Духовне життя населення України в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.)

Особливість духовного життя радянської людини потребувало для її дослідження адекватних методологічних засад та інструментарію. Так, продуктивними видались наступні підходи: герменевтичний (вивчення мови офіційних текстів, его-документів, фольклору того періоду за допомогою контент-аналізу); аксіологічний (співвіднесння та порівняння цінностей різних соціальних, етнічних, релігійних груп, мешканців радянської та Західної України), системного (вивчення суспільства у соціально структурованих просторі та часі).

Методологічній сутності зазначеної проблеми відповідають наступні методологічні принципи: усвідомленні різниці (визнання того, що наш час і попередні розділяє певна «прірва); заглиблення в контекст (розуміння конкретно-історичної обстановки, як такої, що відображається у свідомості людини); розуміння історії як процесу (розвиток явищ і процесів з його взаємозв'язками та взаємовпливами між різноманітними подіями та у різних часових проміжках).

Теоретичні підходи та принципи пізнання як основоположні засади у площині реальності діють за допомогою методів: порівняльно-історичного; проблемно-хронологічного; аналітичного та логічного; історико-генетичного; історичного моделювання.

З метою уникнення упереджених оцінок процесів і явищ, що відбувались у духовній сфері життя населення України під час Другої світової війни, дослідження здійснювалось на засадах політичної та ідеологічної багатоманітності, етнонаціональної та конфесійної толерантності.

Зважаючи на те, що об'єктом нашого вивчення є населення України, другий розділ «Цивільне населення України як носій духовності» присвячено його якісним та кількісними характеристикам, задоволенню його матеріальних і духовних потреб, характерним ментальним особливостям.

У параграфі 2.1. «Демографічна, соціальна та етноконфесійна характеристики населення України» виявлено демографічні, етнічні та конфесійні особливості цивільного населення України напередодні та на початку Другої світової війни.

Дослідження демографічних, етнічних та конфесійних характеристик населення за радянські часи відносилось до закритих тем. Наведені в параграфі сюжети з історії проведення та оприлюднення переписів 1937 та 1939 рр. є наочним прикладом цілеспрямованого створення владою міфологічного ідеолого-герменевтичного світу радянських людей, яких повинно було бути стільки, скільки потрібно владі. За попередніми підрахунками «опального» перепису 1937 р. загальна кількість цивільного населення УРСР (без кадрів РКЧА та НКВС) на 6 січня 1937 р. становила 28,2 млн. осіб. Згідно ж перепису 1939 р. в Україні нараховувалось вже трошки більше 30 млн. 946 тис. осіб. З інкорпорацією Західної України у 1939 р., Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів і Північної Буковини населення УРСР механічно збільшилось на 8,1 млн. і становило на 1940 р 41 млн. 340 тис. осіб. Враховуючи усі перекручення радянської статистики, ми оперували її «офіційними» даними, адже саме виходячи з них, влада створювала матеріальні та ідеолого-герменевтичні умови життя. Більшість населення УРСР складали українці, які мешкали переважно у сілі. Серед городян переважали росіяни та євреї. Цілком аграрною була Західна Україна: близько 80% її населення складали селяни, і лише 8% припадало на промислових робітників. Переважну кількість населення складали родини у кількості трьох осіб. На інститут української сім'ї вплинули глибинні демографічні кризи, пов'язані з громадянською війною та воєнним комунізмом з його репресіями та господарчою руїною; колективізацією, що супроводжувалася руйнуванням укладу життя, депортаціями сімей та голодом. Окрім значного збільшення смертності, вони виявляли себе у значному зниженні народжуваності.

Велике значення для нашого дослідження мають такі характеристики населення, як його освіченість та релігійність. Переписи населення показали, що у країні «суцільної грамотності» наприкінці 30-х років була велика кількість неписьменних осіб, навіть серед молодих чоловіків. За переписом 1939 р. в УРСР загальний відсоток писемності населення складав 88,2% (93,9% серед чоловіків і 82,9% серед жінок). Рівень освіченості різко коливався між містом та селом. Якщо у місті на 1 тис. осіб приходилось 221 освічена людина, то на селі таких було усього 67. Важливим є також ставлення до освіти, передусім селян. У 30-ті роки, внаслідок знецінення через колективізацію сільського образу життя і обмеження пересування селян через паспортну систему, можливості для від'їзду з колгоспу та бажання опинитися у місті могла дати саме освіта. Рівень освіченості в українському селі дає підстави стверджувати про невисокий рівень «свідомої» мобільності та модернізації українського селянина.

Релігійність - є складним соціокультурним і духовним феноменом, який пронизує як індивідуальне, так і суспільне життя людини. Радянська влада, проголосивши релігію приватною справою громадян, скасувала офіційний облік стану релігійності. Однак влада постійно цікавилась рівнем впливу релігії на різноманітні соціальні групи населення, стежила за класовим складом релігійних громад, адже релігійні організації розглядались більшовицьким режимом як легальний притулок для політичних ворогів соціалістичного будівництва. Після безпрецедентних заходів гоніння на церкву радянська влада плекала відсвяткувати перемогу атеїзму у першій соціалістичній країні. Підтвердженням цьому повинні були стати результати перепису населення 1937 р. Натомість, він показав, що більше 50% відсотків громадян України виявились віруючими.

