Дипломатія українських національних урядів у захисті державності (1917-1923 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru

ДИПЛОМАТИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

ПРИ МІНІСТЕРСТВІ ЗАКОРДОННИХ СПРАВ УКРАЇНИ

У ЗАХИСТІ ДЕРЖАВНОСТІ

(1917 - 1923 рр.)

Спеціальність 07.00.02 -- Всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ -- 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі документознавства, інформаційної діяльності та українознавства Тернопільського національного економічного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор

Брицький Петро Павлович,

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, професор кафедри історії України.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

Кудряченко Андрій Іванович,

директор Інституту європейських досліджень НАН України;

доктор історичних наук, професор

Пиріг Руслан Якович,

завідувач відділу історії Української революції 1917 - 1921 р.р. Інституту історії України НАН України;

доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України

Солдатенко Валерій Федорович,

Голова Українського інституту національної пам'яті.

Із дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Дипломатичної академії України при МЗС України (58012, м. Київ, вул. Велика Житомирська, 2).

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В. Горобець

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Історія дипломатії - складова всесвітньої історії. Багато країн мають велике дипломатичне минуле, однак не Україна. Тому дипломатична історія доби визвольних змагань, коли Україна вперше після понад двох з половиною століть виступила як самостійний суб'єкт міжнародного права, заслуговує на особливу увагу. З початком Української національно-демократичної революції міжнародний чинник став одним із найважливіших для нової української влади. На всіх етапах державного будівництва України - доби Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії УНР, Західноукраїнської Народної Республіки у 1917-1923 рр., а також у часи незалежності з 1991 р. - зовнішньополітичні відомства зі своєю дипломатичною службою були і є невід'ємною часткою держави, мали і мають велике значення у її становленні й розвитку. Розбудовуючи в сучасних умовах апарат міжнародних відносин, особливо важливим є використання у цьому державотворчому процесі своєрідного досвіду створення дипломатичної служби незалежної Української державності 1917-1923 рр., коли саме й були зроблені перші кроки побудови зовнішньої політики новітньої доби. Отже, дослідження цієї проблеми є важливим і актуальним не лише в контексті історичного вивчення історії української дипломатії, але й з точки зору з'ясування внеску України в європейський політичний процес.

Зв'язок роботи з науковими темами. Дослідження виконане в рамках комплексної теми кафедри документознавства, інформаційної діяльності та українознавства Тернопільського національного економічного університету «Міжнародна інформаційна діяльність» (№ 0105U005986).

Мета дисертації полягає у всебічному відтворенні діяльності за кордоном зовнішньополітичних відомств, дипломатичних установ українських національних урядів у 1917-1923 рр. у контексті загальної міжнародної ситуації революційної доби.

Досягнення поставленої мети передбачає опрацювання та вирішення таких наукових завдань:

- здійснити аналіз стану вивчення проблеми в українській та зарубіжній історіографії, а також документальної бази дослідження;

- дослідити чинники, що спричинили орієнтацію зовнішньої політики Центральної Ради й Гетьманату на Центральні держави, а згодом на Антанту;

- проаналізувати вплив європейської політичної ситуації на українські державні утворення;

- висвітлити зародження зовнішньополітичного відомства та його структур, зумовлене розвитком державотворення та участю в роботі Брестської мирної конференції; вихід України на міжнародну арену як визначне досягнення молодої національної дипломатії;

- простежити еволюцію зовнішньої політики українських національних урядів залежно від геополітичної та воєнної ситуації України, проаналізувати її здобутки і втрати;

- вивчити діяльність інформаційних, фінансово-економічних відділів українських дипломатичних і військово-санітарних місій.

- виявити і відтворити особливості кадрового забезпечення центрального апарату зовнішньополітичних відомств та їх структур, окреслити вплив на їх діяльність партійно-політичних чинників.

Виконання всіх означених завдань підпорядковане головній меті - якомога глибше дослідити роль і значення української дипломатії в захисті національних інтересів України на міжнародній арені, її внесок у боротьбу за державність.

Об'єктом дослідження є зовнішня політика українських національних урядів з Центральними державами, Антантою, нейтральними країнами, а також державними утвореннями, які постали на постімперських теренах Росії та Австро-Угорщини; напрями та особливості зовнішньополітичної орієнтації України на різних етапах.

Предметом дослідження є діяльність зовнішньополітичних відомств, дипломатичних представництв і надзвичайних місій українських урядів у напрямах забезпечення умов і захисті незалежності України, у системі міжнародних відносин 1917-1923 рр.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від 1917 р. до 1923 р. Їх нижня межа збігається з утворенням Центральної Ради в березні 1917 р. Верхня хронологічна межа дослідження визначається фактом остаточної ліквідації Західноукраїнської Народної Республіки рішенням Ради Амбасадорів у березні 1923 р. з деякими відхиленнями для глибшого дослідження еволюції процесів.

Методологічною основою дисертаційного дослідження є принципи об'єктивності, історизму, динаміки і розвитку, всебічності та плюралізму. Принцип об'єктивності вимагає сприймати минуле неупереджено, відкидати будь-які кон'юнктурні роздуми, прагнути оцінювати минуле безстороннім поглядом. Застосування принципу історизму потребує глибокого розуміння конкретно-історичної ситуації, в якій розвивався зовнішньополітичний процес за часів національно-визвольних змагань. Згідно з принципом динаміки і розвитку відображається еволюція механізму формування зовнішньополітичної орієнтації українських урядів. Широко використовувався принцип всебічності і плюралізму з метою аналізу поглядів на міжнародну політику України як безпосередніх організаторів зовнішньополітичної служби у 1917-1923 рр., так і сучасних дослідників цієї проблеми. Наближенню до об'єктивності, істинності пізнавального процесу сприяє використання загальнонаукових і спеціально-історичних методів: аналізу і синтезу, поєднання історичного і логічного, проблемно-хронологічного, історико-порівняльного, кількісного аналізу.

