Кримінально-виконавча система у боротьбі з "ворогами народу" в Західній Україні (вересень 1939 р. – червень 1941 р.). Історико-правовий аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧА СИСТЕМА У БОРОТЬБІ З «ВОРОГАМИ НАРОДУ» В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ (вересень 1939 р. - червень 1941 р.). ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

Дем'янчук Т.Д. Кримінально-виконавча система у боротьбі з «ворогами народу» в Західній Україні (вересень 1939 р. - червень 1941 р.). Історико-правовий аналіз. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, Івано-Франківськ, 2010.

У дисертації досліджено комплекс суспільно-політичних й історико-правових проблем, пов'язаних із процесом становлення й трансформації радянської кримінально-виправної системи та її роль і місце в боротьбі з «ворогами народу» в Західній Україні в перший період радянізації краю.

На широкій джерельній базі аналізуються правові підстави арештів і виселень, їх динаміка і масштаби. Схарактеризовано умови утримання в тюрмах досудового слідства та в установах виконання покарань, а також умови проживання родин «ворогів народу» на спецпоселеннях та в місцях заслання.

Ключові слова: «вороги народу», кримінально-виконавча система, в'язниці, виправно-трудові табори та колонії, репресії, арешти, виселення.

АННОТАЦИЯ

Демянчук Т.Д. Уголовно-исполнительная система в борьбе с «врагами народа» в Западной Украине (сентябрь 1939 г. - июнь 1941 г.). Историко-правовой анализ. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Прикарпатский национальный университет имени Василия Стефаника. - Ивано-Франковск, 2010. Диссертационный проэкт ориентирован на комплексное исследование общественно-политических, а также историко-правовых условий становления и трансформации советской уголовно-исправительной системы, её места в борьбе с «врагами народа» на территории Западной Украины в первый период советизации региона.

На базе теоретических наработок, методического инструментария современной науки и разнообразной источниковой базы реконструируется правовое состояние советской уголовно-исправительной системы, изменения форм наказания в отношении «врагов народа», расширения их категорий, обозначенных в статьях 54 и 56 Уголовного кодекса УССР редакции 1927 г. с последующими дополнениями.

Прослеживается эволюция форм уголовного наказания за государственные преступления и уголовно-исправительной системы, в частности переход в начале 30-х годов от содержания заключённых в тюрьмах к их размещению в исправительно-трудовых лагерях и колониях, использование их труда в разных отраслях экономики страны.

В работе анализируются нормативно-правовые документы, на основании которых осуществлялись аресты и выселения «врагов народа» и их родных, условия их содержания в местах заключения и выселения.

Проанализированы масштабы и динамика арестов, категории арестованных по таким параметрам как социальный статус и национальная принадлежность, а также состав преступлений и сроки наказания.

Отдельный фрагмент посвящён условиям содержания подозреваемых в совершении государственных преступлений в тюрьмах досудебного следствия, методам допросов, существующей судебной практики, а также системе распределения осуждённых в учреждения отбывания наказания в зависимости от их общественной опасности.

Особенное внимание обращено на ликвидацию в тюрьмах западных областей в первые дни немецко-советской войны не только лиц, которым уже были вынесены приговоры судебных инстанций, но и тех, в отношении которых только велось следствие и их вина ещё не была доказана.

Рассматривая особенности выселения отдельных категорий «врагов народа» и их семей, автор детально проанализировала правовые основы осуществления этого вида репрессий, отмечая, что они осуществлялись на основании постановления высших советско-партийных органов власти, приказов НКВД СССР и внесудебного органа - Особого совещания при НКВД СССР, нарушая при этом права и свободы граждан, которые фактически не совершали никаких преступных действий. Их «вина» заключалась только в том, что они или были родственниками «врагов народа», или по своему социальному происхождению не вызывали доверия советской власти.

Один из разделов диссертации посвящён анализу условий повседневной жизни осужденных в исправительно-трудовых лагерях и колониях, а также на спецпоселениях и в местах административной ссылки. Отмечено, что все без исключения осуждённые и выселенные принуждались к тяжёлым работам, от выполнения которых зависело их существование.

Ключевые слова: «враги народа», уголовно-исполнительная система, тюрьмы, исправительно-трудовые лагеря и колонии, репрессии, аресты, выселения.

Annotation

Demyanchyk T.D. Criminal-executive system in the struggle with “enemies of people” in the Western Ukraine (September 1939 - June 1941). Historically-legal analyses. - Manuscript.

The thesis for the Candidate Degree in History, Speciality 07.00.01 - History of Ukraine. - Vasyl Stephanyk Precarpathian National University. - Ivano-Frankivsk, 2010.

In the thesis is examined the complex of publically-political and historically-legal problems, which are connecting with the processes of formation and transformation of Soviet criminal-executive system and its role and place in the struggle with “enemies of people” in the Western Ukraine in the first period of “sovietization” of region.

On the wide sources base are analyzed legal reasons of arrests and eviction, their action and scales. Characterized the conditions of holding in prisons of pre-trial investigation and in establishments of execution of punishment, daily conditions of dwelling the families of “enemies of people” on special settlements and in the places of deportation

Key words: “enemies of people”, criminal-executive system, prisons, correctional-labour camps and colonies, repressions, arrests, eviction.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Процеси демократизації, які розпочалися з проголошення державної самостійності України, зумовили підвищений інтерес науковців до раніше заборонених тем вітчизняної історії. Однією з таких є тема репресій, відображена в багатьох працях як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. У них по-різному висвітлено її причини, перебіг, масштаби та багато інших супутніх питань. Однак попри інтерес науковців до загальних процесів цієї проблематики, спеціального наукового дослідження ролі й місця у цих процесах кримінально-виконавчої системи, а особливо на анексованих у вересні 1939 р. західноукраїнських землях досі не зроблено.

