Проблеми історії та культури України в історико-краєзнавчих і художніх творах представників "української школи" в польській літературі 1820-1890-х років

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

07.00.01 -історія України

Проблеми історії та культури України в історико-краєзнавчих і художніх творах представників "української школи" в польській літературі 1820-1890-х років

Баженова Стефанія Едуардівна

Чернівці 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор Добржанський Олександр Володимирович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Зашкільняк Леонід Опанасович, Інститут українознавства імені Івана Крип'якевича НАН України у Львові, заступник директора з наукової роботи

доктор історичних наук, професор Макар Юрій Іванович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри міжнародних відносин

доктор історичних наук, професор Григоренко Олександр Петрович, Хмельницький національний університет, завідувач кафедри міжнародної інформації

Захист відбудеться _25_ лютого 2009 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.06 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2, корп. 14, ауд. 18).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул..

Лесі Українки, 23).

Автореферат розісланий "_23_" січня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Г.М. Скорейко

1. Загальна характеристика роботи

література польський історія культура

Актуальність теми. В роки незалежності України зразком добросусідських і партнерських відносин в європейському співтоваристві є її державні, політичні, економічні, суспільні, наукові і культурні стосунки з Республікою Польща. Політичними засадами налагодження і зміцнення таких взаємин стало прийняття важливих міждержавних документів, зокрема „Декларації про принципи та основні напрями розвитку українсько-польських відносин” (1990), „Договору про добросусідство, дружні відносини і співробітництво” (1992), Спільної заяви Президентів України і Республіки Польща „До порозуміння і єднання” (1997). Ці документи заклали підґрунтя до пошуків шляхів подолання усіх несправедливостей, що накопичилися в стосунках між обома народами за тисячу років співжиття.

Як свідчить історичний досвід, пошук порозуміння, шляхів налагодження співробітництва між Україною і Польщею активно здійснювався і в ХІХ ст. в умовах втраченої обома народами свободи і державності. Тоді цю місію взяли на себе не тільки політики, ділові кола, духовенство, а в першу чергу інтелігенція та її авангард - поети, прозаїки, драматурги. Саме в колі творчої інтелігенції у 1820-ті роки народилася унікальна за своїм місцем і значенням „українська школа” в польській літературі, яка існувала до початку ХХ ст. Феномен цієї школи полягає в тому, що вона, об'єднавши польських літераторів за спільними інтересами, вперше визнала Україну, український народ як націю, що має право на суверенність, зображувала соціальну дійсність у її контрастах і протиріччях, активно популяризувала історію та культуру України. У своїй еволюції „українська школа” пройшла у ХІХ ст. три етапи: у 20-40-і роки вона перебувала на засадах романтизму, у 40-х - 60-х рр. - на позиціях реалізму, у 60-90-і рр. впровадила ідеологію позитивізму. Ці етапи в основному співпадають з етапами українського національно-культурного відродження ХІХ - початку ХХ ст. Школа представлена класиками польської поезії і прози А.Мальчевським, Ю.Словацьким, М.Гославським, С.Гощинським, Ю.Залєським, Ю.Коженьовським, Ю.Крашевським, М.Чайковським, Ю.А. Роллє, З.Мілковським (Т.Єжем) та іншими, які так чи інакше були пов'язані своїм життям з Україною, з українсько-польським пограниччям.

Актуальність теми підсилюється тим, що діяльність „української школи” зацікавлювала в основному українських, російських і польських літературознавців ХІХ - початку ХХІ ст., але по суті випала з поля зору історичної науки, що заклало своєрідну „білу пляму” і поставило її обабіч вивчення одного з важливих аспектів українсько-польських стосунків ХІХ ст. Важливо те, що польські літератори-україністи широко зверталися в своїй творчості до різних періодів історії України, використовували українську етнологію, фольклористику, краєзнавство, джерела, подавали власну інтерпретацію описуваних і зображуваних подій, які потребують оцінки сучасної української історіографії. У такому контексті тема дисертації є новою науковою проблемою для сучасної історичної науки.

У практичному значенні актуальність теми роботи полягає в дослідженні діяльності „української школи” в польській літературі у справі налагодження добросусідських українсько-польських відносин та вивчення і використання досвіду на сучасному етапі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконується в межах наукового напряму кафедри історії України Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України цього ж навчального закладу і є складовою державних науково-дослідних програм „Національні меншини в Україні”, „Актуальні питання історії, історіографії, культури України ХVII-ХХ ст.” (державний реєстраційний номер - 0199U001874).

Мета дослідження. На основі комплексного аналізу різноманітних джерел та творчої спадщини дослідити, систематизувати та охарактеризувати процес становлення і розвитку „української школи” в польській літературі ХІХ ст., проаналізувати об'єктивність викладу історії й культури України в історико-краєзнавчих працях і художніх творах її представників, значення в налагодженні ними польсько-українського культурного діалогу.

Реалізація мети конкретизується такими завданнями:

- проаналізувати історіографічну й джерельну базу роботи;

- охарактеризувати становище польської громади в Україні у 20-90-х рр. ХІХ ст., з середовища якої переважно поповнювалися літератори „української школи”;

- розглянути процес зародження, етапи та еволюцію „української школи” в польській літературі (20-90-і роки ХІХ ст.);

- з'ясувати засади романтизму „української школи” польських літераторів у 20 - 40-і роки ХІХ ст.;

- опрацювати і проаналізувати джерельну базу краєзнавчих та художніх творів з української тематики представників „української школи”;

- здійснити аналіз творчості поетів-романтиків А.Мальчевського, М.Гославського, С.Гощинського, Ю.Словацького, Ю.Залєського, прозаїків М.Грабовського, М.Чайковського у контексті висвітлення ними історії й культури України;

- подати характеристику діяльності і суперництва Петербурзької котерії і Київської „Гвязди” в „українській школі” польських літераторів;

- визначити причини переходу „української школи” до реалізму, його засади і концептуальні підходи до висвітлення історії й культури України (кінець 40-х - 60-ті рр. ХІХ ст.);

- дослідити „волинський” період життя Ю.І. Крашевського, україністику та історичне краєзнавство в його творчості (1840-і - 50-ті рр.);

- проаналізувати процес переходу польської літератури до позитивізму та виклад історії й культури України у працях представників її „української школи” (60 - 90-ті рр. ХІХ ст.);

- розглянути місце і роль представників цієї школи літераторів у формуванні польсько-українського культурного співробітництва у ХІХ ст.