Наукова новизна дослідження визначається самою постановкою проблеми, комплексним підходом до її розкриття. Вона полягає в новому прочитанні та інтерпретації фактів і документів, їх теоретичному осмисленні та побудові власної пояснювальної моделі. Новизна одержаних результатів ґрунтується на залученні до наукового обігу нових архівних матеріалів і різноманітних документальних публікацій, преси, мемуарно-аналітичної та наукової літератури. Безпосередніми результатами дослідження, які мають ознаки новизни, можна назвати такі:

- системно переосмислено напрацювання українських і зарубіжних істориків, з'ясовано стан і ступінь наукової розробки зазначеної проблематики, виявлено додаткову джерельну основу даної теми, визначено методологію та методику подальшого напряму дослідження проблеми;

- здійснено компаративний аналіз розбудови і діяльності, спадкоємності дипломатичної служби українських національних урядів;

- детально відтворено доленосні дії української дипломатії: підписання Брестського мирного договору, військової конвенції з Центральними державами й вихід України на міжнародну арену;

- виявлено основні пріоритети регіональної політики українських державних утворень, з'ясовано її позитивні здобутки й об'єктивні та суб'єктивні причини невдач;

- всебічно проаналізовано участь делегацій УНР і ЗУНР у роботі Паризької мирної конференції, укладення Варшавського договору;

- ґрунтовно вивчено й проаналізовано процес утворення і діяльності посольств і надзвичайних дипломатичних місій, їх місця і ролі у встановленні відносин з іншими державами світу; організації та здійсненні широкомасштабної інформації міжнародного суспільства про прагнення українського народу до незалежності; встановлення дружніх відносин з іншими країнами;

- здійснено оцінки здобутків і прорахунків у діяльності надзвичайних дипломатичних місій і делегацій на міжнародних форумах в різний період Української національно-демократичної революції;

- на відміну від інших праць з історії дипломатії у дисертації вперше зроблено спробу схарактеризувати персоналії, причетні до зовнішньополітичної діяльності українських самостійницьких урядів;

- обґрунтовано думку про важливу роль дипломатичних органів, оскільки саме вони сприяли реалізації основного завдання - створення сприятливих з метою захисту і збереження державної незалежності у розвитку взаємовідносин з міжнародним співтовариством;

- висунуто й обґрунтовано тезу про те, що дипломатія українських державних утворень спричинилася до захисту національних інтересів, стала основою зміцнення єдності та поборницьких прагнень.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів дослідження полягає в тому, що його положення і висновки можуть бути використані для подальшого дослідження і вивчення історії зародження, становлення і діяльності національної дипломатії в захисті незалежності українських державних утворень 1917-1923 рр. Матеріали дисертації можуть мати практичне значення для експертного аналізу перспектив України у міжнародному співтоваристві. Окрім того, результати дослідження можуть бути використані для підготовки загальних і спеціальних курсів з історії України та всесвітньої історії у навчальних закладах України.

Апробація результатів дослідження здійснена в низці публікацій з історії дипломатії України. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження було використано для підготовки доповідей на наукових конференціях, круглих столах і семінарах, у тому числі: Міжнародній історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 600-річчю першої писемної згадки про Чернівці (Чернівці, 12-13 жовтня 2007 р.); Буковинській науково-практичній конференції «Ми українці, ми українські» (Чернівці, 2 листопада 2007 р.); Міжнародній науковій конференції «Українство у світі: Україна є там, де живуть українці» (Чернігів, 23-25 травня 2008 р.); Всеукраїнській науковій конференцій, присвяченій 95-річчю Миколаївського державного університету ім. В.О. Сухомлинського (Миколаїв, 3 жовтня 2008 р.); ІІІ Міжнародній науковій конференції «Національна інтелігенція в історії та культурі України» (Вінниця, 23-24 жовтня 2008 р.); Міжнародній науковій конференції «Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. (До 90-річчя утворення).» (Львів-Івано-Франківськ-Чернівці, 30 жовтня-1 листопада 2008 р.); «Міжнародній науковій конференції «Просвіта» в національно-культурному житті українського народу (До 140-річчя з часу заснування)» (Тернопіль, 8-10 грудня 1918 р.).; Всеукраїнській науково-теоретичній «Українська Держава Павла Скоропадського: державотворчі замисли та історичні наслідки (до 90-річчя національно-демократичної революції в Україні)» (Хмельницький, 12 грудня 2008 р.).; Всеукраїнській науковій конференції «Соборність як чинник українського державотворення (до 90-річчя Акту Злуки)» (Київ, 21 січня 2009 р.).

Публікації. Результати дослідження відображені у 40 публікаціях, зокрема, 2 монографіях, 38 статтях і матеріалах виступів на конференціях (32 з них - у фахових виданнях).

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, семи розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Обсяг роботи становить 474 с., з них 386 с. - основний текст, 77 с. - список використаних джерел, який охоплює 879 позицій, додатки.

зовнішньополітичний дипломатичний український національний

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету й завдання, об'єкт і предмет дослідження, його хронологічні рамки, відображено новизну й практичне значення отриманих результатів.

Перший розділ «Стан наукової розробки теми та джерельна база» складається з двох взаємопов'язаних між собою підрозділів, де проаналізовано ступінь наукової розробки теми й джерельну базу.

На наш погляд, аналіз історіографії доцільно подавати в тій же послідовності, поклавши в основу проблемно-хронологічний метод дослідження, що дозволяє врахувати домінування на певних етапах історії різних ідеологічних концепцій і методологічних засад та особливості тенденцій на кожному з етапів Української революції, які знайшли відтворення в історіографічній традиції різних суспільно-політичних течій. Відповідно до концептуального підходу на кожному етапі дослідження науково-історичні та мемуарно-аналітичні праці у процесі аналізу доцільно поділяти на такі групи: а) творчий доробок безпосередніх учасників державного будівництва 1917-1923 рр., зокрема діячів і працівників зовнішньополітичних відомств; б) дослідження зарубіжних істориків, насамперед представників української діаспори; в) праці радянських істориків і політичних діячів; г) дослідження сучасних українських істориків доби незалежної України. Саме така структурна схема вивчення й аналізу історіографічної бази дозволяє висвітлити проблему найбільш об'єктивно і повно.