Для дослідження соціальної структури радянського суспільства, було застосовано два підходи: побутово-онтологічний, за яким соціальні групи аналізуються як певна соціальна реалія, та ідеолого-герменевтичний, який аналізує суспільство з позицій соціалістичної доктрини. У радянському суспільстві переважав останній, за яким робочий клас аксіоматично вважався провідним. Саме цим визначалась головна точка відліку для визначення пріоритетних цінностей суспільства. Місце селянства та інтелігенції визначалось ознакою вторинності. Усі інші категорії населення, які суперечили доктринальному баченню розвитку суспільства, ігнорувалися.

Особливістю соціальної структури тоталітарного радянського суспільства було також охоплення переважаючої більшості людей офіціозними громадськими організаціями, що давало можливість контролювати кожного громадянина держави. У міжвоєнні роки неофіційним, але визначним критерієм поділу радянського суспільства, в тому числі й України, було ставлення до влади та держави. Про це яскраво свідчать репресії і політичні процеси проти «ворогів народу».

Підрозділ 2.2. «Задоволення матеріальних та духовних потреб населення радянської України» присвячено створенню радянською владою побутово-онтологічних та ідеолого-герменевтичних умов існування радянської людини.

УРСР, як і увесь Радянський Союз, за виробництвом продовольчих та непродовольчих товарів у розрахунку на душу населення значно відставала від розвинутих капіталістичних країн. Напередодні Другої світової війни в УРСР не вистачало не тільки промислових, але й продовольчих товарів, спостерігались перебої з постачанням хлібу, що негативно впливало на настрої населення. У 1940 р. середня заробітна платня одного робітника і службовця зросла з 285 до 398 крб. Вищу зарплатню отримували представники таких робочих професій, як металурги, шахтарі (600-700 крб.), гірники-стахановці (від 1000 до 1300 крб.). Але, середньостатистичний працюючий громадянин не міг забезпечити свою родину усім необхідним, зокрема в освітній та розважальній сфері, про що свідчать численні документи особового походження.

Після інкорпорації Західної України до УРСР матеріальне становище її населення об'єктивно поліпшилось порівняно з часами польського панування, про що свідчать свідоцтва самих мешканців регіону. У такий спосіб радянська влада намагалась не тільки привернути на свою сторону пересічне населення, але й, створивши на приєднаних територіях кращі життєві умови, ніж у Центральній Росії, залучити у ці області населення зі східних регіонів.

Житлова політика більшовиків, окрім яскраво вираженої проблеми дефіциту, визначалась низкою інших, зокрема ідеологічних чинників: спільне проживання у комуналках було визнано новою моделлю людських взаємостосунків, пов'язаних з переорієнтацією побуту від родинного до громадського. Узагалі ж стан з житлом був поганим, особливо в індустріальних регіонах, де робочі мали менше двох квадратів житлової площі на людину. Якість житла і комунальних послуг прямо пропорційно погіршувалась по мірі віддалення від столиці. Сільські жителі в основному мали власне житло, однак їхні житлово-побутові умови, незважаючи на кількісні та якісні зрушення у роки передвоєнних п'ятирічок, залишались на низькому рівні. Але, сам факт наявності власного житла суттєво відрізняв свідомість селянина від городянина.

Духовні потреби (у пізнанні світу, знаннях, інформації, розвагах, естетичні та ін.) також визначались державою. Основним і найбільш ефективним засобом реалізації потреби у загальних і спеціальних знаннях було навчання. Молоді люди, які вступали у життя в 30-ті роки, у своїй масі мали гарантований мінімум освіти в обсязі чотирьох класів початкової школи. Але такий рівень освіченості був недостатнім і з точки зору великого промислового виробництва, і з точки зору самої особистості. За таких умов брак шкільної освіти компенсувався розвитком системи позашкільної освіти - шкіл дорослих, курсів, гуртків, які у 30-ті роки охоплювали мільйони людей. Більш-менш доступними засобами залучення до культури і задоволення потреб у знаннях були пропозиції у сфері дозвілля. Велику роль тут відігравали засоби масової інформації. У 1940 р. в УРСР налічувалось 22,3 тисячі масових бібліотек з 36,7 млн. в них книг та журналів. Річний наклад журналів та інших періодичних видань складав 12,3 млн. примірників, книг - 51,4 млн. примірників. Швидкими темпами йшов процес кінофікації країни - у 1940 р. на одного мешканця СРСР приходилось у середньому чотири-п'ять відвідувань кіно. Художній фільм в радянській дійсності 30-х років став не просто засобом задоволення духовних потреб, але відображенням штучно створеної картини світу радянської людини. Ще одним проявом задоволення духовних потреб були свята, які стали своєрідною домінуючою формою спілкування радянських людей.

