Дипломатія українських національних урядів у захисті державності (1917-1923 рр.)

Таким чином, Брестський мирний договір між УНР і Четверним союзом, укладений 9 лютого 1918 р., був першим значним зовнішньополітичним актом України і першим миром у світовій війні 1914-1918 років. З боку України це був вимушений крок. Укладення більшовиками перемир'я з німцями й початок переговорів з країнами Четверного блоку змусили уряд УНР приєднатися до брестського мирного процесу, щоб не залишитися за бортом переговорів, на яких могла вирішитися доля України без її участі.

Хід і результати переговорів української частини Брестської мирної конференції свідчать, що Центральні держави розглядали Україну як рівноправного партнера і загалом ішли їй на поступки. Яскравим доказом цього є те, що в основу мирного договору було покладено український проект. Договір складався з політичної та економічної частин, й обидві вони фактично були продиктовані українською стороною. Військова конвенція дала змогу врятувати тоді від загибелі Українську державу.

У п'ятому розділі «Здобутки дипломатії Гетьманату» аналізується зовнішня політика Гетьманату П. Скоропадського, а також процес розбудови і діяльність міністерства закордонних справ.

За гетьманування П. Скоропадського започатковано новий етап в історії української дипломатії. Її головні орієнтири були традиційними і, власне, не відрізнялися від зовнішньополітичного курсу Центральної Ради: досягнення міжнародного визнання, вирішення проблеми соборності українських земель, встановлення і зміцнення дипломатичних, військово-політичних, економічних і культурних зв'язків з Центральними державами, нейтральними та новими, насамперед, сусідніми державами, які постали на теренах постімперської Росії.

П. Скоропадський, його уряд та зовнішньополітичне відомство згідно з міжнародною-правовою практикою підтвердили й визнали чинними успадковані від попереднього керівництва України угоди і зобов'язання. Вже у перших заявах і деклараціях П. Скоропадський наголошував, що Українська Держава є миролюбивою і щиро прагне до взаємних дружніх стосунків з іншими країнами за для визнання її світовим співтовариством - важливої передумови незалежності та вільного суспільно-економічного розвитку.

За геополітичного становища України на перехресті інтересів могутніх світових сил - блоку Центральних держав, більшовицької Росії та зростаючої уваги до неї з боку країн Антанти, Україна прагнула створити дієздатне фахове зовнішньополітичне відомство з розгалуженням дипломатичних структур.

За законом від 14 червня 1918 р. затверджено штати посольств Української Держави 1-го і 2-го розрядів, а 21-го червня ухвалено постанову про дипломатичні представництва. Насамперед затверджено і укомплектовано досвідченими кадрами посольства у Німеччині, Австро-Угорщині, Болгарії й Туреччині, які продовжували утримувати статус посольств 1-го розряду. Це обґрунтовувалося концепцією зовнішньої політики Гетьманату, зорієнтованою від самого початку його існування на зміцнення стосунків з державами Центрального блоку, на засадах Брестської мирної угоди від 9 лютого 1918 р.

У зазначений період набувають розвитку двосторонні відносини Гетьманату з державними утвореннями, що виникли на руїнах Російської імперії. Між тим, до встановлення дружніх стосунків з ними спонукало кілька важливих чинників: пошуки рівноправних союзників у боротьбі за збереження незалежності в протистоянні з більшовицькою Росією, розв'язання проблеми соборності шляхом встановлення справедливих кордонів і возз'єднання з історичними етнічними українськими землями, захист прав українців у складі зазначених держав, розвиток товарообміну на користь власної економіки. Саме такі завдання стояли перед дипломатією Гетьманату.

Найближчим союзником і партнером Української Держави був Дон, з яким ще за Центральної Ради налагодилися стосунки. Чинники, що зумовили тісні стосунки з Доном, спонукали дипломатію Гетьманату підтримувати контакти з Кубанню. Уряд України розглядав її як частину етнічних українських земель.

Тривалий час значні дипломатичні зусилля Української держави скеровувалися на Крим як важливий стратегічний регіон й унікальну, облаштовану базу Чорноморського флоту.

За гетьмана П.Скоропадського було започатковано дипломатичні відносини з новоутвореними державами Кавказу - Грузією і Вірменією. Ініціаторами стали саме ці країни, зважаючи на те, що вони були у стані війни з Туреччиною, яка загарбала значну частину території Вірменії. Оскільки Україну з Туреччиною пов'язували Брестські угоди, вони, природно, сподівалися отримати підтримку і допомогу від Києва.

Утвердження в Україні Гетьманату надало потужного імпульсу українсько-фінським відносинам. Фінляндія однією з перших на теренах постімперської Росії проголосила незалежність, а при її уряді ще від грудня 1917 р. діяв український представник П. Сливенко. Суттєво вплинула на зближення міждержавних відносин діяльність впливового фінського дипломата, прихильника українців Г. Гуммеруса.

Однією з найважливіших проблем закордонної політики Української Держави було підписання мирної угоди з радянською Росією. У ході переговорів з делегацією РСФРР українським дипломатам так і не вдалося укласти договір про кордони з цією країною. Разом з тим прелімінарний мирний договір, підписаний 12 червня обома делегаціями, засвідчив визнання Москвою суверенітету й незалежності Української Держави.

За радикальної зміни восени 1918 р. зовнішньополітичної орієнтації гетьманом П. Скоропадським на Антанту й антибільшовицьких сил білої Росії, були сформовані місії до Франції, Англії та США. В цілому ж МЗС протягом 8 місяців діяло досить активно. Україна мала 11 дипломатичних і близько 50 консульських представництв у 22 країнах, а на своїй території - 12 дипломатичних і 42 консульські представництва з 24 держав.

У листопаді 1918 р. сталися події, що спричинили надзвичайно складне міжнародне становище України. Революція у Німеччині та укладення перемир'я у Комп'єні суттєво посилило позиції Москви й позбавило більшовицьку Росію від несприятливих умов Брестського миру. 13 листопада Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет ухвалив постанову про анулювання Брестського мирного договору. За анулювання Брестського мирного договору радянська Росія позбавилася від виконання жорстоких зобов'язань. ЇЇ війська потіснили деморалізовані повстанням Директорії гетьманські частини й захопили північні райони України.