Аналізуючи історіографічну спадщину авторів першої групи, до яких належать провідні діячі українського національного руху, будівничі незалежної України М. Грушевський, В. Винниченко, І. Мазепа, К. Левицький та інші, а також засновники і керівники зовнішньополітичних відомств, зокрема, О. Шульгин, Д. Дорошенко, В. Панейко, варто відзначити, що вони перші заклали підґрунтя історіографії Української революції. Їхні роботи фактично стали першоосновою для подальших досліджень, присвячених дипломатичній діяльності українських національних урядів, вивченню структури, кадрового складу та функцій дипломатичного корпусу. Cаме державні діячі та дипломати, які безпосередньо брали участь у розробці зовнішньої політики і діяльності національної дипломатії ставали першими істориками проблеми.

Вивчені в процесі дослідження наукові праці, зокрема присвячені дипломатичній діяльності, сприяють глибокому розумінню міжнародної ситуації, внутрішньої і зовнішньої політики, свого часу здійснивши істотний практичний вплив на формування і діяльність зовнішньополітичного відомства та його закордонних представництв. Відзначимо передусім праці: «Відродження нації» В. Винниченка, «Замітки і матеріали до історії Української революції» П. Христюка, «Україна в огні й бурі революції» І. Мазепи, «Занепад УНР» М. Шаповала та ін. Проте цим та іншим авторам притаманне висвітлення зовнішньої політики керівництва України через призму партійно-політичних поглядів, подекуди надмірне наголошення на недоліках політичних опонентів з елементами суб'єктивізму.

Опрацьовані і проаналізовані результати дослідників проблеми, безперечно, різняться як тематично, так і методологічними підходами до вивчення і висвітлення аспектів діяльності Центральної Ради, її дипломатичного корпусу та доленосної для українського держави події - Брестського мирного договору.

Слід відзначити також одну з найперших праць проблематики - збірку статей і виступів першого міністра закордонних справ Центральної Ради О. Шульгина «Політика: Державне будівництво України і міжнародні справи». Ця невелика за обсягом книга, містить широкий огляд і аналіз розбудови зовнішньополітичного відомства, напрямів його діяльності щодо реалізації міжнародної політики України у сфері взаємин з країнами Антанти та Центральних держав через призму Брестських мирних угод. Додані документи характеризують зовнішню політику, формування і становлення дипломатичних структур УНР за кордоном та основні дипломатичні заходи.

Особливо цінними для дослідників є фундаментальні праці видатного історика, відомого державного діяча доби Центральної Ради й міністра закордонних справ Гетьманату Д. Дорошенка. Головним результатом його творчого доробку стала фундаментальна «Історія України. 1917-1923 рр.», де автор послідовно виклав історію Центральної Ради та Гетьманату, в тім приділив багато уваги формуванню зовнішньої політики, утворенню і діяльності дипломатичного корпусу, який він очолював особисто.

Творчі здобутки Д. Дорошенка заслуговують особливої уваги. Його праці «Закордонна політика Української Держави 1918 року», «Дещо про закордонну політику Української Держави в 1918 р.» містять надзвичайно цінну інформацію про головні орієнтири зовнішньої політики, процес формування і діяльність міністерства закордонних справ та його дипломатичних структур. Автор використовував значну кількість оригінальних документів, що надає його працям науково-дослідницької ваги і достовірності.

Зародженню і становленню Державного секретаріату зовнішніх справ ЗУНР присвячено статтю К. Левицького «Дипломатична діяльність З.У.Н.Р. 1918-1923». Автор виклав зовнішньополітичні завдання молодої держави та відтворив перші кроки галицької дипломатії.

Протягом тривалого часу бездержавності України визначний внесок в історіографію проблеми зовнішньої політики, розбудови і діяльності відповідних відомств українських урядів зробили дослідники з українського зарубіжжя, творчий доробок яких належить до другої групи історіографічних джерел. Саме за межами України було створено значний пласт літератури з історії проблеми. Серед істориків діаспори відзначимо В. Андрієвського, І. Лисяка-Рудницького, М. Лозинського, М. Стахіва, В. Трембіцького та ін. Їхні праці базуються на багатому фактичному матеріалі, часто на особистих спогадах, містять аналіз подій. Водночас їм притаманні певні недоліки, пов'язані з обмеженнями в доступі до архівних документів, тенденційність оцінок зовнішньої політики та розбудови і діяльності дипломатичної служби зумовлена належністю до різних партій.

Українська зарубіжна історіографія дипломатичної діяльності Центральної Ради представлена дослідженням В. Косика «Франція та Україна: Становлення української дипломатії (березень 1917 - лютий 1918)». Автор монографії аналізує українсько-французькі відносини з початку створення українського парламенту до укладення українською дипломатичною делегацією Брестського миру.

На наш погляд, з ряду науково-історичних праць українського зарубіжжя слід виділити монографію С. Воляника «Берестейський договір. 9.ІІ.1918». У передмові слушно відзначалося, що автор «хоче відсвіжити нашу історичну пам'ять про часи і події, в яких український народ виступив на історичну арену як підмет історії у змаганні й будові своєї державности. Історичний факт за існування української держави, визнаної де-факто і де-юре багатьма державами, записаний назавжди в анналах всесвітньої історії».

Низку праць діаспорні дослідники присвятили біографії українських дипломатів та їх діяльності. Це, зокрема, монографія А. Господина «Три визначні дипломати: граф М. Тишкевич, князь І. Токаржевський-Карашевич, барон М. Василько», І. Хоми «Апостольський престіл і Україна, 1919-1922».

