Внесок вчених української діаспори європейських країн у розвиток українознавства (20–60-ті роки ХХ століття)

ВНЕСОК ВЧЕНИХ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН У РОЗВИТОК УКРАЇНОЗНАВСТВА

(20-60-ті рр. ХХ ст.)

Спеціальність: 09. 00. 12 - українознавство (історичні науки)

АВТОРЕФЕРАТ

завідувач відділу історичних та теоретико-методологічних проблем українознавства

Тернопільський національний економічний університет,

завідувач кафедри документознавства,

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає в науковому осмисленні та висвітленні внеску вчених української діаспори європейських країн у розвиток українознавства як науки самопізнання й самотворення українського народу, що сприятиме вивченню науковцями творчого доробку діаспорних учених і дасть можливість заповнити прогалини в суспільній свідомості українців, що виникли внаслідок замовчування, тенденційного тлумачення питань пізнання й самопізнання українства, особливо тієї частини, яка називається “діаспорою”.

Окремі положення та висновки дисертації можуть бути використані у наступних дослідженнях, при підготовці лекційних курсів, навчальних посібників і довідкових видань з українознавства, з історії української діаспори, при подальшому ознайомленні громадськості зі змістом і особливостями наукового життя українців за кордоном.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійним авторським дослідженням, у якому відображена історія розвитку українознавства за кордоном у 20-60-х рр. ХХ ст., виділено етапи, відтворено основні напрями діяльності європейських українознавчих центрів та показана роль науковців діаспори у формуванні наукових основ українознавства у цей період.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дослідження доповідалися на засіданнях і методологічних семінарах відділу історичних та теоретико-методологічних проблем українознавства ННДІУ, а також на шести наукових конференціях та конгресах, у тому числі: Х Міжнародній науково-практичній конференції “Українознавство - наука самопізнання українського народу” (Київ, 2001); ХІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Українознавство в розбудові громадянського суспільства в Україні” (Київ, 2003); Науково-практичній конференції “Іван Мазепа і Українська державність” (Біла Церква, 2003); Міжнародному конгресі “Українська освіта у світовому часопросторі” (Київ, 2006); на Першій Міжнародній науковій конференції “Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті” (Львів, 2006); Міжнародній науковій конференції “Українознавство ХХІ ст.: нові вимоги, проблеми та методологія розвитку” (Київ, 2008).

Основні положення дисертаційного дослідження викладені у дев'ятьох статтях у фахових виданнях, затверджених переліком ВАК України (з них одна у співавторстві з професором Я. Калакурою), у трьох матеріалах і тезах конференцій. Крім цього, в трьох наукових статтях розглядаються дотичні до цього дисертаційного дослідження проблеми.

українознавство вчений діаспора європа

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, методи і принципи, географічні і хронологічні межі дисертаційного дослідження, сформульовано його мету і завдання, наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, подаються відомості щодо їх апробації.

Розділ 1 “Стан наукової розробки проблеми, характеристика її джерельно-історіографічного комплексу” складається з двох логічно пов'язаних підрозділів, присвячених аналізу вітчизняних та зарубіжних історіографічних праць та джерельної бази дослідження.

У підрозділі 1.1. “Історіографія проблеми” відображено стан та проблеми розвитку українознавчої думки вчених діаспори як в Україні, так і за кордоном, виділено три періоди. Перший охоплює 20-ті - середину 50-х років ХХ ст. У цей час, на тлі реалізації стратегічного курсу КПРС на творення єдиного радянського народу, загострилися національні проблеми, тому радянському керівництву було вигідніше приховувати сам факт існування української еміграції. Тому в історіографічних працях радянських учених цього періоду вона ототожнювалася з російською, підкреслювався її класовий, і замовчувався національний характер.

В Україні (в основному в Галичині) з'явилися поодинокі студії з проблем української еміграції. Зокрема, В. Заїкін Заїкін В. Історично-правова наука української еміграції / Василь Заїкін, Олександра Заїкіна. - Львів, 1937. - 19 с. дослідив напрями розвитку історичної й правничої науки української еміграції. А В. Бірчак Бірчак В. Августин Волошин. Єго життя і діяльність. З нагоди ювілею. 50-літніх уродин і 25-літньої праці / Володимир Бірчак. - Ужгород, 1924. - 180 с. одним із перших проаналізував життєвий шлях та творчий доробок видатного політика, теоретика й практика педагогічної думки А. Волошина.

Однією з перших спроб осмислити проблеми, які постали перед емігрантами в цей період, стала стаття С. Петлюри “Сучасна еміграція та її завдання” (1923), в якій автор запропонував розглядати українську еміграцію як органічну частину цілого українського народу й визначив її завдання та шляхи їх розв'язання.