Об'єктом дослідження є „українська школа” в польській літературі 20-х - 90-х рр. ХІХ ст., її діяльність у контексті суспільно-культурного життя України та Польщі.

Предметом - відображення проблем історії та культури українського народу в історико-краєзнавчих і художніх творах представників „української школи” їх внесок у налагодження українсько-польського культурного співробітництва

Хронологічні рамки вивчення охоплюють період 20-х - 90-х років ХІХ ст., що зумовлений поетапним переходом „української школи” в польській літературі на засади романтизму, реалізму і позитивізму. Нижня межа, що припадає на 1820-ті роки, пов'язана з творчістю фундатора романтизму в польській літературі Адама Міцкевича і засновника „української школи” Антонія Мальчевського. Верхня межа дослідження - 1890-ті роки, на які припала криза цієї школи і перехід її представників на консервативні позиції.

Географічні межі дослідження - територія України, в першу чергу українсько-польське пограниччя (Київщина, Волинь Поділля), осередки „української школи” в польській літературі, що діяли в Петербурзі, Києві, Львові, Вільно (Вільнюсі), Кременці, Житомирі, Кам'янці-Подільському, Вінниці, Умані та інших містах, у Королівстві Польському, в місцях польської політичної еміграції у Франції, Німеччині, Італії, Туреччині.

Методи дослідження. Враховуючи комплексний характер теми, її тісний зв'язок з українською і польською літературою, літературознавством, історією України, краєзнавством, архівознавством, соціологією та іншими науками, застосовано міждисциплінарні підходи, орієнтовані на використання окремих даних та методик цих галузей. Зокрема, використано структурно-системний метод, який дозволив розглянути об'єкт дослідження з усіма його рисами як єдине ціле. Це дало можливість визначити основні етапи функціонування „української школи” польських літераторів упродовж 1820-х - 90-х років, проаналізувати особливості кожного з них та розглянути їх у загальному контексті розвитку.

Застосування функціонального та культурологічного методів допомогло проаналізувати зв'язок реалій суспільно-політичного та культурного життя в контексті діяльності і творчості „української школи”. Метод системного підходу дозволив відібрати з різних джерел та наукової літератури необхідний матеріал з історії цієї школи і забезпечити логічний виклад і узагальнення.

Культурно-історичний метод, який в основному використовують літературознавці, дозволив об'єктивно проаналізувати краєзнавчі і художні твори представників „української школи”, визначати джерельну базу, історичну достовірність зображуваних в них подій і явищ в історії та культурі України.

Відповідно до мети і завдань перевага надавалася методам властивим історичному пізнанню, як загальнонауковим - аналізу, синтезу, класифікації тощо, так і конкретно-історичним і літературознавчим - історико-порівняльному, компаративному (порівняльне літературознавство), проблемно-хронологічному, ретроспективному, історичних аналогій, міфокритики в художній літературі, методу періодизації, біографічного методу та інших.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

- вперше у вітчизняній історичній науці виконане цілісне дослідження, комплексно вивчено процес становлення і розвитку „української школи” в польській літератури 20-х - 90-х років ХІХ ст.;

- проаналізовано процес зародження й еволюції, визначені і обґрунтовані періоди романтизму (більш відомого в історіографії) і недостатньо раніше досліджених - реалізму і позитивізму функціонування „української школи”;

- з нових позицій розглянуто протиборство таборів "Петербурзька котерія" і "Київська "Гвязда" в „українській школі” польських літераторів;

- охарактеризовано діяльність, творчість, історичні погляди на минуле й культуру України польських поетів і прозаїків 1820-40 років А. Мальчевського, М. Гославського, С. Гощинського, Ю. Словацького, Б. Залєського, Т. Падури, М. Грабовського, М. Чайковського й ін.;

- вперше узагальнено діяльність і творчість класика польської літератури Ю.І. Крашевського як найбільш помітного представника „української школи” середини ХІХ ст. на тлі висвітлення ним регіональної історії України, визначено його внесок у краєзнавче вивчення Волині;

- розглянуто найбільш не досліджений заключний етап розвитку „української школи” доби позитивізму (60-ті - 90-ті рр. ХІХ ст.), критично оцінено українознавчі твори Л.Совінського, Г.Сенкевича, Ю.Роллє, В.Висоцького й інших поетів і прозаїків;

- з'ясовано вплив „української школи” на розвиток українсько-польських культурних відносин ХІХ ст., історичної науки, регіональних досліджень і культурології в Україні і Польщі;

- введено в науковий обіг нові джерела з історії „української школи” в польській літературі, з історичних позицій переосмислено і проаналізовано творчу спадщину її представників.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що наведені в дисертації факти, положення й узагальнюючі висновки можуть бути використані при створенні нових наукових, науково-популярних і науково-методичних праць з історії та культурології України, спеціальних монографій і книг про „українську школу” в польській літературі та окремих її представників, для внесення в навчальні посібники і підручники з історії та культури України і Польщі ХІХ століття. Зібрані й проаналізовані історичні факти про діяльність польських літераторів-україністів можуть бути використані при підготовці лекцій і спецкурсів у вищій школі, проведенні культурно-просвітницької роботи серед населення, зміцнення його національної самосвідомості.

Дослідження сприятиме справі відбору й перекладам українською мовою та виданню творів польських літераторів „української школи” ХІХ ст. для загалу читачів, влаштуванню меморіальних музеїв, інших форм вшанування пам'яті тим їх представникам, які народилися, мешкали в Україні, шанували й популяризували її у своїх творах.

Отримані результати, досвід і уроки можна використати в розбудові сучасної внутрішньої етнополітики в Україні, у подальшому зміцненні українсько-польських міждержавних, наукових і культурних відносин, у подоланні так званих „важких питань” в історії цих стосунків.

Особистий внесок здобувача. За результатами дисертаційного дослідження опубліковано 3 статті в співавторстві з Л.В. Баженовим (конкретний внесок здобувача в кожній з них - 60 %).