Окрему третю групу наукових праць становлять дослідження радянських істориків. Загалом, в радянській історіографії склалися досить сталі традиції вивчення історії зовнішньої політики та міжнародних відносин. Наприкінці 40-х років ХХ ст. з'являються перші дослідження, де головним об'єктом вивчення стають проблеми з історії революції, громадянської війни та іноземної інтервенції, боротьби українського народу проти німецьких окупантів у 1918 р. Йдеться насамперед про праці Г. Заставенка, М. Супруненка, Ю. Білана, В. Тичини, в яких автори особливу увагу приділяють загарбницьким планам німецьких та австро-угорських імперіалістів на Сході Європи.

Ряд аспектів зовнішньополітичної діяльності української нерадянської державності знайшов відбиток у монографіях О. Карпенка, Р. Симоненка, А. Лихолата, І. Хміля та ін. Автори розглядають деякі питання дипломатичної діяльності України, зокрема, участь українських дипломатів у Брестських переговорах, Паризькій мирній конференції, відносини УНР з державами Антанти, політику провідних держав Заходу та Польщі щодо України тощо. Радянські історики змушені були керуватися марксистсько-ленінською ідеологією, класовими підходами в дослідженні явищ і подій української історії, зовнішньої політики і міжнародних відносин. Вони не могли на прикладах показати позитивний досвід багатогранної роботи української дипломатії, який сприймався негативно, як нібито ворожий українському народові.

Починаючи з 90-х років ХХ ст., коли з'явилася можливість працювати з архівними документами, які були раніше забороненими для дослідників, побачили світ наукові праці, присвячені різним аспектам Української революції. Серед таких праць, які відносимо до четвертої групи, де зроблено перші спроби здійснити історіографічний аналіз, заслуговують на увагу роботи українських істориків В. Верстюка, В. Солдатенка, В. Капелюшного.

У 2001 р. видано колективну працю «Нариси з історії дипломатії України», яка є, по суті, першим в українській історіографії виданням з дипломатичної історії України з найдавніших часів до сьогодення. Помітне місце в ній відведено розділу дослідників зовнішньої політики України О. Павлюку і В. Сідаку «Дипломатія незалежних українських урядів (1917-1920)». Попри ґрунтовність викладу загальних питань зовнішньої політики України діяльність її дипломатичних місій у країнах призначення залишилася поза увагою авторів.

Новітня українська історіографія зовнішньої політики та дипломатії часів українських визвольних змагань представлена монографіями Д. Вєдєнєєва, Д. Будкова, П. Брицького, М. Держалюка, М. Несука, В. Матвієнка, В. Головченка, Г.Стрелького, Р. Пирога, В. Соловйової. Автори значну увагу приділяють загальним аспектам становлення Міністерства закордонних справ та дипломатичної служби України. Однак, що стосується дипломатичної діяльності ЗУНР - розглядають поверхнево і лише в союзі з Наддніпрянською Україною.

Державотворчий досвід ЗУНР й окремі дипломатичні акції систематизовано у монографічних дослідженнях І. Васюти, М. Литвина, К. Науменка, О. Красівського C. Макарчука та ін.

Про актуальність досліджень історії революції можна мати уявлення з аналізу тематичного репертуару дисертаційних робіт. З 90-х років ХХ ст. в Україні захищена значна кількість дисертацій з революційної тематики. Однак, питанням міжнародних відносин та дипломатії приділялось менше уваги, ніж діяльності національних урядів та політичної історії революційного періоду. Серед них, зокрема, праці С. Варгатюка Д. Вєдєнєєва, Н. Городньої, Т. Заруди, В. Матвієнка, В. Шамраєвої, В. Соловйової.

Отже, підсумовуючи здобутки української і зарубіжної історіографії стосовно історії зародження і діяльності української дипломатії в революційну добу, відзначимо, що чимало аспектів з історії дипломатії ще залишаються поза увагою дослідників проблеми. Процес дослідження зовнішньої політики українських національних урядів триває, й основними передумовами його успішного розвитку є подальше розширення джерельної бази досліджень.

Беручи до уваги визначальний принцип об'єктивізму історичної науки і дослідження, дисертант надавав особливого значення джерельним матеріалам, усвідомлюючи, що саме вони становлять основу наукової праці. До наукового обігу значна частина архівних матеріалів уводиться вперше. За походженням, формою і науковою цінністю джерельну базу можна поділити на чотири групи: 1. Документи архівних фондів (опрацьовано понад 60 фондів з архівів Києва, Львова і Москви); 2. Опубліковані документи і матеріали; 3. Матеріали періодичної преси; 4. Мемуарно-аналітичні праці.

До наукового обігу запроваджено матеріали архівів, головним чином, України та Російської Федерації. Найбільш вагому частку джерельної бази дослідження становлять неопубліковані документи і матеріали, котрі зберігаються в архівах України. Передусім - це фонди Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). Матеріали і документи Народного Міністерства справ закордонних УНР 1917-1918 рр. (ф. 2592), Міністерства закордонних справ Української Держави 1918 р. (ф. 3766), Міністерства іноземних справ УНР 1918-1922 р. (ф. 3696). Важливу інформацію містять фонди українських посольств і дипломатичних місій у різних державах: Німеччині (ф. 3698), Австрії (ф. 3581), Польщі (ф. 2211), Скандинавії (ф. 3513), США (3752), а також української делегації на Паризькій мирній конференції (ф. 3603), на переговорах Української Держави з РСФРР у Києві 1918 р. (ф. 2607) та ін. Низку цінних матеріалів віднайдено в Особових фондах С. Петлюри (3809), І. Мазепи (3933), С. Шелухіна (3695), М. Василька (4456) і О. Шульгина (4465). Досить цінними для дослідження є колекції документів «Український музей в Празі», що зберігаються у фонді (ф. 269) ЦДАГО України. Необхідний для дослідження матеріал зберігається також у фондах ГДА СБУ (м. Київ).