Потреба у дослідженні цієї проблеми зумовлена, по-перше, недостатньою мірою висвітлення ролі й місця кримінально-виконавчої системи в репресіях проти «ворогів народу», до яких більшовицький режим відносив осіб, що перебували в політичній чи ідеологічній опозиції до нього й притягувалися до кримінальної відповідальності за статтями 54 (контрреволюційні злочини) та 56 (злочини проти порядку управління) Кримінального кодексу УРСР редакції 1927 р. (з подальшими змінами та доповненнями). Важливою у цьому сенсі є потреба в більш глибокому історико-правовому аналізі процесів, пов'язаних із постійним розширенням соціальної бази «ворогів народу» та правового підґрунтя карально-виправних заходів проти них і членів їх родин.

По-друге, потребує комплексної реконструкції і сам процес становлення спеціальних репресивних органів у структурі НКВС, що займалися виявленням «ворогів народу», а також типологізація карально-виправних установ, в яких вони відбували покарання. Зокрема недостатньо дослідженими є процеси, що відбувалися на території західних областей України, де з приходом Червоної армії розпочалися репресії проти «ворогів народу» та членів їх родин, категорію яких визначали спеціальні нормативно-правові акти вищих органів влади та внутрішніх справ. Роль кримінально-виконавчої системи у цих процесах досі не стала темою окремого дослідження.

Таким чином, дослідження становлення та функціонування кримінально-виконавчої системи, її місця у боротьбі з «ворогами народу» на території Західної України у період з вересня 1939 р. до червня 1941 р. видається актуальною проблемою як з наукової точки зору, так і з погляду її суспільно-правової значимості.

Зв'язок із науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках науково-дослідної теми кафедри теорії та історії держави і права Прикарпатського юридичного інституту Львівського державного університету внутрішніх справ «Правоохоронні органи Прикарпаття ХХ століття» (протокол № 2 Вченої ради інституту від 30 жовтня 2006 р.) та замовлення УМВС України в Івано-Франківській області від 05.03.2007 р. на виконання наукового дослідження за темою «Історія міліції Прикарпаття: 1939-2009 рр.» (акт № 4 «Про впровадження результатів наукового дослідження» від 22.09.2009 р.).

Мета дослідження полягає у створенні комплексної праці з історії трансформації радянської кримінально-виконавчої системи як структурного підрозділу НКВС на території СРСР-УРСР та її місця у боротьбі з «ворогами народу» на західноукраїнських землях із вересня 1939 р. до червня 1941 рр.

Для реалізації цієї мети були визначені такі основні наукові завдання:

- з'ясувати стан наукового вивчення проблеми, здійснити систематизацію і класифікацію її джерельної бази, проаналізувати основні теоретичні концепції, категорії і поняття, що використовувалися для висвітлення діяльності кримінально-виконавчої системи в інтерпретації різних наукових шкіл;

– проаналізувати особливості розвитку нормативно-правової бази та організаційно-структурної побудови кримінально-виконавчої системи й особливості функціонування її установ у західних областях України;

– охарактеризувати правову базу з виявлення «ворогів народу» на території західних областей України;

– висвітлити процедуру проведення арештів та виселень, умови утримання заарештованих під вартою в тюрмах на етапі досудового слідства та в місцях позбавлення волі;

– розкрити механізми судової практики стосовно «ворогів народу» та членів їх родин, а також здійснення нагляду й контролю за процесом виконання покарань;

– уточнити масштаби репресій проти «ворогів народу» та членів їх родин у регіоні.

Об'єктом дослідження виступає радянська кримінально-виконавча система в умовах радянізації Західної України.

Предметом дослідження є особливості трансформації нормативно-правових та організаційно-структурних механізмів і форм кримінально-виконавчої системи, її місця в боротьбі з «ворогами народу» на території західноукраїнських земель у вересні 1939 р. - червні 1941 рр.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від вересня 1939 р. до кінця червня 1941 р. Нижня межа зумовлена анексією Червоної армії 17 вересня 1939 р. західноукраїнських земель. Верхня - кінцем червня 1941 р., коли територія Західної України була окупована нацистськими військами.

Географічні межі дисертації обмежено територією Волинської, Львівської, Дрогобицької, Станіславської, Ровенської та Тернопільської областей з урахуванням тодішнього територіально-адміністративного устрою УРСР.

Теоретико-методологічну базу дослідження становлять теоретичні досягнення історичної, політологічної, соціологічної, юридичної наукової думки, в яких узагальнюється досвід організації держави і суспільства, складна динаміка відносин між ними, алгоритм функціонування тоталітарного більшовицького режиму. Вирішення наукової проблеми вимагало поєднання двох підходів - історичного й правового, оскільки без ретельного аналізу суспільно-політичної ситуації, відповідно до якої формувалася правова база репресій, відтворення цілісної картини їх причин і наслідків було б не можливим.

Основним методологічним завданням дослідження було встановлення взаємозв'язку «держава-громадянин», вивчення якого в праці базується на трьох методологічних підходах: генетичному, структурному та функціональному. Генетичний підхід дозволив розкрити особливості формування права під впливом ідеології в процесі становлення й розвитку більшовицького режиму. Зокрема, прослідкувати етапність трансформації силових структур та кримінально-виконавчої системи, закономірності змін правової та карально-виправної політики.

Методологія структурного підходу дозволила дослідити взаємовідносини «держава-громадянин» як складну і багатофункціональну систему, яка складається з простіших елементів, що взаємодіють у системі певного державного утворення (НКВС, органи юстиції, суду, прокуратури, політичні, громадські, релігійні організації).

В основі функціонального підходу лежать соціальний і політичний виміри правовідносин, що дозволило, власне, розкрити взаємозв'язок між задекларованими більшовицьким режимом правами громадянина й людини та реальним станом їх дотримання як з боку держави, так і її правоохоронних структур.