Історія заснування, організаційні форми і методи діяльності таких центрів українознавства, як УГА (Подєбради), Український науковий інститут книгознавства, УВПІ, УІК (1930-1940), УІФТ (1923-1938) в Празі, простежуються в працях діаспорних вчених: Л. Биковського, М. Добриловського, А. Животка, І. Мирного, С. Наріжного Мирний І. Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова (історія інституту. 1923-1933) / Іван Мирний. - Прага, 1934. - 144 с.; Животко А. Десять років Українського історичного кабінету (1930-1940) / Аркадій Животко. - Прага, 1940. - 70 с.; Наріжний С. 15 літ діяльності Українського історично-філологічного товариства в Празі (1925-1938) / Симон Наріжний. - Прага, 1940. - 16 с.; Добриловський М. Українська господарська академія в Подєбрадах: на правах рукопису / Микола Добриловський.- Подєбради, 1942. - 8 с. тощо.. Особлива увага в дослідженнях приділена стану та проблемам видавничої справи вищеназваних установ, їх ролі у збереженні й вивченні історичної спадщини українського народу та у поширенні й популяризації знань про Україну.

Розвиваючи думки фундатора наукового українознавства М. Грушевського про зародження та основні етапи розвитку науки самопізнання й самотворення українського народу, Д. Дорошенко в розвідці “Розвиток науки українознавства у ХІХ - на початку ХХ ст. та її досягнення” чи не вперше проаналізував доробок українознавства як окремої наукової галузі, визначив її теоретико-методологічні засади, подав стислий історіографічний огляд українознавчих праць до 30-х років ХХ ст.

Унікальними за своєю широтою, глибиною охоплення матеріалу є праці С. Наріжного, в яких зібрано величезний фактологічний і біографічний матеріал енциклопедичного характеру про УВУ, УГА, УВПІ, УАК, УСПМ, УІФТ, УНІ в Берліні, УСІ тощо, культурну й видавничу працю української еміграції тощо Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами / Симон Наріжний. - Прага, 1942. - Ч. 1. - 366 с. та ін.. С. Наріжний вперше використав значну кількість архівних джерел і заповнив прогалину не лише в історичній науці, а й в українознавстві, висвітливши багатогранне життя еміграції в багатьох галузях її буття, зокрема в науковій, освітній, культурній, державницькій.

У другий історіографічний період (друга половина 50-х - 80-ті рр. ХХ ст.) в УРСР справа української еміграції атестувалася не інакше, як ворожа діяльність “українських буржуазних націоналістів”. У деяких працях згадувалося лише про українську заробітчанську еміграцію. Яскравим прикладом такого наукового підходу стала праця М. Варварцева, в якій автор називає українознавство “буржуазною псевдонаукою, що служить імперіалізму” Варварцев М. М. Буржуазне “українознавство” - знаряддя ідеологічних диверсій імперіалізму / М. М. Варварцев. - К., 1976. - С. 2..

Наукова діяльність української діаспори в цей період була багатоплановою і потребувала серйозної джерельної бази. Особливе значення мало видання в 1949-1985 рр. фундаментальної “ЕУ” за редакцією В. Кубійовича і З. Кузелі, де визначено предмет українознавства, відтворено історію та розвиток основних його галузей - археології, історії, етнографії, мовознавства, культури тощо. Тут також вміщені узагальнюючі статті С. Барана, В. Кубійовича, М. Терлецького, в яких автори характеризують другу та третю еміграційну хвилю, культурну, освітню та наукову працю українців у європейських країнах між двома світовими війнами тощо.

Історію розвитку знань про Україну й українців продовжували з'ясовувати в cередині минулого століття й науковці за кордоном. Були видані монографічні праці К. Кисілівського та П. Коваліва про життя та діяльність відомих українських мовознавців: І. Зілинського, І. Панькевича, В. Сімовича та Р. Єндика про ідеолога українського націоналізму Д. Донцова Кисілівський К. Іван Зілинський / Костянтин Кисілівський.- Вінніпег, 1962.- 48 с.; Ковалів П. Василь Сімович / Пантелеймон Ковалів. - Вінніпег, 1953. - 43 с.; Єндик Р. Дмитро Донцов- ідеолог українського націоналізму / Ростислав Єндик.- Мюнхен, 1955. - 176 с.. Розвиток у 1921-1931 рр. за кордоном українського мовознавства висвітлив В. Сімович у студії “Огляд лінгвістичних праць української еміграції”.

В “Українському історику” (1973, № 1-2) опубліковано статтю В. Кубійовича “Наукове товариство ім. Шевченка у 1939-1952”, в якій відтворювалася генеза одного з найбільших українознавчих центрів - НТШ, що в 1947 р. відновило свою діяльність у Німеччині. Цінною в ній є інформація про причини відновлення та загальні збори Товариства (30 березня 1947 р. у Мюнхені), його структуру, напрями наукових досліджень та характеристика видань, взаємини з іншими установами.

У 1985 р. вийшла насичена статистичними даними книга В. Маруняка Маруняк В. Українська еміграція в Німеччині і Австрії по Другій світовій війні. Т. 1. Роки 1945-1951 / Володимир Маруняк. -- Мюнхен: Академічне видавництво д-ра Петра Релея, 1985. -- 429 с. та ін., в якій висвітлено життя, у т. ч. й наукове, української еміграції в Німеччині й Австрії після Другої світової війни, початок переселення українців з цих країн; а в Збірнику на пошану В. Яніва опублікована його стаття про видавничу діяльність в ЧСР.