Апробація результатів дослідження здійснена шляхом її обговорення на засіданнях кафедри історії України Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка та на кафедрі історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Результати дослідження оприлюднені на різних наукових форумах: під час міжнародного наукового "круглого столу" "Міжнаціональні відносини в контексті українського державотворення: історія та сучасність" (15.09.2001 р., м. Кам'янець-Подільський), П'ятому конгресі Міжнародної Асоціації Україністів на секції "Історія" (26-29. 08. 2002 р., м. Чернівці), Другому міжнародному науковому конгресі українських істориків "Українська історична наука на сучасному етапі розвитку" (17-18. 09. 2003 р., м. Кам'янець-Подільський), міжнародній науковій конференції "Поляки на Поділлі: історія і сучасність)" (31.05.2002 р., м. Кам'янець-Подільський), міжнародній науково-практичній конференції "Поляки на Волині: історія і сучасність" (17-19.10. 2003, м. Житомир), міжнародній науково-практичній конференції "Кам'янець-Подільський у контексті українсько-європейських зв'язків" (17. 05. 2003 р.), міжнародній науково-краєзнавчій конференції "Бар. Барська земля - крізь призму століть" (17. 05. 2008 р., м. Бар Вінницької обл.); всеукраїнській науково-практичній конференції "Проблеми етнології, фольклористики, мистецтвознавства Поділля та Південно-Східної Волині: історія та сучасність" (18-19. 06. 2002 р., м. Кам'янець-Подільський), Другій Могилів-Подільській краєзнавчій конференції (20-21.10. 2006 р., м. Могилів-Подільський Вінницької обл.), Буковинській науково-практичній конференції "Ми - українці, ми - українські" (2.11.2007 р., м. Чернівці), , ХІІ Подільській історико-краєзнавчій конференції (26. 11. 2007 р., м. Кам'янець-Подільський) та інших.

Публікації. Основні положення і результати дослідження відображені у трьох індивідуальних монографіях, 36 публікаціях у наукових збірниках, журналах, у тому числі 22 - у провідних фахових і 3 - зарубіжних виданнях.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, шести розділів, поділених на 15 підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (всього 788 позицій). Обсяг основного тексту роботи становить 369, загального - 436 сторінок.

2. Основний зміст дисертації

У "Вступі" вмотивовано вибір теми, обґрунтовано її актуальність та зв'язок з науковими програмами, об'єкт і предмет, хронологічні та територіальні межі, сформульовано мету, завдання, вказано основні методи наукового дослідження, відображено наукову новизну і практичне значення отриманих результатів, відомості щодо апробації і структури роботи.

Перший розділ містить огляд історіографії, аналіз джерел, теоретико-методологічні засади дослідження.

У підрозділі 1.1. "Стан вивчення теми в науці" висвітлює дослідження „української школи” в польській літературі 20-90-х рр. ХІХ ст. в історичній ретроспективі.

Науковий інтерес до цієї теми окреслився у ХІХ ст. і триває донині. В його розвитку можна виокремити періоди: 1/ 30-ті роки ХІХ - початок ХХ ст.; 2/ 1920-ті - 80-ті роки; 3/ 1990-ті - дотепер.

Започаткували історіографію дослідження „української школи” в першу чергу її представники - прозаїк М.Грабовський виданням книги польською мовою "Література і критика" (1837), в рецензії на яку польський критик А. Тишинський увів у науковий обіг термін "українська школа в польській літературі", поет С.Гощинський у статті "Нова епоха польської поезії" та львівський поет і історик А.Бельовський брошурою "Життя А.Мальчевського" (1838). У цих публікаціях уперше розглядалась творчість засновника „української школи” в польській літературі А. Мальчевського, засади романтизму, на які спиралися у 20 - 40-х рр. ХІХ ст. її представники і заклали початок дискусії щодо їх ролі в україністиці. В другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. діяльність „української школи” доби романтизму і реалізму розглядалась польськими істориками та літературознавцями А. Малецьким, Ф.Гоесіком, М.Конопніцькою, Ю.Третяком, Л.Совінським, А.Марцинківським, Л.Семєнським, Т.Янушевським, А.Краусгаром, П.Хмельовським, Ф. Равітою-Гавронським, М.Дубецьким, К. Жебровською та ін. Зокрема, Ю.Третяк тритомником "Богдан Залєський" (1911-1914) не тільки ґрунтовно дослідив життєвий шлях і творчість цього поета, але й показав його зв'язки з Т.Шевченком, взаємовплив польської і української культури 30-х - 60-х рр. Л.Сємєнський і М.Дубецький вперше визначили українознавчу спрямованість "Волинських вечорів", "Селянських повістей" й інших творів Ю. Крашевського.

Значні зацікавлення творчим доробком „української школи” польських літераторів виявилися в російській науковій думці. Перший відгук на твори польських поетів доби романтизму належить П.Дубровському, який опублікував статтю „Новейшая поэзия у поляков” в журналі „Московский наблюдатель” у 1835 р. Досить високо оцінили творчість Ю.Словацького, Ю-Б.Залєського, Ю.Крашевського та інших польських літераторів відомі російські критики О.Герцен, Д.Писарєв, Л.Козловський.

З певною упередженістю, критично, але толерантно, поставилися до творчості діячів „української школи” відомі українські історики і літературознавці П.Куліш, М.Драгоманов, В.Антонович, М.Грушевський, О.Єфименко, Олена Пчілка, І.Франко. Якщо П.Куліша, О.Єфименко більше цікавило економічне, громадське і культурне життя польської громади в Україні, то М.Драгоманова у праці "Австро-руські спомини", І.Франка в численних критичних статтях - об'єктивність викладу життя, побуту населення та історії України у творах поетів-україністів. Історик В. Антонович взагалі відстежував і рецензував кожній художній твір, що з'являвся в польській літературі з української тематики і відкидав любу фальсифікацію стосовно України та її минулого, негативно оцінив роман Г.Сенкевича "Вогнем і мечем".

20-30-ті роки ХХ ст. були часом вияву нового зацікавлення в історіографії „українською школою” в польській літературі. В Україні були опубліковані праці істориків В.Щурата „Шевченко і поляки”, В.Гнатюка „Польський літератор М. Грабовський і його приятелювання з П.О. Кулішем”, Л.Добровольського, літературознавців М.Зерова, Є.Рихлика, М.Євшана, в яких аналізується взаємовплив у творчості та співпраця окремих її представників з діячами українського національно-культурного відродження другої половини ХІХ ст., дається позитивна оцінка творчості польських літераторів з точки зору їх поглядів на історію України.