В дисертації використано загальнонаукові принципи й методи об'єктивності, системності, синтезу, аналізу, узагальнення, аналогії; системно-структурний і спеціальні методи наукового дослідження, притаманні історичній науці: порівняно-історичний, історико-ретроспективний, математичних розрахунків та аналізу статистичних даних, польових досліджень та ін.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв'язання. Дослідження є однією з перших спроб осмислити організаційно-правові засади діяльності радянської кримінально-виконавчої системи та її місце в боротьбі з «ворогами народу» на західноукраїнських землях в 1939-1941 рр. з історико-правових позицій. У праці вперше:

- здійснено комплексний історико-правовий аналіз політико-правових підходів радянського режиму до ізоляції «ворогів народу» в установах виконання покарань напередодні та під час першого періоду радянізації західноукраїнських земель. Доведено, що боротьба з «ворогами народу» була стратегічним напрямом у політиці більшовицького режиму, а постійне розширення категорії «ворогів» призвело до утворення на початку 30-х рр. у структурі НКВС СРСР Головного управління таборів (ГУЛАГ), через яке пройшли мільйони громадян, в тому числі й десятки тисяч з анексованих у вересні 1939 р. західноукраїнських земель;

- проаналізовано нормативно-правові акти, якими визначалися категорії «ворогів народу», і встановлено, що базовим для західних областей став наказ НКВС СРСР «Про запровадження єдиної системи оперативного обліку антирадянських елементів, виявлених агентурною розробкою» від 11 жовтня 1939 р., в якому визначено перелік категорій «ворогів» за політичними, соціальними, релігійними та професійними ознаками;

– подано порівняльну характеристику кримінально-виконавчих систем, що діяла за Польщі та за радянського режиму. Встановлено, що вони суттєво різнилися кримінально-правовими й політико-ідеологічними підходами до боротьби з посяганнями на державний устрій, а також масштабами репресій;

- проведено науковий аналіз нормативно-правових актів та низки архівних документів, раніше невідомих або маловідомих історико-правовій науці, частину з яких вперше введено в науковий обіг.

Крім того, в праці проаналізовано мінливості правових підходів стосовно класифікації «ворогів народу» і карної політики; підрахунку арештованих «ворогів народу» і виселених членів їх родин за соціальними та національними ознаками; подається історико-правова оцінка ролі кримінально-виконавчої системи у репресивній політиці держави проти «ворогів народу» на західноукраїнських землях.

У дисертації дістали подальший розвиток:

- положення про те, що радянська правова система розвивалася у відповідності до політичної ситуації, виходячи з партійної кон'юктури, що зумовлювало перетворення правових норм та чинного законодавства на інструмент легітимації сталінського режиму в регіоні;

- твердження про те, що масові репресії у вигляді арештів і виселень були однією з форм утвердження радянської влади на анексованих західноукраїнських землях, і в цьому процесі одну з важливих ролей відіграла кримінально-виконавча система.

Науково-практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дослідження сприятимуть глибшому осмисленню та оцінці подій минулого та можуть бути використаними в теоретичних і практичних сферах, а саме:

- у науково-дослідній - для здійснення подальших теоретичних, компаративних, галузевих та прикладних досліджень стосовно ролі й місця КВС у структурі репресивного механізму органів НКВС;

- у навчальному процесі - для розробки навчально-методичних матеріалів з курсів історії України, кримінально-виконавчого права, теорії та історії держави і права;

- у практичній - для розширення експозицій музеїв, лекційної пропаганди серед громадськості.

Апробація результатів дисертації здійснена шляхом обговорення на щорічних конференціях кафедр Прикарпатського юридичного інституту Львівського державного університету внутрішніх справ. Основні теоретичні положення та висновки викладено в публікаціях автора, його виступах і повідомленнях на наукових конференціях: І і ІІ Всеукраїнських конференціях «Історія міліції України: минуле і сучасне» (м. Івано-Франківськ, 6 червня 2008 р., 14 травня 2009 р.), Міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми підготовки та вдосконалення професійної діяльності працівників міліції громадської безпеки» (Івано-Франківськ, 15 травня 2008 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції, присвяченій 60-річчю проголошення Загальної декларації прав людини (Івано-Франківськ, 28 листопада 2008 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладено в дев'яти публікаціях, із них чотири - у фахових виданнях.

Структура дисертації побудована за хронологічно-проблемним принципом. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, які мають десять підрозділів, висновків, додатків та списку використаних джерел (354 найменування). Обсяг основного тексту дисертації становить 171 сторінку.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір теми, її наукова, суспільна актуальність та новизна, об'єкт, предмет, хронологічні рамки, методологічні принципи, мета й завдання дослідження, розкривається його зв'язок з науковими програмами, а також практичне значення та форми апробації дисертації.

У першому розділі - «Історіографія та джерела дослідження» - проаналізовано опубліковані праці, що стосуються зазначеної проблематики, з'ясовано особливості джерельної бази та виявлено ступінь її репрезентативності.

У підрозділі 1.1. - «Стан наукової розробки проблеми» - здійснено аналіз історіографії теми за проблемно-хронологічним принципом.

Історичну літературу про події в Західній Україні в 1939-1941 рр. можна умовно поділити на чотири періоди: перший - з 1944 р. до середини 50-х років; другий - з другої половини 50-х рр. до середини 80-х рр.; третій - з другої половини 80-х рр. і до кінця 90-х рр.; четвертий - розпочався з проголошенням незалежності української держави.

Головною лінією для радянської історіографії було висвітлення «керівної ролі» компартії у «соціалістичних перетвореннях». Окремі дослідники, як, наприклад, А. Піонтковський та В. Меньшагін, у спільній праці «Курс советского уголовного права» (1955 р.) стверджували, що репресії в умовах «загострення класової боротьби» були «єдино можливою» і виправданою превентивною дією кримінального законодавства проти «ворогів народу».