Наявні історіографічні праці третього періоду - 90-ті роки ХХ - початок ХХІ ст. - з досліджуваної проблеми за тематичною спрямованістю можна умовно поділити на три групи. До першої віднесено узагальнюючі дослідження життя української діаспори в Європі у міжвоєнний період як історичного і суспільно-політичного явища, праці з історії становлення й діяльності науково-освітніх українознавчих осередків. Це, передусім, наукові праці В. Євтуха, В. Піскун, В. Потульницького, А. Попка, В. Трощинського, В. Ульяновського, О. Швачки Потульницький В. А. Історія української політології. Концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці / В. А. Потульницький. - К., 1992. - 232 с.; Трощинський В. П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище / В. П. Трощинський. - К., 1994. - 259 с.; Євтух В. Українська діаспора. Соціологічні та історичні студії / Володимир Євтух, Володимир Трощинський та ін. - К., 2003. - 228 с., в яких автори аналізують витоки, шляхи і способи формування, причини, кількісний склад, соціальне та правове становище, політичні течії української еміграції в Європі у міжвоєнний період.

За останні роки вчені в Україні, зокрема Т. Бублик, О. Вагіна, О. Галай, Ф. Грицюк, О. Дуднік, Г. Калінічева, С. Качараба, В. Козлітін, О. Колянчук, А. Криськов, Т. Портнов, Г. Саган, Т. Сидорчук, В. Стремидло, В. Череватюк Стремидло В. І. Друга хвиля української еміграції в Чехословаччині (20-30-ті рр. ХХ ст.): дис. ... канд. іст. наук: 07.00.02 / Стремидло Вадим Іванович. - Запоріжжя, 1994. - 214 с.; Сидорчук Т. М. Наукова та культурно-освітня діяльність української еміграції в Австрії (1919-1925 рр.): дис. ... канд. іст. наук: 07.00.03 / Сидорчук Таїсія Михайлівна. - К., 1995. - 189 с.; Вагіна О. М. Освітня діяльність української еміграції в країнах Європи (1918-1939 рр.): дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01 / Вагіна Олена Миколаївна. - Запоріжжя, 1999. - 230 с.; Колянчук О. М. Українська військова еміграція у Польщі (1920-1939): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 20.00.22 “Військова історія” / О. М. Колянчук. - Львів, 2000. - 20 с. та ін.., підготували низку праць з історії перебування українців в окремих (одній або двох) європейських країнах, вагомим результатом яких стало комплексне дослідження української еміграції в міжвоєнний період у таких країнах, як ЧСР, Австрія, Франція, Югославія, Польща, Німеччина. Науковці розглядають, передусім, витоки, причини, джерела та історичну долю української діаспори другої еміграційної хвилі, характеризують особливості її наукової, освітньої, культурницької праці. Виявивши тенденції та закономірності діяльності української міжвоєнної еміграції, вводячи до наукового обігу широке коло нових як вітчизняних, так і закордонних архівних джерел, дослідники доходять висновку про вагоме значення наукових досягнень учених в еміграції у гуманітарних та суспільних науках цього періоду, про тісний зв'язок діаспорних дослідників з іноземними науковцями та доводять, що їхній науковий доробок є частиною національної спадщини і спрямований на розвиток української науки, освіти, культури, відродження держави України.

Ряд публікацій сучасних науковців, зокрема С. Віднянського, О. Гараніна, О. Даниленка, Г. Костюка, В. Михальчука, І. Монолатія, М. Палієнко, І. Пасемка, В. Потульницького, О. Романіва, Л. Сакади, Т. Сидорчук, Л. Сонєвицького Віднянський С. В. Культурно-освітня і наукова діяльність української еміграції в Чехословаччині. Український Вільний Університет (1921-1945 рр.) / С. В. Віднянський. - К., 1994. - 84 с.; Михальчук В. “Українська бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі”. Заснування, розвиток, діяльність (1926-1998) / Василь Михальчук. - К., 1999. - 655 с.; Даниленко О. В. Український громадський комітет у Чехословаччині (1921-1925 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 “Історія України” / О. В. Даниленко. - К., 2004. - 18 с. тощо. присвячені дослідженню історії створення та науково-освітній діяльності таких українознавчих європейських осередків, як УВУ, УГА, УВПІ, УНІ в Берліні й Варшаві, УСІ в Відні й Празі, НТШ у Європі, УВАН, Українському історичному товариству, журналу “Український історик” тощо. Ці установи взяли активну участь у процесі відродження української науки, освіти, культури та плідно співпрацювали з ученими материкової України.

Низку праць з історії українознавчих центрів за останні десятиліття видано вченими в еміграції. Зокрема, А. Жуковський розглянув історію НТШ, М. Антонович, О. Домбровський висвітлили діяльність УВАН, М. Сополига - Музею української культури в Свиднику, М. Мушинка - Музею визвольної боротьби України.

І хоча у цих дослідженнях не виокремлено внесок цих осередків у розбудову наукових засад українознавства, його основних сегментів, проте вони містять широкий інформаційний, фактологічний матеріал, аналіз якого показує, що українознавчі знання утверджувалися завдяки науковим здобуткам українських наукових, освітніх, культурних центрів, невтомній діяльності їх співробітників.