У фонді 581 «Колекція документів про діяльність урядів та армій УНР і ЗУНР» із ЦДІА у м.Львові виявлено низку документів, пов'язаних із розбудовою і діяльністю зовнішньополітичного відомства Центральної Ради, зокрема у період Брестських переговорів (справи 9 і 26). Документи, що зберігаються у (ф. 462) «Український горожанський комітет м.Львова», містять звернення до урядів Антанти, Польщі та народів світу про політичне становище Галичини та договір між представниками ЗУНР і польською урядовою комісією у Львові.

Цінні документи виявлено в Державному архіві Російської Федерації: матеріали про роботу Міністерства закордонних справ УНР (ф. Р-6087), Раднаркому РРФСР (ф. 130), Генерального Секретаріату УНР (ф. Р-7527), а також фонди - «Мирні переговори в Брест-Литовську» (ф. 413) і «Наркомату закордонних справ РНК РСФСР» (ф. 219) з Архіву зовнішньої політики Російської Федерації та ін.

Відзначимо значну цінність збірників опублікованих документів і матеріалів. По-перше, вони доступні для широкого загалу дослідників, а по-друге, документи і матеріали в них тематично згруповані, що дає можливість простежити еволюцію процесів, зокрема, формування зовнішньої політики держави, організації та діяльності дипломатичної служби на певних етапах української державності. Вказаним вимогам відповідають двотомні видання Інституту історії України «Українська Центральна Рада. Документи і матеріали» та «Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1919 - листопад 1920 рр.» (упорядник В. Верстюк). Змістовну інформацію про зовнішню політику та дипломатичні акції українських урядів почерпнуто також із збірників: «Українська революція. Документи 1917-1921 рр». (упорядник Т. Гунчак), «Збірник законів і постанов українського правительства щодо закордонних інституцій» (упорядник І. Храпко), «Літопис української революції: матеріали і документи до історії української революції» (упорядник О. Доценко), «Мирні переговори між Українською Державою та РСФРР: Протоколи і стенограми пленарних засідань», «Українсько-російські переговори в Москві (січень-лютий 1919 р.)» (упорядник Р. Симоненко і О. Реєнт), «Дипломатія УНР та Української Держави в документах та спогадах сучасників: у двох томах» (упорядник І. Гнатишин, О. Кучерук, О. Марвін).

Важливі аспекти проблеми висвітлюють також збірники документів і матеріалів, видані в СРСР: «Українська РСР на міжнародній арені (1917-1923 рр.)», «Документы внешней политики СССР» у п'яти тoмах, Збірник «Советско-германские отношения от переговоров в Брест-Литовске до подписания Рапалльских договоров» містить оригінальні радянські і німецькі документи, листування між Москвою і Берліном тощо. Важливими для дослідження виявилися документи і матеріали, зібрані та упорядковані Т. Горнякевичем у Філадельфії «Події в Україні1914-1922 рр. Їх значення та історична основа» («Ereignisse in der Ukraine 1914-1922 deren Bedeutung und historische Hintergrunde: Seria I-IV»). Збірник документів «Sprawy Polskie na Konferenciej pokojowej w Paryzu w 1919 r.» доповнює дослідження діяльності української делегації УНР-ЗУНР на конференції корисними деталями та висвітлюють залаштункову діяльність польської місії.

Значний і різноманітний матеріал щодо діяльності української дипломатії за кордоном міститься в періодичній пресі цього періоду. Періодичну пресу революційної доби за оперативністю й характером її інформації доречно поділити на газети і на видання журнального типу, які містять нормативно-правові акти й постанови вищих органів влади, інформацію про діяльність зовнішньополітичних відомств. Серед них відзначимо такі: «Вісті з Української Центральної Ради», «Нова Рада», «Вістник Генерального Секретаріату Української Народної Республіки» - органи Центральної Ради; «Вісник Ради Народних Міністрів» та «Вісник Української Народної Республіки» - друковані органи Директорії УНР; «Республіка» - урядовий часопис ЗУНР та інші видання.

Окрему групу джерел склали спогади діячів, причетних до дипломатичної діяльності незалежних українських урядів. Вони містять багато фактологічного матеріалу, який дозволяє більш глибоко і повно відтворити історичні події, здійснити аналіз стану і розвитку зовнішньополітичних відомств та їх структур.

Чимало мемуарних праць, які охарактеризовано в огляді історіографії, зокрема праця Д. Дорошенка «Мої спомини про недавнє-минуле» є, по суті, науковим дослідженням про зародження і розвиток зовнішньополітичних відомств Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР.

У 1928 р. у Львові вийшов збірник спогадів «Берестейський мир», котрий трактували як науково-історичне дослідження переговорів делегації УНР на Брестській конференції. Мемуари їх безпосередніх учасників дозволяють із документальною точністю простежити основні етапи переговорного процесу, усвідомити, якими зусиллями українським дипломатам вдалося у жорсткому протистоянні з іншими делегаціями домогтися вигідного для України договору.

У кінці 30-х років у видавництві «Червона Калина» було видано тематичний збірник «Україна на дипломатичному фронті», в якому колишні працівники українських дипломатичних представництв І. Борщак, Д. Левицький, А. Марголін, Ф. Матушевський, Г. Микитей та ін., намагалися показати, функціонування української дипломатичної служби за кордоном.

Для вироблення об'єктивного погляду щодо зовнішньополітичної орієнтації проводу Центральної Ради та глибокого усвідомлення ваги Брестських мирних угод для України велике значення мають мемуарно-аналітичні праці безпосередніх учасників переговорів - представників протилежної сторони, зокрема детальні спогади Л. Троцького й А. Йоффе - глав делегацій Раднаркому, О. Черніна (Австро-Угорщина), М. Гофмана (Німеччина), а також доповіді, статті і листування В. Леніна і Й. Сталіна. В сукупності вони дають уяву про наполегливу, завзяту боротьбу українських дипломатів за захист національних інтересів молодої держави, її міжнародне визнання.