У польській історіографії у 20 - 30-х рр. ХХ ст. з'явилися публікації М.Данілевічевої, М.Роллє, З.Яновського, в яких висвітлюється літературне життя у Кременецькому ліцеї та Віленському університеті, які породили діячів „української школи”. Окремі аспекти творчості літераторів-україністів проаналізовані в працях А.Бара, Ю.Талько-Гринцевича, В.Свірського.

Наступним етапом розвитку історіографії проблеми стали 50-80-ті рр. ХХ ст. Тоді з'явилася низка монографій і публікацій відомих українських літературознавців Г.Вервеса, С.Левінської, Р.Радишевського, І.Грика, В.Вєдіної, Т.Пачоського, В.Тищенка, Р.Кирчіва й ін. Визначальними були книги Г.Вервеса "Польська література і Україна" (1965), „Т.Шевченко і Польща”, Р.Радишевського "Юліуш Словацький: життя і творчість" (1987). Проте більшість авторів прагнули обминути існування „української школи” в польській літературі або з обережністю натякали про її буття, а її представників просто відносила до загального табору польських поетів і прозаїків.

Становище польського населення в зв'язку з соціально-економічною і політичною ситуацією, яка склалась в Україні, Росії та Польщі наприкінці ХVIII - у XIX ст., стосунки між українцями і польською громадою найбільш ґрунтовно досліджували у 50-80-і рр. ХХ ст. українські історики Л.А. Коваленко, В.А. Смолій, Г.І. Марахов, Л.В. Баженов, Г.Я. Сергієнко, Р.І. Іванова, російські Л.А. Обушенкова, В.М. Зайцев, польські історики Т.Лепковський, З.Лукавський та інші.

У 50-80-і рр. в Росії з'явилися літературознавчі праці узагальнюючого характеру, що характеризували польську літературну україніку. Це роботи К.Державіна, М.Щеглова, Д.Прокоф'євої, І.Горського, О.Цибенко, В.Стахеєва. Проте, як свідчать монографії І.Горського "Польський исторический роман и некоторые проблемы историзма" (1963), О.Цибенко "Польський социальный роман 40-70-х гг. ХІХ в." (1971), типовим для цих праць є ігнорування української спрямованості творів „української школи”, зневажливе ставлення до України.

У цей самий період означену проблему досліджували польські літературознавці та історики: Ю.Кшижановський, Е.Савримович, С.Маковський, З.Судольський, С.Треугутт, В.Сабовський, М.Жмігродська, М.Яніон, В.Кубацький, П.Герц, С.Василевський, Є.Старнавський. На увагу заслуговують праці С.Козака, В.Данека, Ю.Кияса, В.Завадського, К.Заводзінського, Т.Закшевського, С.Буркота, C.Свірко, М.Чаховського, Ю.Кшижановського, Ю.Бартошевіча, М.Мастинської, В.Заштовта, С.Кєнєвича та інших. Важливим досягненням стало видання зібрань творів майже всіх представників „української школи” в польській літературі та активне дослідження їх творчості, її українознавчої спрямованості.

В 90-ті рр. ХХ ст. - по 2009 рік до теми польської україністики в літературі ХІХ ст. звернулися українські історики і краєзнавці: Л.Баженов, І.Лісевич, О.Буравський, В.Прокопчук, М.Костриця, Б.Пажимський, О.Пажимський, Л.Бондарчук, В.Колесник, В.Єршов, В.Павлюк, А.Українець, П.Горак, В.Кухар, Ю.Сватко, О.Веретюк, М.Брацка та ін. З-поміж них І.Лісевич, О.Буравський, В.Павлюк дослідили суспільне життя польської громади у ХІХ ст. у Наддніпрянщині та на Волині, Л.Баженов, В.Прокопчук, І.Ярмошик розглянули участь представників „української школи” в краєзнавчому русі України та регіональних дослідженнях, В.Єршов у книзі "Польська література Волині доби романтизму" (2008), В. Колесник у біобібліографічному довіднику "Відомі поляки в історії Вінниччини" (2007), М. Костриця в численних публікаціях подали нариси життя, громадської діяльності і творчості польських поетів і прозаїків „української школи”. Варто відзначити, не обійдена увагою ця школа в розділі "Література періоду романтизму" в капітальному виданні львівських істориків Л.Зашкільняка і М.Крикуна "Історія Польщі" (2002).

Новий погляд істориків і літературознавців на „українську школу”, її роль у налагодженні українсько-польських добросусідських відносин, популяризації історії України був представлений в доповідях учасників міжнародних наукових конференцій: „Україна і Польща доби романтизму: образ сусіда” (Кременець, 1999), "Поляки на Хмельниччині: погляд крізь віки" (Хмельницький, 1999), „Ю.І. Крашевський як явище світової культури” (Житомир, 2002), „Юзеф Роллє: життя, діяльність, творчість” (Кам'янець-Подільський, 2005), "Поляки на Поділлі: історія і сучасність" (Кам'янець-Подільський, 2002), „Поляки на Волині: історія і сучасність” (Житомир, 2003), "Романтизм: Між Україною та Польщею" (Київ, 2003), "Українська школа" в літературі та культурі українсько-польського пограниччя" (Київ, 2005), "Україна і Польща: діалог культур" (Луцьк, 2005) та ін. Саме на цих наукових зібраннях були усунені всякі сумніви щодо існування „української школи” в ХІХ ст., фактично відбулося її офіційне міжнародне визнання.

Вагомим внеском у розробку проблеми в літературознавчому плані є діяльність при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка центру дослідження „української школи” та українсько-польських літературних взаємин під керівництвом відомого українського полоніста академіка Р.П. Радишевського. Не менш потужно діють центр історичної полоністики Львівського національного університету імені Івана Франка, центри полоністики Волинського національного університету імені Лесі Українки, Одеського національного університету імені І. Мечникова, які є організаторами міжнародних конференцій, присвячених українсько-польським відносинам та видають відповідні полоністичні студії.