На загал слід визнати ефективною діяльність дипломатії Української Держави, надто, в період Брестських угод, у встановленні міждержавних, дипломатичних і економічних відносин з багатьма державами Четверного союзу, нейтральними й на останньому етапі - Антантою. Україна значно розширила зону своєї присутності у Європі й заклала основи для подальшого розвитку дружніх взаємин та державного визнання. Цьому значною мірою сприяли державницьке розуміння П. Скоропадським пріоритетності зовнішньої політики та укомплектованість дипломатичного корпусу талановитими фахівцями.

Дипломатія Гетьманату виявила свої кращі якості у напруженій боротьбі за визнання України суб'єктом міжнародного права, у дотриманні умов Брестського мирного договору, в намірах і відстоюванні соборності українських етнічних земель. Українські дипломати у складі представництв, консульств, делегацій і місій на міждержавних переговорах вміло захищали інтереси України в ім'я збереження та утвердження незалежності своєї держави. Шляхом активної багатовекторної зовнішньої політики та встановлення двосторонніх дипломатичних і консульських відносин Українська Держава утверджувалась реальним суб'єктом міжнародного права.

У Шостому розділ «Дипломатія Директорії в боротьбі за незалежність Української Народної Республіки» характеризуються зовнішні та внутрішні чинники, що визначали зовнішньополітичну орієнтацію Директорії УНР; аналізуються особливості формування дипломатичного корпусу, його структура та функції.

Від самого початку до кінця свого існування УНР доби Директорії перебувала у надзвичайно складній геополітичній ситуації. Вона вела безперервну війну з більшовицькою Росією та її маріонетковим радянським утворення на території України, восени 1919-го - з денікінською Добровольчою армією, знаходилася у жорсткому протистоянні з Польщею і Румунією та зазнавала негативного ставлення з боку країн Антанти.

Керівництво України у заявах і деклараціях постійно наголошувало, що молода Українська держава прагне миру і встановлення дружніх відносин з усіма країнами, бажає мати з ними дипломатичні та економічні зв'язки. Але країни Антанти і США, стосунки яких з Гетьманатом складалися досить обнадійливо і були обірвані повстанням Директорії, вважали Київ нездатним для використання у боротьбі з більшовиками. Окрім того, їм було відомо, що серед політичного проводу УНР не було єдності й розуміння.

Після переможного закінчення світової війни провідну роль у формуванні зовнішньої політики альянтів зайняла Франція. Її позиція була вирішальною під час Паризької мирної конференції, де вирішувалася доля народів Європи, зокрема України. Незважаючи на спроби української дипломатії, Париж не виявляв бажання розвивати відносини з Директорією УНР. На жаль Україна, як самостійна держава, не вписувалася в тогочасні плани країн-переможниць.

Таким чином, орієнтація зовнішньої політики Директорії УНР на Антанту, яка по суті звелася до стосунків із Францією, не виправдала намірів українського проводу. Серед основних причин такого становища слід відзначити політичний курс союзників, які не визнавали України як незалежної держави й головним своїм завданням ставили відновлення білої Росії та усіляке посилення Польщі.

У спадщину від Гетьманату міністерству дісталася широка мережа закордонних представництв, діяльністю яких керував, як і у попередньому відомстві, Департамент чужоземних зносин: дипломатичний та консульський відділи. Позитивним моментом було збереження попередньої, виправданої практикою, структурної організації та значної кількості дипломатів.

Незважаючи на труднощі, міністерство докладало усіх зусиль для зміцнення дипломатичної присутності своїх представництв у світі. Щоправда, лише під кінець існування Директорії був розроблений проект реорганізації Департаменту чужоземних зносин, згідно з яким дипломатичний відділ поділявся на 5 територіальних одиниць: Слов'янських народів; Центральних держав; Англосаксонських народів; Близькосхідних народів; Романських народів.

Аналізуючи процес розбудови закордонних дипломатичних представництв України в добу Директорії, слід відзначити, що значна кількість закордонних представництв мала характер тимчасових надзвичайних дипломатичних місій, оскільки Україна не була визнана як самостійна держава світовим суспільством, за винятком Центральних держав, де існували українські посольства.

Від початку існування, відносин УНР з урядом В. Леніна в Росії та радянського уряду Х. Раковського в Україні були напруженими і супроводжувалися збройними конфліктами. Радянська сторона висунула звинувачення Директорії за нібито підписані угоди з Антантою в Одесі, за якими поступається територією та підтримує Дон у його боротьбі з радянською Росією. Щоправда, 5 лютого радянський уряд звернувся до С. Петлюри, який перебував у Вінниці, з пропозиціями укласти мир на таких умовах: 1. Директорія визнає радянську владу в Україні; 2. Суворий нейтралітет Україні і активна оборона проти військ Антанти, Денікіна, Краснова, Польщі; 3. Спільна боротьба проти контрреволюції. Продиктовані умови фактично означали капітуляцію УНР. Безперечно, всі ці пропозиції були відкинуті.

Отже, і пробільшовицькі, і проантантівські, дипломатичні орієнтири Директорії УНР себе не виправдали й її керівництво прийшло до висновку, що покладати надії на порозуміння з могутніми державами Сходу і Заходу марна справа, оскільки вони не визнають права українського народу на державність. Тому, вже в другій половині 1919 р. система орієнтирів зовнішньої політики знову змінюється. УНР змушена була йти на зближення з Польщею, яка стала у катастрофічній ситуації у грудні 1919 р. їй єдиним союзником і надала притулок уряду і армії для продовження боротьби з більшовицькою Росією.

Відновлення УНР під проводом Директорії майже збіглося з утворенням Західноукраїнської Народної Республіки. Утворення незалежної західноукраїнської держави було схвально сприйнято в Наддніпрянщині, а збройна боротьба галичан проти польської навали викликала широку хвилю відгуків і закликів надати братам за Збручем усіляку підтримку.