Таким чином, аналіз усього неоднорідного історіографічного доробку дозволяє відзначити, що українські та зарубіжні історики зробили певний внесок у розробку досліджуваної теми. Що стосується радянської історіографії, то з ідеологічних міркувань досліджуване питання не отримало в ній об'єктивного висвітлення. Панування єдиної марксистсько-ленінської ідеології, що виступала водночас і методологією наукових досліджень, звужувало межі наукових досліджень і ставило їх в певні ідеологічні рамки. Будь-яка згадка про українську державність сприймалася офіційною історіографією як поняття антинаукове.

За останні роки багато зроблено для вивчення невідомих сторінок національно-визвольних змагань та їх міжнародного аспекту. Однак розвиток наукових знань вимагає розширення кола питань, що вивчаються, та джерельної бази (передусім із залученням матеріалів іноземних архівів), більшої систематизації матеріалу, його вплетення до загальної канви світової історії.

Отже, сучасний стан історіографії пропонованої теми та її джерельне опрацювання вимагають появи як спеціальних досліджень з питань, що не знайшли до цього часу достатнього висвітлення, так і поглибленого вивчення інших проблем із залученням до наукового обігу раніше невідомих документів, зокрема закордонних архівів. Тому на підставі аналізу та систематизації досягнень попередників обґрунтовано нагальну потребу подальшого всебічного наукового розроблення теми відповідно до визначеної мети й завдань.

У другому розділі «Формування національної дипломатії в добу Центральної Ради» досліджується, насамперед, вплив державотворчої концепції політичного проводу Центральної Ради на чолі з М. Грушевським і В. Винниченком на формування зовнішньої політики, що проходило в декілька етапів, враховуючи при цьому еволюцію форми державності України від автономного статусу в складі Росії до повного суверенітету.

Політичний провід Центральної Ради змушений був займатися зовнішньополітичними проблемами практично від початку свого існування, щоправда, не маючи спеціального відомства. Ґрунтуючись на еволюції форми державності України в період Центральної Ради, процес формування зовнішньої політики та національної дипломатії можна поділити на три етапи. Для кожного з них характерна різна пріоритетність відносин із тогочасними провідними міжнародними силами: Росією, яка дедалі більше занурювалася у революцію та громадянську війну; країнами Антанти, котрі докладали величезних зусиль, щоб здобути перемогу у Першій світовій війні; Німеччиною та її союзниками, що шукали можливості припинити бойові дії на Східному фронті й у такий спосіб послабити своїх противників.

З перших днів існування Центральної Ради до листопада 1917 р. поступово нагромаджувалися передумови до виникнення зовнішньополітичної служби. Важливою державно-організаційною передумовою для створення у майбутньому дипломатичної служби стало виникнення у складі уряду автономної України Генерального секретаріату міжнаціональних справ, котрий спочатку очолював С. Єфремов, а з 25 липня 1917 р. - О. Шульгин. Головною метою секретарства було врегулювання міжетнічних відносин в Україні. На компетенції цього відомства позначалися певні зрушення у поглядах проводу України щодо відносин із навколишнім світом. У процесі формування відомства здійснювалися перші акції - відрядження дипломатичних місій для встановлення відносин з іншими державами.

Після проголошення Третім Універсалом української державності у формі народної республіки згідно з міжнародними правовими нормами Україна могла розбудовувати зв'язки з іноземними державами. На основі Генсекретаріату міжнаціональних справ почалося створення першої в історії ХХ ст. зовнішньополітичної установи. Відтак 22 грудня 1917 р. було прийнято рішення утворити секретаріат міжнародних справ, залишивши його керівником О. Шульгина. В урядовій постанові за підписом В. Винниченка та О. Шульгина визначалися нові завдання і функції: а) міжнародні зносини; б) захист інтересів українських громадян поза межами Української Народної Республіки; в) тимчасово загальне влаштування національних непорозумінь в межах Української Республіки.

26 грудня 1917 р. на засіданні уряду Центральної Ради голова уряду В. Винниченко офіційно повідомив про створення відомства міжнародних зносин України. Коли відповідно до правової концепції ІІІ Універсалу уряд УНР створив зовнішньополітичне відомство, О. Шульгин поринув у дипломатичні контакти і спромігся на перші успіхи у відносинах України з державами Антанти.

Восени 1917 р. столиця України стала осередком контактів і пожвавлення переговорів з представниками Антанти, перш за все Францією та Англією. Безумовно, у ці дні суттєво зріс інтерес Антанти до України, що був зумовлений, головним чином, їх цілком зрозумілим страхом перед ліквідацією Східного фронту і передислокацією дивізій Німеччини й Австро-Угорщини на захід. За усвідомлення важливості тісних стосунків з Україною військові діячі Антанти і намагалися переконати Париж про доцільність і перспективність усілякої підтримки УНР.

Наприкінці листопада і початку грудня французькі місії у Яссах, у Петрограді і Парижі інтенсивно обговорювали наміри щодо України. Уряд Франції утримувався від заохочування до сепаратистської політики і був надзвичайно обережним у питаннях незалежності України. Радше рекомендував широку автономію. Орієнтація зовнішньополітичного курсу УНР на Антанту зазнала непевності, але збереглася.

Наприкінці грудня 1917 р. Україна опинилася перед реальною загрозою втрати завоювань революції за відсутності власних збройних сил для захисту від більшовицької агресії. Тому, по суті в безвихідній ситуації, 24 грудня уряд УНР передав воюючим сторонам Центральних держав і Антанти ноту про намір взяти участь на Брестській мирній конференції. Приймаючи рішення про участь у переговорах, політичний провід УНР враховував національні інтереси і розраховував укласти мир з Центральними державами й припинити агресію більшовицької Росії, оскільки її делегація теж брала участь у конференції. Поряд з цим, Київ вважав необхідним зберегти добрі стосунки з державами Антанти. Серед прихильників орієнтації на Антанту було чимало впливових діячів, зокрема О. Шульгин, С. Петлюра, а також М. Грушевський, який, слід зауважити, ніколи не виявляв пронімецьких настроїв чи думок, про що заявляв відверто українській громадськості.