У підрозділі 2.3. «Менталітет українського народу» розглянуто вплив менталітету на духовну атмосферу, життя, переживання людей під час подій Другої світової війни. При цьому враховується, що ментальність є найвищим рівнем узагальненої характеристики певної спільноти. Тому, зважаючи на те, що українське населення у конкретний проміжок часу не було однорідним за етнічним, соціальним складом, часом впливу радянської системи тощо, мова йде лише про своєрідну ментальну «модель» пересічного українця. Узагальнюючи розвідки вітчизняних дослідників, виокремлено певні «узгодження» щодо визначень основних рис українського менталітету: антеїзм, як духовний зв'язок українців із середовищем проживання та тісно пов'язаний з ним господарський індивідуалізм; примат емоційності над раціональністю, «серця» над «головою» - кордоцентризм; певний соціальний фаталізм, утримання від участі у вирішенні серйозних соціально-політичних проблем (моя хата - з краю); амбівалентність внутрішнього світу, який поєднує авантюрно-козацький (активний) психологічний тип і тип «потаємного існування» (пасивний); егалітаризм, обумовлений традиціями політичної саморегуляції. У післяжовтневий період у розвитку українського народу відбулись кардинальні зрушення, які відбились на свідомості, світосприйнятті, зміщенні ціннісних орієнтирів, які деформувались, втрачаючи національні коріння. Значно слабшою стала спадкоємність поколінь, зростали тенденції маргіналізації населення, особливо молоді, її відчуження від національних традицій. В умовах прагнення радянської влади обмежити вплив церкви, в обстановці терору і насильства, приниження ролі родини у вихованні підростаючого покоління, насадженні культу особи формувався новий своєрідний менталітет «радянської людини», для якої сталінізм був природним середовищем проживання. Сумнівними здобутками «нової людини» стали авторитарна схильність до культу особи та тісно пов'язаний з ним громадянський інфантилізм; психологічний консерватизм; конформізм; формалізм; комплекс «меншовартості», які наклалися на вже існуючі ментальні характеристики українського народу.

Під час індустріалізації та колективізації був суттєво порушений зв'язок українців із середовищем проживання (антеїзм), коли масово, як у буквальному, так і переносному сенсі, пересувались соціальні прошарки, коли мільйони людей змінювали род занять і місце проживання. Суцільна колективізація значно підірвала господарський менталітет українських селян, але не знищила його, а призвела до стану «вибухівки уповільненої дії». Так, зважаючи на те, що селяни становили переважаючу частину громадян України, то саме це багато в чому визначило той соціально-політичний і психологічний фон, на якому розгорталося співжиття населення з владою, боротьба або співробітництво з нацистським режимом. Під час війни суперечливо проявились тісно пов'язані між собою такі ментальні характеристики українського народу як соціальний фаталізм та утримання від участі у вирішенні серйозних соціально-політичних проблем.

Третій розділ «Організація духовного життя населення України в роки Другої світової війни: зовнішній вимір» присвячено створенню ідеолого-геременевтичного простору існування населення України напередодні та під час війни.

У підрозділі 3.1, «Радянський ідеолого-герменевтичний світ для України», який складається з двох параграфів, з'ясовано зовнішній вимір духовного життя «нової людини» з «новою свідомістю», яка насаджувалась владою за допомогою радянської ідеології. Основоположними ідеологічними настановами, які прищеплювались народу, було тлумачення побудови соціалізму як створення істинно людського суспільства; насадження етатистської моделі суспільних відносин, яка, у свою чергу, підкріплювалась формуванням відповідної правосвідомості громадян. Регулюючу функцію у радянському суспільстві виконувала центральна ідеологічна категорія турботи, яка підкріплювалась створенням певних міфологем: про особливу соціально-творчу роль політичних інститутів, про безкоштовність благ та послуг та ін. У такий спосіб радянська людина відчувала особисту залежність від усієї системи партійно-державного абсолютизму, постійну прикутість до нього, вдячність й, одночасно, небезпечність щодо його втрати. Радянська людина не тільки сприймала таку роль держави, але, певною мірою, вона їй подобалась, тим більш, що в умовах закритого суспільства порівнювати не було з чим. Найважливішою складовою формування картини світу радянської людини було також устремління у майбутнє з настановою на повний розрив з минулим, з традицією, з історією.

Україна, як частина СРСР, а українське суспільство, як складове радянського суспільства, в силу особливих геополітичних, соціальних, національних та інших умов, були «слабкою ланкою» у «сузір'ї радянських народів». Роз'єднаність українського суспільства за класовою, регіональною, етноконфесійною ознаками, які визначали різницю у ціннісних орієнтаціях, становила небезпеку для радянської держави, особливо за умов війни. Тому, ідеолого-герменевтичний світ, створюваний радянською владою для України, сінкретизувався з національними почуттями українців за допомогою історичних міфів, освітньої, мовної політики.