Найбільш активну дипломатичну допомогу ЗУНР надавала наддніпрянська місія на Паризькій мирній конференції на чолі з Г.Сидоренком. Вона прибула до Парижа без офіційного запрошення, отже не була визнана учасником конференції. Але завдяки тому, що розглядалася проблема Східної Галичини, делегатам УНР вдалося брати участь у дискусіях за участю глав великих держав та виступити у захист незалежності ЗУНР й насамперед із вимогами припинення польсько-української війни.

Підсумовуючи здобутки і втрати від Варшавського договору 1920 р., варто відзначити, що він виявився недовготривалим і розпався під впливом вагомих несприятливих, насамперед, зовнішньополітичних чинників. У результаті негативного ставлення до України з боку Антанти під час польсько-української війни 1918-1919 рр., в якій УНР підтримувала ЗУНР, а Антанта - Польщу, неоднозначного ставлення до встановлення тісного союзу політичних угруповань обох країни, хоча до цього спонукала боротьба із спільним ворогом - більшовицькою Росією, договір укладено з великим запізненням.

Ризький договір і закінчення польсько-радянської війни для України стало поразкою національно-визвольних змагань. До Риги Польща була зацікавлена в присутності союзного українського війська на своїй території. Вона здійснювала контроль над Армією УНР і могла розраховувати на її використання у разі потреби проти Москви. Але після підписання Ризького договору необхідність утримання Армії УНР відпала. Пізніше С. Петлюра писав, що договір, укладений урядом Польщі з урядом УНР 21 квітня 1920 року, був анульований фактом підписання в Ризі Польщею договору з Москвою. Варшава звела нанівець значення українського чинника в системі своєї східної політики.

Водночас, завдяки Варшавському договору і допомозі з боку Польщі, український народ продовжив збройну боротьбу за незалежність проти більшовиків 1920 р. й спільно з польським військом зірвали плани Москви щодо походу Червоної армії в Західну Європу й перенесення туди «світової революції».

Діяльність Директорії припадає на період кардинальних змін у міжнародній політиці та зовнішньополітичному становищі України. Прийшовши до влади, Директорія не мала чітко визначеної зовнішньополітичної концепції та єдиного погляду на пріоритети у міжнародних відносинах. В. Винниченко наполягав на зближенні з більшовиками, а С. Петлюра - на союзі з Антантою. Антанта обираючи собі союзників на теренах Східної Європи, керувалася власними стратегічними інтересами у регіоні.

Однак варто пам'ятати, що за час перебування Директорії при владі суттєво розширилася мережа її закордонних представництв. Крім 25 дипломатичних місій, український уряд надсилав у різні країни спеціальні торговельно-економічні, військово-дипломатичні місії, а також делегації з питань репатріації військовополонених українців.

Таким чином, українська дипломатія УНР в добу Директорії продовжувала розбудову апарату міністерства закордонних справ за межами України, намагалась збільшити кількість міждержавних контактів, зберегти і заснувати досить широку мережу дипломатичних установ за кордоном. Дипломатичні установи УНР набагато активніше від попередніх розгорнули пропагандистсько-інформаційну діяльність, розгорнули широкомасштабну діяльність щодо опіки українців за кордоном. Завдяки жертовній праці відданих українській справі дипломатів світове суспільство все більш прихильно ставилося до героїчної боротьби українського народу за незалежність своєї держави.

Сьомий розділ «Зовнішня політика Західноукраїнської Народної Республіки та діяльність її дипломатії» досліджує формування векторів зовнішньополітичної діяльності уряду ЗУНР в умовах безперервної війни проти агресії з боку Польщі, яку посилено підтримувала Антанта.

Від перших днів розбудови держави президент Є. Петрушевич і Державний секретаріат мусили вирішувати два головні зовнішньополітичні завдання: по-перше, забезпечити протидію полякам на міжнародній арені й довести світові, передусім державам-переможцям у війні, легітимність і правомірність своїх кроків, спрямованих на утворення Західноукраїнської держави; по-друге, знайти союзників і мати допомогу в боротьбі проти Польщі.

Але подолати міжнародну ізоляцію молодій галицькій дипломатії було дуже важко. Формування зовнішньої політики, визначення її пріоритетів та розбудову дипломатичної служби ускладнювала, насамперед, польсько-українська війна, в якій Антанта однозначно підтримували Польщу з прагматичних позицій - створити сильну Польщу як противагу Німеччині та більшовицькій Росії. Отже, орієнтація на Антанту, яка мала багато прихильників серед проводу ЗУНР, й була перспективною, потребувала значних дипломатичних зусиль без надії на успіх.

Безумовно, головну роль у формуванні ставлення Антанти і США до ЗУНР відігравала Франція, яка у ході світової війни перетворилася у могутню військово-політичну силу і впливала на вирішення актуальних проблем післявоєнної Європи. Створення сильної Польщі було одним із головних напрямів зовнішньої політики її прем'єра Ж. Клемансо. Він постійно твердив, що галицькі українці воювали на боці Австро-Угорщини проти Антанти, що УНР уклала Брестський мир, тобто союз з Німеччиною й нав'язував свою негативну позицію главам Великобританії, США й ін.

Спроби галицьких дипломатів привернути увагу до проблем їх країни не знаходили позитивної реакції з боку країн Антанти, але зростаючі масштаби польсько-української війни, які не лише відволікали польські війська від протистояння з більшовицькою Росією, але й суттєво їх послабляли, змусили Захід внести проблему Східної Галичини до порядку денного на Паризькій мирній конференції й запросити її дипломатичну делегацію на чолі з В. Панейком.

Геополітична ситуація навколо ЗУНР спонукала пошуки союзника, яким могла бути лише Наддніпрянська Україна. Враховуючи прихильне ставлення її суспільства до утворення незалежної республіки галичан, її провід сподівався отримати перш за все військову і дипломатичну допомогу. Зовнішньополітична орієнтація на Київ спиралася на значну підтримку населення Східної Галичини і Північної Буковини, яке з великим ентузіазмом зустріло утворення незалежної української держави в Наддніпрянщині. 10 листопада Українська Національна Рада обговорила питання про союз із Наддніпрянською Україною.

