданим і правителем і сприймався усім населенням, за винятком іудеїв та християн. Ставши частиною римської релігії, він водночас виконував і політичні функції, об'єднуючи підданих поклонінням обожненим померлим та чинним правителям. При усіх відмінностях у західних та східних провінціях, еволюція культу відбувається у напрямку визнання правлячого імператора богом за життя. Культ імператора ідеологічно обґрунтовував панування Риму над Імперією та панування імператора над своїми підданими. Римське суспільство приймало божественну природу імператора, всупереч факту його народження від смертної жінки та смертності його самого. Це створювало передумови для визнання християнства.

Ludi Saeculares, проведені Августом та низкою його наступників, суттєво відрізнялись від Ludi Tarentini республіканського часу. Ігри, влаштовані Августом, Доміціаном та Септімієм Севером, символізували подолання хаосу громадянських війн і початок нової епохи з приходом до влади династій Юліїв-Клавдіїв, Флавіїв та Северів відповідно. Особиста участь імператора у релігійних церемоніях підкреслювала його роль у державі.

Період принципату став часом становлення християнства. Римлянин - щирий послідовник традиційних римських вірувань, був великою мірою готовий до сприйняття основних постулатів християнської релігії. Взаємини між Римом та християнством у І - на поч. ІІІ ст. н. е. визначались як ставленням християн до держави та традиційної релігії, так і сприйняттям християнства римським суспільством. Ставлення Римської держави до християнства в жодному разі не можна розглядати відокремлено від суспільно-політичного розвитку Риму загалом. Періоди загострень стосунків між християнами та державою змінювалися часом спокійного співіснування. Навіть у пору гонінь на просторах Римської Імперії були регіони, де християни почували себе спокійно. Саме реалії існування у межах Римської Імперії перетворили християнство на феномен світової культури.

У релігійній самосвідомості римлян розуміння відповідальності суспільства загалом і кожного індивіда зокрема за підтримання рівноваги у взаєминах з богами поєднувалось із забобонами, вірою в астрологію та магію. Особливістю релігійної самосвідомісті римського суспільства було те, що, диференціюючи римлян та іновірців, останніх не мали за ворогів. Це дозволяло безболісно інтегрувати у римське суспільство перегрінів.

Проведене дослідження суспільно-політичного розвитку Римської Імперії доби принципату дає підстави стверджувати монархічну природу влади римських імператорів, при збереженні традиційної республіканської форми державного устрою. "Відновлена Республіка" Августа і "сенатська монархія" Олександра Севера - це різні етапи розвитку системи принципату, для якої найкраще підходить визначення "завуальована монархія" (veiled monarchy).

Контроверсійність чи не кожного аспекту розвитку римського суспільства та внутрішньої політики доби принципату, разом із постійним розширенням джерельної бази, є запорукою перспективності подальшого дослідження проблеми. Питання культу членів імператорської сім'ї, розвиток ораторського мистецтва у період Ранньої Імперії, еволюція римського імперіалізму у добу принципату та багато інших проблем потребують уваги сучасних істориків.

Основні положення дисертації викладені автором у таких публікаціях

Монографія

1. Петречко О. Суспільно-політичний розвиток Римської Імперії в І - на поч. ІІІ ст. н. е.: від "відновленої" Республіки до сенатської монархії [Текст] / Олег Петречко. - Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2009. - 396 с. - ISBN 978-966-613-686-5. Рецензії: Бєліков О.П. [Рец.]: Петречко О. Суспільно-політичний розвиток Римської Імперії в І - на поч. ІІІ ст. н. е.: від "відновленої" Республіки до сенатської монархії [Текст] / Олег Петречко. - Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2009. - 396 с. // Наукові записки історичного факультету Запорізького національного університету. - Запоріжжя: ЗНУ, 2009. - Вип. XXVII. - С. 400-403; Казаров С.С. Вагомий внесок у дослідження античного світу: Петречко О. Суспільно-політичний розвиток Римської Імперії в І - на поч. ІІІ ст. н. е.: від "відновленої" Республіки до сенатської монархії [Текст] / Олег Петречко. - Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2009. - 396 с. // Бористен. - 2009. - №11. - С. 24-25.

Статті у фахових виданнях

2. Петречко О.М. Антикознавство у Львівському державному університеті ім. І. Франка у другій половині ХХ ст. [Текст] / Олег Петречко // Дрогобицький краєзнавчий збірник. - Дрогобич: Вимір, 1998. - Вип. ІІІ. - С. 253-258.

3. Петречко О.М. Еволюція моральних норм ранньої Римської Імперії [Текст] / Олег Петречко // Проблеми гуманітарних наук. Наукові записки ДДПУ. - Дрогобич, 1998. - Вип. ІІ. - С. 123-134.

4. Петречко О.М. Зміни у провінційній політиці Стародавнього Риму в період ранньої імперії [Текст] / Олег Петречко // Методологічні проблеми гуманітарних наук. Наукові записки ДДПІ. - Дрогобич: Вимір, 1998. - Вип. І. - С. 180-189.

5. Петречко О.М. Розвиток монархічних тенденцій у період правління імператора Калігули [Текст] / Олег Петречко // Проблеми гуманітарних наук. Наукові записки ДДПУ. - Дрогобич: Вимір, 1999. - Вип. IV. - С. 217-228.

6. Петречко О.М. Переслідування християн у ранній Римській імперії [Текст] / Олег Петречко // Дрогобицький краєзнавчий збірник. - Дрогобич: Вимір, 2000. - Випуск IV. - С. 54-59.

7. Петречко О.М. Провінційна політика Стародавнього Риму у І ст. н. е. [Текст] / Олег Петречко // Вісник Східноукраїнського державного університету. - Луганськ, 2000. - Історичні науки. - №2 (24). - С. 102-108.

8. Петречко О.М. Династична політика Октавіана та перша зміна правителя у Римській імперії [Текст] / Олег Петречко // Дрогобицький краєзнавчий збірник. - Дрогобич: Вимір, 2001. - Випуск V. - С. 260-274.

9. Петречко О.М. Репресії як складова частина внутрішньої політики Ранньої Римської Імперії [Текст] / Олег Петречко // Вісник Східноукраїнського національного університету. - Луганськ, 2001. - №4 (38). - С. 166-175.

10. Петречко О.М. Антикознавство в Україні у другій половині ХХ століття (проблематика та огляд публікацій) [Текст] / Олег Петречко // Дрогобицький краєзнавчий збірник. - Дрогобич: Коло, 2003. - Випуск VІІ. - С. 434-445.