Окрім численних новітніх видань з історії українознавчих центрів у Європі, сьогодні досить активно розвиваються дослідження, присвячені життю та науковій спадщині за кордоном таких видатних українознавців, як В. Біднов, О. Горбач, Н. Григоріїв, С. Дністрянський, О. Домбровський, Д. Дорошенко, В. Кубійович, О. Кульчицький, В. Липинський, О. Лотоцький, В. Старосольський, В. Січинський, І. Огієнко, С. Рудницький, Д. Чижевський, М. Шаповал, С. Шелухін, В. Янів та ін. Також у низці праць аналізується розвиток різних напрямів науки самопізнання й самотворення українського народу. Усі ці дослідження і складають другу групу історіографічних праць 90-х років ХХ - початку ХХІ ст., яка є чи не найрозмаїтішою за проблематикою і найповніше, хоча й різною мірою, віддзеркалює основні концентри українознавства.

Життєвий і творчий шлях вищезгаданих вчених проаналізовано в студіях Т. Бевз, В. Бойка, В. Босого, Д. Буріма, І. Валявко, М. Гордієнка, К. Галушка, В. Гришка, О. Дудко, Я. Закревської, Г. Клинової, Р. Кондратюка, В. Логвіної, Н. Миронець, О. Панок, А. Погорілого, І. Саламахи, П. Стецюка, М. Тимошика, О. Чумаченко, Шаблія, П. Штойка, О. О. Яцишиної Шаблій О. Володимир Кубійович. Енциклопедія життя і творення / Олег Шаблій.- Париж-Львів, 1996. - 704 с.; Штойко П. Степан Рудницький. 1877-1937: Життєписно-бібліографічний нарис / Павло Штойко. - Львів, 1997. - 181 с.; Бевз Т. Українська державність: ідеологія, політика, практика (Система народоправства у теоретичній спадщині Н. Я. Григорієва) / Тетяна Бевз. - К., 2004. - 248 с. та ін..

В працях О. Гринів, С. Денисюка, С. Єрмоленко, Н. Кіцак, О. Колісник, О. Пастушенко, М. Сороки Кіцак Н. М. Розвиток української етнопсихології в західній діаспорі ХХ ст.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. псих. наук: спец. 19.00.01 “Загальна психологія, історія психології”/ Н. М. Кіцак. - К., 2000. - 19 с.; Пастушенко О. Літературне життя в діаспорі: 1945-1997 рр. / Олена Пастушенко // Українознавство. - 2001. - Число 1. - С. 107-112 та ін. висвітлюються окремі філософсько-світоглядні, історичні, мовознавчі, літературознавчі та ін. проблеми науки самопізнання і самотворення українського народу.

Аналізу науково-педагогічної спадщини видатних українських педагогів, які жили і працювали за кордоном: Г. Ващенка, А. Волошина, С. Рудницького, С. Русової, С. Сірополка, їхній ролі у розбудові національної освіти і виховання присвячені дослідження Г. Бугайцевої, М. Зимомрі, М. Кляп, А. Розсохи, О. Фролової та ін.

І, нарешті, третя група сучасних історіографічних досліджень в Україні представлена працями О. Гомотюк, Т. Горбань, Я. Калакури, П. Кононенка, О. Нагірняка, Л. ТокаряТокар Л. Актуальні питання теорії та методології українознавства / Леонід Токар // Українознавство. - 2002. - № 1-2. - С. 36-42; Кононенко П. П. Українознавство: підручник для вищих навчальних закладів / П. П. Кононенко. - К., 2006. - 870 с.; Нагірняк О. Нариси з історії українознавства у Наддніпрянській Україні (остання чверть ХІХ ст. - 1917 рр.) / Остан Нагірняк. - К.., 2007. - 652 с.; Калакура Я. С. Історичні засади українознавства / Я. С. Калакура. - К., 2007. - 381 с.; Гомотюк О. Є. Злет і трагедія українознавства на зламі епох (90-ті рр. ХІХ - перша третина ХХ ст.): Монографія / О. Є. Гомотюк. - Тернопіль, 2007. - 552 с., у яких науковці розробляють концептуальні засади та періодизацію розвитку науки, з'ясовують її об'єкт, предмет, методи, принципи, функції.

Отже, аналіз історіографії внеску науковців діаспори в розвиток українознавства засвідчує, що в ній були висвітленні деякі питання цієї проблематики, зокрема розвитку різних сегментів науки самопізнання в еміграції, вивчення персонального українознавчого доробку діаспорних учених. Однак до сьогодні не створено узагальнюючого дослідження з названої проблеми.

У підрозділі 1.2. “Джерельна база дослідження” міститься аналіз різноманітних опублікованих та неопублікованих джерельних матеріалів, що відображають історію розвитку українознавства за кордоном.