Після проголошення об'єднання з Великою Україною виникла нагальна потреба узгоджувати і координувати зовнішню політику держав та відомств закордонних справ. Невдовзі відбулася розширена нарада за участю представників урядів і дипломатичних служб УНР і ЗУНР, яка прийняла ухвалу про об'єднання, насамперед, закордонних дипломатичних установ у загальноукраїнські. Усі закордонні установи УНР отримали вказівки співпрацювати з галицькими та сприяти їм у діяльності. Головні принципи дипломатичної співпраці були задекларовані у спільному протоколі від 30 березня 1919 р. зовнішньополітичних відомств УНР і ЗУНР.

Спочатку спільними були дії на Паризькій мирній конференції, що відкрилася 18 січня 1919 р. і тривала з перервами до 21 січня 1920 р. В її роботі взяли участь 27 держав, які воювали на боці Антанти і були залучені до вирішення проблем післявоєнного устрою Європи.

У ноті до В. Вільсона Є. Петрушевич, проголошуючи національні права українців на утворення власної держави, просив допомогти ЗУНР, припинити агресію Польщі й виступити арбітром польсько-українського конфлікту. Важливою причиною уваги зверхників Паризької мирної конференції, що розглядали Східногалицьке питання, було прагнення припинити війну, в якій брали участь 100-тисячні армії ЗУНР і Польщі, безперечно на вигідних для Варшави і Антанти умовах: залишити за нею Львів і прикарпатський нафтовий басейн - об'єкт вкладень великого капіталу Франції та Великобританії.

Слід наголосити, що перебуваючи у вкрай несприятливих умовах, подеколи у ворожому оточенні, репрезентуючи невизнану державу, українські дипломати робили все можливе для припинення польської агресії і збереження державного суверенітету. Позитивним наслідком їх діяльності було винесення Східногалицької проблеми на найвищий міжнародний форум, спростування створених поляками стереотипів щодо українців, визнання главами провідних держав світу права галичан на самовизначення. Українські дипломати виявили почуття національної гідності, патріотизму і самовідданості у захисті незалежності своєї держави.

Держави Антанти у Парижі однозначно відстоювали відновлення великої Росії й негативно ставилися до утворення на її колишній території незалежних держав, зокрема української. Східногалицька проблема була єдиною справою, в якій Паризька конференція офіційно мала дипломатичні зносини з українською делегацією. Є. Петрушевич і К. Левицький у пошуках підтримки, в першу чергу, розраховували на президента США, їх сподівання базувалися не лише на деклараціях президента, а також на активній діяльності заокеанської діаспори.

Від листопада 1919 р. розпочався період діяльності уряду ЗУНР та його зовнішньополітичного відомства в еміграції. У Відні Є. Петрушевич утворив закордонний уряд у складі уповноважених з різних сфер діяльності. Уповноваженим з закордонних справ став відомий політик і дипломат С. Вітвицький. Від лютого 1921 р. зовнішньополітичне відомство очолив К. Левицький. Уряд Є. Петрушевича в екзилі не лише піклувався численною галицькою еміграцією, він притягнув усі галицькі наукові сили до праці над виробленням основ державного ладу в Галичині, кодифікації прав тощо. Менше того, розвинув широку діяльність на міжнародному полі, через свої дипломатичні представництва й місії, висилаючи ноти до президії Мирової Конференції і Союзу Народів. Завдяки цій діяльності полякам не вдалося приспати справи Галичини, яка ще кілька років була актуальною на міжнародній арені.

На початку 1920-х років галицька проблема продовжувала розглядатися на різноманітних форумах країн світу. Шляхом відряджень українських місій, звернень нотами і меморандумами насамперед до країн Антанти, Ліги Націй і міжнародних форумів щодо відновлення незалежності та оскарженнями окупаційного режиму в Галичині, українська дипломатія постійно привертала увагу світової спільноти до Східногалицької проблеми. 28 листопада 1920 р. в Женеву прибула на конференцію Ліги Націй галицька делегація на чолі з Є. Петрушевичем. Провівши переговори з представниками провідних країн вона подала на розгляд Ліги Націй обширну ноту, в якій йшлося про визнання Східної Галичини самостійною державою на її етнічній території, за що народ ЗУНР вів збройну боротьбу проти агресії з боку Польщі та надання можливості Українській Національній Раді захищати інтереси населення Східної Галичини в Лізі Націй. У квітні-травні 1922 р. питання про долю окупованих Польщею українських земель обговорювалося на Генуезькій конференції. 14 березня 1923 р. на засіданні Ради держав Антанти визнано фактичні кордони Польщі на Сході з умовою надання автономії для Східної Галичини. 15 березня припинив своє існування екзильний уряд ЗУНР, і склав свої повноваження Є. Петрушевич.

Отже, дипломатична діяльність ЗУНР в еміграції була активною і широкомасштабною, мала чіткі орієнтири й послідовно трималася єдиного завдання - відновлення української державності. Їх невдача була наслідком об'єктивних чинників, які створювалися на геополітичному просторі під впливом могутніх держав, насамперед Антанти, не зацікавлених в існуванні незалежної ЗУНР. Аналізуючи здобутки і втрати загальноукраїнської дипломатичної служби в цілому, слід погодитися з міністром закордонних справ УНР В. Темницьким, що інтеграція дипломатичних установ обох держав відбулася похапцем, маса справ залишилася неврегульованими. Хоча в засаді прийнято було, що армія і закордонна політика спільні, проте було дві армії і дві закордонні політики.

ВИСНОВКИ

У Висновках сформульовані загальні підсумки проведеного дослідження, практичні рекомендації стосовно можливості використання його результатів і напрями подальшої розробки проблеми.

У добу Центральної Ради закладалися основи української національної дипломатії, формувалися її перші інституції, тимчасові надзвичайні місії поступово реформувалися на постійні дипломатичні представництва. Доробок працівників зовнішньополітичної служби періоду Центральної Ради було творчо використано при розбудові апарату міжнародних взаємин Української Держави та УНР Директорії.