У цілому ж духовну атмосферу в країні напередодні нападу Німеччини визначали великою мірою події, які безпосередньо стосувались підготовки до майбутньої великої війни, пов'язані з нею побоювання або надії, патріотичний підйом, або критичне ставлення до вчинків влади. Напад Німеччини на СРСР створив кардинально нову духовну атмосферу в суспільстві, суперечливу, строкату, почасти небезпечну, почасти рятівну. Оволодіння та маніпулювання нею для радянської влади мало життєво важливе значення, адже саме духовні сили народу завжди відігравали вирішальну роль у будь-якому воєнному протистоянні, особливо такому, яким видалась Велика Вітчизняна війна.

Кардинальна перебудова радянської пропаганди і агітації, її конкретна спрямованість на усі категорії населення окупованої України, своєчасна контрпропаганда, швидке реагування на зміну ситуації на фронті, - усе це, та й ще на тлі перемог Червоної Армії і дискредитації окупаційної влади зіграло величезну роль в мобілізації духовних сил українського народу. Неочікуваний, а звідси трагічний для українського народу початок війни, мобілізація, евакуація, більш схожа на втечу і, врешті решт, окупація спочатку підкорили усі думки та дії питанням самозбереження. Мотиваційна поведінка людини характеризувалась очікуваннями, пристосуваннями до нових екстремальних умов. Питання патріотизму як абстрактного гасла, пропагованого радянською владою, відійшли на другий план. Тим більш, що доля радянської батьківщини тривалий час залишалась невизначеною. Через те патріотичні почуття були тісно прив'язані до своєї домівки, землі, рідних та близьких. Водночас, саме на початку війни, у найбільш драматичний її момент, який створив ситуацію психологічного шоку для усієї країни, її керівництва і народу, була віднайдена і закладена та патріотична тональність, яка збереглась протягом Великої Вітчизняної. Вона стала одним з вирішальних чинників підтримки морально-психологічного стану в країні. Істотну роль в цьому зіграло корегування офіційних ідеологічних формул, які змістили акценти з ідеї класової боротьби на національно-державну єдність у протистоянні агресору. З самого початку війни центральною темою пропаганди був захист Вітчизни. Характер патріотизму, до якого апелювала пропаганда, варіювався від «радянського патріотизму», - лояльності до СРСР, до місцевого патріотизму, сфокусованого на рідному районі, місті, домівці, що особливо було актуально для селянського населення України. Дієвою була пропаганда серед населення окупованих областей України, яка формувала образ ворога, адже знущання, пограбування, масові вбивства з боку окупантів створили сприятливий ґрунт для виховання ненависті до фашизму. Пропаганда радянської влади під час війни далеко не завжди досягала задуманих цілей, були прорахунки і помилки, але, найважливішим було підтримання у населення надії на краще життя у найскрутніші часи. Ця надія стала потужним чинником духовної стійкості, патріотизму, і, врешті решт, духовної перемоги над ворогом.

У підрозділі 3.2 «Нацистська модель духовного життя для України», який також має два параграфи, окреслено концептуальні засади духовної експансії нацистської пропагандистської машини щодо населення окупованої України, охарактеризовано її засоби та механізми, з'ясовано чинники та причини її краху.

З початком Другої світової війни нацистські теоретики розробили концепцію розширення «життєвого простору» німецького народу як єдиний засіб підйому його добробуту, з якої природно випливала офіційна доктрина про расову перевагу німців над іншими народами. В такий спосіб німецького громадянина підводили до висновків про законність претензій Німеччини необхідність справедливого розподілення життєвого простору на Сході. Суть нацистської концепції стосовно України ґрунтувалась на східнослов'янському аспекті расової доктрини Гітлера. Зарахований до расово неповноцінних, український народ був приречений нацистами більшою частиною на винищення, меншою - стати робочою силою, чому і були підкорені ідеологічні засади здійснення нацистської політики в Україні. Саме в контексті такої стратегії здійснювався вплив на духовне життя народу України, який, за думкою нацистської верхівки, в умовах блискавичної війни достатньо було обмежити пропагандою та агітацією. Але, неочікуваний хід воєнних дій та їх термінів примушувало застосовувати тактичні заходи умиротворення населення. Одним з визначних чинників такої політики стало вимушене, а тому своєрідне забезпечення мінімуму духовних потреб населення.

Населення окупованої України стало об'єктом цілеспрямованої ідеологічно-психологічної обробки - запоруки духовного підкорення. Духовні потреби населення України повинні були задовольнятися, в першу чергу, сприйняттям тих ідеологічних настанов, які підготувала для них нацистська пропагандистська машина. Усі інші сфери духовного життя були так чи інакше підпорядковані цій меті. Пропагандистський вплив повинен був показати невідворотність розгрому Червоної Армії і загибелі радянської держави, зломити волю до боротьби у радянських громадян, перетворити їх на покірну масу. Широкомасштабні пропагандистські акції нацистської Німеччини в окупованій Україні на початку війни знаходили для себе сприятливий ґрунт. Пропаганда в умовах інформаційної ізольованості викликала природну зацікавленість населення, небезпідставними були і розрахунки на антирадянські та антибільшовицькі настрої. Однак, гітлерівська Німеччина не очікувала тривалої війни, тому і не розрахувала на довготривалий ідеологічний вплив на окуповане населення. Поступово була налагоджена доволі дієва радянська контрпропаганда, а нацисти опинилися в тій самій ситуації, як колись радянська влада - їх слова розходились зі справами, пропаганда з реальним життям при «новому порядку». Нацистські керівники не передбачали та й були категорично проти відповідної «культурної програми» для України.