З польських дослідників цього періоду над різними аспектами теми працювали С.Козак, Я.Коміонкова-Стражкова, З.Свейковський,, В.Пйотровський, П.Борек, Я.Кольбушевський, К.Бульзацький, С.Стемпєнь, Е.Чапєвський, А.Вітковська, Р.Пшибильський та інші, які стали більш критично ставитися до оцінки творчості представників „української школи”, шукати на ниві літератури польсько-українське порозуміння. Прикладом такого підходу в дослідженні проблеми є монографія С.Козака "Поляки і українці. В окресі думки і культури пограниччя: епоха романтизму" (2005) [203], книга К.Бульзацького "Поляки і українці" (1997) тощо.

Проблеми українсько-польських стосунків, місця в них „української школи” в польській літературі знайшли зацікавленість серед науковців української еміграції та зарубіжжя. Сюди потрібно віднести двотомник ученого діаспори І.Лисяка-Рудницького "Історичні есеї", що перевиданий в Україні в 1994 році. У ньому окреслена позитивна роль цієї школи в культурних взаєминах України і Польщі у ХІХ ст. Цю проблему спеціально розглянув і більше звернув увагу на аналіз творів „української школи” 20-40-х рр. ХІХ ст. Я.Грицак в своїй "Історії України. 1772-1999 рр." (2000). У монографії професора Гарвардського університету Г.Грабовича „До історії української літератури” детально показані умови виникнення та утвердження „української школи” та перехід її від романтизму до реалізму, позитивно оцінено її діяльність у плані взаємозбагачення культур народів України і Польщі. Важливе значення для розуміння обставин появи цієї школи, проблем проживання польської громади в Україні у ХІХ - на початку ХХ ст., є видані французьким істориком Д.Бовуа окремі книгами,які в Польщі склали один том під назвою "Українська трилогія. Шляхта, царизм і селянство на Волині, Поділлі і Київщині. 1793-1914" (2005). Водночас в англійській літературі, присвяченій історії польської культури ХІХ ст., часто замовчується існування „української школи” при розгляді поетичної творчості Ю.Словацького, Б.Залєського, Ю.Крашевського та інших її представників. Це стосується, насамперед, фундаментальної книги професора Лондонського університету Дейвіса Нормана "Боже ігрище. Історія Польщі", перевиданої українською мовою 2008 року.

Таким чином, за більш ніж 170 років „українська школа” в польській літературі XIX ст. пройшла в історіографії складний шлях визнання і утвердження. Проте до появи нашої праці не було захищено історичних дисертаційних робіт, в яких би систематизувалася і узагальнювалася діяльність означеної школи та аналізувалося ставлення її представників до України, її історії і культури. Настав час не тільки літературознавчого вивчення польської літературної україністики, але й здійснення її повномасштабного історичного дослідження.

У підрозділі 1.2 "Характеристика джерел" подано аналіз джерельної бази дисертації, яка складається з архівних документів, археографічних видань, епістолярію, спогадів, свідчень сучасників історичних подій, матеріалів періодики, літературно-наукової спадщини представників „української школи” в польській літературі ХІХ ст.

Неопубліковані писемні джерела, більшість яких вводиться автором у науковий обіг уперше, зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (ЦДІАУК). Зокрема, у фонді "Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора" (ф. 442) використані документи, які характеризують становище польської меншини в Україні у ХІХ ст., боротьбу влади з польськими повстаннями 1830-1831 та 1863-1864 рр. Завдяки фонду 470 використано матеріали про участь представників „української школи” у польському конспіративному русі на Київщині, Волині й Поділлі у 1835-1850 рр. Особові фонди "Потоцьких", "Яблоновських", "Антоновичів", "Грушевських" та інших дали змогу з'ясувати важливі факти щодо життя і діяльності діячів цієї школи. Поза увагою дослідників „української школи” залишилися матеріали фондів Центрального державного історичного архіву в м. Львові (ЦДІАУЛ). У фондах "Літературне товариство імені Адама Міцкевича", "Польське філологічне товариство у Львові", "Польське історичне товариство у Львові", особовий фонд літературознавця Ю.Кляйнера та інших використані рукописи доповідей, книг і статей, присвячені розгляду історії польської літератури та в її складі творів поетів і прозаїків - україністів Ю.Словацького, С.Гощинського, М.Чайковського, Ю.Роллє. Відомості про діяльність на Поділлі польського історика В.Марчинського, поета М.Гославського, мецената В.Жевуського, історика і письменника Ю.Роллє почерпнуті з фондів Державного архіву Хмельницької області (ф. 228, 292, 3333 й ін.) та Державному архіві Вінницької області (ф. 844, 865, 864), а на Волині у 40-40-ті рр. ХІХ ст. письменника Ю. Крашевського в Державному архіві Житомирської області (ф. 71, 72). Листування Ю.Роллє з письменником П.Бартеньєвим виявлено автором у Російському державному архіві літератури і мистецтва в Москві (ф. 46). Колекція документів про представників „української школи” опрацьована в Головному архіві давніх актів у Варшаві (AGAD) (ф. „Століття ХІХ (1801-1900”).

У дисертації використано матеріали Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського НАН України (ф. „А.О. Скальковський”, "Кременецький ліцей"), відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім.. В.Стефаника (ф. „Чоловський” та ін.), фонди Бібліотеки Чарторийських у Кракові (рукописи 3442, 3447), Бібліотеки ПАН у Кракові (рукописи 2812, 2816), Наукової бібліотеки у Варшаві (рукописи 7785, 7786 та ін.)

При написанні роботи використано для роботи матеріали фондів Кам'янець-Подільського історичного музею заповідника (ф.Х) та меморіального музею Ю.Словацького у м. Кременці, Житомирського обласного краєзнавчого музею.

Важливим джерелом дослідження є опубліковані документальні свідчення. Це археографічні видання „Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России” (т. 1-15), „Архив Юго-Западной России” (1859-1914) „Военно-историческое описание Российской империи: Киевская, Подольская и Волынская губернии” (1848-1850), збірники документів польською мовою „Старожитна Польща” (1843-1846), „Джерела історичні. Польща ХVI ст.” (1875-1903), „Відомості бібліографічні про рукописи, знайдені в бібліотеках Європи” (1850). Ці та інші археографічні видання використовувалися літераторами „української школи” як джерельна база при написанні творів про Україну.