Представники зарубіжної історіографії, навпаки, намагалися донести до громадськості правду про тоталітарний сталінський режим і масові репресії. Однією з перших праць про функціонування кримінально-виконавчої системи в СРСР, що побачила світ у 1947 р. у Нью-Йорку за авторством Д. Далліна і Б. Ніколаєвського, була «Примусова праця в Радянській Росії». Автори намагалися дати відповідь на питання: яку роль відігравав ГУЛАГ у державному устрої радянської системи і яке місце посідає примусова праця десятків мільйонів ув'язнених.

Серед праць зарубіжних фахівців 50-70-х рр., які були присвячені радянській дійсності і частково розглядали питання репресій та функціонування окремих складових кримінально-виконавчої системи, можна відзначити доробки О. Юрченка, Б. Яковлева, М. Рудницької, І. Курганова, М. Івницького, П. Соломона, Р. Конквеста та ін. Спільною основою цих праць є те, що ГУЛАГ, на переконання авторів, був дзеркальним відображення радянської дійсності.

Значний внесок у викриття радянського режиму та кримінально-виконавчої системи внесли О. Солженіцин, Ю. Афанасьєв, Д. Волкогонов та ін.

Важливе значення у дослідженні цієї проблеми мав указ ПВР СРСР «Про додаткові заходи з встановлення справедливості стосовно жертв репресій, що мали місце в період 30 - 40-х і на початку 50-х років» від 16 січня 1989 р., яким було започатковано роботу з перегляду справ жертв тоталітаризму, засуджених несудовими органами - «двійками», «трійками», «особливими нарадами». Однією з перших у 1989 р. з'явилася публікація московської дослідниці В. Парсаданової «Депортация населения из Западной Украины и Западной Белоруссии в 1939-1941 гг.», в якій було відзначено, що депортації були репресіями, яких зазнало майже 10% населення, й мали класово-політичні ознаки.

Серед інших праць науковців Російської Федерації з проблеми репресій та ГУЛАГу можна відзначити доробки М. Бугая, О. Горланова, М. Грінберга, А. Гурьянова В. Земскова, М. Дєткова, Г. Іванової, А. Кокуріна, С. Кузьміна, В. Кудрявцева, Н. Лебєдєвої, Ж. Медведєва, О. Мозохіна, Н. Петрова, В. Персаданової, А. Рогінського, А. Смикаліна, Ю. Стецовського, М. Хлусова, Г. Тимофєєва та ін.

Із сучасних науковців далекого зарубіжжя можна відзначити праці Р. Штеттнера, Е. Еппломб, П. Соломона, Р. Конквеста, Е. Басона та інших, в яких розглядаються причини та наслідки становлення й розвитку репресивного апарату і системи виправно-трудових таборів як його складової.

З українських дослідників, які торкалися теми репресій і функціонування кримінально-виправної системи, слід виокремити дослідження І. Андрухіва, О. Бажана, В. Барана, І. Біласа, С. Білоконя, Г. Биструхіна, М. Брайчевського, Т. Вронської, Д. Вєдєнєєва, В. Даниленка, В. Золотарьова, І. Іллюшина, Г. Касьянова, М. Коваля, С. Кульчицького, В. Марчука, В. Нікольського, В. Пристайка, О. Пшеннікова, О. Рубльова, В. Токарського, Ю. Шаповала та ін., а з колективних праць - книгу «Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ-ХХ ст.: історичні нариси», до написання якої долучилися провідні науковці Інституту історії України НАН України та інших наукових установ.

Таким чином, зарубіжна та вітчизняна історіографія представлена широким колом історіографічної літератури, в якій розглядаються певні аспекти, пов'язані з роллю кримінально-виконавчої системи в репресіях проти «ворогів народу», які автор залучила для реконструкції цих процесів у західних областях УРСР в 1939-1941 рр., використавши відповідну документальну базу.

У підрозділі 1.2. - «Аналіз джерельної бази» - проаналізовано основні групи джерел дисертаційного дослідження: архівні документи, опубліковані матеріали, дані статистики, преси, джерела особового походження.

Основу джерельної бази дослідження становлять неопубліковані архівні матеріали, які представлені постановами, наказами, директивами, інструкціями, доповідними записками, звітами, інформаційними довідками всесоюзних та республіканських органів влади (ПВР СРСР і УРСР, РНК СРСР і УРСР, ЦК ВКП(б) і КП(б)У, НКВС СРСР і УРСР), а також їх відповідних структур на місцях. Більшість із них має гриф «таємно» і не підлягає публікації. В дослідженні використано й проаналізовано окремі судово-слідчі справи осіб, засуджених за статтями 54 і 56 КК УРСР, що дозволило певною мірою реконструювати як сам слідчий процес, так і зрозуміти механізм фальсифікації справ, пов'язаних із причетністю окремих категорій громадян до скоєння тяжких державних злочинів.

Більшість із використаних унікальних документів зберігається в Державному архіві Російської Федерації (ДАРФ), ЦДАГО України, ЦДАВОВУ України, ГДА МВС, Державних архівах Івано-Франківської та Тернопільської областей, відомчому архіві УМВС в Івано-Франківській області. У фондах цих архівів виявлено документи, що висвітлюють порядок і масштабність акцій із виселення осадників, лісників, біженців, сімей репресованих і «зрадників батьківщини» та учасників націоналістичного підпілля з Західної України. Виявлені документи дозволили проаналізувати силові методи реалізації органами НКВС вказівок ВКП(б) і РНК СРСР стосовно каральної політики проти «ворогів» та місце і роль кримінально-виконавчої системи в реалізації цієї політики.

Значну кількість документів становлять накази НКВС СРСР та УРСР, що дозволили проаналізувати процеси становлення й розвитку тюремної мережі в західних областях, умови утримання у них арештованих під час досудового слідства; окреслити коло основних категорій «ворогів», застосування до них різних видів карально-виправних заходів тощо. Серед них можна виокремити такі, як «Положення про тюрми НКВС СРСР для утримання підслідних» від 28 липня 1939 р., «Тимчасова інструкція про режим утримання ув'язнених у ВТТ НКВС СРСР» від 2 серпня 1939 р., «Про організацію роботи у звільнених районах західних областей України і Білорусії» від 15 вересня 1939 р., «Про запровадження єдиної системи оперативного обліку антирадянських елементів, виявлених агентурною розробкою» від 11 жовтня 1939 р. та інші.