Влада на місцях створювала видимість налагодження духовного життя, щоб відволікти населення від злиднів окупації, постійних турбот у боротьбі за виживання. Театральні вистави, кінофільми, виступи самодіяльних творчих колективів, організація різноманітних свят мали формувати позитивні настрої. Але, організуючі дозвілля, окупаційна влада піклувалась не тільки і не стільки про населення. Кращі театри і кінотеатри було відведено для розваг окупантів, місцевому населенню вхід туди було або обмежено, або заборонено. Залучення населення до влаштованих окупаційною владою численних заходів, присвячених різноманітним подіям та роковинам: відзначення річниць визволення від більшовиків, початку війни, днів народження Гітлера, використовувалось для підтримки нової влади. Але, відвідування масових заходів, в тому числі кіносеансів, театральних вистав не викликали належного ентузіазму населення, адже часто влада використовувала їх задля рекрутування на примусові роботи, облав, небезпідставно підозрюючи, що такі зібрання використовуються радянськими агітаторами.

Отже, при усіх зусиллях забезпечити мінімум духовних потреб населенню України, нацистська влада не спромоглась створити уявлення про серйозність своїх намірів. Будучи з тактичних міркувань «одноразовими», кроки у відновленні освіти, культури, підтримки частини української інтелігенції, не могли ввести в оману український народ. Як свідчать архівні документи, сама нацистська влада визнавала, що нехтування матеріальними і духовними потребами населення окупованої України призвело до катастрофічних наслідків не тільки певної політики, але результату усієї війни на Сході.

Четвертий розділ «Внутрішній вимір духовного життя цивільного населення України в роки Другої світової війни» присвячено практикам інтеріоризації людини за умов існування в ідеолого-герменевтичному просторі тоталітарної системи через мовне середовище, фольклор та сміхову культуру.

У підрозділі 4.1 «Мова та мовний дискурс як складові духовного життя українського народу в роки Другої світової війни» з'ясовано роль «мови епохи» у відображенні духовного життя людини. У тоталітарному суспільстві вплив політики і владних відносин на структуру і функції мови був настільки могутнім, що створив два мовних дискурси: перший - під конкретні запити влади і потрібних їй ідеологічних механізмів; другий - як її протидія.

Радянська держава з перших днів свого існування вміло маніпулювала масовою свідомістю за допомогою використання мовних засобів, певної мовної політики. Радянський політичний дискурс існував, як особливе використання мови: російської - для вираження особливої ментальності, радянської - для вираження особливої ідеології. В УРСР цей процес виявлявся відповідно у «політизацією» та «радянізацією» мовного середовища українського народу на користь конкретно-історичній політичній доцільності. Рецидиви «русифікації» були обумовлені загрозою війни і примусили Сталіна з середини 1930 років запустити діючий на основі російської національної домінанти механізм мовної консолідації радянського суспільства. При цьому, нова мовна політика не несла на собі шовіністичного нальоту класичної русифікації, а була обумовлена сугубо прагматичними причинами. З 1 вересня 1938 р. російську мову було введено у якості обов'язкового предмету, починаючи з другого-третього класу у школах національних республік і областей. Разом з тим задля радянізації Західної України радянська влада використовувала рідну мову її мешканців (українські школи, театри, наочна агітація, радіо).

Мовний дискурс у свідомості народу формувався за допомогою нового змістовного навантаження звичайних слів. Мобілізаційний стан радянської людини підтримувався за допомогою масового включення як до офіційного, так і до буденного дискурсу такого слова як «боротьба». За допомогою словосполучень з терміном «п'ятирічка» створювався своєрідний зміст поняття часу, рух якого має сенс тільки у будівництві матеріально-технічної бази соціалізму/комунізму та ін. Після нападу Німеччини на Радянський Союз мовний дискурс радянської влади був спрямований на роз'яснення ситуації, цілей війни, мобілізації народу на боротьбу з ворогом. З метою контрпропаганди, радянська влада вдалась до національно-патріотичної риторики з акцентом на «вітчизну», вихованню «ненависті» до ворога-німця, що зумовило зникненню з радянського дискурсу інтернаціоналістської та комуністичної риторики. Разом з тим, навіть під час війни радянський політичний дискурс, громіздкий та закоснілий, не міг не викликати обурення, про що свідчать джерела особового походження. Когнітивний ступор мови влади не влаштовував розкріпачену війною свідомість, що наочно проявилось у творах творчої інтелігенції, народному фольклорі.

Можливості мовного дискурсу намагалась використовувати і нацистська влада. Головними сюжетами були варіації на тему «жидо-більшовицького» засилля та протиставлення йому «нового порядку», який апріорі повинен був принести визволення українському народові. В основному ж окупаційна влада «розмовляла» з підкореним населенням лаконічною мовою наказів та погроз.