Змістовним джерелом є опублікована епістолярна спадщина, а також подорожні описи представників „української школи”. В дисертації використано „Листи літературні Міхала Грабовського”, тритомник „Листи Юліуша Словацького”, том „Листів Северина Гощинського”, „Листування Міхала Чайковського”, „Кореспонденція Юзефа Залєського”, тритомник Ю. Крашевського „Листи до родини” й інші.

До написання роботи автор залучила періодичні видання ХІХ ст. Росії, України і Польщі („Киевская старина”, „Klosy”, „Atheneum” тощо) та довідковий матеріал, що міститься у „Польській загальній енциклопедії”, енциклопедії Ф.Брокгауза і Ефрона, „Енциклопедії українознавства”, „Енциклопедії сучасної України”, „Енциклопедії історії України”, „Польському біографічному словнику” й ін.

Основним джерелом для дисертації стала творча спадщина представників „української школи”. Це творчий доробок А. Мальчевського, зібрання творів Ю.Словацького, М.Гославського, С.Гощинського, М.Чайковського, М.Грабовського, Ю.Коженьовського, Ю.Крашевськлого, Л.Совінського, Ю.Роллє, Т.Мілковського (Т.Єж). Саме науково-краєзнавчі і художні твори про Україну цих авторів були предметом спеціального дослідження для з'ясування їх джерельної бази, історичної достовірності і об'єктивності викладу матеріалу.

У підрозділі 1.3 розглянуто реалізацію мети і завдань, спираючись на сукупність фундаментальних (філософських) і загальнонаукових, так і спеціально-наукових й конкретно-проблемних методів, пов'язаних з дослідженням конкретного об'єкта, враховуючи, що вирішення будь-якої наукової проблеми вимагає застосування сукупності методів. На конкретних прикладах показано, як застосовувались ті чи інші теоретичні положення, принципи, методи і способи дослідження Це забезпечило теоретико-методологічну основу наукового пошуку. Крім того, для кращого розуміння процесу дослідження тут викладено суть понятійного апарату („східні креси”, „польсько-українське пограниччя”, „шляхта”, "польська україністика", "доба романтизму", "доба реалізму", "доба позитивізму", "козакофільство", "Петербурзька котерія" й ін.).

У другому розділі „Становлення „української школи” в польській літературі 20-40-х рр. ХІХ ст.” досліджено становище польської громади в Україні в зазначений період, висвітлено світоглядні позиції поетів-романтиків та джерела формування „української школи”.

Підрозділ 2.1 "Становище польської громади в Україні" розглядає соціально-економічний і політичний стан польського суспільства в умовах втрати власної державності. Найбільша кількість польського населення (пересічно 400 тис. осіб, або 6 відсотків) мешкало в Україні під владою Росії у Київській, Волинській і Подільській губерніях. До 30-х рр. ХІХ ст. тут діяли положення Литовського Статуту, Конституції Королівства Польського, була поширена польська мова, збережені привілеї польського магнатства і шляхти, домінували римо-католицька конфесія та польська освіта. Польським поміщикам належали головний фонд землі та основна маса українських селян-кріпаків.

Проте поразка польського повстання 1830-1831 р. у Королівстві Польському та його відгуків на Правобережній Україні призвели до репресій самодержавної влади проти польської меншини в Правобережній Україні: було введено імперське законодавство і запроваджувалася політика русифікації, конфісковані маєтки учасників повстання (1124 маєтки з 156226 селянами-кріпаками), ліквідовано до 1839 р. греко-католицьку і обмежено в правах римо-католицьку церкву, закриті польські освітні заклади (Кременецький ліцей, гімназії, училища, школи), проведено масову декласацію зубожілої шляхти (переведено у міщани та однодвірці 340283 особи). Поступово ця декласована верства майже повністю розчинилася у місцевому селянському середовищі і була деполонізована.

Польська меншина змушена була докорінно переглянути своє ставлення до українського народу, шукати шляхи порозуміння і компромісів у співіснуванні з ним та засобів виходу з соціально-політичної ізоляції. Саме тому в її середовищі народилася плеяда польських істориків краєзнавців (Я. Потоцький, В. Марчинський, О. Пшездзецький), поетів і прозаїків нового типу (А. Мальчевський, Ю. Словацький, М. Гославський, С. Гощинський та інші), які й створили „українську школу” в польській історичній науці, так і в польській літературі.

У підрозділі 2.2 „Формування і розвиток „української школи” та світоглядні позиції представників романтизму” аналізуються причини і джерела становлення цієї школи у 20 - 40-х рр. ХІХ ст., з'ясовується суть впровадження в польську літературу засад романтизму.

Головними причинами становлення „української школи” стали ліквідація в 1795 р. Речі Посполитої як держави і геополітична втрата Польщею своїх „східних кресів”, у тому числі Правобережної України, які відійшли під владу Росії. З початку ХІХ ст. ці землі все більше позбувалися впливу Польщі і пристосовуватися до нових умов свого існування й замінювали свої усталені погляди, зокрема на українську націю. Другим фактором стало те, що після поразки повстання 1830-1831 рр. демократичні кола польської інтелігенції регіону стали шукати шляхів українсько-польського примирення і злагоди. З 20-х рр. ХІХ ст. місцеві польські літератори, науковці і освітяни здійснили своєрідний похід в український народ, захопилися вивченням його історії, етнології, фольклору. В польському середовищі поширилося „українофільство” та „козакофільство”, потреба вивчати українську мову. Нарешті, реформаторська діяльність у перші десятиліття ХІХ ст. Т.Чацького на ниві польської освіти в Литві, Білорусії і Правобережній Україні, заснування ним ліцею в Кременці, а його випускники склали основу "української школи" в польській літературі.

Ця школа, що почала формуватися завдяки творчості А.Мальчевського з середини 1820-х років, постійно зверталася до історичної тематики, описів життя, побуту населення і природи України і на цьому грунті здобула своє визнання в польській і українській культурі. Літератори „української школи” вперше виступили на захист багатостраждального життя українських селян, виправдовували їх боротьбу проти поміщиків і шляхти за соціальну справедливість. Саме така позиція відображена в поемах С.Гощинського „Канівський замок”, Ю.Словацького „Срібний сон Саломеї”, М.Гославського „Дума про Нечая”. Особливо гостро така позиція відображена в соціальних повістях Ю.Крашевського „Уляна”, „Остап Бондарчук”, „Історія Савки”, „Хата за селом” та ін.