Другу важливу групу становлять опубліковані збірники нормативних документів юридичного, історичного та партійно-політичного змісту, зокрема: Кримінальні кодекси РРФСР та УРСР, збірники законів і розпоряджень уряду СРСР, збірники з історії кримінального законодавства та виправно-трудового права; рішення та резолюції партійних з'їздів ВКП(б) і КП(б)У, сесій Верховної Ради СРСР і УРСР.

Третю групу становлять збірники документів, опубліковані за роки радянської влади та в умовах державної самостійності України. У перших міститься перелік окремих категорій «ворогів» («куркулі», «буржуазні націоналісти», «клерикальне духовенство» та ін.), які «перешкоджали соціалістичному будівництву», а в збірниках документів і матеріалів, виданих після розпаду СРСР, широко висвітлюються процеси, пов'язані з репресіями, діяльністю органів НКВС-НКДБ, національно-визвольним рухом, а також функціонуванням ГУЛАГу.

Четверта група джерел репрезентована в основному українською періодикою, що виходила в умовах нацистської окупації - «Самостійна Україна», «Воля Покуття», «Українське слово», «Львівські вісті», «Рогатинське слово» та ін., в яких відображалися події під час першої радянізації Західної України.

Окрему групу становлять джерела особового походження. Це, насамперед, спогади очевидців тих подій _ М. Рудницької. М. Хронов'ята, Б. Яковлева, Д. Паніна та ін., а також спогади осіб, яким довелося особисто пережити репресії.

Отже, комплексне використання всіх згаданих публікацій та видів джерел дозволило відтворити загальну атмосферу, в якій відбувалася становлення й розвиток радянської кримінально-виконавчої системи, визначити її роль й місце в боротьбі з «ворогами народу» на території західноукраїнських земель.

У другому розділі - «Політико-правові особливості трансформації радянської кримінально-виконавчої системи в боротьбі з “ворогами народу”» - розглянуто головні етапи формування юридичного та ідеологічного підґрунтя становлення кримінально-виконавчої системи, її поступового схиляння в бік посилення карально-виправних заходів проти «ворогів народу», розширення їх категорій та структури. й мережі органів і установ виконання покарань.

У підрозділі 2.1. - «Політико-правове підґрунтя формування репресивних органів і кримінально-виконавчої системи» - висвітлено політико-правові засади та особливості формування репресивної політики проти «ворогів народу», органів та установ кримінально-виконавчої системи. Зокрема, проаналізовано процес змін карної політики проти «ворогів народу», відображених у Кримінальних кодексах РСФРР (з 1936 р. - РРФСР) та УСРР (з 1937 р. - УРСР), «Основних початках кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік», постанові ЦВК СРСР «Положення про злочини державні (контрреволюційні) і особливо для Союзу РСР небезпечні злочини проти порядку управління» від 25 лютого 1927 р. Ці зміни знайшли своє відображення в нових редакціях статей 54¹-54¹⁴ та 56¹⁵-56³² (КК УСРР) і, відповідно, статей 58¹-58¹⁴, 59¹-59^{13 (}КК РСФРР). Відзначено, що на початку 30-х років спостерігається тенденція в карній політиці до переходу від утримання у в'язницях до утримання у виправно-трудових таборах і колоніях із використанням праці позбавлених волі в господарському комплексі країни. Особливість карально-виправної політики більшовицького режиму полягала в тому, що правове поле формувалося під дією партійно-ідеологічних установок, які базувалися на догмі про «загострення класової боротьби» і, відповідно, впливали на зміни як у формуванні кримінально-правової політики взагалі, так і в кримінально-виконавчій системі зокрема.

Проаналізовано також діяльність у структурі НКВС слідчо-оперативних органів, які проводили слідчі дії з «ворогами народу».

У підрозділі 2.2. - «Розвиток системи кримінально-виправних установ» - висвітлюється процес становлення і змін кримінально-виправних установ (в'язниць, виправно-трудових таборів і колоній).

Проаналізовано нормативно-правові документи РНК, Наркомату юстиції та Наркомату внутрішніх справ РСФРР і УСРР, на базі яких формувалися кримінально-виправні установи та їхня внутрішня управлінська структура. Основні їх типи остаточно сформувалися у другій половині 20-х рр. і знайшли своє відображення в нових редакціях КК РСФРР (1926 р.) і УРСР (1927 р.). Вони були трьох типів: 1) установи для застосування заходів соціального захисту виправного характеру (будинки ув'язнення, виправно-трудові будинки, трудові колонії (сільськогосподарські, ремісничі, фабричні), ізолятори спеціального призначення, перехідні виправно-трудові будинки; 2) установи для застосування заходів соціального захисту медично-педагогічного характеру (трудові будинки для неповнолітніх правопорушників); 3) установи для застосування заходів соціального захисту медичного характеру (колонії для психічно неврівноважених, туберкульозних та інших хворих, інститути психіатричної експертизи та лікарні).

На початку 30-х рр. основними місцями відбування покарань стають ВТТ і ВТК. Зокрема, 7 квітня 1930 р. РНК СРСР затвердила «Положення про виправно-трудові табори» ОДПУ, яким запроваджувалося застосування таких «способів соціального захисту», як 1) позбавлення волі у виправно-трудових таборах у віддалених місцевостях СРСР на термін від 3 до 10 років; 2) позбавлення волі на термін до трьох років у виправно-трудових колоніях. Наказом ОДПУ від 25 квітня 1930 р. було створене Управління таборами ОДПУ, яке в наказі про новий штатний розпис від 9 листопада 1930 р. уже іменується як ГУЛАГ. З того часу, незважаючи на організаційні (в 1930-1934 рр.) та структурні зміни в органах НКВС, ГУЛАГ залишається незмінним органом. який керує системою тюрем, ВТТ і ВТК. Основними документами, що регламентують діяльність цих карально-виправних установ, були «Положення про тюрми НКВС СРСР для осіб, які перебувають під слідством» від 28 липня 1939 р. та «Тимчасова інструкцію про режим утримання ув'язнених у виправно-трудових таборах НКВС СРСР» від 2 серпня 1939 р.