Нацисти намагались за допомогою української мови відокремити український народ від російського для полегшення його підкорення (розподіляй і володарюй), а радянська влада, активно використовуючи українську мову і дискурс мови, мобілізувати на боротьбу з ворогом. Апелювання словом, підтвердженим справою давало позитивні результати, і навпаки.

У підрозділі 4.2 «Відображення духовного життя у народному фольклорі» аналізуються сюжетні стереотипи сприйняття українським народом подій Другої світової війни й відображення їх в усній народній творчості. За часів радянської влади, в умовах протистояння певних соціальних і національних груп політичній системі, фольклор набув характеру так званого низового дисидентства, інакомислення. Влада, добре розуміючи вплив фольклору на свідомість народу, намагалася використовувати його форми, створюючи псевдофольклор. Основна маса творів передвоєнної суспільно-політичної тематики, які дійсно народжувались і жили всередині народу, були проникнуті опозиційними настроями, засуджували окремі прояви соціалістичної системи (розкуркулення, колективізацію, культ особи і партії, а іноді й усю систему в цілому). Навпаки, усна народна творчість, що виникла в роки Великої Вітчизняної війни, фактично вперше за радянську історію не була опозиційною до влади і держави, що було доказом загальнонародного характеру війни. Напад гітлерівців, сприйнятий як агресія, їх «новий порядок» дали великий імпульс для відображення патріотизму в усній творчості. Разом з тим, існував й інший фольклор, наприклад, власівської армії, УПА, який був спрямований як проти більшовиків, так і проти нацистів.

Особливістю фольклору Великої Вітчизняної війни було доволі розмите його етнонаціональне або соціальне авторство, адже у вир війни були втягнуті представники більше ста національностей, усіх професій і соціальних прошарків: екстремальні умови війни до певної міри нівелювали критерії соціальної стратифікації радянського суспільства. На перший план виходив сюжет: фронтовий побут, образ ворога, умови життя тощо. Ще однією особливістю фольклору Великої Вітчизняної війни, зокрема частівок, пісень, було те, що в окупованих регіонах авторами і виконавцями були, в основному жінки, тому в них важко знайти будь-який явний політичний зміст. У фольклорі відобразились родинні почуття, скорбота за руйнування сім'ї поєднувались з болем за долю свого краю. Авторство антинацистського фольклору належало, як правило, молоді, про що свідчать архівні джерела.

Народна творчість як для нацистів, так і для радянської влади, які пильно спостерігали за настроями населення, були показниками ступеня лояльності. Зафіксована велика кількість нецензурних частівок, говірок, спрямованих проти окупантів, дає підстави робити висновки про вкрай вороже й одночасно презирливе ставлення населення до окупантів.

Підрозділ 4.3 «Гумор та сміх як стратегії виживання в екстремальних умовах війни» присвячено відображенню внутрішнього виміру духовного життя населення України через сміхову культуру, а також її роль у мобілізації та зміцненні духовних сил народу.

У закритому (тоталітарному) суспільстві сміхова культура існувала у двох іпостасях: перша - це офіційно дозволена і ретельно контрольована сатира на макрорівні, друга - в образі непідцензурної усної розповіді, потаємного народного гумору, як віддушини при напрузі, пов'язаної з гіперконцентрацією влади. Розуміючи саме останнє значення сміху, тоталітарна влада ініціювала видання кількісних гумористичних журналів, створення комедійних художніх фільмів. В умовах тоталітарної держави непідцензурний гумор виконував близьку до захисної понижуючу функцію. За допомогою комічного народ підсвідомо прагнув зруйнувати існуючий світ. Зважаючи на це, визначальною характеристикою народного непідцензурного гумору була його переважаюча антирадянська спрямованість, внутрішній опір офіційно проголошеним гаслам і програмам, системі політичних, економічних, духовних устоїв суспільства. Внутрішня опозиційність, установка на виявлення міфічності цих устоїв і повсякденних їх проявів, утвердження істинної картини життя організовували усю його змістовну і структурну систему. Так, анекдоти по-своєму заповнювали певні інформаційні лакуни в офіційних трактуваннях, і хоч у гіпертрофованій формі, але виявляли справжній стан речей.