Діячі „української школи” не обмежилися лише сферою створення художніх творів, підійшли до більш серйозних напрямів дослідження регіональної історії і краєзнавства України, відзначилися в розвитку краєзнавчого руху (Ю.Крашевський, Ю.Роллє). Однак традиції виховання, освіти, культурні взаємини тісно пов'язали їх із загальним життям польського громадянства. І в цьому тісному зв'язку з Польщею вони бачили майбутнє України.

На першому етапі діяльності „українська школа” зростала на засадах європейського романтизму в літературі. Проте діячі цієї школи разом з А. Міцкевичем представляли в основному польський романтизм, то можна стверджувати, що він мав також українсько-литовське обличчя. Загальною історіософською і політичною ідеологією літераторів „української школи” був міф про Річ Посполиту як братній союз польського, литовського і українського народів та прагнення відкрити „світлі” і „темні” сторінки польсько-українського співіснування в минулому і сьогоденні, пояснити польському суспільству причини втрати України та її прийдешню сутність. Для романтизму характерна симпатія до революційних процесів на континенті.

У третьому розділі „Історія й культура України у творчості представників „української школи” 20-40-х рр. ХІХ ст.” досліджується життєвий шлях, громадська діяльність та україністична спрямованість їх творчого надбання.

У підрозділі 3.1 „Історичні погляди Антонія Мальчевського, Юзефа-Богдана Залєського, Северина Гощинського, Мауриція Гославського, Томаша Падури” конкретно з'ясовується внесок у розробку української тематики польських поетів-романтиків. Спочатку аналізується діяльність і творчість А.Мальчевського (1793-1826), якому належить перша у польській літературі велика поема про Україну під назвою "Марія. Українська повість" (1825). Головний сюжет твору пов'язаний з драмою сімейних відносин українки Марії і Ф.Потоцького та боротьбою з нападами татар на Україну. Історизм поеми розгорнуто за рахунок зовнішньої сторони - відтворення епохи. Опис бенкету, битви з татарами, де проявляються риси героїзму, написані достовірно і переконливо. Правдиво з погляду історичної достовірності змальований Потоцький - типовий старопольський магнат, пихатий, егоїстичний, який на догоду його особистим інтересам, стає на шлях злочину. Що ж українського в "Марії"? По-перше, майстерно і точно автор описує краєвиди, степи з ковилою, давні кургани, білі хати в глибоких ярах. По-друге, прагне описати побут, уклад життя простих людей. Проте Україна А.Мальчевського - країна магнатсько-шляхетська, глибока провінція Речі Посполитої. Все-таки поема "Марія" стала тлом для всіх наступних поетів „української школи”, а Мальчевського визнано її засновником.

Продовжувачами справи А.Мальчевського стали Ю.-Б.Залєський (1802-1886), автор поем "Дух степу" (1836) "Збаразький похід" (1839), його товариш по навчанню в Умані С.Гощинський (1801-1876), який створив відому поему „Канівський замок” (1828), М.Гославський (1802-1834), знаний поемами „Дума про Нечая”, „Поділля” (1826), віршем "На смерть Пестеля, Муравйова та інших мучеників за російську свободу", Т.Падура (1801-1871), автор поем "Золота Борода" (1829), "Українки з нотами" (1844). Ці поети були уродженцями Правобережної України, з незаможної шляхти, учасниками польського визвольного руху. Їх об'єднувала любов до України, визнання справедливості боротьби українського народу за свободу, проти польських магнатів і шляхти. Це яскраво відображено в поемі С.Гощинського "Канівський замок", де автор так само глибоко і об'єктивно змалював коліївщину, як згодом це зробив Т.Шевченко в поемі "Гайдамаки".

Аналізуючи творчість поетів „української школи” 20-40-х рр., відзначимо, що головним героєм їх творів було козацтво. Але то було не справжнє козацтво з його запеклою боротьбою з тією ж Польщею за політичну, соціальну і національну свободу, а вифантазуване, віддане Речі Посполитій, покірне козацтво. Таких козаків ми бачили в А.Мальчевського, Ю.-Б.Залєського і, особливо, у Т.Падури. Виняток становлять лише С.Гощинський, Ю.Словацький, які в своїх творах не приховували протиріччя між інтересами українців і поляків.

Підрозділ 3.2 „Україна в поезії Юліуша Словацького” присвячений спеціальному розгляду і аналізу діяльності й творчості цього поета - класика польської літератури і діяча „української школи”, який найбільше у своїх поемах оспівав Україну, розглядав її історію та культуру.

Ю.Словацький (1809-1849) народився в м. Кременці і змалку був прив'язаний до місцевого ліцею та його молоді, згодом закінчив Віленський університет, пристав до „української школи” польських літераторів і став її найвидатнішим представником. З-поміж численних його творів з української тематики найбільш радикальними і соціальними були поеми „Беньовський”, „Срібний сон Саломеї”, „Змій”. Створюючи ці поеми автор використовував факти з видань „Старожитна Польща” М.Балінського і Т.Ліпінського, подорожні описи України Боплана, іншу історичну літературу, а також широко залучав народні перекази, думи. Дотримуючись історизму, вперше в польській літературі Ю.Словацький створив образ українського козака і подав опис козацької "чайки", її бойового оснащення та тактику ведення морського бою.

У поемі „Беньовський” автор в історичному плані висвітлює соціально-політичне життя Польщі та України другої половини ХVIII ст., об'єктивно і реалістично показує причини, що викликали селянсько-козацьке повстання в Правобережній Україні проти польських поміщиків та кріпосництва. Ю.Словацький не завершив поему „Беньовський”, оскільки вибраний ним історичний матеріал вступив у конфлікт з традиційним трактуванням подій 60-х рр. ХVIII ст. на Правобережжі, який він змушений був брати з праць консервативних французьких і польських істориків й суперечив його задуму створити „народну поему”.