Основний масив архівних свідчень зосереджений у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВО). Тут нами опрацьовані фонди наукових, освітніх та громадських установ, зокрема УНІ в Варшаві (Ф. 3532); Головної еміграційної ради в Парижі (Ф. 3534); Українського військово-історичного товариства м. Ряшів (Ф. 3670); Українського інституту громадознавства в Празі (Ф. 3793); УГА в Подєбрадах (Ф. 3795); Товариства прихильників УГА (Ф. 3796); Спілки професорів УГА (Ф. 3797); УГК в Празі (Ф. 3801); Українського громадського видавничого фонду (Ф. 3802); УВУ (Ф. 3859); УІК в Празі (Ф. 3866); УГТІ (Ф. 3879); УАГ в ЧСР (Ф. 3900); Української громади у Франції (Ф. 3902); УВПІ (Ф. 3972); Союзу Українських емігрантських організацій в ЧСР (Ф. 3992); Українського правничого з'їзду в Празі (Ф. 3997); Управи товариства МВБУ (Ф. 4026); Другого наукового з'їзду в Празі (Ф. 4033); УНІ(Б) (Ф. 4158); Української бібліотеки ім. С. Петлюри (Ф. 4362); УІФТ у Празі (Ф. 4372); Українського педагогічного товариства в Празі (Ф. 4407) та особисті фонди науковців діаспори: І. Огієнка (Ф. 1871), О. Оглоблина (Ф. 3561), Н. Григорієва (Ф. 3562), М. Шаповала (Ф. 3563), С. Шелухіна (3695), Н. Полонської-Василенко (Ф. 3806), Д. Донцова (Ф. 3849), В. Щербаківського (Ф. 3864), О. Ейхельмана (Ф. 3882), С. Русової (Ф. 3889), Д. Антоновича (Ф. 3956), Д. Дорошенка (Ф. 4186), С. Наріжного (Ф. 4432), С. Сірополка (Ф. 4433), А. Яковліва (Ф. 4438).

У справах цих фондів містяться статути, історичні довідки, плани, звіти про наукову діяльність, протоколи загальних зборів, засідань керівництва українознавчих осередків, програми українознавчих курсів, лекцій, семінарів, інформація про видавничу діяльність закладів. Інформаційну цінність мають також матеріали автобіографічного та епістолярного характеру, рукописи наукових праць. Усі ці матеріали допомогли нам окреслити внесок українознавчих центрів, відомих українознаців того часу в розвиток українознавства, різних його галузей.

Непересічне значення для дослідження мають матеріали фондів Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО). Зокрема, в “Колекції документів “Український музей в Празі” (Ф. 269, 3 описи, 1644 справи) зафіксовані організаційні засади, структура, наукова, видавнича діяльність УВУ, УВПІ, МВБУ, УІФТ (1923-1945) у Празі, УГА в Подєбрадах, Української бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі, висвітлюється робота українських наукових з'їздів у Празі (1926, 1932). Крім цього, у фонді були виявлені матеріали, які стосуються життєвого шляху, наукового доробку В. Біднова, Є. Вирового, С. Наріжного, В. Щербаківського, А. Яковліва та інших репрезентантів українознавства, їхньої участі у наукових з'їздах, конференціях, на яких виголошувались наукові доповіді з різних українознавчих проблем.

Суттєво доповнили джерельну базу дисертації архівні матеріали Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, зокрема особисті фонди Д. Дорошенка (Ф. 318), Н. Полонської-Василенко (Ф. 42), С. Шелухіна (Ф. ХІ), фонд “Літературні матеріали” (Ф. І).

Значна частина архівних документів введена до наукового обігу в українознавчому контексті вперше.

Важливим сегментом джерельного комплексу є оприлюднені джерела, зокрема наукові видання, збірники праць українознавчих європейських осередків, у яких висвітлюється історія постання, розвитку та наукова діяльність УВУ, УВПІ, УГА, УГТІ, УВАН за певний період, а також ювілейні збірники на пошану І. Зілинського, З. Кузелі, І. Мірчука, О. Оглоблина, В. Орелецького, Ю. Шевельова, О. Шульгина, В. Яніва. З них почерпнуто вагомий інформаційний матеріал, який дав змогу поетапно простежити організацію української науки в цих осередках, виділити і проаналізувати дослідження діаспорних учених з різних напрямів українознавства.

Аналіз наукової спадщини В. Біднова, О. Бочковського, Л. Винара, Н. Григорієва, С. Дністрянського, Д. Донцова, Д. Дорошенка, Б. Крупницького, В. Кубійовича, Ю. Липи, В. Липинського, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, С. Рудницького, В. Старосольського, М. Шаповала, С. Шелухіна допоміг нам з'ясувати, на яких концептуальних, теоретико-методологічних, історичних, історіографічних, джерелознавчих питаннях зосереджували свою увагу ці вчені.

Повніше розкрити розвиток філософсько-світоглядного напряму українознавства нам дали змогу праці Н. Григорієва, О. Кульчицького, І. Мірчука, Д. Чижевського, В. Яніва, мовознавчого - І. Зілинського, П. Коваліва, І. Огієнка, Я. Рудницького, В. Сімовича, Ю. Шевельова, освітньо-виховного - Г. Ващенка, А. Волошина, С. Русової, С. Сірополка.