З початком війни гумор та сміх, хоч і не змінили свої основні функції, але, в першу чергу, вони перетворились на один із засобів виживання в екстремальних умовах. Загальновідомо, що сміху властивий величезний оздоровчий ефект, який розповсюджується як на фізичне тіло, так і на психіку завдяки звільненню репресивних емоцій. Отже, найбільш затребуваними в екстремальних умовах війни були близькі за впливом захисна та понижуюча функція сміху. Зла іронія свідчила про своєрідні настрої на окупованих територіях, коли населення жило у напруженій необізнаності про зміну влади, необхідності самостійного вибору позиції - патріотичної, конформістської або колабораціоністської. Народ, описуючи за допомогою жарту новий окупаційний порядок, придушував у собі жах перед його проявами. Таку ж функцію виконували і сатиричні анекдоти про ворога, навіяні радянською пропагандою. Сатира, спрямована проти ворога, виконувала компенсаторну функцію, даючи вихід почуттям гніву, ненависті та презирства, була відповіддю на ставлення окупантів до українського народу. Сміх, жарт підтримували баланс людини із середовищем, викриваючи, з одного боку, його недоліки, а з іншого, відновлюючи його цілісність та усталеність. Так, на пропаганду про те, що нова влада несе українському народу свободу від більшовиків, народ склав таку говірку-заклик: «Геть Гітлера-визволителя, хай живе Сталін-гнобитель!». У свою чергу патріотичні почуття, викликані війною, «реабілітували» і владу. Так, Сталін, який був об'єктом постійних насмішок і докорів, особливо у селянських частівках і міських анекдотах, перетворився на визнаного вождя країни. Навіть у скептичному інтелігентському середовищі з'явились анекдоти, цілком лояльні до держави.

Широко використовували функції сміху в роки війни радянська та окупаційна влади. Гумор став міцною пропагандистською зброєю і з тієї, і з іншої сторони. Сатиричні вірші, фейлетони, карикатури створювали певний образ ворога, реагували на події на фронтах, в тилу, висміювали дії противників. Але, як правило, проблеми, накопичені в окупації, не підлягали висміюванню, навпаки. Критикувалась і звинувачувалась радянська влада, а не в міру вихвалювалась нацистська. Місце Сталіна зайняв Гітлер, колгоспи висміювались, а не ліквідувались, нацистська армія отримала презирливе прізвисько «грабь-армія», злодіяння проти мирного населення навіть не приховувались. За таких умов антибільшовицький політичний гумор не міг служити дієвою пропагандою, а виконував свої природні функції: у вигляді комічного радянська дійсність переставала уявлятися жахливою, а нацистська навпаки - привабливою.

У п'ятому розділі «Релігія як складова духовного життя населення України в роки Другої світової війни» проаналізовано свідомість віруючих республіки, як чинник відповідної політики радянської та окупаційної влади.

Підрозділ 5.1 «Релігійна політика радянської та нацистської влад в Україні протягом Другої світової війни» виявлено наслідки втручання держави в суто особисті справи людини - релігійну або атеїстичну свідомість.

Напередодні Другої світової війни більшовицька держава практично знищила інститут церкви, а розмах антирелігійної боротьби набув такої гіпертрофованої форми, що викликав заперечення навіть з боку деяких діячів антирелігійного фронту. Терор проти духівництва і руйнування церков в 20-30-х рр. навіть в очах байдужих робили зі священиків святих мучеників, а пограбовані та перетворені на склади церковні храми стояли пам'ятниками безбожницькій владі. Численні архівні матеріали дають підстави стверджувати про усвідомлення радянською владою хибності силових методів боротьби проти релігії. В той же час, антирелігійна політика радянської влади, незважаючи на перспективу «безбожної» держави, чималою мірою залежала від конкретної політичної ситуації. Так, з приєднанням Західних областей України факт дискримінації польською владою православної церкви та віруючих став для радянського керівництва слушною нагодою використання релігійної свідомості. Антирелігійна пропаганда стала вибірково спрямовуватися проти католицької церкви та її духівництва, апелюючи до релігійних і національних почуттів населення. Для підпорядкування місцевих православних ієрархів та парафій було залучено добре контрольований Московський Патріархат. Виявивши специфіку населення Західної України та побачивши дієвість Московського Патріархату, радянський уряд у 1939-1940 рр. став створювати видимість релігійної толерантності по всій країні.

З початком Великої Вітчизняної війни антирелігійна пропаганда фактично припинилась. По-перше, було не до неї, адже треба було терміново перебудовувати агітаційно-пропагандистську роботу в умовах війни та освоювати нові контрпропагандистські методи. По-друге, в перші дні війни духівництво великих конфесій виступило з патріотичними відозвами, закликаючи усіх громадян піднятися на захист батьківщини, чим одразу вирішила скористатися влада. Окупація України і нацистська релігійна політика на завойованих територіях позначили ще одну віху у трансформації радянської релігійної політики. Радянська влада і особисто Й.Сталін не могли допустити, щоб українське «релігійне відродження» своїм існуванням було зобов'язано нацистській владі, яка зіграла на контрасті з антирелігійною політикою більшовиків. В інтересах держави було проявлено ініціативу у налагодженні державно-церковних відносин. Було відроджено «нормальну», за канонами Російську православну церкву. Подібних дій щодо інших релігійних конфесій не відбулось. Це була усвідомлена, чітко розрахована політика, яка цілком укладалася у концепцію централізованої держави з однією ідеологією - радянсько-патріотичною, однією мовою - російсько-радянською, однією - релігією і церквою - православною, адже патріотизм був російського ґатунку.

Побоюючись можливості переходу уніатського духівництва до католицтва, радянське керівництво взяло курс на ліквідацію Уніатської церкви в СРСР та приєднання її до РПЦ. Рада у справах РПЦ під особистим контролем влади, скориставшись пожвавленням релігійного життя після проведення у 1944 р. Помісного Собору та зрослим авторитетом РПЦ, розробила заходи щодо відриву парафій уніатської церкви від Ватикану та наступного їх приєднання до РПЦ, які були успішно втілені на зініційованому Львівському Соборі 1946 р.