Молода українська дипломатія здобула перший досвід у жорсткому протистоянні з Тимчасовим урядом і Раднаркомом, у пошуках зовнішньополітичної орієнтації здійснила спробу знайти порозуміння з Антантою для визнання Української держави і забезпечення її суверенності. Вона виконувала доленосні завдання в несприятливих умовах внутрішньої і зовнішньої ситуації. З огляду на це переговори з Центральними державами у січні - лютому 1918 р. і підписання Брестського мирного договору при запеклому спротиві перш за все з боку делегації Раднаркому на чолі з Л.Троцьким стали апогеєм її досягнень. Брест був визначною дипломатичною перемогою Центральної Ради над більшовицькою Росією у боротьбі за самостійність і незалежність від Москви, визнаною В. Леніним 18 лютого на засіданні ЦК РСДРП(б).

Було врегульовано економічні відносини, передбачено укладення окремого торговельного договору. Скориставшись важким становищем Австро-Угорщини та її розбіжностями з німцями у позиціях щодо вирішення польського питання, українці домоглися рішення про приєднання Холмщини і Підляшшя - давніх українських етнічних земель - до УНР. Курс на приєднання всіх західноукраїнських земель виконати не вдалося через жорсткий спротив з боку Австро-Угорщини, однак до таємної угоди з Віднем внесено зобов'язання щодо створення з Галичини і Буковини, так званого Коронного краю із власним урядом. Було досягнуто домовленості про повернення в Україну військовополонених.

Загалом позитивно оцінюючи Брестський мир, варто відзначити і його негативні аспекти. Через політичну слабкість Центральна Рада була неспроможна ефективно захищатися від більшовицької Росії і водночас протистояти Центральним державам, що, врешті, підштовхнули Україну до укладення миру з німцями. Водночас Брестський мирний договір спричинив розрив відносин з Антантою. Отже, в підсумку попри окремі дипломатичні успіхи зовнішня політика Центральної Ради зазнала програшу в усіх трьох напрямах: не було врегульовано відносин з Росією; не вдалося досягти визнання з боку Антанти; врешті підтримка Німеччини виявилася короткотривалою.

Великою заслугою української дипломатичної служби була наполеглива боротьба за визнання України повноправним членом світового співтовариства, а також обстоювання принципів соборності України, що виявилося в переговорах на Брестській мирній конференції й частково реалізувалося в досягнутих угодах про Холмщину, Галичину й Буковину.

Отже, дослідження діяльності зовнішньополітичного відомства та дипломатичного корпусу Центральної Ради дозволяє зробити основний висновок: опинившись перед прямою загрозою втрати незалежності внаслідок агресії з боку більшовицької Росії, не отримавши гарантій з боку країн Антанти, симпатії до якої серед проводу України були досить вагомими, УНР змушена була шукати миру та військово-політичної підтримки Центральних держав, що дозволило молодій державі зайняти гідне місце на міжнародній арені.

Падіння Центральної Ради і встановлення Гетьманату П. Скоропадського не вплинуло на зовнішньополітичну орієнтацію України. Серед пріоритетів зовнішньої політики Української Держави залишалися її взаємини з країнами австро-німецького блоку на основі умов Брестської угоди. Така зовнішньополітична орієнтація випливала з потреби домагатися повного дотримання положень Брестського миру - практично єдиного на той час міжнародно-правового акта України. Безумовно, слід було підтримувати курс австро-німецької окупаційної влади, від якої вирішальною мірою залежала безпека України, якій постійно загрожувала більшовицька Москва.

Дипломатичний корпус в особах уповноважених послів і консулів докладав багато зусиль для розширення зв'язків з європейськими країнами, встановлення з ними дипломатичних відносин. Тому за часів Гетьманату міжнародні зв'язки України були найбільш широкомасштабними за всю її історію.

Усі зусилля української дипломатії скеровувалися передусім на виконання Брестських угод, визнання України як суверенної держави, об'єднання етнічних українських земель шляхом переговорів із сусідніми державами, зокрема з більшовицькою Росією, Доном, Румунією, Білорусією та ін. У цьому напрямі зовнішньої політики уряд П. Скоропадського діяв більш рішучо і цілеспрямовано. Визначною перемогою його дипломатії було приєднання до України Криму.

Підтримуючи досить тісні стосунки з країнами Центрального блоку, вже влітку 1918 р. Гетьманат вивчав можливості для порозуміння з Антантою, усвідомлюючи, що вона стане переможцем у протистоянні з Центральним блоком. Його уряд все більше надсилав своїх дипломатичних представників до нейтральних держав. Частина з них визнали Українську державу де-факто.

Радикальні геополітичні зміни в Європі у листопаді 1918 р.: поразка країн Центрального блоку у війні і підписання Версальського миру, революція в Німеччині, одностороннє анулювання Брестських угод ленінським урядом Росії змусили П. Скоропадського ужити заходів щодо рішучої зміни зовнішньої політики на негайне зближення з Антантою. Саме згаданими процесами і подіями було викликано маніфест гетьмана від 14 листопада про федерацію з білогвардійською Росією. Цією зовнішньополітичною акцією П. Скоропадський сподівався на тісну співпрацю з Антантою, яка повинна була захистити Україну від нової агресії з боку більшовицької Москви.

Слід відзначити, що після Бреста, незважаючи на заяви лідерів України про нейтральний статус держави у міжнародних відносинах, Антанта вважала, що Україна перейшла у ворожий табір, і це переконання суттєво і надовго зашкодило у вирішенні українських проблем.

Розглядаючи діяльність дипломатичної служби Директорії УНР, варто зробити перший важливий висновок: їй від самого початку дісталася важка спадщина у сфері зовнішньополітичної орієнтації - давались взнаки відсутність ділових контактів з Антантою. Щоправда, коли наприкінці листопада 1918 р. в причорноморських портах України висадилися союзницькі війська для допомоги Добровольчій армії генерала А. Денікіна у боротьбі з більшовицькою Росією, українська дипломатія намагалася скористатися шансом для зближення з Антантою й пішла на переговори з її представниками в Одесі. Однак на перешкоді в досягненні позитивного результату для України була відсутність єдиного державницького підходу щодо змісту угод. Через партійні міжусобиці не було єдності щодо напряму зовнішньополітичної орієнтації УНР.