Окрему групу джерел дисертаційної роботи становлять літературно-публіцистичні твори І. Багряного, В. Барки, Ю. Клена, Є. Маланюка, О. Ольжича, Т. Осьмачки, У. Самчука та мемуари, спомини, листування, щоденники визначних українознавців: В. Кубійовича, О. Лотоцького, І. Огієнка, Л. Окіншевича, С. Рудницького, С. Русової, М. Шаповала. Ці твори вміщують історичні знання, духовні й моральні цінності, відбивають дух епохи, особливості міжвоєнного і повоєнного періодів. І хоча вони носять дещо суб'єктивний, емоційний характер, у них міститься багато цінних відомостей, яких немає в інших свідченнях.

Таким чином, проведений аналіз історіографічних праць, опублікованих і неопублікованих джерел дав можливість зробити висновок, що в них міститься вагомий пласт джерельної інформації, цілком достатній для того, щоб простежити процес становлення та розвитку українознавчих досліджень у системі наукових і освітніх закладів в еміграції, з'ясувати значення доробку репрезентантів українознавства в творенні його теоретико-методологічних, джерельних та історіографічних засад.

Розділ 2 “Створення та основні напрямки діяльності центрів українознавства в Європі” складається з двох підрозділів, у яких висвітлюється історія становлення та наукова діяльність українознавчих центрів в Європі у 1920-1960-х роках та охарактеризовано науковий доробок провідних діаспорних учених у цей період.

У підрозділі 2.1 “Структура, особливості науково-дослідної та просвітницької роботи українських осередків” відтворюються причини, витоки, організаційна структура та особливості діяльності в 1920-1960-х рр. таких українознавчих установ, як УВУ, УСІ у Відні й Празі, УВПІ, УГА, УТГІ, УНІ в Берліні і Варшаві, МВБУ, УІК, УВАН, НТШЄ та ін. Вони відігравали виключно важливу роль у збереженні й примноженні кращих традицій у розвитку українознавства, яка проявилася: а) у збереженні старих та підготовці нових поколінь науковців; б) у визначенні основних напрямів наукових досліджень та їх координації; в) в організації видавничої справи; г) у поширенні наукового доробку через системи освіти та виховання: д) у встановленні та зміцненні зв'язків з науково-освітніми центрами різних країн. Ці заклади пропагували ідею визволення українського народу, здобуття Україною незалежності, хоч і відрізнялись методами і засобами дії. Вони через засоби масової інформації, наукові монографії, публікації вчених, доповіді на міжнародних з'їздах, конгресах по-новому розглядали історію нашої держави, роль організованих структур, сприяли осмисленню тогочасних суспільних процесів і можливих тенденцій у національно-культурному відродженні України, збагатили золотий фонд українознавства новим пластом знань. Вищезгадані центри своєю співпрацею з інтелектуальною комісією при Лізі Націй репрезентували українську науку перед науковим світом, здобуваючи їй місце у світовому співтоваристві та задовольняючи потреби не лише емігрантів, а й української нації загалом.

У підрозділі 2.2. “Проблематика українознавчих досліджень діаспорних вчених” виокремлено науковий доробок вчених діаспори в філософській, правовій, мовознавчій, літературознавчій, культурознавчій, освітній галузях українознавства. Аналіз українознавчих праць Н. Григорієва, Д. Донцова, О. Кульчицького, В. Липинського, Ю. Липи, І. Мірчука, С. Рудницького, В. Старосольського, Д. Чижевського, С. Шелухіна, В. Яніва та ін. дав змогу зробити висновок, що дослідники зосереджували свою увагу на з'ясуванні ключових понять “Україна” та “український народ”, його генезису, зв'язків зі світом, сучасного і майбутнього.

У дисертації показано, як у повоєнні роки провідні науковці української діаспори Л. Білецький, Д. Дорошенко, І. Кошелівець, В. Кубійович, З. Кузеля, І. Раковський, Ю. Липа активно розвіювали хибні уявлення про Україну, яку не рідко ототожнювали з Росією, а українців називали росіянами. Вони утверджували в суспільній свідомості Заходу розуміння окремішності українців, їхнього природного права на самовизначення. У період 50-60-х рр. ХХ ст. побачили світ ґрунтовні праці з історії України Л. Винара, Д. Дорошенка, В. Кучабського, Т. Мацьківа, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко та ін. Були започатковані з'їзди українських письменників діаспори, діяльність об'єднання “Слово”, об'єднання молодих художників, вийшли твори В. Барки, І. Багряного, Д. Гуменної, Є. Маланюка, Т. Осьмачки, О. Тарнавського та ін. Важливу роль у поширенні українознавчих знань відіграли українські часописи західноєвропейських країн: “Український історик”, “Арка” (Мюнхен), “Тризуб”, “Україна” (Париж), “Українська думка” (Лондон) тощо.

Спираючись на теоретичні розробки світової філософії, здобутки української наукової думки та на власні спостереження й історіософські узагальнення, дослідники “української душі” (Н. Григоріїв, О. Кульчицький, І. Мірчук, Д. Чижевський, В. Янів) особливу увагу приділяли духовному світу українства, наголошували на мінливості вдачі українця, намагалися розкрити типові риси національного характеру, простежити механізм їх трансформації та передачі.