Станом на 1 січня 1941 р. у виправно-трудових таборах і колоніях СРСР утримувалося 1929729 осіб, з яких: 1500524 особи - у виправно-трудових таборах і 429205 осіб - у колоніях, а в тюрмах утримувалося 70693 особи.

У третьому розділі - «Форми й методи кримінально-виправної політики в західних областях УРСР» - досліджуються концептуальні засади політики та каральні заходи судової і позасудової практики радянської влади, місце кримінально-виправних установ у боротьбі з «ворожими елементами» на території західних областей.

У підрозділі 3.1.- «Становлення кримінально-виконавчої системи» - розглянуто організаційно-правові засади становлення органів НКВС та кримінально-виконавчої системи в західних областях.

Становлення органів НКВС і КВС започаткували оперативно-чекістські групи (ОЧГ), що прибули у складі військових з'єднань Червоної армії. Їх завдання були визначені в директиві НКВС СРСР № 720 «Про організацію роботи у звільнених районах західних областей України і Білорусії» від 15 вересня 1939 р. та в наказі НКВС СРСР № 001124 «Про оперативно-чекістські заходи в Західній Україні» від 21 вересня 1939 р. і полягали у проведенні арештів «ворогів» радянської влади, організації тимчасових органів НКВС на місцях та нової тюремної системи.

Офіційне створення органів НКВС і Робітничо-селянської міліції (РСМ) в Західній Україні відбулося на підставі наказів НКВС СРСР «Про організацію органів НКВС Західної України» та «Про організацію територіальної і залізничної міліції Західної України та укомплектування її кадрами» від 6 листопада та 13 грудня 1939 р., згідно з якими було створено управління НКВС та РСМ у Львівській, Луцькій (згодом - Волинська), Станіславській, Тернопільській і Дрогобицькій областях.

Нова кримінально-виконавча система формувалася на підставі наказів НКВС СРСР: «Положення про тюрми НКВС СРСР для осіб, які перебувають під слідством» від 28 липня 1939 р., «Про оголошення штатів загальних в'язниць НКВС СРСР» від 25 грудня 1939 р. та ін. Наприкінці 1940 р. у Волинській, Львівській, Дрогобицькій, Ровенській, Станіславській, Тернопільській та Чернівецькій областях функціонувало 26 тюрем і дві внутрішні тюремні камери з лімітом на 7588 осіб та штатом обслуги на 1977 осіб. Однак, як правило, в усіх без винятку тюрмах перебувало у 2-3 рази більше арештованих від встановленого ліміту. Виправно-трудових таборів і колоній на території Західної України із певних стратегічних та політичних мотивів створено не було.

У підрозділі 3.2. - «Динаміка арештів» - проаналізовано юридичні підстави масштаби арештів, категорії «ворожих елементів», рух арештованих.

Арешти «ворогів народу» розпочалися з перших днів встановлення радянської влади на західноукраїнських землях, які проводили ОЧГ відповідно до директиви НКВС СРСР №720. Станом на 1 жовтня 1939 р. було арештовано 3914 осіб. Таким чином, ще до офіційної «добровільної» ухвали Народними зборами 26-28 жовтня 1939 р. рішення про «возз'єднання» Західної України з СРСР і УРСР та юридичного закріплення цього «волевиявлення» законами Верховних Рад СРСР і УРСР від 1 і 14 листопада 1939 р. більшовицький режим розпочав репресії проти місцевого населення. Категорії «ворожих елементів» визначав наказ НКВС СРСР «Про запровадження єдиної системи оперативного обліку антирадянських елементів, виявлених агентурною розробкою» від 11 жовтня 1939 р., яким було визначено 18 груп за політичними, соціально-становими, професійними та релігійними ознаками. Всі вони підпадали під статті 54 (контрреволюційні злочини) та 56 (злочини проти порядку управління) КК УРСР.

З утворенням обласних управлінь НКВС арешти надалі проводили: 1) відповідні відділи НКВС (кримінальний, боротьби з розкраданням соціалістичної власності, державної безпеки); 2) дорожньо-транспортні відділи НКВС Львівської залізниці (ДТВ НКВС ЛЗ); 3) особливі відділи державної безпеки НКВС Київського особливого воєнного округу (ОВДБ НКВС КОВО). Останні дві структури хоч і були відносно самостійними, але по вертикалі підпорядковувалися ГУДБ НКВС СРСР.

Рух арештованих відображався у звітності (помісячно, поквартально, за півріччя і рік). Основним показником роботи органів НКВС у цій звітності була графа «арештовані вперше». Зокрема, з вересня 1939 р. до червня 1941 р. в західних областях було арештовано понад 78 тис. осіб, з яких понад 64 тис. засуджено за ст. 54 і 56 КК УРСР і лише 6265 осіб звільнено за відсутністю доказів вчинення злочину «контрреволюційного» характеру. Із загальної кількості засуджених, найбільше - понад 32 тис. осіб - було засуджено за ст. 56²⁵ КК УРСР (нелегальний перехід кордону), 13339 - за ст. 54², 54⁴, 54¹¹ (приналежність до контрреволюційних організацій і груп), 2381 - за ст. 54¹⁰, ст. 56²¹ (контрреволюційна агітація), 1749 - за ст. 54^1а, 54^1б, 54^3-6, 54¹¹ (зрада батьківщини, шпигунство, агенти розвідок та їх пособники), 1596 - за ст. 54^2-5, 54¹¹; ст. 56^16-17 (участь у масових заворушеннях, змовах, повстаннях, політичний бандитизм) та за інші «контрреволюційні злочини».