Дипломатична служба Директорії не змогла вповні використати можливості для тісної і цілеспрямованої співпраці з зовнішньополітичним відомством ЗУНР. Не було знайдено порозуміння, що особливо виявилося на Паризькій мирній конференції та скінчилося повним розривом стосунків через Варшавські угоди С. Петлюри про військово-політичний союз з Польщею. Щоправда, не можна нехтувати певними успіхами дипломатії УНР, які досягалися активною діяльністю 25 закордонних представництв, насамперед у питаннях піднесення престижу України, встановлення міжнародних зв'язків та захисту інтересів українських громадян, військовиків, що після поразки визвольних змагань опинилися за межами Батьківщини.

Підсумовуючи діяльність дипломатії ЗУНР, потрібно зауважити її детермінованість складною геополітичною ситуацією. В умовах польсько-української війни, відтак військово-дипломатичного протистояння з Польщею й Антантою політичний провід республіки та апарат міністерства закордонних справ намагалися вирвати молоду незалежну державу з міжнародної ізоляції, вирішити долю країни шляхом переговорів, зокрема на Паризькій мирній конференції 1919 р.

Зовнішня політика керівництва ЗУНР визначалася, перш за все, умовами збройного конфлікту з Польщею. Природним союзником у боротьбі за незалежність була УНР. Перші заходи дипломатичної служби ЗУНР, спрямовані на укладення тісного військово-політичного союзу, формувались Актом злуки 22 січня 1919 р. Окрім того, було докладено значних зусиль щодо порозуміння з Антантою під час переговорів з її військово-дипломатичними місіями, які прибували до Східної Галичини й мали на меті припинення польсько-української війни, зрештою, невигідної для Заходу. Але внаслідок пропольської позиції місій, зокрема генерала Бертелемі у лютому 1919 р., переговори з представниками Антанти закінчилися провалом.

Наступною значною акцією західноукраїнських дипломатів була участь у Паризькій мирній конференції в першому півріччі 1919 р. Певним успіхом їх діяльності стали прямі переговори з керівництвом провідних держав Антанти, під час яких дипломати ЗУНР наполегливо обстоювали інтереси української держави, іноді вносячи неодностайність у думки зверхників Антанти щодо становища в країні та з військових питань. Українські представники домоглися створення спеціальної комісії в рамках конференції, яка займалася винятково Східногалицькою проблемою. Однак у нерівному дипломатичному протистоянні перемогла позиція Антанти, насамперед Франції, провідної держави коаліції, яка мала тісні зв'язки з Польщею і була її активним прибічником.

У підсумку слід відзначити, що навіть після повної окупації поляками з дозволу Антанти Східної Галичини й втрати території урядом і армією ЗУНР, після поразки українських національно-визвольних змагань проблема відновлення державності завдяки зусиллям керівництва держави та дипломатичної служби в еміґрації упродовж кількох років розглядалася на різних міжнародних форумах, зокрема 1922 р. в Генуї та в Лізі Націй.

Отже, можна констатувати, що характерною особливістю розбудови і розвитку української дипломатії всіх національних урядів була складна геополітична ситуація. Молоді українські державні утворення стали об'єктом прагматичного зацікавлення з боку Росії, Німеччини, Австро-Угорщини країн Антанти і змушені були скеровувати зовнішньополітичну діяльність тільки на захист незалежності України.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ І ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНО У ПУБЛІКАЦІЯХ

Монографії

1. Дацків І.Б. Брест 1918: європейський прорив України: [Монографія] / І.Б. Дацків. -- Тернопіль: Астон, 2008. -- 254 с.

2. Дацків І.Б. Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інтересів 1917 - 1923 рр.: [Монографія] / І.Б. Дацків. -- Тернопіль: Астон, 2009. -- 520 с.

Рецензії

1. Луцький О. Дацків І. Брест 1918: європейський прорив України. -- Тернопіль, 2008. / О. Луцький // Всеукраїнський науковий журнал «Мандрівець». -- 2008. -- № 7. -- С. 84 - 85.

2. Сухий О.М. Дацків І.Б. Брест 1918: європейський прорив України: монографія / І.Б. Дацків - Т.: Астон, 2008. -- 254 с. / О.М. Сухий // Науковий вісник Волинського національного університету ім. Лесі Українки. -- Луцьк, 2009. -- № 13. -- С. 388 - 390.

3. Киридон А.М. Дацків І.Б. Брест 1918: європейський прорив України. -- Тернопіль: Астон, 2008. -- 254 с. / А.М. Киридон // Український історичний журнал. -- К., 2009. -- № 5 (488). -- С. 222 - 225.

4. Зуляк І. Дацків І.Б. Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інтересів 1917 - 1923 рр.: Монографія -- Тернопіль: Астон, 2009. -- 520 с. / І. Зуляк // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. -- Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2009. -- Вип. 3. -- С. 341 - 346.

5. Кондратюк К. Дацків І.Б. Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інтересів 1917 - 1923 рр.: Монографія - Тернопіль: Астон, 2009. / К. Кондратюк // Всеукраїнський науковий журнал «Мандрівець». -- 2009. -- № 6. -- С. 79 - 82.

6. Реєнт О.П. Дацків І.Б. Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інтересів 1917 - 1923 рр.: Монографія - Тернопіль: Астон, 2009. -- 520 с. / О.П. Реєнт // Український історичний журнал. -- К., 2010. -- № 3. -- С. 219 - 223.

7. Віднянський С.В. Актуальні уроки з історії української дипломатії. Рецензія на монографію: Дацків І.Б. Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інтересі 1917 - 1923 рр.: Монографія. - Тернопіль: Астон, 2009. - 520 с. / С.В. Віднянський // Науковий вісник Дипломатичної академії України. Випуск 15. Світова та українська дипломатія: історичний досвід, сучасний стан, перспективи / За заг. ред. Б.І. Гуменюка, В.Г.Ціватого. -- К., 2009. -- С. 454 - 458.

Статті у наукових фахових виданнях

Дацків І.Б. Брестський мирний договір в історії української дипломатії /І.Б. Дацків //Всеукраїнський науковий журнал «Мандрівець», 2007. -- № 6. -- С. 34-43.

Дацків І.Б. Дипломатичні дії Української Держави за кордоном 1918 р., у захисті національних інтересів / І.Б. Дацків // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія.-- Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2008. -- Вип. 1. -- С.91 - 95.