Показана особлива роль українознавців діаспори у розробленні історіософських, теоретико-методологічних проблем розвитку української мови. О. Горбач, І. Зілинський, П. Ковалів, О. Колесса, І. Огієнко, В. Сімович, Р. і С. Смаль-Стоцькі, Ю. Шевельов та ін. подали найбільш повну, правдиву картину зародження, формування сфер функціонування, долю рідної мови, що дало поштовх до усвідомлення коду, ґенезиcу, характеру й долі українського народу, а популярними статтями і навчальними посібниками, підручниками сприяли вивченню рідної мови.

Учені за кордоном (Д. Антонович, В. Січинський, В. Щербаківський) також досліджували історію української культури (мистецтва, архітектури, музики, театру тощо), доводили її тяглість та безперервність розвитку. Літературознавці В. Державин, Є. Маланюк, Д. Чижевський, Ю. Шевельов та ін. розвивали теоретичні й методологічні засади української літератури, осмислювали її національну своєрідність.

Освітньо-виховна діяльність української еміграції багато в чому дала змогу зберегти давню історичну тяглість народної освіти, що не раз переривалася впродовж ХVІІІ-ХХ ст. внаслідок політики полонізації та русифікації. Вчені-педагоги Г. Ващенко, А. Волошин, С. Русова, С. Рудницький, С. Сірополко розробляли нову концепцію національної освіти, яка органічно поєднувалася з українською ментальністю та рідною українською мовою.

Розділ 3 “Внесок вчених української діаспори в розроблення наукових основ українознавства” складається з трьох підрозділів, у яких розглядається внесок дослідників на еміграції у формування наукових засад науки самопізнання українського народу.

У підрозділі 3.1. “ Роль науковців діаспори у формуванні джерельної та історіографічної бази науки” проаналізовано джерелознавчі та історіографічні праці відомих діаспорних українознавців, зокрема В. Біднова, Л. Винара, Д. Дорошенка, Б. Крупницького, В. Липинського, Т.Мацьківа, О. Оглоблина, та ін., їх значення для формування джерельної бази українознавства.

У Празі Д. Дорошенко опублікував “Огляд української історіографії” (1923), де вперше українська історіографія відокремлювалася від російської та польської і розглядалася як самодостатнє явище, а також подана періодизація її розвитку від найдавніших часів до початку ХХ ст.

Праці українознавців діаспори охоплювали майже всі епохи, періоди, проблеми української історії. Давню історію України, її археологічні пам'ятки плідно опрацьовували О. Домбровський, М. Міллер, Я. Пастернак; історію княжої доби - М. Ждан, І. Назарко, О. Пріцак; козацько-гетьманських часів - О. Баран, Л. Винар, Т. Мацьків, О. Оглоблин. Значна кількість досліджень діаспорних вчених присвячена національно-визвольним змаганням 1917-1921 рр., голодомору 1930-х років, боротьбі проти сталінського режиму (І. Витанович, О. Герус, М. Єремеїв, А. Жуковський), Другій світовій війні, ОУН, УПА (В. Косик, П. Мірчук, Л. Шанковський) та іншим пріоритетним проблемам української історії, історіографії та джерелознавства, які або замовчувались, або фальсифікувались у радянській історіографії. Науковцям вдалося сформулювати державницьку концепцію українського історичного процесу та завдяки плідній науковій діяльності виховати нові ряди українських істориків, забезпечити збереження і примноження національних традицій української історіографії, модернізувати їх у контексті розвитку новітньої західної історіографії, закласти підґрунтя для наступних інтеграційних процесів

У підрозділі 3.2. “Розроблення історіософських та теоретико-методологічних засад українознавства” охарактеризовано праці видатних учених української діаспори, в яких розроблялися концептуальні, теоретико-методологічні проблеми українознавства, розвитку українського етно-, націє-, державотворення в 1920-1960-ті рр.

Проаналізовано дослідження О. Бочковського, С. Дністрянського, О. Єйхельмана, В. Кучабського, Р. Лащенка, В. Липинського, С. Рудницького, В. Старосольського, С. Томашівського, С. Шелухіна, в яких розроблялися теоретико-методологічні питання сутності етапів розвитку, історичної ролі та перспектив етно-, державо-, націєтворення, національної ідеї й української нації взагалі.

Особливістю політичного мислення науковців діаспори було поєднання теоретичних роздумів про майбутнє української нації з роздумами про причини невдач, що спіткали українців на шляху державного будівництва. Вони створили низку політичних програм, різноманітних теорій української державності, досліджували історичні етапи її становлення в контексті зовнішньополітичних відносин України з іншими країнами і народами, різноманітні федеративні форми для України тощо з метою втілення в життя української державницько-соборницької ідеї. У їхніх працях національна ідея постає як філософія та програма творення національної держави - України - вільної, соборної й самостійної.

Показано внесок Д. Дорошенка, В. Кубійовича, З. Кузелі, О. Оглоблина в опрацювання проблем об'єкта, предмета, мети, завдань, функцій українознавства.