Порівняльний аналіз арештованих за соціальною та професійною приналежністю свідчить про те, що більшість становили особи, які, за термінологією НКВС, мали «компрометуюче соціальне та політичне минуле», тобто колишні поміщики, промисловці, державні службовці, офіцери, представники інтелігенції (інженери, лікарі, педагоги, діячі культури), духовні особи, одноосібники, ремісники та ін.

Чіткої тенденції арештів за національним походженням не прослідковується.

У підрозділі 3.3. - «Примусові виселення родин “ворогів народу”» - проаналізовано правові підстави та масштаби виселень «ворогів народу» та членів їх родин в 1940-1941 рр.

Із лютого 1940 р. до червня 1941 р. у Західній Україні було проведено чотири масових акції з виселення у віддалені регіони СРСР на спецпоселення і в заслання «ворогів народу» та членів їх родин. Особливість цих виселень полягала в тому, що вони проводилися з ініціативи наркома НКВС СРСР Л. Берії за погодженням з політбюро ЦК ВКП(б). Виселення відбувалося в адміністративному порядку на підставі постанов вищих радянсько-партійних органів влади, а також за ухвалою позасудового органу - Особливої наради при НКВС СРСР.

Під час першої акції 10-13 лютого 1940 р. із західних областей було виселено 17206 сімей осадників та лісників, у складі 89062 особи, більшість з яких становили поляки (83%), українців серед них було 9%, а білорусів - 8%.

Під час другої акції, що розпочалася 13 квітня 1940 р., було вислано в адміністративному порядку у заслання в Казахську РСР на 10 років 1) членів сімей колишніх польських офіцерів, поліцейських, жандармів, тюремщиків, гласних і таємних агентів поліції, поміщиків, фабрикантів та чиновників, які перебували у таборах або отримали ВМП; 2) на спецпоселення у північні райони СРСР сімей біженців; 3) у заслання на 5 років в Казахську та Узбецьку РСР - повій. Всього було вислано майже 61 тис. осіб. Більшість із виселених становили жінки, неповнолітні діти та люди похилого віку, в тому числі й чимало українців зі змішаних шлюбів.

У ніч на 29 червня 1940 р. розпочалася акція з виселення так званих біженців, яка тривала до 1 липня. Було вислано 37532 сім'ї, у складі 83207 осіб та 19476 одинаків. За національним складом 84% біженців становили євреї, 11% - поляки, 2% - українці, решта - інші національності.

У травні 1941 р. була проведена четверта масова акція на підставі постанов ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про вилучення [членів] контрреволюційних організацій у західних областях УРСР» від 14 травня та «Про виселення ворожого елементу з республік Прибалтики, Західної України і Західної Білорусії, Молдавії» від 16 травня. У Західній Україні акція відбулася 22 травня 1941 р., під час якої, за різними даними, було вислано від 9595 до 11476 осіб на терміни від 5 до 20 років заслання.

Загалом під час цих чотирьох масових операцій із західних областей УРСР було вислано понад 78 тис. сімей «ворогів народу» (осадників, лісників, біженців, репресованих, «зрадників батьківщини», членів ОУН), в кількості понад 240 тис. осіб.

У четвертому розділі - «Правовий статус репресованих у кримінально-виправних установах» - висвітлено умови утримання арештованих у в'язницях, виправно-трудових таборах і колоніях та в місцях спецпоселень і заслання.

У підрозділі 4.1. - «Умови утримання у в'язницях» - висвітлено обставини перебування арештованих у в'язницях на етапі досудового слідства.

В «Основних правилах тюремного режиму», розміщених у «Положенні про тюрми НКВС СРСР для осіб, які перебувають під слідством», арештованим гарантувалися відповідні права та умови їх утримання, зокрема: «лягати спати і вставати у встановлений час; митися в лазні або під душем три рази на місяць», користуватися книгами в тюремній бібліотеці, грати в шахи й шашки, зустрічатися з адвокатами, камери мали бути «забезпечені повним комплектом постільної білизни», а на одного ув'язненого мало припадати в камері не менше двох квадратних метрів житлової площі». Відповідно гарантувалася якісна їжа та медичне обслуговування для хворих та інші «блага». Однак, за спогадами колишніх в'язнів, всі ці норми й приписи порушувалися, оскільки в камерах постійно перебувало арештованих у два-три рази більше від норми, жахливими були санітарно-гігієнічні умови, харчування, медичне обслуговування. Під час допитів постійно застосовувалися «вишукані» методи фізичного й морального впливу, а в Станіславській та Коломийській тюрмах навіть електричний струм.

Після завершення досудового слідства справи направлялися в судові органи, якими були Особлива нарада при НКВС СРСР, військові трибунали та частково обласні суди. Відповідно до наказу HКВС СРСР № 001461 «Про порядок направлення засуджених до виправно-трудових таборів НКВС» від 10 грудня 1939 p., всіх «політичних», «шпигунів», «терористів», «керівників повстанських націоналістичних організацій» відправляли до шести ВТТ, а засуджених «за шкідництво, участь у контрреволюційних фашистських, повстанських і націоналістичних політичних партіях; за організацію масових безпорядків; за бандитизм і збройний розбій», а також особи, які вже мали судимість і здійснили втечу з ВТТ чи ВТК - до 14 виправно-трудових таборів, розташованих у віддалених регіонах СРСР. Окремих «політичних» осіб направляли в «особливі тюрми» та спецізолятори ГУДБ НКВС до Києва (Лук'янівська тюрма) або до Москви.

Засуджених на термін до п'яти років в основному направляли на «перевиховання» примусовою працею до ВТК.

У підрозділі 4.2. - «Ліквідаційні акції у в'язницях у перші дні війни» - розкрито правові підстави та масштаби розстрілів у в'язницях західних областей арештованих у перші дні німецько-радянської війни.