Загалом політична еволюція Центральної Ради від гасла автономії України у складі Росії до створення Української Народної Республіки, а згодом й проголошення її повного суверенітету, призвела до поновлення самостійної міжнародної діяльності України, втраченої за період бездержавності. У період Центральної Ради намітилися певні магістральні напрями подальшого розвитку дипломатичної служби української національно-демократичної державності 1917 - 1923 років. Доробок працівників цієї служби часів Центральної Ради був творчо використаний при розбудові апарату міжнародних відносин Гетьманату П. Скоропадського, Директорії УНР, Західноукраїнської Народної Республіки.

У третьому розділі «Виступ України на міжнародну арену» висвітлено зусилля молодої української дипломатії, скеровані на припинення війни та визнання її незалежності участю у роботі Брестської мирної конференції.

Головним напрямом і першорядним завданням діяльності міністерства О. Шульгина визначено вихід України зі світової війни. Очевидно, що Україні немає жодного сенсу продовжувати участь у війні проти Центральних держав, до чого схиляв українців Тимчасовий уряд в особі його військового міністра О. Керенського на переговорах в Києві. Навпаки, Україні треба було негайного миру, і використання всіх сил народу для державного будівництва.

Коли 2 грудня 1917 р. більшовицька делегація на чолі з А. Йоффе і Л. Каменєвим підписала з німецьким командуванням угоду про перемир'я й розпочала переговори у Бресті щодо підписання мирного договору з Центральними державами, Генеральний секретаріат ухвалив текст ноти до всіх воюючих і нейтральних держав, у якій, насамперед, повідомляв, що Україна стає на шлях самостійної зовнішньої політики і міжнародних відносин. Одним з головних напрямів дипломатичної діяльності УНР вважає «розпочати діяльну працю в справі миру» і закликає всі воюючі держави негайно приступити до мирних переговорів.

Німці досить прихильно зустріли у Бресті українську дипломатичну місію, насамперед, сподіваючись використати її антибільшовицькі настрої для тиску на делегацію Раднаркому. Коли під час перерви конференції Р. фон Кюльман 1 січня 1918 р. виступив перед депутатами рейхстагу, він вже впевнено заявив, що проводитиме у Бресті переговори не лише з Росією, але й з «автономними спільнотами» і, насамперед, з найбільшою і найважливішою - Українською державою.

Військово-політичне і внутрішнє становище як в Німеччині, так і в Росії спонукало їх уряди до переговорів і укладання миру. Німеччина вважала, що як тільки війська Східного фронту будуть дислоковані на Західний фронт, можна буде вирішити долю війни. Більшовикам мир був потрібний для утримання влади.

Слід зауважити, що статус Раднаркому на період Брестських переговорів та його міжнародно-правове становище не визнавалися не лише країнами Антанти і Центрального блоку, але й державними утвореннями на території колишньої Російської імперії.

У дисертації доведено, що українська делегація головний напрям своєї дипломатичної діяльності спрямувала на самостійну розбудову відносин з Центральними державами. Своїми дипломатичними кроками керівництво УНР створювало правову основу для того, щоб Україна розглядалася на міжнародній арені як політичне утворення - рівноцінне іншим державам.

Російська делегація намагалася запобігти участі делегації України в конференції, та коли вона все ж прибула, спробувала підпорядкувати її собі й тим, нібито, ввести українців у правове поле. Але українські дипломати відстояли своє право і право України виступати самостійним суб'єктом на міжнародній конференції, щоправда, за певного сприяння керівників дипломатичних місій Німеччини й Австро-Угорщини, зацікавлених в погіршенні міжнародного становища Росії й залученні незалежної України до взаємовигідного партнерства.

Про зацікавленість країн Четверного блоку українцями свідчить те, що до відкриття пленарних засідань конференції вони 6 січня зустрілися кулуарно з делегацією УНР. На цих попередніх переговорах було повідомлено про схвальне ставлення канцлера Г. Хертлінга до встановлення тісних контактів з українцями. Трохи стримано поводилася австро-угорська делегація, визнаючи без вагань за Україною лише роль у досягненні миру на Сході. Тоді ж Ф. Розенберг неофіційно повідомив українців про готовність Німеччини задовольнити викладені у ноті вимоги, зокрема, про визнання їх як повноважної делегації від України. Отже, німецька делегація відверто скеровувала керівництво Центральної Ради до рішучих дій щодо проголошення повної незалежності.

Таким чином, історичний розвиток України поставив на порядок денний проголошення повної незалежності, до цього ж спонукала діяльність української дипломатичної делегації на Брестських мирних переговорах, успіх якої у боротьбі за визнання незалежності потребував рішучих дій уряду УНР. У ніч на 22 січня 1918 р. Українська Центральна Рада ухвалила IV Універсал, що проголошував повну незалежність України. М. Грушевський визнавав, що до цього історичного акту спонукали зовнішньополітичні чинники: укладення мирного договору з Центральними державами у Бресті та організація опору більшовицькій агресії.

Визнання Центральними державами державно-правового статусу України та її дипломатичної делегації як самостійного суб'єкта на Брестських мирних переговорах було великим досягненням. Але на шляху підписання мирного договору виникали нові перешкоди. Першою з них була поява 30 січня 1918 р., після перерви у засіданні конференції, делегації від радянського уряду проголошеного у Харкові, республіки Рад України, яку Л. Троцький викликав до Бреста як засіб і союзника у протистоянні з дипломатичною місією УНР.

Треба відзначити, що у Бресті обидві українські делегації вдалися на спроби налагодження контактів. Особливо детальні і тривалі розмови вели між собою Ю. Медведєв і М. Любинський, причому радянський делегат остерігався відома Л. Троцького. Ю. Медведєв запропонував київському і харківському урядам надати повноваження дипломатичним делегаціям у Бресті і розпочати мирні переговори, «а головне припинити цю братовбивчу війну». Окрім того, Ю. Медведєв обіцяв «вигнати з Харкова всіх більшовиків-росіян» і бути посередником на переговорах М. Порша з В. Леніним.