Дацків І.Б. Створення системи дипломатичних представництв і місій Української Народної Республіки / І.Б. Дацків // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових статей. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. -- Чернівці: Рута, 2008. -- Вип. 378 - 379. -- С.111 - 114.

Дацків І.Б. Головні вектори зовнішньої політики Гетьманату П. Скоропадського1918 р. / І.Б. Дацків // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету Волинського університету. -- Луцьк: Вежа, 2008. -- Вип. 14. -- С. 74 - 83.

Дацків І.Б. Дипломатичні зносини Української Центральної Ради з Тимчасовим урядом Росії / І.Б. Дацків // Вісник Східноукраїнського університету ім. Володимира Даля. -- 2008. -- № 77(129). -- С. 77 - 84.

Дацків І.Б. Дипломатичні заходи Гетьманату П. Скоропадського щодо міжнародного визнання і недоторканості кордонів України / І.Б. Дацків // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського. Серія: Історія: Збірник наукових праць. -- Вінниця, 2008. -- Вип. XIV. -- С. 133 - 136.

Дацків І.Б. Брестські угоди 1918 року й українсько-російські відносини / І.Б. Дацків // Збірник наукових праць НДІ українознавства. -- К.: «Рада», 2008. -- Т. XIX. -- С. 366 - 376.

Дацків І. Дипломатія Української Народної Республіки в обороні державності у період Директорії / І.Б. Дацків // Збірник наукових праць НДІ українознавства. -- К.: Рада, 2008. -- Т. XX. -- С. 346 - 355.

9. Дацків І. Дипломатія ЗУНР на Паризькій мирній конференції 1919 р. / І.Б. Дацків // Український історичний журнал, 2008. -- №. 5. -- С. 121-137.

10. Дацків І.Б. Проблема соборності України на Брестських переговорах 1918 р. /І.Б. Дацків // Всеукраїнський науковий журнал «Мандрівець», 2008. -- № 5. -- С. 20 - 26.

11. Дацків І.Б. Дипломатичні відносини між державами Антанти та представниками Української держави гетьмана П. Скоропадського у працях українських дослідників / І.Б. Дацків // Історична пам'ять 2'2008. Науковий збірник. -- Полтава: АСМІ. -- № 2. -- С. 159 - 165.

12. Дацків І.Б. Економічні аспекти Брестського договору 1918 року / І.Б. Дацків // Всеукраїнський науковий журнал «Мандрівець». -- 2008. -- № 6. -- С. 41 - 47.

13. Дацків І.Б. Розбудова дипломатичної служби Української держави 1918 р. / І.Б. Дацків // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. -- Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнятюка, 2008. -- Вип. 3. -- С. 93 - 99.

14. Дацків І. Структура і діяльність зовнішньополітичного відомства Директорії УНР/ І. Дацків // Збірник наукових праць НДІ українознавства. -- К.: Рада, 2008. -- Т. XXII. -- С. 337 - 354.

15. Дацків І.Б. Здобутки дипломатії Гетьманату П. Скоропадського із державними утвореннями на руїнах Російської імперії / І.Б. Дацків // Україна дипломатична. Науковий щорічник. -- К., 2008. -- Вип. 9. -- С. 130 - 148.

16. Дацків І.Б. Брестський мир у процесі становлення України суб'єктом міжнародної політики /І.Б. Дацків // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. -- К.: Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка Інститут міжнародних відносин, 2008. -- Вип. 80. Ч. II. -- С. 48 - 55.

17. Дацків І.Б. Дипломатичні взаємини Директорії УНР з Антантою та українсько-французькі переговори / І.Б. Дацків // Питання історії України. Збірник наукових праць. -- Чернівці: Технодрук, 2008. -- Т. 11. -- С. 28 - 38.

Дацків І.Б. Дипломатичні зносини між Українською Державою і радянською Росією у 1918 році / І.Б. Дацків // Проблеми вивчення історії Української революції 1917 - 1921 pp. -- К.: Інститут історії України НАН України, 2008. -- Вип. 3. -- С. 112 - 122.

19. Дацків І.Б. Встановлення дипломатичних контактів гетьманату П. Скоропадського з країнами Антанти /І.Б. Дацків // Проблеми гуманітарних наук: Наукові записки Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка. -- Дрогобич, 2008. -- Випуск 22. Історія. -- С. 37 - 47.

20. Дацків І.Б. Дипломатичне співробітництво ЗУНР із УНР в добу Української Революції /І.Б. Дацків// Історико-філософський журнал Університет. -- К.: Київський славістичний університет, 2009. -- № 1. -- С. 61 - 70.

21. Дацків І.Б. Дипломати Української Центральної Ради у протистоянні з більшовицькими делегаціями Петрограда і Харкова на Брестській мирній конференції / І.Б. Дацків // Гілея. Збірник наукових праць. -- К., 2009. -- Вип. 20. -- С. 31 - 42.

Дацків І.Б. Вихід України на міжнародну арену на початку національно-визвольної революції 1917 - 1921 pp. / І.Б. Дацків // Гілея. Збірник наукових праць. -- К., 2009. -- Вип. 22. -- С. 36 - 58.

Дацків І.Б. Дипломатичні стосунки Директорії УНР із радянськими урядами Росії та України / І.Б. Дацків // Український історичний журнал, 2009. -- №. 3. -- С. 108 - 122.

Дацків І.Б. Дипломатичні орієнтири Української Центральної Ради на Антанту: досягнення і втрати /І.Б. Дацків // Київська старовина, 2009. -- Вип. 6, 2008. -- С. 38 - 48.

Дацків І.Б. Становлення дипломатичної служби УНР доби Центральної Ради / І.Б. Дацків // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. -- Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2009. -- Вип. 2. -- С. 92 - 98.

Дацків І.Б. Встановлення дипломатичних відносин Української Держави з країнами Четвертного союзу / І.Б. Дацків // Всеукраїнський науковий журнал «Мандрівець». -- 2009. -- № 2. -- С. 45 - 50.

Дацків І.Б. Українсько-німецькі відносини 1918 року: економічний аспект /І.Б. Дацків // Історико-філософський журнал Університет. -- К.: Київський славістичний університет, 2009. -- № 3. -- С. 61 - 70.