На початку червня 1941 р., у зв'язку з черговою акцією репресій проти «зрадників батьківщини» й «оунівців-націоналістів», у західних областях пройшла чергова хвиля арештів, що призвело до значного переповнення тюрем. Із початком німецько-радянської війни підлягало евакуації з прифронтових територій СРСР 141527 ув'язнених із 272 тюрем. Оскільки внаслідок стрімкого наступу німецьких військ у західних областях УРСР не вдалося вчасно провести евакуацію, то в телеграмі за підписом Л. Берії від 24 червня наказувалося начальникам тюрем, за погодженням із прокурором, розстріляти всіх осіб, які перебували під слідством чи мали судовий вирок за ст. 54 і 56 КК УРСР, а всіх інших, які перебували під слідством чи мали судові вироки за злочини побутового характеру, наказувалося звільнити. Однак, як встановлено дисертанткою, на основі спогадів очевидців тих подій, не в усіх тюрмах було звільнено «побутовиків» і чимало з них також було розстріляно. Такі факти мали місце у в'язницях Львова, Дрогобича, Стрия, Станіслава та інших міст Західної України.

На основі статистичного аналізу офіційних документів, опублікованих зарубіжними та вітчизняними науковцями, вдалося підрахувати, що евакуації із тюрем в Західній Україні підлягало приблизно 25 тис. осіб, з яких фактично було евакуйовано понад 4700 осіб, втекли під час евакуації - понад 3700 осіб, було звільнено - понад 2300 осіб, залишено в тюрмах - понад 3200 осіб і розстріляно - понад 9 тис. осіб.

У підрозділі 4.3. - «Повсякденне життя репресованих у виправно-трудових таборах, колоніях і на спецпоселеннях» - проаналізовано особливості повсякденного життя засуджених «ворогів народу» у виправно-трудових таборах і колоніях, а також членів їх родин на спецпоселеннях і в засланні.

Станом на 1 квітня 1940 р. у 53-х ВТТ та їх філіалах відбувало покарання 1269785 осіб, із них 417381 особа - за контрреволюційні злочини (ст. 54 КК УРСР і 58 КК РРФСР) і 46374 - за особливо небезпечні злочини проти порядку управління (ст. 56 КК УРСР і 59 КК РРФСР). За національним складом серед ув'язнених було: росіян - 767553 особи, українців - 179951, білорусів - 45263, поляків - 15621, євреїв - 20820, без зазначення національності - 11457 осіб, решта - представники багатьох інших національностей.

Особливо важкими, порівняно з іншими категоріями злочинців, були умови у ВТТ для «ворогів народу», направлених із західних областей. Це було зумовлено не лише незвичним для них суворим кліматом, важкими умовами праці, а й самим ставленням до них із боку табірних адміністрацій та кримінальних злочинців. За спогадами очевидців, робочий день тривав від 10 до 14 годин, а голод, холод і хвороби були невід'ємними щоденними випробуваннями.

Значно різнилися умови праці та побут засуджених до позбавлення волі у ВТК, яких у системі ГУЛАГу станом на 1 січня 1941 р. налічувалося 425 (170 - промислових, 83 - сільськогосподарських, 172 - різнопрофільних), в яких відбували покарання за менш соціальні злочини 429205 осіб. Із них на території УРСР розміщувались 32 виправно-трудові колонії (18 промислових, 2 будівельних та 12 сільськогосподарських). Зокрема, у Вінницькій колонії, за спогадами одного з ув'язнених, побутові умови були дещо кращими, ніж у ВТТ, а харчування залежало від виконання ними денної норми виробітку. За «ударну працю» можна було отримати «додатковий шматок риби та 10-15 крб. на місяць». У цій колонії інколи їм «у їдальні показували кіно, але все про Сталіна та Леніна й Жовтневу революцію».

У важких умовах перебували і сім'ї висланих «ворогів народу» (осадників, лісників, біженців, «зрадників», «націоналістів» та ін.), яких було розселено в 586 робітничих селищах НКВС на території РРФСР та Казахської РСР. Майже всі виселенці опинилися в умовах, далеких від тих, які були прописані в нормативних документах про спецселища і трудове влаштування поселенців. У більшості поселень у бараках, що не мали кімнатного планування, проживало по 15-20 сімей. За виконані роботи вони отримували мізерну заробітну плату, якої не вистачало ні на продукти харчування, ні на одяг, взуття, тощо. Незадовільним було й санітарно-медичне обслуговування. Наслідками напівголодного існування, важкої праці, суворих кліматичних умов були різні хвороби та висока смертність, особливо серед дітей та людей похилого віку. За даними НКВС, упродовж 1940 р. і до 1 липня 1941 р. померло 10864 виселенців-осадників, що становило 7,7% від їх загальної кількості, а виселенців-біженців - 1855 осіб (2,5% від загальної кількості висланих).

Сім'ї «ворогів народу», вислані в адміністративному порядку в заслання, розселяли в колгоспах, радгоспах і робітничих селищах різних підприємств. Вони постійно відчували до себе вороже ставлення з боку місцевого населення та адміністрації, виконували важку низькооплачувану роботу. На початок німецько-радянської війни у трудових поселеннях та в адміністративній висилці перебувало понад 900 тис. осіб, понад чверть з яких становили виселенці із західних областей.

У «Висновках» сформульовано узагальнення й теоретичні положення, що виносяться на захист.

1. Становлення і розвиток радянської правової і кримінально-виконавчої системи відбувалися в умовах надуманої «класової боротьби», в міру загострення якої посилювалися і форми кримінально-виправних методів, що знаходило своє віддзеркалення як у кримінальному законодавстві, так і в системі виправних установ. Водночас законодавчі акти кримінального змісту були лише формами, в яких вище партійне керівництво, в залежності від політичної ситуації, виражало свою волю, а тому вони часто доповнювалися і змінювалися численними постановами вищих радянсько-партійних органів влади і були обов'язковими для виконання репресивними інстанціями.