Українські дипломати виявили великі здібності й уміння використовувати суперечності, які існували між більшовицькою Росією і Центральними державами, внутрішнє становище у Німеччині і Австро-Угорщині. Вони встановили дружні стосунки з членами австро-угорської делегації, які ділилися таємною інформацією з делегацією УНР. Граф О. Чернін, певно дещо перебільшуючи, відзначив у спогадах, що українці на переговорах не переконують, а диктують свої умови, хоча, зрештою самі результати переговорів засвідчують цей феномен.

Рішуча і послідовна позиція українських дипломатів базувалася, насамперед, на заявах голів делегацій Центральних держав і більшовицької Росії про права націй на самовизначення.

Отже, Надзвичайна дипломатична місія УНР на Брестській мирній конференції у нелегкому протистоянні домоглася першого надзвичайно важливого успіху - визнання її як представника окремої незалежної держави. З огляду на труднощі у переговорах з делегацією Росії Німеччина й Австро-Угорщина вважали за доцільне розвивати відносини з Україною, надто з проголошенням IV Універсалу Центральної Ради створились певні міжнародно-правові підстави для визнання Української Народної Республіки Центральними державами.

У четвертому розділі «Брестський мирний договір з Центральними державами» обґрунтована концепція, що підписання Брестських угод між Україною та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною стало першою визначною перемогою національної дипломатії: забезпечило збереження незалежності в умовах агресії військ Раднаркому, вихід УНР із світової війни, визнання її суб'єктом міжнародної політики.

Історичний акт про укладення мирного договору між Україною та Центральними державами підписано у ніч на 9 лютого 1918 р. надзвичайно урочисто із запрошенням усього складу учасників конференції. Підписання договору свідчило про визначний успіх української делегації, яка гідно запрезентувала новостворену державу, здійснила перший впевнений крок до її міжнародного визнання.

Отже, перші заяви урядів Центральних держав засвідчили, що укладення Брестського мирного договору уможливило Україні, перш за все, зміцнення й легалізацію її державності на міжнародному рівні, оскільки Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія визнали Україну де-факто і де-юре.

12 лютого підписано три додаткові двосторонні мирні договори України з Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною аналогічно з основним текстом, але з додатками щодо налагодження консульських стосунків, обміну військовополоненими. Найбільш важливим слід визнати окремий договір з Австро-Угорщиною у справі Східної Галичини й Буковини, який було вирішено не розголошувати.

Одним з найважливіших завдань українських дипломатів у Бресті після підписання мирного договору було домовитися про військову допомогу Центральних держав Україні для звільнення її території від більшовицьких військ. Власне про це вже обговорювалося на засіданні Ради Народних Міністрів у Житомирі. За пропозицією М. Порша було ухвалено позитивне рішення, після чого у Бресті досягнуто конкретних домовленостей про порядок надання військової допомоги.

Брестський мир радикально змінив зовнішньополітичні орієнтири української дипломатії. Визнання повного суверенітету України Центральними державами відкрило нові й широкі можливості для розбудови міністерства закордонних справ, дипломатичної й консульської служб.

Проте, уклавши Брестський мир, Україна не спромоглася стати повноправним суб'єктом світової політики. Хоча, завдяки йому вона вийшла, щоправда, лише на регіональний рівень зовнішньої політики. Загалом можливості України і після Бреста залишалися обмеженими для розбудови дипломатичної мережі за кордоном і використання її для встановлення відносин з іншими країнами. Головною причиною було, безумовно, дуже обмежений час для використання досягнутих угод і реалізації намірів: вже наприкінці квітня 1918 р. Центральна Рада припинила своє існування внаслідок гетьманського перевороту.

Аналізуючи діяльність українських дипломатів у Бресті, можна визначити головні засади, якими вони керувалися, захищаючи національні інтереси української держави: 1) відповідальність за долю всіх українців за межами України; 2) активна боротьба з історичними імперіалістичними традиціями поневолення українців у складі інших держав; 3) прагнення до створення соборної України, держави, яка об'єднала б усі етнічні українські землі.

Питання соборності українських земель були одним із важливих напрямів діяльності дипломатичного корпусу УНР у зовнішній політиці. Незважаючи на складні умови, протистояння з потужними опонентами, за тих умов українські дипломати домоглися помітних досягнень, які потребували цілеспрямованих дій керівництва держави для реалізації і закріплення укладених угод.

Запрошення австро-німецьких військ до України було непопулярним кроком уряду УНР і викликало далеко неоднозначне ставлення до нього з боку українського суспільства і дало привід для значної антиукраїнської інформаційної атаки з боку радянської Росії. Проте це був єдиний шлях для відновлення незалежності УНР у той час, оскільки Українська Центральна Рада не мала власних збройних сил.

Економічний чинник зіграв визначну роль у розв'язанні Україною глобальних завдань: офіційного визнання незалежності держави, встановлення дипломатичних і торговельних відносин з Центральними та рядом нейтральних держав, реальної допомоги у визволенні країни від військ більшовицької Росії. Ще під час війни Німеччина цікавилася українською проблемою, її економічними аспектами. Берлін усвідомлював, що незалежна Україна може стати капітальним економічним ринком перш за все сільськогосподарської продукції.

У дисертації підкреслено, що переговори у Бресті стали радикальним поворотом зовнішньополітичної орієнтації на користь Німеччини, започаткували досить тривалу фазу українсько-німецьких відносин у військово-політичній та економічній сферах. Безумовно, у новій ситуації обидві сторони шукали можливості забезпечити власні національні інтереси: Україна - припинити війну, домогтися офіційного визнання своєї незалежності, вийти на міжнародну арену самостійним чинником, дістати реальну військову підтримку. Німеччина та її союзники сподівалися, насамперед, ліквідувати свій Східний фронт і перекинути частину військ на Захід, отримати доступ до України як багатої сировинної бази, перш за все, до українського хліба.