Можна казати про цілеспрямовану політику маніпулювання релігійною свідомістю віруючих в інтересах радянської влади. Це підтверджується і тим, що ніяких кардинальних змін у правовому стані церкви та віруючих не відбулося. Поліпшуючи численними директивами та постановами стан віруючих та релігійних об'єднань, держава залишала за собою усі важелі контролю над релігійним життям.

Нацистська влада, як і радянська, також активно маніпулювала свідомістю віруючих у досягненні своїх політичних цілей. Але, якщо радянська влада за допомогою релігійного чинника намагалась згуртувати суспільство, то нацистська переслідувала цілком зворотну мету. Якщо для комуністичної держави боротьба з релігією була одним з проявів класової боротьби, то нацисти, заздалегідь вирішивши долю християнства, цинічно намагались використовувати релігійну свідомість для поневолення народів. Релігії та церкві нацисти відводили роль певного важеля впливу: від умиротворення цивільного населення на початку окупації до зміцнення «нового порядку» на загарбаній території. Так, військова адміністрація Вермахту доволі активно допомагала, й навіть наказувала відкривати храми і здійснювати там богослужіння, адже найбільш дієвим видавалось протиставити богоборчій політиці більшовиків своє лояльне, навіть співчутливе ставлення до релігії, забезпечуючи «найбільшу сферу сприяння» завдяки приверненню на свій бік людей, налаштованих проти більшовиків чи постраждалих під час радянської влади. Духівництво, піддане утискам та репресіям за радянської влади, прихід німців розцінювало як порятунок та можливість організаційної роботи щодо відродження церковних інститутів.

Поразки нацистів на Східному фронті вимагали шукати додаткових засобів боротьби, зокрема більш активного використання церкви у впливі на свідомість населення. Духівництво активно залучалося до акцій підтримки нового порядку, використовувалось у боротьбі проти радянського та українського рухів опору, що однак не врятувало багатьох священнослужителів від масових каральних акцій окупантів. Дії нацистів під час відступу з окупованих областей - масове спалення та пограбування храмів, депортація та вбивства священнослужителів - яскраво свідчили про їх справжнє ставлення до віруючих та їх почуттів.

У підрозділі 5.2 «Віруючі України за умов Другої світової війни» з'ясовується роль релігійної свідомості у творенні картини світу віруючої людини, а звідси - її включення в реалії онтологічнного та герменевтичного світу тоталітарного суспільства.

Особливою гостротою відрізнялись взаємовідносини віруючих та влади в Україні. Наявність декількох релігійних конфесій, сила народних традицій, які неможливо було викоренити протягом декількох десятиріч, не дозволяли режиму розраховувати тут на швидкий успіх. Використовуючи будь-яку нагоду, віруюче населення намагалось відстояти свої права, про що свідчать численні архівні документи. На фоні політичного терору 30-х років, в умовах знищення церковної організації повсюдно пожвавлювалося підпільне релігійне життя, яке зробило неможливим контролювати церковну діяльність і формувало сильну внутрішню, а точніше індивідуальну, опозицію.

З початком Великої Вітчизняної війни релігійний чинник перетворився, в залежності від різних регіонів України, на потужну складову національної боротьби, стратегії виживання, патріотичної діяльності.

Церковно-релігійне життя в Західних областях набуло чіткого політичного та національного забарвлення. Відродження релігійного життя пов'язувалось із заходами до «усамостійнення» національної церкви. Змістовну спрямованість релігійної свідомості цієї частини окупованої України становила національно-ідентифікаційна функція релігії. Для населення східних регіонів релігія відігравала компенсаторну функцію, виступаючи єдиною розрадою, підтримкою за екстремальних умов війни та окупації. Поновлення церковного життя ображені радянською владою громадяни вважали своєрідною компенсацією за порушення десятиріччями свободи совісті та віросповідання.

Позитивні зміни у релігійній політиці радянської держави останніх двох воєнних років сприяли значному зростанню релігійних настроїв та пожвавленню церковної діяльності.

У висновках узагальнені результати дослідження, розроблені рекомендації щодо використання його результатів.

Духовне життя українського населення під час Другої світової війни до сьогодні не стало предметом спеціального історичного дослідження. Нами запропоновано дослідження духовного життя у зовнішньому (ідеолого-герменевтичному просторі радянської та нацистської ідеологій) та внутрішньому (крізь призму світосприйняття та самоідентифікації людини) вимірах.

Духовне життя залежить та обумовлюється такими якісними та кількісними характеристиками, як місце проживання, етноконфесійна та соціальна приналежність, гендерний та віковий склад. На початку Другої світової та напередодні Великої Вітчизняної війни в Україні майже вдвічі переважало сільське, етнічно українське населення, що дало нам підстави говорити про панівний традиційний уклад його буття з відповідними ментальними характеристиками.