Дацків І.Б. Формування національної дипломатії Центральною Радою (березень 1917 - квітень 1918 pp.) / І.Б. Дацків // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. -- «Історія». 2009. -- № 852. -- С. 115 - 125.

Дацків І. Здобутки дипломатії гетьманату Павла Скоропадського / І. Дацків // Збірник наукових праць НДІ українознавства. -- К.: Рада, 2009. --Т. XXIII. -- С. 349 - 367.

Дацків І. Варшавська угода 1920 р. / І.Дацків // Наукові записки історичного факультету Львівського університету. Збірник наукових праць. -- Львів, 2009. -- Випуск 10. -- С. 65 - 72.

Дацків І.Б. Формування зовнішньополітичної концепції Українською Центральною Радою від автономії до незалежності /І.Б. Дацків // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. Випуск 16. -- Рівне: РДГУ, 2009. -- С.43 - 46.

Дацків І.Б. Становлення українсько-французьких дипломатичних відносин в добу Директорії УНР / І.Б. Дацків // Гілея. Збірник наукових праць. -- К., 2010. -- Вип. 34. -- С. 46 - 57.

Окрім того з проблеми дисертаційної роботи опубліковано ще 6 статей в інших наукових виданнях.

АНОТАЦІЇ

Дацків І. Б. Дипломатія українських національних урядів у захисті державності (1917 - 1923 рр.) - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.02 - Всесвітня історія. - Дипломатична академія України при МЗС України. - Київ, 2010.

У дисертації вперше в українській та зарубіжній історіографії на основі залучення й аналізу широкого масиву літератури та джерел, значна частина яких вводиться вперше, здійснено системне та всебічне вивчення діяльності дипломатії українських національних урядів у захисті державності в період національно-визвольних змагань 1917-1923 рр., аналізується ефективність їхньої роботи щодо встановлення міждержавних відносин із країнами Антанти, Четверного союзу, нейтральними державами та новоствореними на теренах колишніх Російської та Австро-Угорської імперій країнами. На основі критичного переосмислення існуючого наукового доробку, вносяться істотні доповнення у вивчення зовнішньополітичного курсу України, простежуються основні етапи формування українських посольств і дипломатичних місій, дипломатичних делегацій на міжнародних форумах, охарактеризовано їх структуру, фаховий рівень та загальнополітичні позиції. Подано виразні характеристики перших українських дипломатів.

Ключові слова: міжнародні відносини, зовнішня політика, дипломатія, делегація, конференція, міністерство закордонних справ, незалежність, Україна.

Дацкив И. Б. Дипломатия украинских национальных правительств в защите государственности (1917 - 1923 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.02 - Всемирная история. - Дипломатическая академия Украины при МИД Украины. - Киев, 2010.

В диссертации на основе использования широкого спектра источников и литературы, значительная часть которых неизвестна, осуществлено системное и всестороннее изучение процесса формирования и развитие дипломатических, военно-политических и экономических связей украинских национальных правительств 1917 - 1923 гг. Анализируется эффективность их работы по установлению международных контактов с государствами Антанты, Четверного союза, нейтральными странами и новосозданными государственными образованиями на территории бывших Российской и Австро-Венгерской империй. На основании критического переосмысления действующего научного достижения, разработанных новых концептуально-теоретических и научно-методологических подходов, анализу ранее невыясненных или малоизвестных фактов анализа ранее, из привлечением доступным ныне первоисточников вносятся существенные дополнения в изучение внешнеполитического курса Украинской Центральной Рады, Гетманата П. Скоропадского, Директории УНР и Западноукраинской Народной Республики, исследуются основные этапы формирования и деятельности внешнеполитических ведомств, делегаций на международные форумы, охарактеризована их структура, профессиональный уровень и политические позиции.

Рассмотрены и освещены обстоятельства, которые влияли на решение Центральной Рады присоединиться к Брестскому мирному процессу. Доказано, что Брестский мирный договор между УНР и Четверным союзом, который был заключен 9 февраля 1918 р., был первым значительным внешнеполитическим актом Украины, что обеспечил выход ее на международный уровень, и первым миром в мировой войне 1914 - 1918 гг.

В диссертации исследовано проблемы дипломатических взаимоотношений Украины со странами военно-политического блока Антанты. Дана характеристика особенностей политики государств Антанты в отношении вопроса государственности Украины. Отдельно рассматривается участие украинской делегации на Парижской мирной конференции и ее значение для решения украинской проблемы.

Сделано вывод о том, что проблемы ЗУНР на международной арене решались на основе взаимоисключаемых подходов, в которых доминировали не общенациональные, а социально-классовые, экономические интересы западных стран, которые в Восточной Галиции представляла Польша, за какими стояли соответственные политические силы.

Характерной особенностью расширения и развития украинской дипломатии всех государственных формирований была сложная геополитическая ситуация. Украинские независимые правительства стали объектом прагматичного интереса со стороны России, Германии, Австро-Венгрии, стран Антанты и вынуждены были направлять внешнеполитическую деятельность исключительно на защиту своей независимости.

Ключевые слова: международные отношения, внешняя политика, дипломатия, делегация, конференция, министерство иностранных дел, независимость, Украина.

Igor B. Datskiv. Diplomacy of Ukrainian National Governments in Defending State Independence (1917 - 1923). -- Manuscript.

The thesis to obtain scholarly degree of Doctor of History in specialty 07.00.02 - World History. - Ukrainian Diplomatic Academy at Ministry of Foreign Affairs of Ukraine. - Kyiv, 2010.

The thesis deals with the first in Ukrainian and foreign historiography comprehensive and system research of Ukrainian national governments diplomacy to defend state independence during the struggle for national liberation in 1917 - 1923 basing on analysis of numerous bibliographic and achieve sources. The author analyzed the efficiency of governments activities attempting to establish official interstate relations with Atlanta allies, Central Block allies, neutral states and newly-born countries of former Russian and Austro-Hungarian empires. On the basis of critical revision of existing scientific database there were made considerable contributions to investigation of Ukrainian foreign affairs, the main stages to form Ukrainian embassies, diplomatic missions and delegations for international forums were traced, their structure, professional level and general political positions were characterized. The author also presented definite characteristics of first Ukrainian diplomats.