Центральним твором Ю.Словацького є поема „Срібний сон Саломеї”, в якій автор змалював типові риси коліївщини, яка вибухнула, на його думку, у зв'язку з нелюдською експлуатацією і знущанням польських панів над українським селянством. Поет уперше в польській літературі показав коліївщину як рух, який став прологом політичної смерті Речі Посполитої. Загалом у цьому та інших творах Ю.Словацький зумів правдиво показати справедливість народної боротьби проти своїх гнобителів та її перспективи - вільна і незалежна Україна.

У підрозділі 3.3 „Україна в творчості Міхала Чайковського” проаналізовано твори письменника з української тематики, зокрема, цикл „Козацьких повістей”.

М.Чайковський (1804-1886) уродженець Волині, із заможної української спольщеної родини, організатор польського повстання 1831 р. у рідному краю, активний діяч польської політичної еміграції 30-60-х рр. Як письменник, чимало творів присвятив створенню повістей про козацьку Україну ХVI-XVII ст. Однак вся творчість автора базується на існуванні вигаданої одвічної польсько-української дружби і братерства, на затушовувані відмінностей і протиріч в історії цих народів. Показовою в цьому плані є повість "Сватання запорожця". У творі привертає увагу мотив польсько-українського союзу, спрямованого проти Росії, в якому буде відроджене козацтво і "цінності" і колишньої Речі Посполитої.

У своїх повістях М. Чайковський, як романтик, звертається до образу степу і могил, підкреслюючи важливість народних легенд, як своєрідної скарбниці. Український народ на його думку, є носієм моральних якостей, а його перекази несуть в собі історичну та сакральну правду. В основі його творчості - надмірна ідеалізація Запорозької Січі та українського козацтва, яке лише за випадкових обставин і злого умислу виступило проти Польщі. Своєю головною метою М.Чайковський ставив відродити козацтво, яке б було віддане польському визвольному рухові ХІХ ст. На практиці такі козацькі загони він створив у Туреччині для підтримки польського повстання 1863 р. Однак ця спроба, як авантюра, провалилася.

М. Чайковський, як прозаїк, був у першу чергу полонофілом, який з допомогою України прагнув відродити Польщу. Він описував все, що пов'язане з Україною з суто польської точки зору, допускав надмірну її міфологізацію, фальшування історії та її політизацію в інтересах Польщі. Проте його описи життя і побуту українських козаків, окремих баталій мають наукову вартість для сучасної історичної науки.

У четвертому розділі „Українська школа в польській літературі на стадії переходу до реалізму (40-і - поч. 60-х рр. ХІХ ст.)” досліджуються особливості формування і становлення реалістичних поглядів письменників у висвітленні історії та культури України.

У підрозділі 4.1 „Суспільно-економічні та політичні передумови переходу польської літератури від романтизму до реалізму” розглядаються особливості економічного, соціального і політичного становища в Польщі і Україні в середині ХІХ ст. та їх вплив на розвиток „української школи”.

У роботі з'ясовано, що 40-50-ті роки були періодом загострення соціальних протиріч на ґрунті глибокої кризи феодально-кріпосницького ладу на польських землях і в Україні. У 1848-1849 рр. по країнах Європи, в тому числі західних землях України прокотилися хвиля революцій, які ввійшли в історію як „весна народів”. Повстанський селянський рух призвів до скасування в Галичині кріпосного права, і змусив російське самодержавство готувати власну аграрну реформу. Водночас у Королівстві Польському йшла активна підготовка нового збройного повстання за незалежність. У цих умовах „українська школа” в польській літературі не могла стояти осторонь від цих процесів, залишатися на позиціях романтизму та героїзації минулого Польщі і України. Перед цією школою виникло завдання яскраво і реалістично викривати соціальні виразки суспільства, рішуче показувати протиріччя між поміщиками і селянами-кріпаками, правдиво зображувати існуючу дійсність в суспільстві й, таким чином, бути свідком його занепаду й кризи і провісником нових реформ і перетворень.

Звернення до соціальної проблематики тягло за собою формування реалістичних засад у творчості літераторів, від яких вимагалося глибоке осмислення і аналіз старого і нового укладів життя, насамперед селян, пошуки нових героїв часу. Якісно новим здобутком „української школи” 40-50-х років стала українофільська діяльність і перехід на стезю реалізму в польській та українській літературі Ю.Коженьовського, А.Марцинківського і особливо Ю.Крашевського, які у своїх творах стали виразниками інтересів українського селянства напередодні аграрної реформи 1861 р.

У підрозділі 4.2 „Петербурзька котерія” і Київська „Гвязда” - протиборство в „українській школі” у польській літературі” аналізується протистояння між консервативним і демократичним таборами літераторів при переході до реалізму та ставленні до України, її історії та культури.

Після поразки повстання 1830-1831 рр. на польських землях активізувалась реакція, серед значної частини інтелігенції посилюються консервативні настрої. Ідеї національно-визвольної боротьби були притаманні лише творам революційного романтизму, що видавались в еміграції.

Пошуки шляхів виходу із кризи у польській літературі та в її „української школи” яскраво виявилися на з'їзді польських літераторів у м. Чуднові, що на Волині (червень 1841 р.). Представники правого крила під проводом письменників М.Грабовського і Г.Жевуського утворили на з'їзді групу "національної католицької літератури". Лівиця літераторів на чолі з Ю.Крашевським демонстративно залишила з'їзд. Наслідком розколу стало заснування М.Грабовським "Петербурзької котерії", яка об'єднала консервативні кола літераторів Росії, України і Литви й мала свій журнал "Tygodnik Petersbugski" („Тижневик Петербурзький”). Загальною платформою "котерії" було посилення позицій польських поміщиків і релігії, відмова від революційного пафосу, угодовська політика у ставленні до самодержавства.

На противагу консерваторам лівиця літераторів „української школи” об'єдналася навколо щорічника „Гвязда” („Зоря”), який виходив польською мовою спочатку в Петербурзі (1846), а потім у Києві (1847-1849). Засновниками були Зенон Фіш, Якуб Юркевич і Антон Марцинківський. Майже всі статті і критичні матеріали „Гвязди” так чи інакше були спрямовані проти „Петербурзької котерії” та її ідеології. Журнал критикував „котерію” за підтримку аристократії, за відмову від демократичного напряму в літературі, порушення традицій у ставленні до України і народу, виступав за створення літераторами соціальних романів і перехід до реалізму в творчості.