У підрозділі 3.3. «“Енциклопедія українознавства” як відображення досягнень українознавчої думки в другій половині ХХ ст.» відтворюється історія створення “Енциклопедії українознавства” за редакцією В. Кубійовича та З. Кузелі, яка є однією із найвагоміших праць зарубіжного українознавства.

Після Другої світової війни В. Кубійович організував видання “Енциклопедії українознавства”. При підготовці статей до неї автори керувалися виключно принципами науковості, уникаючи будь-якого ідеологічного та політичного підтексту. Перед виданням було поставлено три основні завдання: 1) бути універсальним науковим довідником з українознавства для українців і осіб українського походження, які живуть поза межами України; 2) бути джерелом знань про Україну, її народ, територію, історію, культуру, господарство і спосіб життя для інших народів (цю роль мала виконати англомовна “ЕУ”); 3) бути джерелом правдивої інформації про минуле й сучасне України для українців на рідних землях.

У підрозділі особлива увага звернута на організацію підготовки “ЕУ”, внесок окремих українських вчених (Л. Винара, А. Жуковського, В. Кубійовича, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко та ін.) у написання та видання енциклопедії.

Значення виходу в світ “ЕУ” для становлення й розвитку науки самопізнання й самотворення українського народу, якою є українознавство, полягає: по-перше, у становленні українознавства як єдиної системи наукових інтегративних знань про Україну й українців; по-друге, “ЕУ” - одне з найбільш цілісних українознавчих джерел правдивих відомостей про Україну та її народ, де зібрано великий масив бібліографічних покажчиків та списків рекомендованої літератури; по-третє, “ЕУ” стала неоціненним доробком в розробленні понятійно-термінологічного апарату; по-четверте, поява “ЕУ” сприяла розширенню комплексного пізнання й самопізнання українського народу та його країни, мала важливе наукове і практичне значення. Її підготовка і вихід у світ, перевидання супроводжувалось активізацією українознавчих досліджень. Вона стала надійним підґрунтям у науково-дослідній та освітній роботі, сприяла практичному розв'язанню завдання широкого впровадження українознавства в освітній процес. Вихід у світ “ЕУ” став знаковою подією в українській науці.

У Висновках подано підсумки здійсненого дослідження і викладено основні його результати, які зводяться до наступного:

- Зародившись в Україні як національне явище, українознавство як система наукових знань про український народ ось уже понад сто років продовжує жити та розвиватися і поза її межами. Національні традиції українознавства були підхоплені новою хвилею української еміграції до Європи, США, Канади, Австралії.

- У дисертації на основі виявлення, систематизації та аналізу значного масиву історіографічних та українознавчих джерел, встановлено, що ця тема ще не отримала належного висвітлення. Наявні праці порушують лише деякі її аспекти і стосуються, головним чином, історії діяльності окремих українознавчих осередків в Європі та їх внеску в концептуальні, філософсько-світоглядні, мовознавчі, культурологічні, освітні сегменти науки самопізнання й самотворення українського народу. Комплексного, узагальнюючого дослідження з цієї проблеми досі не створено.

- Досліджено, що в 20-60-ті рр. ХХ ст. в ряді європейських країн створено десятки українознавчих центрів (науково-освітніх закладів, товариств, музеїв, архівів, бібліотек тощо). У цих осередках працювали курси з українознавства, де вивчалася українська мова, література, культура, історія, географія України, для чого були розроблені спеціальні програми та навчальні посібники. Ці курси сприяли піднесенню українознавства до загальноєвропейського наукового рівня.

- З'ясовано, що в 1920-1960-х рр. українознавці в еміграції намагалися охопити всі сфери українського буття, проникнути не тільки в минувшину, а й осмислити новітні явища, спрогнозувати перспективи національного розвитку.

Аналізуючи світову й українську філософську спадщину, діаспорні вчені в 20-60-х рр. ХХ ст. відзначають мінливість вдачі українців, висвітлюють основні риси їхнього характеру (емоційність, релігійність, доброта, щедрість, ліризм тощо), простежують їхню спадковість.

Значного розвитку набули історичний, філософський, філологічний, правознавчий напрями українознавства. Науковці О. Горбач, І. Зілинський, П. Ковалів, І. Огієнко, Р. Смаль-Стоцький, Ю. Шевельов та ін. опрацьовували історію української мови, науково обґрунтовували її періодизацію, самостійність серед інших слов'янських мов, розкривали зв'язок мови з психологією, історією, культурою українського народу та значення освіти рідною мовою, створення умов для розширення її суспільних функцій.

Літературознавці В. Державин, Є. Маланюк, Д. Чижевський та інші розвивали методологічні засади осмислення національної своєрідності літератури. Правознавці С. Дністрянський, Р. Лащенко, Л. Окіншевич, Ю. Панейко, М. Чубатий, А. Яковлів доводили тяглість, безперервність українського права, його джерел, починаючи з Київської Русі до ХХ ст. Вони зосереджували свою увагу на історії українського права, його онтологічних засад, окремих галузей, досліджували право сусідніх слов'янських народів та особливості їх взаємозв'язку з українським.